Багатовікове буття українського народу також зберегло свій образ та дух найповніше, а часом то й лише у мистецтві Слова .
Причина зрозуміла: архітектурні пам'ятки, навіть такі, як Кам'яна Могила, величні споруди типу Змієвих Валів фіксують певні явища й витвори певного часу, але у застиглій статиці. Може хвилювати багатством барв живописна творчість, але й вона, вражаючи красою образів, неповторністю колориту, яскравістю барв (секретів яких не віднайдено й досі), як на фресках і настінних малюнках храмів, — однак і вона не передає життя в динаміці простору й часу, а головне — внутрішнього руху людини. Символами доби постають скіфські баби, але також символами тільки минулого. Навіть лікували людей музикою — голосом Всесвіту, але й вона осягається лише особливо обдарованими. Від того цінність тих мистецтв не менша від багатьох «відкрить» сучасності. І не випадково на звернені до однієї з «баб» слова: «бо то літак, а не якась дараба. Прогрес, модерн, а ти стара, як світ», — «сміється баба, клята скіфська баба, сміється, ухопившись за живіт» (Ліна Костенко). Не всякий «модерн» є відкриттям сутності, а часто й просто мистецтвом. Колишні знаки доби — шедеври людського поступу.
І все ж говоримо про те, що з усіх мистецтв у самопізнанні та пізнанні буття народу наймогутнішим є мистецтво словесне, бо мова може містити елементи всіх інших видів та граней творчості, передавати об'єкти оповіді чи зображення в усій їхній типовості та неповторності, універсальній повноті, в адекватній синкретичності художнього вираження: речової конкретності, кольорової барвистості, музичної гармонійності (чи дисгармонії) і глибини, скульптурної мініатюрності чи монументальності, театрального дійства, реальності і мрії. А головне — об'єктивувати риси усіх сутностей людини, природи, суспільного буття в їх неспинній змінюваності, взаємозумовленості та спрямованості до свідомої мети, в усій суголосності з Вічністю, Космосом і Землею.
 Відома дослідниця О.М. Таланчук у своїй праці «Українознавство: Усна народна творчість» (К., 1998) переконливо показує: «віднайти коріння народних уявлень про навколишній світ означає заволодіння великою таємницею особливостей народного характеру, його світовідчуття. Таким чином «відкриються найкоштовніші скарби прекрасного — світу мистецтва» (с. 8). Але прекрасне не існує без правди як синтезу знання і досвіду, філософії й віри, уявлення й мрії, пам'яті й передбачення та пророцтва, існуючих в потоці історії та в історичній свідомості, мудрості і моралі.
 Українська народна творчість, зокрема казка, додає й автор багатотомного дослідження «Українські народні казки» (2003) Микола Зінчук, несе й масу загальнолюдської енергії та інформації, — однак вона є генератором не лише загального, а й одинично-своєрідного, зокрема є й надбанням колективного творчого генія української нації, тому є «справжньою книгою буття українського народу», бо фольклорні твори «містять багатий матеріал для вивчення матеріальної і духовної історії українського народу» (с.10).
Доказом тому є тисячі творів найрізноманітніших жанрів фольклору, їх філософія і поетика, мистецтвом-матір'ю яких є народна космогонія.
На жаль, «слов'янська міфологія не зберегла до нашого часу повних текстів, у яких була б послідовно викладена цілісна система створення світу. Але й тепер у різних фольклорних жанрах (піснях, казках, колядках, замовляннях, переказах, загадках та ін.) ми виявляємо відгомони давніх космогонічних уявлень наших предків і знаходимо паралелі до них у міфології інших народів» (О. Таланчук).
 По-своєму інтегруючий серед них — образ Світового Древа.
Як наголошував у 6-томній «Історії української літератури» Михайло Грушевський, є зарубіжні літератури, котрі в своєму розвитку не мали великих фольклорних традицій. Українська до писемних першопочатків мала багатовікову усно-поетичну спадщину. Дехто трактував її лише як початкову і тому нижчої якості стадію. Але то була хибна думка. Бо саме народна творчість наснажувала писемну літературу не лише образами і мотивами, а й найвищого рівня філософією та поетикою. І не лише в минулому, у доісторичні часи, а й у час Київської Русі, коли були створені епохальні билини Київського циклу (про образ князя Володимира — Ясне Сонечко), та в час національно-визвольної революції ХVІІ ст., коли було створено знамениті історичні пісні та народні думи — шедеври світової поезії, у наступні епохи аж до наших днів.
 Твори про Світове Древо були інтегральними: вони визначали код не лише словесної творчості, а й мистецтва інших родів і видів. Причина зрозуміла: поетика Світового Древа наснажена філософією світотворення й світорозуміння, у яких домінуючими є гуманістичні морально-етичні ідеали.
Орел або сокіл (іноді Сатанаїл за велінням Бога) дістає з дна моря пісок і з нього твориться земна твердь. Так Світове Древо являє триєдину будову: небесне царство — землю — підземне царство, — об'єднуючим началом якої є людина (живі і померлі предки). І не лише своїм фізичним існуванням, а й волею: вона бо творить той світ! Вона, до речі, визначає і символи нашого світорозуміння: блакитне небо і сонячне поле, отже: і кольори прапора, і триглав — Тризуб .
Уявлення про світ та дорогу до щастя виявляє й поезія, казка про образ Святого яйця (предтечі мистецької писанки), про обряди жертвоприношення, ініціації, рукотворення; про боротьбу богів, правди і кривди, носіїв прекрасного і потворного; оповіді про Змієві Вали, Кирила Кожум'яку, інших героїв. Отже: про міфічне й реальне, дійсність і вимисел, а в цілому — про життя реальних людей і народів у неспинному плині історії. Тому плині, що породжує родинні і племенні зв'язки, побут і працю, календарні й обрядові традиції, пісні про кохання й розлуки, переможні бої і печальні втрати.
 І особливо важливо, що Слово в тій творчості, як ми бачимо, не обмежується фіксацією, означенням екзистенції явищ реального світу та життя людей.
Слово усьому тому дає життя! Бо тільки названі речі і явища набирають виразу і плоті, і духу. Слово і відображує, й творить реальність, бо кожен у слово вкладає і свій досвід, свої чуття, а тим самим одновимірне бачення метафізичного світу заміняє багатовимірним. Однокольоровий промінь сонця чи місяця багатобарвною веселкою. Слово творить людську душу як генератора багатоманітних проявів тепер уже живої природи та свідомої волі, жаги воління і діяння, прагнення до все вищих і глибших категорій почуттів та мислення. До ідеалу. Як зазначав великий мовознавець Олександр Потебня, акумулюючи багатство переживань та усвідомлень, слово стає мовби сферичним: набуває внутрішнього (прихованого, асоціативного) і видимого змісту та внутрішньої і зовнішньої форми.
«Ідея — основа ідеалізму, який визнає ідею, дух і свідомість первинними. Природа, матерія, буття — вторинними. Світ — втілення «абсолютної ідеї» всесвітнього духу», «свідомості». Матеріалізм, зокрема ж, вважає ідею продуктом лише людського мислення; матеріальний світ існує незалежно від свідомості — немає вічних і незмінних ідей.
 Грецьке ornamenti означує світотворення (космос), — зазначає автор праці «Ідеологія Терену» Валерій Сніжко. — Зокрема красу у інших давніх народів, процес естетизації довкілля присутній у всьому. І значно раніше за біблійні мотиви (вони узагальнили погляди давніх) у творенні Всесвіту і земного довкілля є одвічною сакральною ідеологією виникнення людства в складі довкілля. Сучасність характеризує «брак розуміння тієї самоочевидної істини, що достеменно поезія взагалі (зауважу, мистецтво взагалі. — В.С.) не прагне щось означати, вона прагне лише бути (О. Хоменко)» (с. 5). Але це не може заперечити істини: Природа визначає не лише фундамент Буття, а й сутність та категорії прекрасного». Природа є творцем і Мови загалом, і художньої словесності зокрема. Тому не випадковим був афоризм: Слово — Бог, і «знать од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди» (Т. Шевченко). Словесність виявляє етапи розвитку і буття, і свідомості, і тіла, й інтелекту, й душі народу (людини).
 Єдністю картини буття, віри, філософії, мистецтва, «корисного і прекрасного, троянд і винограду» (М. Рильський) й стала уснопоетична народна творчість — непідкупне дзеркало правди життя, могутній шукач й інтегратор історичних істин.
 Контамінуючи вітчизняні уснопоетичні та міжнародні, зокрема міфологічні та біблійні, традиції, розвивається й писемна література. Яскравими прикладами синтезу історичності та художності постають ще найдавніші праукраїнські шедеври — «Велесова книга» та «Літопис Аскольда».
 У підручнику «Українознавство» (1996) нами зазначалося: досі точаться дискусії стосовно автентичності «Велесової книги», але для нас той твір поставав органічним для вітчизняної історії й художньої творчості з інших міркувань: «Новим етапом (в житті народу) стала епоха, на матеріалі (досвіді) якої було створено «Велесову книгу» (тобто, VІ–ІХ ст. н.е.)». Та, наголосимо, епоха, яку досліджували і арабські, візантійські, грецькі, римські історики та політичні діячі й практично всі бачили її суголосно з автором «Велесової книги». Деякі літератори, зокрема Г. Грабович, ігнорують ту історичну реальність, тому й не бачать того, що «До цього етапу (до VІ ст.) релігія, філософія, мистецтво формувалися й структурувалися в своїх частинах (ідеях, уявленнях, переконаннях). «Велесова книга» стала цілісною системою — міфом етносу (нації), що вийшов з маси етногруп, усвідомив себе (поділив світ на «я» і «вони»), став на шлях здійснення власної історичної місії. Релігія там, де починається віра; філософія там, де цілісно постають досвід, логіка, сумнів, отже — пошук істини; мистецтво — де синтезується й символізується душевно-інтелектуальні сили людини і етносу. Окремі його форми виявляють більше релігійну чи філософську силу творчості. Міф об'єднує зусилля. Його сутність — формування волі, історичної самосвідомості, ідеї повної (і зокрема державної) самореалізації етносу. Ідеї й програми розвитку.
 Тому: в основі міфа — осмислення Буття; мета — кристалізація світовідчуття, державотворчої Концепції, волі до життя; засоби її досягнення і відображення, й конструювання ідеалу, утвердження його за допомогою релігії, філософії, мистецтва — з одного боку, і людино-, суспільство-, державотворчої діяльності — з другого. Міф — це синтез енергії як Буття, так і Свідомості, тому з ним і пов'язано формування ядра нації (її характеру, волі, ментальності, історичної місії» («Українознавство», с. 251–252).
 А досягнути мети можна лише за умови контамінації історичної й художньої свідомості.
 «Велесова книга» — це і синтез нашої правіри, і пролог фіксованої історіографії та історіософії, не меншою мірою — філософії та мистецтва» (с. 252).
 Цілком очевидно, що перед нами не документована історична праця. Але прочитаймо твори Геродота («Історія в дев'яти книгах») і Гіппократа («Про повітря, води й місцевості»), Діодора Сицілійського («Бібліотека») й Помпея Тригора («Філіппінські історії»), Страбона («Географія») і Гая Плінія Секунда («Природнича історія»), Пріска Палійського («Готська війна»), Стефана Візантійського («Етніка. Опис племен»), Феофілакта Самокатта («Історія»), Константина Багрянородного («Про управління імперією»), Євстафія («Коментарі до «Землепису «Діонісія»») і легко переконаємося: у «Велесовій книзі» відбита велика правда історії. Та правда, до речі, яку може виявити — як внутрішній зміст! — лише мистецтво.
 Лише мистецтво, і особливо — словесне, бо це випливає із самої його природи, оскільки, як писав у своїй геніальній праці «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко, «естетика, від грец., — чуття, значить властиво наука про чуття в найширшім значенні свого слова (Empfindungs lehre). Отже, про роль наших змислів у прийнятті вражень зверхнього світу і в репродукуванні образів того світу назверх. Правда, все те тепер є доменою (галуззю) властивою психології, а для естетики лишилася тільки та спеціальна частина, що відноситься до краси чи то в природі, чи то в штуці» (мистецтві), — але саме з урахуванням усіх тих «секретів» раз і назавжди «ми мусимо сказати собі: для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного, ані безхарактерного. Все доступно для його творчості, все має право доступу до штуки. Не в тім річ, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі. Терзіт і Калібан погані, брудні і безхарактерні, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальовані ті постаті! Гоголівські фігури (як і образи Котляревського, Т. Шевченка, самого І. Франка, Лесі Українки. — П.К.), такий Хлестаков, Сквозняк-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкін і т. ін., певно не взірці ані фізичної, ані моральної краси, а проте вони безсмертні, безсмертно гарні артистичною красою» (р. 6).
 Дуже важливі для розуміння природи синтезу історії та «краси» в змісті «Велесової книги» й такі міркування І. Франка: «…духовно Ахілл також є чим собі хочете, а певно не жодним ідеалом. І се саме можна сказати про кожного героя і кожну героїню всіх справді безсмертних творів (князя Ігоря, трьох братів, що втікають з Азова, Зевса й Енея, Гонту, що вбиває дітей, Чіпку, Франкового Каїна, донну Анну чи дон Жуана Лесі Українки… — авт.). Чи грецькі різьбярі, творячи статуї Бельведерського Аполлона, Мілоської Венери, Капітолійського Зевса, творили їх на те, щоб показати нам ідеали красоти? Зовсім ні, вони, творячи богів, символізували той комплекс релігійних понять і почувань, який у душі кожного грека лучився з іменем даного божества».
У цьому суть. Як наголошував І. Кант, краса (міра, характер) не в картині, а в душі глядача, тому кожен твір сприймає, розуміє і оцінює по-своєму. Але картина (образ, мотив, твір) відбиває реальні речі і явища і тим самим підводить особу (чи групу) до якихось бажаних для митця почуттів, інтерпретацій, ідеалів.
 Тут і доторкаємося до проблеми правдоподібного і правдивого, прекрасного в житті і в мистецтві, а тим самим — співвіднесення історизму в науці і в творчому методі.
 Наука — це шукання істини на основі аналізу джерельної бази, максимальної повноти фактів і явищ, узагальнюючого синтезу та добре мотивованого прогнозу і передбачення. Головне у науці — досвід і дослід, вичерпний аналіз всіх фактів та аспектів існування предмета аналізу. Рух від окремого («речового») до загального.
 Домінанта мистецтва — стихія чуттєвих сфер, рух від загального до конкретно образного; вибух «душі» як при радості чи болю, маніфест передчуття, а то й пророцтво.
Чи не означає це, що для мистецтва не посідають вагомого місця наукові методи?
Навпаки... Історія всіх літератур свідчить, — зазначає І. Франко в статті «Література, її завдання і найважніші ціхи», — повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок» певного часу. Чи достатньо для досягнення такої мети лише почуттів (навіть найглибших!) та натхнення? Ні: поетичного образа людини, природи, суспільства як відбитка лише емоційної сугестії, спроможної викликати певні переживання, надто замало. Бо література (мистецтво) «має безперечно ще й другі, важніші завдання для свого часу і того народу, серед котрого постає. Вона повинна при всім реалізмі в описуванні також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок».
 А це означає, що лише емоційного натхнення, гуманістичного чи патріотичного пафосу мистцеві замало. «До такої роботи не досить уже вправного ока, котре підгледить і опише найменшу дрібницю, — тут вже треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться. Але по яснім і твердім науковім методі…»
 Чи не означає зазначене, що й мистецтво має послуговуватися… науковим методом, а естетичні канони є йому адекватними?
Звичайно ж і так, і ні, бо усе в творчому процесі не є арифметично простим!
Так, зазначає І. Франко, сучасність тим «ціхує найкраще всю нову реальну літературну школу», що втягує «в літературу і психологію, і медицину та патологію, педагогію, і другі науки», оскільки тепер (а так було не завжди, все проходить процес ускладнення, поглиблення й вдосконалення) мета мистецтва така: «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, — значить, зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру».
 Як і в інші періоди зниження рівня інтелектуально-морального змісту життя, коли місце гуманізації та естетизації людини й культури заступає люмпенізація, нині набуває популярності лозунг «очищення» мистецтва (творчості) від високих громадських ідеалів та принципів, а водночас ведеться масований наступ на геніїв, синтезу художності та ідейності (гуманістичної філософічності). Піддаються атакам й Г. Сковорода та Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка й О. Кобилянська як такі, що ідентифікували естетичні явища із соціологічними.
 Але то — свідома чи наївна лжа. Проблема творчості й імітації та глибокого й спрощеного тлумачення мистецтва, а відтак митця і юрби існує з найглибших віків. В українському житті цю проблему розкривав ще Т. Шевченко в «Перебенді»: його герой (за зовнішньою «формою» — «старий та химерний, заспіває веселої, а на сльози зверне») після задоволення настроїв «юрби», хоча й близької йому життєвими інтересами та духом громади, однак громади, охопленої пристрастями головним чином соціально-матеріального життя, — ішов у поле, сходив на курган (символ боротьби, слави чи трагедії) і починав розмову з вітром і місяцем, небом і зорями, полем та лісом, і то вже — іншою мовою, бо його піднесена душа осягла: мистецька мова — неадекватна побутово-суспільній, бо є життя, охоплене стихією матеріальних інтересів, а є життя, сповнене і високими ідеалами, принципами та поривами, наснажене ідеалізмом романтичного серця. Тому відповідною певній душі є мова: або предметно-конкретна, як засіб спілкування, а є мова піднесена, деміургійна, волелюбно-пророча, тому рівнозначна «божому слову». Отож ця мова потрясає усе єство людини (громади), підносить до висот осяйної душі, породжує захоплення:
Ну що б, здавалося, слова —
Слова та голос, більш нічого.
А серце б'ється — ожива,
Як їх почує. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
ідуть між люди…
І для того Божого слова недостатньо не тільки натхнення, красот стилю, а й відкрить науки, наголошує І. Франко. «Красоти» враження, погоджується він із І. Кантом, «се тільки форма». Аналогічно й осягнення краси — синтезу поетики внутрішнього змісту — неможливе тільки науковим пізнанням, аналогічним методам. То твір і дійсність — не є тотожностями, як те пробував довести М. Добролюбов, і мета науки та мистецтва — при повній тотожності — у глибокій сутності своїй є не тотожною. Наука прагне істини як дослідженої відповіді на інтегральні питання Буття і Свідомості, а мистецтво, «поет розширює зміст нашого внутрішнього я, зворушуючи його до більшої або меншої глибини». А оскільки внутрішнє я не в усьому осягається досвідним шляхом, воно таємниче й індивідуально неповторне, свавільне у формах самовираження, то й пізнати його лише науковим методом неможливо. А відповідно до цього необхідно зрозуміти, що мистецтво («краса, що є, як говорив Шлегель, — приємною появою добра») є специфічним виразом духу-душі людини-народу, а відповідно до цього ми «розрізнюємо кілька головних об'явів душевного життя: пам'ять, тобто можливість переховування і репродукування давніх вражень або взагалі давніх імпульсів та змін у нашім організмі, далі є свідомість, тобто можність відчувати враження, імпульси і зміни як щось окреме від нашого я; чуття, тобто можність реагувати на зверхні або внутрішні імпульси; фантазію, тобто можність комбінування і перетворювання образів, достарчуваних пам'яттю; і, вкінці, волю, тобто можність звернення наших фізичних чи духовних сил в якімсь однім напрямі.
Коли вдумаємося в кожну з цих функцій душі (як і функції комбінування свідомого та підсвідомого, уявлення, мрії, видіння, пророцтва. — Авт.), то переконаємося, що всі вони оперують матеріалом, якого їм достарчують наші змисли. А що поезія являється також результатом тих самих душевних функцій, то не дивно, що в ній змисловий матеріал мусить бути основою» («Із секретів поетичної творчості»).
З усього цього з незаперечністю випливає, що, по-перше, поетичні змисли не є аналогом висновків лише наукового досліду, але породжені й органічно пов'язані з історичним буттям людей («У нас єдиний кодекс естетичний — життя». — І. Франко); і, по-друге, що «Велесова книга» є твором мистецьким, із роду етно-національних міфів, і саме тому «змислами» своїми має як «душевний», так й історичний зміст та характер.
 Справді, «Велесова книга» — енциклопедія глибоких переживань і роздумів. З одного боку — окремої людини, а в кінцевому рахунку цілої «маси» — спочатку рабів («п'ятнадцять віків ниділи в рабстві»), а згодом — повсталого народу, що погромив поневолювачів, відвоював землю, встановив свій лад, усвідомив: доля — справа серця, розуму, досвіду, волі і дії кожного. За щасливу долю потрібно боротися!
 Характерно: автор не оперує документованими фактами й доказами. Про все говорить його душа. І тому ми відчуваємо атмосферу, мотиви, наслідки відновлюваного пам'яттю рабства, прозріння, самоідентифікації (перемігши, сказавши «то є земля наша, ми стали собою»; і ми «не греки й не варяги, а русичі»), а головне — внутрішній рух почуття і думки, які відтворюють і релігійні, і світоглядні, і родові та племінні, виробничі, політичні, державотворчі — особливості буття народу, схоплені й виражені гарячим серцем.
 У творі не календаризуються і не завжди персоніфікуються події та битви, не прив'язуються до географічних реалій умови життя.
Проте — і це є вирішальною умовою естетичної правди! — ми «бачимо» і нашу праземлю, і нашу праісторію, у тому числі й співвідносно з взаємодією з персами та германцями, греками і варягами, — пережиті «душею» автора. Ті, наголосимо, праземлю і праісторію, які бачимо й у творах іноземних дослідників, і в працях вітчизняних вчених .
 Свобода — ось ідеал «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона. Справедливість, закон — ось ідеал «Руської правди». Людяність, єдність, патріотизм — ось ядро «Поучення дітям» В. Мономаха.
 Закономірно, що ті ідеали були органічно перейняті славними правнуками: як і автор «Велесової книги», як великий Святослав, кошові Запорожжя й Гетьмани та козаки живуть, бачать світ однодумно: «краще мертвими лягти в сиру землю, ніж нидіти в рабстві». Та й що дивного? Ярослав Мудрий, Володимир Мономах були найосвіченішими людьми свого часу. І Ярослава Мудрого не випадково іменували «Сватом Європи»: Київські князі і бояри мали понад 200 одружень з тронними родами Швеції, Данії, Норвегії, Англії, Франції, Німеччини, Італії, Угорщини, Польщі, Візантії. Київ пишався своєю Європейськістю. Богдан Хмельницький володів шістьма мовами, стількома ж Іван Мазепа, дванадцятьма Пилип Орлик. Їхні ідеали розвивалися в процесі всеєвропейських зв'язків, контактів з Туреччиною, іншими країнами Близького Сходу. Ідеал високоосвічених гуманістів-демократів був успадкований і Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Степаном Бандерою, полковником Коновальцем, генералом Шухевичем, як і героями УПА — славні традиції козацьких лицарів.
 Це особливо важливо ще й тому, що навіть на початку ХХІ ст. українофобами шириться психоідеологія патріотичного нігілізму, зневажливого трактування українських вождів і героїв, їхніх інтелектуальних рівнів, державницької психіки мільйонів, цинічно трактується вся філософія життя, а відтак і література народності та «філософії серця».
 І це за умови, що історія підтверджує протилежне. «Період філософської доби Відродження, — зазначається в розділі «Філософія нового часу ХVІ-ХVІІ ст. «вузівського підручника» «Історія філософії» Т. Кононенком, — значною мірою підготував настання переосмислення ролі природи та знання про природу у філософських побудовах». Вибудовується ґрунт першої світової НТР. Свідомістю Європи запановують ідеї Просвітительства, Реформації й Контрреформації. Як наслідок — «предметом нового філософського дослідження стає природа як універсальна цілісність, самостійна й самодостатня» (с. 238), а предметом словесного мистецтва — людина як універсум, гуманізм та національна ідея як фундаментальні опори поступу цивілізації і культури. Формується поняття Терена — як об'єднувальної Сутності Природи і Батьківщини, Матерії і Духа, історії і сучасності, буття і творчості.
 Українська і суспільна свідомість, позиція патріотичної інтелігенції, і словесне мистецтво виявилися готовими до зустрічі з викликами часу.
Осягнувши тенденції і проблеми світу — в минулому, сучасному і майбутньому, — Тарас Шевченко пропонує добу національно-державного відродження, енергією творення в якій, деміургом поступу й гуманізму буде Слово, а його витвором, носієм-лицарем і захисником — людина, котра усвідомила: до мети йти не легко.
 Знову, як і тисячі років назад, поряд з вождями, а то й самі — вождями стають митці слова: Шевченковою дорогою ідуть Іван Франко, Михайло Грушевський і Леся Українка, Михайло Драгоманов, Борис Грінченко і Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський і Володимир Винниченко, Олександр Олесь і Богдан Лепкий, Василь Стефаник і молоді когорти синів революції 1917 року. Їхнє кредо — слова великого Франка: за щастя необхідно боротись, тож потрібно «не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі!».
Як бачимо, слова — аналогічні тим, що їх утверджували автори «Велесової книги» і «Слова о полку Ігоревім», які заповів Т. Шевченко: «борітеся — поборете!» і які сказав інтелігент за натурою та борець за характером Михайло Максимович московському академіку — фальсифікатору Погодіну: «Колего, відмовтесь від ваших неправдивих писань, інакше я битимуся з Вами до останнього подиху мого життя!».
 І бився! — що видно й із його книги «Киевъ явился градом великимъ!». Як билися й всі справжні творці художньої словесності — великі літописці народного життя. Аналогічні процеси відображали й музика та живопис, архітектура й театр, образотворче, вокальне мистецтво.

Схема