Реферат

Право власності у зарубіжних країнах

Зміст

1. Поняття та основні принципи правоздатності юридичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн

2. Право власності в зарубіжних правових системах і тенденції його розвитку. Підстави набуття права власності

Список використаних джерел

1. Поняття та основні принципи правоздатності юридичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн

Юридична особа — це утворення, яке можна зрозуміти лише у взаємозв'язку з правовим полем, що існує навколо неї. На відміну від фізичної юридична особа існує завдяки наявності правового поля. Щоправда, різні правопорядки неоднаково розуміють поняття "юридична особа". Вітчизняний законодавець не вважає державу юридичною особою, бо саме держава створює її.

Коротко ознайомимося з тим, як розуміють юридичну особу, наприклад, у Великій Британії. Для цього скористаємося двома найпопулярнішими там юридичними словниками. "Правничий словник Коллінза" (Collins Dictionary of Law) наприкінці 90-х років XX ст. у статті "Особа" (Person) зазначав: " Особа є предметом законних прав. Є два види законних осіб — людські істоти (human beings) і штучні особи (artificial persons), такі як корпорації. Товариство в Англії не є окремою законною особою, але у Шотландії воно є так званою квазі-особою". У нотатці "Юридична особа" (Juristic Person) зазначений словник пояснював, що нею є орган (body), визнаний державою як такий, що наділений правами й обов'язками так само, як і природна (natural) або людська (human) особа; загальним прикладом є компанія. "Оксфордський правничий словник" (Oxford Dictionary of Law) у четвертій редакції (від 1997 p.) пояснював: "Юридична особа (штучна особа)" (juristic person (artificial person)) – це утворення типу корпорації, що визнається як таке, що має законну особовість (legal personality), тобто здатне мати законні права і обов'язки. Зазначене поняття вживається як протилежне людській особі, яку називають "природною особою" [5, с. 30].

Розглянемо пояснення поняття "юридична особа" у вітчизняному словнику.

У статті "Особа у цивільному праві" "Юридичного словника-довідника", випущеного київським видавництвом "Феміна" у 1996 p., зазначається: "Юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати різних майнових і немайнових прав і виконувати обов'язки, бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному суді або в третейському суді. Юридична особа має цивільну дієздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності. Дієздатність за обсягом, а також моментом виникнення і припинення збігається з правоздатністю. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а в разі коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організації певного виду — з моменту видання компетентним органом постанови про утворення її. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації. Правоздатність юридичної особи припиняється з ліквідацією її".

Очевидно, в усіх країнах світу юридична наука і практика використовують поняття "юридична особа". А от законодавчі формулювання цього поняття існують не скрізь.

У нашому законодавстві існує кілька офіційно сформульованих дефініцій юридичної особи. Ознайомимося з ними.

"Юридичними особами визнаються об'єднання осіб, установи або організації, які можуть як такі набувати прав за майном, вступати у зобов'язання і відповідати у суді" (ст. 13 Цивільного кодексу УСРР, затвердженого постановою ЦВК УСРР від 16 грудня 1922 p.).

"Юридичною особою визнається організація, яка має у власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно, відповідає за своїми зобов'язаннями цим майном і виступає у суді від свого імені.

Юридичні особи можуть мати майнові і особисті немайнові права і зобов'язання..." (витяг з п. 1 ст. 11 "Поняття юридичної особи" "Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік", прийнятих Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 p.) [3, с. 75].

"Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами у суді, арбітражі або в третейському суді".

"Юридична особа — це особа, зареєстрована як платник податку на додану вартість, має індивідуальний податковий номер платника податку і здійснює операції з ввезення (пересилання) на митну територію України товарів (робіт, послуг) для цільового використання на будівництво, реконструкцію, ремонт і обслуговування об'єктів, а також обладнання і транспортних засобів, а саме: замовник (забудівельник) будівництва, реконструкції, ремонту і обслуговування об'єктів; особа, яка уклала договори (контракти) із замовниками (забудівельниками) будівництва, реконструкції, ремонту і облаштування об'єктів; особа, яка здійснює поставку обладнання і транспортних засобів, а також виконує роботи (надає послуги) для забезпечення і проведення щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку відповідно до додатку 2 до Закону — переможець тендеру, проведеного Організаційним комітетом Міжнародної ради координації діяльності з підготовки і проведення щорічних зборів Європейського банку реконструкції і розвитку".

Як суб'єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною праводієздатністю. Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії) [1, с. 36].

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов'язки. До них належать права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та ін. Юридична особа має своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи повинно також містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати, крім повного найменування, також скорочене. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Відповідно місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване у встановленому порядку позначення, яке служить для розрізнення товарів (послуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для товарів і послуг можуть бути зареєстровані словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення та їх комбінації. На зареєстрований знак патентне відомство видає свідоцтво [2, с. 33].

Організації — юридичні особи — мають право на недоторканність ділової репутації та її захист у судовому порядку, а також можуть набувати інших немайнових прав та обов'язків. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Органи юридичних осіб залежно від їх видів можуть бути єдиноначальними або колегіальними. Управління підприємством здійснюється згідно з його статутом, на основі поєднання прав власника з господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу.

Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати. Власник здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Ці права можуть делегуватися раді підприємства (правлінню) або іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника і трудового колективу.

2. Право власності в зарубіжних правових системах і тенденції його розвитку. Підстави набуття права власності

Відносини власності регулюються різними галузями права. Але чільна роль тут належить приватному (цивільному праву), що визначає зміст права власності, регулює поведінку власників у господарському обігу, регламентує порядок і підстави захисту права власності [4, с. 56].

У цивілістиці прийнято розрізняти право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності.

Право власності в об'єктивному значенні є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.

Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей.

Саме право власності в суб'єктивному значенні являє основний інтерес у наведених дефініціях, оскільки в ньому знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Розглянемо характерні ознаки права власності, як суб'єктивного права.

1) Його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном.

2) Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права.

3) Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркірування, написи і т.п.).

4) Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п.

Проте при цьому слід зазначити, що влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права.

Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав.

Що стосується питання про форми власності у проекті, то слід зазначити, що розробники відійшли від поняття форми власності (як не юридичної, а політекономічної категорії). У проекті згадуються лише суб'єкти права власності, якими, відповідно до Конституції, можуть бути не тільки фізичні та юридичні особи (в тому числі держава та територіальні громади), а й народ (А.С. Довгерт).

Зміст права власності у суб'єктивному значенні, як відзначалося вище, складається з трьох правомочностей власника:

1) права володіння;

2) права користування;

3) права розпорядження річчю.

1. Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ.

Володіння буває законним — таким, що ґрунтується на законі і незаконним — протиправним. Іноді в літературі з цивільного права вказують, що даний поділ може стосуватися володіння взагалі, як елемента права власності. Проте необхідно мати на увазі, що оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути тільки законним. Поняття «незаконне володіння» може застосовуватись тільки до фактичного володіння [2, с. 35].

2. Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо).

Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника. Проте, з огляду на українську цивілістичну традицію, можна виходити з того, що така можливість охоплюється правомочністю користування.

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, вилучення плодів і прибутків (надання речі в найом і т.п.) не зовсім коректно оцінювати як реалізацію права розпорядження. Передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. У сукупності три правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права «тріаду», що характеризує право власності в суб'єктивному значенні.

Підставами виникнення права власності є різноманітні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Це можуть бути події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), стани (перебування в шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) і т.д. Ці підстави нерідко іменують «способами набуття права власності» і підрозділяють на первинні і похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва [4, с. 58].

Прихильники першої позиції до первинних відносять такі способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника.

Прихильники «критерію правонаступництва», до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — способи, що ґрунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим здається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування «обґрунтованості (базису) прав».

Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувателя речі.

Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави ) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники — «ніхто не може передати прав більше, ніж має сам».

Це означає, що оскільки при похідних засобах набування права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, але також і право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних засобах виникнення права власності оспорювання цього права можливе тільки щодо самого власника.

До первинних засобів виникнення права власності належать:

1) Виробництво — такий спосіб виникнення права власності, коли воно виникає в зв'язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, що не існувала раніше. Власником у цьому випадку стає той, хто виготовив або створив цю річ для себе. Момент виникнення права власності залежить від того, яка річ створена - рухома або нерухома. Так право власності на рухому річ виникає з моменту її створення, а на нерухому — з моменту її державної реєстрації у встановленому законом порядку [5, с. 33].

2) Специфікація або переробка — це створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тому, хто її створив. При цьому право власності у специфікатора виникає тільки за наявності одночасно двох умов: вартість створеної речі значно перевищує вартість використаних матеріалів; специфікатор не знав і не міг знати, що він використовує чужий матеріал. Але в цьому випадку власник матеріалів може зажадати від специфікатора відшкодування збитків, заподіяних йому переробкою. Якщо ж специфікатор знав або мусив знати, що створює річ із чужого матеріалу, то власником такої речі стає власник матеріалів, котрий також може зажадати від спеціфікатора відшкодування заподіяних йому збитків.

3) Привласнення плодів і доходів. Плоди, приплід тварин, доходи від речі належать власникові речі, коли інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою. Тут слід розрізняти природні плоди, принесені в результаті органічного розвитку плодоносної речі (приплід тварин, вовна, яйця, молоко тощо), і доходи, що з'являються від використання речі у цивільному обігу (дивіденди по цінних паперах, орендна плата і т.д.). Право власності на плоди і доходи виникає у власника речі з моменту Їхньої появи, як таких. Це право виникає у власника і у тому випадку, якщо річ знаходиться у незаконному недобросовісному володінні іншої особи. Що ж стосується плодів і доходів, отриманих добросовісним незаконним власником до того моменту, поки він не дізнався про неправомірність свого володіння, то вони належать йому, а з моменту, як дізнався, власнику речі [3, с. 76].

4) Виникнення права власності на безхазяйне майно, тобто на майно, що не має власника або власника якого не знайдено. Право власності на таке майно виникає у держави. Слід зазначити, що дане положення не відповідає конституційному принципу рівності усіх форм власності. Тому більш вдалим є правило, яке встановлює проект нового: безхазяйне майно може бути придбане за набувальною давністю, якщо це не суперечить нормам закону, що регулює конкретні відносини (скарб, знахідка і т.п.).

5) Присвоєння загальнодоступних дарів природи (ягоди, дичина, риба й ін.) можливе, коли воно допускається відповідно до закону, за наданим власником загальним дозволом або за місцевими звичаями. Право власності на зазначені речі виникає у особи, яка їх зібрала або видобула.

6) Знахідка. Це виявлення речі, що вибула з володіння власника або іншої уповноваженої на володіння особи попри їхню волю. Особа, що знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це того, хто загубив річ, і повернути йому знайдену річ або заявити про знахідку до міліції чи до органу місцевого самоврядування. Якщо річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її належить адміністрації відповідної організації. У тому випадку, коли особа, яка загубила річ, не з'явиться протягом шести місяців, річ безоплатно переходить у власність держави.

Слід зазначити, що це положення чинного законодавства також є застарілим. Якщо особа, що знайшла річ, не побажає набути права власності на цю річ, то вона переходить у власність відповідного територіально-адміністративного утворення [1, с. 38].

7) Бездоглядна худоба повертається власнику. У випадку, якщо власник або його місцеперебування невідомі, особа, що затримала худобу, зобов'язана заявити про це до міліції або до органу місцевого самоврядування не пізніше трьох днів з моменту затримки. Ці органи мають вжити заходів до розшуку власника худоби.

Зазначена норма Цивільного кодексу містить явно застаріле правило, згідно якому на час розшуку худоба передається в найближчий колгосп або радгосп. Якщо протягом шести місяців з моменту заяви про затримку великої рогатої худоби і двох місяців — інших тварин, їхній власник не буде виявлений, право власності на цих тварин переходить до колгоспу, де утримується ця тварина, або до держави, що передає його відповідному колгоспу. Дана норма не тільки застаріла морально, але й формально не може бути реалізована, оскільки колгоспів і радгоспів практично не існує, як таких.

У зв'язку з цим виправданим є виникнення після закінчення встановленого терміну права власності на бездоглядних тварин, власника яких не виявлено, у особи, що їх знайшла. Якщо така особа відмовиться від набуття права власності на бездоглядних тварин, вони мають переходити у власність адміністративно-територіального утворення, на території якого виявлені.

8) Виявлення скарбу. Скарб — це зариті в землі або приховані іншим способом гроші чи інші цінності (у тому числі і валютні), власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право. На відміну від знахідки, при якій річ із володіння власника або іншої уповноваженої особи вибуває мимо їхньої волі, скарбом можна вважати лише навмисно приховані цінності. Особа, що виявила скарб, зобов'язана здати його державі. При цьому їй видається винагорода в розмірі 25 відсотків від вартості скарбу, крім випадків, коли розкопки і пошук цінностей входять у коло її службових обов'язків [3, с. 78].

Як і норми щодо безхазяйного майна, знахідки і бездоглядної худоби, зазначене правило застаріло і суперечить принципу рівності усіх форм власності. Водночас, формально воно зберігає силу. Проте варто враховувати перспективи зміни цього положення в новому цивільному законодавстві. Зокрема, проект нового ЦК передбачає, що скарб переходить у власність в рівних частках - власникові того майна, у якому скарб був прихований, і особі, що виявила скарб, якщо угодою між ними не встановлено інше. Якщо ж пошук скарбу провадився без згоди власника земельної ділянки або іншого майна, де був схований скарб, то знайдене підлягає передачі цьому власнику.

9) Самочинне будівництво. Такі дії можуть створити право власності на самочинно зведену будівлю у випадку наступного узаконення будівництва у встановленому законом порядку.

10) Приватизація — передача майна держави у власність фізичних осіб. Даний спосіб набуття права власності регулюється значною кількістю нормативних актів.

Оскільки у таких випадках маємо справу з переходом права власності від однієї особи (держави) до іншої, то відносити приватизацію до первинних способів набуття права власності можна, зробивши відповідні застереження. Вони полягають в такому. У випадку приватизації, дійсно, має місце зміна власника і форми власності.

Однак тут не йдеться про звичайну передачу права власності від одного власника до іншого. Насправді відбувається «роздержавлення», оскільки фактично держава відмовляється від правомочностей, котрі вона мала як суб'єкт публічного права, і право власності, як таке, вперше виникає у суб'єктів приватного права.

11) Первинним способом придбання права власності є також набувальна давність.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає в особи, що набуло це майно за набувальною давністю, з моменту такої реєстрації.

12) Конфіскацію — безоплатне вилучення майна у власника на користь держави за вироком суду як санкцію за вчинене правопорушення і реквізицію — вилучення державою майна у власника в інтересах суспільства з виплатою йому реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і нестримані доходи (ст. 55 Закону «Про власність») відносять іноді до похідних способів виникнення права власності [5, с. 35].

Проте таке рішення здається невиправданим. У цих випадках також йдеться не про приватноправові, а про публічно-правові відношення. Держава (її органи), використовуючи владні повноваження, змінюють правовий режим власності, проявляючи свої якості публічної влади. Тому із деякою мірою умовності конфіскація і реквізиція можуть бути віднесені до первинних способів виникнення права власності.

Розглянувши первинні засоби виникнення права власності, Перейдемо до характеристики способів похідних, при яких право набувача ґрунтується на праві відчужувача.

Такими способами є: придбання майна за договором і в порядку спадкування.

1) Договір, як узгоджене волевиявлення двох осіб, є підставою виникнення права власності в тих випадках, коли в ньому є присутнім намір передачі такого права від відчужувателя до набувача. Це може бути купівля-продаж, дарування, міна і т.п. Якщо такого наміру у сторін нема і йдеться про передачу майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить.

Варто мати на увазі, що деяким європейським системам приватного права відомі так звані «речові договори», суть яких полягає саме у передачі права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними угодами.

Проте українському цивільному праву такі договори практично невідомі (виняток складає хіба що видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, але й підстава виникнення зобов'язань (купівля-продаж, міна і т.п.).

У свою чергу, права й обов'язки можуть виникати як з моменту передачі речі (реальні договори), так і з моменту досягнення угоди (консенсуальні Договори).

Отже, при укладенні консенсуальних договорів (купівлі-продажу, міни тощо) права й обов'язки сторін виникають і до передачі речі. Проте виникають лише зобов'язальні, відносні правовідносини. У той же час, речові правовідносини (відношення власності на річ) не виникають, якщо договором або законом не встановлене інше [4, с. 60].

Практично це має ті наслідки, що власник, який уже продав, але ще не передав свою річ, зберігає право власності на неї до моменту передачі. Отже, на ньому за загальним правилом продовжує залишатися ризик випадкової загибелі речі. Крім того, він зберігає можливість повторного продажу речі, здійснюючи своє право розпорядження річчю. У такому випадку покупець може позивати проти продавця з невиконання договору купівлі-продажу, вимагати відшкодування збитків, стягнення санкцій, передбачених договором і т.п. Проте він не може зажадати від набувача речі, щоб той передав йому цю річ, як придбану раніше ним (першим покупцем).

2) Спадкування. Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. У цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: 1) смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоємцем; або 2) смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.

Спадкове право відповідно до пандектної системи складає самостійний розділ цивільного права.

Список використаних джерел

1. Голяк Л.В., Мацко А.С., Тюріна О.В. Порівняльне правознавство. — К.: МАУП, 2004. — 200 с.

2. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство. — К.: Юстініан, 2003. — 184 с.

3. Корчевна Л.О. Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства. — К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. — 360 с.

4. Кресін О.В., Кресіна І.О., Батанов О.В., Бігич О.Л., Проценко І.М. Порівняльне правознавство. Порівняльна політологія. — К., 2002. — 311 с.

5. Ткаченко В.Д., Погребняк С.П., Лук'янов Д.В. Порівняльне правознавство. — Х.: Право, 2003. — 274 с.