Під поважними причинами, які включають відповідальність за ст. 139, розуміються різноманітні обставини, які перешкоджають медичному працівникові надати хворому допомогу – непереборну силу, стан крайньої необхідності (наприклад необхідність надати першочергову допомогу більш тяжкохворій особі), хвороба самого медичного працівника, відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання допомоги поважною вирішується у кожному конкретному випадку. Не можуть визнаватися поважними причинами такі обставини, як, наприклад, перебування медичного працівника не на робочому місці (вдома, у дорозі тощо), неробочий час, відсутність згоди хворого або його законних представників на медичне втручання у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.
Ненадання допомоги хворому може виражатись, як у повній відмові від її надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному у конкретній ситуації, тобто нез’явлення до хворого за викликом; відмову прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад для надання йому першої невідкладної допомоги або доставити хворого до лікарні; поверхове, формальне обстеження хворої людини, яка потребує медичної допомоги; відмову надати першу медичну допомогу пораненому або травмованому.
Відповідальність несуть медичні працівники незалежно від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т. ч. працівники служби швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров’я вони працюють або займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності.
Суб’єкт злочину — медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т.ч. ті, хто займається приватною медициною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності.
Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженим ним органом охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.
У частині 2 ст. 139 встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв’язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками відсутній причинний зв’язок.

7. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником

На відміну від КК України 1960 р., чинний Кримінальний кодекс України містить ст. 140 „Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником”, якою встановлено кримінальну відповідальність за „невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого” (ч. 1). У разі, коли вказане діяння заподіяло тяжкі наслідки неповнолітньому, відповідальність настає за ч. 2 цієї статті.
Родовим об’єктом діяння, описаного у ст. 140 КК, є життя та здоров’я людини. Основний безпосередній об’єкт цього злочину — здоров’я людини. Такий висновок контекстуальне вбачається з огляду на юридичні ознаки складів злочину, виписаних у даній статті.
З об’єктивної сторони цей злочин характеризується двома діяннями. Перше з них — невиконання професійних обов’язків (тобто, коли не відбувається вчинення тих дій, котрі в силу виконуваної роботи мали бути здійсненими) — виражене у формі бездіяльності. А друге — неналежне виконання професійних обов’язків (тобто, якщо обов’язки виконуються не у повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як того вимагають інтереси професійної діяльності) — у формі активних дій. Це зокрема, такі діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.
У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а настали внаслідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за медичною допомогою або в результаті відсутності на даний час науково обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хвороби, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови пацієнта від медичних приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом недостатніх навичок, досвіду і кваліфікації медичного або фармацевтичного працівника або настали внаслідок інших обставин які не залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов’язки у повному обсязі і з належною якістю.
Виходячи з того, як законодавче виглядає зміст діяння, описаного у ч. 1 ст. 140 КК, можна зробити висновок, що невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення не за будь-яких умов становитиме злочин. Злочинність вказаних порушень законодавче пов’язується саме з тим, що такі дії за певних умов тягнуть певні негативні наслідки, означені у рамках ч. 1 ст. 140 КК як «тяжкі наслідки для хворого». Логіко-граматичне тлумачення цієї формули обумовлює правильне, з моєї точки зору, розуміння її змісту саме через певні види розладу здоров’я потерпілого, оскільки, по-перше, саме вони у таких випадках знаходяться у прямому послідовному причинному зв’язку з діянням, виписаним у тексті диспозиції ч. 1 ст. 140 КК, а, по-друге, саме з певними видами ушкодження здоров’я потерпшого пов’язується суспільна небезпечність розглядуваного злочину. Враховуючи наявні у теорії та практиці кримінального права підходи до розуміння змісту тяжких наслідків, а також зіставляючи їх із законодавчою формулою злочину, передбаченого ст. 140 КК, доходимо висновку, що під даними наслідками слід розуміти саме такі види розладу здоров’я людини, які потребують тривалого й болісного лікування, або створюють небезпеку для життя, або призводять до важковиліковних чи невиліковних хвороб, або позначаються тяжкими формами калічення людини, або викликають тяжкі негативні реакції з боку потерпілого, спрямовані проти нього самого (тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, самогубство, різні тяжкі захворювання, що характеризуються однією або декількома з вказаних вище ознак, тощо). 
Разом з тим у юридичній літературі існує думка про те, що під тяжкими наслідками у рамках злочину, описаного ч. 1 ст. 140 КК, слід розуміти у тому числі й смерть потерпілого[1].
Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним може бути тільки медичний або фармацевтичний працівник. Але згадані особи можуть бути суб’єктом розглядуваного злочину не лише в силу факту наявності у них професійного статусу медичного або фармацевтичного працівника, а саме внаслідок невиконання чи неналежного виконання ними своїх обов’язків, які ними здійснюються чи мають здійснюватися під час виконання професійної діяльності, пов’язаної з наданням допомоги хворому.
Із суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 140 КК, є необережним. Ставлення винного до вчинення або невчинення певних дій, обумовлених медичним чи фармацевтичним статусом у ході виконання професійних обов’язків з надання допомоги хворим, може бути як умисним, так і необережним. Втім ставлення винного до наслідків своєї діяльності може бути лише необережним. Умисне ставлення до наслідків під час вчинення дій, описаних у ст. 140 КК, слід кваліфікувати за необхідних для цього підстав як умисне вбивство або як умисне тілесне ушкодження; залежно від того, які саме наслідки реально настали.
Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, яке спричинило смерть хворої людини, у кримінально-правовому значенні — це, по суті, необережне вбивство (або, як зазначено у ст. 119 КК — вбивство через необережність), скоєне особою, яка відповідно до свого професійного статусу є медичним чи фармацевтичним працівником у ході виконання нею своїх професійних обов’язків. Якщо співставити ч. 1 ст. 140 і ч. 1 ст. 119 КК, то вбачається, що вони певним чином співвідносяться між собою. За умов розуміння змісту тяжких наслідків як результату, що проявився у вигляді смерті хворого потерпілого, можна з упевненістю зауважити: згадані норми у цій частині будуть співвідноситися між собою як спеціальна (ч. 1 ст. 140) і загальна (ч. 1 ст. 119). Відповідно до правила, сформульованого наукою кримінального права й судовою практикою, у разі конкуренції загальної та спеціальної норм застосуванню підлягає норма спеціальна, тобто ч. 1 ст. 140 КК. На перший погляд усе нібито слушно, втім постає питання: а чи відповідатиме у цьому разі рівень державної репресії, зафіксований у ч. 1 ст. 140. ступеню суспільної небезпечності даного злочину. Для цього порівняємо санкції частин перших статей 140 і 119 чинного Кодексу. За скоєння діяння, описаного у ч. 1 ст. 140, як максимальне, передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років.
Санкція ж ч. 1 ст. 119 є набагато суворішою — максимальне покарання, законодавче встановлене цим структурним елементом кримінально-правової норми, становить позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років. У загальній нормі, навіть, мінімальна межа позбавлення волі на 50% є більшою за максимальну межу позбавлення волі, встановленого як вид покарання у ч. 1 ст. 140 КК України. Що стосується максимальної межі покарання у вигляді позбавлення волі, встановленого у ч. 1 ст. 119 КК, то вона у два з половиною рази, або на 250%, є більшою за аналогічну межу відповідного покарання у санкції ч. 1 ст. 140 чинного КК. Звідси — за звичайне вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119) — особа неумисно штовхнула іншу, котра впала, і, вдарившись головою об підлогу, померла — об’єм державної репресії законодавче встановлено набагато більший, ніж за, по суті, «кваліфіковане» вбивство через необережність, тобто скоєне медичним або фармацевтичним працівником (особами, які в силу професійного статусу є відповідальними за життя та здоров’я хворої людини, що потребує від них допомоги) під час виконання ними своїх професійних обов’язків, якщо таке виконання було неналежним або коли воно взагалі не відбулось.

8. Порушення прав пацієнта

 
Питанню порушення прав пацієнта присвячена ст. 141 чинного Кримінального кодексу України, згідно з якою проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки, карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк
Перш за все, зазначимо, що під лікарськими засобами слід розуміти речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму. До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції) – біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму або мають профілактичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських засобів; готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) – дозовані лікарські засоби у тому вигляді та стані, в якому їх застосовують; допоміжні речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів; гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби зі збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби; лікарські домішки до харчових продуктів.
Клінічні випробування лікарських засобів – це перевірка з метою встановлення або підтвердження їх ефективності та нешкідливості. Відповідно до законодавства клінічні випробування лікарських засобів провадяться тільки за наявності письмової згоди пацієнта – добровольця на участь у проведенні таких випробувань, а якщо таким пацієнтом є неповнолітній чи недієздатний – за наявності письмової згоди його законного представника (щодо особи віком від 15 до 18 років чи визнаної обмежено дієздатною – також і за її згодою).
Під письмовою згодою слід розуміти оформлену відповідним документом, що має підпис пацієнта, згоду, яку він надав добровільно, без будь-якого примусу. При цьому мається на увазі, що пацієнт або його законний представник до надання вказаної згоди отримали повну і правдиву інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику. До законних представників пацієнта належать його батьки (усиновителі), опікуни піклування.
Оскільки законодавство, яке регулює порядок проведення клінічних випробувань, передбачає обов’язок керівника клінічного випробування зупинити таке випробування за бажанням пацієнта або його законного представника, то в разі висловлювання ними такого бажання згоду пацієнта слід вважати анульованою.
Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (наприклад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).
Суб’єктивна сторона цього злочину — щодо самого клінічного випробування — це умисел, щодо наслідків — лише необережність.
Суб’єкт — медичний або фармацевтичний працівник, який проводив випробування.
Покарання за злочин: за ст. 141 — обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.

9. Незаконне проведення дослідів над людиною

З об’єктивної сторони цей злочин (ст. 142 КК) виражається в незаконному проведенні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров’я.
У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлено, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за умови їх наукової обгрунтованості та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експериментів на хворих, ув’язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, на безнадійно хворих.
Питання проведення дослідів над людьми були предметом розгляду міжнародних організацій. Так, в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи детально розглянуті принципи і порядок таких дослідів. Зокрема, звертається увага на те, що при проведенні медичного досліду інтереси і благополуччя людини, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інтересами науки і суспільства. Ризик досліду слід зводити до мінімуму, і його міра не може не відповідати користі, що отримується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводитися, якщо не надані достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження[2].
При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода пацієнта на проведення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя і здоров’я людини.
У частині 2 ст. 142 встановлена відповідальність за незаконне проведення досліду над неповнолітніми, щодо двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а також якщо вони спричинили тривалий розлад здоров’я потерпілого (наприклад, тяжку хворобу, інвалідність тощо).
Суб’єктивна сторона цього злочину — вина умисна, щодо наслідків у вигляді тривалого розладу здоров’я — необережність.
Суб’єкт злочину — особа, яка проводить такий дослід. У разі примушування до досліду або обману пацієнта таким суб’єктом можуть бути також інші особи.