Львівський національний університет імені Івана Франка

Інститут післядипломної освіти

Гуманітарно-природничий факультет

Реферат

З курсу "Соціальна психологія"

На тему: "Агресія. Жінка як об'єкт агресії"

Виконала:

Студ. гр ПС 32 Фадєєва Н.М

Перевірила:

Викл. Гапон Н.П

2008

Зміст

Вступ

1. Гендер і агресія

2. Природа статевих відмінностей

2.2 Генетичний підхід

2.3 Гормональний підхід

3. Роль соціалізації

Висновок

Використана література

Вступ

Під словом "Агресія" розуміють поведінку, спрямовану на нанесення фізичної або моральної шкоди особі, яка не бажає подібного ставлення, і ця агресія обов’язково, має мотив.[2).cт.234]

Чи існують відмінності між чоловіком і жінкою як потенційними суб’єктами і об’єктами агресивної поведінки? Ці відмінності звичайно існують. З цього питання є багато різноманітних суджень, і ці відмінності встановлюють в залежності від того, які фактори беруться до уваги (соціальні, генетичні, психологічні, біологічні чи інші). Зазвичай ці відмінності відносять на рахунок генетичних або соціальних факторів. З одного боку, стверджується, що чоловіки вже на генетичному рівні запрограмовані на більшу схильність до агресії, ніж жінки. З іншого боку, в багатьох культурах вважається, що представники чоловічої статі не тільки є, але й повинні бути жорсткішими, самовпевненішими і агресивнішими від жінок.

Взагалі, не можна досягти якоїсь визначеності і однозначно розділити поведінку людини відповідно до статі. Вчені вважають, що мозок людини має можливість програмувати поведінку як за чоловічим, так і за жіночим типом. Іншими словами, кожна людина володіє одночасно маскулінними і фемінними рисами, і лише ступінь вираженості й особливості поєднання визначають індивідуальність особистості, її маскулінність або фемінність.

Отже, перед тим, як робити якісь висновки, щодо відмінностей між чоловіком і жінкою стосовно агресії, необхідно розглянути емпіричні дані, які підтверджують, або заперечують їх правоту. Багаточисленні данні, дійсно говорять про те, що між чоловіками і жінками як групами існують відмінності відносно агресії. Однак природа цих відмінностей не настільки примітивна, як допускає здоровий глузд, а причини їх виникнення набагато складніші, ніж допускає загальноприйнята точка зору.

1. Гендер і агресія: чоловіки і жінки як агресори

Гендер - це соціально-психологічне поняття, яке визначає статус людини з точки зору маскулінності або фемінності. Усвідомлення того, що людина є чоловіком або жінкою, як переживання своєї позиції "Я" по відношенню до певних еталонів статі, відбувається вже у зрілому віці, і характеризується як гендерна ідентичність особистості.

Гендерна ідентичність має велике значення для особистості, поза неї не може бути повноцінної особистості ні в психологічному, ні в соціальному плані. Ввійти в суспільство індивід може лише за умови придбання статевої належності, відносячи себе до чоловічої або жіночої статі і намагаючись переконати в цьому інших.[3).cт. 321 і 352]

І результати чіткої обробки даних , отриманих в дослідженнях індивідів (Gentry, 1970; Harris, 1974b, 1992; Lagerspetz, Bjorkvist & Peitonen, 1988), і дані метааналізу, зробленого на основі цих робіт (Eagly & Steffen, 1986), дозволяють зробити наступні висновки: чоловіки, дійсно, більш схильні до застосування відкритої фізичної агресії. Величина цієї різниці залежить від цілого ряду змінних (Eagly & Wood, 1991). Наприклад , гендерні відмінності в агресії найбільш помітні в фізичних формах агресії, а також в ситуаціях, коли до агресії вимушені вдатися (наприклад, через виконання певної соціальної ролі), на відміну від ситуацій, коли до неї вдаються без всякого змушення. По-третє, схильність чоловіків демонструвати більш високий рівень агресивності більш очевидна після сильної провокації, ніж при її відсутності.

Чоловіки і жінки також відрізняються своїми установками відносно агресії. Чоловіки, як правило, в меншій степені переживають почуття провини і тривоги. Жінки більше занепокоєні тим, що агресія може обернутися до них самих, - наприклад, можливістю отримати відсіч зі сторони жертви.

Нові дані свідчать про те, що і чоловіки і жінки притримуються суперечливих соціальних уявлень – протилежних моделей і теорій про функції – про агресію (Campbell, Muncer & Gorman, 1993). Більше того, жінки розглядають агресію як експресію – як засіб вираження гніву і зняття стресу шляхом вивільнення агресивної енергії. Чоловіки ж, навпаки, ставляться до агресії як до інструменту, вважаючи її моделлю поведінки, до якої вдаються задля отримання різнобічної соціальної і матеріальної винагороди.

Додаткові дані, які стосуються гендерних відмінностей в агресії, свідчать про те, що чоловіки більш схильні вдаватися до прямих форм агресії, а жінки надають перевагу другорядним діям, які наносять шкоду супернику обхідним шляхом.

Таким чином, чоловіки і жінки, дійсно відрізняються один від одного стосовно агресії, причому, чоловіки, як правило, більш схильні до подібної поведінки, ніж жінки. Однак, величина різниці сильно коливається в залежності від стану і інших факторів, а також від форми агресії. [1).ст.221-223]

2. Природа статевих відмінностей

Донедавна в зарубіжній експериментальній літературі традиційною була думка про те, що представники сильної статі більш агресивні, ніж жінки, а також те, що чоловіки значно частіше виступають в ролі безпосередніх об’єктів нападу. Це пояснювалось, головним чином посиланнями на фізіологічні особливості, передовсім на високий рівень концентрації ряду гормонів в чоловічому організмі.

Значну роль в обґрунтуванні цієї точки зору відіграли багаточтсленні експерименти, які проводились на тваринах ще в кінці 40-х років нашого століття. Їх основною ціллю було встановити зв'язок між агресією і чоловічими статевими гормонами. Один з класичних експериментів в цій області в свій час описав Е.Біменом, коли дорослі самці сірих мишей були кастровані, то вже через деякий час після операції, вони не включались так активно до внутрішньовидової боротьби, як це було до операції, і вели себе абсолютно дружелюбною. Якщо ж їм вводили чоловічий гормон, вони починали битися до того часу, поки дія цього гормону не припинялася.

Набагато пізніше, в кінці 60-х років, К.Мойер в праці "Психобіологія агресії" показав, що "існує значний потенціал, який є функцією гормональної і нейрофізіологічної диференціації між статями. Наприклад, внутрішньовидова боротьба у мишей зазвичай обмежується самцями і не проявляється до тих пір, поки миша не досягає сексуальної зрілості.

Однак, в тому випадку, коли мова йде про людину, стає зрозумілим, що пояснень виключно з позиції біологічних факторів – недостатньо. Звичайно, аспекти, пов’язані зі специфікою функціонування генетико-гормональних механізмів у кожної зі статі, ні в якому разі не можуть бути цілком знівельовані, але їх обов’язково треба доповнювати питаннями про взаємодію цих механізмів з факторами соціального середовища, особливостями процесів соціалізації у хлопчиків і дівчаток, які по-різному відбуваються в конкретних суспільних структурах.

Вже до середини 70-х років було накопичено достатню кількість документальних підтверджень, які свідчать про випадки, коли жінки ведуть себе так само, або ж і більш агресивно, ніж чоловіки. Наприклад, чотирнадцятилітня школярка декілька годин тримала під дулом пістолета увесь клас і вчителя, зробивши з них своєрідних заручників.

Багато таких, і подібних випадків, наводить ряд спеціалістів на думку про необхідність визнати "мінімальний біологічний внесок, в порівнянні зі значними ситуаційними і соціальними факторами".

Американський вчений Дж. Уайт вважає, що "навіть в тому випадку, якщо біологія все ж збільшує готовність чоловіка до агресії, очевидно, що фактори середовища можуть діяти таким чином, щоб звести до мінімуму або ж навпаки, довести до максимальної величини будь-яку статеву відмінність.

Незвичайна живучість тверджень про вирішальну роль біологічних факторів, можна пояснити тим, що: по-перше, їх прибічники посилаються на дослідження статевих відмінностей в агресії у різних видів тварин; по-друге, на висновки, отримані з гормональних дослідів, які вивчають дію тестостерону і естрогену на агресивність, а також на дискусії з приводу природи Y-хромосоми; по-третє, на міжкультурні дослідження, які аналізують поведінку дітей на ранніх стадіях соціалізації.

2.1 Генетичний підхід

Генетичний підхід до проблеми насильства набув особливо широкого поширення приблизно 15 років тому, коли декілька вчених заявили про те, у значної частини високих чоловіків, які скоїли правопорушення, відмічається присутність лишньої хромосоми Y. Зазвичай в людей їх 46. Вони зберігають весь генетичний матеріал. Дві з них визначають стать індивіда. У чоловіків пара хромосом складається з одної Х і одної Y-хромосоми – XY, у жінок ці хромосоми ХХ. Однак, в процесі кліткового поділу можуть виникнути відхилення від норми. Одним з таких важливих з точки зору агресії відхилень може бути поява осіб чоловічої статі, які мають одну Х- і дві Y - хромосоми (XYY).

В 1973 році, Рональд Рейган, який був тоді губернатором штату Каліфорнія, підтримав ідею створення спеціального центру для вивчення і запобігання насильства, одним з головних завдань якого повинно було стати виявлення зв’язку між агресивністю і порушеннями комбінацій статевих хромосом. До числа вагомих факторів, які визначають високе розповсюдження насильства, була віднесена перш за все стать індивіда – чоловіча.

2.2 Гормональний підхід

В ряді робіт з біохімії були висунені припущення про те, що надлишкове виділення тестостерону у осіб чоловічої статі викликає неконтрольовану агресивність.

Інші дані говорять про вирішальну роль гормональних порушень в передменструальний період і під час менструацій, що може викликати в жінок надлишкову дратівливість, різкі перепади настрою, нещасні випадки, припадки гніву і неконтрольованих дій. Так, К Мойер пише, що така поведінка має, звичайно, багато причин, але на сьогодні добре відомо, що існує періодичність в роздратованості жінок. "в період овуляції,- вважає він, - хвилювання і відчуття ворожості знаходяться на відносно низькому рівні; в період наближення менструації, значна кількість жінок проявляє ряд симптомів, які можуть бути виділеними як передменструальний синдром. Він включає головну біль, набряк обличчя, рук, ніг, зміну апетиту, емоційну нестабільність". Мойер робить висновок, що цей відрізок часу дуже небезпечний: "62 відсотки насильницьких злочинів здійснюються на протязі передменструального тижня, і тільки 2 відсотки в кінці періоду. Цей зв'язок дуже значний, так що в деяких країнах закон визнає менструацію як пом’якшуючу обставину.

Підтверджуючи в деякій мірі той факт, що чоловіки можуть мати потенційно більшу вроджену готовність до агресії, ніж жінки, і те, що ця різниця має, очевидно, деяку філогенетичну основу, дані гормональних досліджень роблять певний внесок в пояснення коливань в агресивній поведінці, і нехтувати їх значенням не варто. Не треба, також, і абсолютизувати їх роль в розумінні причин такої поведінки, особливо в тих випадках, коли їх зводять до виявлення концентрації в плазмі тестостерону, адреналіну, естрогену, прогестерону і т.д., для того, щоб в майбутньому ізолювати від суспільства тих, в кого цей вміст виявляється підвищеним.

Як видно, сучасний стан досліджень про роль цих гормонів мало що дає поки що для психологічного вивчення ворожості. Набагато краще вивченими виявляються статеві відмінності в деструктивній поведінці, обумовлені особливостями процесу соціалізації.

3. Роль соціалізації

Часто для обґрунтування подібних відмінностей іноземні вчені використовували результати спостережень за дітьми на ранніх стадіях їх соціалізації. Аргументи тут, головним чином, зводились до наступного: різниця в агресивності хлопчиків і дівчаток проявляються вже приблизно в двохрічному віці, тому справа, ніби, не в особливостях процесу соціалізації в тих і других, а в вродженій схильності до агресії осіб чоловічої статі.

Так, Р.Рохнер, спираючись на результати своїх експериментів, пише, що в 71 відсотку випадків спостерігається більша схильність до агресивної поведінки зі сторони хлопчиків, ніж зі сторони дівчаток. Однак, як вважають деякі інші спеціалісти, які ознайомились з його дослідженнями, часто, за агресію він видає різкі випади гніву, безладні сутички під час дитячих забав тощо. Що ж стосується тих фактів, які свідчили б про фізичні напади, про них Рохнер згадує дуже рідко.

Традиційно використовується за кордоном і такий аргумент, як визнання універсального характеру статевих відмінностей, що спостерігаються у всіх людських культурах.

Однак, в висвітленні фактів такого роду, є деякі перестороги. Так, якщо статеві відмінності в частоті такої поведінки в дітей високі, про них повідомляється. Якщо ж вони не виявляються, то і фактів на цей рахунок не приводиться. Дещо аналогічне відбувається і з повідомленнями про статеві відмінності в заохоченнях і покараннях дітей, які вони отримують за ворожу поведінку. Все це схоже на маніпуляцію фактами, коли із доволі великого і різноманітного запасу свідчень вибираються саме ті, які відповідають певній дослідницькій позиції і слугує її підтвердженням.

В рамках конкретних одиничних общин, статеві відмінності в агресії зазвичай невеликі, але з перевагою на користь чоловіків. Однак, підкреслює Рохнер, ці незначні відмінності в силу їх певної стійкості дають на виході цілком достовірний міжкультурний стандарт більшої агресивності у сильної статі, ніж у жінок. Учений відзначив також ріст в відсотках звітів про відсутність статевих відмінностей у ворожості дітей. Так, 23 відсотка хлопчиків і дівчаток відрізнялись приблизно однаковим рівнем агресії, в 6 відсотках дівчаток він був вищим. Прирівнюючи до підростків ці цифри виглядали як 37 і 6 відсотків. Таким чином, існує філогенетична схильність до агресії у чоловіків, що, однак, не виключає можливих впливів зі сторони культури в рамках конкретного суспільства на формування поведінки індивідів різних статей.

Переважаючою орієнтацією в сучасній експериментальній літературі по даній проблемі є своєрідний варіант теорії соціального на учіння з акцентом на вивчення процесів імітації і диференційованого підкріплення відповідних до кожної статі зразків поведінки. Цими питаннями в зарубіжній психології займається сьогодні А.Бандура, а також його послідовники. Особлива увага приділяється при цьому виясненню ролі стереотипів, використовуваних в процесі виховання дітей.

Окрім зазначеної, існує і ряд інших теоретичних орієнтацій: ситуативна, еволюційна, а також підхід, який пов'язаний, перевіркою індивідуальних особливостей особистості – її звичок, системи цінностей тощо. При цьому ситуативна перспектива виявляє миттєві контекстуальні зміни, обумовлені вираженням агресії, а еволюційний підхід ідентифікує безпосередню практику виховання дітей, яка сприяє формування агресії у хлопчиків і дівчаток. Досліди, які проводилися в цій області показали, в тому числі, що незалежно від того, є чи немає у хлопчиків біологічної схильності до агресії в порівнянні з дівчатами, ці відмінності можуть бути зведені до мінімуму за допомогою соціалізації. Це може бути досягнуто, наприклад, шляхом зміни значення самого поняття мужності, видалення з його складових ознак рис агресивності, і здійснення схожої соціалізації для дітей обох статей.

Важко погодитись у всьому з авторами цієї ідеї, особливо з їхнім твердженням про необхідність стирання істотних відмінностей в процесах дорослішання хлопчиків і дівчаток. Психологи і соціологи багатьох країн світу і без того застерігають нас сьогодні проти надмірної фемінізації представників чоловічої статі. Тому, все-таки , дівчатка і хлопчики повинні виховуватись по-різному. Особливо їх соціалізації пов’язані зі специфікою тих ролей, для яких вони призначені, до яких вони повинні бути готові при вступі у доросле життя. Ідеал, з одної сторони, мужності і, з другої, - жіночності. Це – безперечно. Інша справа, що мужність ні в якій мірі не повинна ототожнюватись з культом жорстокості, насильства. Тим не менше, подібні негативні якості наполегливо нав’язуються в останні десятиліття через кінофільми, телебачення, масову літературу Заходу, шляхом ідеалізації героя – супермена, як зразка сучасної людини взагалі. Практика показує, що і жінки можуть розвиватися сьогодні в аналогічному дусі, і прикладів цьому більш ніж достатньо. З іншої сторони, існують багато численні випадки, коли сильна стать соціалізована такою ж неворожою, як і прекрасна половина.

Все це доводить те, що зв'язок статевих відмінностей з агресією не завжди прямолінійний і раз і назавжди даний. Але ігнорувати його теж не варто. Вирішальну роль в розповсюдженні більшої агресивності у чоловіків належить, скоріш за все, традиційній соціалізуючій практиці, яка виховує специфічну приналежність до тих чи інших стереотипів поведінки. Цій практиці необхідно протиставити інший, альтернативний варіант, в якому були б відсутні такі відмінності. Але про те, як це конкретно буде виглядати, західні вчені майже нічого не говорять.

Сама соціалізуюча практика – продукт, і одночасно елемент усієї системи правлячих економічних, політичних тощо, відносин і замінити її протилежною, яка виготовляє якісно інші норми поведінки так відразу неможна, не посягаючи на саму цю систему.

Висновок

Отже, при вивченні такого складного феномену поведінки, як агресія, особливо в експериментальних умовах, ні в якому випадку не слід абстрактно підходити до особистості досліджуваного. Кожна людина має власну "індивідуальну історію" агресивних актів – уявлення про їх правомірність і ефективність, набуті зразки реагування в тих чи інших обставинах тощо. Іноді, ступінь цих відмінностей може доходити до максимуму, в інших випадках - пом’якшуються, або ж взагалі зникають.

Дослідники не можуть і не повинні не враховувати стать і суб’єктів агресії, і тих індивідів, на яких вона направляється, а також самих вчених, якщо мова йде про їх експерименти в лабораторіях.

Таким чином, для правильного узагальнення результатів тих чи інших спостережень, необхідно враховувати орієнтації суб’єкта, тобто, чоловік це чи жінка, його сексуально-рольове відношення, що дуже часто є важливим опосередкованим фактором в вираженні агресії.

Важливо те, що все-таки, проблема поставлена, що намічається перехід від традиційних уявлень про тільки біологічні задатки статевих диференціацій в агресії до визнання ідеї про необхідність врахування і соціально-культурних компонентів при вивченні цих відмінності [4).cт. 89-95]

Використана література

1. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. — СПб: Питер, 2001. — 352 с: ил. — (Серия "Мастера психологии").

2. Майерс.Д. Социальная психология/ Перевод с англ. –СПб.: Издательство " Питер", 2000. - 688с.

3. Москаленко В.В. Соціальна психологія. Підручник. –Київ: Центр навчальної літератури. 2005. - 624с.

4. Румянцева Т.Г. Агресія: проблеми і пошуки в західній філософії і науці. – М., 1991.