Аграрне право зарубіжних країн.

ПЛАН

Вступ

1.Поняття, зміст аграрного права зарубіжних країн

2.Джерела аграрного права зарубіжних країн

3.Правове становище сільськогосподарських підприємств в зарубіжних країнах

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В умовах переходу до ринкової економіки в Україні виникла нагальна потреба розробки і здійснення великої сукупності правових, організаційних, економічних, наукових, соціальних та інших заходів з метою забезпечення такого розвитку аграрної сфери економіки, який би повністю відповідав потребам країни, забезпечував її продовольчу безпеку.

Вирішення цих питань неможливе без обґрунтованої і виваженої аграрної політики. Стратегічна мета такої політики полягає у формуванні реального власника і господаря землі, соціально-економічній розбудові села, проведенні аграрної і земельної реформ.

Аграрні перетворення стали, таким чином, реальною необхідністю. Ці перетворення потребують відповідного правового забезпечення, нормативного регулювання у сфері суспільних відносин, пов'язаних з виробництвом, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції. Здійснення аграрної політики, а також аграрної і земельної реформ в Україні є необхідним і важливим фактором в установленні економічного порядку в суспільстві. Це викликає потребу перегляду і удосконалення права і законодавства України в цілому і аграрного зокрема.

В цьому контексті постає нагальна потреба вивчення зарубіжного досвіду правового регулювання аграрних правовідносин, що і є основною метою даної роботи.

1.Поняття, зміст аграрного права зарубіжних країн

Аграрне право зарубіжних країн характеризується своєрідним предметом правового регулювання. Це є аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають із спеціальної правосуб'єктності суб'єктів аграрного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останньої суб'єктами аграрної підприємницької діяльності. Аграрні правовідносини як предмет аграрного права являють собою взаємопов'язані інтегровані відносини майнового, земельного, членського, учасницького, корпоративного, управлінського й трудового характеру в усій багатогранності їх прояву в процесі здійснення завдань діяльності суб'єктів аграрного підприємництва.

Їм притаманний певний суб'єктний склад, наділений спеціальною правосуб'єктністю, а також об'єктний склад, тобто засоби виробництва продуктів харчування, сировини й продовольства рослинного і тваринного походження. Тому особливістю діяльності суб'єктів аграрного підприємництва і властивостями об'єктів аграрного права визначається своєрідність предмета аграрного права як галузі національного права.

Предметом аграрного права є ті суспільні (в тому числі виробничі, підприємницькі та соціального спрямування) відносини, що виникають у зв'язку з утворенням (заснуванням) і статутною діяльністю суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання. Вони являють собою складний комплекс відносин як за складом суб'єктів (зокрема громадян, які беруть участь і є членами чи акціонерами або учасниками суб'єктів аграрного підприємництва, кооперативного чи корпоративного типів), так і за предметом та змістом. Суб'єктами цих відносин є кожний аграрний підприємець зі статусом юридичної особи приватного права кооперативного чи корпоративного типів і відповідно його члени чи акціонери або учасники. У підприємствах кооперативного типу між цією юридичною особою (кооперативом) та його членами виникають складні, засновані на праві членства, внутрішньогосподарські трудові, управлінські, майнові та земельні правовідносини. Як родове поняття всі вони складаються з окремих видів і зумовлюються характером виробничо-господарської, фінансової, соціально-побутової діяльності аграрного суб'єкта підприємництва. Кожний з видів цих відносин має притаманний йому суб'єктний склад (наприклад, орган управління), об'єкт та зміст правового регулювання. Майнові відносини, що складаються при цьому, своєю соціально-економічною основою мають власність і право власності, засноване на членстві. Останнє позначається як на характері трудових, управлінських відносин, так і на сутності майнових відносин, Що виникають при розподілі прибутків між членами утворення, зокрема при одержанні членами колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського виробничого кооперативу чи спілки селян свого паю в разі виходу зі складу такої юридичної особи. Усі ці відносини за своїм предметом і суттю є аграрними.

Самостійним видом аграрних відносин як різновиду предмета аграрного права є відносини, що виникають внаслідок утворення міжгосподарських підприємств (об'єднань). Предметом аграрного права в даному разі є відносини щодо створення цих державно-колективних суб'єктів підприємництва, майнові відносини щодо утворення їх статутного фонду, визначення правового режиму майнових фондів, розподілу одержаних прибутків, а також визначення правового становища часток учасників як суб'єктів права спільної часткової власності. За своєю правовою природою є аграрними і управлінські відносини, що утворюються в процесі управління ними на засадах самоврядування і демократії.

2.Джерела аграрного права зарубіжних країн

Джерела аграрного права — це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільськогосподарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції.

До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб'єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об'єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб'єктивні права, юридичні обов'язки, правове становище, умови та порядок їх утворення і ліквідації.

Аграрне законодавство складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення суб'єктами аграрного права. До нього належать акти, спрямовані на належну організацію ведення основних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво, селекція сільськогосподарських культур, племінна справа). Вони визначають нормативно-правові вимоги щодо охорони здоров'я працівників сільського господарства, дотримання правил техніки безпеки та виробничої санітарії у процесі сільськогосподарського виробництва. Положення цих актів окреслюють правосуб'єктність кола виробничо-господарських підприємств та інших організаційно-правових формувань як суб'єктів сільськогосподарських виробничих відносин. Дія цих актів поширюється на товаровиробників усіх форм власності.

Аграрне законодавство охоплює нормативні акти щодо повноваження державних органів, які здійснюють управління сільським господарством, це — положення, постанови, інструкції та інші акти, що містять перелік організаційно-правових і матеріально-технічних заходів по виконанню програм економічного і соціального розвитку в галузі сільського господарства. Сюди також належать нормативні акти, що визначають правове становище науково-дослідних установ у сфері сільського господарства, акти, які містять технологічні правила залежно від галузей сільськогосподарського виробництва, нормативні акти, що стосуються матеріально-технічного постачання сільськогосподарських товаровиробників.

Розглянемо більш детально джерела агарного права деяких зарубіжних країн.

Сполучені Штати Америки. Створення законодавчої бази для розвитку сільського господарства посідає важливе місце в економічній політиці США, і саме тому тут раніше, ніж в інших країнах світу, проявився суттєвий вплив держави на аграрну сферу діяльності.

У 1980 році сільськогосподарське законодавство вийшло на перше місце, оскільки йому приділялося найбільше уваги з боку держави. Нові обставини, що склалися як у самій країні, так і на світовій арені, привели до того, що необхідно було переглянути деякі попередні принципи підходу до вирішення проблем сільського господарства і забезпечення продовольчої безпеки. Ці проблеми стали одними з найважливіших для Конгресу, що й знайшло своє відображення в законах, прийнятих у той період.

До 80-х років все сільськогосподарське законодавство орієнтувалося на підтримку сімейного фермерства. Закон 1985 року «Про продовольчу безпеку США» започаткував юридичні засади нового етапу розвитку сільського господарства. Він підтвердив підхід до сільського господарства як до особливої галузі економіки, яка має стратегічне значення для США, а також узятий країною курс на збереження широкого субсидіювання сільського господарства за рахунок бюджету.

Цей нормативний акт легалізував нові погляди в підході до розвитку сільського господарства. На відміну від попередньої політичної лінії, закріпленої в законодавстві, в ньому визначилися такі два напрямки: 1) стабілізація комерційного сільського господарства країни, що означає орієнтацію держави на розвиток великих господарств, і 2) забезпечення належного рівня в сільських районах, що, з огляду на збереження соціальної стабільності в сільській місцевості, а також введення нового механізму державного субсидіювання сільського господарства, передбачає підтримку середнього фермера.

Закон 1990 року «Про охорону сільськогосподарського забезпечення продовольчими товарами» поєднав зусилля фермерів і суспільства для вирішення важливих завдань у сільському господарстві. Подальшого розвитку набули програми регулювання обсягів виробництва сільськогосподарських культур. Витрати на сільське господарство почали розглядатися як довгострокові інвестиції для стабільного розвитку сільського господарства США.

Закон 1996 року «Про удосконалення та реформування сільського господарства» надав фермерам більшої свободи в плануванні обсягів сільськогосподарського виробництва.

Вищезазначений Закон включає нову програму підтримки аграрного ринку та субсидіювання виробництва головних сільськогосподарських продуктів. Ця програма має назву «продовольчі товари для світу». Вона спрямована на надання підтримки уряду і неурядовим організаціям країн, що розвиваються (країни СНД, Східної та Центральної Європи), при переробці та продажу дешевих товарів з США, підтримку вільного підприємництва і буде діяти до 2002 року.

Німеччина. Економічний устрій, який склався на сьогодні в Німеччині, звичайно називають соціальним ринковим господарством. Основними його засадами є: приватна власність на засоби виробництва при посиленій юридичній відповідальності власників за використання капіталу; вільна конкуренція та відкритість ринку з державним впливом; забезпечення стабільної валюти та стабільності господарської політики; підтримка інтеграційних процесів в економіці як у країні, так і в межах ЄС; система соціального захисту населення від негативного впливу ринку.

Про питання приватизації йдеться в Законі «Про структурну адаптацію сільського господарства до соціальної та економічної ринкової економіки в НДР». В ньому зазначено, що приватна власність на землю та виробництво будуть відновлені. В цьому ж законі наголошується на основному завданні — перетворенні сільськогосподарських підприємств Східного регіону Німеччини на такі господарські форми, які відповідають її законам.

Основні положення цього Закону такі: повна гарантія власносі; рівні можливості для всіх форм власності в процесі конкуренції; створення засад для виробництва конкурентноздатних сільськогосподарських підприємств; пільгові кредити для підтримки товаровиробників; визначення заходів стимулювання експорту східно-німецької продукції; видача субсидій на закупівлю сільськогосподарської продукції.

Франція. У французському сільському господарстві набули найбільшого поширення два основних способи ведення господарства: прямий, коли земля сільськогосподарського призначення оброблюється її власником, і непрямий, коли обробка землі здійснюється особою, яка орендує господарство в одного або кількох власників, протягом останнього століття половина сільськогосподарських площ оброблялася методом прямого ведення господарства.

У сільському господарстві Франції певне місце посідають групові форми ведення господарства. Вони мають суттєвий вплив на процес сільськогосподарського виробництва. Розвиток групових форм пов'язаний з поглибленням процесів його спеціалізації та концентрації. Головне місце серед них посідають кооперативи.

Існують й інші колективні форми організації сільськогосподарського виробництва, такі як фактичні товариства, цивільні товариства сільськогосподарського виробництва, а також об'єднання сільськогосподарських виробників, які забезпечують виробництво та збут сільськогосподарської продукції певного виду на договірних засадах.

Аграрні правовідносини у Франції регулюються Аграрним кодексом, який закріплює існування різних форм власності у сільському господарстві, наявність різноманітних форм управління сільськогосподарськими підприємствами, розвиток орендних відносин, орієнтацію на великі фермерські господарства.

Велика Британія. В останні роки у Великій Британії спостерігається тенденція поєднання аграрного сектора з промисловим капіталом; створюються великі формування агропромислового комплексу; практикуються концентрації виробництва окремих продовольчих товарів.

Забезпечення та гарантії володіння землею, контроль за рентою і компенсаційні умови регулюються Актом про сільськогосподарське землеволодіння, прийнятим у 1990 році.

У розвитку аграрних відносин у Великій Британії беруть участь фермери, землевласники, наймані працівники.

Найчастіше британська ферма являє собою сімейний бізнес. Фермери об'єднуються в кооперативи. В цій країні кооперація здійснюється в таких основних формах:

1) кредитні кооперативно-державні системи, представлені традиційними кооперативами по збуту та переробці сільськогосподарської продукції і постачання господарствам засобів виробництва;

2) великі кооперативні об'єднання універсального характеру;

3) кооперативні об'єднання на основі верти кальної та горизонтальної інтеграції, які мають національне регіональне значення;

4) виробничі кооперативи на основі партнерства (товариства).

Ізраїль. Земельні відносини в Ізраїлі регулюються Основним законом «Про земельне володіння».

Якщо звернутися до етапів становлення аграрного сектора в Ізраїлі, то передусім слід зазначити, що першими почали викуповувати землі в Палестині євреї з Росії за кошти, які були зібрані серед єврейської частини населення країни. Куплені землі не мали персональної належності (їх купували для сімей переселенців, які оселилися групами — кибуцами), у зв'язку з чим був створений Єврейський національний фонд (ЄНФ), до якого перейшли усі кредити, куплені землі та всі наступні надходження. Єврейський національний фонд діє на основі статуту, відповідно до якого землі, куплені на об'єднані кошти фонду, є невід'ємною власністю цього єврейського народу, невід'ємною частиною держави.

Ізраїльське сільськогосподарське виробництво має високу насиченість технікою, яка поповнюється й обновлюється в міру необхідності. Це обмежило кількість осіб, зайнятих у цій галузі.

Держава має досить значний вплив на сільськогосподарську галузь, майже понад 90 відсотків усіх сільськогосподарських підприємств є державними. Це повною мірою привело до того, що Ізраїль — одна з країн з найбільш розвиненим аграрним сектором.

Польща. Багатосекторне сільське господарство є в основному індивідуальним. У Польщі близько 70 відсотків сільськогосподарських наділів.

Держава стимулює розвиток індивідуального сільського господарства прийняттям низки нормативних актів — головним чином законів.

Серед них слід звернути увагу на:

• Закон «Про зміни в Цивільному кодексі»;

• Закон «Про зміни в Цивільному процесуальному кодексі»;

• Закон «Про захист сільського господарства та лісних угідь»;

• Закон «Про зведення до одного місця земельних наділів»;

• Закон «Про поземельні книги та іпотеку»;

• Закон «Про Кооперативне право».

Ці нормативні акти закріплюють досягнення продовольчої незалежності шляхом збільшення експорту, зменшення імпорту в кількісному асортименті, отримання позитивного сальдо торгівлі сільського господарства, динамічного та ефективного розвитку сільського господарства країни, стабілізації темпів його зростання, зменшення витрат та збитків. Держава забезпечує себе продовольчими товарами, водночас покращується харчування населення.

Росія. Федеральна цільова програма стабілізації та розвитку агропромислового виробництва в Російській Федерації на 1996-2000 роки, затверджена Указом Президента Російської Федерації від 18 червня 1996 року, передбачала закінчити у відведені для її реалізації строки приведення організаційно-правових форм господарювання у відповідність з новим Цивільним кодексом РФ. При цьому результати багатьох наукових розробок говорять про те, що в умовах переходу до ринкової економіки важливою формою господарювання на селі можуть і повинні стати сільськогосподарські кооперативи різноманітних типів та їх об'єднання (асоціації, спілки).

Держава спрямовує свою політику на відхід від державної власності та перехід до приватної власності на землю.

Аналізуючи аграрний сектор економіки Росії, слід зазначити, що країна перебуває на шляху стабілізації сільськогосподарської галузі, але через загальну економічну кризу їй бракує грошових коштів, саме тому процеси в аграрному секторі відбуваються досить повільно, а іноді й гальмуються.

Основні завдання аграрної політики держави полягають у тому, щоб:

• забезпечувати продуктами харчування власного споживача;

• захистити внутрішній ринок;

• стабілізувати сільськогосподарську діяльність;

• зменшити збитковість галузі;

• зменшити імпорт товарів;

• виробляти конкурентоздатну продукцію;

• втілити програми розвитку аграрного ринку в життя;

• поновити механізаторський парк;

• перейти на нові технології;

• створити пільгові засади кредитування і т. ін.

Усе це свідчить про те, що аграрне законодавство зарубіжних країн має ряд новел порівняно з аграрним законодавством України. Аграрним законодавством і правом зарубіжних країни визначається законною вимога цільового використання сільськогосподарських земель, обов'язковість їх обробітку (обов'язок належним чином використовувати свою власність) під загрозою експропріації. Великого поширення набули інститути неподільності сільськогосподарських земель, недопущення їх надмірної експлуатації, принципи придбання права власності на землю за давністю їх володіння або користування. Гарантії та захист прав приватної власності на землю здійснюється в зарубіжному законодавстві через установлення складних процедур її відчуження. Важливого значення надає законодавство та право цих країн участі держави в здійсненні аграрних реформ.

3.Правове становище сільськогосподарських підприємств в зарубіжних країнах

Останніми роками перед багатьма країнами постає питання про необхідність посилення регулюючої ролі держави щодо сільськогосподарського виробництва. Основними важелями державного регулювання вважаються:

• цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції;

• система оподаткування;

• кредитно-фінансовий механізм;

• антимонопольна політика;

• регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

• спеціальні цільові програми.

Застосування цих важелів у різних країнах здійснюється по-різному. Якщо, наприклад, для країн колишнього СРСР характерна державна підтримка слабких неприбуткових господарств, то в США підтримку дістає ефективне високотоварне виробництво (близько половини субсидій отримують 15 відсотків великих фермерських господарств).

В Італії державне регулювання сільського господарства (точніше — втручання, адже Конституція використовує саме цей термін) можливе щодо розмірів земельних ділянок, режиму сільськогосподарських земель, їх поліпшення та перетворення, а також надання допомоги дрібним та середнім землевласникам.

Цікаво, що для країн Західної Європи характерним є не стільки внутрішнє державне регулювання відносин у сільському господарстві, скільки регулювання на рівні Європейського Союзу. Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу. Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів. Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо. Таким чином, здійснився перехід від цінової підтримки виробництва та експортних дотацій до прямої підтримки безпосередньо фермерів, що пов'язано зі скороченням використання виробничих факторів (землі, худоби) та передчасним виходом на пенсію.

У країнах Західної Європи регулювання виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється також через квотування. Наприклад, у Великій Британії застосовується встановлення квот на деякі види продукції, такі як хміль (до 1982р.), картопля. Це регулюється актами про сільськогосподарський маркетинг. Згідно з внутрішнім законодавством квоти стосуються особисто товаровиробників, а не земельних ділянок.

Для країн Східної Європи початку перебудови було характерне суттєве обмеження втручання держави в розвиток аграрного сектора з метою досягнення так званого «ринкового саморегулювання» сільського господарства. Результатом такої політики є різке загострення аграрної кризи в регіоні. Тому зараз створюється нова система державного регулювання сільськогосподарської сфери, спрямована як на впорядкування внутрішнього аграрного ринку, так і на регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

Висновок

Аграрне право зарубіжних країн характеризується своєрідним предметом правового регулювання. Це є аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають із спеціальної правосуб'єктності суб'єктів аграрного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останньої суб'єктами аграрної підприємницької діяльності.

Джерела аграрного права — це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільськогосподарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції.

До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб'єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об'єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб'єктивні права, юридичні обов'язки, правове становище, умови та порядок їх утворення і ліквідації.

Список використаної літератури

1. Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Общие части учебных курсов. Учебное пособие. Под редакцией докт. юрид. наук, профессора Погребного А.А. и.канд. юрид. наук, доцента Каракаша И.И.— X.: ООО «Одиссей», 2000.— 350 с.

2. Запорожець А. М. Аграрне право зарубіжних країн. — Харків: Фірма «Кон-ум», 2005. — 230 с.

3. Янчук В.З. Аграрне право України. К.: Юрінком Інтер. 2000 – 681 с.