Реферат на тему Іноземні громадяни як суб єкти цивільних правовідносин
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-08-15Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
от 25%
договор
План
1. Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
2. Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземних громадян в Україні.
3. Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні.
Перелік використаної літератури
1. Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
На міграційні процеси в Україні істотно впливає визначення правового статусу іноземців та осіб без громадянства, оскільки від цього залежить передусім суспільно-політична стабільність країни. Державна політика щодо цієї категорії осіб є складовою зміцнення міжнародного авторитету України, налагодження контактів між народами і країнами.
Ще у статті 35 Конституції (Основного Закону) Української РСР від 20 квітня 1978 р. зі змінами, внесеними 19 лютого 1992 р., встановлювалося: "іноземним громадянам і особам без громадянства в Україні гарантуються передбачені законом права і свободи, в тому числі право на звернення до суду та інших державних органів для захисту належних їм особистих, майнових, сімейних та інших прав. Іноземні громадяни і особи без громадянства, які перебувають на території України, зобов'язані поважати та додержуватися Конституції та законів України"1. Стаття 36 цієї Конституції надавала право притулку іноземцям. Тобто Конституція (Основний Закон) Української РСР одночасно містила три поняття: "іноземні громадяни", "особи без громадянства" та "іноземці".
У спеціальному Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. законодавець спочатку ухвалив об'єднати у понятті "іноземець" іноземних громадян та осіб без громадянства. Тобто іноземець є родовим поняттям, яке охоплює іноземців та осіб без громадянства. Не останню роль тут відіграла і думка деяких вчених-правознавців, які у своїх працях саме у такій наповненості вживають поняття "іноземець".
Стаття 1 Закону України "Про правовий статус іноземців" визначала "іноземців" як сукупність осіб, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та осіб без громадянства - осіб, які не належать до громадянства будь-якої держави.
Справді, іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваючи на території України, складають для нашої держави категорію іноземців4. Такий термінологічний прийом дозволяє охопити цілісність специфічного юридичного явища - участь у правовідносинах на території держави осіб, які не є громадянами України.
Однак, положеннями нової Конституції України 1996 р. закріплено дві окремі категорії осіб - іноземці та особи без громадянства, які за умови перебування в Україні на законних підставах користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26). У міжнародному праві цей принцип означає надання фізичним особам (громадянам) однієї держави на території іншої держави тих самих прав, пільг і привілеїв, що надаються її власним фізичним особам (громадянам), тобто правовий статус іноземців та осіб без громадянства за певними винятками співвідноситься зі статусом громадян країни перебування. Відповідно до частини другої ст. 26 Конституції України, іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
З цього випливає, що Конституція України відносить до "іноземців" лише осіб, які мають іноземне громадянство (підданство), оскільки в деяких питаннях (у сфері визначення цивільної правоздатності, усиновлення дітей, набуття громадянства, питання дипломатичного захисту) існують відмінності між іноземними громадянами (підданими) та особами без громадянства. З метою приведення термінології у відповідність до Основного Закону України законодавець 6 лютого 2003 р. ухвалив Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про правовий статус іноземців". Зокрема, змінено назву цього Закону - "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"; виокремлено поняття "іноземець" (особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав) та "особа без громадянства" (особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином).
У цій статті використовуються деякі поняття, що не мають однозначного трактування, а тому потребують короткого понятійного роз'яснення.
Зміст Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" дає підстави вважати, що до іноземців належать також особи, які мають підданство іноземної держави, зокрема, з монархічною формою правління.
Крім цього, існує ще одне міркування щодо вживання поняття "іноземець". Тривале бездержавне буття української мови, її неповноправне існування в тіні й під масовим впливом сусідніх мов призвело до проблеми, пов'язаної з творенням, впровадженням і функціонуванням національної правничої термінології, насамперед стосовно місця в понятійному апараті питомих і запозичених одиниць. Нормальним має бути підхід: так, як це є в самій українській мові, відповідає саме її духу. З метою встановлення й відновлення української ідентичності виникло питання пошуку ступеня "українськості" слова "іноземець", яке є запозиченням-калькою, що відразу усталилося як безваріантне. Такі пошуки відповідника, що був би створений на вихідному матеріалі саме української мови, а не зразком іншої мови, у процесі "намацування" семантично найточнішого і стилістично найдоречнішого з них привів до знаходження слова "чужинець"6. До його синонімічного ряду належать слова іноземець, чужоземець, чужак, чужосторонець, інородець, іммігрант, нетутешній, немісцевий, зайда7. Хоча "чужинець" сприймається неоднозначно, правильніше використовувати саме це поняття як таке, що цілком відповідає нормам і традиціям української юридичної мови. До того ж, якщо звернутися до нормативно-правових актів з питань громадянства періоду Української Народної Республіки та Української Держави, то в них нормативно закріплено саме "чужоземці", "чужоземний", "чужоземка", а в Конституції УСРР від 14 березня 1919 р. - "чужинці"8. Таке вживання сприятиме заміні, наскільки це виправдано і можливо, іншомовних термінозапозичень та скалькованих конструкцій, забезпеченню єдності термінологічно-мовного оформлення законів та інших нормативно-правових актів у сфері міграції.
Поєднання "правовий статус" не має загальновживаного значення щодо іноземців. Деякі автори застосовують сполучення "правове становище іноземців". При цьому розуміють практично однакову юридичну сутність: сукупність прав, свобод і обов'язків іноземних громадян на території держави перебування. У принципі "правовий статус" (лат. status - становище) прирівнюється до "правового становища". Разом з тим іноді неоднаково розуміється співвідношення "правовий статус" і "правове становище" тими юристами, які трактують поняття "правовий статус" через поняття "правове становище" ("статус - правове становище фізичної або юридичної особи в міжнародному праві") або включають у поняття "правовий статус" поряд з правами та обов'язками ще й "правове становище" ("правовий статус є дещо більше, ніж проста сукупність прав і обов'язків. Це ще й правове становище, що дозволяє набувати й захищати різними шляхами ці права і обов'язки"). Російськими правознавцями М. В. Вітруком та В. А. Кучинським пропонується розмежовувати поняття правового статусу і правового положення, оскільки, на їхню думку, перше є частиною (ядром) другого.
З таким формулюванням погодитись не можна: "правове становище" не є складовою частиною"правового статусу", оскільки ці поняття етимологічно збігаються, це слова-синоніми. Розбіжність необхідно проводити не між правовим статусом і правовим становищем однієї й тієї самої особи, а між правовим статусом (становищем) різних осіб.
Загалом це питання не має концептуального характеру. Це лише один з численних аспектів великої і місткої теми. Йдеться про те, як логічно і термінологічно точніше та повніше визначити зміст одного й того ж юридичного явища. Подібно тому, наприклад, як "норма" і "правило" визначаються одне через одне, "статус" і "положення" також взаємозамінюються. Для чіткого сприйняття однієї з ключових категорій правознавства нами буде використовуватися сполучення "правовий статус".
Правовий статус - це сукупність прав, свобод, юридичних обов'язків і законних інтересів певної категорії осіб на території конкретної держави, яка визнає і гарантує їх. Правовий статус особи з певними винятками встановлюються конституцією, національними законами держави з урахуванням міжнародних зобов'язань, міжнародними договорами і застосовується до кожного, хто перебуває на території тієї держави, громадянства (підданства) якої він не має. Юридичний обов'язок, як складова правового статусу, - це вимога дотримуватись поведінки, що закріплена нормою права. Основними сферами здійснення обов'язків є політична, економічна, соціальна, культурна, особистісна тощо. їх наявність припускає і юридичну відповідальність як неодмінний супутній елемент юридичного обов'язку.
Таким чином, основу правового статусу особи становлять її права, свободи і обов'язки з певними винятками, закріплені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають роль людини в суспільстві, її можливості, участь у державних справах. Тому його не можна правильно зрозуміти і розкрити, не звертаючись до суті того соціального устрою, за умов якого він складається і функціонує. Правовий статус - частина, елемент суспільства.
Встановлення лише потенційного правового статусу особи не завжди означає його гарантування. Держава у вигляді закону повинна прийняти на себе чітко визначені обов'язки щодо їх реального забезпечення. Так, за п. 2 ч. ст. 92 Конституції України статус іноземців та осіб без громадянства визначаються виключно законами України. Адже питання про правовий статус - це частина загальної проблеми прав і свобод особи у державі і суспільстві.
Різниця у правовому статусі осіб вимагає від держав законодавчої класифікації, зокрема, іноземців інших країн. Так, Імміграційною службою Японії прийнято таку класифікацію іноземців, які прибувають у країну:
1) співробітники дипломатичного, консульського корпусу і члени їх сімей;
2) особи, які виконують службові обов'язки за дорученням міжнародних організацій чи держав, з якими Японія підтримує дипломатичні відносини;
3) транзитні пасажири;
4) туристи;
5) особи, які перебувають в Японії у зовнішньоторговельних справах, а також особи, діяльність яких пов'язана з підприємництвом та інвестиціями;
6) особи, які навчаються у навчальних закладах і займаються науково-дослідною діяльністю в Японії;
7) викладачі й керівники науково-дослідних робіт;
8) особи, які займаються літературою, мистецтвом і наукою;
9) особи, діяльність яких пов'язана з видовищами (гастролі артистів, різні спортивні заходи тощо);
10) особи, які відряджені до Японії закордонними організаціями для здійснення релігійної діяльності;
11) кореспонденти зарубіжних засобів масової інформації;
12) особи, яких запрошують державні, громадські й приватні організації для подання технічної допомоги деяким галузям японського виробництва;
13) робітники високої кваліфікації, які направляються для роботи в Японію;
14) особи, які їдуть до Японії на постійне проживання;
15) чоловік або дружина та неодружені неповнолітні діти осіб, зазначених у пунктах 5-13;
16) деякі інші категорії осіб, окремо визначені Міністерством юстиції Японії.
Виходячи з понять, що містяться у національному законодавстві України, можна визначити такі групи іноземців та осіб без громадянства:
- іноземці та особи без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну на постійне місце проживання (іммігранти);
- іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України з метою: службової діяльності; ділової діяльності; наукової діяльності; представництва релігійних місій; навчання; представництва засобів масової інформації; культурного та спортивного обміну; туризму; лікування; у приватних справах; приватного відвідання України особами українського походження; тимчасового працевлаштування (трудові мігранти); обслуговування транспортних засобів міжнародного сполучення; транзитного проїзду через територію України до третьої держави; транзитного здійснення перевезення вантажним автотранспортом і пасажирським автобусним транспортом. При цьому віза типів: службова для представників промислових, торговельних, фінансових та політичних кіл; ділова; студентська; для науковців; для працівників засобів масової інформації; для представників релігійних місій; для представників гуманітарних місій; для в'їзду з метою культурного та спортивного обміну; для в'їзду з метою туризму; приватна, а також з метою лікування; імміграційна з метою працевлаштування; транзитна не дають іноземцеві або особі без громадянства права змінювати статус перебування на будь-який інший та звертатися за дозволом на постійне проживання в Україні;
- іноземців та осіб без громадянства, які відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України захищені дипломатичними і консульськими імунітетами і привілеями;
- іноземці та особи без громадянства, яким може бути надано притулок у порядку, встановленому законом;
- іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в порядку, встановленому Законом України "Про біженців";
- іноземці та особи без громадянства, які мають невизначений статус і не відповідають вимогам в'їзду, перебування на території України (незаконні мігранти).
Правовий статус іноземця та особи без громадянства в будь-якій країні своєрідний. Він складається з правового статусу громадянина своєї
держави (або статусу особи без громадянства в країні її постійного проживання) і правового статусу власне іноземця в іншій державі. Щодо осіб без громадянства, то їхній правовий статус визначається державою, на території якої апатрид перебуває, а також міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус апатридів від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах. Поняття "фізичні особи" вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття, зокрема: "іноземець", "особа без громадянства" (апатрид), "особа з подвійним громадянством" (біпатрид).
Іноземець, перебуваючи за межами своєї держави, зберігає з нею правовий зв'язок, має правовий статус громадянина своєї держави, підкоряється її законам, користується її захистом. Це випливає, зокрема, зі змісту ст. ст. 7,8 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1946 р., де йдеться про рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення статей 3, 6-9, 11-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Водночас іноземець підпадає під юрисдикцію держави, на території якої він перебуває,
і повинен виконувати закони та підзаконні акти країни перебування. Якщо ж іноземець не підкоряється її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави відповідним рішенням суду або адміністративним органом, винесеним згідно із законом (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 р.)
Норми інших міжнародних актів, зокрема, ст. 2 Конвенції про статус біженців, зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 цієї Конвенції, особистий статус біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за його відсутності, за законами країни їх проживання.
1. Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
2. Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземних громадян в Україні.
3. Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні.
Перелік використаної літератури
1. Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
На міграційні процеси в Україні істотно впливає визначення правового статусу іноземців та осіб без громадянства, оскільки від цього залежить передусім суспільно-політична стабільність країни. Державна політика щодо цієї категорії осіб є складовою зміцнення міжнародного авторитету України, налагодження контактів між народами і країнами.
Ще у статті 35 Конституції (Основного Закону) Української РСР від 20 квітня 1978 р. зі змінами, внесеними 19 лютого 1992 р., встановлювалося: "іноземним громадянам і особам без громадянства в Україні гарантуються передбачені законом права і свободи, в тому числі право на звернення до суду та інших державних органів для захисту належних їм особистих, майнових, сімейних та інших прав. Іноземні громадяни і особи без громадянства, які перебувають на території України, зобов'язані поважати та додержуватися Конституції та законів України"1. Стаття 36 цієї Конституції надавала право притулку іноземцям. Тобто Конституція (Основний Закон) Української РСР одночасно містила три поняття: "іноземні громадяни", "особи без громадянства" та "іноземці".
У спеціальному Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. законодавець спочатку ухвалив об'єднати у понятті "іноземець" іноземних громадян та осіб без громадянства. Тобто іноземець є родовим поняттям, яке охоплює іноземців та осіб без громадянства. Не останню роль тут відіграла і думка деяких вчених-правознавців, які у своїх працях саме у такій наповненості вживають поняття "іноземець".
Стаття 1 Закону України "Про правовий статус іноземців" визначала "іноземців" як сукупність осіб, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та осіб без громадянства - осіб, які не належать до громадянства будь-якої держави.
Справді, іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваючи на території України, складають для нашої держави категорію іноземців4. Такий термінологічний прийом дозволяє охопити цілісність специфічного юридичного явища - участь у правовідносинах на території держави осіб, які не є громадянами України.
Однак, положеннями нової Конституції України 1996 р. закріплено дві окремі категорії осіб - іноземці та особи без громадянства, які за умови перебування в Україні на законних підставах користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26). У міжнародному праві цей принцип означає надання фізичним особам (громадянам) однієї держави на території іншої держави тих самих прав, пільг і привілеїв, що надаються її власним фізичним особам (громадянам), тобто правовий статус іноземців та осіб без громадянства за певними винятками співвідноситься зі статусом громадян країни перебування. Відповідно до частини другої ст. 26 Конституції України, іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
З цього випливає, що Конституція України відносить до "іноземців" лише осіб, які мають іноземне громадянство (підданство), оскільки в деяких питаннях (у сфері визначення цивільної правоздатності, усиновлення дітей, набуття громадянства, питання дипломатичного захисту) існують відмінності між іноземними громадянами (підданими) та особами без громадянства. З метою приведення термінології у відповідність до Основного Закону України законодавець 6 лютого 2003 р. ухвалив Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про правовий статус іноземців". Зокрема, змінено назву цього Закону - "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"; виокремлено поняття "іноземець" (особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав) та "особа без громадянства" (особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином).
У цій статті використовуються деякі поняття, що не мають однозначного трактування, а тому потребують короткого понятійного роз'яснення.
Зміст Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" дає підстави вважати, що до іноземців належать також особи, які мають підданство іноземної держави, зокрема, з монархічною формою правління.
Крім цього, існує ще одне міркування щодо вживання поняття "іноземець". Тривале бездержавне буття української мови, її неповноправне існування в тіні й під масовим впливом сусідніх мов призвело до проблеми, пов'язаної з творенням, впровадженням і функціонуванням національної правничої термінології, насамперед стосовно місця в понятійному апараті питомих і запозичених одиниць. Нормальним має бути підхід: так, як це є в самій українській мові, відповідає саме її духу. З метою встановлення й відновлення української ідентичності виникло питання пошуку ступеня "українськості" слова "іноземець", яке є запозиченням-калькою, що відразу усталилося як безваріантне. Такі пошуки відповідника, що був би створений на вихідному матеріалі саме української мови, а не зразком іншої мови, у процесі "намацування" семантично найточнішого і стилістично найдоречнішого з них привів до знаходження слова "чужинець"6. До його синонімічного ряду належать слова іноземець, чужоземець, чужак, чужосторонець, інородець, іммігрант, нетутешній, немісцевий, зайда7. Хоча "чужинець" сприймається неоднозначно, правильніше використовувати саме це поняття як таке, що цілком відповідає нормам і традиціям української юридичної мови. До того ж, якщо звернутися до нормативно-правових актів з питань громадянства періоду Української Народної Республіки та Української Держави, то в них нормативно закріплено саме "чужоземці", "чужоземний", "чужоземка", а в Конституції УСРР від 14 березня 1919 р. - "чужинці"8. Таке вживання сприятиме заміні, наскільки це виправдано і можливо, іншомовних термінозапозичень та скалькованих конструкцій, забезпеченню єдності термінологічно-мовного оформлення законів та інших нормативно-правових актів у сфері міграції.
Поєднання "правовий статус" не має загальновживаного значення щодо іноземців. Деякі автори застосовують сполучення "правове становище іноземців". При цьому розуміють практично однакову юридичну сутність: сукупність прав, свобод і обов'язків іноземних громадян на території держави перебування. У принципі "правовий статус" (лат. status - становище) прирівнюється до "правового становища". Разом з тим іноді неоднаково розуміється співвідношення "правовий статус" і "правове становище" тими юристами, які трактують поняття "правовий статус" через поняття "правове становище" ("статус - правове становище фізичної або юридичної особи в міжнародному праві") або включають у поняття "правовий статус" поряд з правами та обов'язками ще й "правове становище" ("правовий статус є дещо більше, ніж проста сукупність прав і обов'язків. Це ще й правове становище, що дозволяє набувати й захищати різними шляхами ці права і обов'язки"). Російськими правознавцями М. В. Вітруком та В. А. Кучинським пропонується розмежовувати поняття правового статусу і правового положення, оскільки, на їхню думку, перше є частиною (ядром) другого.
З таким формулюванням погодитись не можна: "правове становище" не є складовою частиною"правового статусу", оскільки ці поняття етимологічно збігаються, це слова-синоніми. Розбіжність необхідно проводити не між правовим статусом і правовим становищем однієї й тієї самої особи, а між правовим статусом (становищем) різних осіб.
Загалом це питання не має концептуального характеру. Це лише один з численних аспектів великої і місткої теми. Йдеться про те, як логічно і термінологічно точніше та повніше визначити зміст одного й того ж юридичного явища. Подібно тому, наприклад, як "норма" і "правило" визначаються одне через одне, "статус" і "положення" також взаємозамінюються. Для чіткого сприйняття однієї з ключових категорій правознавства нами буде використовуватися сполучення "правовий статус".
Правовий статус - це сукупність прав, свобод, юридичних обов'язків і законних інтересів певної категорії осіб на території конкретної держави, яка визнає і гарантує їх. Правовий статус особи з певними винятками встановлюються конституцією, національними законами держави з урахуванням міжнародних зобов'язань, міжнародними договорами і застосовується до кожного, хто перебуває на території тієї держави, громадянства (підданства) якої він не має. Юридичний обов'язок, як складова правового статусу, - це вимога дотримуватись поведінки, що закріплена нормою права. Основними сферами здійснення обов'язків є політична, економічна, соціальна, культурна, особистісна тощо. їх наявність припускає і юридичну відповідальність як неодмінний супутній елемент юридичного обов'язку.
Таким чином, основу правового статусу особи становлять її права, свободи і обов'язки з певними винятками, закріплені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають роль людини в суспільстві, її можливості, участь у державних справах. Тому його не можна правильно зрозуміти і розкрити, не звертаючись до суті того соціального устрою, за умов якого він складається і функціонує. Правовий статус - частина, елемент суспільства.
Встановлення лише потенційного правового статусу особи не завжди означає його гарантування. Держава у вигляді закону повинна прийняти на себе чітко визначені обов'язки щодо їх реального забезпечення. Так, за п. 2 ч. ст. 92 Конституції України статус іноземців та осіб без громадянства визначаються виключно законами України. Адже питання про правовий статус - це частина загальної проблеми прав і свобод особи у державі і суспільстві.
Різниця у правовому статусі осіб вимагає від держав законодавчої класифікації, зокрема, іноземців інших країн. Так, Імміграційною службою Японії прийнято таку класифікацію іноземців, які прибувають у країну:
1) співробітники дипломатичного, консульського корпусу і члени їх сімей;
2) особи, які виконують службові обов'язки за дорученням міжнародних організацій чи держав, з якими Японія підтримує дипломатичні відносини;
3) транзитні пасажири;
4) туристи;
5) особи, які перебувають в Японії у зовнішньоторговельних справах, а також особи, діяльність яких пов'язана з підприємництвом та інвестиціями;
6) особи, які навчаються у навчальних закладах і займаються науково-дослідною діяльністю в Японії;
7) викладачі й керівники науково-дослідних робіт;
8) особи, які займаються літературою, мистецтвом і наукою;
9) особи, діяльність яких пов'язана з видовищами (гастролі артистів, різні спортивні заходи тощо);
10) особи, які відряджені до Японії закордонними організаціями для здійснення релігійної діяльності;
11) кореспонденти зарубіжних засобів масової інформації;
12) особи, яких запрошують державні, громадські й приватні організації для подання технічної допомоги деяким галузям японського виробництва;
13) робітники високої кваліфікації, які направляються для роботи в Японію;
14) особи, які їдуть до Японії на постійне проживання;
15) чоловік або дружина та неодружені неповнолітні діти осіб, зазначених у пунктах 5-13;
16) деякі інші категорії осіб, окремо визначені Міністерством юстиції Японії.
Виходячи з понять, що містяться у національному законодавстві України, можна визначити такі групи іноземців та осіб без громадянства:
- іноземці та особи без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну на постійне місце проживання (іммігранти);
- іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України з метою: службової діяльності; ділової діяльності; наукової діяльності; представництва релігійних місій; навчання; представництва засобів масової інформації; культурного та спортивного обміну; туризму; лікування; у приватних справах; приватного відвідання України особами українського походження; тимчасового працевлаштування (трудові мігранти); обслуговування транспортних засобів міжнародного сполучення; транзитного проїзду через територію України до третьої держави; транзитного здійснення перевезення вантажним автотранспортом і пасажирським автобусним транспортом. При цьому віза типів: службова для представників промислових, торговельних, фінансових та політичних кіл; ділова; студентська; для науковців; для працівників засобів масової інформації; для представників релігійних місій; для представників гуманітарних місій; для в'їзду з метою культурного та спортивного обміну; для в'їзду з метою туризму; приватна, а також з метою лікування; імміграційна з метою працевлаштування; транзитна не дають іноземцеві або особі без громадянства права змінювати статус перебування на будь-який інший та звертатися за дозволом на постійне проживання в Україні;
- іноземців та осіб без громадянства, які відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України захищені дипломатичними і консульськими імунітетами і привілеями;
- іноземці та особи без громадянства, яким може бути надано притулок у порядку, встановленому законом;
- іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в порядку, встановленому Законом України "Про біженців";
- іноземці та особи без громадянства, які мають невизначений статус і не відповідають вимогам в'їзду, перебування на території України (незаконні мігранти).
Правовий статус іноземця та особи без громадянства в будь-якій країні своєрідний. Він складається з правового статусу громадянина своєї
держави (або статусу особи без громадянства в країні її постійного проживання) і правового статусу власне іноземця в іншій державі. Щодо осіб без громадянства, то їхній правовий статус визначається державою, на території якої апатрид перебуває, а також міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус апатридів від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах. Поняття "фізичні особи" вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття, зокрема: "іноземець", "особа без громадянства" (апатрид), "особа з подвійним громадянством" (біпатрид).
Іноземець, перебуваючи за межами своєї держави, зберігає з нею правовий зв'язок, має правовий статус громадянина своєї держави, підкоряється її законам, користується її захистом. Це випливає, зокрема, зі змісту ст. ст. 7,8 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1946 р., де йдеться про рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення статей 3, 6-9, 11-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Водночас іноземець підпадає під юрисдикцію держави, на території якої він перебуває,
і повинен виконувати закони та підзаконні акти країни перебування. Якщо ж іноземець не підкоряється її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави відповідним рішенням суду або адміністративним органом, винесеним згідно із законом (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 р.)
Норми інших міжнародних актів, зокрема, ст. 2 Конвенції про статус біженців, зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 цієї Конвенції, особистий статус біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за його відсутності, за законами країни їх проживання.
2. Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземних громадян в Україні.
Статті “Загальної декларації прав людини” від 10 грудня 1948 р., що стосуються цієї теми.
“Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності” (ст. 6).
“Усі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації” (ст. 7).
“Кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримки її гідності і для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави” (ст. 22).
“Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені у цій Декларації, можуть бути повністю здійснені” (ст. 28).
Чинна Конституція України містить принаймні дві статті, що стосуються цієї теми, — 21 та 26. Їх було процитовано у підрозділі “Конституційні норми” розділу “Джерела міжнародного приватного права”.
Іноземні громадяни та особи без громадянства мають в Україні цивільну правоздатність нарівні з громадянами України. Окремі винятки можуть бути встановлені законодавством України, що зафіксовано у ст. 565 і 566 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.
Цивільній дієздатності іноземців в Україні присвячено ст. 5661 зазначеного Кодексу. Вона сформульована так: “Цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є.
Цивільна дієздатність особи без громадянства визначається за законом країни, в якій вона має постійне місце проживання.
Цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадянства щодо угод, які укладаються в Україні, і зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні, визначається за українським законом...”
Дієздатність іноземців, рівна з дієздатністю українських громадян, фіксується майже в кожному законі України. Наведемо конкретні приклади.
“Іноземці та особи без громадянства мають такі ж прав, як і передбачені цим Законом права громадян України, за винятком тих, що встановлені міжнародними договорами України” (ч. 1 ст. 3 “Права іноземців та осіб без громадянства” Закону України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р.).
“Іноземні громадяни та особи без громадянства мають рівні з особами України права, передбачені цим Законом, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності” (ч. 1 ст. 4 “Права іноземних та інших осіб” Закону України “Про охорону прав на винахо-и і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р.).
“Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами)” (витяг зі ст. 1 “Право сімей з дітьми на державну допомогу” Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. № 2811-ХІІ).
Національний режим поширюється на іноземців і у сфері полювання, про що свідчить ст. 13 “Здійснення полювання іноземцями” Закону України “Про мисливське господарство та полювання” від 22 лютого 2000 р. № 1478-ІІІ. (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 18). У статті зазначається:
“Іноземці можуть здійснювати полювання на території України відповідно до цього Закону. Документи на право полювання, видані відповідними органами інших держав, чинні на території України.
Умови організації та здійснення полювання іноземцями, розмір плати за надані послуги і добуту продукцію полювання визначаються відповідними договорами, що укладаються між іноземцями або юридичними особами, які організовують для них полювання, та користувачами мисливських угідь”.
Процитуємо положення вітчизняного закону, що стосується іноземців, хворих на соціально небезпечні інфекційні хвороби:
“...Іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні і хворіють на соціально небезпечні інфекційні хвороби, медична допомога надається в порядку, встановленому цим Законом та міжнародними договорами України.
Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візи на в’їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства за умови пред’явлення документа про відсутність у них туберкульозу в активній формі та ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України” (витяг зі ст. 24 “Надання медичної допомоги хворим на соціально небезпечні інфекційні хвороби” Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р. № 1645-IІІ. Код нормативного акта 1619/2000 (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 29).
А тепер звернемося до міжнародних договорів України.
У ст. 1 “Надання правової допомоги” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську, зазначено:
1. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, що проживають на її території, користуються на територіях всіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і власні громадяни даної Договірної Сторони.
2. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, що проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатись до судів, прокуратури та інших закладів інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни даної Договірної Сторони.
3. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.
Цієї теми стосується і ст. 23 зазначеної Конвенції. Процитуємо витяг з цієї статті:
1. Дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом країни, у якій вона має постійне місце проживання”.
Наведемо також дві статті з проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., що стосуються цієї теми.
«Стаття 1563. Особистий закон фізичної особи»
1. Особистим законом фізичної особи вважається право країни, громадянином якої вона є.
2. За наявністю в особи двох і більше громадянств її особистим законом вважається право країни, з якою особа має найбільш тісний зв’язок.
3. Особистим законом особи без громадянства вважається право країни, в якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності — звичайне місце перебування.
4. Особистим законом біженця вважається право країни, в якій ця особа має звичайне місце перебування.
5. Для цілей Книги восьмої цього Кодексу фізична особа має:
1) своє місце проживання у країні, в якій вона живе з наміром постійного проживання у цій країні;
2) своє звичайне місце перебування у країні, в якій вона живе певний час, навіть якщо з самого початку цей час був обмежений.
Стаття 1564. Правоздатність та дієздатність фізичної особи
1. Виникнення і припинення правоздатності та дієздатності фізичної особи визначається за її особистим законом. Проте якщо інше не перед-бачено законом, дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатись також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди.
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.
3. Здатність фізичної особи, яка займається підприємницькою діяльністю, бути підприємцем і мати пов’язані з цим права та обов’язки визначається за правом країни, де фізична особа зареєстрована як підприємець. За відсутності факту реєстрації застосовується право країни основного місця заняття підприємництвом...”
3. Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні
У статті 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, що й громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Правовий статус названих категорій осіб визначено Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р., що закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні. У статті 1 цього закону іноземцем визнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) Іншої держави або держав. Особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Якщо Іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України.
Іноземці та особи без громадянства наділені однаковим обсягом дієздатності з громадянами України, проте щодо цієї групи фізичних осіб існують певні загальні обмеження: здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та осо би без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.
Щодо участі в земельних відносинах для іноземців та осіб без громадянства існують також певні обмеження, Можна володіти будь-якою власністю, не забороненою законом. Проте в багатьох країнах іноземці не можуть мати права власності на землю, природні копалини. Крім того, деякі об'єкти вилучені з обігу і не повинні бути у власності окремих осіб (отрути, певні види зброї, у ряді країн - земля тощо). У деяких країнах, наприклад у Монголії, земля не може бути у власності іноземців. За класичним мусульманським правом чотири "стихії" - пасовища, вода, повітря, вогонь - є предметами загального користування і не можуть бути у власності приватних осіб. Тобто на землю і воду в багатьох мусульманських країнах давно затвердилася приватна власність. Право власності на землю і право землекористування завжди займали, займають і ще тривалий час займатимуть центральне місце в земельному законодавстві і праві. У вітчизняному правознавстві багато питань цієї проблеми у різні часи досліджували такі відомі вчені, як В. Андрейцев, А. Бобкова, А. Гетьман, В. Жушман, В. Костицький, С. Кравченко, Н, Малишева, В. Мунтян, 0. Погрібний, В. Попов, Б. Розовський, В. Семчик, А. Статі-вка, Н, Титова, Ю. Шемшученко, М. Шульга, В. Янчук та інші автори монографічних і колективних наукових праць. Як же вирішується питання права власності іноземців на землі в Україні? Частина 4 ст. 81 ЗК встановлює, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року Підлягають відчуженню. Водночас земельне законодавство дозволяє іноземним громадянам та особам без громадянства набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовано об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ч. 2 ст. 81 ЗК). Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише на підставі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовано об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
в) прийняття спадщини.
До цього часу існувало правило, що в разі придбання у власність об'єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що належать до придбаних об'єктів. Згідно зі ст. 33 ЗК іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства та індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди. Але Закон України "Про особисте селянське господарство" не вказує на можливість ведення даного господарства іноземними громадянами та особами без громадянства [А, 100]. Виходячи із цього, уажаємо, що Закон України "Про особисте селянське господарство" необхідно доповнити положеннями, які стосуються правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства, які займаються веденням товарногс сільськогосподарського виробництва.
Іноземні юридичні особи мають істотніші обмеження щодо набуття права власності на земельні ділянки. Так згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК набуття іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки прямо пов'язується з придбанням об'єктів нерухомого майна та спорудженням об'єктів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні. Крім того, їм також ставиться в обов'язок відчужувати протягом одного року землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину, але законодавче регулювання питання відчуження земельних ділянок інвесторам-нерези дентам знаходиться лише в первинній стадії свого формування. Підстави набуття земельних ділянок у власність іноземними юридичними особами аналогічні підставам, передбаченим для іноземних громадян та осіб без громадянства, за винятком унесення земельних ділянок за сновниками до статутного фонду таких осіб. Відповідно до ст. 82 ЗК іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, але з певними обмеженнями. Обмеження полягають у наступному:
а) земельні ділянки повинні розташовуватися в межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна;
б) земельні ділянки можуть бути придбані для спорудження об'єктів нерухомого майна, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
в) придбані земельні ділянки можуть розташовуватися і за межами населених пунктів, проте, у цьому випадку, вони також повинні розташовуватися лід набутими об'єктами нерухомості.
Перелік використаної літератури:
Чинні:
1. Цивільний кодекс України
2. Земельний кодекс України
3. ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»
4. Конституція
1. Будяченко О.М. – Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні. // Південноукраїнський правничий часопис, № 4, 2006
2. Чехович С.Б. – Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства. // Бюлетень Міністерства юстиції України № 6 (44) 2005