Географічне положення

Якщо б мені запропонували виділити в географічній науці одне фундаментальне поняття, без якого географія втратила б своє обличчя, зникла як індивідуальність в системі наук, а при збереженні якого – навіть при зникненні всіх інших – регенерувалася (як живий організм із зиготи) та знову обросла би понятійним шлейфом, то я вимовив би два слова: «Географічне положення».

С.В. Рогачов, декан географічного факультету МДУ

Можна сказати, що поняття «положення» займає серед інших географічних понять виключно важливе місце, оскільки воно уособлює не якийсь об’єкт або явище, а просторові відношення між різними об’єктами (важливість вивчення саме таких відношень пояснюється самим визначенням географії, як науки про територіальні закономірності взаємодії природи і суспільства). Як бачимо, «положення» не є чимось матеріальним, це – абстрактна категорія, що характеризує об’єкт через сукупність його відношень з іншими об’єктами або явищами. Абстрактність поняття ускладнює його сприйняття.

Географічне положення – геопросторове відношення певного об’єкта до зовнішнього середовища, елементи якого мають або можуть мати на нього суттєвий вплив.

Отже, географічне положення – це «адресність» географічного об’єкта, така його характеристика, що показує зв’язки з оточенням.

При цьому вся різноманітність географічних об’єктів відрізняється за видами і масштабом, а геопросторові відношення формуються на мікро-, мезо- та макрорівні певної країни чи регіону. Об’єктами можуть бути населені пункти, економічні райони, країни, природні територіальні комплекси тощо. Мікроположення визначається локальним оточенням у місці безпосереднього контакту з іншими географічними об’єктами, мезоположення – відношеннями в регіоні або країні, макроположення – відношеннями із значними ділянками географічного середовища або геосистемою в цілому. При цьому в ієрархії геопросторових відношень існує певний поріг – кордон території суверенної держави. За межами держави відлік мікро-, мезо- та макрорівнів, безумовно, йде лише стосовно масштабів усієї світосистеми.

Є відмінність у термінах «географічне положення» і «місцеположення». Місцеположення вказує на локалізацію (location) або належність, воно незмінне, прив’язане до одних координат. Географічне положення (geographic situation) відбиває відношення в системі, воно при незмінних координатах об’єкта може змінюватися залежно від змін ситуації в навколишньому середовищі.

Властивостями географічного положення є:

• детермінованість відношень об’єкта із зовнішніми об’єктами і системами;

• потенціальність – географічне положення є водночас і результатом попереднього розвитку об’єкта (міста, економічного району, держави тощо) і чинником його подальшого функціонування і розвитку;

• дистанційність – географічне положення є тим вигіднішим, чим ближча відстань розташування об’єктів, що взаємодіють¹.

Поняття «географічне положення» містке і комплексне. Тож для глибшого розуміння географічного матеріалу виділяють кілька його складових (видів). Якщо в якості елементів зовнішнього середовища досліджуваного об’єкту для оцінки сукупності його просторових відношень взяти екватор і початковий меридіан – то це буде положення в розумінні геодезії і картографії (або математичної географії). Якщо ж такими елементами будуть гори, річки, моря та інші об’єкти і явища фізико-географічного порядку, то мова піде про фізико-географічне положення. Соціально-економічна географія під положенням буде розуміти відношення досліджуваного об’єкта до того, що має певне економічне значення для нього, – однаково, чи будуть це речі природного походження (родовище корисних копалин або важливий водний шлях), чи створені людиною (населений пункт, промисловий або транспортний об’єкт).

Таким чином від загального географічного положення свого часу відокремилося поняття «економіко-географічне положення» (ЕГП).

Економіко-географічне положення – це сукупність просторових зв’язків певного економічного об’єкта (країни, району, міста, підприємства) з іншими об’єктами, що знаходяться поза його межами (транспортними шляхами, родовищами корисних копалин, промисловими базами тощо), взаємодія з якими для нього істотна нині чи буде такою у майбутньому.

Поступове розширення предмету вивчення економічної географії та перетворення останньої в суспільну зумовлює потребу введення більш універсальної категорії «суспільно-географічне положення». Суспільно-географічне положення певного об’єкту ойкумени є сукупністю важливих для його функціонування просторових відношень до інших суспільно-географічних об’єктів або ознак.

Політико-географічне, транспортно-географічне, економіко-географічне у вузькому розумінні (або сусідське), еколого-географічне та інші види положення, по суті, ввійшли до складу суспільно-географічного положення як його складові частини (див. табл. 8.1.). Отже, наведемо нижче ще визначення тих видів суспільно-географічного положення, які у ХХІ столітті отримали й «власне життя».

Політико-географічне (геополітичне) положення – сукупність геопросторових відношень країни до політичних даностей світосистеми, які мають на неї вплив. Іншими словами – це місце країн на політичній карті світу, віддаленість від економічних центрів і транспортних осей інтеграційних угруповань, участь у військово-політичних і політико-економічних організаціях, у міжнародних потоках товарів, капіталів, людей, інформації. Важливе стратегічне значення також має розташування зовнішніх джерел сировини і продовольства, їх віддаленість та різноманітність (диверсифікація) тощо.

Еколого-географічне положення – сукупність просторових зв’язків певного географічного об’єкту в системі екологічно активно діючих компонентів довкілля (як природних, так і антропогенних), близькість чи віддаленість від зон екологічного лиха.

Таблиця 8.1.

Інструкційна картка вивчення суспільно-географічного положення об’єкту

(на прикладі країни)

Складові частини	Елементи характеристики
1. Геодезичне (математичне) положення	Розташування на материку та в частині світу; координати крайніх точок; протяжність з півночі на південь та із заходу на схід; наявність виходу до океанів і морів, протяжність берегової лінії та ін.
2. Політико-географічне положення	Історія формування території; держави-сусіди, їх кількість та участь у військово-політичних блоках; наявність територіальних претензій; близькість осередків міжнародної напруженості та ін.
3. Транспортно-географічне положення	Близькість чи віддаленість від міжнародних сухопутних, морських та інших шляхів; наявність морських портів; оцінка компактності території самої країни та ін.
4. Сусідське (власне економіко-географічне, у вузькому розумінні) положення	Оцінка положення країни по відношенню до сировинних баз та ринків збуту товарів і послуг за її межами; рівень економічного розвитку країн-сусідів; наявність транзитних магістралей, що перетинають державні кордони; місткість внутрішнього ринку сусідніх країн та ін.
5. Еколого-географічне положення	Оцінка положення країни в системі екологічно активно діючих компонентів довкілля (як природних, наприклад, напрямок пануючих вітрів, так і антропогенних), близькість чи віддаленість від зон екологічного лиха.
6. Зміна ЕГП в часі	Зміна кількості сусідів, довжини кордонів з ними; поява нових економічних, військових та інших об’єктів в прикордонних зонах; зміни форм правління в сусідніх державах; побудова транзитних транспортних об’єктів та ін.
7. Загальний висновок	Наскільки позитивно або негативно ЕГП впливає на розвиток окремих галузей та національної економіки в цілому; встановлення узагальненого композиційного типу ЕГП, прогноз стосовно можливих змін в майбутньому.

Для того, щоб краще зрозуміти механізм впливу ЕГП в широкому розумінні (тобто суспільно-географічного положення) на господарський розвиток, наведемо декілька прикладів. З цією метою оберемо території, що за своїми природними умовами схожі, а різняться саме ЕГП (Швеція та Уральський економічний район Росії; Канада та російський Сибір).

У першому випадку (Швеція та Урал) спільними рисами є гори помірного поясу, наявність великих покладів високоякісної залізної руди, добра забезпеченість лісовими ресурсами та ін. Ці обставини сприятливі для розвитку деревної металургії. І дійсно, певний час (кінець ХVІІ – все ХVІІІ століття) Урал і Швеція були головними постачальниками заліза в Європі. Це були часи, коли Великобританія спалила на виплавку чавуну всі свої ліси, а технологіями виплавки чавуну на вугіллі ще не володіли.

Але є і принципові відмінності вищеназваних територій, пов’язані саме з ЕГП: Скандинавські гори розташовані біля морів, що забезпечують зручний вихід до розвинутих країн Європи, а Уральські гори лежать на межі Європи та Азії, вони далеко «заховані» від морів. Зрозуміло, що Швеція, маючи більш надійний та дешевий зв’язок по морю з розвинутими країнами, розвинулася набагато раніше Уралу. Останній змушений був «чекати» появи залізниць і по-справжньому зміг піднятися лише у ХХ столітті, особливо після створення так званого «Урало-Кузнецького комбінату», який поєднав уральське залізо із кузнецьким вугіллям.

У другому випадку (Сибір і Канада) знову ж таки знаходимо багато спільного у природних умовах. Здавалося б, «стартові» позиції однакові. Але ЕГП різниться принципово: Канада має на сході і заході незамерзаючі порти – Галіфакс на Атлантиці та Ванкувер на узбережжі Тихого океану. Дякуючи цьому Канада помітно випереджає Сибір за рівнем соціально-економічного розвитку.

Отже, як бачимо з наведених прикладів, економіко-географічне (суспільно-географічне) положення має виняткове методологічне значення. Фундаментальне обґрунтування концепції ЕГП зробив М.М. Баранський у 1929 році. Відтоді це поняття надійно ввійшло в теорію і практику економіко-географічних досліджень у всьому світі. Пояснюється це тим, що місце і роль будь-якого регіону (хай то буде країна, економічний район або промисловий вузол) в системі географічного поділу праці значною мірою визначається ЕГП.

Розглянемо цю ситуацію на прикладі України. В умовах Російської імперії її територія була слабко індустріалізована (за винятком Києва та Одеси, пізніше – Донбасу), але мала високоінтенсивне сільське господарство. Такі особливості спеціалізації та участі у географічному поділі праці пояснюються саме специфікою суспільно-географічного положення. Україна з різних боків була оточена промисловими районами: на північному заході і заході це Санкт-Петербург, Рига, Варшава, Лодзь, які встигли індустріалізуватися раніше в силу близькості до Балтійського моря і західних кордонів; на півночі – Москва, яка індустріалізувалася внаслідок свого центрального положення на Східноєвропейській рівнині поблизу місця перехрещення важливих річкових шляхів. До того ж і Москва, і Санкт-Петербург використали столичний статус. Склалася ситуація, при якій галузі промисловості, що орієнтувалися на зовнішній ринок, тяжіли до Санкт-Петербургу, Риги, Варшави, а ті, що орієнтувалися на внутрішній ринок, – до Москви. Внаслідок такої конкуренції сусідніх територій значна частина України виявилася «вільною» від промисловості. З іншого боку, ця сама близькість промислово-міських районів формувала підвищений попит на сільськогосподарську продукцію, створювала умови для інтенсивного розвитку сільського господарства, особливо виробництва технічних культур (льон, коноплі, цукровий буряк) і товарного тваринництва (м’ясо, молоко, шкіри). Отже, саме особливості ЕГП сприяли формуванню відповідного типу господарства на території України.

Особливе значення ЕГП має для розвитку міст. Адже міста виникають та зростають на економічних зв’язках й тим самим реалізують просторові відношення певного пункту до різних економічних об’єктів.

Історія багатьох міст свідчить про стійку і потужну роль ЕГП в їхньому розвитку. Є чимало прикладів, коли міста зникали та знову відроджувалися, стверджуючи фокусну (вузлову) роль саме цього місця для численних економічних зв’язків, підкреслюючи той факт, що на цьому місці міста не може не бути. Яскравим зразком слугує історія Карфагену. Один з римських сенаторів прославився тим, що всі свої виступи починав і закінчував закликом «Карфаген повинен бути знищений!». Протягом тривалих Пунічних воєн Рим намагався зруйнувати Карфаген та стерти саму пам’ять про нього. Карфаген таки було зруйновано, а попелище розорано і засіяне на знак того, що міста тут ніколи вже не буде. Але Карфаген відродився. Був спалений вдруге і його територія засипана сіллю, щоб навіть рослини не могли тут існувати. Та з плином часу з’являється Новий Карфаген. Навала арабів вже у VІІІ столітті після Р.Х. знову закінчується нищівним руйнуванням. Але знову велике місто – Туніс (столиця держави) виникає на згарищі, фіксуючи таким чином надзвичайні вигоди ЕГП цього пункту.

Яскравим прикладом слугує і виникнення Санкт-Петербургу, за влучним висловом О.І. Воєйкова, в «економічній пустелі». Справді, місто було закладено на майже незаселеній території, до того ж відірване від інших економічних центрів і районів тодішньої Росії. Проте Петербург зростав у місці, зручному для зовнішньоторговельних зв’язків країни, які на той час були вкрай необхідні для її економічного становлення. З’явилися нові шляхи сполучення, встановилися економічні зв’язки з центральними районами країни, і невдовзі Петербург став найбільшим економічним центром Російської імперії.

Так точно і на місці Одеси місто не могло не виникнути. Навіть безводний сухий степ Причорномор’я не зміг перешкодити стрімкому розвитку Одеси як зовнішньоторговельного порту.

Цікаво, що місця перетину (фокуси) економічних зв’язків можна визначити навіть тоді, коли рівень розвитку продуктивних сил країни ще недостатній для заснування міст. Наприклад, у багатьох африканських країнах існують так звані «уявні міста». На перетині зв’язків кількох сусідніх поселень існують «пусті», незаселені місця, де збираються місцеві базари та ярмарки, проводяться адміністративні збори населення, свята та інші заходи. Тобто з плином часу саме тут має виникнути місто.

Розберемо цю ситуацію на теоретичному рівні. Всі об’єкти володіють фізичними і функціональними властивостями. Між цими властивостями бажана тотожність. Якщо така тотожність відсутня, відбувається «тиск місця», виразом якого є міграції людей, зміна функцій об’єктів, їх підйом або деградація чи навіть фізичне переміщення.

Таким чином, місце є істотною внутрішньою характеристикою об’єкту, фактором його функціонування. Розуміння цього факту привело до поширення в географії так званого «позиційного принципу».

На відміну від математичного (геодезичного) положення в системі координат або фізико-географічного положення, ЕГП – категорія історична, тобто змінна у часі.

Наведемо декілька таких прикладів. У середні віки італійські міста-республіки Венеція і Генуя контролювали торгівлю на Середземному морі, потіснивши (після хрестових походів) арабських купців і мореплавців. У Європі користувалися попитом східні товари (оксамитові та шовкові тканини, бавовна, порцеляна, прянощі, парфуми, самоцвіти тощо), які надходили азійськими торговими шляхами (зокрема «Шовковим шляхом») до узбережжя Чорного та Середземного морів або доставлялися арабськими мореплавцями з Індії у Перську затоку і далі суходолом до східного Середземномор’я. Венеція завдяки своїй ключовій позиції між Заходом і Сходом на якийсь час стала першою морською і торговою державою Європи.

Але впала Візантія під натиском турків-османів, які захопили Константинополь, жваві торгові міста на шляхах східної торгівлі, у т.ч. й на Чорному морі (наприклад, Кафа – тепер Судак), в результаті занепала вся система торговельних шляхів через Центральну Азію. З іншого боку, від узбережжя Західної та Північної Європи відкрилися шляхи через Атлантику до Америки. Намагання «обійти» турків веде до значних географічних відкриттів. Цікаво, що і Христофор Колумб, і Джон Кабот, які працювали на іспанську та англійську корони, були по суті «безробітними» італійськими мореплавцями.

У долях низки європейських країн відбулися просто катастрофічні зміни внаслідок закриття шляху в Індію турками та пізніших географічних відкриттів Васко да Гами і Христофора Колумба. В результаті цих подій середземноморські держави на чолі з Венецією занепадають, натомість «піднімаються» приатлантичні – спочатку Іспанія і Португалія, пізніше Великобританія, Нідерланди, Франція. Можна навіть сказати, що ті втрати, які понесла римська католицька церква, і ті успіхи, які мала Реформація в Європі, значною мірою пов’язані саме із занепадом Італії.

Нині Венеція – місто регіонального значення, історико-архітектурна перлина, яка продовжує залишатися важливим туристським та економічним центром, що живе у світлі минулої слави.

У ХІХ столітті відбулася історична подія, яка дещо поправила ЕГП Італії – це відкриття у 1869 році Суецького каналу. Середземне море перестало бути «тупиковим», воно отримало вихід в Індійський океан. З цього часу ЕГП Італії постійно поліпшується. До речі, захоплення Італією Лівії перед Першою світовою війною, тимчасова окупація Абіссінії (Ефіопії) у 1937 році та й сама участь у Другій світовій війні – це ланки її боротьби за шляхи із Середземного моря в Індійський океан.

Отже, ми бачимо ситуацію, коли при незмінному геодезичному і фізико-географічному положенні, ЕГП Італії докорінно змінилося.

При цьому не слід забувати, що переваги ЕГП, якими б вони не були великими, самі по собі створюють лише можливості, які ще треба використати. Цих можливостей у сильного більше, ніж у слабкого. Місця з особливо вигідним ЕГП завжди притягували жадібні погляди, тому інколи переваги положення накликали біди на деякі країни (класичні приклади цього – Гібралтар, Панама, Єгипет).

Проаналізуємо ще одну ситуацію. США колись були країною на «краю світу». Якщо англійські королі давали якому-небудь лорду або акціонерному товариству ділянку узбережжя, то вказувалися тільки північний і південний кордон по паралелям, а у західному напрямку можна було освоювати земель скільки завгодно. На картах того часу для заповнення «пустоти» за Аппалачами малювалося розкрите Євангеліє. Але в середині ХІХ століття будуються Ері-канал від Великих озер до Нью-Йорку, перша трансконтинентальна залізниця Нью-Йорк – Сан-Франциско; на початку ХХ століття вводиться в дію Панамський канал (1914). Таким чином поступово США із «країни на краю світу» перетворюються у «країну між двома океанами». Цією ситуацією країна дуже вдало користується під час Першої і Другої світових воєн: однією рукою вона завозить сировину із Східної Азії, Австралії та Океанії, а іншою – продає товари в Європу, яка, зайнята війною, купує все за шалені гроші. Отже, можна сказати, що США – це країна, яка власними руками створила сучасне ЕГП.

Подібний приклад, але не таких масштабів, був в історії СРСР при освоєнні в 30-х роках ХХ століття Північного морського шляху.

В найбільш узагальненому вигляді якісна оцінка ЕГП може бути подана за допомогою його композиційних типів: центральне, периферійне (ексцентричне), глибинне або внутрішньоконтинентальне (особливий випадок – анклав), суміжне, вузлове, приморське та інші типи положення.

Переваги і недоліки ЕГП можна спробувати виразити кількісно. Така кількісна оцінка широко застосовується при порівняльно-географічному аналізі. Як приклад можна використати формулу 4.4. (коефіцієнт приморського положення). Існують і більш складні підходи. Над методикою кількісних оцінок ЕГП вдало працюють українські географи О.Г. Топчієв, В.Й. Лажник, Я.І. Жупанський.

Проте завдання даної лекції полягає не в розкритті конкретної методики кількісної оцінки ЕГП, а в доведенні принципової можливості такої оцінки. Як і в багатьох інших напрямах суспільно-географічних досліджень, традиційні словесні, описові характеристики ЕГП змінюються кількісними оцінками, параметрами, моделями. Це сприяє прогресивному розвитку географічної науки як у теоретичному й понятійному аспектах, так і щодо методів дослідження, зокрема кількісних оцінок, інженерно-конструктивних обчислень і прогнозів. У цьому запорука успіхів СЕГ у розв’язанні актуальних питань сьогодення.