Неспроможність ринку і державне регулювання
Ринковий механізм забезпечує системну ефективність лише за умов досконалої конкуренції. Проте в реаліях змішаної економіки ринки не є досконало конкурентними.
Сучасний ринок неспроможний вирішити багатьох важливих проблем економічного розвитку через наявність притаманних йому дефектів:
§  циклічного характеру економічного розвитку;
§  монопольної влади, недостатньої інформованості ринкових суб’єктів;
§  неспроможності забезпечити виробництво суспільних благ;
§  зовнішніх ефектів економічної діяльності;
§  нерівномірного розподілу насущних благ.
Неспроможності ринку зумовлюють необхідність державного втручання у його функціонування. Сучасна держава виконує ряд важливих функцій регулювання економічних процесів:
§  забезпечення правової основи ефективного функціонування ринкової економіки;
§  стабілізація економіки;
§  перерозподіл доходів і матеріальних благ з метою вирівнювання споживання насущних благ;
§  підтримка конкуренції;
§  коригування зовнішніх ефектів;
§ 

Рис. 12.5. Оптимальна кількість суспільного блага

0

0

0

регулювання розподілу ресурсів для забезпечення суспільними благами.
 Суспільні блага  – це блага, які забезпечують потреби всіх членів суспільства в однаковій мірі (національна оборона, освіта, охорона громадського порядку, наукові дослідження, природоохоронні заходи та ін.). Вони поділяються на „чисті” і „недосконалі”.
 Чисті суспільні блага характеризуються неподільністю, невинятковістю (неможливістю виключення будь-кого із користування даним благом) і неконкурентністю – неможливістю перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього.
 Недосконалі блага характеризуються обмеженими можливостями використання, зумовленими географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Особливим різновидом суспільних благ є спільні ресурси (родовища корисних копалин, дикі тварини і риби в океанах і морях), які також характеризуються невинятковістю, але викликають суперництво – використання їх однією людиною зменшує можливості споживання інших людей.
Ринок неспроможний забезпечити громадян суспільними благами, тому держава стає основним їх виробником чи замовником, визначає оптимальну їх кількість і мінімізує витрати їх виробництва.
Оптимальний обсяг виробництва суспільного блага визначається за допомогою „фантомних” кривих попиту (рис. 12.5). Попит на суспільне благо визначається як сума цін, які всі споживачі (А,Б) готові заплатити за останню одиницю даного товару за всіх можливих обсягів попиту на нього. Оптимальним є обсяг, за якого гранична вигода громадян дорівнює граничним витратам суспільства на вироб­ництво даного блага: .
Суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі прийняття рішень щодо реалізації суспільних проектів: у моделі прямої демократії рішення найчастіше приймається більшістю голосів шляхом прямого голосування у формі референдумів; у моделі представ­ницької демократії рішення приймаються голосуванням депутатів.
 Зовнішні ефекти або екстерналії  – це побічні наслідки економічної діяльності, які не регулюються ринком і впливають на інтереси третіх осіб як у сфері виробництва, так і у сфері споживання.
Залежно від сфери прояву розрізняють зовнішні ефекти:
•          у сфері виробництва, коли один виробник впливає на діяльність іншого;
•          у сфері споживання, коли один споживач впливає на рівень корисності іншого;
•          між виробництвом та споживанням, коли господарська діяльність виробника впливає на добробут споживачів; 
•          між споживанням та виробництвом, коли споживання індивідів впливає на господарську діяльність фірм.
Залежно від характеру впливу одних мікроекономічних суб’єктів на інших розрізняють негативні і позитивні зовнішні ефекти.

Рис. 12.6. Вплив негативного зовнішнього ефекту  на випуск і ціну товару

Негативні зовнішні ефекти виникають, коли діяльність одних суб’єктів завдає шкоди іншим. В умовах негативних екстерналій ринкова рівновага не є ефективною, їх вплив призводить до додаткових витрат третіх осіб, знижує результативність конкурентного розподілу ресурсів.
Виробник, діяльність якого спричиняє негативний зовнішній ефект, виробляє за кривою пропонування, яка відповідає його граничним приватним витратам  (рис. 12.6). Оскільки він не сплачує за шкоду, яку завдає третім особам, і не несе витрат, пов’язаних з усуненням негативного ефекту, його крива  розташована нижче кривої граничних суспільних витрат , які включають витрати на очищення забрудненого середовища, або граничні екстернальні витрати : . Приватний виробник обирає оптимальний обсяг випуску за правилом , тому виробляє обсяг більший, ніж суспільно оптимальний, за нижчою рівноважною ринковою ціною. 
Вплив негативного ефекту, спричиненого діяльністю одного виробника на стан іншого, породжує в останнього додаткові витрати, пов’язані з необхідністю усунення негативного впливу. Рівноважна ціна на його продукцію зростає, а обсяг продажу скорочується.
Виробництво, пов’язане з негативними зовнішніми ефектами, призводить до неефективного використання ресурсів економіки. Виробник – забруднювач штучно використовує надлишкові ресурси, а інший виробник недоотримує їх і випускає менше продукції порівняно з ефективним випуском. У результаті структура економіки виявляється неефективною , її можна поліпшити, усунувши вплив негативного зовнішнього ефекту за допомогою державного регулювання.
Позитивні зовнішні ефекти створюють додаткову вигоду для третіх осіб, які не сплачують за неї відповідному споживачу або виробнику.
У випадку позитивного зовнішнього ефекту у виробництві суспільні витрати  менші, ніж приватні  на всіх обсягах випуску, суспільно оптимальна кількість продукції більша, а її ціна нижча, порівняно з рівноважними ринковими. Такий позитивний зовнішній ефект називається технологічним переливом. Уряду доцільно надати субсидії таким виробникам на величину різниці між приватними і суспільними граничними витратами. Це дозволить зрушити криву пропонування  праворуч і збільшити рівноважну кількість продукції до суспільно оптимальної.
Для виробника, діяльність якого пов’язана зі створенням позитивного зовнішнього ефекту, рівноважна ринкова ціна відображає лише цінність даного товару для його споживачів  і не відображає додаткової зовнішньої вигоди (МЕВ). З точки зору суспільства було б доцільно збільшити виробництво цього товару. Якби споживачі сплачували за додаткову вигоду, то ціна товару була б вищою і відображала б не граничну приватну, а граничну суспільну вигоду :  .
У разі впливу позитивного зовнішнього ефекту, створеного одним виробником, на іншого останній має можливість значно знизити свої граничні приватні витрати, його пропонування зростає. З точки зору суспільства фірма, яка користується позитивним ефектом, не тільки завищує обсяг виробництва, але й занижує ціну. А фірма, що продукує позитивний ефект, недоодержує виторгу і прибутку.
 З метою коригування наслідків зовнішніх ефектів уряд може застосовувати: 
٠       прямі (адміністративні) методи регулювання – заборони або встановлення обмежень (нормативів) на викиди речовин, які забруднюють довкілля, запровадження штрафних санкцій;
٠       ринкові методи –  встановлення прав власності на ресурси та вільний обмін цими правами, запровадження коригуючих податків і субсидій, продаж дозволів на викиди.
Ринкові методи переводять додаткові суспільні витрати або вигоди з зовнішніх ефектів у приватні внутрішні витрати чи вигоди окремої фірми, оптимізують розподіл ресурсів, сприяють здешевленню суспільного виробництва продукції. Цей процес отримав назву інтерналізації або трансформації зовнішніх ефектів.
Теоретичними методами інтерналізації негативних зовнішніх ефектів є податок Пігу та субсидія Пігу, ідея яких полягає у доведенні приватних граничних витрат до рівня суспільних.
Не завжди інтерналізація зовнішніх ефектів потребує втручання держави. У випадку визначеності прав власності і можливості обміну цими правами покращенню ситуації сприяють приватні рішення, а ринок може самостійно справитись з проблемами зовнішніх ефектів. Коли приватні сторони мають можливість досягти згоди і не несуть надмірних додаткових витрат з розподілу ресурсів, то вони здатні укласти взаємовигідну угоду і досягти ефективного результату. Це твердження одержало назву  теореми Коуза. Результативність угоди залежить від рівня трансакційних витрат – витрат на укладання угод, пов’язаних зі встановленням прав власності.
Регулювання діяльності монополій пов’язане зі створенням законодавчої бази такого регулювання – антимонопольного законодавства. Антимонопольні закони покликані сприяти розвиткові конкурентної економіки, забороняючи дії, що обмежують конкуренцію.
Антимонопольне законодавство спрямоване на захист і посилення конкуренції в першу чергу в тих галузях, де має місце постійний ефект масштабу, тобто довгострокові середні і граничні витрати незмінні і рівні для будь-яких обсягів виробництва. У таких галузях конкуренція можлива і бажана, оскільки витрати малих, середніх і великих фірм однакові, тому ніхто з них не має переваг. Проте суспільство за конкурентних умов отримає більше продукції за нижчими цінами, підвищиться ефективність розподілу ресурсів.
Держава також здійснює регулювання діяльності природних монополій, що виникають у галузях, де зростання обсягів виробництва супроводжується значною економією на масштабах. Внаслідок значного зростаючого ефекту масштабу криві і  є спадними і не перетинаються в межах аналізованих обсягів випуску. Якби природна монополія діяла як проста монополія, то вона б максимізувала прибуток за правилом , випускаючи обсяг   за ціною  з рівновагою в точці  (рис. 12.7).
Оптимальний з точки зору суспільства обсяг випуску відповідає точці конкурентної рівноваги . Але рівновага в точці  для монополії неможлива, оскільки тут суспільно оптимальна ціна  не покриває довгострокових середніх витрат, фірма була б збитковою і залишила б галузь. В іншому разі монополія потребувала б урядових субсидій, щоб зберегти конкурентну ціну і конкурентний обсяг випуску.
Кращим варіантом вважається політика ціноутворення, за якою фірма не буде отримувати монопольного прибутку, але окупить всі свої середні витрати і отримуватиме нормальний прибуток, достатній, щоб утримати монополію в даній галузі.
Добитись цього можна двома способами – встановленням двокомпонентного тарифу або встановленням ціни на рівні середніх витрат. Двокомпонентний тариф – це система ціноутворення, за якою користувачі платять фіксовану суму за право стати на обслуговування, а потім додатково сплачують за споживання кожної одиниці даного виду товару чи послуги. Доход від фіксованої оплати дозволяє фірми покрити всі витрати, навіть якщо змінна частина оплати встановлюється за граничними витратами.
Інший спосіб – встановлення для монополії ціни справедливого прибутку на рівні . Ціноутворення на рівні середніх витрат (рівновага в точці ) дещо зменшує обсяг виробництва  і підвищує ціну порівняно з конкурентними, тому вважається теоретично менш задовільним, хоча і більш поширене на практиці.
Встановлення суспільно оптимальної ціни  або ціни справедливого прибутку  дозволяє знизити ціни продукції чи послуг та збільшити обсяги їх пропонування порівняно з монопольними.
У процесі державного регулювання економічної діяльності ринкових суб’єктів проявляються певні вади або неспроможність самої державної влади. Будь-яке суспільство по суті змушене робити компромісний вибір між двома неспроможностями – неспроможністю ринку і неспроможністю державної влади.