Пилип Орлик та перша Конституція України

Життя українського гетьмана Пилипа Орлика було складним, неспокійним.
Гетьман-вигнанець, гетьман-емігрант...
Походив Орлик із поважного чесько-польського роду, один із представників якого Степан (батько Пилипа), опинився на Віленщині (сучасна Білорусь) й одружився з православною українкою Іриною Малаховською. Це була майбутня мати Пилипа, який народився у жовтні 1672 р., а вже наступного року його батько загинув у битві під Хотином у польсько-турецькій війні. Початкову освіту хлопець здобув у Литві, вчився і закінчив Києво-Могилянську академію. Здібний випускник одержав посаду писаря Київської митрополії, потім служив у Генеральній військовій канцелярії.
Його порядність, працелюбність і глибоку любов до Вітчизни помітив гетьман Іван Мазепа і призначив генеральним писарем Козацької держави. Пилип став найближчим помічником і однодумцем гетьмана Мазепи. На той час це була виняткова кар'єра. Далі Пилипа залучено до дипломатичної праці. Іван Мазепа повідав Орлику усі секрети тодішньої української політики, і він став її безпосереднім виконавцем. Гетьман був хрещеним батьком старшого сина Пилипа - Григора, якому доля згодом присудила продовжити політичну місію рідного і хрещеного батьків у Європі.
У 1707 р. гетьман та генеральний писар навіть поцілували хрест із животворящим деревом і поклялися на вірність одне одному: «...Як я присягнув, так і ти присягни мені перед тим-таки розп'ятим на животворящім дереві хрестом, що мені додержиш вірності своєї та секрету...» П. Орлик дотримався цієї клятви: він згубив усі свої маєтності, поставив на карту добробут своєї родини (дружина та п'ятеро дітей — три сини і дві доньки), кинув себе в неймовірні зло пригоди й нестатки, але справі боротьби за незалежну Україну не зрадив ніколи.
Під час воєнних подій 1708-1709 рр. і поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик залишився на боці Мазепи й разом із ним відступив на територію Туреччини, у Бендери. Тут отаборилось і запорозьке військо. Після смерті Івана Мазепи 5 квітня 1710 р. там же відбувся акт обрання гетьманом Пилипа Орлика та козацької старшини.
Цього ж дня було проголошено «Конституцію прав і свобод Запорозького війська». Ця конституція стала вищою точкою політичного мислення українців у XVIII ст., бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку. Це була одна з перших державних конституцій у Європі.
Як відомо, конституцію США схвалили й прийняли 1787 р., Франції та Польщі -1791 р., у Російській імперії спроби створити конституцію були тільки в першій чверті XIX ст., але закінчилися трагічним повстанням декабристів у 1825 р.
Конституцію України одразу після її прийняття визнали уряди Швеції та Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Учені й політики нині небезпідставно вважають, що, втіливши ідеї її натхненника І. Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років (!) випередила ідеї Французької революції. Українська Конституція стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, яка б засновувалася на природному праві її громадян на свободу і самовизначення.
Як складалася Конституція? Про це свідчать архіви Григора Орлика, в яких збереглися оригінальні тексти і записи його батька Пилипа: «Я один зложив найбільшу частину договору (Конституції) і зредагував цілий договір. Я зложив це за першим планом...» Хто брав участь у виробленні Конституції? «Поміж особами, - писав П. Орлик, - що обмірковували точки цього документа, були Войнаровський, Гордієнко, Ломиковський, Максимович, Іваненко, Карпенко, і ще деяких прізвищ не пригадую...».
Отже, Конституція 1710 року була загальнополітичним актом волевиявлення Запорозького війська.
Конституція складалася з преамбули (вступу) і 16-ти статей. У преамбулі подавалася коротка історія козацтва як виразника прагнень усього українського народу, піднесення і падіння козацтва після його «добровільного» переходу під проводом Б. Хмельницького під самодержавну руку Московської імперії. За допомогою всіх можливих способів і засобів ця імперія обмежувала і скасовувала права й вольності війська Запорозького, а на вільний козацький народ, якого не здолала збройно, віроломно накинула невольничу кормигу. Політику гетьмана І. Мазепи, його союз із Карлом XII преамбула характеризує як логічну й послідовну, обумовлену потребою визволення Вітчизни.
Послідовні 16 статей Конституції передбачали:
-    установлення національного суверенітету;
-    визначення кордонів Української держави;
-    забезпечення демократичних прав людини;
-    визнання трьох складових чинників правового суспільства, а саме - єдності і
взаємодії трьох гілок влади:
а) законодавчої (виборної генеральної) ради, що мала скликатися тричі нарік: перша - на Різдво Христове, друга - на Великдень і третя – на свято Пресвятої Богородиці;
б) виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку. На відміну від Московії, «самодержавіє гетьманському уряду неприлічно!»);
в) судової (підзвітної і контрольованої).
Такими в Конституції визначалися принципи побудови української держави. Кожна ж зі статей формулювала конституційні норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови - відторгнення майбутньої Української держави від Московської імперії.
Одним із ключових моментів Конституції стало визнання кордонів України та забезпечення їхньої цілісності. «Як кожна держава складається і затверджується непорушною цілісністю кордонів, - записано в ній, — так і Мала Росія, Вітчизна наша щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої Польської і від Московської держави, які відійшли в гетьманську область, не були насильно змінені і порушені...». Гетьман як керівник держави зобов'язувався Конституцією чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську. Цей документ визначав права всіх верств населення України: козацтва, селян, міщан, купецтва, усієї людності на території полків.
Державний скарб відокремлювався від гетьманського. На утримання гетьмана виділялися суворо визначені окремі землі та кошти. Полковники й сотники обиралися демократично - вільними голосами козаків чи сотні. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних державних актів, є пункти, які обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради — своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків по одній заслуженій особі від кожного. Конституція підкреслювала, що в державі мала бути навічно утверджена єдина християнська віра і що Україна на обох берегах Дніпра стає вільною від іноземного панування.
Цілком зрозуміло, що форма цього документа не позбавлена деяких хиб і помилок, адже писався він у надзвичайно складний час в умовах важкого економічного стану пограбованої Вітчизни. Але ж це перша Українська Конституція 1710 року!
Пилип Орлик як гетьман не мав достатньо можливостей для запровадження Конституції в життя повною мірою, проте вона не лишалася лише пам'яткою суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років (від 1710 до 1714) була нормативним документом на всій правобережній Україні.
Цей документ відігравав велику роль у діяльності Пилипа Орлика. Він став важливою правовою основою при укладанні міжнародних договорів про допомогу у війні з Петром І. Орлик добре розумів, що йому одному не втілити в життя план відродження Української козацької держави. Талановитий дипломат П. Орлик робив відчайдушні спроби умовити союзників в урядах Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на спільну боротьбу з царем. Він активно листувався з монархами та іншими високопосадовцями, порушував українську проблематику на різних приватних та офіційних зустрічах. Ніхто, крім Пилипа Орлика, не зміг підняти тоді українське питання на рівень загальноєвропейської політики. Ось що писав міністр закордонних справ Франції Дезайер після зустрічі з Орликом: «Новий запорозький гетьман - людина з розумом і освітою. Він гарно тримається, зовсім молодий». (А було тоді Орлику всього 38 років).
У своїх стосунках із закордонними державами, до яких звертався Орлик за допомогою в цій складній для України ситуації, він підкреслював: «Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким віддана наша нація на порушення її прав... Ми говоримо, що з допомогою Господа Бога козацька нація буде обновлена у своїх правах». Ці слова і сьогодні вражають проникливістю і болем за український народ, за його історичну долю.
Високоосвічений, із тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виокремлювався у тогочасному середовищі української козацької старшини. Його головним бажанням було здобути політичну свободу своїй землі й народові, щоб заявляти, за висловом самого Орлика, «мої права і права моєї нації на Україну». Розуміючи складність свого завдання, П. Орлик із сумом порівнював себе з корабельником, який повинен «у жорстокий час направити розхитаний вихорами і бурями український корабель до благословенних берегів нашої Вітчизни, котру стереже московський дракон, і повернути її колишню волю!»
Після невдач у військових справах, поразок шведсько-українських і польсько-українських у 1714 р. після того, як Орликові не вдалося реалізувати плани визволення України, він разом зі своєю генеральною старшиною переїжджає до Швеції, у1720 р. - до Австрії, пізніше - до Чехії. Від 1722 р. він дванадцять років живе у Греції, в Салоніках. Це був найтяжчий момент його життя, яке він порівнює з в'язницею. Тут він поховав свого молодшого 10-річного сина Якова. В еміграції деякий час із ним був і середній син Михайло, якого він теж втратив. Дружина Ганна довгий час перебувала у Кракові. Вона допомагала у громадсько-політичній праці спочатку своєму чоловікові, а потім старшому синові Григорові. Тривалий час Ганна з дітьми переховувалася в передгір'ї Карпат. Вона знайшла притулок у маєтку магнатів Потоцьких (нині це музей в Івано-Франківську).
Пилип Орлик помер у травні 1742 р. Поховано його в Яссах (Молдова), неподалік від Бендер. Мудрий державник, дипломат, творець нашої першої Конституції зустрів смерть у такому убозтві і бідності, що молдовський господар мусив поховати його власним коштом.
Після смерті Пилипа Орлика його справу гідно продовжував син Григір, та він загинув на берегах Рейну в лавах французької армії в битві проти прусських військ 1769 року, на сімнадцять років переживши батька. На той час він уже був маршалом Франції. Його нащадки від шлюбу з графинею Оленою Дентевіль і досі живуть у Франції, дбайливо зберігаючи родинний архів. Цікаво, що від назви маєтності Григора Орлика під Парижем походить назва знаменитого летовища «Орлі».
Історія Конституції України
Перша діюча Конституція України була прийнята 29 квітня 1918 року в Києві, проте продіяла вона недовго - ...кілька годин. Німці зробили державний переворот і посадили на гетьмана генерала Павла Скоропадського, який анулював Конституцію. Скоропадський, у свою чергу, прийняв «Закони про тимчасовий державний устрій України. Про гетьманську владу», в якому поділив народ на громадян і козаків. Демократичні принципи: поділ влади і виборне право в «Законах» не визначалися.
Наступна Конституція УНР була прийнята в 1919 році, проте Україна жила по ній недовго. У листопаді 1920 року більшовики повністю захопили територію УНР. Більшовики того ж 1919 року прийняли Конституцію Української радянської соціалістичної республіки, яка з невеликими змінами повторювала Конституцію РСФРР, прийняту в липні 1918 року. Подальше злиття формально незалежних одна від одної радянських республік в Союз радянських республік спричинило ухвалення в 1924 році спільної Конституції СРСР, що проіснувала з невеликими змінами, внесеними ухваленням формально нових конституцій СРСР 1936 і 1977 років, до 1991 року. Разом із тим в УРСР приймалася своя конституція (у 1925, 1937 і 1978 роках), яка була калькою союзної конституції, за цією конституцією вже незалежна Україна жила до 1995 року. Спроба президента Леоніда Кравчука прийняти розроблену в 1992-1993 роках Конституцію України не увінчалася успіхом. 8 червня 1995 року всі гілки державної влади і політичні партії підписали Конституційний договір, що діяв до 1996 року.
На початку 1996 року спеціально створена з представників політичних фракцій парламенту комісія Верховної Ради почала роботу над новим проектом Конституції України. її очолив депутат Михайло Сирота. Положення Конституції неодноразово перероблялися, але спроби політичних партій перетягнути «ковдру» Конституції на себе отримували відсіч Сироти.
27 червня 1996 року Михайло Сирота впродовж 14 годин стояв на трибуні Верховної Ради, зачитуючи всі статті майбутнього Основного закону держави. Конституція України приймалася постатейно, тобто нардепи голосували за кожну статтю Конституції. 28червня 1996 року був прийнятий Основний Закон України. Відтоді цей день став загальнодержавним святом - Днем Конституції України.