Джерела функціоналізму. Вплив Дарвіна на розвиток психології

Протест функціоналізму

Функціоналізм, як підказує його назва, займається проблемами функціонування психіки або її використання організмом для адаптації до навколишнього середовища. Рух функціональної психології сконцентрував свої зусилля на практичному питанні про роль і значення психічних процесів. Функціоналісти вивчали психіку з погляду дослідження не її складу (структури й основних елементів), а, скоріше функцій і процесів, які приводять до практичних наслідків у реальному світі.

Дослідження психіки, проведені Вундтом і Титченером, не виявили ніяких практичних результатів психічної діяльності людини, це й не було їхньою метою. Таке утилітарне відношення до подібних питань було несумісне з їх чисто науковим підходом до психології. Функціоналізм – перша чисто американська система психології – з'явився усвідомленим протестом проти експериментальної психології Вундта й структуралізму Титченера. Справа в тому, що обоє цих напрямки вважалися надто обмеженими й не здатними дати відповіді на питання про те, які функції виконує розум і як він це робить.

Хоча виникнення функціоналізму було протестом проти існуючих напрямків психології, його прихильники не прагнули до формального утворення власної наукової школи. Основна причина цього носила особистісний, а не ідейний характер: ніхто із прихильників нового плину не мав честолюбного бажання організувати новий науковий рух, подібне вундтовському або титченеровському.

Згодом функціоналізм дійсно придбав багато рис наукової школи, але її створення ніколи не було щирою метою його лідерів. Вони були згодні задовольнятися простою модифікацією сформованої системи й не додавали зусиль до її заміни.

У підсумку функціоналізм ніколи не став таким строгим і відособленим рухом, яким був структуралізм Титченера. Тому не існувало й такої єдиної функціональної психології, якою була структурна психологія. Хоча було кілька напрямків функціоналізму, що мали свої власні розходження, проте всі вони займалися проблемами функцій свідомості. Але оскільки вони вивчали поводження організму в умовах його взаємодії з навколишнім середовищем, те стали цікавитися й питаннями потенційного застосування психології до рішення повсякденних завдань. Таким чином, прикладна психологія швидко розвивалася саме в Сполучених Штатах, де сьогодні вона вважається головною творчою спадщиною руху функціоналістів.

Функціоналізм – науковий напрямок у психології, що займається проблемами, пов'язаними з роллю психіки в адаптації організму до умов навколишнього середовища.

Попередники функціоналізму

Важливо відзначити період часу, протягом якого попередники функціоналізму розробляли свої ідеї. Він почався до виникнення нової психології й тривав у перші роки її розвитку.

Перша робота Дарвіна, присвячена проблемам еволюції «Про походження видів» (On the Origin of Species, 1959 р.), була опублікована всього за рік до появи «Елементів психофізики» Фехнера (1860 р.) і за 20 років до створення Вундтом психологічної лабораторії в Лейпцігському університеті. Гальтон почав свої роботи з питань індивідуальних розходжень в 1869 році, перш, ніж Вундт написав «Принципи фізіологічної психології» (1873–1874). Досвіди по вивченню психології тварин стали проводитися в 80х роках минулого століття, перше ніж Титченер відправився в Німеччину до Вундту.

Таким чином, основна робота з вивчення функцій свідомості, індивідуальних розходжень і поводження тварин виконувалася в той же самий час, коли Вундт і Титченер обдумано виключали ці питання зі сфери своїх досліджень. Новому поколінню американських психологів довелося знову привнести в психологію психічні функції, індивідуальні розходження й лабораторії піддослідних пацюків, щоб вивести неї на передові наукові позиції.

Переворот у природознавстві: Чарльз Дарвін (1809–1882)

Робота Чарльза Дарвіна «Про походження видів шляхом природного добору», що побачила світло в 1859 році, стала, безперечно, однієї з найвидатніших книг в історії людства. Викладена в ній теорія еволюції вплинула не тільки на американську школу психології, зобов'язану своїм розвитком і становленням працям Дарвіна, але також на розуми й ідеї багатьох інших відомих учених. (Як ми побачимо згодом, її вплив випробував і Зиґмунд Фрейд.)

Припущення про те, що всі види тварин і рослин безупинно змінюються й розвиваються, що стало одним з наріжних каменів еволюційної теорії, виникло задовго до Дарвіна. Слід появи цього припущення губиться приблизно в V столітті до Різдва Христова, але тільки наприкінці XVIII сторіччя воно знайшло статус наукової гіпотези й стало предметом дослідження сучасних учених. Дід Чарльза, фізіолог Еразмус Дарвін, що важив, між іншим, 340 фунтів, і Френсис Гальтон, відзначали у своїх роботах, що всі теплокровні істоти ведуть свою історію від первинних особин, що одержали життя безпосередньо від Бога.

В 1809 році французький натураліст Жан-Батист Ламарк сформулював теорію розвитку живої природи, у якій основний акцент був зроблений на зміни зовнішнього вигляду тварин, викликаного їхнім прагненням пристосуватися до нових зовнішніх умов. Ці зміни, на думку Ламарка, передавалися в спадщину. Відповідно до його теорії, поява довгої шиї в жирафів було наслідком переданими з покоління в покоління змінами, обумовленими необхідністю тягтися до найвищих гілок дерев у пошуках достатньої кількості їжі.

У середині 1800-х років англійський геолог Чарльз Лайель увів поняття еволюції в геологію, доводячи, що Земля пройшла різні етапи розвитку, перш ніж досягла нинішнього стану.

Але чому після багатьох століть беззастережного визнання біблійної моделі виникнення й розвитку природи з'явилися спроби дати своє пояснення цим процесам? Одна із причин полягала в тому, що дослідники надавали в розпорядження вчених всі нові й нові відомості про раніше невідомих тварин і рослини, що населяють Землю. Тому стало неминучим питання: як Ний смог розмістити на своєму ковчегу так багато пар особин кожного виду – адже людство вже знало їх стільки, що із працею вірило в цю історію.

Крім того, була виявлена безліч костей і окам'янілих останків, які могли належати тільки давно зниклим представникам фауни. Ці спостереження наводили на думку, що всі живі істоти не могли зберегтися в первозданному виді й згодом піддавалися змінам.

Зміни стосувалися не тільки предмета досліджень учених і натуралістів, але й різних сторін повсякденного життя. Сам «дух часу» стрімко мінявся під впливом промислової революції. Суспільні цінності, система взаємин у суспільстві, культурні й моральні норми, незмінні для багатьох поколінь, стрімко руйнувалися внаслідок міграції населення із сільських районів і маленьких провінційних городків у індустріальні центри.

Помітніше ставала й роль науки. Росла кількість людей, схильних засновувати свої подання про людину й суспільство не на біблійних істинах, а на досягненнях наукової думки.

Необхідність змін стала велінням часу. зміни, Що Відбулися, торкнулися й фермерів, чий пульс життя визначався тепер не повільною зміною пір року, а ритмом роботи сільськогосподарських машин і вчених, які проводили час, ламаючи голову над загадками костей копалин тварин. Суспільний і науковий клімат сприяв визнанню ідеї еволюційного розвитку природи. Однак досить довго вона бродила в розумах лише у вигляді припущень і здогадів, випробовуючи недолік у конкретних фактах. Тільки після появи на світло дарвінівської роботи «Про походження видів» ідея еволюції одержало достатню кількість доказів і знайшла риси наукової теорії, що вимагає до себе серйозного відношення. Сам час диктував необхідність створення такої теорії, і її провісником став Чарльз Дарвін.

Сторінки життя

Коли Чарльз Дарвін був маленьким хлопчиком, ніщо не вказувало на те, що він стане тим наполегливим і проникливим ученим, чиє ім'я буде відомо усьому світу. Він ріс гучним і бешкетним ребенком, любив несподівані витівки й міг запросто збрехати по будь-якому приводі, щоб залучити до себе увага дітей і дорослих. Зберігся спогад свідків його дитячого років про те, як замкнений у кімнаті за погане поводження маленький Чарльз спробував розбити вікно, щоб вибратися назовні (Desmond & Moor. 1991). Він подавав так мало надій, що його батько, заможний лікар, всерйоз турбувався, як би син не знеславив його ім'я. Хоча Чарльз ніколи не любив ходити в школу й не демонстрував успіхів у навчанні, воно виявив ранню цікавість до питань історії природознавства, колекціонуванню монет, морських раковин і мінералів. Посланий батьком в Единбургський університет вивчати медицину, він швидко втратив до неї всякий інтерес і кинув заняття. І тоді батько вирішив, що Чарльз повинен стати священиком.

Молодий Дарвін провів три роки в Кембриджському університеті. Згодом він озивався про проведене там часі як про витрачений в пусту – принаймні, з академічної точки зору. У плані ж вільного проводження часу цей період був самим щасливим у його житті. Він збирав колекцію комах і ходив на полювання, брав участь у вечірках, горланив пісні й грав у карти з тими студентами, яких сам же вважав безпутними й недалекими.

Один з його наставників, відомий ботанік Джон Стевенс Хенслоу, виклопотав для Дарвіна призначення на посаду дослідника на корвет «Бигль», що споряджається британським урядом у кругосвітнє плавання з науковими цілями. Під час цієї знаменитої подорожі, що тривала із 1831 по 1836 рік, були проведені дослідження у водах, які омивали Південну Америку, на Таїті, у Новій Зеландії. Участь в експедиції надало Дарвінові унікальну можливість познайомитися з різноманіттям тваринного й рослинного миру й зібрати величезна кількість фактичного матеріалу. Важливо було й те, що воно змінило його характер. Зі схильного до легковажних розваг дилетанта він перетворився в серйозного вченого, що поставив перед собою наукове завдання, що стало справою всього його життя: розробити теорію еволюції живої природи.

В 1836 році Дарвін женився й через три роки переїхав із дружиною в Даун, невелике село в шістнадцяти милях від Лондона. Там, удалині від шуму міського життя, він міг цілком присвятити себе роботі. Дарвін ніколи не відрізнявся міцним здоров'ям і нерідко страждав від різних фізичних недуг, по черзі скаржачись на приступи блювоти, скупчення газів, фурункули, поява шкірної висипки, запаморочення, тремтіння в руках і подавлений стан. Ці симптоми свідчили, очевидно, про наявність у нього розладів невротичного характеру й проявлялися щораз, коли яка-небудь зовнішня подія порушувало звичний ритм його життя. У такий спосіб хвороба стала свого роду екраном, що захищала вченого від повсякденної суєти, забезпечуючи йому необхідна самітність і можливість цілком сконцентруватися на роботі над новою теорією. Один з його біографів визначив його недугу як «хвороба, що породжує творчий процес».

Дарвін вів відокремлений спосіб життя, уникав поїздок у гості й сам намагався нікого до себе не запрошувати. Він навіть установив дзеркало за вікном свого кабінету, щоб стежити за тими, хто приїжджав його відвідувати. День за вдень, тиждень за тижнем, він страждав від болів у шлунку й всі ці роки сільського самітництва відмовлявся спати всюди, крім свого надійного будинку. Його постійно терзали занепокоєння.

Варто сказати, що для занепокоєння були серйозні підстави. Ідея еволюції природи зустріла суворий осуд реакційно настроєних діячів церкви й деяких учених. Духівництво бачило в ній погрозу морального розкладання й підриву суспільних підвалин. У своїх проповідях священики невпинно підкреслювали, що якби не було розходження в походженні людей і тварин, то не було б і розходження в їхньому поводженні, і в підсумку звірина жорстокість знищила б паростки цивілізації. Сам Дарвін іноді називав себе «диявольським проповідником» і визнавався друзям, що робота над теорією еволюції подібна сповіді присудженого до смерті (Desmond & Moore. 1991). Він знав, що після опублікування своїх ідей буде проклятий як єретик.

Пройшли довгих 22 року, перш ніж Дарвін зважився познайомити мир зі своїми відкриттями. Йому хотілося, щоб до моменту опублікування його теорія опиралася на незаперечні наукові докази. Тому він працював не поспішаючи, діючи гранично уважно й обережно.

В 1842 році Дарвін склав перший 35-сторінковий начерк своєї теорії. Два роки через начерк перетворився у есе, що однаково не влаштовувало автора. Він продовжував зберігати свої відкриття в строгому секреті, довіряючи їх лише геологові Лайелю й ботанікові Джозефові Хукеру. Наступні 15 років пройшли в болісних міркуваннях, ретельному вивченні зібраного матеріалу, перевірці й повторному огляду доказів з метою зробити свою теорію невразливої у всіх відносинах.

Невідомо, скільки б ще часу Дарвін продовжував відкладати публікацію своєї роботи, якби в червні 1838 року не одержав листа від молодого натураліста Альфреда Рассела Уоллеса, що зробило на нього ефект бомби, що розірвалася. Уоллес, перебуваючи у Вест-Індії, під час відпустки по лікуванню хвороби зумів загалом розробити свою теорію еволюції, багато в чому подібну з дарвінівської, хоча й не мала у своїй основі настільки багатого аналізованого матеріалу. Найжахливішим було те, що, за словами самого Уоллеса, ця робота зайняла в нього всього три дні. Він цікавився думкою вченого про своє відкриття й просив про сприяння в його опублікуванні. Представте стан Дарвіна, що віддав майже 20 років життя щоденним кропітким дослідженням!

Подібно ученим, Дарвін відрізнявся крайнім честолюбством. Ще до експедиції на «Бигле» їм був зроблений запис про прагнення «зайняти гідне місце у світі науки». Згодом він додав до неї такі слова: «Я хотів би надавати якнайменше значення таким дрібницям, як слава. Мені не подобається, коли в основі творчості лежить прагнення до першості, але я був би уражений, якби хто-небудь зміг опублікувати мої ідеї раніше мене».

За словами Лайела, Дарвін знав, що якщо допоможе Уоллесу опублікувати його роботу, то роки завзятої праці над теорією еволюції зійдуть нанівець, а він сам втратить право на авторство. Дарвін буквально розривався перед важким вибором. Кончина сина, що вмер від скарлатини в ці ж дні, поставила його на грань розпачу. З тугою міркуючи про лист Уоллеса, у підсумку він із завидною безпристрасністю прийшов до наступного висновку: «Схоже, це буде надто жорстоко, якщо я втрачу пріоритет відкриття, яким фактично володів уже стільки років. До того ж я не вважаю, що відмова від публікації відіб'ється на науковій стороні питання… Публікація ж буде занадто несправедлива стосовно мене».

Лайел і Хукер запропонували, щоб лист Уоллеса й уривки з майбутньої книги Дарвіна були зачитані на зборах Линеєвської спілки (наукового суспільства, названого по ім'ю шведського натураліста Линея) 1 липня 1858 року. Ця подія ввійшла в історію науки, а всі 1250 екземплярів першого видання «Про походження видів» були розкуплені в перший же день продажу. Книга породила небачений сплеск емоцій суспільної думки й незліченні суперечки. Дарвін, хоча й під вогнем критики, виграв свою битву за місце в історії.

«Про походження видів» і інші роботи

Відзначивши факт мінливості видів живих істот, Дарвін зробив висновок про спадкоємну передачу розходжень від покоління до покоління. Оскільки в природі, міркував далі Дарвін, процес природного добору приводить до виживання тих організмів, які щонайкраще підходять до середовищу перебування, у безперервній боротьбі за існування перемагають ті, хто успішно пристосовується до змін зовнішнього середовища; не здатні до адаптації гинуть.

Дарвін сформулював свою ідею про боротьбу за виживання після читання книги економіста Томаса Мальтуса «Досвід про закон народонаселення», написаної в 1789 році. (У свій час ця ж книга надихнула й Альфреда Уоллеса.) Мальтус затверджував, що виробництво продовольства у світі росте в арифметичній прогресії, у те час як населення Землі – у геометричній. Це неминуче приведе до ситуації, коли більшість людей зштовхнеться з погрозою голодної смерті. Вижити в таких умовах зможуть тільки найдужчі й жорстокі.

Дарвін поширив цей принцип на всі живі організми й розробив свою концепцію природного добору. Відповідно до його подань, особині, що перемогли в боротьбі за існування й якщо достигли зрілості, прагнуть передати своєму потомству навички й переваги, що дозволили їм перебороти бар'єр природної селекції. Далі, оскільки мінливість є одним із проявів закону спадковості, вона неминуче позначиться й на новому поколінні, причому окремі його представники будуть мати більшу перевагу в боротьбі за існування в порівнянні з родителями. У підсумку ці якості, передаючись із покоління в покоління, можуть викликати помітні внутрішньовидові зміни. Іноді внутрішньовидові розходження стають настільки глибокими, що, як підтвердили дослідження, приводять до утворення нових видів.

Дарвін не розглядав природний добір як єдиний механізм розвитку еволюції. Він розділяв переконання Ламарка в тім, що зміни, придбані організмом у період його життя, можуть передаватися в спадщину.

Хоча деякі релігійні діячі напрочуд прихильно поставилися до ідей еволюційної теорії, основна маса сприйняла її в багнети, оскільки була переконана в її несумісності з канонічною біблійною картиною створення миру. Один високопоставлений служитель церкви назвав її «спробою скинути Бога», додаючи при цьому, що «якщо вважати теорію Дарвіна щирої, те варто визнати помилкової Книгу Буття, а відомі всім нам, християнам, Божественні одкровення – обманом».

Протягом року після опублікування роботи «Про походження видів» не вщухали дебати в Оксфордському університеті й на засіданнях Британської асоціації розвитку науки. Серед виступаючих минулого біолог Томас Генрі Гексли, що захищав Дарвіна, і єпископ Семюэль Уилберфорс (що одержав за свої красномовність кличку Мильний Сем), що відстоювала точку зору Біблії. «Розглядаючи теорію Дарвіна, Уилберфорс поздоровив себе… що він – не нащадок мавпи. На що пішла негайна репліка Хаксли, що він скоріше зволіє бути нащадком мавпи, чим людини, що використовує свої знання й красномовство на те, щоб опорочити вченого, що присвятив своє життя пошукам істини».

Іншим доповідачем був Роберт Фитцрой, що був капітаном на «Бигле» під час подорожі Дарвіна. Будучи релігійним ортодоксом, він винив себе за допомогу, зроблену дослідженням ученого. Під час свого виступу Фитцрой потрясав над головою величезною Біблією, заклинаючи слухачів вірити слову Божому, але його виступ потонув в обурених лементах тих, що зібралися. П'ять років через нещасний капітан покінчив життя самогубством.

Недавні відкриття істориків дозволили по-новому глянути на те, що кануло в Лету, наукове протистояння. Очевидно, характер звіту про дебати в Оксфорді був обумовлений антиклерикальною позицією Гексли і його спробою (можливо й ненавмисної) зміцнити свій образ передового вченого. Фактично слухання носили характер не відкритої полеміки, а серії підготовлених доповідей, і саме друг Дарвіна Джозеф Хукер, а не Гексли дав відсіч єпископові Уилберфорсу. Сам же Дарвін зберіг з єпископом гарні відносини, озиваючись про його аргументи як про «надзвичайно митецький, хоча й позбавлених наукового змісту».

Боротьба навколо теорії еволюції продовжилася й у нашім столітті. В 1925 році в місті Дейтоне, штат Теннессі, відбувся так званий «мавпячий процес» над шкільним учителем Джоном Скоупсом, що познайомив своїх учнів з навчанням Дарвіна. У цьому ж штаті майже піввіку через, в 1972 році, один священик обвинувачував теорію Дарвіна в тім, що вона «породжує моральне розкладання, похіть, аморальність, користолюбство й такі злочинні дії, як уживання наркотиків, розбій і приголомшлива своя жорстокість акти геноциду». В 1968 році Верховний Суд США скасував закон, що забороняв викладання теорії еволюції в школах, однак проведене в 1985 році дослідження показало, що майже половина дорослого населення Америки рішуче її відкидають.

В 1987 році Верховний Суд виступив проти законопроекту штату Луїзіана, що містив вимогу про те, щоб, у випадку викладання в школі теорії Дарвіна, у рівному обсязі викладалося б і традиційне біблійне вчення про походження життя. В 1990 році Колегія з питань освіти штату Техас схвалила випуск підручника, що містив виклад теорії еволюції, однак все-таки третина її членів була проти такого рішення.

Починаючи з 1840 року Дарвін вів записи про свого малолітнього сина, стежачи за його розвитком. В 1877 році він опублікував їх у журналі «Mind» за назвою «Біографічний нарис про розвиток дитини» (A Biographical recording the child). Ця робота вважається одним із джерел виникнення сучасної дитячої психології.

Надалі Дарвін займався активним вивченням вираження емоційного стану людей і тварин, показуючи, як зміна жестів і поз, типових для більшості емоційних станів живих істот, можуть бути інтерпретовані в термінах еволюційної теорії. У своїй книзі «Вираження емоцій у людей і тварин» він затверджував, що емоційні жести є залишковим наслідком рухів, що служили колись практичним цілям.

Сам Дарвін перебував осторонь від полеміки навколо свого відкриття й писав тим часом інші книги, що мали важливе значення для розвитку психології. Його друга більша робота «Походження людини» (The Descent of Man), що вийшла в 1871 році, містила опис свідчень розвитку людини, починаючи з нижчих щаблів, – у ній робився акцент на подібності психічних процесів у людей і тварин. Книга швидко завоювала успіх. Відомий журнальний оглядач відзначав: «У салонах вона суперничає по популярності з новітніми романами, а в кабінетах розбурхує розуми вчених, моралістів і теологів. І там, і там вона породжує шквал емоцій, що складаються із суміші здивування, глибокого збурювання й замилування». Однак швидке здивування, замилування й визнання перемогли збурювання й неприйняття.

Література

1. Анохон П.К. Від Декарта до Павлова (Триста років теорії рефлексу). К., 2003.

2. Кузьмін Є.С., Якунін В.О. Розвиток психології усередині природознавства. – К., 2000.

3. Челпанов Г. І. Введення в експериментальну психологію. – К., 2003

4. Ждан А.Н. Історія психології. Від античності до сучасності. – К., 2003