Питання медичної термінології як складової частини української лексики досить широке. У своєму рефераті я зупинилася на історії розвитку української медичної термінології та проблемі її використання на практиці.

Розбудова незалежної держави вимагає від її народу знання державної мови. Передусім це стосується наукових працівників в тому числі медиків. Повсякденно виникає потреба писати наукові праці, для викладачів навчальних закладів – читати лекції українською мовою, а для лікарів-практиків – спілкуватися з пацієнтами та колегами. Фахове мовлення – це частина загальнонаціональної мови. Характерними особливостями професійного мовлення медика є переплетення і взаємодоповнення наукового та ділового стилів мови, вживання мовних засобів (фахових термінів) високого ступеня стандартизації, точність формулювань, зваженість, доречність і логічність викладу. Тому при вивченні лексичного складу фахового мовлення основна увага приділяється термінологічній лексиці.

Медична лексика є однією з найдавніших фахових темінологій. Вона формувалась на власній мовній основі, засвоюючи все те, що на час її творення виробила світова цивілізація. Наукова термінологія не є сталою системою, вона живе, змінюється, пристосовується до потреб сучасності. Історія розвитку даної науки, зміна наукових поглядів, інтеграція та диференціювання наукових дисциплін, культурні зв’язки, вплив лексико-семантичної системи мови – все це відображається на стані як термінологічної системи, так і окремих термінів. Історію розвитку медичної термінології краще простежувати через появу медичних словників.

Перші словники з медичної термінології почали з’являтися ще в XVI-XVII століттях. З медичних словників того часу варто звенути увагу на “Лексирь” Зизанія-Тугтановського (1596р.) та “Лексиконь словенороський” П. Беринди (1627р.). Також увагу привертає “Лексикон греко-словено-латинський” середини XVI століття. Наявність в ньому грецьких та латинських термінів посвідчує вживання в науковій і практичній медицині цих мов у той період розвитку нашої держави. Це – показник високого рівня розвитку медичної науки. А наявність словенської медичної лексики свідчить про дуже високий рівень розвитку медичної термінології у цій мові.

Розподіл українських земель між сусідніми державами спричинив деякий занепад медичної науки і термінології в Україні. Шляхи розвитку медицини та медичної лексики в нашій державі після першої половини XVII ст. ще чекають своїх дослідників. Скоріше за все украінська термінологія була штучно витіснена з наукового ужитку, проте продовжувала існувати у народному середовищі та серед лікарів-практиків.

Деякі узагальнення, що стосуються української медичної термінології зробили члени Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. Крім цього, утворення УНР сприяло організації Всеукраїнської академії наук, в установах якої працювали вчені над створенням медичного словника.

У 1920р. видається “Латинсько-український словник” М. Галина, у 1925 – за редакцією професорів Ф. Цешківського, О. Черняхівського та О. Курила було опубліковано “Nomina anatomica ukrainica”, а в 1927р. академік О. Корчак-Чепурківський видає словник “Номенклатура хвороб” (латинсько-українські назви хвороб та російський покажчик до них). До цих видань можна додати ще 2 словники. Зокрема у 1927 р. вийшов “Медичний російсько-український словник” В. Кисільова, а у 1931 - “Практичний словник медичних термінів” В. Крамаровського. Видання українських медичних словників в умовах військового, а пізніше тоталітарного радянського режиму, коли українська мова всіляко пригноблювалась, було величезним досягненням, що допомогло збереженню української медичної лексики до наших часів.

Аналіз цих словників засвідчує, що в них автори використали досвід світової науки про переклад медичних слів рідною мовою з латинської та грецької мов. Це вказує на високий рівень освіченності вчених, що складали ці словники. У цих працях більшість тлумачень – дуже вдалі, проте зустрічаються і незрозумілі вирази.

Значний внесок у розвиток медичної термінології зробила видавнича спілка “Словник” при Львівському державному Університеті. Колектив спілки за 7 років опублікував 2 словники. У 1993р. побачив світ “Орфографічний словник української медичної термінології” за редакцією професора Л. І. Петруха, доцента О. М. Головка і доцента О. М. Тамашівської. Словник містить 29000 основних термінів, які охоплюють майже всі галузі і стосуються 36 спеціальностей.

Цінність цього словника полягає ось у чому:

1. В перше в Україні в такому обсязі наведені медичні терміни, що задовольняють потреби науковців, лікарів, викладачів та студентів.

2. Врахування авторами досвіду попередників з адаптації правопису.

3. У підготовці словника брали участь завідуючі кафедрами, професори, доценти та викладачі Львівського Медичного Університету, що дозволило врахувати потреби всіх галузей медичної науки.

Інший словник за редакцією акад. М. П. Павловського, проф. Л. І. Петруха і доцента І. М. Головка став не тільки словником, а й фундаментальною науковою працею. Це - «Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник”, виданий “Спілкою” у 1995р..

У передмові до праці наведено глибокий історичний аналіз видання словників в Україні, особливостей стану медичної термінології, а також надано поради стосовно користування словником. Основна частина праці – тлумачний словник з перекладом українських термінів латинською та англійською мовами. Словник вийшов у двох томах об’ємом 130 видавничих аркушів, подано близько 66000 слів.

У практичній чи науковій роботі часто доводиться користуватися російською літературою. Отже виникає потреба у російсько-українському словникові медичної лексики. Такий словник був виданий у 1996р. видавництвом “Наукова думка”. Це - “Російсько-український словник медичної термінології” за редакцією доцента НМУ О. К. Усатенка.

Вкрай потрібна книга вийшла якраз у той час, коли більшість учених-медиків читають лекції і пишуть праці українською мовою, але досить часто не знають того чи іншого українського терміну. Адекватний дослівний переклад російського терміну українською мовою не завжди можливий. Ось тут і приходить на допомогу словник доцента Усатенка.

Цінність згаданого словника полягає у кількох аспектах:

1. У ньому перекладено 30000 медичних термінів, що широко використовуються сучасною наукою.

2. До одного російського терміну наведено один український еквівалент. Якщо в українській мові зустрічаються синоніми, вони подаються у послідовності від нормативного, еквівалентного і найбільш уживаного в мові до його варіантів.

3. У всіх словах поставлено наголос, а у словах дефісального написання наголос поставлено над обома частинами, що допомагає правильній вимові.

За наявності довгої історії існування української медичної лексики та видання сучасних термінологічних словників логічно було б прийти до висновку, що українська медична термінологія мусить широко використовуватися на практиці. Але, на превеликий жаль, це не так. Виникає цілком справедливе питання: “Чому?” Спробуємо у цьому розібратися.

Проблема функціонування української мови у сфері медичної діяльності включає три аспекти: професійно-прикладний, національно-культурний і морально-патріотичний. Професійно-прикладний аспект реалізується головним чином у галузі практичної діяльності лікаря, в процесі спілкування з пацієнтом. Незалежно від успіхів технізації та роботизації в медицині живе слово лікаря ніколи не втратить свого значення. Це слово має бути зрозумілим, проникливим, переконливим, повинно викликати довіру.

Думка про можливість розмежування мови практичної та наукової медицини є помилковою. Функціонування національної мови в науковій медицині, забезпечуючи повноту мовно-професійного спілкування лікаря-практика, несе національно-культурницьке навантаження. Розвиток медичної мови сприяє лексичному та семантичному збагаченню національної мови, її формуванню на рівні мов цивілізованих націй.

Щодо морально-патріотичного аспекту функціонування української мови, то, обминаючи результати глибоких мовно-психологічних та педагогічних досліджень про значення рідної мови в становленні й розвитку людської психіки, формуванні особистості, досить наголосити на тому, що любов і повага до рідної мови є ознакою моральності, вихованості, інтелігентності. Це – аксіома. Рідна мова в устах лікаря, під пером науковця значною мірою сприяє вихованню грамадських почуттів, поєднанню в одній особі лікаря-професіонала і лікаря-громадянина.

Радикальна переміна соціально-політичного статусу України підвищила актуальність впровадження державної мови у сферу медичної діяльності, дерусифікацію останньої. Адже у всіх поважаючих себе незалежних націй основною мовою спілкування та науковою мовою є національна, державна, рідна мова.

Головна причина майже повного витіснення української мови зі сфери практичної медицини і відсутності її у сфері науково-медичної діяльності нашої країни – у цілеспрямованій державній політиці минулих років, спрямованій під різними ідеологічними масками, за допомогою різних засобів і способів направлених на деукраїнізацію та русифікацію державно-суспільного життя. Протягом багатьох поколінь у лікарському середовищі було виховано зневажливе ставлення до використання української фахової лексики. Крім того, викладання медичної справи та видання медичної літератури протягом 70 років велося російською мовою. Саме тому, більшість лікарів, викладачів і науковців у наш час не бажають користуватися українською мовою.

Перехід на українську мову у сфері медичної науки вимагає від значної частини медиків більших або менших зусиль (термінологія, стереотип наукової думки в її словесному виразі, потреби літературного викладу думки). І тому, незважаючи на можливості виступати, публікуватися українською мовою, користуються нею дуже мало. Журнал “Лікарська справа. Врачебное дело “ впродовж 3-х років друкував статті мовою оригіналу. І ось на третій, 1992 рік таких можливостей із 414 публікацій ( 49 було з поза меж України) україномовних виявилося 15,7 % . Із 65 україномовних публікацій із східного регіону надійшло 69,2 % ( із загальної кількості 358), із західного – 30,8% ( із загальгної кількості –56). Якщо із східних областей сатті українською мовою подали 12,5% авторів, то із західних – 35,7% . Отже, навіть із західного регіону, де майже всі кристуються українською мовою, україномовних публікацій надходить третина.

До 1990 року видавництво “Вища школа” літератури з медицини та охорони здоров’я українською мовою не друкувало. У 1990 році в таких серійних виданнях видавництва “Здоров’я” , як “Бібліотека практичного лікаря”, “Бібліотека середнього медичного працівника” не числилося жодної україномовної книжки. З 28 науково-популярних видань україномовних було 15. В плані видавництва “Вища школа” на 1993 рік в галузі медицини із 22 видань україномовних було 17. Видавництво “Здоров’я” запланувало україномовних видань одну третину від загальної кількості. Із 26 запланованих підручників 22 було видано українською мовою. Видавництво приймає рукописи, не диктуючи умов. Але могло б… Принаймі, публікації україномовних праць повинні мати пільги як для авторів (черга, гонорар) , так і для видавництва (зменшення податку, забезпечення папером, тощо).

Вища атестаційна комісія України видала розпорядження публікувати автореферати та дисертації лише українською мовою. Скоро дисертанти будуть зобов’язані державною мовою захищати дисертації. Справедливо. Але біда в тому, що українська мова авторефератів та дисертацій дуже часто жахлива. Автор реферату чи дисертації та вчена рада, яка несе відповідальність за видання, мають відповідати і за мовно-граматичну сторону праці.

Противники української мови, ділячись додатково своїми думками, висловлюють протест проти насильницької українізації (де вона?), мотивують безперспективність дерусифікації браком української термінології (безпідставно) , вважають, що є проблеми важливіші.

Так, міра важливості соціально-державних заходів змінюється в часі, але ставлення до розвитку духовної культури, а, отже, й до становища мови, продиктоване почуттям патріотизму, не минуче. Якщо б ми не втрачали цього почуття, то, може б, жили сьогодні по іншому.

Дуже важливою причиною байдужого негативного ставлення лікарів до української мови є відсутність патріотизму, національної самосвідомості, навіть інтелігентності, незнання історії та культури свого народу. Додам, що ці чинники, помножені на соціально-професійне самоусвідомлення, повинні зробити лікаря не лише прихильником, але й пропагандистом української мови. І навіть, якщо цей лікар не українець, але лікар – громадянин , він має збагнути свій обов’язок перед народом, серед якого і для якого він працює, обов’язок перед державною мовою.

Література:

1. Литвиненко Н. П., Місник Н. В. Українська медична термінологія у фаховій мові лікаря – Київ – 2000.

2. Пиріг Л. А. Українська мова в лікарському середовищі. Сучасний стан і перспективи. –– Новини стоматології - 1995. - №1-2 /2-3/. С. 10-14.

3. Пиріг Л. А. Украінська медична термінологія – багатоаспектність проблеми. - Медична газета України – 1996 - №29 (серпень). – с. 1-2.

4. Чекман І. OPUS LAUDAT ARTIFICEM – По роботі пізнати майстра: Українська медична термінологія. Стан справ. – Ваше здоров’я. – 1998 – 4 лютого – с.7.

Національний Медичний Університет ім. акад. О.О. Богомольця

Кафедра української мови

МЕДИЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ

ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКИ

Реферат

Студентки І курсу

Фармацевтичного факультету

Групи № 3

Поболь Анни Аркадіївни

Науковий керівник:

Литвиненко Ніна Павлівна

Київ – 2000