Міністерство освіти та науки України

Реферат

на тему

Політична географія як складова частина СЕГ

Черкаси 2010

Різноманітні політичні відомості завжди були присутні в географічних країнознавчих описах. Згодом з’явився і термін "політична географія", який стали вживати коли йшлося про розгляд політичної будови держав чи ситуації на політичній карті світу. Першим цей термін використав французький філософ Тюрго у 1750 р. Це був той період європейської суспільної історії, коли зароджувалися сучасні суспільні науки. Політичну географію як самостійну науку започаткував німецький географ Фрідріх Ратцель, який надрукував першу роботу з цієї проблематики у 1885 р. та першу монографію під назвою "Politische Geographie" у 1897 р. На межі ХІХ-ХХ століть активізували дослідження з політичної географії вчені Великобританії, Франції, США та інших країн.

У цей же час в надрах політичної географії зародилися ідеї геополітики. Сам термін "геополітика" впровадив у науковий обіг шведський політолог Рудольф Челлен у 1899 р.

Політична географія – особлива географічна наука в межах СЕГ. З одного боку, політична географія – наука політична, оскільки вивчає в першу чергу політичні відносини, явища і процеси; але в той же час вона є географічною, тому що має на меті вивчення конкретних територіальних соціально-економічних систем та взаємозв’язків між їх елементами.

Таким чином, політична географія – одна з галузей науки, що знаходиться на стику наукових дисциплін, саме такі дослідження в сучасних умовах розвиваються найбільш інтенсивно. Предмети таких галузей науки не просто межують між собою, але й певною мірою накладаються один на одного (ось чому політична географія відноситься до блоку галузево-комплексних суспільно-географічних наук – див. лекцію №1). Політична географія вивчає територіальні аспекти політичної сфери суспільного життя, яка являє собою сукупність багатьох явищ, процесів та громадських інститутів.

У системі політичних наук політична географія має тісні зв’язки з політологією, міжнародним правом, наукою про міжнародні відносини, адміністративним правом і вносить у регіональні та порівняльні аспекти цих наук потужний географічний контекст. Пов’язана політична географія також з історією, економікою, особливо з дослідженнями міжнародних економічних відносин, етнографією, релігієзнавством та ін.

Спорідненою з політичною географією є геополітика. Об’єкти дослідження цих наук на макрорівні частково збігаються. Різниця – у відмінностях предмета дослідження. Прикладна геополітика до того ж є досить заангажованою (з позицій інтересів певної держави).

Як частина СЕГ, політична географія тісно пов’язана з іншими її галузями. Політико-географ зобов’язаний знати всі ланки зв’язків у соціально-економічних системах. Суттєвий вплив на політичну ситуацію безпосередньо і опосередковано спричиняють особливості систем розселення, які вивчаються географією населення. Наприклад, індивідуальна психологія і політична орієнтація мешканців тих сільських місцевостей, де населення мешкає переважно у крупних селах, і тих, для яких властиве дисперсне розселення фермерського населення, як правило, сильно відрізняються.

Предмет дослідження політичної географії безпосередньо торкається предмета військової географії, особливо у дослідженнях крупних регіонів. Для військової географії являє інтерес оцінка політико-географічного положення країни чи району, вивчення співвідношення збройних сил, наявність чи відсутність пацифістських, сепаратистських (за територіальне відокремлення, вихід із складу держави), іредентистських (за повернення втрачених колись територій) рухів і виступів та ін. Політична географія, подібно країнознавству, "синтезує" висновки географії господарства, населення, культури та інших складових нашої науки. Це дозволяє розцінювати політичну географію не тільки як особливу науку, але й як наскрізний напрямок, що подібно до географії населення "пронизує" всю СЕГ.

Політико-географічні дослідження можуть стосуватися також історії розвитку процесів. Це дослідження політико-географічних процесів далекого минулого або спроби політико-географічного прогнозу (наприклад, регіонального прогнозу результатів виборів).

У політичній географії почали вже формуватися і певні підгалузі, для яких можна визначити самостійний об’єкт або предмет дослідження. Це, наприклад, електоральна географія, етнополітична географія, політична географія Світового океану та його акваторій тощо.

Отже, політична географія – це суспільно-географічна наука, що вивчає формування політичної карти світу, розміщення і територіальне поєднання політичних сил в їх взаємозв’язку з просторовою організацією життя суспільства (кордонами, адміністративно-територіальним поділом та ін.).

Об’єкт політичної географії – територіально-політичні системи (ТПС), які взаємодіють між собою та з геопростором. Територіальна політична система – це сув’язь різноманітних елементів політичної сфери, яка функціонує на певній території. Цілком зрозуміло, що ці системи відрізняються складністю і масштабом.

За складністю ТПС можуть бути інтегральними, багатокомпонентними, "галузевими". Це, наприклад, системи і кластери держав, регіональні інтеграційні системи, військово-політичні системи, системи державних кордонів, системи адміністративно-територіальних одиниць, адміністративних центрів, виборчих округів та ін. Це також можуть бути системи політичних чинників, що впливають на розвиток систем розселення, загострення екологічних ситуацій тощо.

За масштабами вирізняють ТПС, а, відповідно, і масштаби дослідження глобального (світ), регіонального (країни та їх групи) або місцевого рівня.

Предметом політичної географії є політико-територіальна організація суспільства у географічному просторі. Граничним об’єктом дослідження виступає власне політична карта світу.

Поняття "політична карта світу" має подвійне смислове навантаження. В утилітарному розумінні – це географічна карта (атлас) Землі або регіону, на якій відображена різноманітна політико-географічна інформація, у абстрактному (науковому) – усе розмаїття даних про тканину політичного життя світу, окремих регіонів і країн.

Політична карта світу – це сформована сукупність ( система ) суверенних держав, залежних територій, Антарктиди та вод Світового океану.

Провідна сукупність об’єктів, зображених на ній – це території, країни та держави. Найширшим за використанням і змістом є термін "територія".

Територія – частина поверхні суходолу на Землі з властивим тільки їй набором природних і створених людською діяльністю ресурсів, що має певні просторові межі та географічне положення.

Відповідно, коли йдеться про морські простори, вживається термін "акваторія". Акваторії Світового океану все активніше долучаються до політичного життя планети, оскільки мова йде про свободу судноплавства, використання природних ресурсів, екологічну безпеку та ін. Логічним є вживання узагальнюючого родового поняття "геоторія", в якому об’єднується зміст понять територія, акваторія та аероторія.

Країна – це територія з визначеними кордонами і заселена певним народом, що в політико-географічному відношенні може мати державний суверенітет або бути залежною. Загалом на політичній карті світу налічується близько 230 країн (різні автори називають від 224 до 237 країн; але абсолютна точність є неможливою і навіть некоректною через існування таких спірних територій, як Сеута і Мелілья, невизнаних і самопроголошених держав, починаючи від Тайваню, Турецької Республіки Північний Кіпр або Придністровської Молдавської Республіки і завершуючи віртуально-анекдотичною Сіландією).

Оскільки в сучасному світі існує ціла низка несуверенних утворень (колонії, напівколонії, окуповані території, спірні території, підопічні території, нейтральні зони та інші), то по відношенню до країн без суверенітету більш зручно використовувати узагальнюючий термін "залежні території". Кількість залежних територій перевищує три з половиною десятки.

Держава – суверенне політичне утворення, країна з певною територією, населенням, господарством і політичною владою в ній. Держава є основним носієм прав і обов’язків у міжнародних відносинах. Отже, держава – найбільш важлива політико-географічна одиниця. Лише держави можуть бути членами міжнародних організацій (ООН, МВФ та ін.), всі інші об’єкти політичної карти мають відносно менше (підпорядковане) значення.

Для забезпечення свого суверенітету незалежні держави створюють системи законодавчої, виконавчої та судової влади, валютно-грошову систему, митну службу, органи безпеки, національні збройні сили тощо.

Отже, головною юридичною ознакою держави є суверенітет (політична самостійність, незалежність). Станом на сьогоднішній день число держав на політичній карті світу становить 195, розподіляються вони по частинам світу таким чином: Європа – 44, Азія – 48, Африка – 53, Америка – 36, Австралія та Океанія – 14.

Територія держави (або державна територія) – це частина земної кулі, що включає в себе сушу та води, їх надра, повітряний простір над ними, які знаходяться в кордонах держави та під її суверенітетом. До державної території належать також екстериторіальні елементи: кораблі, літаки, морські кабелі поза межами власне території держави, території посольств, генеральних консульств, дипломатичних місій і представництв даної держави, на які поширюється її суверенітет.

Не слід плутати державну територію з національною (або етнічною) територією, тобто частиною земної поверхні, яка історично суцільно заселена певним народом. Скажімо, українська державна територія не збігається з українською етнічною територією, а курдська етнічна територія розташована у межах територій п’ятьох держав (Туреччина, Сирія, Ірак, Іран, Азербайджан).

Державний кордон – це дійсно визначені на земній поверхні або уявні, але позначені на карті лінії, що визначають межі сухопутної та водної території держави. У випадку виходу держави до морів та океанів державним кордоном вважається зовнішня межа територіальних вод.

Процес встановлення державних кордонів відбувається у два етапи – спочатку делімітація, а потім демаркація. Делімітація – це договірне визначення напрямку та положення кордонів з додаванням відповідної карти; демаркація – це безпосереднє встановлення кордонів на місцевості.

Територіальні води – морський 12-тимильний пояс, що прилягає до узбережжя або внутрішніх вод держави. У першому випадку 12 морських миль відраховується від лінії найбільшого відпливу. Морська миля є несистемною одиницею виміру відстаней, вона дорівнює 1 км 852 м (у морській термінології ця відстань інакше називається "вузол").

Внутрішні води – це розташовані в межах державної території озера, річки, канали, а також внутрішні моря, затоки, бухти та лимани, що мають ширину проходу менше 24 морських миль. Відомі випадки віднесення частини морських вод до внутрішніх і при більшій ширині проходу (вхід у Кольську затоку у Баренцовому морі Росія повністю відносить до своїх внутрішніх вод), а також специфічне вирішення питання по Азовському морю, яке вважається внутрішніми водами одночасно двох держав (Росії та України).

За межами територіальних вод прибережних країн усі держави мають право вільного торгового та військового судноплавства, вільного прольоту над морем. Міжнародним правом закріплено статус "відкритого моря", акваторія якого перебуває у спільному користуванні всіх держав і народів, у тому числі й континентальних.

З огляду на важливе транспортно-географічне та військово-стратегічне значення деяких морських проток, які повністю перекриваються територіальними водами прилеглих держав, їм надано статус міжнародних згідно спеціальних угод: Гібралтар (вихід із Середземного моря в Атлантичний океан), Зунд (вихід із Балтійського моря у Північне), Босфор і Дарданелли (вихід із Чорного моря в Середземне).

Використання біологічних багатств та мінеральних ресурсів Світового океану давно вже набуло індустріальних масштабів. Тому група латиноамериканських країн наприкінці 60-х років ХХ століття виступила ініціатором встановлення 200-мильних морських економічних зон, які є відкритими для вільного судноплавання, але в них забороняється будь-яка господарська діяльність (вилов риби, заготівля водоростей, видобуток корисних копалин та ін.) без дозволу держави-хазяїна. До середини 80-х років їх приклад наслідували практично всі держави світу. Зараз на економічні зони припадає 40% акваторії Світового океану, у тому числі райони, які дають 96% вилову риби (через це свого часу виникла низка конфліктів, зокрема "тріскова війна" між Канадою і Францією; в України досі залишається неврегульованим питання проведення меж морської економічної зони з Румунією у Чорному морі через статус острову Зміїний та з Росією у Азовському морі).

Особливим об’єктом політичної карти світу є Антарктида. Цей материк позначається на політичній карті світу білим кольором зовсім не через льодовиковий покрив, а тому, що не має жодного державного утворення, та й взагалі не має постійного населення. Територія Антарктиди згідно міжнародних домовленостей не належить нікому. Цей політико-географічний регіон включає сам материк та прилеглі до нього акваторії Світового океану до 60^о південної широти включно. На межі тисячоліть – це нейтральна демілітаризована територія, статус якої регулюється Договором про режим Антарктиди, підписаним у Вашингтоні в 1959 р. Держави, що підписали договір, погодилися "заморозити" свої територіальні претензії на антарктичні райони, які не можна використовувати як військову базу або театр воєнних дій.

Натомість в Антарктиді виділяються сектори відповідальності певних країн за збереження природних комплексів у незайманому стані. Поки що будь-яка господарська діяльність в Антарктиді заборонена, крім науково-дослідних робіт. Зараз в Антарктиді працюють наукові станції 17 країн світу, серед них й України. Українська станція "Академік Вернадський" (колишня британська станція "Майкл Фарадей") розташована за координатами 66^о15' південної широти та 64^о16' східної довготи на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу. Дякуючи участі в антарктичних дослідженнях Україна отримала квоту щодо вилову криля і риби у шельфовій зоні Антарктиди.

Слід визнати, що крім розглянутих загальновизнаних об’єктів політичної карти світу, у ХХІ столітті швидко зростає значення нових агентів світосистемних процесів. Такими є транснаціональні корпорації і банки (ТНК і ТНБ), міжнародні організації (МВФ, СБРР, СОТ, ФАО та ін.), регіональні інтеграційні системи (ЄС, НАФТА, АСЕАН та ін.), світові міста, насамперед Нью-Йорк, Токіо, Осака, Лондон, Париж, Берлін, Мюнхен, Рим та ін.

Суми річних продаж найбільших ТНК світу (таких як "Екссон-Мобіл", "Брітіш Петролеум", "Шеврон-Тексако", "Дженерал Моторз", "Дженерал електрик", "Тойота" та ін.) співставні з валовим внутрішнім продуктом малих європейських країн або найбільших країн Азії. Вартість же цінних паперів та фінансові можливості деяких ТНК або міжнародних організацій на кшталт МВФ та СБРР (останніх інколи називають "світовим урядом у підпіллі") перевищують розміри накопичень золотовалютних резервів навіть таких країн як США, ФРН, Великобританія, Франція. Колосальні фінансові можливості мають великі світові міста (агломерації Нью-Йорку, Токіо, Лондону, Парижу продукують 20-25% валового внутрішнього продукту своїх держав).

Традиційно забезпечення зв’язків між компонентами світосистеми здійснювалося шляхом руху товарів та послуг на ринку, особливо в зовнішній торгівлі сировиною, промисловими та сільськогосподарськими товарами, а також при трансфері технологій та русі інвестицій. Але на межі тисячоліть в умовах інформаційно-технологічної революції створено нові інтернаціональні транспортно-логістичні та інформаційно-комунікаційні системи. Формується небачена суперсистема фінансово-інформаційних зв’язків у масштабах планети. Нової якості набувають цивілізаційні комунікації в галузях культури, мистецтва, спорту, мас-медіа, шоу-бізнесу.