Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Фінансово-правовий коледж

Реферат

З сімейного права України

На тему: «Майнові права подружжя по утриманню»

Підготувала: студентка ІV курсу 2 групи

Павліченко Катерина

Викладач: Овчиннікова Г. Ф.

Київ 2010 р.

План

Вступ

1. Аліментні зобов'язання подружжя

2. Аліментні зобов'язання колишнього з подружжя

3. Позбавлення одного з подружжя права на утримання

4. Припинення права одного з подружжя на утримання

Список використаної літератури

Вступ

Стабільність у сім'ї обумовлена рівнем взаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприяти тому, щоб один з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію, успішно просувався по роботі тощо.

Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі. За нормальних сімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного, і проблем щодо утримання не існує.

Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язок щодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний - з часу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний - з моменту, коли з'являються необхідні для цього підстави. Право на аліменти було надано подружжю ще першим Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, який передбачав, що один з подружжя має право на утримання іншого.

Справи про аліменти розглядалися відділами соціального забезпечення. Це обумовлювалося тогочасною точкою зору щодо аліментів як "сурогату соціального забезпечення".

Підставами для надання утримання визнавалися потреба одного з подружжя в утриманні та його непрацездатність. Відділ соціального забезпечення при визначенні розміру аліментів повинен був керуватися ступенем нужденності і працездатності подружжя та прожитковим мінімумом, встановленим для певної місцевості.

Розмір аліментів у сукупності з іншими засобами до існування не повинен був перевищувати прожиткового мінімуму. Аліменти виплачувалися періодично, заміна їх одноразовою сумою, яка могла б бути сплачена, не допускалася. У разі смерті подружжя, який сплачував аліменти, аліменти продовжували стягуватися з майна, яке залишилося.

1. Аліментні зобов'язання подружжя

Чинне сімейне законодавство передбачає, що чоловік, дружина повинні підтримувати один одного матеріально (ст. 75 СК). Ця правова норма є глибоко моральною, ґрунтується на таких засадах побудови сім'ї, як добровільність, рівність, взаємоповага, захист інтересів непрацездатних членів сім'ї. У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку.

1. Загальні підстави стягнення аліментів на утримання одного з подружжя. Вимоги одного з подружжя щодо стягнення аліментів можуть бути задоволені судом за наявності наступних умов:

А) Подружжя перебуває в зареєстрованому шлюбі. Шлюб має бути зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб. Шлюб, який укладено на території України іншим способом (за релігійним обрядом чи національним звичаєм) чи в іншій установі, окрім органів РАЦСу, не визнається і ніяких правових наслідків не породжує. Не вважаються подружжям і особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах.

Б) Один з подружжя потребує допомоги, є непрацездатним за віком чи станом здоров'я. Непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку за старістю (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) або є інвалідом І, II чи III груп. Особи, які отримали право на пенсію раніше зазначеного віку (наприклад, за вислугою років, у зв'язку з зайнятістю на шкідливих чи важких роботах тощо), права на аліменти до досягнення загального пенсійного віку не набувають. До числа непрацездатних традиційно відносили інвалідів І, II та III груп. Після тривалих наукових дискусій у юридичній літературі та виходячи із судової практики інваліди III групи також визнані законодавцем непрацездатними. Суперечливість позицій щодо визнання чи невизнання інвалідів III групи непрацездатними була обумовлена відсутністю єдиної позиції фахівців щодо тлумачення понять "юридична непрацездатність" і "фактична непрацездатність".

Настання юридичної непрацездатності законодавець пов'язував з:

а) інвалідністю;

б) пенсійним віком, що обумовлював відсутність у особи обов'язку працювати.

Фактична непрацездатність пов'язана із станом здоров'я і полягає у відсутності у особи реальної можливості працювати. Звичайно, що поняття юридичної і фактичної непрацездатності в кожному конкретному випадку не завжди співпадають за змістом. На сьогодні відомі факти, коли відповідальні державні службовці, яким була встановлена II група інвалідності, сумлінно виконували свої посадові обов'язки. Що ж стосується інвалідів III групи, то у них зберігається досить високий рівень працездатності, чим і обумовлені поширення в юридичній літературі думки, що право на аліменти ці особи набувають лише в тому разі, коли не мають можливості забезпечити прожиття своєю працею. Право на утримання виникає лише у разі юридичної непрацездатності. Законодавець прямо не заперечує можливості виникнення аліментних зобов'язань у разі тимчасової втрати працездатності. На нашу думку, з огляду на складність процедури стягнення, на одержання одним з подружжя соціальної допомоги в розмірі втраченого заробітку тимчасово надавати непрацездатним особам (скажімо, у разі захворювання на запалення легень, при переломах тощо) право на аліменти недоцільно, оскільки фактичне надання такої допомоги матиме місце після одужання і поновлення працездатності. Щодо часу, коли настала інвалідність, він правового значення не має. Один із подружжя міг укласти шлюб, будучи інвалідом або стати інвалідом, перебуваючи у шлюбі. Не є підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення аліментів той факт, що подружжя проживають окремо. Поки в передбаченому порядку шлюб не визнано недійсним чи нерозірваним, він вважається таким, що існує, і один з подружжя має право на утримання.

В) Подружжя-позивач потребує матеріальної допомоги.

У ст. 75 СК законодавець уперше конкретно визначив поняття "особа, що потребує матеріальної допомоги". Це - той із подружжя, кому заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом. При вирішенні питання щодо нужденності одного з подружжя суд має враховувати доходи кожного з подружжя, не обмежуючись при цьому лише констатацією факту наявності в подружжя-відповідача значних доходів чи навпаки - незначних доходів подружжя-позивача. Наявність у того з подружжя, який є непрацездатним, майна сама по собі не може бути підставою позбавлення його права на аліменти, звичайно, окрім випадків, коли це майно постійно приносить дохід (наприклад, йому на праві власності належать дві квартири, одна з яких здається в найом). Не може бути визнано нужденним подружжя, який, незважаючи на незначну пенсію, має великий грошовий вклад в ощадкасі, отримав в спадщину нерухомість, транспортні засоби тощо.

Г) Подружжя-відповідач має можливість таку матеріальну допомогу надати. При визначенні матеріальних можливостей подружжя-відповідача береться до уваги його сімейне становище, наявність утриманців, яких він згідно з чинним законодавством зобов'язаний утримувати (непрацездатні батьки, діти, інші особи), характер і розмір доходів. 2. Аліменти, присуджуються одному із подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі. Утримання може надаватися у натуральній або грошовій формах за згодою другого з подружжя. За рішенням суду аліменти присуджуються одному із подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя (дітей, батьків, інших осіб), затверджується Кабінетом Міністрів України. Якщо утримання надається у вигляді грошової суми, вона повинна сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед. Це стосується, перш за все, тих випадків, коли платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання в державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Розмір аліментів у такому разі визначається за домовленістю, а при виникненні спору - за рішенням суду. Чинне законодавство одночасно передбачає, що зобов'язання подружжя щодо матеріальної допомоги один одному можуть бути оформлені нотаріально посвідченою угодою (ст. 78). Така угода може бути оформлена як складова частина шлюбного контракту або як самостійний договір. Сімейне законодавство не обмежує подружжя стосовно змісту такого договору, тому на відміну від аліментних зобов'язань подружжя, передбачених у СК України, подружжя в договорі про утримання може передбачити виникнення зобов'язань щодо утримання і за відсутності такої важливої умови, як непрацездатність. Подружжя може передбачити обов'язок щодо утримання як з моменту укладання шлюбу, так і за наявності певних обставин, які можуть настати: отримання освіти, набуття спеціальності, робота по господарству, виховання дітей тощо. У чому полягає практична значимість такої угоди? У разі, виникнення умов, передбачених такою угодою, коли платник ухиляється від добровільного її виконання, зацікавлена особа має можливість звернутися не до суду, а безпосередньо до нотаріуса. Тобто нотаріальна форма обумовлює здійснення примусового виконання за таким договором без додаткових процесуальних ускладнень. Нотаріально посвідчена угода має силу виконавчого листа. У такому разі стягнення аліментів проводитиметься в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, що значно спростить процедуру стягнення і скоротить строки виконання зобов'язань за таким договором. Перебування подружжя, який є непрацездатним, в будинку інвалідів або престарілих тощо саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаного з подружжя від сплати аліментів, але може бути підставою для зменшення їх розміру. Обов'язки щодо надання матеріальної допомоги подружжю, який є непрацездатним, покладаються не лише на іншого з подружжя, але і на повнолітніх дітей (ст. 292 СК). Тому при розгляді вимог того з подружжя, хто претендує на отримання аліментів від іншого з подружжя, суди мають з'ясовувати, чи є у непрацездатного з подружжя повнолітні діти, які за законом повинні надавати йому утримання, чи їх матеріальне становище і доходи уможливлюють надання допомоги непрацездатній матері (батькові). Ця обставина (як і можливість отримання утримання від батьків) мусить враховуватися при визначенні розміру аліментів одному з подружжя, і, незважаючи на відсутність вимог батька (матері) до повнолітньої дитини про стягнення аліментів, відповідно розмір аліментів, які стягуватимуться з іншого з подружжя, може бути зменшений. У разі, коли матеріальне чи сімейне становище одного із подружжя зміниться, кожен із подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи відповідно збільшення) розміру аліментів, які стягуються. Спеціальні підстави для стягнення аліментів на утримання одного з подружжя. А. Стягнення аліментів на утримання того з подружжя, який доглядає малолітню дитину. Право на утримання має також дружина від чоловіка під час вагітності. Таке ж право надано дружині, з якою проживає дитина віком до трьох років, а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років. За часів дії КпШС України багато суперечок виникало щодо питання: чи є нужденність жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною протягом трьох років (або коли дитина потребує догляду за медичними показниками - протягом шести років), необхідною умовою для стягнення аліментів на своє утримання. В юридичній літературі серед тих фактів, які були підставою для виникнення аліментних зобов'язань між подружжям у такому випадку називали і "нужденність жінки". Чинне вітчизняне законодавство сьогодні не дає підстав вважати, що чоловік мусить утримувати колишню дружину в період вагітності чи протягом певного строку після народження дитини лише за умови, що жінка такої допомоги потребує, оскільки в п. 4 ст. 84 СК прямо передбачено, що вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання "незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища". Стягнення аліментів з чоловіка не залежить від того, чи працює дружина в цей час та яке її матеріальне становище, а пов'язане лише з двома умовами:

1) дружина має проживати з малолітньою дитиною;

2) чоловік повинен мати можливість надавати дружині матеріальну допомогу.

Звичайно, поняття "нужденність жінки, яка виховує дитину до трьох років", відрізняється від поняття просто "нужденність". Під час вагітності жінка, як правило, працює певний час і зберігає за собою право на відпустку по вагітності та в зв'язку з народженням дитини, яка оплачується в повному розмірі. У вагітної жінки, та жінки, яка народила дитину, виникає багато додаткових специфічних витрат: на придбання ліків, медичну допомогу, на спеціальний одяг, на особливе харчування, придбання речей, пов'язаних з народженням дитини тощо. Тому поняття "нужденність" у даному випадку набуває особливого специфічного змісту. У СК України усунута і гендерна нерівність: право на аліменти надано й чоловіку, який проживає разом з дитиною віком до трьох років, незалежно від того, чи він працює, та "незалежно від його матеріального становища", а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку, то право на аліменти зберігається за ним упродовж шести років, за умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу. У законі підкреслюється, що жінка (чоловік) має право на отримання аліментів у такому разі, коли батьком дитини є її чоловік (дружина). Презумпція батьківства (материнства) може бути спростована: можливе судове оспорювання батьківства (материнства) чоловіком (дружиною) і встановлення батьківства (материнства) іншої особи. На нашу думку, покладання обов'язку на одного з подружжя утримувати іншого з подружжя "незалежно від його матеріального становища" не є доцільним. Стягнення аліментів на користь особи, яка не потребує матеріальної допомоги, суперечить поняттю і змісту аліментних зобов'язань. І не зрозуміло, якими критеріями буде керуватися суд, визначаючи розмір аліментів на користь особи, яка матеріально забезпечена і не потребує допомоги.

Б. Утримання того з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід. Якщо один із подружжя, в тому числі працездатна особа, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання незалежно від свого матеріального становища за умови, що другий з подружжя може надавати таку матеріальну допомогу. Зазначимо, що в цьому разі право на утримання не обумовлено: а) непрацездатністю позивача; б) нужденністю позивача. Воно не обмежено в часі. На практиці, як правило, той із подружжя, хто доглядає дитину-інваліда, не працює або працює неповний робочий час, що не може не позначитися на його матеріальному становищі та можливості отримання доходів. Розмір аліментів тому з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду або у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя, або у твердій сумі без врахування можливості одержання аліментів від батьків, повнолітніх дочки або сина.

В. Утримання осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. У СК України з'явився зовсім новий інститут, який передбачає право на утримання чоловіка та дружини, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу (ст. 91). До речі, такий інститут російському законодавству невідомий. Умовами набуття утримання є :

а) проживання однією сім'єю, тобто особи мають проживати спільно та бути пов'язаними спільним побутом;

б) проживання однією сім'єю протягом тривалого часу. Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхідно розуміти під поняттям "тривалий час". Зрозуміло, що це поняття є оціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішення щодо тривалості спільного проживання. В будь-якому разі час спільного проживання повинен бути не меншим десяти років, які згадуються в ст. 76 СК як умова отримання аліментів протягом п'яти років після розірвання шлюбу і досягнення пенсійного віку;

в) непрацездатність позивача настала саме під час спільного проживання;

г) позивач потребує матеріальної допомоги;

д) відповідач за своїм матеріальним становищем має можливість таку допомогу надавати.

Ідея законодавця зрозуміла: він намагається надати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по суті сім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструвати належним чином свої сімейні відносини. Наведені новели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщо питання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно, то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не може не обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів, які важко розв'язати. Нагадаємо, що ЦК УРСР позбавляє сторони можливості посилатися на показання свідків при порушенні простої письмової форми угоди. У даному ж випадку саме показанням свідків належатиме головна роль.

2. Аліментні зобов'язання колишнього з подружжя

1. Право непрацездатного з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, на отримання аліментів зберігається за певних обставин і після розірвання шлюбу.

Статистика вперто переконує в актуальності питання щодо утримання непрацездатного з подружжя після розірвання шлюбу. Проблему щодо утримання колишнього з подружжя можна розв'язати наступними шляхами:

а) перерозподілити майно подружжя таким чином, щоб непрацездатний із колишнього подружжя був забезпечений;

б) надати йому достатніх засобів до існування за рахунок коштів соціального забезпечення;

в) зобов'язати іншого з колишнього подружжя утримувати непрацездатного з подружжя, шляхом періодичних виплат на утримання.

Звичайно, найбільш прийнятним розв'язанням проблеми є створення в країні такої системи соціального забезпечення, яка б дозволяла будь-якій особі по досягненню віку непрацездатності належно існувати. Але, на жаль, докорінні економічні зміни в нашій державі обумовили суттєвий розрив між середнім рівнем пенсій, допомог та прожитковим мінімумом, затвердженим урядом. Держава не має можливості виконати належним чином свої зобов'язання перед громадянами в соціальній сфері. Щодо поділу майна подружжя, то цей шлях допомагає досягти позитивних результатів лише у певних випадках. Тому саме аліменти набувають все більшого значення як джерело існування цієї категорії громадян. Водночас поняття "колишнє подружжя" посідає особливе становище серед суб'єктів аліментних зобов'язань. Колишнє подружжя не пов'язане між собою ані сімейними стосунками, ані родинними. Після розірвання шлюбу вони є сторонніми особами. Чи є за таких обставин вмотивованим покладання на одного з них обов'язку щодо утримання іншого? Шлюб - це довічний союз. Важко уявити собі ситуацію, коли майбутнє подружжя при укладанні шлюбу визначає строк дії такого союзу. Якщо ж подружнє життя в силу певних обставин стає неможливим, законодавець надає подружжю можливість розірвати шлюб. При укладанні шлюбу подружжя беруть на себе зобов'язання надавати в житті підтримку один одному, і не лише духовну, а й матеріальну. Як правило, незалежно від розміру доходу чоловіка та дружини вони користуються рівними правами і в майновій сфері. Якщо подружжя тривалий час перебувало в шлюбі, було б несправедливим залишати без засобів до існування того з подружжя (як правило, більш соціальне незахищеною є жінка), хто. своє життя присвятив домашньому господарству, вихованню дітей, пожертвував можливістю набути освіту, кваліфікацію заради службової кар'єри іншого з подружжя, і як наслідок - заробив незначну за розміром пенсію.

2. Право на отримання аліментів у судовому порядку може бути збережено за одним з подружжя і після розірвання шлюбу за наявності обставин, які дають йому можливість отримувати аліменти й у шлюбі. По-перше, законодавець визначає коло осіб, які мають право вимагати отримання аліментів у судовому порядку від другого з колишнього подружжя. До їх числа віднесені колишні з подружжя:

а) які є непрацездатними (тобто укладали шлюб, будучи непрацездатними чи стали непрацездатними під час перебування у шлюбі);

б) які стали непрацездатним протягом року після розірвання шлюбу;

в) які стали інвалідами після спливу одного року після розірвання шлюбу, якщо інвалідність настала внаслідок протиправної поведінки колишнього з подружжя під час шлюбу;

г) яким на момент розірвання шлюбу залишилося не більше як п'ять років до досягнення встановленого законом пенсійного віку. По досягненні пенсійного віку ці особи мають право на утримання за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менше десяти років;

д) з якими проживають діти віком до трьох років (а якщо діти мають вади фізичного чи психічного характеру - до шести років);

є) колишня дружина в період вагітності;

ж) той з подружжя, з яким проживають діти-інваліди.

По-друге, колишній з подружжя має право вимагати сплати аліментів у судовому порядку, якщо він потребує матеріальної допомоги.

Ця умова не поширюється: на вагітну дружину, на того з подружжя, хто проживає з малолітньою дитиною віком до трьох років (а якщо дитина за медичними показаннями потребує догляду - до шести років), а також на того з подружжя, який проживає з дитиною-інвалідом. По-третє, обов'язок сплачувати аліменти може бути покладено на одного з колишнього подружжя лише в тому разі, якщо він має можливість надавати матеріальну допомогу. Колишній з подружжя може вважатися таким, що здатний надавати допомогу, якщо у нього після сплати аліментів іншому з колишнього подружжя, а також іншим особам, яких він за законом повинен утримувати (непрацездатні батьки, непрацездатні, неповнолітні діти та ін.), залишаться кошти, необхідні для його існування.

3. Спеціальний випадок стягнення аліментів з одного із колишнього подружжя, передбачений п. 4. ст. 76 СК. Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, коли він є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу. Унікальність обставин, які дають, можливість колишньому чоловіку (дружині) вимагати утримання протягом трьох років після розірвання шлюбу полягає в тому, що:

1) право на допомогу надається працездатній особі;

2) право на утримання не залежить від строку перебування у шлюбі;

3) право на утримання не залежить від наявності дітей;

4) потребу в матеріальній допомозі законодавець пов'язує як із причинами об'єктивного характеру (хвороба, піклування про інших членів сім'ї), так і з причинами суб'єктивного характеру (ведення домашнього господарства, виховання дитини), тобто із звичайними домашніми турботами, з якими не може не бути пов'язаний шлюб. Виходячи із диспозиції статті, позивач, посилаючись на те, що він не набув освіти, бо, скажімо, вів в сільській місцевості домашнє господарство, може вимагати так званої соціальної реабілітації, і суд має задовольнити його позов щодо стягнення аліментів. Водночас колишній чоловік (дружина), якщо вів домашнє господарство, виховував дітей, піклувався про інших членів сім'ї та закінчив, наприклад, заочно педагогічний інститут, права на аліменти не набуде, оскільки має освіту. А враховуючи середню заробітну плату педагогічних працівників, такій особі буде важко довести, що саме домашні турботи перешкодили обійняти "відповідну посаду", яка б її забезпечила.

За згаданих обставин ми не виключаємо, що бажання отримати аліменти буде спонукати певні категорії працездатних громадян укладати шлюби із забезпеченими партнерами, щоб потім, спекулюючи на матеріальних труднощах, на законних підставах вимагати від одного з колишнього подружжя утримання.

Невизначеність понять, якими оперує законодавець в наведеній статті, не дає підстав вважати цю новелу обґрунтованою, доцільною і своєчасною.

4. Право на утримання за наведених вище умов законодавець надає чоловіку і жінці, які не перебували у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім'єю і стали непрацездатними під час спільного проживання, а потім припинили фактичні сімейні відносини. Викладене вище дає підстави вважати, що законодавець практично прирівняв фактичні шлюбні відносини до зареєстрованого шлюбу. Майно, набуте чоловіком та жінкою за час проживання спільною сім'єю, але без реєстрації шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, як і подружжю (ст. 74 СК). Вони набувають таких же аліментних прав щодо свого утримання, як і подружжя (ст. 91 СК). Тобто вітчизняний законодавець орієнтується на сімейне законодавство країн Західної Європи та США, де відмінності між зареєстрованим шлюбом та фактичним усе більше втрачають своє значення в сфері майнових відносин. Поширені в перші роки радянської влади так звані фактичні шлюбні відносини не забезпечували необхідними гарантіями права жінки як дружини, оскільки їй важко було довести наявність саме сімейних стосунків.

Згадаймо, що і Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 8 липня 1944 р. правове значення надавалося лише зареєстрованим шлюбам. Вважаємо, що саме державна реєстрація шлюбу дозволяє належним чином захистити та охороняти майнові й особисті немайнові права громадян, тому своєрідна "легалізація" фактичних шлюбів не сприяє сьогодні зміцненню сім'ї та є передчасною.

3. Позбавлення одного з подружжя права на утримання

Відхилення від загальних правил аліментування може мати місце, якщо суд упевниться у відсутності підстав для стягнення аліментів. Незважаючи на наявність формальних обставин, які дозволяють стягувати аліменти із одного з подружжя на користь іншого, законодавець передбачає вичерпне коло обставин, коли суд може позбавити одного з подружжя права на утримання або обмежити його строком (ст. 83 СК):

1) Перебування в шлюбних відносинах нетривалий час. Нетривалість перебування в шлюбі може бути підставою для звільнення одного з подружжя від стягнення аліментів. Це правило неможливо застосувати щодо того з подружжя, який перебуває в шлюбі, оскільки шлюб існує і визначити термін, протягом якого подружжя ще буде перебувати в шлюбі, неможливо. При стягненні аліментів із колишнього чоловіка (дружини) час відіграє істотне значення. Не може бути справедливою норма, згідно з якою особа, котра перебувала в шлюбі, зобов'язана потім утримувати колишнього з подружжя упродовж кількох десятиліть. Якщо при тривалих шлюбних відносинах можна вести мову про виникнення якихось моральних зобов'язань між особами, які разом вчилися, працювали, виховували дітей, будували житло, набували майно, то при незначній тривалості подружнього життя, коли особи через кілька років взагалі не згадують одна одну, - це є несправедливим. У такому разі в стягненні аліментів потрібно або взагалі відмовляти, або обмежити їх сплату певним строком. Аналогічна норма містилася і в КпШС України, але поняття "нетривалий час" було настільки оціночним, що суди по-різному його тлумачили. В одному випадку в рішенні обґрунтовувався термін 15-20 років, у іншому - 10-15 тощо. У ст. 76 СК законодавець пов'язує право колишнього чоловіка (дружини) на аліменти у разі, коли на момент розірвання шлюбу йому (їй) до досягнення пенсійного віку залишилося не більш як 5 років, за наявності додаткової умови - перебування у шлюбі не менше десяти років. Вважаємо, що доцільно застосовувати цей термін і в даному випадку.

2) Якщо непрацездатність одного з подружжя виникла в результаті вчинення ним умисного злочину. Аліментування особи, непрацездатність якої настала внаслідок вчинення нею умисного злочину, суперечило б нормам моралі. Обвинувальний вирок суду, який набув законної сили, або припинення кримінальної справи з нереабілітуючих підстав можуть бути підставою для того, щоб позбавити позивача права на утримання (ст. 83 СК). Зазначимо, що водночас у п. 4 ст. 75

СК підкреслюється, що права на утримання не має той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину.

3) Якщо непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу. Для осіб, які укладають шлюб, важливою є поінформованість про стан

здоров'я одне одного. Якщо один із подружжя свідомо приховав наявність тяжкої хвороби від іншого, це може спричинити тяжкі наслідки: можливість зараження тяжким інфекційним захворюванням, зокрема вірусом імунодефіциту, народження хворої дитини тощо. Невиправдано також покладати на одного з подружжя обов'язок щодо утримання іншого, непрацездатного з подружжя, який приховав свою непрацездатність.

Суд, розглядаючи справу, повинен з'ясувати:

а) чи дійсно непрацездатність позивача настала до укладання шлюбу або чи дійсно позивач захворів на тяжку хворобу до укладання шлюбу;

б) чи хвороба позивача відноситься до тяжких;

в) чи дійсно позивач знав про свою тяжку хворобу чи непрацездатність;

г) чи дійсно позивач приховав цю обставину від іншого з подружжя.

Якщо ж відповідач після укладання шлюбу дізнався про тяжку хворобу (інвалідність) іншого подружжя, але не ініціював питання щодо визнання шлюбу недійсним, то відсутні й підстави для його звільнення від обов'язку щодо утримання того з подружжя, хто є непрацездатним.

4) Якщо одержувач свідомо поставив себе в становище такого, що потребує матеріальної допомоги.

Так, позивач міг потрапити в скрутне матеріальне становище внаслідок марнотратства, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, захоплення азартними іграми. Водночас не можна поширити цю норму на випадки, коли особа стала потребувати матеріальної допомоги, оскільки вступила на навчання на платній основі, скористалася платними медичними послугами тощо. Прийняття судом рішення щодо звільнення одного з подружжя від обов'язку по утриманню іншого з подружжя чи обмеження цього обов'язку певним строком (наприклад, стягненням аліментів протягом шести місяців) є правом, а не обов'язком суду. Тому суд має уважно дослідити конкретні обставини справи, прискіпливо підійти до оцінки доказів, які дозволяють прийняти обґрунтоване рішення. Наведені положення поширюються і на осіб, у яких право на аліменти виникло після розірвання шлюбу. Відповідно до ст. 75 СК України один з подружжя не має права на аліменти у випадку:

1) Негідної поведінки в шлюбних відносинах того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги. У нашому суспільстві сімейні відносини будуються на засадах добровільності шлюбу, почуттях взаємної любові чоловіка та жінки, рівності і взаємоповаги. Якщо ж поведінка одного із подружжя не лише не сприяла зміцненню сім'ї, а навпаки, руйнувала її, то покладати на іншого з подружжя обов'язок утримувати його суперечило б засадам моралі та справедливості. Критерії негідності поведінки подружжя оцінює суд з позицій моральності, але факти, які доводять непривабливість вчинків когось із подружжя в шлюбі, має доводити в суді подружжя-позивач. Мова може йти про ганебну поведінку як до шлюбу, під час шлюбу, так і після його припинення. Але негідна поведінка до укладання шлюбу, якщо надалі вона не мала місця, підставою для відмови у стягненні аліментів бути не може. Негідна поведінка може полягати в ігноруванні сімейних обов'язків, відсутності піклування про дітей, другого з подружжя, зневажливому ставленні до нього, перебуванні працездатної особи на утриманні без достатніх для цього причин, марнотратстві, зловживанні спиртними напоями чи наркотичними речовинами, подружній зраді тощо. Не можна погодитися з думкою, що "подружня зрада, як правило, не суперечить загальновизнаним моральним нормам" і що до такої особи не повинні застосовуватися будь-які покарання чи обмеження в сімейних правах. Шлюб є добровільним союзом, якщо когось з подружжя не задовольняють умови перебування в такому союзі - свобода розірвання шлюбу надає можливість зробити це в будь-який час.

2) Якщо той із подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, став непрацездатним у зв'язку з вчиненням ним умисного злочину. Як уже зазначалося, законодавець допустив конкуренцію норм, оскільки в п. 5 ст. 75 СК зазначено; що такий із подружжя "не має права на утримання", а п. 2 ст. 83 свідчить про те, що "суд може позбавити права на утримання" того з подружжя, непрацездатність якого "виникла в результаті вчинення ним умисного злочину". Звичайно, редакція наведених статей потребує більш чіткого викладу, щоб усунути подвійне тлумачення.

4. Припинення права одного з подружжя на утримання

Той із подружжя, хто отримує аліменти, втрачає право на їх отримання у такому разі, коли відпали умови, які були підставами для їх стягнення, а саме:

1) одержувач аліментів поновив свою працездатність;

2) непрацездатна особа уклала новий шлюб.

У даному випадку новий шлюб є саме тим юридичним фактом, який припиняє аліментні зобов'язання між колишнім подружжям, оскільки від цього моменту обов'язок піклуватися про непрацездатну особу покладається на нового чоловіка (дружину). Стягнення аліментів у такому разі припиняється лише після укладання зареєстрованого у встановленому порядку шлюбу. Тобто фактичні шлюбні відносини аліментних зобов'язань не припиняють. Звичайно, недобросовісний із подружжя, хто є непрацездатним, може не реєструвати офіційно фактичні шлюбні відносини, аби продовжувати отримувати матеріальну допомогу від колишніх чоловіка чи дружини. За таких обставин, коли буде доведено в судовому порядку перебування у фактичних шлюбних відносинах того з колишнього подружжя, хто є непрацездатним, суду необхідно надати право за позовом зацікавленої особи припиняти стягнення аліментів. Якщо допомога надавалася добровільно, то за наведених обставин вона може автоматично бути припинена. Якщо ж підставою для стягнення аліментів було рішення суду, то зацікавлена сторона із подружжя має звернутися до суду з відповідною заявою, і тоді згідно з рішенням суду вона звільняється від обов'язків по утриманню колишнього чоловіка (дружини). Право на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що:

1) Одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги. Тобто матеріальне становище того з подружжя, хто її потребував, поліпшилося, у зв'язку з чим відпала необхідність його аліментувати. Наприклад, держава підвищила розмір пенсії, одержувач аліментів отримав спадщину, уклав договір довічного утримання, має інші доходи, які дозволяють йому існувати своїм коштом.

2) Платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу. Матеріальне чи сімейне становище того з подружжя, хто надавав допомогу, змінилося настільки, що він уже не може виконувати аліментні зобов'язання щодо утримання іншого з подружжя, що є непрацездатним. Скажімо, батьки платника аліментів стали непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, а платник втратив постійну роботу чи отримав травму, яка не дозволяє йому працювати за набутою спеціальністю. З урахуванням обставин, які були підставою для стягнення аліментів, право одного з подружжя на утримання також припиняється, якщо:

а) у вагітної дружини була перервана вагітність або дитина народилася мертвою;

б) дитина, яка проживала з одержувачем аліментів, померла або передана на виховання іншій особі;

в) у свідоцтві про народження дитини, яка проживала з одержувачем аліментів, за рішенням суду виключені відомості про дружину як матір дитини (чоловіка як батька дитини);

г) подружжя (колишнє подружжя) уклали договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової допомоги. Договір, за яким передається у власність нерухоме майно, має бути нотаріально посвідченим і підлягає державній реєстрації.

Список використаної літератури

1. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, - 2002. - № 21-22, ст.135.

2. Науково-практичний коментар до Сімейного кодексу України / За ред. Ю. С. Червоного. — К. : Істина, 2003. - 215 с.

3. Науково-практичний коментар Сімейного Кодексу України, Жилінкова, 2008р.

4. Сімейне право України: Підручник. за ред. Ю. С. Червоного, - К:, «Істина», 2004.

5. Сімейне право України: Підручник / Л. М. Баранова, В. І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та І. В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. — 200 с.

6. Гопанчук В.С. Сімейне право України: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004.