В останні віки до н.е. – перші віки нашої ери в складі і озброєнні війська багатьох держав і народів Сходу відбуваються значні перетворення, пов`язані з різким збільшенням значення важкоозброєної кінноти, яку вслід за греко-римським світом звичайно називають катафрактаріями.

 

Власне катафрактарії за письмовими джерелами відомі у парфян, армян і сарматів, а також, можливо, у албанів та іберів. Існування такої кінноти на Босфорі засвідчено археологічними матеріалами і пам`ятками художнього мистецтва. Безсумнівно, вона була і в Середній Азії, але точних доказів цього ми поки не маємо ні в письмових джерелах, ні в археологічних матеріалах. Далі на схід важкоозброєна кіннота, схожа на катафрактаріїв, була в Індії, а також у гуннів та китайців.

 

Питанням, пов`язаним з появою та розповсюдженням катафрактаріїв, присвячена значна література, але ці питання ще далекі від остаточного вирішення. Ще не з`ясовано, коли і де вперше з`явились катафрактарії, по-різному трактується їх роль в історії воєнного мистецтва. Нема повної ясності навіть в самому вживанні терміну «катафрактарії».

 

Згідно зі всіма без винятку істориками ми розумієм під катафрактаріями певний, хронологічно обмежений стрій тяжкоозброєної кінноти, що атакує противника (перш за все піхоту) в певному бойовому порядку – тісно зімкнутими лавами – і з певною тактичною метою (прорив, рідше охват). Для катафрактаріїв характерні специфічне озброєння та специфічні способи ведення бойових дій.

 

Термін «катафрактарії» не можна вживати широко, розповсюджуючи його на будь-яку тяжкоозброєну кінноту. Не можна, наприклад, вважати катафрактаріями ні ассірійську кінноту, ні кінноту Кіра Молодшого. І та й інша мали відмінне озбоєння, бойові порядки та тактичне призначення. Не можна також зближувати катафрактаріїв з середньовічними лицарями, не дивлячись на зовнішню схожість їх озброєння. Іх задачі в бою були повністю різними. В той час, коли лицарі вирішували результат бою в індивідуальних сутичках, катафрактарії могли успішно діяти не поодинці, а лише цілими підрозділами.

 

Слово «катафрактарії» походить від катафракти – грецької назви вершницького обладунку. В подальшому в греко-римському світі цим словом (в двох написаннях cataphracti й cataphractarii) стали називати першу на Сході важкоозброєну кінноту. Сам термін cataphracta вперше простежується в елліністичному Єгипті на початку 3 ст. до не.е., де їм називали панцири солдат тяжкої кавалерії. Можливо, вже в 2 ст. до н.е. він переноситься і на саму панцирну кавалерію. Ми зустрічаємо цей термін при описі війська Селевкідів і його озброєння. В джерелах, присвячених подіям 1 ст. до н.е. і подальшого часу, термін «катафрактарії» вже устоявся. Їм тепер називають важкоозброєну кінноту, з якою римляни вперше зіткнулись на Сході в з якою їм прийшлося боротись протягом багатьох віків. Цей термін вживався до кінця існування Римської імперії, але наряду з ним в офіційних мові та літературі пізньої Імперії з`являється термін «клібанарії» (clibanarii), скоріш за все, іранського походження. В літературних джерелах обидва терміни вживаються, майже чергуючись, і встановити відмінності між ними дуже складно. Чіткої відмінності, очевидно, і не було, хоча все ж відчувається певна хронологічна послідовність. В цілому термін «катафрактарії» частіше вживався в 3-5 ст. н.е. для найменування допоміжних частин римської армії, що наймались на Сході, в той час як термін «клібанарії» служив головним чином для позначення власне римської та сасанідської тяжкої кавалерії.

Для озброєння катафрактаріїв характерні три основних особливості. Першою їх відмінністю була наявність тяжкого оборонного обладунку. Він складався перш за все з металічного панцира, лускатого або комбінованого, пізніше кольчуги. В 1 ст. до н.е. панцир, як правило, був коротким, він ледве доходив до стегон. Ноги також залишались незахищеними. Це враховували римські тактики, рекомендуючи вражати катафрактаріїв в стегна та гомілки – «єдині частини тіла, які не закривала броня». В перші століття н.е. з`являються обладунки, що доходять до колін. Широке розповсюдження отримує комбінованих доспіх, який включає набедреник, металеві або шкіряні наруччі та поножі. Голову катафрактарія захищав конічний шлем. В перших століттях н.е. він часто мав металеву маску, що закривала обличчя. В цілому, обладунок, що складався з різноманітних частин, вкривав тіло вершника з голови до ніг. Особливо це характерно для клібанаріїв 3-4 ст. н.е.

 

Джерела зберегли яскраві описи таких закованих в доспіх клібанаріїв. За словами Свіди «всі вершники сиділи на своїх конях, як статуї, до їх кінцівок були підігнані обладунки, що точно відповідали формам людського тіла. Вони вкривали руку від зап`ястя до лікті, а звідти до плеча, в той час як пластинчаста броня захищала плечі, спину і груди. Голова і обличчя були вкриті шоломом з металевою маскою, які роблять їх носія схожим на статую,  тому що навіть стегна і ноги до самих кінчиків вкриті доспіхом. Він поєднується з панциром прекрасним кольчужним плетінням, схожим на тканину, так що ні одна частина тіла не залишається видимою та невкритою, бо це плетене покриття захищає руки так гнучко, що носії його можуть навіть згинати пальці». Так само описує Амміан Марцеллін тяжку кінноту персидського полководця Мерени під час походу Юліана: «То були заковані в залізо загони, залізні пластини так щільно охоплювали всі людські члени, що стики повністю збігались з рухами тіла, а прикриття обличчя так добре прилягало до голови, що все тіло опинялось закутим в залізо, і стріли могли вонзитись лише там, де через маленькі отвори для очей або для ніздрів».

 

Другою особливістю як катафрактаріїв так і більш пізніх клібанаріїв була їх основна наступальна зброя – піки, що досягали в довжину 4-4.5 м, і тримались обома руками. Геліодор залишив цікавий опис того, як використовувались подібні піки: «Коли наступає час бою, то послабивши віжки і підбадьорюючи коня бойовим криком, він (катафрактарій) мчить на супротивника, подібно якійсь залізній людині або рухомій кованій статуї. Вістря списа сильно видається вперед, сам спис ременем прикріплений до шиї коня, нижній його кінець за допомогою петлі тримається на крупі коня, в сутичках спис на піддається, але, допомагаючи руці вершника, яка лише направляє удар, сам напружується і твердо упирається, наносячи сильне поранення, і в своєму стрімкому натиску коле всіх навколо, одним ударом часто протикаючи двох».

 

Такі піки зображені на іранських рельєфах і боспорських погребальних фресках. Наконечники їх були знайдені в похованнях Північного Кавказу та Поволжя. Довгий меч і кинджал були допоміжною зброєю, як і лук зі стрілами. Але піки були в них на озброєнні з самого початку. «Адже вся сила цієї броненосної кінноти – в списах, в неї нема ніяких інших засобів захистити себе чи нанести шкоду ворогу, бо вона ніби замурована в свою тяжку, негнучку броню» (Плутарх). Отже, можна сказати, що без піки не було б катафрактаріїв.

 

Існує думка, що парфянські катафрактарії були здебільшого лучниками. Кінні лучники були невід`ємною частиною парфянського війська, як і сарматського. Дії тяжкої кінноти були особливо успішними при взаємодії з легкоозброєними лучниками. Але самі лучники не були катафрактаріями, як і останні не були лучниками. Справа навіть не стільки в відмінності озброєння, скільки в виконанні різних задач, які ставились в бою перед цими двома підрозділами кінноти. Правда, існують зображення як парфян, так і сарматів, закованих в броню, але тримаючих в руці лук замість списа. Однак, по-перше, і лучники іноді могли мати доспіх, хоча це могло бути досить рідко, а, по-друге, лук зі стрілами часто зустрічався у катафрактаріїв у якості додаткової зброї. Головною наступальною зброєю катафрактаріїв була завжди і всюди тільки піка.

 

Третя особливість катафрактаріїв полягала в тому, що доспіх мав не тільки сам вершник, а часто і його кінь. Ці обладунки складались з кількох окремих частин і з часом залишались незмінними. Однак вони не були таким неодмінним атрибутом катафрактаріїв, як панцир або піка. Існує багато зображень іранських катафрактаріїв, коні яких не мають металевих доспіхів. Ще менше розповсюдження він отримав в євразійських степах. Специфічні умови кочового середовища вимагали навіть від катафрактаріїв великої рухливості і маневреності. Хоча в сасанідський, піздньоримський та візантійський час всюди спостерігається тенденція до полегшення кінського обладунку – заміни металевих частин шкіряними тощо.

 

При описі озброєння катафрактаріїв ми використовували дані, що відносились головним чином до Ірану. Озброєння сарматських катафрактаріїв принципово нічим не відрізнялось від парфянських. Відмінності в озброєнні між катафрактаріями та пізнішими клібанаріями теж не істотні. Доспіх клібанарія був більш досконалим і вкривав все тіло вершника, а не тільки його вразливі частини. Доспіх коня також був більш складним, хоча й легшим, і вживався частіше ніж в попередній час. Але якісного характеру ці відмінності не мали.

 

Особливості озброєння катафрактаріїв визначили їх бойові порядки та тактичні прийоми. Катафрактарії завжди атакували противника тісно зімкнутим строєм. Такий стрій давав можливість найкращим чином використати перевагу озброєння і звести до мінімуму його недоліки: обмежену рухливість і визвану цим слабку маневреність. Загін катафрактаріїв, наїжачений піками, малоуразливий для стріл та дротиків, достатньо захищений від ударів списів та мечів, являв собою грізну силу. Багато авторів повідомляють про хитрощі, на які приходилось йти, щоб нейтралізувати піки катафрактаріїв та вступити з ними в ближній бій.  Але окремий катафрактарій був легко вразливим і ставав досить легкою здобиччю, особливо якщо був скинутий на землю. Достатньо згадати роксоланських катафрактаріїв, що розсипались для грабунку по Мезії під час їх невдалого набігу в 69 р. н.е. «Римські солдати в легких латах нападали з метальними дротиками або довгими списами і легкими мечами кололи врукопаш  беззахисних сарматів».

 

Тому ефективно використовувати катафрактаріїв в бою можливо було не поодинці, а лише цілими підрозділами. В залежності від конкретної задачі і особливостей супротивника катафрактарії вживали різні бойові шикування. Аланські катафрактарії любили атакувати клином, парфяни в битві при Каррах вишикувались в лінію, що являла собою кінну фалангу. Катафрактарії врізались в стрій супротивника, проривали його, розсікаючи надвоє і тим самим вирішували результат битви.  Якщо легка кіннота могла втекти і мала певні шанси, що заключались в її більшій маневреності, то становище піхоти було особливо загрозливим. В битві з катафрактаріями римський тяжкий піхотинець, на той час нездоланний, втратив більшість своїх переваг. Тяжка кіннота стала єдиним родом військ, який був здатен протистояти легіону, притому не епізодично, а постійно. Якщо легіон був найвищим досягненням античної військової думки по відношенню до піхоти, то катафрактарії були тим же по відношенню до кавалерії.

 

В античній літературі є вказівки на те, що катафрактарії, і у сарматів, і у парфян,  вербувались з аристократичної верхівки суспільства. Звичайно це розуміється буквально, але навряд чи такий підхід є повністю прийнятним. Тисяча катафрактаріїв особистого війська Сурени, що супроводжували його в усіх походах, наряду із слугами, рабами, обозом і гаремом, навряд чи вербувались з представників парфянської знаті. В них скоріш можна бачити людей, залежних від першого сановника держави або пов`язаних з ним васальними стосунками. Вірогідно, соціальний склад парфянських катафрактаріїв не був однорідним. Тут були й самі аристократи, і озброєні ними люди, що складали загони особистого війська такої аристократії, і рядові представники вищого класу, так звані «вільні», які зобов`язані були являтись на службу в повному озброєнні. Можливо, і у сарматів, хоча їх суспільство знаходилось на більш низькій стадії розвитку, катафрактарії складались не тільки з самої аристократії, але і із озброєних нею дружинників.

 

Як би не було, кількість катафрактаріїв ніколи не була особливо великою. За даними Плутарха, у Тіграна в битві Тигранокерт їх було 17 тисяч, у сина Тіграна, Артавазда ІІ – 10 тис., у Сурени була тисяча катафрактаріїв його особистого війська, у роксоланів в 69 р. н.е. – 9 тис. Звичайно, довіряти кожній окремій цифрі неможна, але в цілому можна зробити висновок, що в 1 ст. до н.е., коли катафрактарії вперше стали грати важливу роль у парфян, відношення їх числа до загальної кількості війська було менше, ніж 1:10. Не могло бути більшим воно і у сарматів. В подальші віки кількість важкоозброєної кінноти повинна була збільшуватись, але все ж таки вона завжди складала меншість порівняно з іншим військом, хоча б через високу ціну доспіху.  

 

Тому втрати такої кавалерії було важко компенсувати і її берегли, випускаючи лише в вирішальні моменти битви. Легкоозброєна кіннота завжди були необхідним і чисельно переважаючим родом війська, як парфянського, так і сарматського. Античним письменникам такі легкоозброєні вершники парфянського війська, перш за все лучники, були відомі під іменем hippotoxotai. Їм відповідали sagittarii допоміжних частин римської імператорської армії, що вербувались в Сирії. Тільки при взаємодії з легкоозброєною кавалерією в повній мірі розкривалась сила катафрактаріїв.

 

Отже, де вперше з`явились катафрактарії і які причини привели до їх появи? Різні дослідники відповідають на це питання по-різному. Б.Лауфер вважав, що катафрактарії вперше з`явились в ахеменідському Ірані вже в самому кінці 5 ст. до н.е. В. Тарн гадає, що в повністю сформованому вигляді вони з`явились в Ірані не пізніше 1 ст. до н.е., але відмічає, що походження їх іде до полу кочових народів Середньої Азії. Стосовно сарматських катафрактаріїв він гадає, що вони розвились незалежно від парфянських. На думку С.П. Толстова, вони вперше з`явились в Хорезмі задовго до нашої ери і звідти проникли в Іран і до сарматів. З його думкою були солідарні Б. Рубан, С.В. Кіселев. Г.А. Пугаченкова вважає, що формування катафрактаріїв відбувалось «не в степовому середовищі, а в системі організованих армій тих великих держав, які склались на території старих осідлоземлеробських культур Бактрії та Парфії. Б.П. Лозинський шукає Батьківщину катафрактаріїв на Іртиші.

 

Така різниця в думках не є випадковою. Наші джерела дуже небагаті, і надалі до появи нового значного матеріалу навряд чи можна встановити конкретну батьківщину катафрактаріїв, особливо якщо під нею розуміти територіально вузьку область. Проте слід більш детально зупинитись на умовах, що визвали появу катафрактаріїв, і обставини їх розвитку. Тут виділяються три моменти:

1. Різні народи, яким протягом довгого часу доводилось стикатись з греками та римлянами, повинні були розробити дієву зброю, яка здатна була б протистояти македонській фаланзі та римському легіону. Без цього вони могли б стати легкою здобиччю завойовників. В конкретних умовах Сходу, з його традиційною перевагою кінноти над піхотою, така зброя могла бути створеною лише шляхом реформи кавалерії.

2. Хід розвитку військового мистецтва у кочівників євразійських степів і в Ірані призводив до збільшення питомої ваги важкоозброєнної кінноти, яка стала попередницею більш пізніх катафрактаріїв. Розвиток йшов по лінії посилення ролі ближнього бою і пристосування до нього наступальної та оборонної зброї.

3. Тісні культурні та етнічні зв`язки між кочівниками Східної Європи, Середньої Азії та Казахстану і Південного Сибіру, з одної сторони, і землеробськими районами Середньої Азії та Ірану, з іншої, особливо помітно проявились в військовій області. Кожне нововведення, в зброї чи способах ведення бойових дій, швидко поширювалось на дуже широку територію. Тут прослідковується не тільки спільність багатьох типів зброї, але й спільність тактичних принципів.

 

 

Такими є три головних фактори, що привели в кінці кінців до появи катафрактаріїв. Звичайно, в різний час і в різних народів дія кожного з них, взятого окремо, було неоднаковим, хоча вони і спричинились до схожих результатів. Те, що катафрактарії вперше з`явились на вказаній вище території вважається безсумнівним, хоча ступінь участі різних народів в їх створення була неоднаковою. Визначити її з точністю ми поки не можемо, але ми можемо прослідкувати процес, що привів до появи катафрактаріїв.  В цілому найбільш близькими до істини, можливо, є погляди Тарна, з тою поправкою, що важка кіннота у сарматів розвивалась в тісному контакті з середньоазійсько-парфянським середовищем.