Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

Кафедра політології

Реферат

Форма правління, політична система, політичний режим та опозиція Ізраїлю

Зміст

Вступ

1. Форма правління Ізраїлю

2. Політична система і політичний режим Ізраїлю

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Ізраїль – країна в південно-західній Азії на південно-східному узбережжі Середземного моря.

На півночі межує з Ліваном, на північному сході – з Сирією, на сході – з Йорданією, на південному заході – з Єгиптом.

Незалежність проголошено 14 травня 1948 року на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 181, прийнятої 29 листопада 1947 року.

Згідно з Декларацією Незалежності, Ізраїль є єврейською державою. В той же час Ізраїль є багатонаціональною та демократичною державою, де, разом з євреями, рівні права мають всі інші релігійні та етнічні групи: араби-мусульмани, араби-християни, друзи, бедуїни, самаритяни та ін. Зокрема, арабські партії та депутати представлені в Кнесеті.

Населення Ізраїлю становить близько 7 мільйонів осіб, у тому числі понад мільйон громадян – палестинські араби.

Багато що в Державі Ізраїль – як ніде у світі. Інакше кажучи, так склалося, було створено, організовано, що не відповідає прийнятим у світі зразкам, стандартам, які існують варіантами, рекомендаціям і правилам. Чимало оригінальному зародилося «в дорозі», у специфічних умовах.

Про особливості політичної будови і політичного життя Ізраїлю детальніше, мова піде далі.

1. Форма правління Ізраїлю

Ізраїль – парламентська республіка. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент – кнесет, який складається з 120 депутатів. Вибори до кнесету загальні, прямі при таємному голосуванні. Виборці голосують не тільки за списки, які висунули політичні партії, але й за блоки партій, які можуть виступати за єдиним списком. Характерно те, що число списків в ході виборів до кнесету, як правило, перевищує число постійно діючих політичних партій. Місця в парламенті розподіляються пропорційно числу голосів, поданих за кожен список, але не менше 1 % всіх голосів. Кнесет вибирається на 4 роки. При необхідності можуть бути призначені дострокові вибори. Засідає кнесет не менше 8 місяців за рік, збираючись на 2 сесії щорічно. Засідання, як правило, відкриті, протоколи видаються тільки на івриті. Процедура роботи в парламенті визначається спеціальними законами.

Кнесет – ізраїльський парламент – основна арена політичної боротьби партій в період між виборами. Партійні фракції в кнесеті грають головну роль у процесі підготовки парламентських рішень. Обрання того чи іншого партійного діяча в кнесет означає, що він вже зробив добру політичну кар'єру. За невеликим винятком членство в кнесеті є чимось на зразок нагороди за хорошу службу, яку роздає вища партійна еліта. При існуючій системі партійних списків депутат повністю залежить від керівництва своєї партії, яка помістила його на "реальне" місце в списку. Депутату не потрібно контактувати зі своїми виборцями, тому що його діяльність спрямовується і контролюється безпосередньо керівництвом партійної фракції в кнесеті, яка, у свою чергу, підпорядковується партійним апаратом.

Лідери основних партій правлячої коаліції, сформувавши свій кабінет міністрів і отримавши більшість у кнесеті, здійснюють всі основні державні функції: формулюють загальні цілі державної політики; контролюють виконавчу і законодавчу (кнесет) влади і формують вищий прошарок політичної (правлячої) еліти. Таким чином, саме партійна верхівка утворює ядро партійно-політичної еліти Ізраїлю, яка, у свою чергу, є основною частиною правлячої еліти та концентрує у своїх руках владу в державі.

В Ізраїлі політична влада кабінету міністрів надзвичайно велика. Усі найбільш важливі рішення для життя країни – від проблем загальнонаціонального рівня (війни і миру) до питань суспільного змісту (перехід на літній час) приймаються урядом. 90% законодавчих ініціатив, представлених на обговорення в кнесет, виходить від уряду. До справжнього моменту в країні змінилося 25 урядів і 15 складів кнесету.

Партійної приналежністю обумовлено розподіл міністерських портфелів за ступенем їх важливості між учасниками правлячої коаліції. В Ізраїлі основна політична влада знаходиться перш за все в руках прем'єр-міністра, влада якого близька до диктаторської. Він володіє традиційними президентськими повноваженнями і в той же час є лідером правлячої партії, яка має більшість у парламенті. До 1995 року керівництво партій ще до виборів обирало свою кандидатуру на пост прем'єра. Після проведеної реформи прем'єр-міністр Ізраїлю став вибиратися шляхом прямого голосування всього електорату країни. Це ще більше підсилило владу прем'єра, так як він тепер істотно менше залежить від своєї партійної машини. Він може самостійно формувати уряд, не піклуючись про те, якими міністерськими постами "винагородити" того чи іншого соратника по партії. Найчастіше міністри відіграють підлеглу роль і не часто є реальними радниками прем'єра. Вони також не є експертами в тій області, якою займається їх міністерство, і займають ту чи іншу посаду тільки у відповідності зі своєю політичною роллю і місцем в партійній еліті, яка увійшла в урядову коаліцію, а головне, своїми особистими стосунками з прем'єр-міністром.

Тому найбільшим впливом володіє найближче оточення прем'єра в кабінеті міністрів, наближені особи в його канцелярії, голови основних парламентських фракцій і голови комітетів найважливіших кнесету.

За ініціативою Аводи (одна з найвпливовіших партій Ізраїлю) напередодні виборів 1996 року була проведена реформа виборчої системи і прийнятий закон про прямі вибори прем'єр-міністра країни, а також про "праймеріз" – новий порядок відбору кандидатів до партійних списків на парламентських виборах. Останнє було прийнято під тиском рядових членів партій, які виступали за демократизацію процесу формування партійного керівництва. За новими правилами кожен виборець на виборах має два бюлетеня: один за кандидата в прем'єри, другий за партійний список, склад якого вже визначений на внутріпартійних виборах - "праймеріз".

Реформа не дала очікуваних результатів. Прямі вибори прем'єра не призвели до зменшення представництва релігійних партій в уряді та парламенті, а навпаки, навіть збільшили його - замість 14 депутатських мандатів релігійники отримали 25. "Праймеріз" хоча і дозволили відійти від старої практики відбору кандидатів на замкнутих вузьких партійних комітетах, де олігархи нескінченно "само висувалися" на депутатські місця, але вони не змогли ослабити впливу партійних босів, які все одно диктували свою волю як в місцевих партійних організаціях, так і на загальнонаціональному партійному з’їзді.

Обраний за новими правилами прем'єр-міністр набагато менше залежав від партійного апарату. Він теоретично може майже безконтрольно 4 роки керувати країною. Партійна еліта як би стає заручником його доброї волі, так як саме прем'єр формує свою команду і уряд. Проте практика показала, що це не так просто зробити. На прикладі правління Нетаньяху стало зрозуміло, що навіть самий незалежний прем'єр не зможе утриматися на вершині політичного Олімпу без підтримки керівництва своєї партії. Для більшості політиків його діяльність не тільки визначає стиль життя, але і є основним засобом існування. Це дає можливість партійному апарату зберігати механізм контролю за життям і діяльністю своїх лідерів. У той же час політична лояльність партійної еліти щодо своїх лідерів, які вирвалися на вищі урядові пости, і боязнь скандалу, який може пошкодити свій партії, як правило, утримує їх від відкритої критики того чи іншого політичного персонажа. В 2001 році закон про прямі вибори прем’єр-міністра Ізраїлю був відмінений.

Крім того, в Ізраїлі існує значне обмеження персональної влади того чи іншого політика вищого рангу у вигляді громадської думки. Хоча влада правлячої партійної еліти в Ізраїлі, як і раніше непохитна, вона все ж діє не безконтрольно. Політична і персональна життя вищих партійних бюрократів - "апаратників", як їх називають в Ізраїлі, - постійно піддається пильній увазі суспільства, особливо якщо цей політик очолює партію або кабінет міністрів.

Незважаючи на те, що фактичну владу має прем’єр-міністр, він не є главою держави. Глава держави - президент, якого обирає Кнесет на п'ять років таємним голосуванням. Президент може займати свій пост не більше двох строків підряд. Згідно з чинним законодавством президент практично не має великі владними повноваженнями, він служить одним із символів держави і виконує представницькі функції. Єдині повноваження президента – затверджувати новий склад уряду після виборів (якщо президент його не затверджує, то посади в уряді перерозподіляються), відкриття першої сесії парламенту, здійснення прийому іноземних послів, підписання від імені держави договори і закони, які прийняті парламентом, призначення суддів і амністувати ув'язнених (кожен громадянин Ізраїлю, який потрапив до в'язниці, може один раз в житті попросити президентську амністію).

Політичне життя країни характеризується наявністю великої кількості партій, що відображають найширший спектр переконань і поглядів. Основні політичні партії: Партія праці Ізраїлю («Авода») - соціалістична партія з 1968; «Лікуд» - блок правих з 1988; «Мерец» - лівоцентристський альянс, до якого увійшли: РАЦ (Рух за громадянські права), «Шину» ( «Зміна»), МАПАМ (Об'єднана робоча партія); ШАС («Сефардські вартові Тори») - релігійна партія; «Мафдал» (національно-релігійна партія); «Ісраель ба-Алія» («Ізраїль на підйомі») об'єднує вихідців з РФ і СНД; «Яхадут ха-Тора ха-Меухедет» («Об'єднаний іудаїзм Тори») - релігійна партія; «Наш дім - Ізраїль» - партія вихідців з країн колишнього СРСР. Більшість партій представляють основні ідеологічні чи релігійні переконання.

Інші громадські організації та елементи громадянського суспільства. Загальна федерація трудящих Ерец Ісраель («Гістадрут» - перше слово назви організації на івриті) була заснована в грудні 1920. Нині найбільше профспілкове об'єднання в Ізраїлі Чисельність членів перевищує 500 тис. чол. Головна мета - захист прав трудящих, а також створення робочих місць для забезпечення зайнятості єврейського населення. Голова організації з 1995 - Амір Перец.

Єврейське агентство для Ізраїлю ("Сохнут") було створено у 1929. Воно виконує ряд завдань, що мають загальнодержавне значення: організація імміграції євреїв до Ізраїлю і пристрій новоприбулих, створення сільськогосподарських поселень і будівництво житла для нових ізраїльтян, сприяння розвитку національної освіти і єврейського молодіжного руху, благоустрій міст. У 1999 головою «Сохнут» обрано Салай Мерідор.

Особливе місце в партійній і державній системі Ізраїлю займають релігійні партії, чиї лідери, безумовно, дуже впливають на ізраїльське суспільство. Релігійні лідери користуються величезним авторитетом і майже абсолютною владою не тільки в своїх партіях, але і в середовищі віруючих – послідовників тих релігійних течій, які ці партії представляють. Вони беруть активну участь у політичному житті країни і широко представлені у всіх її владних структурах. Традиційно лідери релігійних партій входять у всі уряди і всі склади парламенту.

Їх вплив на ізраїльське суспільство посилюється за рахунок діяльності різних релігійних інститутів, створених ще в додержавний період. Почавши свою діяльність в історичних умовах, що принципово відрізняються від сучасних реалій, що швидко розвивається сучасної держави, релігійна еліта навмисно не бажає адаптуватися до нових умов.

2. Політична система і політичний режим Ізраїлю

Політична система Ізраїлю почала формуватися ще до виникнення самої держави Ізраїль. Початком формування, першим етапом, можна вважати становлення політичної системи єврейської общини Палестини – ішува. Сіонізм – основна національно-політична і ідеологічна база ішува – запропонував свій зразок «національного будівництва». Потім він почав здійснюватись як конкретна політика і практика одночасної реалізації і національних цілей та ідеалів. В той період був здобутий досвід функціонування демократичних виборних інститутів влади, політичних і партійних коаліцій і об’єднань, сформувався певний політичний стиль, який надовго визначив клімат і розстановку сил на політичний арені Ізраїлю.

Другий етап почався після створення ізраїльської держави в 1948 році. З перших днів існування Ізраїлю почався процес становлення і розвитку органів парламентської моделі демократії: був створений парламент і уряд. Паралельно розроблена законодавча основа держави. В сьогоднішньому Ізраїлі існують і діють інститути законодавчої і виконавчої влади – Кнесет і кабінет міністрів, розвинена судова і пропорційна виборча системи. Ізраїльській демократії, як і багатьом іншим західним демократіям, притаманна багатопартійність.

Ізраїльська модель парламентської демократії законодавчо в цілому склалась до початку 1970 року. Але процес створення і розвитку державних демократичних інститутів не завершений по нинішній день. До нинішнього часу на повістці дня стоять такі важливі питання як прийняття Конституції і реформа виборчого права, що свідчать про деяку незавершеність політичної системи Ізраїлю.

В рамках широкого консенсусу всіх сіоністських сил Ізраїль із самого початку визначався як єврейська та демократична держава, причому на початковому етапі вряд чи будь-хто бачив протиріччя між двома цими поняттями. Право народів на самовизначення в формі незалежної національної держави сприймалось як одне із невід’ємних громадянських прав, а поняття «єврейська держава» і «демократія» були майже синонімами. Однак те, що Ізраїль був створений як продукт єврейської національної ідеї і єврейського національного руху – сіонізму, вплинуло на його ідейно-політичну доктрину і впливало на природу його демократії.

Важлива особливість ізраїльської політичної системи – винятково велика роль релігії, іудаїзму, а також рабинату і релігійних партій у державному будівництві. Взаємозв'язок і співвідношення цих інститутів утворюють особливий тип впливу на розвиток суспільства.

З утворенням Держави Ізраїль для забезпечення релігійних потреб населення і контролю над діяльністю релігійних установ було створено Міністерство у справах релігій. Свобода совісті та релігії проголошена одним з основних принципів ізраїльської демократії. Офіційно в єврейській державі існує повна свобода релігії. Визнані релігійні громади наділені повноваженнями реєструвати звернення в релігію нових членів, а також шлюби між членами своїх громад. Єврейськими общинно-релігійними установами керує Верховний рабинат, що є одночасно верховним апеляційним рабинських судом.

У Державі Ізраїль «єврейське право» не було формально прийнято в якості офіційного права держави, на чому наполягали релігійні кола. Проте «єврейське право» було узаконене у приватному праві і продовжує відігравати важливу роль у тлумаченні законів і навіть в тих питаннях, які не відносяться виключно до компетенції релігійних судів. Наприклад, в законі про громадянство, безпосередньо пов'язаний з питанням про приналежність до єврейства - «Хто є єврей?». Не тільки право рабинів, що застосовується в даний час, але й Танах, який продовжують використовувати як джерела права та обгрунтування правових рішень. У Верховній раді регулярно засідають один або два експерта з «єврейського права».

Суди рабинату мають виняткову компетенцію в питаннях шлюбу та розлучення євреїв, які проживають в Ізраїлі. Верховний рабинат (у якому представлені глави основних етноконфесійних громад Ізраїлю - сефардів і ашкеназі) є вищим релігійним органом країни, що виконує ряд найважливіших державних функцій, в тому числі у сфері рабинської юрисдикції.

Таким чином, хоча іудаїзм у Ізраїлі і не має офіційного статусу державної релігії, його роль дуже важлива не тільки в релігійному житті країни, але і в її державно-політичному житті. Релігійні партії, перш за все Національно-релігійна партія, ШАС, Агудат Ізраель та ін, входили в різний час в блоки правлячої коаліції. Релігія охоплює своїм впливом всю приватну і суспільне життя євреїв - громадян країни.

Для внутрішньополітичної обстановки в Ізраїлі характерно безперервне загострення протиріч між релігійною і світською культурами. Прихильники відділення релігії від держави знаходять все нові аргументи, підкріплюють їх позицію. А вимоги ультраортодоксів про дотримання релігійних законів усім суспільством стали важливою причиною напружених відносин між світським і релігійним населенням.

Етапи соціально-економічного розвитку держави Ізраїль також мають ряд характерних особливостей. Видатний російський спеціаліст з економіки Ізраїлю А. Федорченко наводить наступну періодизацію економічного розвитку цієї країни. Історичний етап – забезпечення економічних завдань сіоністського руху з освоєння Палестини і будівництва там національного вогнища. У додержавний період зростаюча єврейська імміграція на територію Палестини дала поштовх до формування моделі економіки майбутнього держави. Відновлювальний період 1948-й – 1950-і рр. Період вирішення політико-економічних завдань, що тривав з 1948 р. по середину 1970-их рр., був етапом одночасної прискореної індустріалізації, початком мілітаризації економіки, а також швидкого будівництва політичних інститутів і законотворчості. Середина 1970-х - кінець 1980-х рр.. - це період повільного і нестійкого зростання, пошуку шляхів інтенсифікації економіки, перша хвиля господарської лібералізації. Кінець 1980 – початок 2000 р. – етап реформування ізраїльської моделі змішаної економіки, прискорення економічного зростання, завдання створення держави з розвиненою сучасною економікою, якісної соціальною структурою і потужними збройними силами.

У ході розвитку країни, природно, виникали нові проблеми. До них належить, зокрема, проблема зростаючої соціальної нерівності суспільства. Розрив між бідними і багатими в рівні життя росте. Деякі ізраїльські експерти вважають, що соціальна нерівність небезпечніше для успіху сіоністського проекту, ніж арабські війська. Сьогодні більше мільйона ізраїльтян заробляють менше 750 доларів на місяць, що в Ізраїлі вважається межею бідності. Але при цьому загальний рівень життя досить високий, а великий розрив у доходах частково пояснюється тим, що в суспільстві з'являється все більше по-справжньому багатих людей, чого не спостерігалося ще яких-небудь 20-30 років тому.

Останні вибори в ізраїльський парламент, що відбулися в лютому 2009 р., підтвердили, що реформа виборчої системи - одне з самих актуальних питань сучасного Ізраїлю. Ціна питання – політична стабільність.

З 1988 р, Кнесет жодного разу не відпрацював повністю відведений йому законодавством термін в 4 роки, втім, і раніше це вдавалося йому через раз за винятком періоду 1960-х рр. Урядова чехарда відрізняється ще більшою інтенсивністю, ніж парламентська.

Розрив голосів виборців між правлячої «Кадімою» і опозиційним «Лікудом» на лютневих виборах виявився настільки мінімальним, що в розрахунку на отримані депутатські мандати склав лише одне місце в Кнесеті (відповідно 28 і 27 мандатів). Вперше в історії Ізраїлю формування уряду було доручено не лідеру партії, що перемогла (у даному випадку Ципі Лівні), а її противнику – Беньяміну Нетаньяху.

Якщо розглядати історію опозиції в Ізраїлі, то будь-яка опозиція була доволі сильною і мала значний вплив на владу. Досить поглянути на те, скільки урядів були при владі повний строк. Стабільним можна назвати лише період 60-их років.

Наразі стосунки між владою та опозицією переросла в політичну кризу.

Висновки

Ізраїльська держава є доволі молодою і багато, що в ній ще будується або розбудовується. В першу чергу це стосується політичної системи. До сьогоднішнього дня в Ізраїлі не прийнята конституція, і снує багато проблем в взаємостосунках між владою та опозицією. Не раз ці проблеми призводили до політичної кризи. Також до однієї з найважливіших проблем політичного життя можна віднести те, що дуже часто політик зайнявши певну посаду старається будь що втримати її і отримати максимум користі для себе. Вирішенням цієї проблеми могла б стати політична реформа.

Однією з особливістю Ізраїлю є висока мілітаризація суспільного життя. З моменту створення країна фактично перебуває в стані війни. Переважно це час перемир’я, але дуже часто бувають загострення конфліктів. Найбільшим таким конфліктом є конфлікт з Палестиною. Перебіг конфлікту в першу чергу залежить від того, який уряд - «голубів» (ті хто виступають за мирне вирішення конфлікту) чи «яструбів» (ті хто виступають за силові методи вирішення) - перебуває при владі. Великий вплив на політику Ізраїлю мають військові. Багато військових, після того як пішли у відставку, продовжили кар’єру в політиці і досягли значних висот.

Щодо соціальної сфери Ізраїлю, то вона розвивається в позитивному руслі. Але негативним є те, що збільшується розрив між бідними і багатими. Позитивним є виникнення класу дуже багатих людей, що концентрують в своїх руках бізнес Ізраїлю, тим самим зменшуючи його залежність від іноземців.

Отже, Ізраїль є унікальною державою. Всю свою історію він знаходиться в стані війни. Політична система розвивається в дусі демократичних цінностей, хоча не без проблем.

Список використаних джерел

1. Демократия по-израильски /Кардасова Т.А. //Азия и Африка сегодня. – 2009 - №6

2. Израиль в пути: некоторые итоги парламентских выборов /Носенко Т. //Мировая экономика и международные отношения. – 2009 - №20

3. Канцельсон М. Израиль глазами очевидца. 2-е изд. – СПб: Союз художников, 198 с.

4. Очень много и очень дорого: у Израиля новое правительство //Эхо планеты. – 2009. - №10

5. У політичному мікрокліматі Ізраїлю /Семенов В. //Зовнішні справи. – 2008 - №4

6. Беды велики, но и плечи широки /Шифтан Д. //http://www.jewishagency.org

7. Государство Изаиль: политическая жизнь, партии //http://www.eleven.co.il/article11749

8. Израиль: государственный строй и политика //http://www.diclib.com

9. Кардасова Т.А. Политическая элита Ближнего Востока. – М., 2000. – 176 с.