План

Вступ

Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз.

1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів.

1.2 In persona Christi.

1.3 Апостольська свідомість.

1.4 Апостольська наступність.

1.5 Перетворення і підготовка в Старому Завіті.

1.6 Установлення священства Христом.

Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства.

2.1 Священство в первісній церкві.

2.2 Період Святих Батьків.

2.3Від середньовіччя до сучасності.

Розділ 3. Матерія, форма і наслідки Тайни Хіротонії.

3.1 Таємничий знак — Матерія.

3.2 Форма Священства.

3.3 Служитель.

3.4 Реципієнт Священства.

3.5 Дія таїнства Буття реципієнта. 49

Розділ 4. Целібат — «безшлюбність» духовенства: історія і сучасність.

4.1 Історія й богословське обґрунтування целібату католицького кліру.

4.2 Відношення до целібату в сучасності.

4.3 Обов’язкова безшлюбність духовенства — аргументи католицької богословської школи.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

«Священство це таїнство, у якому через

рукоположення на вибраного сходить

Святий Дух і поставляє його здійснювати

таїнства й пасти стадо Христове»

(Катехізис католицької церкви).

Священство — таїнство, завдяки якому місія, довірена Христом апостолам, продовжує здійснюватися в Церкві до закінчення віків: воно, таким чином, є таїнство апостольського служіння. Апостольське служіння має три рівня: єпископський, пресвітерський и дияконський.

Всі таїнства звичайно важливі, проте, усяке Таїнство має завжди конкретне звернення до якоїсь людини для її порятунку. У хрещенні або вінчанні, соборуванні або покаянні, щораз мається на увазі користь окремої людини, благодатний дарунок, що необхідний для її порятунку. Священство або хіротонія має за мету головним чином не освячення даної людини для її порятунку, а присвяту її для служіння Церкві, для служіння порятунку інших людей. Усяке таїнство відбувається Церквою, повнотою церковною, але на відміну від інших таїнств (крім Літургії, що є таїнство таїнств, і є таїнство Церкви) таїнство Хіротонії завжди сприймалося як особлива загально церковна справа.

Таїнство священства має виняткове значення. Священику від Бога через сходження Святого Духа дається влада "в'язати і розв'язувати", тобто така влада, якої не мав, не має і не буде мати ніхто із світських людей, навіть імператор, не кажучи про іновірців. Св. Силуян Афонський писав: "Священики носять у собі таку велику благодать, що коли б люди могли бачити славу цієї благодаті, то весь світ здивувався б, але Господь приховав її, щоб Його служителі не загордили, але спасались у смиренні..." У понятті "таїнства Священства" з'єднані три чинопослідування, кожне з яких є самостійним (чини висвячення в сан єпископа, священика, диякона). Так сформувалося духовенство (клір, причт) - особлива ієрархізована суспільна група (в певні часи - суспільний стан), представники якого проводять богослужіння в християнських церквах (Католицька, Православна, Вірменська, Лютеранська та ін.). Походження терміну "духовенство" випливає з положень Нового Завіту про нову людину, яка має Духа Христового, яка служить у Святому Дусі. Згідно з правилами Католицької Церкви до складу духовенства входять дві категорії осіб: священнослужителі трьох ступенів священства 1 ступінь - диякони; 2 - священики (ієреї); 3 - єпископи та церковнослужителі, які не мають священного сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т. д.). До таїнства священства допускаються тільки особи, щодо яких не може бути сумнівів. Тому кандидати в священство повинні вирізнятись глибокою і сильною вірою, високими моральними якостями, безперечною репутацією. Ці особи, по-перше повинні довести твердість своєї християнської віри. Також необхідна, тим хто приступає до таїнства і моральна чистота. Тому в правилах католицької церкви існує таке поняття, як целібат або безшлюбність духовенства. «Хоча шлюб не є чимось нечистим, що зневажає сан (5 і 51 Апп. пр.), однак, хто до шлюбу, в дівстві, з єднався з Христом і Його Церквою в таїнстві священства, для того було би дивно і не пристойно пов’язувати себе знову зі світом.

У Східних Православних церквах і в Католицьких Церквах східного обряду священики — але не єпископи — можуть бути одруженими. У латинському обряді бували випадки, коли висвячували одружених некатолицьких священнослужителів, які навернулися в католицтво. Але зазвичай священики латинського обряду повинні бути целібатними, неодруженими. Це правило переслідує почасти практичні цілі — наприклад, воно звільняє священика від зобов'язань перед родиною, і в нього залишається більше часу для роботи в приходах, та й менше ризику, що парафіяни приревнують. Правило можна було б змінити, і дозволити священикам одружуватися, якби це було виправдано практичними перевагами. Целібат — не самий істотний, не головний елемент священства; от у ченців — інша справа.

Можливо, що за наполегливими спробами Заходу домогтися безшлюбності духівництва й за існуючим на Сході правилом, що говорить, що священики повинні утримуватися від подружнього спілкування із дружинами напередодні здійснення Євхаристії (яка відбувається на Сході не щодня) стоїть бажання зберегти значну дистанцію між фізичною близькістю й Євхаристією. Це зовсім не виходить, що сексуальні відносини — щось "нечисте"; зрештою, Старий Заповіт і прославляє ці відносини, і тримає їх удалині від Храму. Сексуальні відносини — благо, тому що вони говорять про благословення Божиє у цьому житті, у якому людство повинне плодитися й розмножуватися, але його не буде у вічному житті, де "не одружуються й не виходять заміж". З іншого боку, Євхаристія знаменує небесну трапезу, шлюбний бенкет Агнця, харчує нас на шляху до цієї мети.

Актуальність магістерського дослідження. Актуальність обраної теми обумовлена тим, що зміни, які відбулися в суспільній свідомості щодо релігії в цілому, безпосереднім чином стосуються і українського католицизму, яке є для країни чисельним релігійним відгалуженням. Людина має потребу в тому, щоб хтось керував нею, спонукував її наслідувати Христа. Щедріше всього це проводиться в таїнствах, особливо - в Євхаристії. Якщо інакше не можна, хрещення може зробити будь-хто, і воно буде дійсним; наречений і наречена самі роблять таїнство шлюбу. Але в інших таїнствах сила жертви Христової повідомляється нам через служіння єпископів і священиків, рукоположених для того, щоб керувати в Церкві. Інакше кажучи, таїнства передаються нам від Самого Христа, через апостолів, через спадкоємство священнослужителів, яке можна простежити від самого початку Церкви. Таїнство священства повертає нас до Христа й до тих, кого Він зібрав навколо Себе й послав у мир, наділивши владою. Таїнство Священства складний процес і вимагає серйозного переосмислення, комплексного і глибокого аналізу всіх факторів і тенденцій його здійснення.

Кілька слів стосовно целібату-безшлюбності католицького духовенства. Число священиків Католицької церкви в США зменшилося з 59 тис. в 1965 році до 43 тис. в 2005 році, незважаючи на те, що чисельність адептів католицизму виросла.

Нині 27% католицьких приходів у США не мають постійних священиків. Лоренс Янг\\Lawrence Young, автор книги "Переповнені Церкви й Порожні Вівтарі"\\Full Pews and Empty Altars, пророкує, що до 2015 року Католицька церква втратить ще 16 тис. священиків. Причин цього процесу багато. Традиційно в католицькі семінарії йшли молоді люди з патріархальних родин ірландських, італійських і польських емігрантів. Однак протягом останніх десятиліть ці родини випробували серйозні потрясіння: у них стало менше дітей, а рівень релігійності помітно знизився.

Ще одною проблемою є целібат - за останні десятиліття більше 30 тис. молодих людей відмовилися від церковної кар'єри через необхідність дотримувати обітниці безшлюбності. Нині 55% американських католиків виступають за те, щоб жінки одержали право ставати священиками (Ватикан категорично відкидає цю ідею), 63% католиків вважають за необхідне скасувати обітницю безшлюбності для священиків. Тому проблема целібату в наш час є дуже актуальною і потребує детального вивчення.

Стан наукової розробки проблеми. У вітчизняному та зарубіжному релігієзнавстві не бракує досліджень про становлення та суть церковних таїнств, однак досі таїнство священства та проблема целібату в католицькій церкві не ставали основою ґрунтовного й послідовного аналізу.

Найближче підходили до подібного аналізу такі дослідники, як Пол Хаффнер у роботі «Тайна таїнств», Томас Рауш у праці «Католицтво у третьому тисячолітті», а також інші дослідники, чиїми зусиллями було впорядковане догматичне богослов’я католицької церкви (наприклад Михайло Добош).

Мета і завдання дослідження. Головна мета цього дослідження - на основі аналізу становлення і тенденцій розвитку виявити історію виникнення, трансформацію та стан у сучасності таїнства священства, а також дослідити історію та сучасність однієї з особливостей католицького духовенства—стану целібату.

Для досягнення поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:

виявити особливості становлення таїнства священства, його походження;

показати основні тенденції історичного та богословського розвитку Тайни священства;

вивчити й оцінити суть матерії, форми та наслідків таїнства Священства;

з‘ясувати причини виникнення та історичний розвиток целібату — стану безшлюбності католицького духовенства.

проаналізувати ставлення католицького духовенства до проблеми целібату в сучасності.

Об’єктом магістерського дослідження є таїнство Священства та проблема целібату католицького духовенства.

Предмет магістерського дослідження – становлення, історичний та богословський розвиток, суть таїнства хіротонії, а також суть стану целібату духовенства, його виникнення, історію та сучасність.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В магістерському дослідженні були використані різноманітні наукові методи пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові й конкретнонаукові, теоретичні й емпіричні. Автор користувався методами систематизації й узагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом і синтезом, дотримувався принципів об‘єктивності та історизму.

Дослідник, як неупереджений будь-якими апріорними конфесійними переконаннями, застосовував в своїй праці позаконфесійний підхід. Визнаючи самобутню цінність різних релігійних і культурних традицій, автор розглядав догмати католицької церкви насамперед під кутом зору об’єкту даного дослідження..

Наукова новизна дослідження. Робота є однією з перших спроб осмислити таїнство Священства та проблеми целібату католицького духовенства в окремому дослідженні. У дослідженні почато спробу показати історію зародження та розвиток таїнства хіротонії окремо від інших церковних таїнств, виявити проблеми, які зв’язані зі станом безшлюбності католицького кліру.

Теоретичне й практичне значення дослідження. Отримані результати дослідження в теоретичному плані важливі для глибшого розуміння суті церковного таїнства священства та целібату католицького духовенства. Матеріали й висновки магістерської роботи можуть бути використані в дослідницькій роботі, у процесі викладання теології та богослов’я, культурології, релігієзнавства, філософії релігії.

Структура магістерської роботи визначена поставленими завданнями дослідження й опирається на проблемно-історичний принцип дослідження матеріалу. Робота складається зі вступу, 4 розділів, висновку і бібліографії.

Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз

"Служіння рукоположенного священства, або службове священство, служить загальному священству вірних. Воно гарантує, що воістину Христос діє в таїнствах для Церкви силою Святого Духа. Місія порятунку, довірена Батьком Синові, потім довірена апостолам, а ними - їхнім спадкоємцям: вони приймають Духа від Ісуса, щоб діяти Його ім'ям і в Його Особі... Таким чином, священик є таємничим зв'язком, що з'єднує з тим, що говорили й робили апостоли, а через них - з тим, що говорив і робив Христос, джерело й основа таїнств... [єдине священство Христа] є присутнім у службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа... Через службове священство - особливо через єпископів і священиків - присутність Христа як Глави Церкви стає видимим серед віруючих". (Катехізис, 1120, 1545, 1549)

Роль священства в католицькій громаді помітно змінилася з часів П Ватиканського собору. До собору священик займав особливе, привілейоване місце в католицькій культурі. Розуміння сакральності духовенства, що походить від Середньовіччя, визначало священство винятково за допомогою ролі в євхаристичному богослужінні. Популярним було сприйняття священика як особи святої, наділеної сакраментальними силами, за допомогою яких він може служити святу жертву меси й «створювати» перетворення. Він персоніфікував «іншого Христа». Його роль чітко визначалася й охоронялася клерикальною культурою. Священик був людиною відособленою, відділеною від мирян одіянням і привілеями, поважною поведінкою, одностатевою освітньою системою, особливим місцем проживання, зрештою, латинською мовою, використовуваною в літургії. [3, 41-42]

В роки після собору, коли особливе значення надавалося розумінню церкви як святого народу Божого й було відновлено у своєму первозданному виді широке розуміння служіння, концепція сакраментальності священства була по більшій частині відкинута. Ганс Кюнг пішов так далеко, що навіть запропонував відмовитися від самого слова «священик», оскільки в Новому Завіті християнське духовенство не носить такої назви. [3, 42] Священство сприймалося на основі служіння й літургічних функцій, а не влади й авторитету. Багато в чому така зміна акцентів була важливою й позитивною в умовах одностороннього, «сакраментального» підходу до духовенства, який існував до собору. Священики споконвічно були вождями-служителями, покликаними до місії смиренного служіння, наслідування служінню Ісуса. Але із часу поширення богослов'я, яке описує всіх християн як служителів, природно виникло запитання: у чому ж складається унікальна відмінність саме священникової місії?

На початку 1990-х рр. виникла нова, «представницька» модель розуміння священства, заснована на ролі пресвітера в таємничому богослужінні. Церква як тіло Христове представляє Христа світу й робить Його присутність реальною, але заради цього «також необхідно Христу бути представленим за допомогою офіційних дій церкви як такої». [3, 43] Ця «представницька» роль належить єпископам і священикам, які через рукоположеня поставлені як офіційні служителі церкви й у такий спосіб здатні представляти Христа в її офіційних діях, а саме в таїнствах. У термінології, що була частиною традиції з перших століть християнства, єпископ або священик діє «в особі Христа» (inpersona Christi). [3, 44]

Тайна Священства — це тайна Нового Заповіту, через яку деякі люди отримують владу і право завершувати Пресвяту Євхаристію, прощати гріхи і виконувати інші церковні чинності і в першу чергу уділяти віруючим Святі тайни. Це таїнство дає рукоположеним духовну владу й ласку належно виконувати прийнятий священичий уряд. Петро Трембеляс так окреслює таїнство Священства: «це Тайна, встановлена Ісусом Христом, що через положення рук єпископа з відповідною молитвою, дає Божу ласку…, щоб важно і мило Богові виконувати владу й чинності» священства. [30, 59-61]

Протестантські Церкви відкидають тайну Священства, як окреме таїнство, яке одержують деякі через руко положення. Для них усі хрещені є рівними між собою, і всі є дійсними Божими священиками. Пресвітеріани й баптисти заперечують, що між священиками та єпископами є дійсна різниця в священстві. Англікани признають, що єпископи уділяють тайну Священства, але не вважають, що це таїнство дає особливі переваги. Ліберальні протестанти та модерністи стверджують, що ієрархія в Церкві, це тільки церковна установа. Католики й православні вважають, що таїнство Священства — це одна з тайн Нового Заповіту, яку люди одержують через руко положення єпископами.

Старий Заповіт, як знаємо, був прообразом і приготуванням до Нового Заповіту. Тож, не дивно, що Ісус Христос, маючи на увазі постійне жертвоприношення (повторення Його Хресної Жертви) у Пресвятої Євхаристії, в часі Літургії, для духовної поживи своїх вірних, установив св. Тайну Священства для тих, хто покликаний й вибраний сповнити цю роль посередників між Богом і людьми, і провадити народ до Бога, до неба.

Подібно, як усі інші святі тайни, так і тайна Священства має всі властивості Тайн: зовнішній знак, невидиму ласку й установлення Ісусом Христом. Таке установлення відбулося частково перед страстями, коли Христос на Тайній Вечері, дав Апостолам право здійсняти Євхаристію — «Робіть це на мій спомин», — а завершилося після Воскресіння, коли Христос дав їм право прощати гріхи і бути пастирями Його стада — Церкви. Сам — Вічний Священик, Христос дав Апостолам і їх наслідникам потрійну священичу владу: учити, провадити-рядити й освячувати. Як Учитель, Він сказав їм: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробіть моїми учнями всі народи... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мат. 28, 19-20).

Як Правитель (законодавець-суддя) Христос сказав до Петра: «Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти зв'яжеш на землі, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі (Мат. 16, 19).

Як Святитель, Христос дунув на Апостолів і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Ів. 20, 22-23).

Все це вказує, що Христос, як Спаситель світу й Засновник Церкви, передбачив й установив у ній окрему касту людей, які мали продовжувати Його діло Відкуплення: постійне жертвоприношення (Євхаристію), примирення людей з Богам (Покаяння), освячення (інші середники спасіння — святі Тайни), і проповідування — поширювання Його науки — Євангелії. [30, 62]

Після Вознесіння Ісуса Христа на небо й після Зіслання Святого Духа, Апостоли зараз же почали сповняти у Церкві своє подвійне післаництво судовласті і священства. Вони навчали і провадили християнські громади, що множились дуже скоро; негайно вибирали собі помічників у тому уряді нових Єпископів і пресвітерів. Св. Лука в Діяннях Апостолів, св. Ап. Павло в Листі до Тимотея і до Тита, подають цікаві факти про ці перші дії Апостолів у заряді й обслуговуванні Церкви. Перш за все, вони вибрали нового Апостола Матія (Діян, 1, 21) замість зрадника Юди, а потім Степана та інших дияконів для харитативної діяльності, «і, помолившись, клали на них руки» (Діян, 6, 5-6).

Про вибір і рукоположення-свячення Ап. Павла і Варнави, св. Євангеліє від Луки так пише: «Тоді вони, попостивши і помолившись, поклали на них руки і відпустили» (Діян, 13, 3) та продовжує: «Вони настановили їм по церквах старших, після молитви і посту, передали їх Господові» (Діян, 14, 23).

Звичайно, у тих перших, апостольських часах, кандидати на священиків-пресвітерів (грецьк. презбітер старшина) були вибирані з посеред місцевої християнської громади (церкви), однак, щоб через такий вибір не попали в ряди священиків люди невідповідні, св. Ап. Павло радить Тимотеєві й Титові, яких він сам рукоположив: «Рук надто поквапне не клади ні на кого» (І Тим. 5, 22).

Вимоги до кандидата на священика були й остались по сьогодні ті самі, а саме: достатнє знання, добра моральна поведінка, чесний характер і добра воля посвятити себе на службу Господові. До Тита Ап. Павло пише: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я тобі заповідав» (Тит. 1, 5).

Плоди — наслідки святої тайни Священства: тайна Священства приносить тому, хто її законно приймає, — ласку Таїнственну, яка уможливлює йому сповняти свою роль — покликання для добра Церкви. Врешті, тайна Священства, подібно як Хрещення і Миропомазання, витискає на душі рукоположеного незнищимий характер, печать — відзнаку Христового священика.

Маючи на увазі всі ці ласки і зобов'язання, св. Ап. Павло заохочує Тимотея: «Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво, накладанням рук збору пресвітерів» (І Тим. 4, 14), — через рукоположення. А всі ці ласки приходять тільки від Христа, через Христа, Який установив цю Тайну.

З уваги на своє високе вибрання, священики — це «слуги Божі й завідувачі Тайн Божих» (І Кор. 4,1). Звідси й слова св. Івана Золотоустого про священичу гідність: «Священики одержали силу, якої Бог не дав Ангелам, ані Архангелам, бо не до них, а до священиків Нового Завіту сказав: «Усе, що зв'яжете на землі буде зв'язане на небі». [42, 15-17]

Ось, у чому криється велика гідність і відповідальність священиків: «Кожен бо архієрей, узятий зпоміж людей, настановляється для людей у справах Божих; Щоб приносив дари та жертви за гріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо й сам він неміччю охоплений... Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон». (Євр. 5, 14).

1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів

Ісус стверджує, що Він посланий Батьком і діє волею Самого Батька. Він є Син, Що одержав від Батька усяку владу на небі й на землі (Мф. 11, 27; 28, 18). Йому дане Божественне доручення - довіреної Йому владою вчити, зціляти від хвороб і прощати гріхи. Навчання Ісуса це навчання не Його, а того, хто Його послав; Ісус свідчить про те, що бачив (Ін 7, 16; 3, 11). Він і Батько створюють Єдине Ціле, Його власне Я не належить Йому; Він нічого не може творити Сам від Себе (Ін 17, 10.21; 5, 19_20.30), і все здійснює волею Батька, який Його послав.

Як Син посланий Батьком, так само й Він із самого початку Свого служіння покликав до Себе того, кого Сам хотів, і поставив з них дванадцять апостолів, «щоб з Ним були, і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від хвороб і виганяти бісів» (Мк 3, 13_5). Апостоли були послані продовжувати справу Ісуса Христа, розпочату Ним на землі (Ін 20, 21; Мф. 1, 40); Ісус поєднує їх справою, яку довірив Йому Батько, поєднує й зовнішнім чином, і по суті. Вони - свідки Воскресіння, і, оскільки Ісус обіцяв залишитися з ними до кінця часів, їхня місія повинна постійно тривати, «тому що Євангеліє, що повинне передаватися ними, є повсякчас для Церкви початок всього її життя. Таким чином, Апостоли були першими, хто був покликаний до участі в місії Христа. [3, 54]

Виконання цієї місії в єдності й відповідності з Божественним дорученням - це служіння Порятунку, про яке Й. Ратцингер пише в такий спосіб: «Дане служіння, у якому ми повністю віддаючи себе іншим, викладаємо те, що виходить не від нас, мовою Церкви називається таїнством. (...) Таїнство означає: я передаю те, що сам не можу дати; я роблю те, що від мене не залежить; я посланий і несу те, що Інший мені передав. Тому ніхто не може назватися священиком сам по собі, так само й ніяка громада не може призвати для цього служіння будь-кого зі своєї ініціативи»1. Таким чином, Ісус передав Свою місію Апостолам, довіривши їм продовжувати те, що було доручено Йому й прилучивши їх до Своєї влади. Отже, основа служіння Церкви - це людина і воля Ісуса Христа, що підтверджує й Другий Ватиканський Собор: «Христос Господь, щоб пасти й завжди збільшувати Народ Божий, встановив у Церкві Свій різні служіння, спрямовані на благо всього Тіла. Тому що служителі, які володіють священною владою, служать братам своїм, щоб всі приналежні до Народу Божого, вільно й організовано прагнучи до однієї й тієї ж мети, прийшли до порятунку» (LG 18).

1.2 In persona Christi

Ця концепція ґрунтується на ролі єпископа як глави помісної церкви. Як рукоположений предстоятель громади (або церкви) єпископ або священик діє in persona Christi у здійсненні таїнств церкви, особливо в євхаристії. У той же час єпископ або священик діє «від імені церкви» (in persona ecclesiae) завдяки своїй ролі предстоятеля літургічних зборів. Пресвітер може діяти in persona Christi у силу того, що він діє in persona ecclesiae, тіла Христова. Поза церквою священство не має ніякого значення.

Більшість єпархіальних або секулярних священиків виконує служіння слова, таїнств і пастирського окормлення в рамках помісної церкви, зазвичай очолюючи місцеву громаду віруючих, або прихід. Багато монашествуючих пресвітерів виконують священникове служіння переважно через його культовий вимір, зосереджений в основному на прославлянні Бога за допомогою літургії. Нерідко це більшою мірою пророча або керигматична місія, тому що в ній мається на увазі більш широкий спектр служіння слова: проведення духовних вправ, духовне керівництво, наставництво, літературна діяльність, а також присвята себе євангелізації й соціальній справедливості. [3, 59]

1.3 Апостольська свідомість

Після розгляду христологічного ґрунту священства, необхідно зрозуміти, що собою представляє апостольський період. Як Апостоли усвідомили своє покликання, які справи вони робили? Які плоди принесла справа Ісуса Христа й зішестя Святого Духа? Щодо цього визначальним є твердження Б. Маджоні: «Незважаючи на велику невизначеність, можна, у будь-якому разі, вказати два положення загального характеру, які вважаються безумовними. (...) Перше полягає в тому, що в новозавітний період не існувало ані однієї громади, що була б позбавлена всіх видів служіння. Це ж справедливо й для більш пізніх церковних громад. Друге положення полягає в тому, що мало місце різноманіття видів служіння, а також спостерігалися фрагментарність і стрибкуватість їхнього розвитку» [3, 61]. Він відзначає також, що питання, пов'язані з виникненням і здійсненням служіння, варто розглядати у двох аспектах. Перший аспект відбиває його вертикальне влаштування, відповідно до якого служителі завжди поставляються Духом Святим, діючим у церковній громаді. Другий аспект відбиває горизонтальне влаштування, по якому всі служителі поєднуються волею Христа й здійснюють продовження Його рятівних діянь. Звідси ясно, що головною метою дій служителя є актуалізація Події - постійної живої присутності Ісуса Христа. Ця Подія відбувається, оскільки покликаний до служіння чесно і по совісті діє в особі Христа, який його призвав, і тим самим відтворює Його присутність.

Особливий свідок - апостол Павло, що є присутнім у церковних громадах, заснованих ним владою Христа, особисто, а також за допомогою своїх Послань і посланників. Він бажає, щоб його приймали як служителя Христова й домобудівника таємниць Божих, наділеного владою для здійснення таких справ (1 Кор 4, 1.21; 5, 3-5). Разом з Павлом діють і інші брати, які посилаються на його владу (1 Кор 16, 10-2). Упевненість Апостола у Богу заснована на тому, що «здатність наша від Бога. Він дав нам здатність бути служителями Нового Завіту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а дух животворить» (2 Кор 3, 5-6). Апостол Павло співвідносить себе зі старозавітними служителями й, таким чином, вважає себе їхнім послідовником, однак він - служитель Нового Завіту, Завіту Ісуса Христа, який послав Духа Святого, що дав життя наше. Його служіння це служіння життя й святості, що веде до Слави Божої (2 Кор 3, 3-11). Павло показує, що стосовно членів церковної громади він має владу, яка виходить від Христа.

1.4 Апостольська наступність

За свідченням апостола Павла, його апостольство - це служіння особливого роду, а не просто знак християнського існування. Задамося тепер питанням про наступність і продовження апостольського служіння, а також про те, чи було воно безперервним, або його завдання було настільки винятковим і єдиним, що закінчилося разом з апостольським періодом. У цілому можна відзначити, що Божественна місія, довірена Христом Апостолам, протриває довіку (Мф 28, 20; LG 18, 20), оскільки для Церкви їхнє служіння є джерело життя й істини скрізь і за всіх часів. Із цих причин Апостоли подбали про своїх спадкоємців, хоча й не змогли передати своїм спадкоємцям усе, що властиво їм самим: наприклад, тільки Апостоли є безпосередніми свідками смерті й воскресіння Ісуса Христа, тільки вони одержують особисто від Нього священну силу й доручення проповідувати Євангеліє. Апостоли, заволодівши світлом й силою Святого Духа ввечері, у перший день паски, і в день П'ятидесятниці (Ін 20, 22; Деян 2, 1-4), через рукоположення передають деяким учням місію свого служіння й відповідальність за богослужіння в християнських громадах, за єдність і збереження щирого навчання. Далі необхідно розглянути вищезазначені моменти у всій їхній повноті й складності.

Насамперед, звернемося до того місця з Діянь святих Апостолів, у якому пресвітери апостольських і післяапостольских Церков призиваються, у руслі іудейської традиції, до виконання обов'язків охоронців пастви: «Отже слухайте собі й всім стадом, у якому Дух Святий поставив вас охоронцями, пасти Церкву Господа й Бога, яку він придбав Собі Кров’ю Своєю». [3, 64] Тут у наявності дія Духа Святого, Котрий роздає особливі дарунки: довіряє пресвітерам пастирське служіння, призиває й довіряє їм обов'язок охороняти й правління у відповідності зі значенням слова episcopos (охоронець). Для пресвітерів дане доручення означає участь у справі пастирів Христових. Пастир, Якому насправді належить череда, піклується про Свою паству (1 Петро 5, 4). Свідчення цієї турботи повинне мати велику ретельність тих, хто відповідає за громаду; останні ніколи не змішуються з паствою й не намагаються знову ототожнювати себе з нею. Ісус Христос уже доручив захищати й продовжувати Свою пастирську місію апостолові Петру (Ін 21, 15-9), багаторазово й невідступно призиваючи його до служіння. [3, 66] Це доручення, природно, поширюється й на інших Апостолів, які повинні виконувати свою місію й приводити людей у кошару Христову.

Воістину значним є той факт, що в Діяннях (20, 28) апостол Павло говорить взагалі про Церкву, у її загальності і єдності. Пресвітерам Ефеської Церкви було доручене служіння, що було ні чим іншим як участю в керуванні єдиною Церквою. Стосовно неї вони мають те ж служіння, або «дияконію», що й Павло; це служіння, що він прийняв від Ісуса, щоб проповідувати Євангеліє благодаті Божої (Діян 20, 24). Пресвітери повинні захищати паству від лютих вовків, які не щадять череди, вони повинні не допускати поширення в ній мінливих навчань (Діян 20, 29-31). Отже, загалом, можна стверджувати, що «зі смертю перших свідків і перших посланників Христа, разом з поступовим зникненням чудесного й безпосереднього дійства Духа Святого, властивого початковому періоду, на перший план виходить справа цих людей, вибраних Духом і поставлених в ієрархічному порядку, щоб керувати паствою Христовою в ім'я Господнє». [3, 66-67]

Подібне богословське бачення ми знаходимо в Першому Соборному Посланні апостола Петра (5, 1-5); на це вказує Р. Шнакенбург. [42, 14-16] Пресвітери повинні пасти череду Божу, подаючи приклад своїй пастві й уподібнюючись Пастиреначальнику Ісусу Христу, який дарує їм «нев'янучий вінець слави» (5, 4). Таким чином, пресвітери стають пастирями, і вони повинні виконувати відповідні обов'язки. Доручаючи паству пресвітерам, які вже виступають як пастирі, Петро, «Апостол Ісуса Христа» (1 Петро 1, 1), проголошує себе «сопастирем», тобто таким же пресвітером, як і інші (1 Петро 5, 1). Так служіння, установлене Апостолом, переноситься на пресвітерство; вони аналогічні один одному. І, нарешті, Послання показує апостольську наступність у дії: Петру, пастирю стада, успадковують пресвітери.

Апостол Павло володіє, зокрема, владою посилати на служіння, робити так, щоб апостольська влада й апостольське служіння зберігалися в громаді недоторканими й живими. Його учень Тимофій повною мірою й постійно готовий до виконання подібної місії. Щоб виконати її, він одержує благодать Божу; завдяки Павлу і його рукоположеню благодать Божа стає очевидним і загальним надбанням (1 Тим 4, 14; 2 Тим 1, 6). Таким чином, починається служіння учнів Павла, які продовжують місію Апостола. Їм дана влада вчити ( Тит 2, 15), дисциплінарна влада над пресвітерами, влада ставити по всіх містах пресвітерів і покладати руки, повідомляючи дарунок для виконання будь-якого церковного служіння (1 Тим 5, 19-22; Тит 1, 5).

Підводячи підсумки, Г. Шлиєр стверджує, що устрій Церкви Бога Живого, котра є стовп і твердження істини (1 Тим 3, 15), ґрунтується, у першу чергу, на служінні, на духовній владі осіб, наділених цією владою й осінених особливою благодаттю. [38, 271-272] Ці люди покликані до певного служіння - до вчителювання й керування і поставлені через рукоположеня. Апостоли служать Благій Звістці за покликанням й встановленню Ісуса Христа; це служіння триває й розвивається завдяки тому, що Апостоли передали духовний дарунок учням, а учні — пресвітерам, місцевим єпископам. Таким чином, служіння починає передаватися через спадкоємство.

1.5 Перетворення і підготовка в Старому Завіті

Старий Завіт, описуючи життя боговибраного народу, говорить, що Бог уготовав Ізраїлю бути «царственим священством і народом святим» (Ісх 19:6, Іс 61:6). Ізраїль, народ-священик, був відділений і покликаний Богом із всіх племен і ввійшов у спілкування з Господом через Завіт. Однак у самому Ізраїлі Бог обрав одне із дванадцяти племен, плем'я Левія, для літургічного служіння; сам Господь зробився його спадщиною (Числ 1:48-53). У служінні левітів церква вбачає прообраз дияконату, відбитий у молитві присвяти в диякони:

«Всемогутній Боже,.. Ти дарував Церкві Твоїй, Тілу Христову, різноманітній в розходженні небесних дарунків і єдиній в різноманітті своїх членів, чудово з'єднаній Святим Духом, зростати й творитися в новий храм Твій. Для цього Ти встановив, щоб три ступені священства робили святе служіння в славу ім'я Твого, як уже від початку Ти обрав синів Левія для виконання служіння в першому ступені.»[37, 148]

У вибраному народі Божому деякі люди були спеціально покликані здійснювати священство й стали прообразом Христа, вічного Первосвященика. Священик Мелхіседек уособлює Христа-Первосвященика: «Мелхіседек, цар Салимський, виніс хліб і вино, - він був священик Бога Всевишнього» (Бут 14:18, Євр 7:1-10). Священникове служіння припускало жертвоприносини й керування народом Божим. Старозавітні первосвященики уособлюють єпископів Нового Завіту, як це виражено в молитві присвяті в єпископи:

«Боже й Отче Господа нашого Ісуса Христа. Ти дав Церкві Твоїй правила словом благодаті Твоєї, Ти від початку визначив рід праведних від Авраама, Ти поставив князів і священиків і не залишав святилище Твоє без служіння». [37, 148]

Мойсей в особливому обряді присвятив Аарона і його синів у священики Старого Закону (Ісх 29:1-30, Лев 8-10). Він також виділив сімдесят старійшин, з якими розділив дух премудрості, і вони допомагали йому управляти народом (Числ 11:24-25). У цих сослужителях церква бачить прообраз священства пресвітерів, як сказано в молитві чина присвяті в духовний сан:

«Господи, Отче Святий, поставивши Мойсея й Аарона для правління народом і його освячення, Ти обрав мужів наступного чина й достоїнства й прилучив для допомоги в їхніх справах. Ти в пустелі дарував сімдесятьом мужам, виконаним мудрості, дух, що був на Мойсеї, щоб вони допомагали йому й полегшили керування народом. Ти синам Аарона передав повноту служіння їхнього батька, щоб було досить гідних священиків за Законом». [36, молитва 186]

До царственого аспекту священства Христа можна віднести месіанський псалом:

Жезл сили Твоєї пошле Господь із Сіону:

пануй серед ворогів Твоїх.

У день сили Твоєї народ Твій готовий у благоліпності святині;

зі чрева раніше зоряниці подібно росі народження Твоє.

Клявся Господь і не покається:

Ти священик навік

по чині Мелхиседека (Пс 110 [109]:2-4).

Цей псалом - пророче нагадування про божественність Христа, що виражається в його співвічності Батькові: «Зі чрева раніше зоряниці подібно росі народження Твоє». Саме ця божественність, з'єднана з його людською природою, уможливлює священство Христа. У той же час царствений аспект священства ґрунтується на царственому елементі в природі людини, даному їй при створенні: «Ти створив людину по образу Своєму й довірив їй піклування про всесвіт, щоб служачи Тобі - Єдиному Творцеві - вона володарювала над всім утвором». [37, 149]

Деякі зі старозавітних пророків були священиками по особливому Божому промислу. Ісайя, ймовірно, мав видіння Господа в Храмі (Іс 6:1-9). Ієзекіїль теж був священиком (Ієз 1:3). Ієремія, як член родини священика (Ієр 1:1), прозрівав у прийдешньому, що Завіт Бога з Його народом буде ставати усе більш внутрішнім і духовним, і це повністю здійснилося в Новому й вічному Завіті з Богом, укладеним у Христі (Ієр 31:33). У Старому Завіті прообразами величної слави священства були жертвоприносини Мелхіседека й жертвопринесення Авраама, «батька нашої віри». Зокрема, ця слава описується в Книзі Премудрості Ісуса, сина Сирахова:

«Як величний був він серед народу, при виході із завіси храму! Як ранкова зірка серед хмар, як місяць повний в днях, як сонце, що сіяє над храмом Всевишнього, і як веселка, що сіяє у величних хмарах, як колір троянд у весняні дні, як лілії при джерелах вод, як вітка дивана в літні дні, як вогонь із ладаном у кадильниці, як кована золота посудина, прикрашена всякими дорогоцінними каменями, як маслина із плодами, і як кипарис, що піднімається до хмар. Коли він приймав чудовий одяг і наділявся в усе величну прикрасу, то, при сходженні до святого жертовника, висвітлював блиском окружність святилища» (Сир 50:5-12).

Прообраз незмінності священства, що походить від вічного союзу Христа й церкви, його містичної Нареченої, утримується вже в старозавітній Пісні Пісень: «Поклади мене, як печатку, на серце твоє» (Пісн 8:6). Однак, у порівнянні з реальністю, Старий Завіт подібний тіні: «Образи й тіні зникають перед новим обрядом». [36, молитва 189] Священство Старого Закону, хоча було «установлене для звіщення Слова Божого й для відновлення спілкування з Богом через жертви й молитви», все-таки залишається «нездатним зробити порятунок; воно повинне нескінченно повторювати жертвоприносини, не досягаючи остаточного освячення, що зробить тільки жертва Христа». [37, 150]

1.6 Установлення священства Христом

Священство Христа засноване на таємниці втілення. У своїй особі Христос поєднує Бога й Людину, що і є сутністю священникового служіння. Христос — первосвященик трансцендентний і, одночасно, жалісливий (Євр 4:15-16; 5:1-10; 7:20-28; 8; 9). Рятівна сила, належить єдиному Богу й приходить від Нього, але все-таки «ми маємо не такого первосвященика, що не може співчувати нам у немощах наших, але котрий, подібно [нам], спокушений у всьому, крім гріха» (Євр 4:15). Отже, у Христі рятівна сила іде від його божественності, а здатність до порятунку людей відбувається насамперед від його людяності. За словами св. папи Григорія Великого: «якби не був Бог щирий, то не дарував нам спокути, а якби не була людина щирою, то не дав би нам приклада». [37, 151] Христос — заступник Нового Завіту (Євр 8:6) і «єдиний посередник між Богом і людьми, людина Христос Ісус» (1 Тим 2:5). Центральна священникова дія Христа була зроблена в його жертвопринесенні на вівтарі Хреста, де він «одним приношенням назавжди зробив досконалими освячуваних» (Євр 10:14).

Все служіння Христа на цій землі було пророчим. Христос є «шлях, істина й життя», і ніхто не може прийти до Батька, крім як через Нього (Ін 14:6). Христос - це Істина, що прийшла виявити людству всю істину, правду про відносини Бога й людини. Христос розділяє життя самої Святої Трійці в силі Святого Духа, що продовжує пророчу дію Господа в Його Церкві: «Дух Святий, Якого пошле Батько в ім'я Моє, навчить вас всьому й нагадає вам усе, що Я говорив вам» (Ін 14:26).

Царственому характеру Христова священства властиві кілька аспектів. По-перше, Христос — це Бог, Господь утворів, який «тримає все словом сили своєї» (Євр 1:3), і всі речі створені через нього (Ін 1:3). По-друге, його людська природа помазана Духом Святим на царство: «Тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше співучасників Твоїх. Всі одяги Твої як смирна і алой» (Пс 45:7-8 [44:8-9]). По-третє, Христос є Царем у своїй перемозі над гріхом і смертю. Але в битві проти сил смерті його царствена глава увінчується тернями:

Смерть і життя у двобої

Незрівнянному поборолися, Цар

життя розп'ятий

Живий і править![36, 495]

Ціль священникової дії Христа - священика, пророка й царя - у здійсненні плану Батька «в улаштуванні повноти часів, щоб все небесне й земне з'єднати під главою Христом» (Єф 1:10).

Існує близька аналогія між остаточним характером спокутної жертви Христа й незмінністю його священства. І те, і інше унікальне й неповторне. Але євхаристичне жертвопринесення церкви актуалізує жертву, принесену Христом на Голгофі. «Те ж саме ставиться до єдиного священства Христа: воно присутнє в службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа». [37, 152] Різні дії Христа в Новому Завіті вказують на заснування ним постійного таїнства священства, яке дозволяє вибраним людям розділяти його священство усередині церкви. Ці дії йдуть пліч-о-пліч із самого заснування церкви й глибоко з ним зв'язані. Установлення Петрова служіння обіцяне перед Великоднем і здійснено після Христова воскресіння (Мф 16:13-19, Ін 21:15-17). Папа, будучи спадкоємцем св. Петра, має у своєму розпорядженні особливу владу над таїнствами і їхніми служителями, що мається на увазі в його служінні «зв'язувати й вирішувати». Під час свого земного служіння Ісус Христос обрав дванадцять апостолів, провісниками яких були дванадцять племен народу Старого Завіту (Мк 3:13-19, Лк 6:12-16). Христос передав їм свою місію, щоб апостольське служіння безупинно тривало в церкві (Мф 10:1-16). Після свого воскресіння Христос дав апостолам наставляння проповідувати Благу звістку про порятунок усьому світу (Мф 28:16-20, Мк 16:14-18). Апостольське служіння є частиною самої природи Церкви, як зазначено в книзі Одкровення Іоанна, де описаний Новий Єрусалим, влаштований на новому небі й новій землі, причому «стіна міста має дванадцять основ, і на них імена дванадцяти Апостолів Агнця» (Откр 21:14).

Таким чином, апостольське служіння потрібно розглядати не просто як роль або функцію, але як реальність, споконвіку відбиту в самій природі церкви. Очевидно, апостоли одержали присвяту в первосвященики Нового Закону від Христа на Таємній вечері. У своїй священниковій молитві Христос повідомив священство своїм апостолам у наступних словах: «Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина. Як Ти послав Мене у світ [так] і Я послав їх у світ. І за них Я присвячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. Не про них же тільки молю, але й про віруючих у Мене по слову їхньому» (Ін 17:17-20).

Ця молитва має на увазі апостольське спадкоємство, у якому влада священства передавалася б через рукоположеня, щоб всі покоління чули Слово Боже й здійснювали Христові таїнства. Коли Христос встановив святу євхаристію, Він зробив щире жертвопринесення й дав апостолам наступне наставляння: «Це творіть в Мій спогад» (Лк 22:19). Щоб євхаристичне жертвопринесення постійно відновлялося, Христос дав своїм апостолам владу робити його, передавши їм повноту свого священства. Після воскресіння Христос наділив присвячених апостолів владою відпускати гріхи — владою, що мала походження в його великодньому таїнстві, яке тільки здійснилося (Ін 20:22-23).

Разом з апостолами Христом були вибрані сімдесят два співробітника, які допомагали апостолам (Лк 10:1-20). У них церква бачить початок священства пресвітерів, які співробітничають із єпископами. І хоча Христос явно не згадав дияконів, вони є схованою частиною його домобудівництва в таїнстві священства. Все здійснення Христова священства було дияконією, тому що Він «не [для того] прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити й віддати душу Свою для спокути багатьох» (Мф 20:28). Цей уривок ілюструє як дияконію Христова служіння, так і священицький аспект приношення ним свого життя в жертву для спокути. Далі буде показано, що в розвитку таїнства священства присутні обидва аспекти - священицький і диякональний - у якості існуючих і діючих.

Таїнство священства має божественне встановлення, що означає, що Христос побажав установити це таїнство й дійсно його встановив. Божественне встановлення варто відрізняти від церковного, але не протиставляти йому. Церковне встановлення ставиться до структур і служінь, які згодом створила церква і які самі по собі не містяться в одкровенні. Так папство, єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, у той час як достоїнство кардиналів, прелатів, каноніків і нижчих чинів {minor orders) має церковне встановлення. Будучи встановленими церквою, вони можуть змінюватися, але це не значить, що вони не потрібні або що вони - чисто людський винахід. Дійсно, деякі встановлені церквою структури часто глибоко пов'язані з іншими, які самі по собі мають божественне походження. Приміром, кардинальське достоїнство тісно пов'язане з виборами папи, служіння якого завгодно Богові й установлене Христом. Інший приклад - чернецтво, що у цілому має божественне встановлення (Мф 19:20), хоча окремі чернечі ордена по божественному натхненню засновуються церквою. Чернецтво ніколи не вмре в церкві, хоча постійне існування конкретного чернечого ордена не гарантується.

Підсумовуючи, можна сказати, що майже у всіх релігіях є хтось, хто керує церемоніями й особливим чином здійснює поклоніння Божеству від імені народу; той, хто обирається для того, щоб бути посередником між Богом і народом. Такі служителі культу, хоча й спрощено, уособлюють Вічного Священика Ісуса Христа. Господь побажав, щоб його священство, через яке Він приніс жертву в спокуту роду людського, збереглося на землі й після його воскресіння й піднесення до Батька. Він розділив священство зі своїми найближчими послідовниками, апостолами, заповідаючи передавати це священникове достоїнство в рамках церкви.

Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства

Христос - одночасно й Священик і Жертва, Бог і Храм: Священик, через Якого ми примирені, Жертва, якою ми примирені, Храм, у якому ми примирені, Бог, з Яким ми примирені.

Св. Фульгенцій Руспійский.

2.1 Священство в первісній церкві

Назва «апостол» поступово поширилася за межі групи, що складалася із Дванадцяти. Матфій був вибраний, щоб зайняти місце, залишене Іудою, і був прилічений до дванадцяти апостолів (Діян 1:15-26). Іаков, який згадується в Посланні до Галатів, більше не ідентифікується з Іаковом Алфеєвим, але, скоріше, з кимсь, хто знав Ісуса і мав певну популярність у первісній церкві. Вважається, що він мав у своєму розпорядженні апостольську владу (Гал 1:19; 2:9). Титул «апостола» був привласнений також Павлу й Варнаві (Діян 14:4, 14). Розширене значення цього титулу видно з опису св. Павлом явищ Христа воскреслого: спочатку він «з'явився Кіфі, потім Дванадцятьом; потім з'явився більше ніж п'ятистам братії в один час, з яких більша частина донині в живих, а деякі й почили; потім з'явився Іакову, також всім апостолам; а після всіх з'явився й мені» (1 Кор 15:5-8). Поставляння в апостоли полягало у формальному введенні в цю посаду й складалося в покладанні рук і молитві, як видно в історії Павла й Варнави (Діян 13:3). Ті, хто був апостолом, але не значився серед Дванадцятьох, розділяли разом із Дванадцятьма єпископську владу, а також ту перевагу, що вони бачили Христа воскреслого й брали участь в основному досвіді первісної церкви. Однак бути одним із Дванадцятьох припускає щось більше: це означає присутність поруч із Господом Ісусом протягом усього часу його служіння й участь у досвіді великодньої таємниці (Діян 1:22). Св. Павло, зокрема, усвідомлював свою священицьку роль, яку він одержав і повинен був передавати далі: Бог «призначив мене бути священиком Ісуса Христа, і я повинен виконувати свій священицький обов’язок, несучи язичникам від Бога благовістя й тим самим робити їх бажаним приношенням, яке освячується Духом Святим» (Рим 15:16).

Очевидно, що апостоли розділяли з іншими таїнство священства, яким самі володіли у всій повноті. Менш зрозуміло, як вони передавали свою священицьку владу в первісній церкві. Не всі вчені згодні з тим, що особи, що позначалися в апостольську епоху словом «наглядачі» (греч. episcopos), дійсно були наділені повнотою священства. [37, 155] Проте зазвичай вважається, що принаймні Тимофій і Тит, яких св. Павло поставив над церквами Ефеса й Криту, мали єпископський сан. Титові дана була влада організовувати церкву на Криті й призначати старійшин (presbyteroi) у різних містах (Тит 1:5). Тимофію Павло нагадує про дарунок, отриманий ним при присвяті в єпископи: «Не незаради про дарування, що перебуває в тобі, що дане тобі по пророцтву з покладанням рук священства» (1 Тим 4:14). Можна вважати цей текст вказівкою на покладання рук як на центральний обряд присвяти, а також вказівкою на його колегіальний характер і на таємничу печатку, що накладається при цьому.

При виявленні другого чина таїнства священства ми зіштовхуємося із проблемою: грецькі новозавітні вираження «старійшина» (pmbytems) і «наглядач», або «керівний старійшина» (episcopos), у ранні часи не однозначно відповідали пізнім термінам «священик (пресвітер)» і «єпископ». [35, 46] Справді, у деяких фрагментах «наглядачі», ймовірно, ідентифікуються зі старійшинами (Тит 1:5, Діян 20:17,28). Однак не викликає сумнівів, що, як у середовищі іудеохристиян, так і серед язичників первісні християнські громади управлялися групою старійшин.

Ймовірно, старійшини були наділені достатньою повнотою священства, щоб передавати владу священства іншим старійшинам. У первісну епоху була необхідна висока концентрація осіб єпископського рангу, щоб забезпечити стрімке розширення церкви. Її поширення вимагало рукоположеня людей, які б проводили євхаристію. Ця стрімкість поширення церкви й відповідного поставляння підтверджується завбачливою вказівкою св. Павла Тимофію: «Рук ні на кого не покладай поспішно» (1 Тим 5:22).

Наглядачів і старійшин через покладання рук (1 Тим 5:22) призначали апостоли (Діян 14:23) або їхні представники (Тит 1:5), а їхня влада мала божественне встановлення (Діян 20:28). Групи старійшин поступово перетворилися в співтовариства, керовані єпископом і колегією священиків; система, що привела до монархічного єпископату, зложилася, ймовірно, близько 100 р. н.е. Можливо, мав місце якийсь проміжний розвиток, але це вже ставиться до області припущень.

Інакше кажучи, протягом порівняно короткого періоду люди, наділені єпископською владою, правочинно рукопологали священнослужителів другого рангу, наділяючи їх таємничим священством, що відповідає тому чинові священства, який відомий нам сьогодні.

Наступне запитання стосується диаконата. Опис, який міститься в Діяннях Апостолів, рукоположеня сімох (Діян 6:1-6), найбільш раннє повідомлення про рукоположеня взагалі, багатьма богословами - із часів св. Іринея - вважається вказівкою на присвяту в диаконы. Однак школа, що походить від св. Іоанна Златоуста, не робить настільки поспішного ототожнення. У недавній час деякі вчені стали розглядати сімох як рукоположених пресвітерів. Однак згадування про дияконське служіння в іншому місці Нового Завіту (1 Тим 3:8-13) вказує на те, що існувало нижче священство, яке брало участь у служінні (диякони повинні «добре служити») і в проповіді (повинні «зберігати таїнство віри в чистій совісті»). [34, 48-51]

Можливо також, що diaconos, що згадується в Новому Завіті, - це ще не «диякон», відомий у більше пізній церкві, а особа, наділена більш високим ступенем священства; однак йому була доручена в служінні особлива роль.

Можна припустити, що апостоли мали у своєму розпорядженні всю повноту священства й різні способи розділяли цю владу з тими, кого вони пізніше рукополагали. Прийнято також вважати, що в поколінні, яке змінило апостолів, ієрархія єпископів, священиків і дияконів встановилася всюди в ранній церкві Христовій, яка стрімко зростала.

2.2 Період Святих Батьків

На початку II сторіччя, близько 100 р. н.е., св. Ігнатій Антіохійський писав про три чини священства: «Усі почитайте дияконів, як заповідь Ісуса Христа, і єпископа, - як Ісуса Христа, Сина Бога Батька, пресвітерів же, - як збори Божі, як сонм апостолів. Без них немає Церкви». [37, 157] У Посланні до Єфесян св. Ігнатій свідчить про існування монархічного єпископату в Антіохії: «І ваше знамените гідне Бога пресвітерство так згідно з єпископом, як струни в цитрі. Тому вашою однодумністю й любовію прославляється Ісус Христос». [37, 157] Десь до середини II століття св. Іриней склав список римських єпископів і задокументував спадкоємство єпископів Смірни, а також інших помісних церков того часу. [4, 114-115]

Св. Григорій Нісський намітив аналогію між священством єпископської ієрархії й іншими таїнствами, зокрема, святою євхаристією:

«Також і хліб спочатку — просто звичайний хліб, але коли освячується через таїнство, то стає Тілом Христовим... Та сама влада слова робить священика шанованим і гідним поваги... Недавно, ще вчора, він був одним з багатьох, один з народу. І раптом стає керівником, главою, учителем благочестя, тайнотворцем. І це — без зміни його тілесної форми. Зовні він залишається тим же, ким і був, але душа; його перетворена в краще невидимою силою й благодаттю» [37, 157].

У Євангелії від Іоанна й у Посланні до Євреїв ясно показана сутнісна єдність між священством Христа й святим жертвопринесенням меси, тотожним голгофському жертвопринесенню. Надалі батьки церкви розробили цю доктрину. Наприклад, св. Іоанн Златоуст в одній з найбільш ранніх і найбільших монографій про священство затверджував:

«Раз ніхто не може ввійти в Царство Небесне, якщо не народиться від води й Духа, а не ядущій плоті Господа, і не піющій крові Його втрачає вічне життя, і все це відбувається ніким іншим, як тільки цими священними руками, тобто руками священика, то як без посередництва них хто-небудь уникне вогню геєни або одержить уготовані вінці?» [37, 158]

Свідчення про існування дияконату йдуть у стародавність. Ще св. Іполит описував церемонію посвяти в диякони, що включала покладання рук і молитву. Св. Ігнатій Антіохійський називав дияконів «служителями таїнств Ісуса Христа, не служителями страв і пиття, але слугами Церкви Божої». [10, 79-81]

В III столітті, поряд з богоустановленними дияконатом, пресвітерством і єпископством, на Заході з'явилися п'ять інших рівнів, відповідно встановленню церкви: іподиякон, аколіт, екзорцист, читець, воротар. У посланні папи Корнілія єпископу Фабію, датованим приблизно 250 р. н.е., перераховані сім чинів Римської церкви: священик, диякон, іподиякон, аколіт, екзорцист, читець і воротар. Іподияконат і чотири нижчих чини розвилися через потреби в допоміжних служителях літургії. [9, 114-116]

Чотири чини, які передують дияконату, стали відомі як молодші чини, а священики, диякони й іподиякони - як старші чини. Ця структура проіснувала на Заході до реформ II Ватиканського собору. На християнському Сході ієрархія будувалася за наступною схемою: єпископ, священик, диякон, іподиякон, читець.

Питання про співвідношення між пресвитерством і єпископством стало предметом суперечки на Заході під впливом амвросіанців і св. Іероніма. Останній дотримувався думки, що розходження між єпископами й священиками - усього лише питання юрисдикції, а не таємничої благодаті або влади. Блаженний Рабан Мавр виділяв в єпископаті потрійну ієрархію, перераховуючи звання патріарха, митрополита і єпископа. Дискусія про природу єпископського служіння тривала в Середні століття. [37, 159]

2.3 Від середньовіччя до сучасності

Середньовічні схоласти на Заході вчили про сім чинів таїнства священства. Багато богословів тієї епохи вважали, що всі сім священних чинів мають достоїнство й печатку таїнства. Вищим чином вважалися священики, яких Гуго Сен-Вікторський і Петро Ломбардський розділяли на два звання: пресвітерське і єпископське. Однак єпископство не розглядалося як окремий чин, тому що воно не повідомляє ніякої додаткової влади у відношенні євхаристій. Св. Альберт Великий думав, що єпископське служіння означає просто більшу юрисдикційну владу. Св. Фома Аквінський і св. Бонавентура уточнили цю точку зору. Бонавентура, хоча й не вважав єпископство окремим чином, все-таки думав, що єпископське достоїнство не віднімається при усуненні юрисдикції. Св. Фома вказував, що єпископство - це в певному змісті чин, оскільки єпископ має більшу владу над містичним тілом Христа, аніж священик; однак відносно євхаристичного тіла Христа єпископ має не більше влади, ніж священик. [17, 341]

Втім, у Середні століття були й інші точки зору. Вільям Окзерський додержувався декрету Граціана й запропонував дев'ять чинів священства: воротар, читець, екзорцист, аколіт, іподиякон, диякон, священик, єпископ, архієпископ. Петро Оливи вважав, що тільки священики і єпископи можуть повідомляти печатку таїнства. Блаженний Дуне Скот вчив, що єпископство — окремий чин; у єпископа є влада повідомляти всі види священства, тому він має найвище достоїнство. [17, 342-343]

Реформація вимагала знову підтвердити існування й природу священства Христа, яку розділяли його служителі в церкві. Реформатори наполягали на однобічній і винятковій інтерпретації одиничності Христа як Посередника. Тому вони заперечували існування службового священства в рамках церкви й приймали тільки всесвітнє священство всіх віруючих. Заперечення існування таїнства священства реформаторами йшло в контексті заперечення ними сутності меси як жертвоприношення. У відповідь на ці омани Тридентський собор заявив: «Жертвопринесення й священство настільки зв'язані між собою по Божественному розташуванню, що й те, і інше існувало в обох Законах. Оскільки в Новому Завіті Католицька церква одержала встановлення Господом Святого видимого Жертвопринесення Євхаристії, потрібно також визнати, що в ній є нове священство, видиме й зовнішнє». [17, 345]

Собор учив також, що єпископи вище священиків, але не вдавався в точну природу цієї переваги, будь вона юридичною або таємничою. Проте собор просунувся у визначенні таємничої переваги єпископів, ухваливши, що «єпископи, будучи спадкоємцями апостолів, у першу чергу належать до цього ієрархічного порядку». [37, 160] Після цього більшість посттридентських богословів стали затверджувати таємничий характер єпископського служіння. Подібним чином собор не вирішив питання, чи є перевага єпископа над священиком у тому, що стосується влади юрисдикції й влади рукоположеня, божественним або тільки церковним установленням.

Модерністська тенденція до суб'єктивістської й еволюціоністської концепції істини, укупі з ліберальним підходом до біблійного критицизму, привела до спроби переглянути вчення про богоустановленість таїнства священства. Натомість (оскільки один із принципів модернізму - історичний розвиток) пропонували розглядати єпископський і священників чини як результат розвитку під впливом чисто людських і соціальних факторів. Таким чином, модерністи стверджували, що ті, хто керував здійсненням євхаристії, поступово забрали владу робити її, так що вона зробилася літургічним дійством. Вони заперечували, що єпископи —продовжувачі служіння й місії апостолів. Ці омани в ряді інших засудив св. папа Пій X в 1907 р. [19, 311]

Пій ХП у своєму вченні про матерію таїнства священства знову направив богословську думку до прийняття того, що тільки єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, тоді як нижчі чини мають установлення церковне. Він включав у таїнство священства тільки дияконів, пресвітерів і єпископів. [19, 312-313] II Ватиканський собор розштрив цю думку, визначивши, що єпископство в таємничому плані стоїть щаблем вище, ніж священство:

«Священний собор учить, що через єпископську присвяту повідомляється повнота таїнства Священства. Це безперечно, тому що й у літургічних звичаях Церкви, і у висловах Святих Батьків воно іменується вищим священством, вершиною священнослужіння... Тому що із традиції, що підтверджується насамперед літургічними обрядами й практикою як Східної, так і Західної Церкви, виявляється, що через покладання рук і через слова присвяти... повідомляється благодать Святого Духа й... накладається священна печатка». [37, 161]

Катехізис Католицької церкви ще точніше сформулював вчення про природу таїнства священства й, зокрема, про взаємовідносини чинів священства на рівнях єпископства, пресвітерства й дияконата:

«Католицьке вчення, виражене в літургії, у Вчителюванні церкви й у постійній діяльності церкви, визнає, що існують два щаблі участі службового священства у священстві Христовому: єпископський і пресвітерський чин. Дияконат призначений для того, щоб допомагати й служити ім. Тому слово «священик» (лат. sacerdos) у нинішнім його вживанні позначає єпископів і священиків, але не дияконів. Проте, відповідно до католицького вчення, ступінь участі у священстві (єпископський і пресвітерський чин) і ступінь служіння (дияконат) — обидві повинні бути даровані таїнством, називаним «рукоположенням» (хіротонією), тобто таїнством священства». [37, 161]

Хоча Тридентский собор згадував про богоустановленість ієрархії єпископів, пресвітерів і дияконів, він не уточнив, чи бере участь дияконат у таїнстві священства. П Ватиканський собор, хоча й був прихильний до ідеї про участь дияконів у таїнстві священства, не затверджує виразно, що при присвяті в диякони накладає печатка священства: «На нижчому щаблі ієрархії стоять диякони, рукополагаємі "не для священства, але для служіння". Укріплені благодаттю таїнства, вони служать Народу Божому в спілкуванні з Єпископом і з його пресвітерією у дияконії літургії, слова й любові». [19, 316] Катехізис пішов далі і ясно затверджує, що дияконат повністю бере участь у таїнстві священства: «Диякони беруть участь особливим чином у місії й благодаті Христа, таїнство священства відзначає їх печаткою (характером), якої ніхто не може позбавити і яка вподібнює їх Христу, який зробив Себе "дияконом", тобто слугою всіх». [19, 319] На Заході з дияконатом асоціюються вступ у духовенство, прирахування до єпархії або до чернечої громади й обітниця безшлюбності (целібат). II Ватиканський собор відновив інститут постійних дияконів, який дозволяє й одруженим чоловікам посвящатись в диякони.

II Ватиканський собор повторив вчення про зв'язок між службовим, ієрархічним священством і священством віруючих: «Хоча вони й відрізняються один від одного по суті, а не тільки по ступені, вони все-таки спрямовані один до одного; тому що й те й інше беруть участь, кожне по-своєму, у єдиному священстві Христа. Священнослужитель тією священною владою, якою він володіє, виховує священників народ і управляє ним, робить євхаристичну жертву від імені Христа й приносить її Богу від імені всього народу». [8, 23] Церква також знову підтвердила, що служіння священиків засноване на апостольському спадкоємстві. Крім того, для протидії деяким оманам наших днів необхідно було знову повторити вчення про те, що тільки священик може освячувати святі дарунки на євхаристії й що священство повідомляється в таїнстві через покладання рук. Необхідність підтвердити це навчання була викликана помилковою думкою, начебто священик розвивається або «дозріває» усередині християнської громади.[8, 24]

Церква вважає, що єпископство, пресвітерство й дияконство беруть участь у таїнстві священства, а елементи, відомі як молодші, або нижчі, чини, є сакраменталіями. Нижчі чини були переглянуті в 1972 р. папою Павлом VI. Колись вступ у духівництво відзначався тонзурою, одержуваною при присвяті в нижчий чин; тепер на Заході статус духовенства починається з дияконату. У східному християнстві духовенство починається з іподияконату. У діючій західній дисципліні перший крок до священства - допуск у кандидати, потім йде служіння читця й аколіта, які даються поставлянням, а не рукоположення. Служіння читця й аколіта - це служіння мирські й можуть даватися мирянам: вони є постійними служіннями й, з дозволу місцевого пастиря, можуть відбуватися всюди у світі. Це відрізняє їх від служінь призначуваного читця або екстраординарного служителя євхаристії, які відбуваються періодично й вимагають відновлення. Можуть вводитися й інші служіння мирян, такі як катехізація; для їхнього введення єпископи повинні запитувати дозвіл у Святого Престолу.

Зв'язок між рівнями чинів священства можна узагальнити в такий спосіб. Священицька частина таїнства, що складається із пресвітерства і єпископства, є, по суті, співучасть у священстві Христа як посередника між Богом і людьми. Це посередництво йде від Бога до людини й знову вертається від людини до Бога, як особливо наочно показує приклад євхаристії. Дияконський чин відділений від цього посередництва, і для нього ключовим є, скоріше, поняття служіння. Однак оскільки пресвітерство і єпископство «уміщають у себе» дияконію, вони також є служінням, так само як і посередництвом. Ця істина літургічно виражається в тому, що єпископи, за звичаєм, носять під ризою легкий дияконський далматик. Так, Христос, священик і служитель, на різних рівнях і в різних чинах розділяє свою священицьку й дияконську владу. Інакше кажучи, диякон — посередник Слова Божого, священик — Слова й євхаристії, єпископ — Слова, євхаристії й Церкви. [32, 32-34]

Розділ 3. Матерія, форма і наслідки Тайни Хіротонії

3.1 Таємничий знак — Матерія

Ще в Старому Завіті покладання рук було значимим жестом, пов'язаним з даруванням благословення й влади відповідно до древнього Закону. Бог у такий спосіб повелів Мойсею обрати Ісуса: «Візьми собі Ісуса, сина Навіна, людину, у якій є Дух, і поклади на нього руку твою, і постав його перед Єлеазаром священиком і перед всім суспільством, і дай йому наставляння перед очима їх» (Числ 27:18-19). У Новому Завіті участь в апостольській владі повідомлялася покладанням рук. Це робив сам апостол або збори пресвітерів (2 Тим 1:6,1 Тим 4:14). Якщо абстрагуватися від суперечки про те, який дияконський ранг мався на увазі в новозавітні часи, ймовірно, він передавався через рукоположення: «Їх поставили перед Апостолами, і [ці], помолившись, поклали на них руки» (Діян 6:6).

Древньохристиянський Апостольський переказ Іполита, датований початком III століття, указує, що покладання рук було зовнішнім знаком передачі священства й супроводжувалося присвятною молитвою. Св. Августин писав, що практика покладання рук - звичай, переданий самими апостолами. [32, 36] На християнському Сході св. Іоанн Златоуст свідчить про той же зовнішній знак як про причину божественної дії: «Це, дійсно, присвята: руки покладає людина, але все робить Бог, і саме Його руки торкаються голови того, хто посвящається». [37, 164]

Покладання рук приблизно до X сторіччя було у всіх літургічних обрядах Сходу й Заходу основним (і часто єдиним) зовнішнім знаком присвяти в таїнство священства. Поступово в римському обряді розвилася тенденція до більш чіткого позначення особливої влади священства.

Використовуючи звичай сучасного суспільства, у якому кожна категорія наділялася предметами професії (солдат - мечем, король або королева - державою й скіпетром), церква почала вручати священику чашу й дискос як яскраве втілення священицької влади робити таїнство тіла й крові Господніх. Церемонію вручення сакральних предметів Флорентійський собор розглядав як матерію таїнства рукоположення у священство: «Шосте таїнство - священство. Матерія його - це, передача чого й здійснює священство. Отже, священство здійснюється передачею чаші з вином і патени із хлібом, дияконат - врученням Євангелія». [37, 154] Це заява не вважається безповоротною, вона також не скасувала і постійної традиції на Сході й Заході, відповідно до якої священство завжди передається через покладання рук. Оновлене розуміння древньої традиційної практики церкви виразив в 1947 р. папа Пій ХП, побажавши підкреслити рішучим чином проблему матерії таїнства рукоположення у священний сан:

«У силу Нашої апостольської влади й з усім знанням справи, Ми проголошуємо й, наскільки в цьому є необхідність, постановляємо й велимо наступне: матерією - і єдиною матерією - святих чинів дияконату, пресвітерства й єпископату є покладання рук. Така форма - і лише вона - складається в словах, які визначають застосування цієї матерії й недвозначно знаменують дію Таїнства, інакше кажучи, влада священства й благодать Святого Духа». [37, 165]

Папа Пій XII не сказав про минулий і фактичний статус вручення сакральних предметів, а зробив заяву на майбутнє.

3.2 Форма Священства

Форма таїнства священства - це молитва присвяти, яка слідує за покладанням рук і надає зміст матерії. Для дійсності таїнства в молитві присвяти істотна її центральна частина. [37, 165] При присвяті в єпископи важливий наступний текст:

І нині вилий на цього вибраного

ту силу, що від Тебе виходить,

Духу володарського, якого Ти дав

улюбленому Синові Твоєму

Ісусу Христу,

Який він дарував святим апостолам,

Що утвердили Церкву у всякому місці,

Як святилище Твоє,

У хвалу й славу неминущу ім'я Твого.

При рукоположені у священики істотна частина форми таїнства говорить:

«Просимо Тебе, Всемогутній Отче, дай цим служителям твоїм достоїнство пресвітерське; обнови у них дух святості; так приймуть вони від Тебе, Боже, служіння другого ступеня священства й прикладом свого життя так спонукують інших до непорочності». [37, 166]

Щоб таїнство рукоположення в диякони було дійсним, формула присвяти повинна включати наступні слова:

«Просимо Тебе, Господи, пошли на них Духа Святого, щоб сіма дарунками твоєї благодаті Він зміцнив їх для вірного виконання справи служіння». [37, 166]

У кожному випадку акцентується роль Святого Духа у тій зміні, яка створюється з тим хто присвячується.

Як і самі обряди присвяти в духовний сан, форма повинна виражати суть і зміст священства. У цьому - причина того, що реформатські церковні співтовариства втратили апостольську наступність і священство.

Протестанти протистояли вченню про священство, яке робить освячення жертвоприношення святої меси. Тому книги присвяти в духовний сан були переписані з метою викреслити будь-яку згадку про священство, яке розуміється в католицькому змісті. Зокрема, «Служебник Едуарда» 1552 року був недосконалим з погляду форми таїнства. Але він був недосконалим і в змісті наміру, тому що в ньому виражалося не стільки бажання зробити те, що робить церква, скільки бажання поставити служителів Слова й Трапези Господньої, але не рукополагати священиків заради жертвопринесення меси. Через подвійну оману - щодо форми й наміру - Католицька церква вважає англіканське священство недійсним. І хоча в англікан розповсюджений обряд рукоположення, все ж таки одного наміру недостатньо. Навіть якщо, як іноді буває, при присвяті англіканського єпископа присутній єпископ - ортодокс або старокатолик, це не обов'язково забезпечує дійсність таїнства, оскільки залишається намір присвятити в англіканське священство, а виходить, не у священство в тому розумінні, у якому його розуміє Католицька церква. [10, 35] Проте служіння, яке поручається англіканам при присвяті, має певну цінність для тієї громади, який вони служать. Визнання цього служіння стало очевидним у недавні роки, з тих пір як англіканські служителі можуть бути прийняті в повне спілкування з Католицькою церквою як кандидати у католицькі священики, а англіканська пастирська діяльність розглядається як підготовка до справжнього священства.

3.3 Служитель

У новозавітні часи лише апостоли здійснювали владу священства тим, кого називали «дияконами» (Діян 6:6), «пресвітерами» (Діян 14:22; 13:3, 1 Тим 5:22, Тит 1:5) і «єпископами» (1 Тим 4:14,2 Тим 1:6). На початку Ш століття св. Іполит стверджував, що простий священик не може присвячувати інших у духовний сан. [14, 56] У східному літургічному свідчені того ж періоду говориться, що «єпископ повинен присвячуватися трьома єпископами, пресвітер і диякон — одним єпископом за допомогою духовенства; але ані пресвітер, ані диякон не можуть звести з мирського рівня на рівень священства». [37, 167] В IV столітті св. Єпіфаній відкинув оману Арія Севастійського, який вважав, що достоїнство чина священика — те ж, що й чина єпископа. Аргумент Єпіфанія, який доводив перевагу єпископства, містив у собі той факт, що тільки єпископ має владу створювати священство. [37, 167] У Середні століття св. Фома Аквінський вчив, що тільки єпископ може дати таїнство священства. У той же час Ангелічний Доктор розкрив можливість рукоположення з боку священика, принаймні, у нижчі чини: «Папа, маючи повноту єпископської влади, може доручити тому, хто не є єпископом, справи, згідні з єпископським саном. Отже, у силу своїх повноважень простий священик може присвячувати в нижчі чини священства й робити миропомазання». [37, 168] Хоча єпископ є ординарний служитель таїнства рукоположення у священство, у минулому бували випадки дійсного рукоположення, здійсненого священиками. В 1400 р. папа Боніфацій ІХ дарував настоятелю абатства св. Осіти в Ессексі, який не був єпископом, привілей присвячувати ченців у громаді як у нижчі, так і у вищі чини, включаючи священників. Той же папа через три роки скасував цю поступку надавати владу рукоположення екстраординарному служителеві, тому що єпископ Лондонський розглядав її як порушення своїх прав. Однак не викликало сумнівів, що влада папи давати привілей дійсна й законна. [19, 219-220]

Пізніше, в 1427 р., папа Мартін V надав подібний привілей на п'ятирічний строк настоятелю цистерціанського монастиря Альтцелле в Саксонії. Ця поступка дозволяла настоятелю присвячувати своїх підлеглих у будь-який духовний чин. [19, 221] Потім в 1489 р. папа Інокентій V3 дав владу настоятелям монастиря Сито у Франції і його чотирьом дочірнім установам у Ля-Ферті, Понтіньї, Клерво й Моримонді присвячувати своїх підлеглих у субдиякони й диякони. Цей привілей поширювався на їхніх спадкоємців і діяв до кінця XVIІІ сторіччя. Питання в тому, як цей історичний феномен сполучається з навчанням Тридентського собору, який стверджує, що «єпископи вище священиків» і «можуть виконувати різні інші дії й функції, на які інші нижчі чини не мають влади». [19, 225]

Вирішити це питання можна за допомогою концепції апостольського спадкоємства, на яку вказав II Ватиканський собор:

«Христос, Якого Батько освятив і послав у світ, через своїх апостолів учасниками Свого освячення й послання зробив їхніх спадкоємців, тобто єпископів, які, у свою чергу, законно передали тягар свого служіння в різному ступені й різним особам у Церкві». [37, 168]

Отже, у первісній церкві апостоли рукополагали єпископів, які, у свою чергу, розділяли свою владу з нижчестоящим чином священиків, обмежуючи використання тієї влади, що внутрішньо властива священику.

Влада робити миропомазання у священика є, і при певних обставинах пресвітери роблять миропомазання; чи не може бути справедливо те ж саме стосовно до влади здійснювати священство? Цю владу лише потрібно «виявити». Тому в минулому влада священика рукополагати уточнювалася папським індультом, у противному випадку він міг одержати її тільки через присвяту в єпископи.

Ясно, що єпископ, щоб бути дійсним служителем таїнства священства, сам повинен бути рукоположений дійсним образом. Для дотримання законності єпископ, що здійснює рукоположення католицького клірика, повинен перебувати в спілкуванні із Престолом Петра. Щоб рукоположити у сан пресвітера або диякона якогось кандидата поза своєю юрисдикцією, єпископ повинен одержати відповідний дозвіл. Ці грамоти повинен дати єпископ кандидата, якщо останній належить до єпархіального духовенства, або головний настоятель чернечого інституту або товариства апостольського життя понтифікального права, якщо той, хто присвячується — чернець. Крім того, єпископ повинен дотримуватися того ж обряду, як і той, хто присвячується. [18, 53] У випадку присвяти в єпископи головний консекратор повинен мати апостольський мандат, виданий Святим Престолом. Послужити при єпископській присвяті повинні як мінімум два інших єпископи, якщо Святий Престол не розпорядиться інакше. [18, 56]

3.4 Реципієнт Священства

Кандидатом для прийняття священства може бути чоловік, який прийняв дійсні таїнства хрещення й миропомазання. Хрещення необхідне для дійсності рукоположення тому, що хрещення — основа прийняття всіх інших таїнств. Миропомазання потрібне як необхідна передумова для законності таїнства священства. Також для законності прийняття таїнства потрібно, щоб був уже прийнятий попередній чин. Хоча в минулому бували випадки (наприклад, зі св. Амбросем), коли присвячували в єпископа без проміжного чина священства, це, як правило, при відсутності дозволу Святого Престолу вважається важким канонічним порушенням. Подібним чином для законності таїнства кандидат у священство повинен бути вільний від перешкод з боку цивільного закону. Наприклад, рукоположення одруженої людини за латинським обрядом в диякони або у священики без дозволу Святого Престолу буде по суті незаконним.

Мінімальний вік для кандидата в диякони - повні двадцять три роки, а для священика — повні двадцять п'ять років. Для постійного дияконата мінімальний віковий рівень — двадцять п'ять років для неодруженого й тридцять п'ять - для одруженого. Мінімальна вікова вимога для єпископа — тридцять п'ять років. [20, 36-37]

Вимагається, щоб той, хто присвячується був особою чоловічої статі. Якщо концепцію священства зводять до соціальної функції, забуваючи вертикальне — божественне — обрання і зміну в бутті реципієнта, то легше знайти обґрунтування ідеї про допущення жінок до службового священства. Тоді приводом вважається рівність можливостей для жінок. Хоча в Новому Завіті згадується якась Фива, дияконісса церкві Кенхрейської (Рим 16:1), жінки-дияконісси, що згадуються в Першому посланні св. Павла до Тимофія (1 Тим 3:11), часто ототожнюються з «удовицями», про яких говориться в тому же посланні (1 Тим 5:3-16).

Фактично, служіння вдів і служіння дияконісс, яке з'явилося в церковному житті до III століття, найчастіше були одним і тим же. Однак іноді до чина дияконісс допускалися також незаймані й замужні жінки, які жили в помірності. У той же період визначилися обов'язки дияконісс, що включали ритуал помазання жінок при здійсненні таїнства хрещення, службу привратниці, роздачу святих дарунків хворим жінкам. В євхаристичній літургії місце дияконісси було по ліву руку від єпископа, у той час як диякон стояв праворуч.

До середини IV сторіччя дияконісси не вважалися духовними особами. Потім їх стали розглядати як чин. Згідно Didascalia apostolica, єпископам доводилося підбирати помічників — дияконів, які служили б чоловікам, і дияконісс, які служили б жінкам. У той час як диякон вважався образом Христа, дияконісса повинна символізувати образ Святого Духа. [37, 171

У древніх текстах про присвяту дияконісс цей обряд значився після присвяти дияконів, але вище присвяти в іподиякони. Така послідовність підштовхнула до висновку, що чин дияконісс володів скоріше статусом сакраменталії, ніж таїнства. Деякі вчені розглядають древньохристиянських дияконісс як раннє вираження чернечого життя. У будь-якому разі, коли церква перестала робити хрещення повнолітніх, служінням дияконісс поступово стали зневажати, і до XI століття воно зникло. Стало очевидно, що воно не є участю в службовому священстві. Св. Єпіфаній виступав проти запропонованого коллиридіанською сектою дивного маріанського культу, у якому літургічний обряд, будучи в чомусь подібний з євхаристичним жертвопринесенням, здійснювався жінками. Єпіфаній писав, що в Старому Завіті «ніколи жінки не здійснювали священства». [30, 292]

Потім він заявив, що в християнську епоху, «якби жінкам поручалося приносити Богові священицьке поклоніння або прислужувати при виконанні розпорядницьких функцій у церкві, то сама Марія удостоїлася б священицького служіння в Новому Завіті». [30, 293]

Пізніше, у Середні століття, деякі жінки мали церковну юрисдикцію; зокрема, деякі аббатиси мали владу, яка зазвичай надавалася єпископам, - наприклад, призначати парафіяльних священиків або сповідників. У той час, однак, і у феодалів були подібні права, а крім того, певний поділ між юрисдикцією й священством вважався законним. Зовсім недавно у зв'язку з тим, що багато протестантських громад стали поставляти жінок у служительки, у церкви виникла необхідність знову підтвердити своє традиційне вчення про це. Перше таке підтвердження мало місце в 1976 р., коли були наведені шість аргументів на користь чоловічого священства:

Рукополагати у священики тільки чоловіків — постійна традиція церкви.

Ісус не запросив жінок у число дванадцяти апостолів, незважаючи на свій радикальний і новий підхід до жіночого питання.

Апостоли не запрошували жінок до участі в апостольських зборах.

Практика Христа й апостолів носить перманентно нормативний характер.

Священик повинен бути «природною подобою» образу Христа, а чоловіча стать — одна із тридцятимільйонної цієї подоби.

Питання про рівність у церкві й про права людини відділене від питання про жіноче священство. [30, 294]

Друге нове підтвердження вимоги, щоб реципієнт рукоположення був чоловічої статі, було дано в 1994 р., коли папа Іоанн Павло II заявив:

«Щоб усунути усі сумніви у відношенні цього досить важливого питання, що зачіпає саме божественне влаштування Церкви, виконуючи своє служіння твердження братів, я повідомляю, що Церква ані за яких умов не має влади зводити у священний сан жінок і що судження цього повинні беззастережно дотримуватися усі вірні Христові». [37, 173]

Рік по тому Конгрегація віровчення дала позитивну відповідь на питання, чи належить це вчення до основи віри, а в роз'ясненні дала зрозуміти, що це вчення безпомилково зазначене ординарним всесвітнім Магістеріумом.

Можливо, шлюбна символіка церкви найбільше яскраво могла б освітити цю проблему. Якщо церква повинна бути Нареченою Христовою, то священик представляє в церкві Христа-Нареченого, а щоб символізм щодо цього був досконалим, священик повинен бути чоловіком. Це твердження не означає, що жінка нижче чоловіка. Матери Божа не брала участь у службовому священстві, однак її роль у справі порятунку — вища з можливих. Її Материнське посередництво можна розглядати як паралельне й доповнююче по відношенню до священства:

«Жодна створена істота ніколи не зможе зрівнятися із втіленим Словом і Спокутником. Але як у Священстві Христа по-різному беруть участь і священнослужителі, і вірний народ, і як єдина благодать Божа справді виливає на створені істоти різними способами, так і єдине посередництво Спокутника не виключає сприяння створених тварних істот, але викликає його, різноманітне й висхідне до одного джерела». [37, 173]

Шлюбна символіка допомагає пояснити й харизму безшлюбності. На Заході всі священнослужителі зобов'язані дотримувати целібату, за винятком постійних дияконів і тих одружених чоловіків, які були прийняті в церкву з реформаторських співтовариств, а потім були рукоположені за особливим дозволом Святого Престолу.

«У Східних церквах протягом століть існує інший порядок: у той час як єпископи обираються винятково з неодружених, одружені чоловіки можуть бути рукоположені у диякони й у священики. Такий порядок з давніх часів вважається законним; ці священики плідно несуть служіння в лоні своїх громад. Втім, безшлюбність священиків у великій пошані в Східних церквах, і безліч священиків без примусу обирають безшлюбність "для Царства Божого". На Сході, як і на Заході, той, хто одержав таїнство священства вже не може одружитися» [37, 173].

Шлюбна символіка в целібаті священиків вказує на те, що, представляючи Христа, вони «заручені» з церквою, що символізується єпископським перснем.

Безшлюбність священиків має божественне встановлення й апостольське походження. [20, 46] Воно застосовується згідно розташуванню церкви. Цінність безшлюбності священиків можна підсумувати згідно із христологічним виміром, тому що вічний Первосвященик Христос зберігав безшлюбність. Церковний вимір цієї таємниці — те, що безшлюбність дозволяє людині, наділеній священицьким саном, символізувати нареченого, який цілком віддає себе церкві, яка від створення віків присвячена Христу як Наречена.

Безшлюбність священиків відбиває також есхатологічний вимір, передбачаючи Царство Небесне, де «у воскресінні не одружуються й не виходять заміж» (Мф 22:30).

3.5 Дія таїнства Буття реципієнта

Реципієнт таїнства священства наділяється печаткою таїнства й особою благодаттю. Печатка ж знаменує постійну духовну владу, відбиту в душі реципієнта. Як відзначив св. Фома, «служителям Божим слід мати печатку таїнства», і тому «ті, хто вибраний для християнського Богослужіння, творець якого - Христос, одержують печатку, що вподібнює їх Христу». Ця печатка постійна й зберігається, щонайменше, протягом земного життя; однак багато богословів, включаючи Ангелічного Доктора, вчать, що вона перебуває у вічності. [37, 174]

Тридентський собор офіційно заявив, що рукоположення у священство накладає на душу того, хто посвящається незмивну печатку. [17, 243] Це вчення про постійну печатку, здійснену в таїнстві священства, не дуже давно було повторено на противагу певним модерністським теоріям про тимчасове служіння, яким деякі богослови хотіли замінити священство.

Церква вчить, що в кожному чині — єпископському, пресвітерському і дияконському - накладається відповідна печатка. [32, 57] Питання в тому, чи існують три печатки або всього одна. Твердження про існування трьох різних печаток привело б до того, що таїнств виявилося б більше, аніж сім.

Стверджувати ж, що є лише одна печатка, недостатньо, з огляду на те, що кожний чин має свою специфіку. Одне з рішень — припустити, що є три печатки не повністю різні, на зразок зчеплених кілець, які, якщо скласти їх разом, виглядають як одне ціле, а якщо розкласти - як три з'єднаних кільця.

Так, печатка дияконата утворить основу, до якої додається печатка пресвітерства, а потім — і печатка єпископства. У наші дні, як правило, вважається, що нижчі чини й служіння, хоча вони й постійні, печаткою таїнства не наділені.

Таємнича печатка, здійснювана при рукоположені, висвічує і ту християнську традицію, відповідно до якої навіть невартий священнослужитель здійснює свої функції дійсним образом. Священик або єпископ, що втратив внаслідок серйозного гріха стан благодаті, все-таки зберігає таємничу печатку священства, і, таким чином, його уподібнення Христу-Первосвященикові залишається. Отже, він як і раніше може правити месу, вислухувати сповіді й виконувати інші священні обряди церкви, хоча й діє в них як недостойний. Дієвість, внутрішньо властива таїнствам, є вираженням Божого милосердя, тому що тим самим вірні Христові не сумніваються, чи гідний служитель робити таїнства.

Благодать Святого Духа, властива таїнству присвяти в сан, є благодать уподібнення Христу як Священику, Пророку й Царю. Цей божественний дарунок — особливий у кожного чина. Для єпископа це насамперед благодать сили, що дозволяє «вести й захищати свою Церкву з рішучістю й мудрістю, як батько й пастир, з безкорисливою любов'ю до всіх і особливо до бідних, хворих і нужденних. Ця благодать спонукає його проповідувати Євангеліє всім, бути зразком для своєї пастви, передувати їй на шляху освячення, ототожнюючи себе в євхаристії із Христом — Священиком і жертвою, не страшачись віддати своє життя за своїх овець». [37, 174]

Особлива благодать для чина пресвітера переважно пов'язана з гідним здійсненням євхаристії й інших священних обрядів. Благодать, властива дияконству, є дияконія літургії, слова й любові в спілкуванні з єпископом і його пресвітерами. [3, 176]

Священицька функція по своїй суті таємнича в самому широкому змісті, тому що клірик відправляє таїнства, а також поширює таємничу реальність церкви. Деякі сучасні підходи до священницької функції неадекватні традиційному баченню. До них відноситься поняття про священика як про політичного рятівника, суспільного діяча або психолога.

Так само варто відкинути поняття про священика або єпископа як про «менеджера» у помилковій й викликаній капіталізмом моделі церкви як «бізнесу».

Перед священством стоїть завдання вчителювання, керування й освячення в рамках церковної громади й стосовно всього народу Божого. У цьому контексті єпископ, священик і диякон мають потребу в розсудливості щодо своєї участі в мирській діяльності й політиці. Раніше, коли церква й держава були з'єднані більш тісно, залучення духовенства в соціально-політичну сферу проходило легше, тому що держава більш-менш жила християнськими цінностями. Однак навіть у ті часи існувала небезпека, що клірик, занадто залучений у справи політичного світу, може втратити контакт із тією рятівною місією, що йому довірена. Проте чудесне й незмінне навчання церкви щодо щирої природи й місії її священнослужителів проглядається крізь століття в житті безлічі кліриків, як знаменитих, так і невідомих, які мали вплив на віруючих будь-якої раси й народності. Рональд Нокс виразив це в таких словах:

«У нашому повсякденному християнському житті є один аспект, у якому священик стає чимось більшим, аніж батько, який веде нас, харчує нас і служить нам захистом. Я маю на увазі здійснення святої меси, у якій священик стає нашим представником перед Богом і навіть у якомусь змісті представником Бога для нас». [37, 176]

Розділ 4. Целібат — «безшлюбність» духовенства: історія і сучасність

Немає потреби пояснювати, що питання безшлюбності духовенства -це одне з тих питань церковного життя, які мають величезне значення для життя Церкви - навіть не стільки в теоретичному плані, скільки в практичному. Священнослужитель присвячує своє життя служінню Богові - чи сприяє повноті й відповідальності цього служіння родина або ж сімейне життя, турбота про дружину й дітей відволікають від священникових обов'язків?

Протягом століть сформувалися два протилежних підходи до загального рішення питання про целібат. Прихильники целібату відстоюють необхідність для священнослужителя бути вільним від сімейних уз. Пояснюють вони це особливим характером церковного служіння, що вимагає повної віддачі сил і часу, сполученого часом з важкими умовами життя, а іноді й з ризиком для життя - під час відсутності родини таке служіння реалізується значно легше. І дійсно, Відносно епохи гонінь на християн перших століть, стосовно до умов діяльності середньовічних християн-місіонерів у далеких країнах, у важкій обстановці аргументи захисників целібату цілком переконливі.

Переконливими вони можуть бути визнані й відносно сучасного часу — у тому плані, що священнослужителі можуть весь свій час без залишку присвячувати парафіянам, церкві, духовному самовдосконаленню.

Однак не менш аргументовані й заперечення супротивників целібату. Так, визнають вони, відсутність родини звільняє священнослужителя від домашніх турбот і прихильностей — але аж ніяк не позбавляє його природного прагнення до таких прихильностей, і, насамперед, не звільняє його від плотських устремлінь. Підсумком, вважають критики целібату, є або "витиснення", за Фрейдом, сексуального початку в інші сфери життєдіяльності, у тому числі й релігійні, де цей початок приймає зазвичай небажані форми (так, крайня войовничість мусульманського фундаменталізму часто пояснюється суворістю сексуальних заборон ісламу), або ж священнослужитель починає жити подвійним життям. Загальновідома розбещеність вдач частини середньовічного чернецтва, так добре знайома нам з праць Рабле, Бокаччо й інших письменників середньовіччя, розпуста вищого духовенства, яка процвітала як на католицькому Заході, так і у Візантії.

І в наш час целібат священнослужителів є джерелом серйозних проблем, а, як наслідок, і бурхливих дебатів у Римсько-католицькій Церкві. Статистика зменшення за останні десятиліття кількості рукоположеня католицьких священиків пояснювалася експертами, насамперед, як небажання прийняти целібат. Тією ж причиною пояснюється збільшення кількості священнослужителів, що склали із себе сан - з недавніх пор існує навіть асоціація таких священнослужителів, що нараховує тисячі членів. Періодично засоби масової інформації смакують скандали па предмет народження дітей у єпископів, гомосексуалізму ченців і випадків насильства з боку кліриків. Про те, що ситуація в цій сфері досить серйозна, свідчить послання Папи Іоанна Павла II до американських єпископів у зв'язку з частими випадками сексуальних зазіхань священиків у відношенні малолітніх.

Цікаво, що, коментуючи це послання, директор Радіо Ватикану помітив, що сформована ситуація не є вагомим аргументом проти целібату священства: "Добре відомо, що шлюб не дає людині абсолютної гарантії від сексуальних злочинів". Це зауваження повною мірою відбиває аргументацію Католицької Церкви, яка вважає гріхи священнослужителів на сексуальному ґрунті відбиттям загальної зіпсованості "похітливої" людської природи.

Це, звичайно, так, погоджуються супротивники целібату, але додають, що все ж таки шлюб значно зменшує ймовірність подібних гріхів. І в справедливості останнього твердження сумніватися важко. У кожному разі, серед західних священиків існує потужний рух проти целібату.

Як і багато практичних питань церковного життя, питання про целібат не піддається легкому рішенню. Щоб зрозуміти важливість цього питання для католицизму, розглянемо історію й богословське обґрунтування целібату католицького кліру.

4.1 Історія й богословське обґрунтування целібату католицького кліру

У перші три століття існування християнства питання безшлюбності духовенства не мало однозначного вирішення. Навіть навпаки, священству як інституту церковної ієрархії пропонувалося одружуватися. Апостол Павло в посланнях до Тимофія й Тита прямо пише, що "єпископ повинен бути непорочний, однієї дружини чоловік... Диякон повинен бути чоловік однієї дружини" [1 Тим. (3; 2,12)] і "для того я залишив тебе в Криті, щоб ти довершив недокінчене й поставив по всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував: якщо хто непорочний, чоловік однієї дружини..." [Тит (1; 5-6)]. Однак у посланні до Коринфян апостол говорить: "Тому що бажаю, щоб всі люди були, як і я; але кожний має своє дарування від Бога, один так, інший інакше. Безшлюбним же й удовам говорю: добре їм залишатися, як я" [1 Кор. 7; 7-8]. Ми бачимо, що апостол радить християнам залишатися в безшлюбності, але тільки в тому випадку якщо це їм під силу. У той же час він пропонує обирати духовенство (єпископів, пресвітерів і дияконів) з одружених християн. Звичайно, таке положення справ не виключало наявності кліриків, що зберегли цноту. Сам апостол Павло зберіг цнотливість, у той час як, наприклад апостол Петро був одружений.

Отже, у перші три століття по Різдву Христовім християни вільно вибирали шлях цноти або шлюбу залежно від дарованого їм Богом [1 Кор. 7; 7]. Церковні автори цього періоду підкреслювали подвійність християнської традиції, що однаково допускає в число священиків дівичів і одружених. Однак з IV ст. ситуація починає змінюватися. [9, 287]

Першим документом, який затверджував целібат, був XXXIII канон Ельвирського собору, який проходив в Іспанії в період з 295 по 302 рр. Цей канон пропонував прийняти целібат єпископам, пресвітерам і дияконам Іспанії. Якщо ж вони продовжували жити зі своїми дружинами, то їх забороняли в служінні. Із цього моменту почався процес дивергенції по даному питанню між Заходом і Сходом. Однак I Всесвітній Нікейский Собор, а також Анкирський і Неокесарійський собори прийняли канони, які дозволяють одруженим особам ставати священиками. Анкирський собор своїм декретом навіть дозволяв дияконам порушувати целібат і одружуватися, але тільки з дозволу правлячого архієрея. Звід цивільного законодавства імператора Юстиніана I забороняв рукопологати у єпископи людину, яка мала дітей або навіть племінників, але лише з небезпеки природної прихильності до них. Апостольські Правила допускали для духовенства як стан целібату, так і шлюб. Однак уже в 692 р. Трульський Собор увів обов'язковий целібат для єпископів. Якщо пресвітер був одружений, то після єпископської хіротонії він повинен був залишити свою дружину. Цей же Собор заборонив одружуватися дияконам і пресвітерам після їхніх хіротоній^*. Цей канон дотримується в Помісних Православних Церквах донині.

Однак у Західній Римській імперії був підготовлений родючий ґрунт для целібату, як єдино припустимої форми життя духовенства . "Як правило, - писав єпископ Уордсворт, - автори четвертого й п'ятого сторіч, виділяли безшлюбність як більш високий шлях християнського життя, несправедливо вводячи в оману читачів, що завдавало серйозної шкоди Церкви". [6, 56-57] Слід зазначити, що свт. Амбрось звертав увагу на факт існування одруженого духовенства на периферії Західної Римської імперії. В 386 р. Папа Сирицій (384-399) заборонив священикам і дияконам мати подружнє спілкування з їхніми дружинами. Цей же папао ужив заходів, щоб поширити іспанську практику й в інших частинах Християнського світу. В часи Папи св. Лева Великого традиція целібату стала на Заході досить розповсюдженою. Собори Орлеанський і Турський в 506 і 567 р. заборонили женитися навіть іподияконам, а якщо вони вже були одружені, то їм належало залишити своїх дружин. [19, 78]

Однак інші Собори дотримувалися традиції перших століть християнства. Таке двоїсте положення справ тривало кілька століть. В 747 р. король франків Пипін звернувся до Папи Захарії для вирішення сформованої ситуації. Папа наклав заборону тільки на вступ у шлюб іподияконів, дияконів і пресвітерів після прийняття ними сану. У період правління Каролінгів серйозних спроб змінити сформоване положення справ більше не було.

Більшість Соборів Західної Церкви VI і VII ст. визнавали наявність дружин у всіх ступенів духовенства, хоча ступінь спілкування між кліриком і його дружиною був строго регламентований. Так, наприклад єпіскопісса (episcopissa) не мала права жити зі своїм чоловіком в одному будинку. Для пресвітерш, дияконисс і іпподияконисс (presbytera, diaconissa, subdiaconissa) такої заборони не існувало. [19, 86]

В IX-X століттях Західна частина християнського світу зіштовхнулася з рядом серйозних проблем. Наявність дружин і дітей у духовенства ввійшло в норму. Однак це було слабко пов'язане зі спробою повернутися до традицій перших століть християнства. Скоріше було наявним падіння рівня моральності західного духовенства. Повсякденною справою стала передача єпископської кафедри синові або близькому родичеві, процвітала корупція, симонія й т.п. Щоб зупинити сформовану тенденцію морального занепаду, римські Папи Лев IX і Григорій VII підтримали постанови соборів у Руані (1063), Вінчестері (1076) і ін., які спробували регламентувати положення одружених священиків. Сільським клірикам, які мали дружини, було дозволено зберегти своє положення, але тільки в тому випадку якщо шлюб був укладений до прийняття постанов цих соборів. Таке поблажливе відношення до одруженого духовенства стало можливим завдяки втручанню Вільгельма Завойовника. Але незважаючи на тиск з боку світської влади, папа Григорій VII залишався прихильником обов'язкової безшлюбності духовенства. В 1075 р. папа Григорій VII заборонив одруженим священикам правити меси. Тих же, хто продовжував служіння, оголосив ідолопоклонниками. [19, 94]

Лише в XII ст. відбулося остаточне закріплення безшлюбного стану католицького кліру. Перший Латеранський собор в 1123 р. прийняв ряд законів щодо шлюбного статусу священнослужителів. Зокрема, був прийнятий канон (підтверджений на II Латеранському соборі), який прголосив незаконними шлюби іподияконів, дияконів, пресвітерів і єпископів. Духовеництву було заборонено мати дітей. У випадку якщо священик мав дітей, їх позбавляли усіх цивільних прав, дорівнюючи до рабів. Крім того, їм було заборонено брати участь у церковних таїнствах. Подібні канони були вперше прийняті в 1018 р. Собором у Павії. Згодом, подібні канони були прийняті також щодо дружин і коханок кліриків. Сам факт їхнього незаконного зв'язку з іподияконом або кліриком більш високого сану дозволяв оголосити цих жінок рабинями. Цими законодавчими актами Латеранський собор остаточно ставив одружене духовенство поза Римсько-католицькою церквою й поза цивільним законом.

Целібат затвердився в Західній Церкві на довгі століття. Лише в XVI столітті, коли, в силу невдоволення зловживаннями в церковній сфері, став зароджуватися протестантизм, було підняте питання й про целібат. Лідери Реформації відмовилися від целібату як від порочної практики Римсько-католицької церкви.

В XIX столітті папа Григорій XIV видав енцикліку Mirari Vos (1834), яка була спрямована проти руху, який зародився в Німеччині, і намагався скасувати целібат. Через 14 років папа Пій IX видав енцикліку Qui Pluribus, що підтвердила документ колишнього тата. На I Ватиканському соборі було підняте питання про целібат у Католицьких церквах східного обряду. У ході дискусії було відзначено, що в уніатських церквах єпископат поставлявся або із числа монахів, або прийнявших целібат, однак, інші два ступені священства були в основному одруженими. Під час дебатів один з американських архієпископів відзначив, що відсутність у східно-католицьких церквах законодавства про целібат наносить їм великої шкоди й, щоб вилікувати цю хворобу, треба якомога швидше вирішити це питання [19, 103]. Однак, було ухвалено, що уніати ще не готові відмовитися від своєї практики й перейти до целібату.

На початку XX століття модернізм спровокував нову атаку на целібат католицького духовенства. Але папа Пій X активно протистояв зазіханням на безшлюбність кліру.

Після першої Світової війни, коли група чеських священиків намагалася змінити закон про целібат у надії на те, що Рим їх підтримає, папа Бенедикт XV почав радикальні контрзаходи [10, 111].

Наступні Римські первосвященики також видавали енцикліки, які захищають целібат. Пій XI видав енцикліку Ad Catholici Sacerdotii (1935), Пій XII звернувся з апостольським наставлянням Menti Nostrae (1950), а Іоанн XXIII видав енцикліку Sacerdotii Nostri Primordia (1959).

II Ватиканський собор (1962-65) проходив під гаслом відновлення церковного життя. На ньому була висловлена наступна думка по питанню целібату: "Клірики, опираючись на божественну й людську допомогу, можуть свідомо відмовитися від вступу в шлюб і прийняти целібат, що ні в якій мірі не зашкодить їм" [19, 116]. Однак при такому традиційному підході до проблеми целібату, була висловлена прогресивна позиція: "Целібат не є обов'язковою вимогою для прийняття священного сану" [19, 117]. Такий прорив був зафіксований догматичною конституцією II Ватиканського собору про Церкву. У документі говорилося, що "Латинська церква відновила дияконат "як справжній і постійний ступінь ієрархії" [10, 120], у той час як Східні Церкви завжди зберігали його таким. Цей постійний дияконат, який може бути даний одруженим чоловікам, являє собою значне збагачення для місії Церкви" [15, 371]. Таким чином, після 1965 р. Римсько-католицька церква після тисячолітньої перерви, офіційно дозволила нижчому ступеню духовенства бути одруженими. Однак пресвітери і єпископи такого права не одержали.

Після II Ватиканського собору, уживалося безліч спроб змінити положення католицького кліру. Однак дотепер вони не увінчалися успіхом. Папа Іоанн Павло II займав консервативну позицію по питанню про целібат. Однак навіть він, перебуваючи під постійним натиском реформаторів, допускав ліберальні висловлення. Так, в 1993 р., під час офіційної аудієнції, він сказав: "Целібат, по суті, не зв'язаний зі священством. Ісус не встановив подібного закону, але запропонував целібат як ідеал для новозавітного священства" [29, 259].

4.2 Відношення до целібату в сучасності

У сучасний час спроби змусити Римсько-католицьку церкву змінити традиційну позицію по питанню целібату вживають із двох таборів. Першою групою є внутрішньо церковні реформатори, які намагаються змінити підвалини католицтва, залишаючись у лоні Римської церкви. Інший табір настроєний антицерковно. Головна мета його представників - нанесення шкоди християнській традиції в будь-якому вигляді. Останнім часом живильним середовищем для боротьби за скасування целібату католицького духовенства є масові публікації про сексуальні пороки кліру. "Особливо примітно в цій ситуації, що причиною нинішньої кризи стала банальна моральна розбещеність — відразу кілька великих церковних ієрархів з різних міст США виявилися замішані в скандали, зв'язані з випадками сексуальних домагань священиків до своїх парафіян, найчастіше - до дітей. Так, в одному тільки Бостоні в подібних історіях виявилися замішані відразу 80 священнослужителів. Однак те, що ще сорок років тому було б розцінене як безумовний злочин і гріх, зараз, схоже, перетворюється в предмет теологічних дискусій з далекоглядними висновками," [29, 264]. "Більшість американців вважають, що недавні скандали, у яких священики викриті в сексуальних домаганнях до дітей, свідчать про кризу католицької церкви. Парафіяни незадоволені тим, як церковні ієрархи повелися у всій цій історії, передає Reuters. Як показали результати соціологічного опитування, у якому взяли участь більше тисячі чоловік (з них половина - католики), 71 відсоток говорить про кризу. 74 відсотка вважають, що ієрархи намагалися сховати саму проблему сексуальних домагань до дітей з боку священиків. Особливе обурення викликає практика переводу священиків, підозрюваних у педофілії, в інші приходи" [29, 165]. Масштаб подібних злочинів настільки великий, що агентство Associated Press заявило про те, що "у скандал так чи інакше виявилися залучені вже практично всі католицькі єпископи Сполучених Штатів" [29, 267]. На думку багатьох дослідників, практика обов'язкового целібату для католицького духовенства приводить до порушення обітниць, даних кліриками. Наприклад, організація "Церкви Британії й Ірландії разом" (ЦБІР) опублікувала доповідь, у якому назвала традицію целібату священиків головною причиною педофілії в Церкві. На думку авторів доповіді, озаглавленої "Час діяти", католицькі священики перебувають у стані "подавленого психологічного розвитку" через неможливість інтимних відносин. "Безшлюбність і важкий характер священникового служіння робить цих чоловіків подавленими, незадоволеними й замкнутими, - говориться в доповіді. - У результаті у священиків з'являється схильність до сексуальних злочинів, часто заснована на сексуальній одержимості" [19, 273]. Для подолання цієї проблеми пропонується скасувати практику целібату. У зв'язку зі скандалами про розтління малолітніх американські кардинали "мають намір поставити перед понтифіком такі питання, як скасування целібату й можливість набирати священиків із числа жінок і людей, які відкрито зізнаються в гомосексуальних нахилах" [19, 273]. Організація "Ми Церква" ще в 1997 році звернулася до понтифіку з маніфестом, вимагаючи кардинальних змін церковного законодавства, у тому числі й права духовенства на вільний вибір бути одруженими чи ні.

Однак існує й інша причина, що спонукує католиків жадати від папи змін. Це не тільки проблема сексуальних злочинів з боку духовенства, але й нестача кліриків. "Більше 160 священиків католицького архидіоцеза міста Мілуокі підписали напередодні петицію, у якій просять американських єпископів скасувати обов'язковий целібат духовенства. "Ми призиваємо зробити целібат необов'язковим, - говориться в петиції. - Римсько-католицькій церкві потрібно більша кількість кандидатів у священики". "Головною причиною, по якій целібат священства варто було б зробити необов'язковим, — недостатня кількість людей, які бажають прийняти священний сан". [19, 274]

Наприклад, за даними американських досліджень, "від 35 до 40% католицьких приходів в усьому світі не мають постійних священиків. По даним іншого дослідження, сьогодні в католицькій Церкві налічується до 60000 священиків, які не трималися обітниці целібату й вступили в шлюб. Третина з них готові повернутися до священнослужіння, якщо Церква дасть на це свій дозвіл". [19, 283]

Целібат — це питання виживання католицької церкви й не більше того. В усьому світі вона втрачає святих пастирів. В 1965 році в США на кожні 800 католиків доводилося по одному священику, тепер залишився один пастир на 1400 віруючих, причому середній вік слуг Господніх наближається до 60 років. У країні, де налічується 65 мільйонів католиків, в 2002 році були рукоположені всього 479 священнослужителів.

У результаті в усьому світі католицька церква програє євангелічній й, особливо, п’ятидесятницькій церквам. У Бразилії, де в наші дні живе більше католиків, ніж у будь-якій іншій країні, чисельність п'ятидесятників росте так швидко, що протягом декількох десятиліть може перевищити кількість католиків.

Ніхто так добре не розуміє крайню потребу в збільшенні чисельності духівництва, як самі кардинали. Насправді, саме Іоанн Павло II зробив перший крок на шляху до скасування обов'язкового целібату.

Мало хто знає про це, але вже зараз близько 200 католицьких священиків одружені. Це колишні служителі інших конфесій (англіканці й лютерани) які одержали спеціальні дозволи Ватикану, оскільки вже мали родини до звернення до католицизму.

Однак труднощі ситуації, у якій виявилася Римсько-католицька церква, складаються не тільки в тому, що існують організації, які вимагають зміни канонічного законодавства, і не в тому, що десятки тисяч священиків відмовилися від свого сану заради шлюбу, а в тому що "багато католицьких кліриків…не розділяють моральне вчення Католицької церкви. Біля чверті респондентів не вважають за необхідне дотримання целібату. 61% учасників опитування вважає, що роман із замужньою жінкою не повинен заважати священикові продовжувати своє служіння, а 21% переконані, що кліриками можуть ставати практикуючі гомосексуалісти. На думку 10% опитаних, навіть педофілія не повинна бути причиною відсторонення священика від його обов'язків". [19, 285] Навіть ряд католицьких ієрархів дотримується подібних переконань. 4 грудня 2002 р. єпископ, квебекського міста Гасп Раймон Дюме, який перебуває на пенсії, заявив, "що за 25 років служіння Церкви в нього виникали проблеми з дотриманням обітниці безшлюбності". "Мені не вдавалося дотримувати целібату протягом усього часу мого священства і єпископства, - заявив Дюме в інтерв'ю квебекській газеті "Ле Солей". - Ситуація, у якій я жив, і рішення, які мені доводилося приймати, не були легкими, однак я впевнений, що вони були вірні". На думку Дюме, Католицькій церкви необхідно скасувати обов'язковий целібат і надати священикам право вибору жити на самоті або женитися. "Обов'язковий целібат - це релікт XIII століття". [19, 288]

Подібне положення справ змушує вище духівництво на чолі з папою вживати твердих заходів по збереженню католицької традиції. Так, 7 вересня 2003 р. єпископ Роттердамський Адріанус ван Лейн заборонив у служінні настоятеля роттердамського собору священика Рууда Хейсмаса за те, що той відмовився розірвати партнерство з богословом-феміністкою Фредою Друс.

У наш час у Голландії налічується близько 10 священиків, що знаходяться в "зареєстрованому партнерстві". Хейсмас подав апеляцію на рішення свого єпископа у ватиканську Конгрегацію по справах духовенства.

Незважаючи на те, що правило про обов'язковий целібат священиків продовжує діяти в Католицькій церкві, Ватикан відмовився від практики заборони в служінні одружених кліриків католицьких церков східного обряду в США, Канаді й Австралії, Східній Європі, зокрема, в Румунії і на Україні й т.д. Це - частина старожитньої домовленості: жителі цих країн залишаються католиками, визнають владу Папи й не приєднуються до православної церкви, а за це їхні духовні пастирі можуть женитися й відправляти обряди на місцевих мовах.

На практиці єпископи східних церков регулярно рукополагали одружених чоловіків, однак, як правило, ці церемонії відбувалися майже таємно. "Рим не хоче, щоб єпископи поставляли одружених священиків, а потім про це ставало відомо всім", - заявив прес-секретар конференції українських католицьких єпископів Канади й ректор Свято-Духовської семінарії в Оттаві о. Кеннет Новаковський. У той же час, як заявив представник ватиканської Конгрегації по справах східних церков монсенйор Лучіан Ламза, заборона на рукоположення одружених віруючих у священики Церков східного обряду в країнах Заходу залишається в силі. "Деякі єпископи ігнорують це правило, - заявив прелат. - Однак, наскільки нам відомо, Святейший Батько не має наміру його скасовувати". Хоча ці рукоположеня суперечать нормам, Ватикан визнає дійсними таїнства, чинені одруженими священиками, оскільки дійсно таїнство їх рукоположеня, підкреслив монсеньер Ламза".

Опитування суспільної думки показали: 70 відсотків американців вважають, що священики повинні мати право створювати родини. Девід Гібсон, автор книги "Майбутнє католицької церкви", наводить слова кардинала Роджера Махони, який вважає, що ця проблема заслуговує обговорення й додає: "Із часів Святого Петра в нас були одружені священнослужителі".

Дійсно, Святий Петро - перший Папа - був одружений, як, втім, і багато хто з апостолів і ранніх глав християнської церкви. Надалі християни стали надавати більшого значення питанням помірності, а Тертулліан назвав жінку "вратами в пекло".

Оріген Олександрійський, великий християнський філософ третього століття, сам себе кастрував. А Хью Линкольнський, згодом канонізований єпископ, стверджував, що ангел небесний облагодіяв його, коли, зійшов із раю, кастрував священнослужителя, зробивши його життя набагато спокійнішим.

У деяких випадках церква пристосовується до місцевих умов. Найбільш активне християнство розвивається в Африці, але тутешнє духівництво скаржиться на труднощі в залученні нових священиків, пов'язані з місцевими звичаями, які вимагають, щоб чоловіки мали дітей. "Обітниця безшлюбності суперечить місцевим культурним традиціям.".

Рукоположення жінок також може стати відмінним способом поповнення рядів духівництва.

Часто говорять, що за заповітом Іоанна Павла II нового Папу повинні вибрати всі кардинали, крім трьох, але це зовсім не означає, що глава католицької церкви обов'язково буде консерватором. Адже Пій XII відсторонив від виборів двох кардиналів, які в 1958 році обрали його спадкоємцем більше терпимого Іоанна XXIII.

Пітер Стейнфелс у своїй книзі "Кинуті напризволяще долі" пише: "Сьогодні католицька церква стоїть перед вибором між необоротним занепадом і радикальною трансформацією".

Проаналізувавши історію целібату, можна стверджувати, що протягом усього часу буття Римсько-католицької церкви безшлюбність духовенства вважалося ідеальним для клірика. Але целібат часто сприймався католиками як непосильний тягар, і тому він не завжди виконувався. Його порушували навіть Римські папи. Наприклад, деякі папи були офіційно одружені, а деякі одружені не були, однак мали дітей^*. Якщо «намісники Христа на землі" дозволяли собі порушити целібат аж до XVII ст., що залишалося робити іншим клірикам?» Опираючись на історичні факти, можна стверджувати, що целібат ніколи не виконувався всіма кліриками Римсько-католицької церкви^*.

Хоча офіційна позиція Римсько-католицької церкви незмінна, однак ми бачимо, що все більше число католиків не бачить змісту в подальшій практиці обов'язкової безшлюбності кліру.

4.3 Обов’язкова безшлюбність духовенства — аргументи католицької богословської школи

Чим був обґрунтований целібат, чи має він божественне походження або є відступом від християнської традиції? Для відповіді на це питання необхідно виявити основні аргументи католицької богословської школи, яка виправдує безшлюбність духовенства .

У Старому Заповіті шлюб розглядається як благословення Бога, дане всім людям. Про безшлюбність майже нічого не говориться. У книзі Буття, при описі створення людини, говориться, що однією з перших заповідей, що одержали люди, був заклик "плодитися й розмножуватися" [Бут. 1:28]. У буквальному значенні слова Бог вказав людям той задум, що вони повинні були здійснити, виконуючи Його приписання. Отже, однією із цілей людського буття був шлюб. У старозавітному розумінні головною метою шлюбу було народження дітей, що сприймалося, як благословення Боже, дане дружинам. Коли Бог благословляє Авраама за його віру, Він говорить: "Я, благословляючи, благословлю тебе, і, множачи, помножу насіння твоє, як зірки небесні і як пісок на березі моря" [Бут. 22:17]. Пісняр псалмів Давид, говорячи про блаженства, приводить у приклад родину, як прямий прояв благословення Божого: "От спадщина від Господа: діти; нагорода від Нього - плід чрева. Що стріли в руці сильного, то сини молоді. Блаженна людина, яка наповнила ними сагайдак свій!" [Пс. 127:3-5]. І, навпроти, відсутність дітей і родини сприймався як проклін Божий. "І помолився Авраам Богові, і зцілив Бог Авимелеха й дружину його, і рабинь його, і вони стали родити. Тому що уклав Господь усяке чрево в домі Авимелеха…"[ Бут. 20:17-18; Бут. 30:22-23]

Збереження ж незайманого стану й відсутність можливості одружитися сприймалися як привід до смутку й уболівань. Дочка Ієффая Галаадитяніна, зустрівши свого батька й довідавшись, що той дав обітницю піднести Господові у всеспалення, те, що зустріне у воріт, засмутилася, тому що тільки вона вийшла його зустрічати. "І сказала батькові своєму: зроби мені тільки от що: відпусти мене на два місяці, я піду, зійду на гори, і оплачу дівоцтво моє з подругами моїми" [Суд. 11:37]. Причому підкреслюється: горем було, що "вона не пізнала чоловіка" [Суд. 11:39-40].

Особливий інтерес при розгляді даного питання представляє інститут назорейства в старозавітні часи. У книзі Чисел (6:2-21) докладним образом описуються всі вимоги до назореїв. Назорею було заборонено вживати виноград і все, що походить від нього, також не можна було торкатись померлих людей і стригти волосся. Ми згадуємо тут про назореїв у зв'язку з оманою ряду авторів, які вважають, що назореї були зобов'язані давати обітницю безшлюбності. Наприклад, Генрі Даніель-Ропс пише, що "назореї приймали целібат або як мінімум утримувалися від спілкування з жінками на час несення обітниці". Однак з тексту книги Чисел ми бачимо, що: по-перше, обітниця назорейства носила тимчасовий характер і, після закінчення покладеного періоду, назорей починав жити простим життям. По-друге, у Божественному приписанні, даному Мойсею, нічого не сказано про прийняття целібату назореєм. Отже, спроби знайти корінь целібату в Старому Заповіті не мають під собою підстав, тому що для людей до християнської епохи нормою й ідеалом було сімейне життя.

Католицька традиція безшлюбності духовенства доводить необхідність останнього, опираючись на тексти Нового Заповіту. Спаситель виразив своє відношення до помилкової практики назорейства в іудеїв, характеризуючи так званий переказ єврейських старців. "Ви говорите: якщо хто скаже батькові або матері: "дарунок Богові те, чим би ти від мене користувався", той може й не вшанувати батька свого або мати свою" [Мф. 15:5-6.; Мк. 7:11-1255]. Однак, засудивши фарисейське назорейство, Господь установив нове - християнське. Христос "радикальним чином міняє іудейську традицію відносно целібату". [19, 200]

Господь указує на цноту, як на один зі шляхів у Царство Небесне. "Тому що є скопці, які зі черева материнського народилися так; і є скопці, які оскоплені від людей; і є скопці, які зробили самі себе скопцями для Царства Небесного. Хто може вмістити, так умістить" [Мф. 19:12].

Останні слова Спасителя прямо говорять про свідомий, вільний вибір подібного шляху для християнина. Варто звернути увагу, на те що Господь не вказує на перевагу незайманого шляху над шлюбним шляхом, а тільки підкреслює, що шлях безшлюбності доступний не всім, а тільки тим, кому це дано від Бога. Про збереження Божественного благословення на шлюбі як інституті людського буття Господь говорив багаторазово. Наприклад, у тій же 19 главі Євангелія від Матфея Він сказав: "Тому залишить людина батька й мати, і приліпиться до дружини своєї, і будуть дві одною плоттю, так що вони вже не двоє, але одна плоть. Отже, що Бог сполучив, того людина так не розлучає" [Мф. 19: 5-6; Мф. 5:31-32; Лк. 16: 18.].

Достоїнство шлюбу підтверджується Христом і тим, що для позначення радості життя в Царстві Небесному Він використовує образ шлюбного бенкету [Мф. 9: 15; 22: 8-12; Мк. 2: 19; Лк. 5: 34; 12: 36; 14: 8], а себе часто йменує Нареченим.

Католицька богословська традиція визнає шлюб і цноту гідними християнськими шляхами в Царство Небесне. Однак, коли мова заходить про целібат католицького духовенства, основним аргументом служить те, що священство у своєму служінні повинне в максимальному ступені бути in persona Christi. Для католиків священство повинне здійсниться не тільки в різних сферах служіння Церкви, але й у максимальному ступені наслідування Христу.

Християнська традиція однозначно говорить про те, що Христос був дівичем, що для католиків є однією з головних причин визнати необхідним целібат для духовенства.

Апостольський корпус Священного Писання також піднімає питання целібату. Однак, саме в апостольському корпусі питання целібату духовенства розглядається негативно. Католики часто посилаються на слова апостола Павла про незайманий стан християнина: "Бажаю, щоб всі люди були, як і я (дівичем)" [1 Кор. 7:7.]. Однак, це побажання апостола не може ані в якій мірі бути віднесене до духовенства як інституту церковної ієрархії. По-перше, коли апостол говорить про себе, він відзначає, що такий стан доступний не всім тому що "кожний має своє дарування від Бога, один так, інший інакше" [1 Кор. 7:7.].

По-друге, говорячи про дівоцтво й шлюб в 7 главі 1 послання до Коринфянам, апостол Павло відповідає на запитання коринфян про практику християнського аскетизму й про боротьбу із блудом. Апостол робить висновок, що є два шляхи подвигу. Один, запропонований Богом [1 Кор. 7:10, 17] - шлях шлюбу. І другий, котрий радить апостол: "Щодо дівоцтва я не маю веління Господня, а даю пораду…добре людині залишатися так" [1 Кор. 7:25-26].

Отже, апостол Павло говорить тут не про повинність і навіть не про перевагу дівоцтва над шлюбом, а про зручність незайманого шляху порятунку [1 Кор. 7:32-38]. І, звичайно, мова апостола звернена до всіх християн, а не тільки до духовенства. Про кліриків апостол Павло пише в 1 посланні до Тимофія й у посланні до Тита. "Єпископ повинен бути непорочний, однієї дружини чоловік…Диякон повинен бути чоловік однієї дружини" [1 Тим. (3; 2,12)]. І далі: "Для того я залишив тебе в Криті, щоб ти довершив недокінчене й поставив по всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував: якщо хто непорочний, чоловік однієї дружини…"[ Тит (1; 5-6)]... Із цих уривків видно, що духовенство не було зобов'язане додержуватися шляху дівоцтва. Навіть навпаки, підтвердження про те, що єпископ гарний сім'янин було необхідним свідченням, тому що "хто не вміє управляти власним будинком, чи той буде піклуватись про Церкву Божу?" [1 Тим. 3:5].

Отже, спроба католиків знайти підтвердження у Святому Писанні практики обов'язкового целібату для духовенства в Римсько-католицькій церкві не може вважатися здійсненною. Залишається тільки один доказ — багатовікова традиція католицизму.

Таким чином, питання целібату лежить у площині навчання, виробленого католиками після розколу 1054 р. і в основі цієї проблеми лежить вчення про папу (у наслідку це було віднесено до всього римського кліру), як про "ікону Христа" [15, 276]. Відповідно до цього вчення, священик, під час здійснення таїнства, повинен сприйматися віруючими як Христос. Наслідком цього з'явився перенос даного твердження на все життя духовенства, а тому що Спаситель був дівичем, то, щоб повною мірою відповідати Його образу, духовенству було запропоновано перебувати у стані целібату. Однак, це положення суперечить Святому Писанню: один зі шляхів християнського життя видається за єдино можливий.

Таке положення справ привело до сучасної кризи. Кількість судових позовів, за обвинуваченням католицького кліру в сексуальних злочинах перевалило за 10 тисяч.

Порушення євангельської традиції й заміна її своїм переказом привело до відродження реформаційних рухів у сучасній Римсько-католицькій церкві. Все частіше лунають голоси за скасування целібату духовенства. Тисячолітня аномалія вимагає вирішення. Нинішній понтифік навряд чи скасує целібат, а от наступний, швидше за все це зробить. Причин для цього безліч, починаючи від вище наведених судових обвинувачень кліру й закінчуючи острахом втрати впливу в тих регіонах, де Католицька церква вже втрачає свій колишній авторитет.

Також не слід забувати, що боротьба проти целібату почала набирати силу, після того як католикам було дозволено читати Святе Писання^*, тобто тоді коли люди довідалися про два шляхи можливі для осіб духовного сану. Втім, II Ватиканський собор уже почав відступати від цієї традиції, дозволивши одружений дияконат. Тому можна припустити, що рух за скасування целібату набрав силу, і його прихильникам залишається тільки дочекатися зручного випадку, наприклад, зміни понтифіка.

Вольовим зусиллям Римських пап, католицьке духівництво було насильно загнане в безшлюбність. Тепер через 1000 років, кинутий бумеранг вертається назад, і, щоб він не наніс серйозної шкоди Католицькій церкві, папам самим прийдеться виправити свою помилку.

Висновки

Отже дослідивши зародження, розвиток та сучасність таїнства священства, а також особливості католицького духовенства — целібату або стану безшлюбності, можна зробити такі висновки:

Священство —це таїнство, в якому Святий Дух передає ієрархічні дари (права священнодіяти таїнства й пасти отару Христову) гідному кандидату через святительське рукоположення. Священство встановлене Богом ще у Вітхому Завіті, коли Він звелів Мойсею висвятити Аарона на первосвященика, синів його — на священиків, а всі покоління Левія на левітів, тобто нижчих служителів (Лев. 8:1-36). Христос не відмінив вітхозавітного священства, а тільки наповнив його новим змістом.

Він виступив як вічний Первосвященик, а коли воскрес, то передав апостолам повноту архієрейської влади у Своїй Церкві: "Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку" (Мф. 28: 18-20). У 50-й день після Воскресіння Христос послав апостолам від Отця Духа Святого як помазання силою звище й цим довершив їхнє освячення, встановив найвищий ступінь священства - апостольсько-архієрейський.

Таїнство висвячення в духовний сан з тих часів здійснюється через рукоположення (хіротонія). Згідно з церковними правилами священика й диякона рукополагає єпископ, а єпископа - інші єпископи (як мінімум двоє). Таїнство здійснюється під час літургії. Зокрема, кандидат у священики (диякони) уводиться у вівтар після Херувимської пісні (кандидат у диякони - після Євхаристійного канону), тричі із співами тропарів його обводять довкола престолу, він цілує його кути, потім встає на коліна (диякон - на одне коліно), єпископ покладає на кандидата руки і краї свого омофора, читає молитви посвячення, потім одягає у священний одяг при співанні "аксіос" (по-грецьки - "гідний").

Хіротонія єпископа має складніший і урочистіший характер, їй передує чин наречення, коли кандидат - священик дає присягу й виголошує сповідання віри. Слід підкреслити, що двічі хіротонія над однією особою не може бути здійснена; негідні ж особи можуть бути заборонені у священнослужінні. Співання тропарів з таїнства вінчання, триразове обходження довкола престолу мають глибокий зміст: єпископ чи священик обручаються зі своєю паствою як наречений з нареченою.

Таїнство священства має виняткове значення. Священику від Бога через сходження Святого Духа дається влада "в'язати і розв'язувати", тобто така влада, якої не мав, не має і не буде мати ніхто із світських людей, навіть імператор, не кажучи про іновірців. Св. Силуян Афонський писав: "Священики носять у собі таку велику благодать, що коли б люди могли бачити славу цієї благодаті, то весь світ здивувався б, але Господь приховав її, щоб Його служителі не загордили, але спасались у смиренні..." [30, 115]

У понятті "таїнства Священства" з'єднані три чинопослідування, кожне з яких є самостійним (чини висвячення в сан єпископа, священика, диякона). Так сформувалося духовенство (клір, причт) - особлива ієрархізована суспільна група (в певні часи - суспільний стан), представники якого проводять богослужіння в християнських церквах (Католицька, Православна, Вірменська, Лютеранська та ін.). Походження терміну "духовенство" випливає з положень Нового Завіту про нову людину, яка має Духа Христового, яка служить у Святому Дусі.

Згідно з правилами Католицької Церкви до складу духовенства входять дві категорії осіб: священнослужителі трьох ступенів священства (1 ступінь - диякони; 2 - священики (ієреї); 3 - єпископи) та церковнослужителі, які не мають священного сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т. д.).

Незмінна ієрархічна структура Церкви походить з установлення Христом особливої групи (первісно це були 12 апостолів), саме якій (а не всьому загалу вірних) передав владу здійснювати таїнства тощо. Вони ж по Вознесінні Христа стали висвячувати священиків шляхом покладання рук на кандидатів, при них з'явилася група помічників, пізніше названих дияконами. Потім чисельність апостолів збільшилася до 70, які продовжували практику висвячення єпископів, священиків та дияконів. У післяапостольські часи починається диференціація кола осіб, які служать у Церкві, зростає їх кількість, навіть існує певний час інститут дияконіс, котрий складався із жінок. Пізніше дияконіси очолили жіночі монастирі, в наш час - це ігумені.

Головна роль серед духовенства завжди належала й належить священнослужителям. Першорядне місце належить єпископу, який має право на звершення таїнства священства, освячення миру для таїнства миропомазання, освячення престолів та церковних антиминсів, без чого неможливо здійснення таїнства Святої Євхаристії. Чинопослідовність та особливості архієрейського (єпископського) богослужіння викладаються в особливій книзі ("Чиновник архієрейського богослужіння").

Єпископ традиційно обирається з числа ченців, хоча в часи раннього християнства були й одружені єпископи: св. ап. Павло говорить, що "єпископ має бути бездоганним, муж однієї дружини" (1 Тим. 3:2). Єпископ є предстоятелем спільноти вірних. Священик (ієрей, пресвітер) є залежним від єпископа, хоч і рівним йому у богослужінні. Через рукоположення від єпископа він отримує право відправляти всі церковні служби. Але на відміну від єпископа священик не звершує таїнство рукоположення. Виняток стосується давньої практики Олександрійського Патріархату (по Х ст.), де собор священиків рукополагав своїх єпископів. Священик не може освячувати миро, а євхаристію він може звершувати тільки на освяченому єпископом антиминсі, який покладається на престолі.

Диякони є тільки помічниками священиків та єпископів й не можуть самостійно вести богослужіння, чинити таїнства, хіба що Хрещення (але у особливій потребі це таїнство може здійснювати взагалі будь-який православний мирянин чи мирянка).

Із духовенства можна добровільно вийти, або ж опинитися за межами цього стану внаслідок покарання за провинності або в разі, коли висвячення є уневажненими, недійсними (в такому разі колишні священнослужителі не можуть бути допущені до престолу й брати участь в богослужінні в якості духовних осіб). Священнослужителі можуть бути за провинності тимчасово відсторонені від участі в богослужіннях на підставі заборони з боку вищої церковної інстанції, наприклад таке рішення щодо священика чи диякона виносить єпископ, щодо єпископа - предстоятель Церкви або Собор чи синод.

Священнослужителі мають відповідати певним вимогам, на них покладаються особливі обов'язки. Це мають бути особи чоловічої статі. Кандидати, які мають явні фізичні або моральні вади, взагалі не допускаються до висвяти. Священнослужителі повинні провадити зразковий спосіб життя, перебувати й служити у власній парафії, є й деякі чітко окреслені винятки; постійно навчатися теології або займатися самоосвітою тощо; їм заборонено грати в азартні ігри, полювати на тварин, служити добровольцем в армії і т. д.

Пізніше з'явилися інші обмеження (заборона за деякими винятками займатися світськими справами; заборона танців та інших світських розваг; скромний одяг, тощо). До кандидатів у єпископи висуваються особливо суворі вимоги, які окреслив ще св. ап. Павло: "єпископ має бути бездоганний, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п'яниця, не заводіяка, але тихий, не сварливий, не срібролюбець..., не новонавернений" тощо (1 Тим.,3:2-6). Раніше кандидатів обирали всенародно, пізніше - представниками кліру, які при цьому покладаються і на рекомендації парафії.

Що стосується безшлюбності католицького духовенства, то вона вважалася високою цінністю в християнському житті із самого початку, воно не завжди прямо асоціювалося зі священством. У перші століття церкви багато пресвітерів були одружені, хоча значне число й вибирало целібат. У Східній церкві розвилася традиція безшлюбності для єпископів — по більшій частині внаслідок практики вибирати єпископа з монахів. Східна традиція залишається незмінною й у наші дні, єпископ обов'язково повинен жити в безшлюбності, у той же час і православні, і католицькі східні церкви рукополагають одружених чоловіків у сан пресвітера. У декреті 1920 р. (Qua soUerti) Рим наказав духівництву східних католицьких церков США й Канади прийняти західну традицію священникового целібату. Результати були невтішними: «до 200 000 вірних, по більшій частині ти, хто належав до українського візантійського обряду, залишили Католицьку церкву й приєдналися до Української православної церкви або інших християнських громад». [30, 119]

Важно відзначити, що целібат— це питання церковної дисципліни, а не доктрини, як визнав Тридентський собор (1809). Хоча добровільно прийнята обітниця безшлюбності може бути могутнім знаменням Царства, вона не властива споконвічному покликанню єпархіального священика. Тому можливо згодом ця ситуація зміниться. Покликанню же священиків-монахів, що живуть общинним життям і сповідають євангельські поради бідності, безшлюбності й слухняності, целібат властивий споконвічно. Папи Павло VI і Іоанн Павло II знову рішуче підтвердили необхідність традиції целібату кліриків, хоча багато католиків сьогодні наполягають, що безшлюбність, будучи благодатним дарунком і вільним вибором, не повинна бути предметом церковного права, особливо у світлі зменшення числа неодружених кандидатів до рукоположення. Відповідно до даних соціолога Ричарда Шёнхерра, який роками вивчав статистику по даному предмету, «сама історія й соціальне положення, що змінилося, повстають проти обов'язковості чоловічого целібату для католицького священства». [30, 127]

Священицьке покликання в минулому виражалося в різних формах. Які форми й вираження воно може прийняти в майбутньому, ми довідаємося тільки згодом.

Проголошувати Євангеліє всупереч все більшої релігійної байдужності, уміти ділитися особистим досвідом віри з іншими людьми, які перебувають у пошуках і сумнівах, а також багато чого іншого - от що сьогодні значить бути священиком.

Священик зможе надати допомогу, тільки ставши доступним для своєї пастви, він не повинен відгороджуватися своїм статусом або роллю. Давно минули дні, коли священик був самим освіченим членом приходу. Образ священика як «людини відособленого» сьогодні не дуже-то доцільний, як і клерикальна культура, яка створює штучні перешкоди між духовенством і народом. Священик може очолювати громаду, тільки якщо він справді є її частиною разом з іншими її членами.

І нарешті, священство - це покликання, а не професія. Тих, хто прагне до священства з метою знайти суспільне становище, матеріальне забезпечення або просування в кар'єрі, очікує глибоке розчарування. У житті священика особливо важлива молитва, католицький народ очікує від священиків справжнього молитовного покликання, що буде допомагати їм чесно й щиро нести своє служіння й знаходити духовну глибину. Належним чином перетворене в життя священство - це вираження християнського учнівства, хоча й не єдино можливе, але, безсумнівно, найближче до місії Петра й Андрія, Іакова й Іоанна й інших учнів, покликаних перебувати в суспільстві Ісуса й ділити з Ним Його служіння.

Список використаної літератури

1. Алфеев И. Таинство веры. Введение в православное догматическое богословие. — Москва-Клин: Издательство Братства Святителя Тихона, 1996;

2. Арсеньев Н.А. Православие, католичество, протестантизм. — Париж, 1948;

3. Бенедетто Теста. Таинства в Католической Церкви— М.: КАЙРОС,

4. 1997;

5. Библейские комментарии отцов Церкви и других авторов I-VIII веков, Т.2, — Тверь, 2001 — с. 114-115;

6. Біблія: Новий Заповіт;

7. Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т. 1-4/ — М. 1994;

8. Булгаков С. Настольная книга для священнослужителей. ¾ Харьков, 1990;

9. Второй Ватиканский собор. — Брюссель, 1992;

10. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник. ¾ К. : Либідь 1999. ¾ 352с.;

11. Догматичне богослов'я католицької Церкви. Серія “Богословські підручники”, № 1 / Під.ред. А. Кравчука. — Львів,1994.— с. 34-49;

12. Дьяченко С. свящ. Настольная книга для священно-церковно-служителей. — М., 1993;

13. Енцикліка "Про Католицьке Священство".— Львів, 1937;

14. Енцикліка "Про Католицьке Священство"// Дзвін з Фатіми— № 13, Березень - Квітень, 2004;

15. Карсавин Л.П. Католичество. — П., 1918;

16. Катехизис Католической Церкви. — М., 1996;

17. Краткое объяснение Всеношной, Литургии или Обедни, последовательности таинств, погребения усопших, водоосвящения, молебнов / Сост. прот. И. Бухарев. Репр. изд., 1904. — Москва, 1991;

18. Крывелев И.А. История религии: в 2-х т. ¾ М., 1988;

19. Кураев А. Традиция, догмат, обряд. ¾ М., 1995;

20. Лозинский С.Г. История папства. Библиотека атеистической литературы – М.: Политиздат, 1986. – 382с;

21. Мартинюк П. Євангельська рада безженности та священство — у східній і західній Церкві та Україні. — Жовква, 1929;

22. Мейендорф И. Введение в святоотеческое богословие. — Клин: Христианская жизнь, 2001:

23. Москалик Я. Нарис Христологічної доктрини. — Львів: ЛБА, 1998;

24. Настольная книга священнослужителя. т. 4.— М., 1983, — с. 325;

25. Нефедов Г., протоиерей. Таинства и обряды Православной Церкви: Учебное пособие по Литургике. - 2-е изд. — Москва: Православное Богоявленское Братство, 1995;

26. Огицкий Д.П., Козлов М. свящ. Православие и западное христианство.— МДА, 1995;

27. Писания мужей апостольских. — М.: Издательский совет Русской православной церкви, 2003;

28. Поснов М.Э. История Християнской Церкви. ¾ К., 1991;

29. Протоірей Митрофан Зносько-Боровський "Православие, Римо-католичество, Протестантизм и сектантство", — изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1991;

30. Рауш Т. Католичество в третьем тысячелетии/ пер с. Англ. (Серия «Современное богословие»).— М.: Библейский інститут св..апостола Андрея, 2007.— 416с.;

31. Ричард Конрад. Вера Католической Церкви — М.: КАЙРОС, 1997;

32. Рождественский А.Я. Учение западных исповеданий о таинствах. — "Труды Киевской духовной академии", 1911// № 1, 2, 3, 7, 8;

33. Соколов И.П. Учение Римо-католической Церкви о таинстве священства. — СПБ, 1907;

34. Станецький Х. Служіння Божого люду / Пер. Леся Біленька-Свистович. — Львів, 1998, — с. 10-44, 62-83;

35. Табак Ю. Православие и Католичество. Основные догматические и обрядовые расхождения. — СПБ: "Встреча", 2002;

36. Тальберг И. История христиаской церкви.— М., 1991;

37. Требник — М.: Изд-во францисканцев, 2004;

38. Хафнер П. Тайна таїнств /пер. С англ.. (Серия «Современное богословие»).—М.: Библейский інститут св..апостола Андрея, 2007.— 244с.;

39. Християнство: Словарь. ¾ М., 1994;

40. Чельцов Г. Объяснение символа веры, молитв и заповедей. — М., 1991;

41. Фельми К.Х. Введение в современное православное богословие. — М.: Отдел религиозного образования и катехизации Московского Патриархата, 1999;

42. Флоровский Г. Догмат и история. — М.: Издательство Свято-Владимирского Братства, 1998;

43. Шнакенбург Р. Новозаветная христология. — Брюссель, 1986;

44. Шпиллер В. свящ. Римско-католический догмат о главенстве папы в Церкви. (Критика в русской богословской литературе). - "Журнал Московской Патриархии", 1950, 12, с. 44.

Тут можна говорити про США, Мексику, Бразилію, Венесуелу й т.д.

*^*До II Ватиканського собору читати Св. Писання дозволялося тільки священикам. Цей Собор дозволив читати Св. Писання всім католикам, що й було закріплено в Католицькому катехізисі. Див.: Катехізис Католицької Церкви, М., 1996, стор. 506.

76