Реферат на тему Історико краєзнавче дослідження міста Березне Рівненської області
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-08-09Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Історико-краєзнавче дослідження
міста Березне
(Рівненської області)
План
Вступ
II. Основна частина.
2.1. Історія дослідження населеного пункту.
2.2. Історія населеного пункту за писемними джерелами.
2.3. Походження назви поселення, його мікротопоніміка.
2.4. Історія топографічного населення.
2.5. Характеристика пам'яток історії та культури.
2.6. Характеристика музейних збірок.
2.7. Герб поселення.
Висновок.
Список використаної літератури і джерел.
Додатки.
Вступ.
Березне. Цей мальовничий куточок живе й розвивається швидкими темпами. Інтенсивно відбувається розбудова селища, примножуються культурні пам'ятки. Це край чесного, талановитого народу, що живе серед густих лісів, широких ланів та дзеркально-чистих річок.
Часто задумуючись над тим, чим колись жили мої предки та як вони працювали, хочеться почати роботу по вивченню історії рідного краю. Потрібної літератури небагато, але трапляються окремі публікації в газетах та журналах. Знання своєї історії конче потрібне людям, адже людина, яка не знає свого минулого, не варта майбутнього.
Отож, ми разом зі своїм вчителем вирішили включитися в дослідницьку роботу. В першу чергу ми відвідали Рівненський архів, де знайшли небагато інформації з історії Березного. Також траплялися деякі матеріали у шкільній та селищній бібліотеках. Опрацювання інформаційних даних зайняло дуже багато часу, адже це дуже копітка робота. Та не дивлячись на всі труднощі, ми, сторінка за сторінкою, об'єднавши всі матеріали, утворили свою працю. На мою думку, нам це вдалося, і кожен, хто ознайомиться з цією роботою, дізнається про щось нове, до цього часу йому незнайоме. Люди, які матимуть змогу прочитати нашу дослідницьку працю, можливо, ще більше вподобають наше селище і матимуть намір познайомитись з його історичним минулим більш детально.
2.1. Історія дослідження населеного пункту.
Донедавна вважалось, що перші згадки про м. Андріїв відносяться до середини XV століття. Однак я насмілюсь стверджувати, що Андріїв існував ще в середині XIII ст., за часів Данила Галицького, На чому грунтується така думка? Ще в кінці XIX ст. на околиці Березного виявлено рештки давньоруського городища ХІІ-ХІІІ ст. Тому є всі підстави припускати, що в той час на території селища знаходилось якесь поселення. Літописи свідчать, що в середині XII ст. на річці Случ були добре укріплені невеликі міста-фортеці. Коли після взяття Києва в 1241 році золотоординські полчища рушили на Волинь, жителі цих міст чинили їм героїчний опір, захищаючи рідний край
У праці В. Пашуто «Очерки по истории Галицко-Волынской Руси» говоритися про воєводу Андрія дворського, тому більш ймовірна друга версія. Дворський - це тіун, приватний урядовець князя, який завідував усім його двором. Йому підлягала публічна адміністрація і частково суд.
Далі В. Пашуто ще раз згадує про Андріїв, пишучи, що Б.Огидливий у відповідь на похід руських князів здійснив набіг на Волинь, де «доходив до Андрієва», Однак це не є першоджерело, а лише слово пізнішого автора.
2.2. Історія населеного пункту за писемними джерелами.
Перша достовірна письмова згадка про Андріїв відноситься до 1445-го року. Яким же було на той час політичне становище українських земель, а заразом і Андріїва?
ХІV-ХV ст. займають особливе місце в історії феодально роздрібнених середньовічних українських земель, більша частина яких з XIІІ-го ст. перебувала у важкій залежності від Золотої Орди, яка в результаті кількох завойовницьких походів поширила своє панування на більшу частину Східної Європи. Саме в цьому столітті, вперше з часів встановлення ординського панування, відбуваються великі позитивні зрушення в 
подоланні феодальної роздробленості і політичному об’єднанні земель, відбувається формування української народності. Для Південно-Західної Русі період характерний ще й тим, що в результаті експансії сусідніх держав її землі було розчленовано в державно-політичному відношенні і більшість з них було включено до Польського королівства і Великого князівства Литовського.
Землі Волинської Русі, в тому числі і місто Андріїв, в силу династичного зв'язку Дмитра-Любарта з Романовичами в якості спадкового володіння перейшло під його безпосередню владу і набрало статусу удільного князівства в складі Великого князівства Литовського.
Входження українських земель до складу Литви було для українського народу меншим лихом в порівнянні з татарським ярмом. Давньоруська мова стає державною мовою в литовській державі.
В 1445 році великий князь Свидригайло пожалував Андріїв разом з іншими маєтностями князю Дмитру Сангушку в приватну власність. Князівства в адміністративному відношенні поділялись ще на волості і повіти. До кінця XV ст. волості і повіти стали основними одиницями адміністративно-територіального поділу українських земель. В 1452-му році в документах згадується «Березенський повіт». Андріїв, таким чином, ще в XVст. виконував функції адміністративного осередку.
Після Дмитра Сангушка, Андріїв належав до володінь Пашки Дахновича, а після нього - Михайлу Головні, котрий, як вказує О. Цинкаловський в роботі «Стара Волинь і Волинське Полісся», «платить за Березне з 20 димів (господарств, чи дворів), трьох городней, одного вального колеса і однієї фолюша-валярні». Пізніше воно переходить від одних володарів до інших різними шляхами: або спадковим, або через продаж. Тільки на початку ХVІІ-го ст. власниками містечка були князь Криштоф Лабунський, княгиня Олександра Чарторийська.
В книгах Кременецького гродського суду є запис про посесію князем Миколою Чарторийським маєтку в м. Андріїв у п. Олександри Лагодовської.
В XVI ст. містечко входило до складу Луцького повіту Хупківської волості. Тому слід сказати кілька слів про Хупківський замок, якому підпорядковувалось містечко. Губківський замок (Хупківський) був побудований на Княжій горі в XV ст. на місці давньоруського городища ХІ-ХІІ ст і став головною резиденцією феодалів Семашків, які писалися спочатку «на Губці». Вперше поселення Губків згадується в письмових джерелах 1504 року, коли його зруйнували татари, які повертались з північних районів. Першим відомим Семашком був Богдан Михайлович - ковельський староста, який помер в 1545 році. Його син Олександр Семашко - володимирський підкоморій і луцький староста був також брацлавським каштеляном і мав право засідати у польському сенаті. Він прославився своєю винятковою відвагою в боях з татарами, які в 1577 році двічі штурмували Дубне.
Під час селянсько-козацького повстання Северина Наливайка в 1596 році замком оволоділи загони Григорія Лободи, власника замку було схоплено і посаджено до замкової в'язниці.
Під час Північної війни відступаючі шведські війська в 1708 році зруйнували фортецю в Губкові, мури якої на той час були найпотужніші в Луцькому повіті. Після штурму почалась епідемія Чуми. Жителі замку, яким вдалося врятуватися, переселились на лівий берег річки, де заснували на місці старого поселення нове - Людвипіль (Соснове).
У 1711 році через Губків рухалася російська армія на війну з Туреччиною. Фортеця зазнала остаточного руйнування і вже не відбудовувалась. Губківський «ключ» від Семашків перейшов до Четнарів, а в 1755 році за 277 тис. золотих разом з сусідніми селищами його купив поляк Фелікс Бічинський.
2.3. Походження назви поселення, його мікротопоніміка.
Повертаючись до основної розповіді, зазначимо, що до 1700-го року містечко носило назву Андріїв, 3 середини XVI ст. паралельно вживаються назви Андріїв і Березне.
Наприклад, в документі від 15 березня 1584 року ми читаємо: «Березне або Андріїв». Пізніше містечко стали іменувати Береженкою, Бережним, а в XIX ст. усталилася назва Березне.
1569-й рік став переломним в історії українського народу, В Любліні відбулась подія, яка увійшла в історію як Люблінська унія - злиття королівства Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту. За цим договором майже всі українські землі, в тому числі і Волинь, опинились під надзвичайно тяжким польсько-шляхетським пануванням. Містечко Андріїв увійшло до складу Луцького повіту новоствореного Волинського воєводства.
Становище міщан і селян значно погіршилось в порівнянні з попереднім періодом. Посилився не тільки економічний, а й соціальний, національно-релігійний гніт. В цей час в Андрієві для католиків було збудовано костел, який належав до Тучинської парафії. Жителів містечка змушували приймати католицтво, православних не допускали до управління містом.
Досить значними були повинності селян і ремісників. Панщина забирала більше половини робочого часу селянина. Він орав, сіяв, збирав хліб і сіно на фільварковій землі, ходив за панською худобою. Селян змушували також чистити стави, споруджувати греблі, брати участь в ремонті міських споруд і доріг, охороні містечка. Крім того, вони повинні були возити дерево з лісу, доставляти залізо до рудні, давати підводи урядникам.
Ремісники зобов'язані були працювати без винагороди, їм давалась лише сировина і харчування під час роботи. Слід відзначити, що всі ці повинності селяни і міщани виконували своїми знаряддями праці, своєю худобою, що було надзвичайно вигідно для феодалів-власників. В цю епоху з'являється, в числі інших прибутків землевласників так зване право пропінації, яке полягало не тільки в виключному праві торгівлі спиртними напоями, але і в забороні своїм селянам купувати їх де небудь на стороні. Разом з пропінацією власники монополізували помол.
Як і раніше, ті міщани, які займались землеробством, платили чинш, причому розмір його постійно підвищується. Якщо в 1549 році з населення стягували 20 грошів з диму, то в 1616 вже 30. Грошова рента з лану теж зросла майже втричі. Великого лиха завдавала містечку сваволя королівської адміністрації, бешкети польських жовнірів, які грабували населення. Тому вже в XVI ст. зароджується і розвивається селянський рух.
В поборовому реєстрі сіл князя Романа Сангушка за 1571 р. міститься запис про масові втечі зубожілих селян з «селцо Березово»: «...з Березова пошли проч, хати їх пустують, Гацкова хата пустує, Курникова хата пустує. Савка - огородник проч пошол, хата пустует». Селяни тікали хто-куди. Хто в Запорізькі степи, хто на Лівобережну Україну, а хто — до іншого поміщика, в сусідньому чи навіть в тому ж самому повіті. Так, на початку 1601 року 20 родин, підданих брацлавського каштеляна Миколая Семашка з м. Андріїв, сіл Митиші, Холопи Луцького повіту втекли до маєтку Миколая Макаровича в тому ж Луцькому повіті. Очевидно, в пана Макаровича селяни платили менше податків, ніж в інших місцях.
Вищою формою селянського руху є повстання, застосування колективного збройного виступу проти гнобителів. Історія містечка Березне зареєструвала такий виступ селян і міщан.
В 1584 році в містечку Березному і в селі Холопи селяни повстали проти польських жовнірів, які прибули сюди для зміцнення польської влади. Різні письмові джерела неоднаково трактують ці події. В «Історії міст і. сіл УРСР» говориться, що «кілька сот мешканців Березного і сусіднього села, холопи, озброєні косами, луками і рогатинами, розгромили загін жовнірів». О. Цинкаловський, М, Теодоро-вич розцінюють ці події інакше: не як повстання, а як збройний виступ.
В той час містечко належало до володінь князя Головні-Острожецького (не треба плутати князів Острожецьких з князями Острозькими: перші свою назву села Остріжця біля Луцька, другі - від міста Острога). В акті від 15 березня 1584 р. в донесенні возного говориться, що він проводив розслідування у справі про напад на жовнірів, зроблений урядником містечка Березне Парфеном Новоселецьким, священиком Березнівським Григорієм, а також селянами з Березного і із с. Холопи, причому виявилось, що один з жовнірів був вбитий, а кілька слуг були поранені.
Як бачимо, польські жовніри викликали загальну ненависть українців, якщо вже священик і міський урядник очолюють збройний виступ. В 1592 р, під час селянсько-козацького повстання Косинського збройні виступи повторились. Через містечко проходили збройні сили повсталих, і міщани надавали їм всіляку допомогу і підтримку, в тому числі і людьми.
В XVII ст. боротьба селян і міщан проти панського гніту загострилася. У збірнику документів «Україна перед визвольною війною 1648-1654рр.» наводиться такий факт: 2 травня 1647 р. громада андріївських міщан, підданих Марини Данилевичової, озброєних «шаблями, киями і рогатинами», під час ярмарку в Андрієві вчинила напад на пана Стефана Ветчина, військового слугу канцлера Великого князівства Литовського Альберта Радзивіла та загін його челядників-шляхтичів. В цій справі було учинено розслідування і винних було покарано тривалим тюремним ув'язненням, а власниця бунтарів Марина Данилевичова сплатила за них штраф. Найвищого розвитку боротьба проти шляхетської Польщі досягла в період великих козацьких повстань і Визвольної війни українського народу під проводом 
Б. Хмельницького. За Зборівським мирним договором, який був підписаний в 1649 р., кордон між Польщею і козацькою державою проходив по річці Случ. «Знай, ляше, що по Случ, то наше», —так говорили козаки. Але в силу історичних обставин вся Правобережна Україна, в тому числі і Березне, ще більш як на століття залишилась під владою Польщі.
Якщо говорити про саме містечко, то його не минув страшний період руїни, коли вся Україна нещадно плюндрувалась як польськими, так і московськими окупантами, 
договором її було офіційно розчленовано на 2 частини. Походи польських жовнірів, набіги татар (1677р.) призвели до того, що містечко було спалене, більшість жителів знищена, тільки декому вдалося врятуватися в лісах.
До того ж ці роки були позначені природними катаклізмами. Люті морози і сильні снігопади чергувалися з відлигами і зимовими повенями, травневими морозами. До неврожаїв призводили надзвичайно часті градобої, нашестя сарани. Отож на початок XVIII століття в Андрієві залишалося тільки 90 мешканців.
2.4. Історія топографічного населення.
На кінець ХVІІІ століття Передмістя Теклівка і Сільце нараховували відповідно 18 і 46 дворів. Отож по їх кількості (317) містечко тільки тепер вийшло на рівень 1625 року, повністю оправившись після погрому татар і економічного занепаду другої половини XVIII століття. Вигідне географічне розташування на річковому шляху сприяло дальшому його розвитку. Загальне пожвавлення економічного життя в Березному супроводилось розвитком торгівлі. З 1843 року тут відбувалось 12 одноденних і З кількаденних ярмарків щорічно, які сприяли збуту частини товарної продукції місцевого виробництва. Решту вивозили по Случі десятками суден і плотів. Головними продуктами торгівлі були ліс і хліб. Дещо менше значення (по прибутку) мали полотно, мед, віск, хутро. Торговими людьми були євреї.
Прагнучи одержати якнайбільше прибутків від містечка, його власник збирав податки на забій худоби, подимний, збільшив чинш на землю під забудову, а також запровадив сторожування - на в'їздах до містечка, щоб стягати мито з купців, Що везли на ярмарки борошно, крупу, дьоготь, виноградні вина.
А селяни не хотіли миритися з притісненнями їх прав і чинили непокору. Під час проведення селянської реформи 1961 року в Березному сталися заворушення. Невдоволені умовами викупу, селяни відмовлялися приймати уставні грамоти. Керівника заворушення Г. Рогача було заарештовано, але після звільнення з-під варти він знову зібрав селян і закликав їх виступити проти волосного начальства, що «діє не по праву», захищаючи інтереси поміщика. Після цього натовп попрямував до приміщення волосного управління, щоб захопити його, але загін козаків, що квартирував у Березному, розігнав селян.
Умови звільнення мешканців Березного від кріпосної залежності остаточно визначилися викупним актом, складеним 5 березня 1868 року. Відповідно до нього 319 осіб чоловічої статі (116 дворів) одержували в наділ 25 десятин присадибної землі, 127 десятин орної і сіножатей, 118 десятин пасовищ Протягом 49 років селяни зобов'язані були виплатити 12885 карбованців. Щороку громаду змушували вносити 873 карбованці 10 копійок викупних платежів. Для бідних господарств ці платежі були вкрай обтяжливими, вони постійно мали недоїмки, розорювалися.
Однак в післяреформенний період містечко продовжує розвиватися.
У 80-х роках було побудовано ґуральню, пивоварний завод, водяний млин, сукновальню на р. Случ, два тартаки, цегельний завод, два парових млини. Крім новозбудованих, на Случі працювало ще кілька водяних млинів. Тому я хочу детальніше розповісти про роль і місце млинів в системі поміщицького господарювання. Млин був власністю поміщика і знаходився у наслідному володінні мельника. За звичай мельник його і будував. Після побудови млина протягом деякого часу (2 роки або дещо більше) мельник користувався всіма прибутками від нього, потім отримував одну третю прибутку, а решта йшла на користь власника маєтку. Плата за помол встановлювалася поміщиком Селяни мусили молоти зерно тільки в млині поміщика - це була одна з їх повинностей. Мельник брав збір за помої «мірою звичайною» і регулював чергу під час напливу людей. Він також зобов'язаний був утримувати млин і греблю в хорошому стані. Мельники на той час були доволі заможними людьми, а поміщикам млини приносили значний прибуток Без них не могли працювати винокурня і пивоварня, утруднювалась відгодівля худоби.
міста Березне
(Рівненської області)
План
Вступ
II. Основна частина.
2.1. Історія дослідження населеного пункту.
2.2. Історія населеного пункту за писемними джерелами.
2.3. Походження назви поселення, його мікротопоніміка.
2.4. Історія топографічного населення.
2.5. Характеристика пам'яток історії та культури.
2.6. Характеристика музейних збірок.
2.7. Герб поселення.
Висновок.
Список використаної літератури і джерел.
Додатки.
Вступ.
Березне. Цей мальовничий куточок живе й розвивається швидкими темпами. Інтенсивно відбувається розбудова селища, примножуються культурні пам'ятки. Це край чесного, талановитого народу, що живе серед густих лісів, широких ланів та дзеркально-чистих річок.
Часто задумуючись над тим, чим колись жили мої предки та як вони працювали, хочеться почати роботу по вивченню історії рідного краю. Потрібної літератури небагато, але трапляються окремі публікації в газетах та журналах. Знання своєї історії конче потрібне людям, адже людина, яка не знає свого минулого, не варта майбутнього.
Отож, ми разом зі своїм вчителем вирішили включитися в дослідницьку роботу. В першу чергу ми відвідали Рівненський архів, де знайшли небагато інформації з історії Березного. Також траплялися деякі матеріали у шкільній та селищній бібліотеках. Опрацювання інформаційних даних зайняло дуже багато часу, адже це дуже копітка робота. Та не дивлячись на всі труднощі, ми, сторінка за сторінкою, об'єднавши всі матеріали, утворили свою працю. На мою думку, нам це вдалося, і кожен, хто ознайомиться з цією роботою, дізнається про щось нове, до цього часу йому незнайоме. Люди, які матимуть змогу прочитати нашу дослідницьку працю, можливо, ще більше вподобають наше селище і матимуть намір познайомитись з його історичним минулим більш детально.
2.1. Історія дослідження населеного пункту.
Донедавна вважалось, що перші згадки про м. Андріїв відносяться до середини XV століття. Однак я насмілюсь стверджувати, що Андріїв існував ще в середині XIII ст., за часів Данила Галицького, На чому грунтується така думка? Ще в кінці XIX ст. на околиці Березного виявлено рештки давньоруського городища ХІІ-ХІІІ ст. Тому є всі підстави припускати, що в той час на території селища знаходилось якесь поселення. Літописи свідчать, що в середині XII ст. на річці Случ були добре укріплені невеликі міста-фортеці. Коли після взяття Києва в 1241 році золотоординські полчища рушили на Волинь, жителі цих міст чинили їм героїчний опір, захищаючи рідний край
У праці В. Пашуто «Очерки по истории Галицко-Волынской Руси» говоритися про воєводу Андрія дворського, тому більш ймовірна друга версія. Дворський - це тіун, приватний урядовець князя, який завідував усім його двором. Йому підлягала публічна адміністрація і частково суд.
Далі В. Пашуто ще раз згадує про Андріїв, пишучи, що Б.Огидливий у відповідь на похід руських князів здійснив набіг на Волинь, де «доходив до Андрієва», Однак це не є першоджерело, а лише слово пізнішого автора.
2.2. Історія населеного пункту за писемними джерелами.
Перша достовірна письмова згадка про Андріїв відноситься до 1445-го року. Яким же було на той час політичне становище українських земель, а заразом і Андріїва?
ХІV-ХV ст. займають особливе місце в історії феодально роздрібнених середньовічних українських земель, більша частина яких з XIІІ-го ст. перебувала у важкій залежності від Золотої Орди, яка в результаті кількох завойовницьких походів поширила своє панування на більшу частину Східної Європи. Саме в цьому столітті, вперше з часів встановлення ординського панування, відбуваються великі позитивні зрушення в
подоланні феодальної роздробленості і політичному об’єднанні земель, відбувається формування української народності. Для Південно-Західної Русі період характерний ще й тим, що в результаті експансії сусідніх держав її землі було розчленовано в державно-політичному відношенні і більшість з них було включено до Польського королівства і Великого князівства Литовського.Землі Волинської Русі, в тому числі і місто Андріїв, в силу династичного зв'язку Дмитра-Любарта з Романовичами в якості спадкового володіння перейшло під його безпосередню владу і набрало статусу удільного князівства в складі Великого князівства Литовського.
Входження українських земель до складу Литви було для українського народу меншим лихом в порівнянні з татарським ярмом. Давньоруська мова стає державною мовою в литовській державі.
В 1445 році великий князь Свидригайло пожалував Андріїв разом з іншими маєтностями князю Дмитру Сангушку в приватну власність. Князівства в адміністративному відношенні поділялись ще на волості і повіти. До кінця XV ст. волості і повіти стали основними одиницями адміністративно-територіального поділу українських земель. В 1452-му році в документах згадується «Березенський повіт». Андріїв, таким чином, ще в XVст. виконував функції адміністративного осередку.
Після Дмитра Сангушка, Андріїв належав до володінь Пашки Дахновича, а після нього - Михайлу Головні, котрий, як вказує О. Цинкаловський в роботі «Стара Волинь і Волинське Полісся», «платить за Березне з 20 димів (господарств, чи дворів), трьох городней, одного вального колеса і однієї фолюша-валярні». Пізніше воно переходить від одних володарів до інших різними шляхами: або спадковим, або через продаж. Тільки на початку ХVІІ-го ст. власниками містечка були князь Криштоф Лабунський, княгиня Олександра Чарторийська.
В книгах Кременецького гродського суду є запис про посесію князем Миколою Чарторийським маєтку в м. Андріїв у п. Олександри Лагодовської.В XVI ст. містечко входило до складу Луцького повіту Хупківської волості. Тому слід сказати кілька слів про Хупківський замок, якому підпорядковувалось містечко. Губківський замок (Хупківський) був побудований на Княжій горі в XV ст. на місці давньоруського городища ХІ-ХІІ ст і став головною резиденцією феодалів Семашків, які писалися спочатку «на Губці». Вперше поселення Губків згадується в письмових джерелах 1504 року, коли його зруйнували татари, які повертались з північних районів. Першим відомим Семашком був Богдан Михайлович - ковельський староста, який помер в 1545 році. Його син Олександр Семашко - володимирський підкоморій і луцький староста був також брацлавським каштеляном і мав право засідати у польському сенаті. Він прославився своєю винятковою відвагою в боях з татарами, які в 1577 році двічі штурмували Дубне. Під час селянсько-козацького повстання Северина Наливайка в 1596 році замком оволоділи загони Григорія Лободи, власника замку було схоплено і посаджено до замкової в'язниці.
Під час Північної війни відступаючі шведські війська в 1708 році зруйнували фортецю в Губкові, мури якої на той час були найпотужніші в Луцькому повіті. Після штурму почалась епідемія Чуми. Жителі замку, яким вдалося врятуватися, переселились на лівий берег річки, де заснували на місці старого поселення нове - Людвипіль (Соснове).
У 1711 році через Губків рухалася російська армія на війну з Туреччиною. Фортеця зазнала остаточного руйнування і вже не відбудовувалась. Губківський «ключ» від Семашків перейшов до Четнарів, а в 1755 році за 277 тис. золотих разом з сусідніми селищами його купив поляк Фелікс Бічинський.
2.3. Походження назви поселення, його мікротопоніміка.
Повертаючись до основної розповіді, зазначимо, що до 1700-го року містечко носило назву Андріїв, 3 середини XVI ст. паралельно вживаються назви Андріїв і Березне.
Наприклад, в документі від 15 березня 1584 року ми читаємо: «Березне або Андріїв». Пізніше містечко стали іменувати Береженкою, Бережним, а в XIX ст. усталилася назва Березне.
1569-й рік став переломним в історії українського народу, В Любліні відбулась подія, яка увійшла в історію як Люблінська унія - злиття королівства Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту. За цим договором майже всі українські землі, в тому числі і Волинь, опинились під надзвичайно тяжким польсько-шляхетським пануванням. Містечко Андріїв увійшло до складу Луцького повіту новоствореного Волинського воєводства.
Становище міщан і селян значно погіршилось в порівнянні з попереднім періодом. Посилився не тільки економічний, а й соціальний, національно-релігійний гніт. В цей час в Андрієві для католиків було збудовано костел, який належав до Тучинської парафії. Жителів містечка змушували приймати католицтво, православних не допускали до управління містом.
Досить значними були повинності селян і ремісників. Панщина забирала більше половини робочого часу селянина. Він орав, сіяв, збирав хліб і сіно на фільварковій землі, ходив за панською худобою. Селян змушували також чистити стави, споруджувати греблі, брати участь в ремонті міських споруд і доріг, охороні містечка. Крім того, вони повинні були возити дерево з лісу, доставляти залізо до рудні, давати підводи урядникам.
Ремісники зобов'язані були працювати без винагороди, їм давалась лише сировина і харчування під час роботи. Слід відзначити, що всі ці повинності селяни і міщани виконували своїми знаряддями праці, своєю худобою, що було надзвичайно вигідно для феодалів-власників. В цю епоху з'являється, в числі інших прибутків землевласників так зване право пропінації, яке полягало не тільки в виключному праві торгівлі спиртними напоями, але і в забороні своїм селянам купувати їх де небудь на стороні. Разом з пропінацією власники монополізували помол.
Як і раніше, ті міщани, які займались землеробством, платили чинш, причому розмір його постійно підвищується. Якщо в 1549 році з населення стягували 20 грошів з диму, то в 1616 вже 30. Грошова рента з лану теж зросла майже втричі. Великого лиха завдавала містечку сваволя королівської адміністрації, бешкети польських жовнірів, які грабували населення. Тому вже в XVI ст. зароджується і розвивається селянський рух.
В поборовому реєстрі сіл князя Романа Сангушка за 1571 р. міститься запис про масові втечі зубожілих селян з «селцо Березово»: «...з Березова пошли проч, хати їх пустують, Гацкова хата пустує, Курникова хата пустує. Савка - огородник проч пошол, хата пустует». Селяни тікали хто-куди. Хто в Запорізькі степи, хто на Лівобережну Україну, а хто — до іншого поміщика, в сусідньому чи навіть в тому ж самому повіті. Так, на початку 1601 року 20 родин, підданих брацлавського каштеляна Миколая Семашка з м. Андріїв, сіл Митиші, Холопи Луцького повіту втекли до маєтку Миколая Макаровича в тому ж Луцькому повіті. Очевидно, в пана Макаровича селяни платили менше податків, ніж в інших місцях.
Вищою формою селянського руху є повстання, застосування колективного збройного виступу проти гнобителів. Історія містечка Березне зареєструвала такий виступ селян і міщан.
В 1584 році в містечку Березному і в селі Холопи селяни повстали проти польських жовнірів, які прибули сюди для зміцнення польської влади. Різні письмові джерела неоднаково трактують ці події. В «Історії міст і. сіл УРСР» говориться, що «кілька сот мешканців Березного і сусіднього села, холопи, озброєні косами, луками і рогатинами, розгромили загін жовнірів». О. Цинкаловський, М, Теодоро-вич розцінюють ці події інакше: не як повстання, а як збройний виступ.
В той час містечко належало до володінь князя Головні-Острожецького (не треба плутати князів Острожецьких з князями Острозькими: перші свою назву села Остріжця біля Луцька, другі - від міста Острога). В акті від 15 березня 1584 р. в донесенні возного говориться, що він проводив розслідування у справі про напад на жовнірів, зроблений урядником містечка Березне Парфеном Новоселецьким, священиком Березнівським Григорієм, а також селянами з Березного і із с. Холопи, причому виявилось, що один з жовнірів був вбитий, а кілька слуг були поранені.
Як бачимо, польські жовніри викликали загальну ненависть українців, якщо вже священик і міський урядник очолюють збройний виступ. В 1592 р, під час селянсько-козацького повстання Косинського збройні виступи повторились. Через містечко проходили збройні сили повсталих, і міщани надавали їм всіляку допомогу і підтримку, в тому числі і людьми.
В XVII ст. боротьба селян і міщан проти панського гніту загострилася. У збірнику документів «Україна перед визвольною війною 1648-1654рр.» наводиться такий факт: 2 травня 1647 р. громада андріївських міщан, підданих Марини Данилевичової, озброєних «шаблями, киями і рогатинами», під час ярмарку в Андрієві вчинила напад на пана Стефана Ветчина, військового слугу канцлера Великого князівства Литовського Альберта Радзивіла та загін його челядників-шляхтичів. В цій справі було учинено розслідування і винних було покарано тривалим тюремним ув'язненням, а власниця бунтарів Марина Данилевичова сплатила за них штраф. Найвищого розвитку боротьба проти шляхетської Польщі досягла в період великих козацьких повстань і Визвольної війни українського народу під проводом
Б. Хмельницького. За Зборівським мирним договором, який був підписаний в 1649 р., кордон між Польщею і козацькою державою проходив по річці Случ. «Знай, ляше, що по Случ, то наше», —так говорили козаки. Але в силу історичних обставин вся Правобережна Україна, в тому числі і Березне, ще більш як на століття залишилась під владою Польщі.Якщо говорити про саме містечко, то його не минув страшний період руїни, коли вся Україна нещадно плюндрувалась як польськими, так і московськими окупантами,
договором її було офіційно розчленовано на 2 частини. Походи польських жовнірів, набіги татар (1677р.) призвели до того, що містечко було спалене, більшість жителів знищена, тільки декому вдалося врятуватися в лісах.До того ж ці роки були позначені природними катаклізмами. Люті морози і сильні снігопади чергувалися з відлигами і зимовими повенями, травневими морозами. До неврожаїв призводили надзвичайно часті градобої, нашестя сарани. Отож на початок XVIII століття в Андрієві залишалося тільки 90 мешканців.
2.4. Історія топографічного населення.
На кінець ХVІІІ століття Передмістя Теклівка і Сільце нараховували відповідно 18 і 46 дворів. Отож по їх кількості (317) містечко тільки тепер вийшло на рівень 1625 року, повністю оправившись після погрому татар і економічного занепаду другої половини XVIII століття. Вигідне географічне розташування на річковому шляху сприяло дальшому його розвитку. Загальне пожвавлення економічного життя в Березному супроводилось розвитком торгівлі. З 1843 року тут відбувалось 12 одноденних і З кількаденних ярмарків щорічно, які сприяли збуту частини товарної продукції місцевого виробництва. Решту вивозили по Случі десятками суден і плотів. Головними продуктами торгівлі були ліс і хліб. Дещо менше значення (по прибутку) мали полотно, мед, віск, хутро. Торговими людьми були євреї.
Прагнучи одержати якнайбільше прибутків від містечка, його власник збирав податки на забій худоби, подимний, збільшив чинш на землю під забудову, а також запровадив сторожування - на в'їздах до містечка, щоб стягати мито з купців, Що везли на ярмарки борошно, крупу, дьоготь, виноградні вина.
А селяни не хотіли миритися з притісненнями їх прав і чинили непокору. Під час проведення селянської реформи 1961 року в Березному сталися заворушення. Невдоволені умовами викупу, селяни відмовлялися приймати уставні грамоти. Керівника заворушення Г. Рогача було заарештовано, але після звільнення з-під варти він знову зібрав селян і закликав їх виступити проти волосного начальства, що «діє не по праву», захищаючи інтереси поміщика. Після цього натовп попрямував до приміщення волосного управління, щоб захопити його, але загін козаків, що квартирував у Березному, розігнав селян.
Умови звільнення мешканців Березного від кріпосної залежності остаточно визначилися викупним актом, складеним 5 березня 1868 року. Відповідно до нього 319 осіб чоловічої статі (116 дворів) одержували в наділ 25 десятин присадибної землі, 127 десятин орної і сіножатей, 118 десятин пасовищ Протягом 49 років селяни зобов'язані були виплатити 12885 карбованців. Щороку громаду змушували вносити 873 карбованці 10 копійок викупних платежів. Для бідних господарств ці платежі були вкрай обтяжливими, вони постійно мали недоїмки, розорювалися.
Однак в післяреформенний період містечко продовжує розвиватися.
У 80-х роках було побудовано ґуральню, пивоварний завод, водяний млин, сукновальню на р. Случ, два тартаки, цегельний завод, два парових млини. Крім новозбудованих, на Случі працювало ще кілька водяних млинів. Тому я хочу детальніше розповісти про роль і місце млинів в системі поміщицького господарювання. Млин був власністю поміщика і знаходився у наслідному володінні мельника. За звичай мельник його і будував. Після побудови млина протягом деякого часу (2 роки або дещо більше) мельник користувався всіма прибутками від нього, потім отримував одну третю прибутку, а решта йшла на користь власника маєтку. Плата за помол встановлювалася поміщиком Селяни мусили молоти зерно тільки в млині поміщика - це була одна з їх повинностей. Мельник брав збір за помої «мірою звичайною» і регулював чергу під час напливу людей. Він також зобов'язаний був утримувати млин і греблю в хорошому стані. Мельники на той час були доволі заможними людьми, а поміщикам млини приносили значний прибуток Без них не могли працювати винокурня і пивоварня, утруднювалась відгодівля худоби.
В Другій половині ХІХ століття спостерігається швидке зростання кількості мешканців Бережного. В 1881 році їх бул0 2132, а на 1887 рік було 220 дворів православних з 1798 жителями, «римо-католицьких 66 душ обох статей і євреїв 2171 душа», тобто в містечку вже нараховувалось 4035 мешканців. 
Проте, починаючи з 90-х років, ситуація змінюється До цього спричинилося введення в дію у вересні 1885 року залізниці, що зв'язала Рівне з Лунінцем. Вона стає головним видом транспорту, на неї переноситься основний вантажопотік. Водний шлях втратив своє колишнє значення основної транспортної магістралі. Сплав лісу і рух торгових суден по Случі поступово припиняється. В результаті Березне яке знаходилося порівняно далеко (18 верств) від залізниці, перестало бути торговим центром і річковим портом. Підприємства закривалися, а ті, що були знищені чи пошкоджені пожежами, не відбудовувалися. Березне стало звичайним селом, лише за традицією його продовжували іменувати містечком.
В XX столітті Березне хоч і втрачає своє економічне значення, але в судово-адміністративному відношенні стає другим повітовим містом після Рівного. Перед самою війною намітились нові перспективи економічного розвитку Березного. Губернським комітетом було прийнято ряд рішень про фінансування будівництва кількох господарських об'єктів, однак війна не дозволили здійснити наміченого.
Ось як характеризував наступне десятиріччя Тарас Бульба-Боровець: «Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські болота. 
Були в нас росіяни, австрійці, поляки, мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму». Круговерть громадянської війни, до речі, досить широко відображена в «Історії міст і сіл Української РСР», завершилася підписанням в 1921р. Ризького договору між РРФСР і Польщею, Таким чином два окупанти поділили між собою здобич - стародавню Волинь. За кілька десятків кілометрів від Березного з'явились пофарбовані в червоний колір прикордонні стовпи — за ними була «єдина і неподільна», одягнена, правда, в нову революційну одежину, але та ж за суттю.
Березне ж у складі західної частини Волині відійшло до Речі Посполитої Польської, апетити якої, теж, як і раніше, сягали «од може до можа».
За часів польської окупації Березне було центром Березнівської гміни Ровенського повіту. 1 січня 1925 року з нього було вилучено Деражне, Сте-пань, Костопіль, Березне, Людвипіль та утворено з них Костопільський повіт. За переписом 1921 року, в містечку проживало 5385 чоловік, нараховувалось 66 будинків. Колишню Березнівську волость поляки поділили на дві гміни - Березнівську і Людвипільську, Березне опинилося в демаркаційній лінії, тому мало зв'язки з Радянською Україною.
Через радянсько-польський кордон тікало дуже багато людей у Польщу. Спочатку це були колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Дещо пізніше, приблизно з 1925 року, серед втікачів з'явилися професори, інженери, агрономи, вчителі, службовці. Вони розповідали людям жахливі речі про більшовицький режим. З 1930 року польсько-радянський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між ними та прикордонними військами ДПУ велася справжня прикордонна війна. Це вже не були буржуї та інтелігенти, а звичайні робітники і селяни.
Тому навряд чи варто категорично стверджувати, що окупація Березного Польщею була виключно негативним явищем, особливо у порівнянні з більшовицькою окупацією Східної України. Так, поляки гальмували розвиток української мови, запровадили поліцейський режим, але все ж не додумались, як більшовики, організувати штучний голодомор, масовий терор, повсюдне нищення храмів.
2.5. Характеристика пам'яток історії та культури.
На Західній Україні продовжувався еволюційний розвиток економічного і суспільно-політичного життя. З 1921 по 1939 рік в Березному було збудовано приміщення магістрату, школу, міст через Случ, бойню, приміщення протипожежної частини, міський арешт. Діяла електростанція, вулиці містечка були забруковані на 75 відсотків, до станції Мок-вин і До Костополя двічі на день ходив автобус. В місті були лазня і пральня, два готелі, два ресторани. Діяли шкіряний та спиртовий заводи, 5 механічних млинів, 5 крупорушок, 3 тартаки, 6 олійниць, новозбудована броварня, більше 90 кустарних ремісничих майстерень, торгувало понад 150 крамничок. Більше половини мешканців Березного (440 дворів) були зв'язані з сільським господарством.
До містечка належало і 165 хутірських господарств. Загальна площа землі міщан становила 1429 десятин. Тільки 40 господарств мали ділянки від 7 до 10 десятин, решта володіли невеликими наділами, розкиданими в різних місцях. Після встановлення польської влади в Березному з'явилися великі польські пани, орендарі, адміністратори, шинкарі та різні підпанки, які були повтікали у роки революції. Найбільшими земельними власниками стали поміщики Еманішки, яким належав яринівський ліс, і пан Малинський, що володів 45 тисячами гектарів землі, в основному лісами.
Щодо селян, то їх було обкладено великим податком, над ними тяжіли значні недоїмки, вони іноді відмовлялись платити податки. Але польська влада намагалася не загострювати до крайнощів стосунків з місцевим населенням. Експлуатація робочого люду була необмеженою тільки на тих підприємствах, здебільшого дрібних, де не було профспілок. Профспілки ж у випадку посилення визиску організовували страйки і добивалися бодай часткового збільшення заробітної плати.
Складніші справи були з національними утисками. В магістраті Березного за даними 1927 року не було жодного українця. Обраними До магістрату могли бути лише ті особи, які на день виборів мали не менше 30 років і володіли (усно і письмово) польською мовою. Право обирати мали особи, яким виповнилося 24 роки.
У Березному було дві семирічні школи — одна польська, друга українська. Однак в останній вживання рідної мови обмежувалося. У 1920-1935 роках директором тут був українець Микола Романкевич, а з 1935 на цю посаду було призначено поляка Сковронського. Крім названих, у містечку діяли три початкові єврейські школи, одна з них приватна. Духовні потреби березнівчани могли задовольняти у православному храмі, римо-католицькому костелі, п'ятьох невеликих синагогах.
В державних установах дозволялося розмовляти лише польською мовою. В наказі від 21 травня 1921 року воєвода Волинський Ян Кжановський писав, що вживати українську мову в будь-якій установі забороняється. Винні в порушенні цього наказу підлягали штрафу в розмірі 3 тисячі польських марок або арешту до шести місяців. Щоправда, не знайдено жодного документу, де були б зареєстровані випадки покарання за вживання української мови.
Поза всім тим поляки дбали про розвиток Березного. Про це свідчать дані про розподіл і використання міського бюджету, який в 1933-1934 рр. становив 49800 злотих. Так от, витрати на освіту склали 3835 злотих, або 7,8%, на охорону здоров'я - 3243 злотих (6,5%). Слід зазначити, що в місті діяв сеймиковий шпиталь на 24 ліжка, лікуваня було платним і досить дорогим. Знаходився тут також притулок сестер Уршулинок, заснований при маєтку пана Малинського, який, правда, утримувався за його рахунок, та єврейський притулок для престарілих. На соціальне забезпечення з міського бюджету виділялося 2192 злотих і 1000 злотих — на... протипожежну команду. Тут ще не враховані витрати на будівництво школи, яке фінансувалося за рахунок державного бюджету (30 тисяч злотих на рік).
Особливістю містечка Березне, яка виділяла його серед інших міст Волині, був національний і релігійний склад населення. Станом на 1927 р. за даними магістрату тут проживало 2900 міщан (без жителів, які мали земельні наділи). З них українці складали 1,3 відсотка (в гміні Березне - 75,8%), поляки - 4,3 відсотка (16,9%), росіяни - 0,4 відсотка, німці стільки ж (5.9%), чехи
- 0,6 відсотка і євреї - 93 відсотки (1,1%). В Березному була одна з най-міцніших єврейських общин на Волині. Вона мала як і повсюдно в Польщі закритий характер. На перший - план в ній висувалася іудейська віра і пов'язана з нею релігійна організація, яка ще називалася релігійною гміною.
Важливу роль в громадському житті євреїв відігравала мережа власних культурних і господарських організацій. В Березному найбільш популярним було відділення товариства «Тарбут», яке ставило за мету введення в єврейських школах мови ідіш і утримувало мережу власних освітніх центрів. Діяли також товариства опіки над сиротами та охорони здоров'я, спілки купців і промисловців, дрібних купців і ремісників, профспілки найманих робітників різних галузей. На початку 20-х років вся торгівля і ремесло знаходилися в руках євреїв. Вони були і власниками квартир, призначених для найму. В цей період і розпочинаються дії християн (католиків і православних), спрямовані на обмеження ролі, а тим самим і доходів євреїв. Найважливішим кроком було створення спілок селян і споживачів, які продавали і скуповували сільськогосподарські продукти без посередництва єврейських купців. Виникали промислові заклади і ремісничі майстерні, фундаторами яких були християни. В 1934 році в гміні діяло понад 60 нелегальних майстерень кравців і селян. В подальшому доля тисяч осіб єврейської національності була трагічною - їх по-варварському винищили німецько-фашистські окупанти.
В 20-30 роки в Березному діяли різні гуртки, організації революційного спрямування, які виступали проти польської влади. Члени організації «Українське Національне Відродження», створеної Т. Бульбою-Боровцем, більшість членів «Просвіти» боролись за створення незалежної демократичної держави проти поляків, комуністів, а пізніше німців і Червоної Армії. Деякі члени «Просвіти» підтримували - комуністів, комсомольців у їх прагненні до возз'єднання з Радянською Україною. «Просвіта» діяла легально, а організації національного і комуністичного спрямування переслідувались польською владою і змушені були знаходити спільну мову в Березі Картузькій - концтаборі, де в одній камері нерідко сиділи націоналісти і комуністи.
В Ровенській прокуратурі була заведена справа на жителів Березного Володимира Ількевича і Володимира Черниша, які в 1932 році розповсюджували комуністичну літературу. За це їх було заарештовано. Підпільно діяла молодіжна організація «Комсомол», яка складалась з 12 чоловік. В 1925 році вона була викрита, заарештовано і ув'язнено на короткі строки А. Менделя, Б. Шпетрика, М. Ельберта, Д. Шехеля, А, Чорноту, А. Коца, Я. Піахасовича, М. Тендер, А Ліберман, А. Поліщука, Г. Гендлера, X. Гендлер. Більше ця комсомольська організація не відроджувалась, поступово зникли і розмови про приєднання до Радянського Союзу.
Значно масовішим і активнішим був започаткований у 1926 р. осередок «Просвіти». Справжнім його натхненником був отець Миколай - священик Української Автокефальної Православної церкви. Отець Бухович глибоко знав нашу національну історію і з радістю передавав свої знання молодим просвітянам. Чимало корисних порад щодо організації просвітницької роботи давав директор української семирічної школи Микола Романкевич. Очолював осередок Яків Шнайдер, колишній вояк армії Симона Петлюри. Пізніше, з другим приходом більшовиків у Березне, він був мобілізований і загинув на фронті в 1944 р. Просвітяни організували читальню, хор, драматичний гурток.
В страшному для України 1933 році члени осередку зібрали схід мешканців Бережного - розповіли про голод в УРСР. Було зібрано для допомоги голодуючим кілька підвід зерна. Проте радянські прикордонники не пропустили валку, запевняли супроводжуючих, що жодного голоду на Радянській Україні нема.
В 1938 році поляки розігнали «Просвіту». Отець Бухович, Кирило Римар, Григорій Семенюк, Олександр Черниш потрапили в Березу Картузьку. 1939-й рік став роком великих змін у житті містечка. У вересні, після поразки Польщі у війні з Німеччиною, Сталін згідно з домовленістю з Гітлером ввів свої війська в Західну Україну. В Березне вони ввійшли 20 вересня. Раніше прийнято було вважати, що Червону Армію всюди зустрічали виключно хлібом-сіллю і квітами. Але так було далеко не всюди і не завжди. Хоч оборонна лінія Костопіль-Сарни була взята без жодного пострілу, на території Березнівського району відбулись розрізнені бої. Опір чинили польські військові і польське населення. Червоній Армії довелося з боями форсувати Случ біля Березного і Прислуча, сутички відбулися і біля Тишиці.
Замість повітів та волостей в радянську добу в Рівненській області було створено 30 районів, в тому числі і Березнівський. Почали діяти перевірені на сході республіки вольові, командно - адміністративні методи, а не економічні важелі, соціальні заходи і взагалі здоровий глузд. І хоч в господарському, культурному, політичному житті краю відбулися певні зрушення, вони були затьмарені знищенням ні в чому не винних людей, поступовим укоріненням сталінського режиму, на зміну якому в 1941 р. прийшов фашистський.
Додатки
УКРАЇНА
БЕРЕЗНІВСЬКА РАЙОННА РАДА
(Четверте скликання)
РІШЕННЯ
Від 09 липня 2002 року № 14
Про Герб, Прапор, Гімн і Положення про зміст , опис та порядок використання символіки району
Відповідно до статей 22 та 43 Закону України " Про місцеве самоврядування в Україні ", рішення сесії районної ради від 29 вересня 2000 року № 151 " Про встановлення символіки Березнівського району" , з урахуванням пропозицій обласного Геральдичного Товариства, Геральдичної комісії районної державної адміністрації, районна рада вирішила :
1. Затвердити Герб, Прапор та Гімн Березнівського району у відповідності з Положенням " Про зміст, опис, та порядок використання символіки району " (зображення Герба, Прапора та текст Гімну додаються )
2.Затвердити Положення "Про зміст , опис та порядок використання символіки району . ( Додається )
3. Редакції газети " Надслучанський вісник " опублікувати це рішення для широкого ознайомлення громадськості.
Голова ради Ю. Мірчук
Проте, починаючи з 90-х років, ситуація змінюється До цього спричинилося введення в дію у вересні 1885 року залізниці, що зв'язала Рівне з Лунінцем. Вона стає головним видом транспорту, на неї переноситься основний вантажопотік. Водний шлях втратив своє колишнє значення основної транспортної магістралі. Сплав лісу і рух торгових суден по Случі поступово припиняється. В результаті Березне яке знаходилося порівняно далеко (18 верств) від залізниці, перестало бути торговим центром і річковим портом. Підприємства закривалися, а ті, що були знищені чи пошкоджені пожежами, не відбудовувалися. Березне стало звичайним селом, лише за традицією його продовжували іменувати містечком.В XX столітті Березне хоч і втрачає своє економічне значення, але в судово-адміністративному відношенні стає другим повітовим містом після Рівного. Перед самою війною намітились нові перспективи економічного розвитку Березного. Губернським комітетом було прийнято ряд рішень про фінансування будівництва кількох господарських об'єктів, однак війна не дозволили здійснити наміченого.
Ось як характеризував наступне десятиріччя Тарас Бульба-Боровець: «Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські болота.
Були в нас росіяни, австрійці, поляки, мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму». Круговерть громадянської війни, до речі, досить широко відображена в «Історії міст і сіл Української РСР», завершилася підписанням в 1921р. Ризького договору між РРФСР і Польщею, Таким чином два окупанти поділили між собою здобич - стародавню Волинь. За кілька десятків кілометрів від Березного з'явились пофарбовані в червоний колір прикордонні стовпи — за ними була «єдина і неподільна», одягнена, правда, в нову революційну одежину, але та ж за суттю.Березне ж у складі західної частини Волині відійшло до Речі Посполитої Польської, апетити якої, теж, як і раніше, сягали «од може до можа».
За часів польської окупації Березне було центром Березнівської гміни Ровенського повіту. 1 січня 1925 року з нього було вилучено Деражне, Сте-пань, Костопіль, Березне, Людвипіль та утворено з них Костопільський повіт. За переписом 1921 року, в містечку проживало 5385 чоловік, нараховувалось 66 будинків. Колишню Березнівську волость поляки поділили на дві гміни - Березнівську і Людвипільську, Березне опинилося в демаркаційній лінії, тому мало зв'язки з Радянською Україною.
Через радянсько-польський кордон тікало дуже багато людей у Польщу. Спочатку це були колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Дещо пізніше, приблизно з 1925 року, серед втікачів з'явилися професори, інженери, агрономи, вчителі, службовці. Вони розповідали людям жахливі речі про більшовицький режим. З 1930 року польсько-радянський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між ними та прикордонними військами ДПУ велася справжня прикордонна війна. Це вже не були буржуї та інтелігенти, а звичайні робітники і селяни.
Тому навряд чи варто категорично стверджувати, що окупація Березного Польщею була виключно негативним явищем, особливо у порівнянні з більшовицькою окупацією Східної України. Так, поляки гальмували розвиток української мови, запровадили поліцейський режим, але все ж не додумались, як більшовики, організувати штучний голодомор, масовий терор, повсюдне нищення храмів.
2.5. Характеристика пам'яток історії та культури.
На Західній Україні продовжувався еволюційний розвиток економічного і суспільно-політичного життя. З 1921 по 1939 рік в Березному було збудовано приміщення магістрату, школу, міст через Случ, бойню, приміщення протипожежної частини, міський арешт. Діяла електростанція, вулиці містечка були забруковані на 75 відсотків, до станції Мок-вин і До Костополя двічі на день ходив автобус. В місті були лазня і пральня, два готелі, два ресторани. Діяли шкіряний та спиртовий заводи, 5 механічних млинів, 5 крупорушок, 3 тартаки, 6 олійниць, новозбудована броварня, більше 90 кустарних ремісничих майстерень, торгувало понад 150 крамничок. Більше половини мешканців Березного (440 дворів) були зв'язані з сільським господарством.
До містечка належало і 165 хутірських господарств. Загальна площа землі міщан становила 1429 десятин. Тільки 40 господарств мали ділянки від 7 до 10 десятин, решта володіли невеликими наділами, розкиданими в різних місцях. Після встановлення польської влади в Березному з'явилися великі польські пани, орендарі, адміністратори, шинкарі та різні підпанки, які були повтікали у роки революції. Найбільшими земельними власниками стали поміщики Еманішки, яким належав яринівський ліс, і пан Малинський, що володів 45 тисячами гектарів землі, в основному лісами.
Щодо селян, то їх було обкладено великим податком, над ними тяжіли значні недоїмки, вони іноді відмовлялись платити податки. Але польська влада намагалася не загострювати до крайнощів стосунків з місцевим населенням. Експлуатація робочого люду була необмеженою тільки на тих підприємствах, здебільшого дрібних, де не було профспілок. Профспілки ж у випадку посилення визиску організовували страйки і добивалися бодай часткового збільшення заробітної плати.
Складніші справи були з національними утисками. В магістраті Березного за даними 1927 року не було жодного українця. Обраними До магістрату могли бути лише ті особи, які на день виборів мали не менше 30 років і володіли (усно і письмово) польською мовою. Право обирати мали особи, яким виповнилося 24 роки.
У Березному було дві семирічні школи — одна польська, друга українська. Однак в останній вживання рідної мови обмежувалося. У 1920-1935 роках директором тут був українець Микола Романкевич, а з 1935 на цю посаду було призначено поляка Сковронського. Крім названих, у містечку діяли три початкові єврейські школи, одна з них приватна. Духовні потреби березнівчани могли задовольняти у православному храмі, римо-католицькому костелі, п'ятьох невеликих синагогах.В державних установах дозволялося розмовляти лише польською мовою. В наказі від 21 травня 1921 року воєвода Волинський Ян Кжановський писав, що вживати українську мову в будь-якій установі забороняється. Винні в порушенні цього наказу підлягали штрафу в розмірі 3 тисячі польських марок або арешту до шести місяців. Щоправда, не знайдено жодного документу, де були б зареєстровані випадки покарання за вживання української мови.
Поза всім тим поляки дбали про розвиток Березного. Про це свідчать дані про розподіл і використання міського бюджету, який в 1933-1934 рр. становив 49800 злотих. Так от, витрати на освіту склали 3835 злотих, або 7,8%, на охорону здоров'я - 3243 злотих (6,5%). Слід зазначити, що в місті діяв сеймиковий шпиталь на 24 ліжка, лікуваня було платним і досить дорогим. Знаходився тут також притулок сестер Уршулинок, заснований при маєтку пана Малинського, який, правда, утримувався за його рахунок, та єврейський притулок для престарілих. На соціальне забезпечення з міського бюджету виділялося 2192 злотих і 1000 злотих — на... протипожежну команду. Тут ще не враховані витрати на будівництво школи, яке фінансувалося за рахунок державного бюджету (30 тисяч злотих на рік).
Особливістю містечка Березне, яка виділяла його серед інших міст Волині, був національний і релігійний склад населення. Станом на 1927 р. за даними магістрату тут проживало 2900 міщан (без жителів, які мали земельні наділи). З них українці складали 1,3 відсотка (в гміні Березне - 75,8%), поляки - 4,3 відсотка (16,9%), росіяни - 0,4 відсотка, німці стільки ж (5.9%), чехи
- 0,6 відсотка і євреї - 93 відсотки (1,1%). В Березному була одна з най-міцніших єврейських общин на Волині. Вона мала як і повсюдно в Польщі закритий характер. На перший - план в ній висувалася іудейська віра і пов'язана з нею релігійна організація, яка ще називалася релігійною гміною.
Важливу роль в громадському житті євреїв відігравала мережа власних культурних і господарських організацій. В Березному найбільш популярним було відділення товариства «Тарбут», яке ставило за мету введення в єврейських школах мови ідіш і утримувало мережу власних освітніх центрів. Діяли також товариства опіки над сиротами та охорони здоров'я, спілки купців і промисловців, дрібних купців і ремісників, профспілки найманих робітників різних галузей. На початку 20-х років вся торгівля і ремесло знаходилися в руках євреїв. Вони були і власниками квартир, призначених для найму. В цей період і розпочинаються дії християн (католиків і православних), спрямовані на обмеження ролі, а тим самим і доходів євреїв. Найважливішим кроком було створення спілок селян і споживачів, які продавали і скуповували сільськогосподарські продукти без посередництва єврейських купців. Виникали промислові заклади і ремісничі майстерні, фундаторами яких були християни. В 1934 році в гміні діяло понад 60 нелегальних майстерень кравців і селян. В подальшому доля тисяч осіб єврейської національності була трагічною - їх по-варварському винищили німецько-фашистські окупанти.
В 20-30 роки в Березному діяли різні гуртки, організації революційного спрямування, які виступали проти польської влади. Члени організації «Українське Національне Відродження», створеної Т. Бульбою-Боровцем, більшість членів «Просвіти» боролись за створення незалежної демократичної держави проти поляків, комуністів, а пізніше німців і Червоної Армії. Деякі члени «Просвіти» підтримували - комуністів, комсомольців у їх прагненні до возз'єднання з Радянською Україною. «Просвіта» діяла легально, а організації національного і комуністичного спрямування переслідувались польською владою і змушені були знаходити спільну мову в Березі Картузькій - концтаборі, де в одній камері нерідко сиділи націоналісти і комуністи.
В Ровенській прокуратурі була заведена справа на жителів Березного Володимира Ількевича і Володимира Черниша, які в 1932 році розповсюджували комуністичну літературу. За це їх було заарештовано. Підпільно діяла молодіжна організація «Комсомол», яка складалась з 12 чоловік. В 1925 році вона була викрита, заарештовано і ув'язнено на короткі строки А. Менделя, Б. Шпетрика, М. Ельберта, Д. Шехеля, А, Чорноту, А. Коца, Я. Піахасовича, М. Тендер, А Ліберман, А. Поліщука, Г. Гендлера, X. Гендлер. Більше ця комсомольська організація не відроджувалась, поступово зникли і розмови про приєднання до Радянського Союзу.
Значно масовішим і активнішим був започаткований у 1926 р. осередок «Просвіти». Справжнім його натхненником був отець Миколай - священик Української Автокефальної Православної церкви. Отець Бухович глибоко знав нашу національну історію і з радістю передавав свої знання молодим просвітянам. Чимало корисних порад щодо організації просвітницької роботи давав директор української семирічної школи Микола Романкевич. Очолював осередок Яків Шнайдер, колишній вояк армії Симона Петлюри. Пізніше, з другим приходом більшовиків у Березне, він був мобілізований і загинув на фронті в 1944 р. Просвітяни організували читальню, хор, драматичний гурток.
В страшному для України 1933 році члени осередку зібрали схід мешканців Бережного - розповіли про голод в УРСР. Було зібрано для допомоги голодуючим кілька підвід зерна. Проте радянські прикордонники не пропустили валку, запевняли супроводжуючих, що жодного голоду на Радянській Україні нема.
В 1938 році поляки розігнали «Просвіту». Отець Бухович, Кирило Римар, Григорій Семенюк, Олександр Черниш потрапили в Березу Картузьку. 1939-й рік став роком великих змін у житті містечка. У вересні, після поразки Польщі у війні з Німеччиною, Сталін згідно з домовленістю з Гітлером ввів свої війська в Західну Україну. В Березне вони ввійшли 20 вересня. Раніше прийнято було вважати, що Червону Армію всюди зустрічали виключно хлібом-сіллю і квітами. Але так було далеко не всюди і не завжди. Хоч оборонна лінія Костопіль-Сарни була взята без жодного пострілу, на території Березнівського району відбулись розрізнені бої. Опір чинили польські військові і польське населення. Червоній Армії довелося з боями форсувати Случ біля Березного і Прислуча, сутички відбулися і біля Тишиці.
Замість повітів та волостей в радянську добу в Рівненській області було створено 30 районів, в тому числі і Березнівський. Почали діяти перевірені на сході республіки вольові, командно - адміністративні методи, а не економічні важелі, соціальні заходи і взагалі здоровий глузд. І хоч в господарському, культурному, політичному житті краю відбулися певні зрушення, вони були затьмарені знищенням ні в чому не винних людей, поступовим укоріненням сталінського режиму, на зміну якому в 1941 р. прийшов фашистський.
 |
Додатки
УКРАЇНА
БЕРЕЗНІВСЬКА РАЙОННА РАДА
(Четверте скликання)
РІШЕННЯ
Від 09 липня 2002 року № 14
Про Герб, Прапор, Гімн і Положення про зміст , опис та порядок використання символіки району
Відповідно до статей 22 та 43 Закону України " Про місцеве самоврядування в Україні ", рішення сесії районної ради від 29 вересня 2000 року № 151 " Про встановлення символіки Березнівського району" , з урахуванням пропозицій обласного Геральдичного Товариства, Геральдичної комісії районної державної адміністрації, районна рада вирішила :
1. Затвердити Герб, Прапор та Гімн Березнівського району у відповідності з Положенням " Про зміст, опис, та порядок використання символіки району " (зображення Герба, Прапора та текст Гімну додаються )
2.Затвердити Положення "Про зміст , опис та порядок використання символіки району . ( Додається )3. Редакції газети " Надслучанський вісник " опублікувати це рішення для широкого ознайомлення громадськості.
Голова ради Ю. Мірчук
 |
УКРАЇНА
БЕРЕЗНІВСЬКА РАЙОННА РАДА
(Друге скликання)
Від 29 вересня 2000 р. N151
Про встановлення символіки Березнівського району
Відповідно до п. 14 статті 43 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні »
районна рада вирішила :
1. Встановити символіку Березнівського району , яка включає в себе герб та гімн району .
2. Доручити районній державній адміністрації:
2.1. Провести конкурс на кращий проект герба та гімну району .
2.2. Проекти герба та гімну району , схвалені конкурсною комісією, разом з їхнім описом та порядком використання подати районній раді для затвердження.
3. Контроль за виконанням даного рішення покласти на постійну комісію
районної ради з питань соціально - гуманітарної політики ( Михайлюк В.М. ) та заступника голови районної державної адміністрації Калюту М.М.
Голова ради Ю. Мірчук
Додаток до рішення районної ради №14 від 9 липня 2002 року
ПОЛОЖЕННЯ про зміст, опис та порядок використання символіки району.
1. Зміст символіки
Символікою Березнівського району є Герб, Прапор і Гімн
2. Опис символіки
2.1. Герб Березнівського району є відображенням історичних подій і традицій краю
2.2 Головними елементом герба є щит з золотим полем перетягнутий голубою косою балкою від правого верхнього кута до лівого низу. У лівому верхньому полі зображено два березових листочки з двома бруньками зеленого кольору. У правому нижньому полі розміщено голубу квітку.
Елементи герба символізують: Золоте поле щита - сільське господарство яким з далекого минулого займалися місцеві жителі.
Голуба балка - річка Случ , що протікає територією району і розділяє її на дві частини.
Березові листочки з бруньками - відображає назву району та розвинуте лісове господарство. Голуба квітка - символізує Поліську землю.
2.3 Прапор району - прямокутне жовте полотнище із співвідношенням сторін 2:3 посередині якого від верхньої частини древка до нижньої вільної частини проходить коса синя смуга шириною 1/5 ширини прапора. У верхній лівій частині розміщено два березових листочки з двома бруньками. У нижній правій частині квітка .Прапор несе у собі як кольори так і елементи герба.
Автори проекту А. Гречило та Ю. Терлецький Художник М. Новачок
2.4 Гімн району має слідуючий зміст :Величальна Березнівщині
1. Над краєм лине пісня легкокрила її у серце я собі зову Моя земля, Березнівщино мила, тобою я горджуся і живу
Величальна Березнівщині
1. Над краєм лине пісня легкокрила, її у серці я собі зову. Моя земля, Березнівщино мила, Тобою я горджуся і живу.
Творці твоєї слави - мужні люди, Соколи тут злітають в небеса. Тебе ніде й ніколи незабуду, Мій краю рідний, сонячна краса.
Приспів:
Березнівщино, ти ділами дужа, Про тебе пісня - ніжна, чарівна В добрі цвіти, мов полум"яна ружа, Бо ти - Вкраїни квітка запашна.
2. Пливуть у даль ясні Случеві води, Милують душу праліси й льони. Мене чарує вічно твоя врода, Що завжди квітне ніжністю весни.
Щаслива доле, краю мій поліській, Земля невтомних, щедрих трударів. Тобі вклоняюсь щиро я і низько, Бо ти мене своїм добром зігрів.
Приспів.
(читець) Ці світлі дні і ранки малинові, Ці, наче хвилі, молоді жита. Тобі дарую всі слова любові, Березнівщино, матінко свята.
