Реферат на тему
Філософія економіки

ПЛАН
1. Сутність і проблемна сфера філософії економіки
2. Зміст та еволюція поняття «економіка»
3. Сутність та особливості суспільного виробництва
4. Філософія грошей
5. Використана література.

1. Сутність і проблемна сфера філософії економіки
Кожна людина щоденно залучена у сферу економічно­го життя, економічних явищ, адже вона купує і продає, отри­мує доходи і сплачує податки, керує і підпорядковується управлінським рішенням, заощаджує і прагне матеріаль­них статків, виробляє і споживає. Економічна діяльність, праця є одвічною долею людства. Вона не лише створює матеріальний достаток, задовольняє вітальні потреби, а й розвиває творчі сили, здібності, внутрішній світ людини, на­дає йому особливого спрямування.
Сутність економічних процесів, проблем у власне люд­ському вимірі, у контексті найрізноманітніших форм жит­тєдіяльності суспільства і особи розглядає філософія еко­номіки.
Філософія економіки — сфера філософського знання про сутність економічного буття людини в багатовекторному полі соціуму й гу­маністичному аспекті.
Філософський вимір економічного життя (економіки) значно ширший від його змістового кола — як самодостат­ньої умови існування й життєдіяльності людини. У ньому економічна сфера постає як особливий засіб самореалізації людини в процесі зміни нею зовнішнього і власного (внут­рішнього) світу, а економіка набуває статусу людиновимірної, універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність.
Самореалізація людини долає межі функціональної стру­ктурності економічного процесу, створює передумови для нових форм поєднання діяльності соціальних індивідів. У такому контексті самореалізація особи є головним ім­пульсом і мотивом, який долає задану розмірність еконо­міки, сприяє еволюції всіх соціальних форм.
Самореалізація як суб'єктивна орієнтація є особливим духовно-творчим процесом, забезпечує постійне наповнен­ня економічної сфери людськими силами. Вона є своєрід­ним енергетично-творчим джерелом економічного про­цесу, розвитку людських здібностей, які забезпечують еко­номічну діяльність людини.
Філософія економіки розглядає систему господарюван­ня як багатовимірний, суперечливий, об'ємний світ (світ суспільства і природи), який перебуває у постійному русі й розвитку. Специфіка філософського знання допомагає під­нятися над зовнішнім, буденним аналізом поверхневих явищ та їх властивостей, проникнути в сутність глибин­них економічних процесів, які неможливо збагнути ні до­свідом, ні практикою, оскільки вони виходять за межі ра­ціонального осягнення, але є буттєвими і за певних обста­вин достатньо відчутними. Завдяки цьому філософія економіки здатна розкривати багатшу за змістом і сутніс­тю економічну реальність. Філософський підхід дає змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну сис­тему з її незворотністю, можливістю виникнення нових зв'язків і відношень, з'ясувати місце і роль поодиноких людських зусиль у цій системі, які за певних станів соці­ального середовища можуть суттєво впливати на макросо-ціальні процеси.
Визначаючи суспільну взаємообумовленість різних ти­пів розподілу і кооперування людської діяльності, перспе­ктиви її змін, філософія економіки вирішує методологіч­не і світоглядне завдання. Вона не лише задає систему координат, а й продукує найскладніші фрагменти загальної картини економічної реальності, виявляє необхідні орієн­тири, завдяки яким людська особистість здійснює перспек­тивне моделювання власної життєвої поведінки, створює необхідні й різноманітні умови для свого існування і роз­витку.
Факт економічної діяльності у філософській інтерпре­тації осмислюється у всій його глибині, позбавляється чи­сто об'єктивного сенсу і розкривається у сфері духу. Ду­ховна сфера господарювання охоплює настрої, переживан­ня, оцінки, світовідчуття, світорозуміння, світоусвідомлення, з чого й започатковуються філософська інтерпретація, осми­слення, світоглядне обґрунтування економічних проблем. Сукупно вони формують так звану філософію господарю­вання, в якій економіка постає в універсальній, всезагальній формі, як така, що ввібрала в себе весь світ. Тотожна дійс­ність економіки є найповнішою формою економіки, яку здатна осягнути тільки філософія економіки. Розкриваю­чи універсальність економіки, її всезагальну форму через її буття у світі й нескінченність її зв'язків із ним, філосо­фія економіки не механічно переносить філософські по­няття, категорії на сферу господарювання чи результати економічних моніторингів на інші сфери суспільного життя, а всебічно враховує сферу і специфіку власного функціо­нування.
Водночас філософія економіки дає філософське розумін­ня змісту багатьох основних економічних категорій («еко­номіка», «господарство», «виробництво», «праця», «гроші», «економічна людина», «свобода», «потреба» та ін.), які за своєю суттю і значенням виходять за сферу економіки. Пізнання їх змісту забезпечує формування загальних уяв­лень про природу господарської діяльності, окреслює її місце і роль у духовному бутті, моралі, життєвому світі людини, тобто сприяє осягненню людиновимірної сутності економіки.
2. Зміст та еволюція поняття «економіка»
Термін «економіка» функціонує у двох значеннях: 1) го­сподарство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, які люди використовують для задоволення своїх потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за до­помогою праці; 2) наука про господарство та засоби його ведення, про відносини між людьми в процесі виробництва і споживання, обміну товарами і послугами. Походить він від грецького слова «ойкономія» (оселя, закон), що позна­чало правила ведення домашнього господарства, зокрема вміння глави сім'ї управляти дружиною, дітьми, рабами, власністю.
Найповніше виклав основні принципи ойкономії Арістотель, вперше дослідивши такі явища, як розподіл праці, обмін, гроші, вартість тощо. Його концепція на тривалий час визначила характер економічного знання. Він відсто­ював ідею самодостатності (натуральності) господарства, але тільки в системі, об'єднанні домогосподарств-полісів як аналога космосу, що вміщує в собі все суще. Поліс як гармонійне об'єднання домогосподарств в його вченні по­стає не лише основним економічним чинником, а й засо­бом забезпечення морального вдосконалення, самореаліза-ції його громадян. Таке господарство він називав природ­ним. Водночас Арістотель зауважив і факт виробництва продукції для обміну (ринку), що, на його думку, є непри­родним, оскільки ринкові форми спрямовані не на самоза­безпечення і задоволення природних потреб, а на мінову вартість і нагромадження грошей. А це розпалює бажання, пристрасті людей, спричинює руйнацію основного принци­пу життєдіяльності (помірності, міри), робить людей нена­ситними, оскільки обсяги грошового багатства, на відмін­ну від володіння необхідними для життя продуктами, не мають природної межі зростання. Форму економічної ді­яльності, спрямовану на нагромадження грошей, Арісто­тель називав «хрематистикою», яка, за його переконан­нями, спричинює порушення гармонійності відносин у си­стемі домогосподарство — поліс — космос.
Ідея самодостатності господарства, розумної міри у праг­ненні до матеріального благополуччя домінувала у свідо­мості людей докапіталістичного суспільства. З розвитком капіталістичних форм господарювання сформувався новий тип економічного мислення, для якого гроші є головним інструментом уявлення й аналізу багатства, а сам колово­рот багатства обумовлюється припливами і відпливами гро­шей. На арену суспільного буття виходить перша наукова форма економічного знання — політична економія.
Політична економія — економічне вчення про закономірності виробництва, розподілу й обміну матеріальних життєвих благ у суспіль­стві на різних етапах його історичного розвитку.
Засновником політичної економії є британський уче­ний Адам Сміт (1723 — 1790), який акцентував увагу на тому, що багатство — це не гроші чи золото, а продукт праці, найважливіший феномен господарського життя і фа­ктор господарської діяльності. Політекономія надала пра­ці особливого значення й статусу, і в цьому її величезна заслуга.
Головними мотивами економічної діяльності людей, за А. Смітом, є потреби та обмін продуктами для їх задово­лення. В актах обміну виявляється принципово відмінна за своєю природою від потреб міра, що визначає рівноцін­ність і відмінність речей. Ця міра є об'єктивною, не зале­жить від настроїв, бажань людей: нею є час їхнього життя і час їхньої праці. Колообіг товарів, грошей, багатств, стверджу­вав Сміт, відбувається завдяки вкладеній у товари праці.
Поставлена А. Смітом на наукову основу політеконо­мія вивела економічну науку на новий якісний рівень. Але наприкінці XIX ст. проявились деякі її вади, суперечності, які унеможливили вирішення актуальних для того часу економічних проблем. Зокрема, за допомогою трудової те­орії вартості, яка була покладена в основу політекономії, не вдалося пояснити природу економіки, її історичний роз­виток, а також особливості економічного процесу. У пошу­ках нових теоретичних підходів до вирішення назрілих проблем економічна наука наприкінці XIX ст. суттєво змінила свій предмет і свою назву. Термін «політична еко­номія» поступився поняттю «економіка», або «економікс».
Економіко — аналітичне вчення з проблем ефективного викорис­тання обмежених виробничих ресурсів (праця, капітал, земля, гро­ші, підприємницькі здібності, знання), управління ними з метою ви­робництва товарів і послуг, досягнення максимального задоволен­ня зростаючих матеріальних потреб людей.
Економікс повністю відкидає властиву для політичної економії соціально-моральну складову, натомість проду­кує своєрідний математизований міф про оптимізаціинии пошук максимального продуктивного ефекту за обмеже­них продуктивних ресурсів, зорієнтованість на облік не­ухильно зростаючих потреб населення. Вона налаштовує думати лише про раціоналізацію щоденних управлінсь­ких і самоуправлінських дій споживачів, виробників і будь-яких інших агентів, які ухвалюють економічні рі­шення. Тобто, на відміну від політичної економії, для якої домінуючими є «праця» і «капітал», економікс репрезен­тує нову економічну реальність — суб'єкта, який ухвалює господарські рішення.
З точки зору нової економічної теорії, основною метою виробництва й обміну є одержання максимального прибут­ку, найповніше задоволення всезростаючих потреб людей. Цю мотивацію уточнює дія закону, згідно з яким одержане індивідом від одиниці блага задоволення зменшується із зростанням кількості цих одиниць, що перебувають у його розпорядженні. Це означає, що всі потреби мають тенден­цію до насичення. Застосування закону спадання (змен­шення) корисності дало змогу теоретикам економікс удо­сконалити аналітичний апарат аналізу поведінки еконо­мічного суб'єкта. Оскільки корисна віддача від кожної наступної одиниці блага знижується, а труднощі, пов'язані з її добуванням, зростають (витрати праці у процесі виробництва, інших благ у процесі обміну тощо), неод­мінно має наступити час, коли подальше примноження благ спричинить не зростання, а зниження задоволення. Така ситуація може бути описана за допомогою матема­тичних засобів, причому можливе визначення точки мак-симізації корисності, до якої має прагнути економічний суб'єкт.
Деякі дослідники вказують на певну обмеженість новіт­ньої теоретичної економії, звертаючи увагу на її розчле­нованість на окремі «сегменти», «зони», що породжує різ­номанітні суперечності пізнання. Захоплення поверхне­вими взаємозв'язками і відношеннями, недооцінка глибинних сутнісних сфер економічного буття, унеможлив­лює, на їх погляд, бачення реальної цілісної економічної системи, а надмірна глобально-математична інтерпретація об'єкта пізнання відводить погляд від його економічної природи, спричинює сприйняття його як віртуальної реаль­ності, що пов'язано з ризиками отримання неправильного результату.
Загалом, зміна форм економічного знання від учення про самодостатність об'єднання домогосподарств (полісів) до теорії раціональної поведінки в ринковому середови­щі безпосередньо пов'язана зі зміною домінуючих типів господарської діяльності на різних етапах суспільного роз­витку.
3. Сутність та особливості суспільного виробництва
Основне призначення економічної сфери полягає в задо­воленні постійно зростаючих людських потреб. У суспіль­ному та індивідуальному бутті потреба є проявом необхід­ності певних чинників (речовини, енергії, інформації) та бажання володіти ними для створення сприятливих умов життєдіяльності організму, людської особистості, соціаль­ної групи, суспільства. Серед різноманітних потреб люди­ни найістотнішою є потреба в індивідуальному відтворенні, яка є протидією закону ентропії (грец. еп і Ігоре — пово­рот, зміна, перетворення). Пов'язана вона з витратами енер­гетичного потенціалу організмом і потребою його постій­ного поповнення.
Ця потреба є найфундаментальнішого, оскільки: а) до­бування їжі є основним життєвим процесом, який супро­воджує людину від народження до смерті; б) цей процес за своєю природою є циклічним (постійно поновлюваним); в) необхідність постійних зусиль спонукає людину до по­шуків способів їх економії шляхом удосконалення засо­бів забезпечення себе їжею; г) незадоволення цієї потреби спричинює смерть, а тому за ускладнення умов добування їжі людина виявляє максимум винахідливості і працелюб-ства; ґ) процес добування людиною їжі поступово перетво­рюється на процес її виробництва.
Виробництво — процес, за допомогою якого люди, використову­ючи речовини і сили природи та власні сили й здібності, цілеспря­мовано створюють матеріальні й духовні цінності, здатні задоволь­няти їхні життєві потреби.
Нестабільний процес задоволення потреби в їжі за про­стого її добування стає стабільним внаслідок її виробни­цтва. Бо, якщо присвоєння дарів природи здійснюється віль­но і одноразово, щоразу є закінченою акцією, то виробниц­тво на тривалий час пов'язує людей з предметом праці й здебільшого вимагає осідлості. А тривалість будь-якого про­цесу актуалізує проблему забезпечення умов його перебі­гу. Виробництво породжує ризик бути перерваним через внутрішні і зовнішні фактори. В очікуванні готового про­дукту, який з'являється не відразу, людина мусить існува­ти, а це означає, що вона має мати необхідні запаси, які утруднюють, а згодом й унеможливлюють кочовий спосіб буття. З часом виробництво значно ускладнюється, якіс­но диференціюється, впливає на набуття людьми нових ознак та особливостей.
Процес виробництва неоднорідний, вимагає чіткої орга­нізації: спеціалізації, упорядкування, регулювання. Тому виробництво поступово набуває суспільного характеру, знач­ною мірою визначає основні параметри суспільства.
Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільс­тво), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відноси­ни і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворю­ють власне і суспільне життя.
Виробництво вносить в аморфне життя людей-збирачів продуктів природи чітку організованість, забезпечує струк-туризацію суспільства. Ця структура охоплює такі катего­рії людей:
— зайняті у сфері виробництва матеріальних благ, без яких суспільство існувати не може. Ця група є визначаль­ною у суспільстві на всіх етапах історичного розвитку ви­робництва;
—технічні керівники процесу виробництва. Необхід­ність у них постала у зв'язку з упровадженням машин і механізмів й існує дотепер;
—категорія людей, які забезпечують стабільність зов­нішніх умов виробництва, охорону і захист виробників, про­цесу і продукту їхньої праці (адміністративні, судові, зако­нодавчі органи й установи);
—зайняті у невиробничій сфері (охорона праці, здоро­в'я, освіта, побутове обслуговування, пасажирський транс­порт тощо);
—категорія людей, що забезпечують обмін продуктами виробництва (торгівля, фінансово-кредитна система, транс­порт, зв'язок, реклама тощо);
—учені, необхідність в яких обумовлена розвитком на­укового виробництва.
Усі ці групи людей мають безпосереднє відношення до процесу суспільного виробництва, відтворення суспільного буття, яке здійснюється шляхом створення необхідних про­дуктів (матеріальних засобів виробництва і предметів спожи­вання, нових форм суспільних відносин, продуктів духов­ності й інформації, нових суспільних якостей індивідів).
Суспільне виробництво існує на всіх етапах розвитку людської спільноти, воно властиве всім історичним епо­хам, оскільки люди, які створюють матеріальні блага і ду­ховні цінності та нові форми суспільних відносин, неодмін­но вступають у певні взаємозв'язки і взаємовідносини. Зав­жди й у всіх своїх виявах воно є суспільним, розгалудженою системою, що передбачає наявність таких важливих струк­турних елементів, своєрідних підсистем (виробництв):
—матеріальне виробництво, яке забезпечує вітальні людські потреби, предметні умови людського життя;
—виробництво необхідних соціальних умов існуван­ня людей, тобто виробництва форм спілкування;
—духовне виробництво, яке є основою формування вла­сне людського в людині — духовності, її шляху до само­вдосконалення і саморозвитку.
Усі складові суспільного виробництва перебувають у постійній взаємодії, особливості якої визначаються зако­ном суспільно-історичної виробничої домінанти, згідно з яким на певному щаблі суспільного розвитку домінує від­повідна складова виробництва, надаючи іншим його скла­довим особливих ознак.
Суспільне виробництво інколи ототожнюють з матері­альним виробництвом. Цієї позиції дотримується перед­усім марксизм, в тлумаченні якого суспільне виробництво постає переважно як процес створення і розвитку суспі­льства, основна рушійна сила історії. Особливого значення він надає матеріальним виробничим відносинам.
Виробничі відносини — відносини між людьми у процесі виробниц­тва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
Матеріальні виробничі відносини марксизм розглядає як об'єктивний критерій періодизації суспільного розвит­ку, відмежування нижчого його ступеня від вищого, вичле-нування загального (наявного у різних країнах і в різних народів, які перебувають на одному щаблі суспільного роз­витку).
Абсолютизація матеріального виробництва, погляд на нього як на рушійну силу і закон розвитку суспільства простежується в теорії «технологічного детермінізму», те­орії «індустріального суспільства» (французький філософ, соціолог Раймон Арон (1905—1985); американський соці­олог Даніел Белл (нар. 1919); американський соціолог, еко­номіст Волт Ростоу (нар. 1916)).
Духовно-виробничій домінанті суспільного виробниц­тва, яка полягає в абсолютизації духовної активності, духов­ного життя, значну увагу приділяли Гегель і Кант, неогегелянці й неокатіанці, представники теорії «абсолютного історизму» (англійський філософ Роберт-Джордж Коллінгвуд (1889—1943), історіографії італійського філософа Бе-недето Кроче (1866—1952), працях німецьких філософів Вільгельма Віндельбанда (1848—1915), Вільгельма Дільтея (1833—1911), Генріха Рікерта (1863-1936) та ін.
Сучасне розуміння сутності і ролі суспільного вироб­ництва в історичному процесі перебуває під впливом тео­рії «інформаційного суспільства», яка, конкретизуючи тео­рію постіндустріального суспільства, вважає основною озна­кою цього суспільства виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і навіть на владу.

4. Філософія грошей
Важливим чинником функціонування суспільного ви­робництва, економічної сфери є гроші — особлива реаль­ність, з якою пов'язаний кожен день людського буття, яка створює специфічне сприйняття людиною світу і себе в ньо­му. Гроші створюють людині проблеми за їх відсутності і ще більш, коли їх вдосталь або надмір. Лише на перший погляд здається, що люди керують грошима, насправді, во­ни керують людьми. Гроші диктують свою політику, на­в'язують особливий світогляд, філософію. Як об'єкт пі­знання вони належать до сфери знань економічної науки.
Гроші — особливий товар, який є загальним еквівалентом (рівно­цінністю) під час обміну товарів, їхньою формою вартості.
В якості грошей використовують металеві і паперові знаки, асигнації, банкноти, кредитки, бони, купони та ін. Економікс розглядає гроші як засіб обміну, що полегшує торгівлю. Своїм завданням вона вбачає з'ясування кіль­кості необхідних для економіки грошей, особливостей і за­кономірностей процесу формування пропозиції грошей, її структури, факторів, що впливають на грошовий потік, функ­ціонування грошового ринку тощо. Однак цього недостат­ньо для пізнання природи і ролі грошей у житті суспіль­ства. Адже їх вплив на людину не вичерпується сферою економіки. Гроші впливають і на формування моралі, ієрар­хією людських цінностей, на психологію, світогляд люди­ни і суспільства. Вони давно набули статусу універсаль­ної категорії. Збагнути їх природу можливо тільки таки­ми інструментами мислення, які здатні охопити всі форми вияву сутнісних особливостей грошей у їх цілісності. Здій­снити це можливо на основі філософського підходу, чим і займається філософія грошей.
Філософія грошей — філософський аналіз системного впливу ло­гіки грошей, грошових відносин на світоглядно-духовний світ лю­дини і суспільства.
Цілісна картина грошей може бути створена на ос­нові їх аналізу не тільки як засобів обігу, але і як мети. В якості засобів обігу гроші сприяли розвитку торгівлі, при­скоренню і розширенню руху товарів і послуг, формуван­ню державних і міждержавних господарських зв'язків. Як мета гроші мали величезний вплив на розвиток людини, її цілеспрямовуючої діяльності, ставлення до праці. Тобто гро­ші актуалізували не лише зміни у світі речей, й у світі людей, у внутрішньому світі людини, її інтересів, ідеалів і праг­нень, моральних критеріїв. Вони суттєво змінили систему людських цінностей, поставивши себе у їх центр як всезагальну цінність. Завдяки цьому гроші вийшли за межі сво­їх природних (традиційних) функцій як еквівалента това­ру і послуг, розширивши сферу свого функціонування.
Нагромадження грошей, з точки зору цінностей лібераль­ного суспільства, є вельми корисним кроком, оскільки забезпечує розвиток економіки, забезпечує процвітання дер­жави. Обсяги концентрації грошей в руках однієї особи часто асоціюються з її продуктивною енергією, силою волі і неординарністю. Нерідко гроші виконують роль еквіва­лента Я їхнього власника, його здібностей і цінностей, а грошовий капітал сприймається як джерело свободи лю­дини, умова реалізації її творчих сил. Не маючи достатніх грошових статків, людина ризикує бути позбавленою при­над соціального життя, оскільки без належної основи фун­даменту свобода особистості звужується до меж жорстокої необхідності, а бідність, убогість є джерелом відчуття без­перспективності, безсилля, побутових конфліктів. Якщо бід­ність зумовлена відсутністю грошей, то чи не означає це, що вони є джерелом гармонії і щастя, винятковим благом? Ствердна відповідь на це питання можлива тільки за умови ставлення до убогості як до норми людського існування, а за можливості людини щодо самореалізації, свободи вибору і гідного життя — як до особливого привілею. Погляд на повноцінне життя людини (із свободою вибору, творчості, свободою і можливістю самореалізації), що можливе лише в справді демократичному, правовому суспільстві як на нор­му звужує функцію грошей до їх природного стану.
Особливого значення гроші набувають у корумповано­му суспільстві, в якому відсутнє природне право людини на свободу, творчість і гідне існування. У такому суспільстві функції і значення грошей деформовані і гіпертрофовані, а цінність людини визначається як її купівельна здатність (людина може стільки, скільки вона здатна купити). Таке суспільство постає перед людиною як товар, адже у ньому все може бути купленим (закон, мораль, громадська думка, справедливість і навіть життя). Зрозуміло, що людина не спроможна продати закон, честь, батьківщину, мораль, але спроможна продати себе. Вона може торгувати тільки со­бою, своїм почуттями, вірою, сумлінням за умови, що все це набуло для неї ознак товару, втратило своє первинне, істинне значення. Тобто людина може продати не лише свою працю, свої послуги, а й свою духовність, втілити її в товар. На рівні духу людина не продає, але продається, тобто стає товаром.
Гроші безперечно є цінністю. Однак вести мову про реальну їх вартість можна було лише тоді, коли вони існували у формі благородних металів (золота, срібла), так званих повноцінних грошей. Перехід до інших форм грошей (монети, банкноти), які мають лише номінальну вартість, перетворив їх на знак, символ, носія інформації.
У світі речей важко знайти щось символічніше, ніж гроші, а з виникненням так званих «електронних грошей», удо­сконаленням різних форм бухгалтерії, гроші втратили будь-яку конкретність, перетворились на чисту умовність.
Оскільки значення і суть грошей не залежить від фор­ми їх матеріального втілення (гроші — абсолютна ідеаль­ність), вони є цінністю, продовжують бути засобом і метою обміну. їх цінність випливає не з їх речовинної форми, а зі змісту того суспільного процесу, який вони опосередкову­ють своїм рухом і уможливлюють його. Маючи свою осо­бливу форму руху від однієї людини до іншої, гроші вира­жають певний спосіб спілкування. Незалежно від своєї форми (матеріальної чи символічної), вони є своєрідним інструментом суспільної взаємодії людей через обмін. І в цьому виявляється їх непересічна цінність для суспільст­ва. Механізм суспільної взаємодії, що здійснюється завдя­ки грошам, як правило, зводять до присвоєння і відчужен­ня, завдяки яким те, що належало індивіду, стає чужим, а чуже починає належати йому. Гроші вносять певний поря­док у процес розподілу суспільних цінностей, визначають кількісні межі можливого в діях людей, реалізують прин­цип еквівалентності відчужених і присвоєних благ в умо­вах ринку. У цій своїй функції вони реалізуються як ме­ханізм соціонормативної регуляції суспільства, що надає їм безумовної цінності.
Володіючи властивістю загальної обмінності, гроші стають не тільки цінністю, але і мірою вартості обмінних благ — «мірою всіх речей». Вони виражають якісну безмеж­ність можливого в діях людей, виступають стимулом і спо­нукальним мотивом багатьох видів діяльності — як гу­манних, так і антигуманних. Гроші здатні заохотити до будь-яких зусиль проти людини, перетворити на предмет купівлі — продажу те, що ним не повинно бути в здорово­му суспільстві. Це означає, що вони вносять у суспільне буття як порядок, так і елементи хаосу. Але гроші є лише засобом реалізації вольових, розумових зусиль людини. Вони однаково успішно обслуговують як творчі, так і де­структивні людські дії та вчинки. У цій ролі вони творять або руйнують людину як особистість, впливають на форму­вання її індивідуальної системи цінностей, ієрархію її осо­бистих пріоритетів і цілей. Усе залежить від співвідно­шення розумово-вольових зусиль і грошового інтересу в діяльності людей.
Гроші є продуктом суспільства, його витвором, за який воно має нести відповідальність. Людина мусить збагнути їх справжнє місце і роль у своєму житті і бутті суспільства, навчитись керувати ними на основі поєднання можливос­тей сучасної економічної науки (з її практичною спрямо­ваністю) і філософії (з її спрямуванням на пізнання цілі­сного світу).

Література
1.  Автономов В. С. Модель человека в зкономической науке. — СПб., 1998.
2.  Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лек­цій. — К., 1996.
3.  Андреев И.Л. Человек по имени «Деньги» // Вопросьі философии. — 2002. — №12.
4.  Бузгалин А. В. «Постиндустриальное общество» — тупиковая ветвь социаль-ного развития? // Вопросьі философии. — 2002. — №5.
5.  Кови Стивен Р. Семь навьшов вьісокозффективньїх людей. — М., 1998.
6.  Кортунов В. В. Философия денег. — М„ 2002.
7.  Месникова Л. А. Зкономика постмодернизма и отношения собственнос-ти // Вопросьі философии. — 2002. — №7.
8.  Мизес Л. Индивид, рьінок и правовое государство. — СПб., 1999.