Зміст

Вступ

1. Історія синтоїзму, як релігії японців

2. Храми та духовенство синтоїстів

3. Синтоїзм як відбиття національної специфіки японців

4. Історія злиття синтоїзму й буддизму і його роль у формуванні японського менталітету

Висновки

Література

Вступ

Назва релігії “синто” складається із двох ієрогліфів: “син” й “те”. Перший переводитися як “божество” і читається ще як - “камі”, а другий означає “шлях”. Таким чином, дослівний переклад “синто” - “шлях богів”. Синто – язичницька релігія. Основу її становить культ предків і поклоніння силам природи. Синто - національна релігія, адресована тільки японцям. Вона виникла в результаті об’єднання вірувань, розповсюджених в окремих місцевостях Японії, навколо культу, що склався в центральній провінції Ямато й пов’язаний з божествами - предками імператорського дому.

У синто збереглися й продовжують жити найдавніші форми вірувань, такі, як магія, тотемізм, фетишизм. На відміну від багатьох інших релігій синто не може назвати свого конкретного засновника - людину або божество. У цій релігії відсутні чіткі розходження між людьми й камі. Люди, згідно синто, відбулися безпосередньо від камі, живуть в одному світі з камі й можуть переходити в розряд камі після смерті, тому синто не обіцяє порятунку в якомусь іншому світі, а ідеалом уважає гармонічне існування людини з навколишнім світом, у духовному середовищі.

Ще однією особливістю синто є безліч ритуалів, що збереглися практично без змін протягом століть. У цей час догматика синто займає в порівнянні з ритуалом досить незначне місце. На початку в синто не було ніяких догм. Згодом під впливом запозичених з континенту релігійних вчень окремі священнослужителі намагалися створити догмати. Однак у результаті виник лише синтез буддійських, даоських і конфуціанських ідей. Вони існували незалежно від релігії синто, основним змістом якої дотепер залишаються обряди.

На відміну від інших релігій синто не містить моральних установок. Місце подань про добро й зло тут займають поняття чистого й нечистого. Якщо людина “ нечиста ”, зробила щось неналежне, вона повинна пройти через ритуал очищення. Дійсним гріхом синто вважається порушення світового порядку - цумі, і за подібний гріх людині прийдеться платити після смерті. Він відправляється в Країну Мороку й там веде тяжке існування в оточенні злих духів. Але розвиненого вчення про загробний світ, пекло, рай або Страшний Суд у синто немає. Смерть розглядається як неминуче загасання життєвих сил, які потім відроджуються знову. Синтоїстська релігія вчить, що душі померлих перебувають десь неподалік і нічим не відгороджені від світу людей. Для послідовника синто всі основні події відбуваються в цьому світі, що розглядається як кращий з світів.

Від прихильника цієї релігії не потрібно щоденних молитов і частих відвідувань храму. Цілком достатньо участі в храмових святах і виконання традиційних обрядів пов'язаних з важливими подіями життя. Тому самі японці нерідко сприймають синто як сукупність національних звичаїв і традицій. У принципі ніщо не заважає синтоїсту висповідати іншу релігію або навіть вважати себе атеїстом. І все-таки виконання обрядів синто невіддільно від повсякденного життя японця з моменту його народження до самої смерті, просто здебільшого обряди не розглядаються як прояв релігійності.

1. Історія синтоїзму, як релігії японців

Перетворення вірувань окремих племен і родів у єдину релігію, що одержала назву “синто”, тісно пов’язане з історією утворення ранньої держави на території Японії. Влада над країною поступово зосереджувалась в руках правителів центральної області Ямато. Тоді ж починається оформлятися культ Аматерасу як верховного божества - прародительки й покровительки імператорського дому. Божества інших кланів, що підкорилися клану Ямато, займали більше низьке положення, відбувся поділ на небесних і земних божеств. Так були зроблені перші кроки в напрямку створенні єдиного пантеону синто.

Звід законів “Тайхорё” (702 р.) закріпив перетворення другої половини VII в., у результаті яких була створена централізована держава китайського типу. Одним з нововведень, відбитим в “Тайхорё”, була установа спеціального органу по керуванню справами земних і небесних божеств за назвою “дзингикан”, якому належало перше місце в адміністративній системі Ямато. У його функції входили контроль над великими святилищами й організація релігійних церемоній за участю імператора. Був установлений перелік загальнодержавних синтоїстських свят.

На початку VIII в. міфи, пов'язані з божествами знатних пологів, за вказівкою уряду були зведені воєдино в “Кодзики” й “Нихонги”. Їхні укладачі внесли деякі зміни в японські сказання й легенди з метою зміцнення влади правлячої династії й національного об'єднання.

Ще одним важливим джерелом, що свідчить про систематизацію культу й ритуалу синто в епоху раннього середньовіччя, є “Єнгисики”. Перші десять сувоїв “Єнгисики” містять опису основних церемоній синто, тексти молитов – норито, списки імен богів по храмах, переліки церемоніальних предметів, порядок підготовки жертвоприносин й інші необхідні елементи культу.

В 1081 р. був затверджений список головних синтоїстських святилищ, що одержували підтримку безпосередньо від імператорського дому. Храми підрозділялися на три групи. До першого ставилися сім головних святилищ, які були тісно пов'язані з імператорським будинком. У другу групу входили також сім святилищ, що мають історичне й міфологічне значення. Останню становили вісім храмів, які були пов'язані з буддизмом, божествами основних кланів, місцевими культами й ритуалами викликання дощу.

На процес становлення синто як єдиної релігії помітний вплив зробив буддизм. Ця релігія прийшла в Японію з континенту в другій половині VI в. і швидко завоювала популярність у середовищі придворної аристократії. Сама назва “синто” з'явилося, щоб відрізнити культ місцевих божеств від іноземної культури. Влади всіляко сприяли безконфліктному існуванню цих двох релігій. У відмінності від синто, основу якого становила обрядовість, буддизм був зосереджений на внутрішньому світі людини. Тому їхнє зближення відбувалося шляхом взаємного доповнення. Спочатку камі були оголошені заступниками буддизму, потім деякі з них стали ототожнюватися з буддійськими святими. Нарешті затвердилося подання про те, що камі, як й інші істоти, мають потребу в порятунку за допомогою буддійського вчення. На території синтоїстських храмів споруджувалися буддійські каплиці, практикувалося читання буддійських сутр безпосередньо перед вівтарями синтоїстських святилищ.

Практично всі синтоїстські храми відправляли змішаний синто-буддійський культ. Виключення становили лише два головних святилища Ідзумо й Ісє. В IX-XI ст. буддизм стає офіційною релігією Японії. До цього часу імператор уже втратив реальну владу, що захопили представники аристократичного роду Фудзивара й буддійське духівництво. Потім в XII в. на зміну аристократичному правлінню прийшла система військово-феодальної диктатури на чолі із сьогуном – правителем, у руках якого фактично була зосереджена вся влада в країні. За політично безправним імператором збереглося положення верховного священнослужителя, що відправляє синтоїстські обряди.

Вплив буддизму відчувалося у всьому. У синтоїстських святилищах з'явилися зображення божеств, ритуальні предмети й деталі архітектури, запозичені з буддизму поповнився пантеон божеств, виникли нові свята. Чималу роль зіграв буддизм у формуванні ідеології синто. Синтоїстське духівництво мало потребу в посилення своїх позицій в умовах повного панування буддизму. Це спонукало до створення власних доктрин. Однак і тут не обійшлося без елементів буддизму й китайської філософії, що стали невід'ємною частиною японської культури. Спроби побудови догматів національної релігії вживали людьми, у свідомість яких буддизм пустила глибокі коріння. Так в XII-XIV ст. виник трохи напрвлень синто, що приділяли увагу теоретичним питанням.

У храмах, присвячених божествам - заступникам місцевостей, де розташовувалися центри буддійських шкіл Тэндай і Сингон, виникли змішані синто-буддійські вчення санно-синто й ребу-синто, які розглядали синтоїстські божества як прояв космічного будди Вайрочани, що пронизує весь всесвіт. Жерцями одного із храму Исє було створено Исє-синто. Їхні погляди викладені в “Синто гобусі”. Основні синтоїстські божества, що раніше мали якісь особисті риси в теорії Ісє-синто витлумачувалися як властивості й сторони єдиної реальності.

Контакт із буддизмом сприяв переходу синто від анімізму до Пантеїзму. Серце людини було оголошено єдиним з камі. Ця єдність установлювалася в ході обрядів очищення. Щоб жити в гармонії з камі, згідно Ісє-синто, серце повинне правильним, тобто сприймати навколишнє такої, яке воно є в дійсності, без перекручувань. За допомогою очищення сердце-камі звільняється від усього стороннього й стає подібним до дзеркала. Маючи таке божественне серце, людина живе в радості, а країна перебуває спокої.

До цього напрямку примикає також навчання мудреця Китабатакє Тикафуса(1293-1354), що написав трактат «Дзино сетоки» («Запис справжнього родоводу божественних імператорів»). Йому ж належить вчення про імператорські регалії - дзеркалі, яшмових підвісках і мечі, у яких втілилися божественні чесноти правдивості, милосердя й мудрості. Духівництво будинку Есіда, протягом багатьох поколінь служивше культу кланових божеств роду Фудзивара, заснувало плин Есида-синто. Найбільш відомим його представником є Есида Канєтомо (1435-1511), якому належить трактат «Юіцу синто мэйхоесю» («Збори основних великих принципів єдино правильного синто»). Камі в навчанні Есіда Канєтомо стали розумітися як єдина божественна субстанція, вільно й мимовільно розвертається у всесвіті й така що виявляє різні свої сторони, проявляючись у різноманітних формах. Світобудова представляється в Исє-синто й Есіда-синто у вигляді трьох сил - Неба, Землі й Людини, єдиних у своїй основі. І Китабатакє Тикафуса, і Есида Канэтомо ставили синто вище інших вчень, які, на їхню думку, служили лише для прояснення принципів синто. Панування буддизму як державної релігії Японії тривало аж до 1868 р. Однак в окремі періоди історії, коли виникала погроза єдності нації, роль синто зростала. Це відбулося, наприклад, в XIII в., коли Японії загрожувало монгольську навалу. Посилення позицій синто в релігійному житті країни почалося після її об'єднання військовим диктатором Токугавой Іэясу в 1603 р. Він поклав кінець тривалому періоду феодальної роздробленості. Відродження міфу про безперервність царської династії сприяло зміцненню цілісності держави. При цьому вважалося, що імператори передоручали владу правителям з будинку Токугава. Наприкінці XVII-XVIII в. система військово-феодальної диктатури вичерпала свої історичні можливості, і назріла необхідність змін у суспільстві. Прихильники перетворень виступили під гаслом відновлення законної влади імператора. Синтоїстські теоретики одержали новий імпульс для розвитку імператорського міфу. Багато хто з них були прихильниками конфуціанського вчення, що стало популярним у Японії в період правління дому Токугава. Формування догматики синто тепер відбувалося шляхом з'єднання синтоїстської міфології й конфуціанських етичних принципів, що виражалися в підпорядкування вищестоящим і шанобливості. Розробкою синтоїстськой доктрини займалася в той час й “школа національної науки”- ще один ідейний напрямок синтоїзму. Її послідовники призивали до відродження основ релігії синто, викладених в «Кодзики» й «Нихонги». Ослаблення впливу імператорського двору представники цієї школи зв'язували із впливом іноземних навчань — буддизму й конфуціанства. У результаті діяльності всіх цих шкіл з’явився цілий комплекс нових ідей, що згодом одержав назву кокутай. Основні положення нового навчання кокутай можна звести до наступного: небесні боги продовжують жити у всіх японцях і діяти через них. Цим визначаються такі особливі якості японського народу, як відданість підданих своєму правителеві й синівська шанобливість. Імператор - живе втілення богині Аматерасу - шанується нарівні з богами. Японія розглядається як держава-родина, у якому імператор і піддані зв'язані родинними узами й взаємною любов'ю. Безперервність імператорської династії, божественний дух японського народу визначають особливе призначення Японії й перевага її над іншими країнами.

Якийсь час синто було державною релігією Японії. В 1882 р. уряд країни проголосив волю віросповідання. При цьому державне синто зберегло за собою статус офіційного ритуалу й ідеології. Навчання про національну винятковість відтепер стало обов'язковим для викладання у всіх навчальних закладах Японії. Повсюдно був уведений ритуал поклоніння імператорові. З'явився цілий ряд нових офіційних свят, таких, як День вступу імператора Дзимму на престол, День народження правлячого імператора, День зішестя на землю божественного онука Ниниги, День пам'яті імператора Комєй - батька правлячого імператора, День пам'яті імператора Дзимму. З нагоди свят у всіх школах виконувався обряд поклоніння портретам імператора й імператриці, що супроводжувалася співом національного гімну. У роки японо-китайської (1894-1895 р.) і російсько-японської (1904-1905 р.) війн державне синто стало ідеологією мілітаризму. Загиблі японські солдати оголошувалися камі; у їхню честь будувалися нові храми. На початку 30-х рр. XX в., із приходом до влади в країні ультра націоналістичних і фашистських угруповань, офіційне синто сприяло зміцненню агресивної політики держави. Релігійну основу мали заклики до створення східноазійської сфери спільного процвітання на чолі з Японією. Після поразки Японії в Другій світовій війні державне синто було скасовано й всі пов'язані з ним установи ліквідовані. Окупаційні влади заборонили державне фінансування синто, а також викладання його в навчальних закладах країни. Імператор перестав бути для Японців живим богом і первосвящеником. Однак, відповідно до нової конституції 1947 р., він залишався символом держави і єдності народу. Участь імператора в синтоїстських обрядах стало вважатися справою його особистих переконань. Після відділення релігії від держави храми державного синто втратили привілейоване положення. Збереглися тільки форми синто, не пов'язані з державним культом, а саме храмове синто й синтоїстські секти. Останні запозичили обрядовість із храмового синто, але при цьому мали свої власні догми й пантеони божеств. Отже, синто стало однієї з релігій Японії поряд з буддизмом і християнством. Таке положення існує й донині.

2. Храми та духовенство синтоїстів

У наш час у Японії налічується близько 80 тис. синтоїстських храмів. Більшість із них присвячено культу одного камі. Разом з тим існують храми, у яких шануються декілька камі одночасно, наприклад, кілька духів сусідніх гір, або духи всіх загиблих під час війн солдат, або духи всіх членів якого-небудь прославленого роду. Особливо відвідувані храми, божества яких захищають в тому або іншому виді людської діяльності або допомагають у певні моменти життя. Є камі, що сприяють успіху службової кар’єри, що допомагають здавати іспити, що охороняють від пограбувань, катастроф, пожеж. У сільській місцевості в синтоїстських святилищах богів просять про багаті врожаї й рясні дощі.

Звичайно храм розташований у мальовничій місцевості, де дбайливо зберігається природний ландшафт: у парках, у джерел рік, підніжжя гір. Зустрічаються храми, які взагалі не мають яких-небудь спеціальних будівель. До їхнього числа входять храми Оомива в префектурі Нара й Канасана в префектурі Сайтама. Вони являють собою обгороджені ділянки, що вважаються священними місцями. Це, як правило, прямокутна площадка, покрита галькою, обкладена каменями й оточена солом'яним джгутом, що з'єднує чотири кутових стовпи. У середині такого священного місця перебуває або камінь - івасака, або стовп, або дерево - химороги. На це місце під час церемонії призивається божество. Подібні святилища існували й у далекій давнині.

Звичайний синтоїстський храмовий комплекс складається із двох і більше будинків. Основна будова, призначена для камі, зветься хондєн, а зал для що моляться йменується хайдэн. В основному приміщенні перебуває синтай — тіло камі. Уважається, що саме в синтай вселяється душа камі. Тілом камі можуть виявитися камінь, гілка дерева, дзеркало, меч або дерев'яна табличка, на якій написане ім'я даного камі. Японці думають, що душа камі невичерпна, тому вона може жити в цілому ряді святилищ. Наприклад, безліч храмів по всій країні присвячено богові рису Інари, богові війни Хатиману, душам загиблих воїнів. Синтай зберігається у внутрішнім приміщенні хондєн і схований від очей віруючих.

Навіть коли під час церемоній відкриваються двері вівтаря, місце, де перебуває синтай, залишається запнутим фіранкою. У випадку коли об'єктом поклоніння є дух гори або священного гаю, хондєн може взагалі не бути. Про святість даної території нагадує симєнава — товстий джгут, сплетений з рисової соломи, зі звисаючими кистями й смужками паперу. Взагалі таким джгутом відзначають всі місця, де постійно присутні або можуть з'являтися камі. Крім того, священна територія може бути обнесена огорожею з дерев'яних планок, що називається мидзугакі або арагаки. Перед входом на територію хондєн завжди є дерев'яне спорудження, схоже на ворота, — торін. Воно нагадує про те, як богиня Аматерасу вкрилася в небесному троті й наступила тьма. Щоб змусити богиню вийти зі свого притулку, інші боги поставили перед входом у грот сідало й посадили на нього півнів. Це сідало й з'явився прообразом сучасних торі. Звичайно торі до входу в головний храмовий будинок веде гравієва доріжка, уздовж якого кам'яні тла. Між торі й хондєн установлені спеціальні басейни з водою ритуального обмивання рота й рук інструкція основної будови храмового комплексу може мати кілька варіантів. Найбільше проархитектурні стилі — сумієсі й отори. Будинок, виконаний в одному з них, побудовано із грубого дерева з необдертою корою й має чотирикутну форму. Його двосхилий дах — киридзума — підтримується більшими круглими кутовими стовпами й покритий корою японського кипариса. У довгій стіні будови також є від трьох до п'яти стовпів, подібних кутовим. На двох кінцях гребеня дахи встановлені хрестоподібні спорудження — тиги. Крім того, поверх гребеня даху по всій його довжині закріплено кілька поперечних коротких колод- кацуоги. У будинок ведуть сходи, оскільки його підлога піднята над землею. Часто до входу пристроюється веранда.

У храмах, побудованих в архітектурному стилі нагарє, скат даху з боку веранди подовжений й утворить навіс. У храмів, присвячених богові війни Хатиману приміщення для віруючих примикає до головного храмового будинку. У цьому випадку карнизи дахів обох будівель з'єднуються.

Перші постійні синтоїстські святилища з'явилися ще в VI в.н.е., але як вони виглядали, невідомо, тому що в Японії існує традиція перебудовувати й обновляти храми. Вона пов'язана з поданням про постійне відновлення й відродження життя. Дотепер храми Исє реконструюються кожні двадцять років. Раніше це було звичайним явищем для всіх храмів.

Усередині більшості храмів немає зображень богів. У традиції синто це не прийнято. Часто більші храми прикрашаються зображеннями тварин, які так чи інакше асоціюються із шанованим божеством.

Священики синтоїстських храмів називаються каннуси – хазяїн камі. Аж до середини XIX в. всі посади, пов'язані з відправленням синтоїстського культу, були спадкоємні й передавалися від батька до старшого сина. Так виникли цілі клани священнослужителів – сякє. Найбільш відомі з них: Накатомі, Имбє, Вуса, Камо, Сирокава, Ісида. У різні періоди історії існувала безліч спеціальних назв рангів і титулів духівництва. у цей час адміністративні глави храмів звуться гудзи, священики другого й третього рангів іменуються відповідно нэги й гонєги. у більших храмах може бути трохи каннуси, у той час як ряд маленьких храмів може обслуговувати один. Священнослужителі невеликих місцевих храмів можуть виконувати свої обов'язки по сумісництву з якою-небудь іншою роботою. У великих храмах крім священиків є також музиканти, танцівники. Найбільш важливі обряди в імператорському храмі Исє дотепер очолює сам імператор. Підготовкою священнослужителів синто займаються два синтоїстських університети: Кокугакуін у Токіо й Кагаккан в Исэ.

Одіяння каннуси складається з білого кімоно, білої або кольорової плісированої спідниці й чорної шапочки. Поза храмом вони носять звичайний одяг.

Щоб помолитися богам синто, японцеві зовсім не обов'язково йти в храм. У будинках деяких японців дотепер є домашні вівтарі – камидана. Такий вівтар являє собою палички, які звичайно висять над дверима кімнати для гостей. На палички кладуть талісмани, які купують у храмах, або таблички з іменами божеств. Часто споруджують тимчасові домашні вівтарі для прийому парфумів предків або тосигами – божества, що приходять у Новий рік. Камидана прикрашається гілками сосни або священного дерева сакаки. Уважається, що вони залучають божеств. На вівтар поміщають підношення - рисові коржі й саке. Під час молитви віруючий стає перед вівтарем і ляскає кілька разів у долоні, щоб привернути увагу духу, потім про себе спілкується з ним. Уголос вимовляти молитви може тільки священик.

3.Синтоїзм як відбиття національної специфіки японців

Як уже говорилося, «Синто - велика релігія, що органічно включає в себе всі інші вірування, які мають велике розповсюджені на території Японії. Сетоку Тайси порівнював синтоїзм із коріннями дерева, конфуціанство - зі стовбуром і гілками, буддизм - із квітами, говорячи цим, що якщо іноземні релігії й змогли вплинути на розум і почуття японців, то синтоїзм - це незмінна душа й сутність країни.

Культ синтоїзму, як національна релігія, склався вже в стародавності, на основі релігійних первісних поданнях японців. Тому, цілком природно, що в синто відсутня яка-небудь стругаючи система, у ньому немає догм і строгих форм молитов. Справжня сутність синтоїзму проявляється не в книгах, не в обрядах, не в приписаннях, але в національному серці, тому він завжди живий і найбільше повно виражає релігійні почуття японців. Під оболонкою марновірств, невигадливих міфів і фантастичної магії тріпотить потужна духовна сила народу з його імпульсами і його інтуїцією. Той, хто хоче довідатися, що ж таке синтоїзм, повинен прагнути до розуміння цієї загадкової душі, у якій почуття прекрасного, сила мистецтва, полум'я героїзму, магнетизм вірності, почуття віри стали сутнісними, іманентними, несвідомими, інстинктивними. Японці, на мій погляд, самі прекрасно охарактеризували свою віру, як «релігія серця». В основі синтоїзму лежить така особлива риса японських націй, як дбайливе відношення до свого національного, споконвічному — таким чином, японці намагаються зберегти власний народний колорит, затвердитися поряд з іншими народами. Тому навіть у центрі сучасних мегаполісів синтоїстські святилища бережуть ауру спокою, навіть якщо це святилище розміщається серед хмарочосів зі скла й бетону або втиснуто наприкінці вулички. Воно залишається останнім притулком для почуття, що усе більше поглинають міста. Дійсний синтоїстский вівтар — це природа, недоторкана або відновлена. Боги присутні там, у густій хвої криптомерії, у потоках струмків, у бурхливій або заспокійливій хвилі, у звуках грому, у світлі блискавки, у кратері вулканів або в сонній воді рисових полів. Залишаючи осторонь шуми миру, численні торі — ворота з поперечиною нагорі — указують на наявність поблизу священного місця «Дзиндзя», укритого серед живого рослинного миру. Ці місця являють собою безліч монументальних або скромних повторень святилищ Ісє й Ідзумо, історичних символів двох цивілізаційних центрів, розвиток яких направляло Японію від її доісторичного періоду до історії. Дух тут цінується більше, ніж деталі архітектури, більше, ніж лабіринти іноді незрозумілого пантеїзму або різноманіття божеств.

Японець же пристосовується до природи, уписуючись у неї. Так і традиційна японська архітектура не конкурує із природою, не намагається скорити або «поліпшити» її, а прагне стати її частиною. Культ природи породив специфічне відчуття простору, що не визнає чітких границь між внутрішнім і зовнішнім інтер'єром й, наприклад, садом. Відкритий план, безпосередній перехід до ландшафту - надзвичайно важлива риса традиційної японської будови.

Багатовіковий культ природи, що став у Японії (і взагалі в країнах Далекого Сходу) органічним елементом національної психології, виник аж ніяк не випадково. Джерела його кореняться в обожнюванні рік, гір, тварин, птахів, рослин і дерев. Саме національна релігія японців - синтоїзм, що обожнював всі природні явища, особливо сприяла формуванню настільки характерного для японського менталітету «природного» мислення.

Інша культурна характеристика японців - тяжіння до замкнутого простору, як представляється, була спочатку пов'язана з деякими природними особливостями Японського архіпелагу й способами адаптації людини до ландшафту.

Людина, що належить до традиційної японської культури, прагне до гармонізації відносин із природою й простором, а не до їхнього скорення. Природа - та основа, на якій японці виткали полотно своєї культури. У зміні сезонів, у різних природних явищах вони бачать своєрідне відбиття людського життя й органічно включають їх у свої повсякденні звичаї, духовні й естетичні погляди.

Природні умови сприяли формуванню в японців таких якостей, як аскетизм, прагнення до дій спільно, невибагливість, витривалість. Часті підземні коливання примусили їх будувати тендітні житла, які на випадок чого легко відновлюються. Але такі будинки продуваються сильними вітрами, у них дуже холодно взимку, тому вони адаптувалися до зимових холодів, звичайно загартовані й гарне переносять низьку температуру. Працьовитістю й дисциплінованістю жителі Країни висхідного сонця можуть зрівнятися хіба що з німцями. Так само, як і германці, вони дуже акуратні й ощадливі. Тримають себе завжди незворушно, підкреслено, увічливі з усіма. Синтоїстські традиції поводження глибоко зміцнилися в поданнях про соціальні відносини. Вітають японці один одного поклоном, причому молодший за віком або посадою завжди розпрямляється пізніше, показуючи цим свою повагу старшому.

У рисах етнопсихології японців почуття гумору присутній у невеликому ступені, однак не можна сказати, що його немає зовсім, як думають деякі. Можна сказати, що японський гумор близький до філософії.

Ознайомлення з побутом японців свідчить про те, що всі примітні події в житті більшості з них зв’язані зі святилищами й обрядовістю синто. На 32 день після народження хлопчика (на 33 дівчинку) мати несе дитину в місцеве святилище. Цей обряд називається Хацу-миямарі (перше відвідування) – символізує прилучення дитини до парафіян храму. Коли хлопчикові виконується п'ять років: 15 листопада батьки, одягши його в найкращі одяги, ведуть у святилище й просять камі захищати йому.

У межах храму збирається безліч ошатних дітей у віці від трьох до семи, тому це торжество називається Сити-го-сан, тобто 7,5,3.

Коли приходить час чергового мацурі діти, одягнені в традиційне кімоно беруть участь у веселому ході з палантиком о-микоси.

Ідуть роки, приходить час надходити в коледж або університет. Але конкурс у навчальний заклад дуже великої. У житті молодих японців наступає дуже важкий період, японці називають його «екзаменаційним пеклом». У ці дні на деревах навколо святилища Тендзин (божества знань) можна побачити безліч підвішених до галузей табличок з написами – це Єма. Їх можна купити у святилище й написати на ньому своє прохання до божества, зрозуміло, вони служать не тільки для допомоги на іспитах, але й у багатьох інших справах.

Наступний етап нерозривно пов'язаний із синто - це весілля. Більшість весіль дотепер улаштовувалися в синтоїстских храмах, зараз існують спеціальні приміщення для торжеств, але тоді обов'язково запрошують синтоїстского священика.

Якщо молода родина заможна й може мати власний будинок, його будівництво також супроводжується синтоїстськими церемоніями.

При закладки будь-якого будинку відправляється обряд Дзитисай – обряд заспокоєння землі. Після того як каркас будинку укріплений і починає зводитися дах, проводять обряд Мунэаге сики – церемонія зміцнення духовного каркаса будинку, і ще одна церемонія супроводжує закінчення будівництва.

На притяганні всього життя людина не раз звертається до синтоїстським божеств. У святилища приходять, щоб піддатися обряду очищення – Охараі – з метою домогтися успіху в підприємництві, політику, спорті й творчості. Церемонії очищення, може бути, піддадуть не тільки людина, але й будь-яка річ.

Традиційна японська культура - це складна, динамічна система філософський^-філософських-філософські-релігійно-філософських, естетичних, етичних, соціальних подань і цінностей, які, незважаючи на деякі трансформації й видозміни, стали органічною частиною «картини світу» японців, базову основу якої сформував синтоїзм.

4. Історія злиття синтоїзму й буддизму і його роль у формуванні японського менталітету

Найважливішим об’єктивним фактором, що сприяв поширенню буддизму в Японії, був рівень культурного розвитку тодішнього японського суспільства. Буддизм, особливо в тім вигляді, у якому він прийшов у Японію, мав більше емоційний, чим конфуціанство, характер і виявився незрівнянно ближче, що вже сформувався в системі світосприймання японців і місцевих вірувань. У цьому змісті буддизм знайшов досить сприятливі умови для свого поширення за рахунок переваги в ньому літургічної сторони, що залежало від великої частки надприродного в релігійній практиці, причому останнє, можна сказати, лежало на поверхні й буквально вражало перших японських буддистів. Таким чином, наявність можливостей для зближення, що втілилося пізніше в синто-буддійському синкретизмі, а також сам тип буддизму, що прийшов на острови, безсумнівно, були ще одним важливим фактором, що обумовив проникнення цієї релігії в японське суспільство в VI - першої половини VII в.

Дослідження синтезу цих двох релігій цікаво ще й тим, що даний феномен має широке історичне й соціальне значення й, на мій погляд, дає можливість розібратися в настільки складному світовідчуванні японського народу. У своїх дослідницьких роботах багато авторів рано або пізно підходять до проблемі менталітету японців. Це робиться не випадково, уже давно відзначався своєрідний синкретизм цього народу. Поряд з культурою внутрішнього духу (наприклад, бусидо, «кодекс самурая») доречно було б також виділити й релігію як визначальний фактор у цьому питанні. Любою менталітет, а особливо японський, ґрунтується на релігії, хоча, якщо запитати японця, яку релігію він сповідає, то він, швидше за все, відповість, що ніяку. Причини такої відповіді криються саме в менталітеті японців. Для них дуже важливо внутрішній стан духу, саме їм вони забезпечують той внутрішній спокій і багатство, що як зовнішній фактор так важливо, скажемо, для жителів Європи. Але однієї з характерних рис японського народу є вміння увібрати й розчинити в собі чужу й навіть далеку культуру (або релігію), при цьому використавши всі її плюси й спробувавши позбутися від мінусів. Саме цим порозумівається змішання майже всіх великих релігій миру в повсякденному житті японця. Однак, на мою думку, це є скоріше наслідком японського менталітету, а не його основою.

Менталітет японців формувався сотні років, причому довгий час він як би варився у власному соку, але, як й у кожному розвитку, там були свої віхи, які направляли подальший розвиток у певне русло. Саме такою віхою стала поява буддизму в Японії й поступове його злиття із традиційною японською релігією - синтоїзмом. При роботі з літературою по синтоїзму я зштовхнувся із цікавим фактом: практично всі автори, перш ніж перейти до синтоїзму, обов'язково приводили концепції шкіл японського буддизму. На мій погляд, цікавий той факт, що саме завдяки сильній і природній експансії буддизму в Японію синтоїзм змушений був перерости в релігію, що відповідає запитам суспільства. Серед японських й європейсько-американських дослідників поширена думка, що стала практично загальноприйнятим: із самого початку свого поширення в Японії буддизм став дублювати вже сформовані на той час подання й інститути синтоїзму. Поза всяким сумнівом, на будд і бодхисатв були перенесені деякі властивості синтоїстських божеств, а певні буддійські ідеї осмислювалися відповідно до традиційного синтоїстськими поглядами. Однак, для розуміння причин поширення буддизму й для визначення щирого його місця в сукупності соціально-ідеологічних відносин досить плідним було б з'ясування функціональних розходжень між двома релігіями.

Проблема функціоналізму є ключовою при розгляді будь-якого роду міжкультурних впливів. Це тим більше справедливо стосовно Японії, де процес адаптації буддизму відбувався не насильницькими методами, а природним шляхом. Історія Японії дозволяє простежити, як ті або інші явища континентальної культури засвоювалися й розвивалися без усякого тиску ззовні, у силу внутрішніх потреб японського суспільства. На підтвердження тези про раннє дублювання буддизмом функцій синтоїзму в деяких роботах, які я розглядав, указується, що ще в VII в. почали читатися сутри для викликання дощу. Однак, на мій погляд, звертання до ізольованих прикладів ще не може вважатися достатнім доказом. Якщо ж удатися до статистики, то виявиться, що протягом VII - VIII ст. функція викликання й припинення дощу (вітру, бури) практично монопольно виконувалася синтоїстськими жерцями. Оволодіння конкретним простором, освоєння його, переміщення в ньому - все це продовжувало перебувати під владою божеств. Тому навіть перенесення столиці було неможливо без їхньої прихильності. Відносини між буддизмом і синтоїзмом характеризувалися, з одного боку, їхнім суперництвом, а з іншого боку - взаємопроникненням, обумовленим контактами, що не припиняються, між адептами двох релігій, стійкістю стереотипів релігійних подань і поводження, відсутністю в багатьох проміжних соціальних груп чіткого усвідомлення своїх інтересів, слабко вираженим національною самосвідомістю, навмисною політикою правлячого роду й т.п. Організація храмового, а також будь-якого іншого сакрального простору є переосмисленням у почуттєвій формі найважливіших догматів віровчення, наприклад, культу предків.

Обидві релігії настільки зблизилися, що можна говорити про синто-буддійську традицію й синто-буддійський світогляд. Щоб наочніше показати зближення цих релігій, можна привести матеріали двох релігійно-культурних організацій, створених саме на основі синто-буддійського менталітету.

Сингон-сю. Велика буддійська школа, заснована на початку IX в. Кукаєм (774 - 835). Серед практик використається медитація на мандале «Світу Алмаза» (конгокай), мандале «Миру Чрева» (тайдзокай), а також на повний місяць, символі проясненого розуму. Все це є різними маніфестаціями Будди Махавайрочани. Махавайрочана (Дайнити) означає «Велике Сяюче Світило». Також як й у синто, тут велика Сонячна богиня Аматерасу Оомікамі - центральна фігура пантеону. У середні століття елементи місцевих японських вірувань (синто) і эзотеричного буддизму школи Сингон породили релігійний плин ребу-синто, у якому Аматерасу й інші синтоїстские божества (камі) уважалися маніфестаціями («перетвореними тілами») Будди Махавайрочани. Езотеричний буддизм, у пантеон якого були включені багато божеств індуїзму, підготував ґрунт для синто-буддійського синкретизму, а також сприяв формуванню особливого плину в буддизмі - Сюгендо. У наш час головний храм сюгендо (напрямку тодзан) перебуває в підлеглому школі Сингон монастирі Дайгодзи в Кіото. У Сингоні існує 2 великі напрямки: ортодоксальний напрямок Коги Сингон-сю («школа щирого слова старого змісту») і Синги Сингон-сю («школа щирого слова нового змісту»). Втім, незважаючи на численність й організованість таких сект, як Сингон і Сюгендо, і на повагу в народі до відступників-ямабуси (послідовників Сюгендо), не варто думати, що саме ці секти визначили подальший світоглядний розвиток японців; скоріше, дане злиття привело лише до створення декількох сект. У середньовічній Японії склалася єдина тимчасова синто-буддійська парадигма, що накладала відбиток на всілякі області інтелектуальної діяльності. Наслідки цього явища важко переоцінити. І не тільки тому, що було розірване коло циклічного часу синтоїзму. На мою думку, важливіше інше: нова концепція часу став одним з головних факторів у формуванні особистості. Якщо в синтоїзмі самоцінність особистості не має ніякого значення й весь модус поводження носить колективний характер, то після приходу буддизму з його підкресленням кінцівки всіх явищ були створені передумови для постановки акценту на індивідуумі, тому що лише минущі явища можуть претендувати на унікальність. Тільки культура, що засвоїла лінійне розуміння часу, може породжувати висловлення, подібні цьому: «Якби життя наше тривало до кінця, не зникало, подібно росі на рівнині Адаси, як дим над горою Торибе, ні в чому не було б зачарування. У світі чудова сама мінливість» (Кєнко-хоси).

Висновок

У пантеоні синтоїзму нараховується більше 8 мільйонів богів (камі), до яких ставляться також духи померлих, духи рік, гір, озер і заступники ремесел. По цьому вченню люди після смерті можуть ставати камі, від яких вони відбулися. Ця релігія не жадає від своїх послідовників молитов або читання священних текстів. Досить лише брати участь у храмових святах і церемоніях. Ритуали грають тут не меншу роль, чим у конфуціанстві. Кожна деталь, дріб'язок побуту, будь те вітання або чаювання, наділяється в довгу церемонію. Ціль людини - гармонійно існувати із природою, звідси звичай - у японських житлах майже відсутні меблі, і кожен будинок, по можливості, прикрашається нехай іноді маленьким, але садком, або галявиною, або мальовничими малюсінькими озерцями з мініатюрними хаосами (накопиченням каменів), тобто елементами дикої природи.

Довгий час міфи й вірування співіснували без усякої системи, поки у зводі законів «Тайхоре» синтоїзм не одержав статусу державної ідеології. В основі синтоїзму лежить проголошення божественної природи влади японського імператора, родовід якого йшов до богів. «В імператорах живуть боги, які й керують всією їхньою діяльністю», - проголошує синтоїзм. Звідси й ідея про безперервність імператорської династії. Філософські школи синтоїзму формують ще одну частину ідеології - кокутай (тіло держави), відповідно до якої божества живуть у кожному японці, здійснюючи через нього свою волю. Відкрито проголошується особливий божественний дух японського народу і його перевага перед всіма іншими. Було так само оголошено про особливу роль Японії в цьому світі, де вона повинна займати центральне місце.

Японія - це країна богів, перед якою повинні схилитися всі інші країни, якщо не добровільно, те під дією сили. Довгий час цієї ідеології не давав належної сили буддизм і конфуціанство, що проникнули в країну з материка, привнесли свої елементи в життя японського суспільства.

Література

1. Арутюнов С.А, Комаровский Г.Е. Религия в жизни японцев//Азия и Африка сегодня.-1966.-№8. – С. 36 – 42.

2. Гришилева Л.Д. Формирования японской национальной культуры. – М.,1986. – 284 с.

3. Елисеев А.П. Японская цивилизация. М., 2005. - 497 с.

4. Корнев В.И. Синтоизм и конфуцианство. М.,-1994.-169 с.

5. Мещеряков А. Синтоїзм – релігія японців// Азия и Африка сегодня.-1977.-№4. – С. 50 – 52.

6. Накорчевский А.А, Синто. М.,-2000.-455 с.

7. Сафронова Е. Синтоизм // Наука и жизнь. – 1995. - № 5. – С. 102 – 107.

8. Хоменко О. Синтоїзм і буддизм – дві дороги до храму// Людина і світ. – 1996. – № 10. – С. 36 – 39.

9. Энциклопедия для детей. Т.6, ч.2. Религии мира.- М., 1996.-520 с.