Міністерство освіти та науки України
Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля
Факультет мовознавства, журналістики і соціології
Кафедра журналістики
ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ В УКРАЇНІ
Реферат
з політології
Перевірила: Третяк А.С.
Луганськ 2005

Зміст
1.                Вступ.................................................................................................3
2.                Опозиція як елемент демократії....................................................5
а)                про поняття “опозиції”..................................................................5
б)                структура опозиції.........................................................................7
в)                відносини “влада – опозиція”.......................................................8
3.                Висновки.......................................................................................10

1. Вступ
На референдумі 24 серпня 1991р. Україна проголосила себе незалежною державою і стала на шлях побудови демократії. 28 червня 1996р. була прийнята Конституція України, в якій закріплювалися всі необхідні положення демократичної держави: права та обов’язки людини та громадянина, коло повноважень Президента та інших владних структур тощо. Безумовно, цей крок був найважливішим на шляху до побудови такої форми правління, як народна влада. Але вирішальним все ж таки було створення інституту опозиції, бо наявність організаційно оформленої, з певним юридичним статусом та конституційними гарантіями країни опозиції – це своєрідний тест на відповідність основним принципам демократії. Зіткнення інтересів населення, політичних пріоритетів більшості, яка перемогла на виборах, та «особливої думки» меншості, яка не перемогла, зберігається у кожному суспільстві. Це і створює основу для виникнення опозиції уряду, який знаходиться у влади.
Метою даного реферату є розгляд точок зору деяких науковців на поняття, структуру та функціонування політичної опозиції.
Актуальність досліджуваного питання особливо зросла під час так званої «помаранчевої» революції, коли фактично здійснився переворот, і опозиція прийшла до влади.
Справді, нині проблема політичної опозиції набула серйозного резонансу не лише у контексті обговорення конституційних змін, але й на міжнародному рівні, коли численні зарубіжні експерти звертають увагу на дотримання прав і гарантій, пов’язаних з опозиційною діяльністю. Більше того, оцінюючи ступінь демократизації політичної системи України, значна кількість експертів звертається саме до стану з дотримання прав політичної опозиції в Україні. Тому наукові політико-правові дослідження цієї теми є надзвичайно актуальними. Адже незалежно від змін, які будуть внесені у Конституцію України, законодавцю доведеться приймати спеціальний закон, який регулюватиме правові засади і гарантії опозиційної діяльності. Тобто закріплення правового статусу парламентської більшості обов’язково має своєю логічною складовою відповідне юридичне визначення політичної опозиції, а також з’ясування правомірності обмеження цього поняття лише такою її формою (таким її проявом), як парламентська опозиція.  [Француз А., 36].  
В Україні немає конституційно затвердженого, оформленого інституту опозиції. Мабуть, вона може вважатися лише побічно закріпленою, адже згідно статті 34 Конституції України проголошується свобода слова і думки. Тобто ті, хто не згоден з офіційним курсом влади, можуть висловити це відверто та публічно. Саме ці свободи і є підставою для існування і функціонування опозиції.
І ще слід зазначити, що українське суспільство поступово приходить до розуміння, що бажання деяких предстаників влади в центрі і регіонах не мати вільної опозиції не сприяє демократизації суспільних відносин, породжує нові форми протистояння та соціальних напружень.

2. Опозиція як елемент демократії
а) Перш ніж почати, слід визначитися з основним поняттям цього реферату. У «Сучасному словнику з політології» читаємо: «Опозиція (від лат. Opposition – протиставлення) – 1) протиставлення чого-небудь чому-небудь; 2) у політиці – протиставлення власних поглядів та дій іншим поглядам та діям; 3) партія чи група всередині якої-небудь організації, яка не згодна з офіційною думкою чи позицією керівництва   цієї організації». Опозиція в політиці може виявлятися на різних рівнях: у рамках політичної системи в цілому, всередині інститутів державної влади, у складі політичної партії чи суспільної організації. У рамках політичної системи опозицію складають політичні сили (партії), які не згодні з офіційним політичним курсом.
Наявність опозиції – ознака демократизма політичної системи, один з факторів динамізації політичної сили.
М. Михальченко зазначає: “Опозиція в Україні формується не з питання перерозподілу місць в парлпменті й не з питання контролю за органами місцевого самоврядування. Позиції її визначаються щодо стратегічного курсу України, проголошеного її Конституцією, і політики Президента України” [Михальченко М., 3].
Насамперед зазначимо, що коли говоримо про опозицію, маємо на увазі легітимне існування в суспільстві політичної сили (ідей та організацій), яка публічно висловлює свою незгоду з програмою та практикою діючої влади і в такий саме спосіб пропонує власні проекти політичних дій, чим і рекрутує своїх прихільників. Не будь-яке і будь-чим невдоволення, а саме претензії до влади – в цьому суть опозиції  [Тупчієнко Л., 12].
У статті “Політична опозиція у демократичній державі (Правові аспекти аналізу)” Француз А.Й. вказує на серйозність ставлення до опозиції: “Аналізуючи зміст цього поняття, важливо чітко відмежовувати це явище від різних проявів незгоди з діями офіційної державної влади. Дійсно, у багатьох пострадянських державах досить часто використо- вуються такі поняття, як «напівопозиція», «тимчасова опозиція», «ситуативна опозиція», які вживаються здебільшого стосовно будь-якої незгоди, спричиненої діями вищих органів державної влади. При цьому ґрунтом подібної незгоди у переважній більшості випадків є кадрові питання чи проблеми створення «сприятливих умов» для політичного бізнесу владних кланів” [Француз А., 36]. І далі: “Вживаючи поняття «опозиція» та розкриваючи її місце у демократичних політичних системах, методологічно доцільно звернутися до поняття «інституційна позиція», яке застосовує О. Глухова (Глухова А.В. Политические конфликты: основания, типология, динамика. – М., 2000. – С. 222-223). Під ним російська дослідниця розуміє сукупність політичних ресурсів (це насамперед «урядова структура» політичної системи – державна бюрократія, позиції всередині законодавчих органів та судової ієрархії), які дозволяють політичним групам реалізовувати владу, здійснювати вплив на розвиток суспільно-політичних процесів.
Інституційні позиції присутні у будь-яких політичних системах, оскільки наявність центру (або центрів) влади є неодмінною властивістю політичної сфери” [Француз А., 38-39].
І ще одна думка до цієї теми: “Правлячим колам дуже важко усвідомити, що опозиція – об’єктивна даність вільної демократичної держави. Вона є своєрідним відображенням пануючого режиму, яким, власне, і формується. Опозиція для нестабільного суспільства – оздоровчий фактор. В умовах конкуренції з нею виконавча влада вимушена оперативно реагувати на протиріччя з метою їх нейтралізації. Тим самим вона протидіє монополізації влади” [Золотухін Г., 72].
Думки, наведені в цьому підпункті різноманітні, але в сукупності вони дають різнобічне та повне поняття про сутність терміну “опозиція”.
б) Якщо звернутися до питання  структури опозиції, то найбільш повно цю проблему висвітлив відомий дослідник М. Михальченко: “Опозиція може існувати на різних рівнях політичної влади, в різних її видах, а також всередині кожного з них. Розрізняють системну та позасистемну (структурну) опозиції.
Ø    Системна опозиція в Україні виступає за вдосконалення існуючої політичної системи, все ще перебуває на складному етапі становлення, визначення стратегії і тактики політичної боротьби. Вона має більшу громадську підтримку, ніж позасистемна. Однак відсутність єдності в її рядах, нескоординованість зусиль зменшують її ефективність.
Вона начебто і спирається на благородні цілі: щоб влада була народною, політики – чесними і компетентними, щоб Україна швидко увійшла в Європейську спільноту як рівна серед рівних. Але подібні принципи відомі ще з радянських часів, вони не зовсім відповідають об’єктивній дійсності, а тому народ ставиться до них дуже обережно.
Системна опозиція виступає під гаслами активізації реформ (насамперед у сфері економіки та державного управління), боротьби з корупцією та «тіньовою економікою», обіцяє свободу ЗМІ, більшої прозорості, моральності й відповідальності влади перед народом.
До системної опозиції відносяться крайні праві («Наша Україна», «Батьківщина») та центристи («Партія Регіонів»).
Ø    Позасистемна опозиція (яка протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму) має сталий, але досить обмежений електорат, не має значного впливу на органи державної влади, а відтак її діяльність не створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підвалин державного устрою в Україні.
Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є ностальгія за «кращим радянським минулим», популізм лідерів, які використовують помилки влади для просування власних ідей.
Це – ліві та крайні ліві партії («СДПУ(о)», «КПУ», «ПСПУ»)” [Михальченко М.,3-4].
Далі згаданий вже автор зазначає: “В українському суспільстві є своєрідний політичний спорт – гра в опозицію. Є політичні сили, які оголошують себе непримиренною опозицією, а назавтра стають друзями влади. Також загальновідома практика, коли державний діяч, звільнений з поста за зловживання владою, політичну нездатність чи розкрадання народного добра, за одну ніч стає «опозиціонером» і галасує на весь світ, що його переслідують за опозиційні погляди.
Це – процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного «виготовлення» певного політичного стилю, щоб подати себе в привабливому вигляді «борця за народне щастя». Але привласнені іміджі швидко зникають після досягнення своєї мети” [Михальченко М., 5-6].
На мій погляд, приведені уривки дають досить повну уяву про структуру політичної опозиції.
в) Якщо із попереднім питанням все більш-менш зрозуміло, то відносини “влада – опозиція”,особливо у світлі  подій минулого року, викликають неабиякий інтерес. Які вони насправді, ці відносини? Відповідь знаходимо у статтях згадуваних вже науковців.
Наприклад, Г. Золотухін зазначає: “Ущемлення прав одних за рахунок інших рано чи пізно закінчується конфронтацією політичних сил. Зокрема в протистоянні «влада – опозиція» можливі декілька варіантів розвитку подій. В одному випадку – щире бажання, здатність до діалогу, компромісу. В іншому – взаємозвинувачення, дискредитація, демонстрація сили.
В Україні опозиція радикальна, оскільки, на відміну від боротьби за частково втрачені права на Заході, вітчизняна опозиція хоче змінити існуючий лад. Тому відносини «влада – опозиція» характерізуються як взаємоподолання, а це свідчить про психологічну неготовність до компромісу. Є спроби створювати з опозиційних лідерів ворогів, від яких слід чекати дій, що загрожують національній безпеці. Але опозиція – зовсім не темна деструктивна сила, мета якої – революція.
Своєрідність української опозиції убачають не лише в різнобарвності ціннісних орієнтацій учасників, а й у їх високій здатності до короткочасного вольового зусилля і політичній пасивності в інші часи” [Золотухін Г., 73-74]. 
Зі своїм баченням проблеми та пропозиціями щодо її вирішення виступає Леонід Тупчієнко: “Задовольнивши в певний спосіб свої претензії до влади, вчорашня опозиція сама стає об’єктом претензій з боку іншої політичної сили. В такій змінюваності влади і проявляється контроль над нею з боку суспільства.
Але це – лише схема. Насправді існує презумпція влади: вона виступає перетвореною формою вищої необхідності, а отже критику може легко назвати замахом на державу і перенести її за межі закону.
Тому політична теорія одним із головних визначає питання: як зберегти політичне суперництво – джерело оновлення суспільних відносин – і водночас не зруйнувати суспільний порядок” [Тупчієнко Л., 13-15].
 І останнє зауваження стосовно цієї теми: “Дії влади і опозиції в Україні мають оцінюватись за економічними, політичними та етичними крітеріями. Власне, від нашої здатності дотримуватися такого комплексного підходу до оцінки влади і опозиції й залежить остаточний результат – благополучне або неблагополучне життя в країні” [Михальченко М., 10].
Як бачимо, кожний науковець по-різному підходить до розглядання поставлених проблем. Але саме завдяки такому плюралізму думок, ми маємо нагоду отримати максимально повні довідки.

3. Висновки
На основі вищезазначених фактів можна зробити деякі висновки.
1.                Існування політичної опозиції є необхідною ознакою демократичних політичних систем, оскільки її поява та розвиток випливають із самої ідеї демократії, яка має передбачати та враховувати всі точки зору, наявні у суспільстві стосовно напрямів державного і суспільного розвитку. Тому політична опозиція є своєрідним відзеркаленням офіційної влади, яка набуває свого статусу лише в процесі чесної конкурентної боротьби з іншими політичними силами і може бути замінена ними у разі невиконання своїх обіцянок, втрати народної довіри тощо. Внаслідок цього така взаємодія влади та опозиції є важливим свідченням політичного та ідеологічного плюралізму, свободи слова і гарантією забезпечення права громадян брати безпосередню участь у політичному процесі. Це в свою чергу дозволяє визначити рівень демократизації політичної системи, тобто рівень розвитку демократії в країні.
2.                Опозиція, як будь-яка галузь політичних (да і взагалі) відношень має свої плюси та мінуси. До позитивних рис можна віднести таке:
–      сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соціального чи економічного розвитку;
–      критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям;
–      розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у суспільстві.
Що стосується негативного, то можна зазначити:
–      фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;
–      амбіційні претензії опозиційних лідерів тощо.
3.                Важливим елементом, який дозволить покращити діяльність опозиції та підвищити ефективність її впливу на виконавчу владу, є нормативне забезпечення функціонування інституту опозиції. При цьому слід звернути увагу на те, що це – одне з прав людини і громадянина. Доречно процитувати тут пропозиції, зроблені дослідником Французом А.Й.: “...Слід зважати, що свобода опозиційної діяльності означає таке: а) єдиною детермінантою участі або неучасті є вільний особистий вибір кожного громадянина; б) будь-який примус, погрози, підкуп або щось подібне стосовно підтримки опозиції чи офіційного курсу влади забороняються і переслідуються законом; в) групи громадян та окремі громадяни можуть вільно вести опозиційну діяльність відповідно до Конституції і чинного законодавства України, виступаючи у ЗМІ, проводячи збори, мітинги, демонстрації тощо <...>” [Француз А., 43].

Бібліографія
1.                Золотухін Г. Влада – опозиція: боротьба проти себе?//Віче. – 2003. – №10. – С. 72-74
2.                Матвеев С.А. и др. Политология: Учебное пособие/ Под ред.        С.А. Матвеева. – Х.: Одиссей, 2004
3.                Мельник В.А. Современный словарь по политологии. – Мн.: Книжный Дом, 2004
4.                Михальченко М. Позиції опозиції: Хто є хто в України//Віче. – 2002. – №7. – С. 3-11
5.                Степаненко В. Українське громадянське суспільство. «Помаранчева» стадія становлення//Віче. – 2005. – №2. – С. 49-55
6.                Тупчієнко Л. Політичні опоненти. Чи готові слухати одне одного?//Віче. – 2002. – №3. –С. 12-15
7.                Француз А.Й. Політична опозиція у демократичній державі (правові аспекти аналізу)//Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №5. – С. 35-45