ВСТУП

Релігія є складним соціально-духовним творенням, феноменом культурно-історичного прогресу людства. Від найдавніших часів до сьогодення вона існує як форма суспільної свідомості, певний вид духовно-практичного освоєння світу, раціонального та ірраціонального мислення та пізнання людського буття. Як продукт соціальних відносин релігія існує разом із суспільством, відтворюється під впливом соціальних умов життя, труднощів пізнавального процесу, певного емоційно-психічного стану людства. Як особлива структурно-організована система діяльності людей релігія за певних історичних умов виконувала роль провідного чинника інтеграції та стабілізації, збереження і зміцнення існуючих соціальних систем, консолідації та централізації державно-політичних режимів, формування і збереження етноконфеційних спільностей людей, етногенезу та національно-визвольної боротьби народів спілкування і взаєморозуміння людей. Водночас релігія у ряді історичних подій була суттєвою детермінантною соціального протесту, дестабілізації та дезинтеграції суспільства, колоніального поневолення народів, економічно-політичного гноблення мас тощо.

Як особлива складова системи духовної діяльності людей релігія відігравала важливу культурно-історичну роль, була певним засобом відродження національно-духовних цінностей народу, культурно-освітнього розвитку, захисту національної мови, упорядкування та збереження народних традицій і звичаїв, відчуття духовної єдності етносу та людського роду взагалі, значущості загальнолюдських моральних норм і цінностей, певного способу духовного життя людей.

1. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО І СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

1.1 Релігієзнавство як наукове дослідження релігії

Релігієзнавство як наукове дослідження релігії було започатковано в 19 ст. для об'єктивного дослідження релігійних явищ, їхнього соціально-історичного генезису, соціальної ролі церковних інститутів тощо, вивчення не пов'язаного з якоюсь богословською доктриною чи конфесією. Політичною партією. Від кінця 19 ст. суспільні науки (історія, етнографія, лінгвістика, філософія) нагромадили значний фактологічний і теоретичний матеріал про релігію, її виникнення та еволюцію, соціально-історичний характер у різних народів. Усе це було використано для побудови теоретичних концептуальних визначень сутності релігії, її соціально-історичного походження, на основі розуму та науки, хоча з різних методологічних засад.

Зокрема, тогочасне релігієзнавство великого значення надавало вивченню історичного розвитку релігій. Докладний аналіз окремих історичних факторів, використання новітніх методів дослідження історичних джерел дозволили релігієзнавцям 19-20 ст (Е. Тай лор, Д. Фрезер, Ф. Леман та ін.) сформулювати концепції виникнення та еволюції релігії. Представники різних філософських течій намагалися визначити сутність і природу релігії на основі методології своєї школи. Так виникли антропологічне тлумачення релігії (Л. Фейєрбах), соціологічні концепції (Е. Дюркгейм, В. Вебер) тощо. Здійснювалися спроби семантичного та лінгвістичного аналізу релігійних суджень, понять і міфів, проводилися психологічні дослідження релігії на основі відповідної методології (У. Джеймс, В. Вузд, З. Фрейд та ін.). Відтак були сформульовані психологічні тлумачення релігії, як суб'єктивних переживань віруючих (досвіду), пов'язаних із Богом (У. Джеймс), як "колективний невроз нав'язування", як "масова ілюзія" (З. Фрейд) тощо.

Загалом усе це привело до виникнення окремих релігієзнавчих дисциплін – філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія релігії. Кожна з них існувала незалежна одна від одної, методологічно та принципово відокремлювалася від іншої, а інколи й протиставлялась у процесі дослідження релігійних явищ. Така помилкова позиція дослідників релігії фактично призводила їх до хибних теоретичних висновків щодо філософського, соціологічного та психологічного пояснення релігії, як частини духовної культури, корені якої сягають глибин історії.

Філософія релігії зосереджувала увагу на теоретичних (споглядальних, спекулятивних) проблемах сутності та природи релігії, завжди послуговуючись методологією певного філософського напрямку. Можна вирізнити три основні філософські доктрини тлумачення сутності та природи релігії:

- об'єктивно-ідеалістичну (теологічну;

- суб'єктивно-ідеалістичну;

- натуралістичну (біологізаторську).

Соціологія релігії як релігієзнавча дисципліна виникла на початку 20 ст. її засновники М. Вебер, Е. Дюркгейм та ін. визначали соціологію релігії, як науку, що вивчає взаємодію релігії та суспільства. Сутність релігії, джерела її виникнення та існування залишаються поза увагою соціології релігії.

М. Вебер виходив із засновку, що соціологія не в змозі осягнути сутності релігії, оскільки має справу з умовами та результатами певного типу соціальних дій. Для соціолога релігія існує лише як особливий тип мотивації соціальної поведінки людей. Його намагання обмежуються вивченням мотиваційного впливу релігійних ідей та уявлень, з'ясуванням її діяння та ролі в суспільстві. Згідно з цією схемою М. Вебер, на основі значного історичного матеріалу, вмотивовує думку щодо вирішальної ролі протистанської етики у формуванні сучасного капіталізму. Німецький соціолог І. Мате визначає, що соціологія релігії, будучи емпіричною наукою, вивчає власне, як релігія та суспільство проникають одне в одне, формуючи в такий спосіб специфічні інститути, цінності та форми поведінки. Отож, визначаючи релігію як "мета соціальний феномен", ці автори обмежують завдання соціології релігії зовнішнім описом соціальних виявів релігійного феномена.

Інших поглядів на сутність релігії дотримувався французький соціолог Е. Дюркгейм, визначаючи її соціальну природу. Але для нього релігійними були всі колективні, суспільні уявлення й вірування, якщо вони мали обов'язковий для всіх членів суспільства характер, поєднували індивіда з суспільством, підпорядкували його останньому. Для Е. Дюркгейма конкретний зміст релігійних форм і символів не мав значення, він міг докорінно змінюватись у різні епохи. Залишається єдиним в усі епохи лише потреба в колективних віруваннях, почуттях і ритуалах. Власне, Е. Дюркгейм дійшов висновку про вічність і необхідність релігії в кожному суспільстві, не з'ясувавши практично гносеологічних характеристик елементів релігійного феномена їхнього реального значення в суспільстві.

Соціологічна концепція Е. Дюркгейма стала теоретичним підмурком структурно-функціональної школи в соціології взагалі та соціології релігії зокрема (О. Діа, М. Інджер, Л. Снайдер та ін). Засновники структурно-функціонального методу визнавали релігію як важливий функціональний елемент суспільства, що сприяє збереженню існуючої соціальної системи, підтримує її стабільність. Найповніший аналіз соціальних функцій релігії подає американський соціолог О. Діа, визнаючи серед них:

1) функцію втіхи та підтримки людей, що зазнають труднощів і злигоднів;

2) функцію священика, тобто функцію встановлення зв'язку між людиною і надприродним;

3) функцію соціального контролю, тобто освячення норм і цінностей певної соціальної системи, що безперечно перешкоджає їх порушенню;

4) пророцьку функцію, тобто порівняння реальних соціальних порядків із релігійним ідеалом і критику їхніх виявів із позицій цього ідеалу;

5) функцію ідентифікації, що виражається в усвідомленні своєї незалежності до певної релігійної спільноти чи групи;

6) функцію визрівання, тобто вплив релігії на формування окремого індивіда в процесі його соціального розвитку.

Всі ці функції справді властиві релігії.

Певне значення для релігієзнавчої науки має також досвід організації емпіричних соціологічних досліджень релігійного населення, методику яких розробив соціолог Г. Ле-Бра, вивчаючи інтенсивність відвідування недільних богослужінь у різних містах Франції. В основу емпіричних показників релігійності було покладено ознаки, що фіксують участь індивіда у релігійних обрядах. Так було складено карту релігійності Франції, в якій наведено показники відвідання богослужінь населенням окремих департаментів та міст. Безперечно, показники культової поведінки прихильників релігії мають певне значення для вивчення стану релігійності. А для повної характеристики релігійності населення необхідні також знання змісту релігійної свідомості та мотивації релігійної поведінки людей. Тому актуальним і в наш час залишається проблема критерію та мети емпіричних досліджень релігійності населення.

Психологія релігії як самостійна релігієзнавча дисципліна склалася на межі 19-20 ст. на перетині релігієзнавства, філософії, соціології та психології. Над проблемами психологічного дослідження релігії працювали досить відомі представники психологічних напрямків: У. Джеймс, З. Фрейд, Т. Рібо, П. Жане, В. Вузд та ін.

Історія релігії як релігієзнавча дисципліна започаткована у 18 ст., коли вчені звернули увагу на історію духовної культури. Сучасні релігієзнавці приділяють велику увагу проблемам історичного дослідження релігії. З 1900 р. збираються міжнародні конгреси з історії релігії. Заснована 1950 р. Міжнародна асоціація з вивчення історії релігії видає спеціальний журнал "Ноумен".

Марксистська релігієзнавча доктрина – це певна віха в розвитку релігієзнавчої науки, що ґрунтується на досягненнях у вивченні релігійного феномена всієї попередньої матеріалістичної філософії та власної методології дослідження соціальних явищ. Насамперед це стосується діалектико-матеріалістичного розуміння розвитку суспільного життя, за яким усі прояви духовного життя, а також релігії, зумовлені матеріальними причинами, економічними факторами.

1.2 Релігієзнавство як наука

Необхідність комплексного вивчення релігійних вірувань з урахуванням їхньої догматики, соціально-історичної природи, механізму зв'язків із політичними та духовними структурами суспільства, впливу на особистість віруючих у конкретно-історичних умовах тощо вимагає цілісної системи наукового дослідження релігійного феномена. Та будь-яка цілісна система наукових знань повинна відповідати певним вимогам, тобто мати свій об'єкт дослідження й вивчення та, зокрема, предмет дослідження. Визнавши все це, ми встановимо, що і як вивчатимемо, тобто окреслимо коло наших наукових досліджень. Відповідно до предмета дослідження і методів його вивчення виникають різні напрямки й дисципліни, тобто наука набуває певної структури, що сприяє різнобічності та ефективності досліджень.

Об'єктом релігієзнавства як комплексної галузі наукового знання є певна частина соціальної дійсності, складовою підсистемою якої виступає релігія. Об'єктом релігієзнавства звичайно є соціальні відносини, тобто стосунки між людьми у зв'язку зі здійсненням віросповідання, функціонування релігії в суспільстві, вплив її на державно-правові відносини. Це досить складна частина суспільного життя з властивими їй структурою, функціями, соціальними зв'язками тощо, яку безпосередньо не вивчає жодна наука.

Релігійні явища, певна річ, є складним комплексом філософсько-гносеологічних, соціально-історичних і психологічних проблем. Досліджуючи релігію, треба визначити насамперед механізм формування релігійної свідомості, характер відображення в ній соціального буття, особливості її функціонування, соціально-історичної еволюції релігійних вірувань і вчень, внутрішній психічний механізм поведінки послідовників різних релігійних культів, їх духовні цінності та орієнтири тощо. Власне, вивчення цих питань і є безпосереднім завданням релігієзнавчої науки. Отже її предмет – це дослідження закономірностей походження, побудови й функціонування релігійного комплексу.

Багатоплановість проблематики релігієзнавства як системи наукових знань зумовлює складну його структуру, що має два важливі напрямки дослідження релігії – теоретичний та історичний. Теоретичний напрямок дослідження, зокрема, складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів вивчення релігії як соціального явища.

Філософське вивчення релігії є головним у структурі теоретичного релігієзнавства, оскільки розкриває онтологію та гносеологію релігії. Це важлива складова філософського знання, методологія якого використовується в релігієзнавстві. Взагалі в сучасній філософі існують три течії філософського вчення релігії:

- матеріалістична;

- ідеалістична;

- релігійна.

Які докорінно різняться методами дослідження, філософсько-теоретичними концепціями і постулатами.

Основними проблемами філософського вивчення релігії є питання про її сутність, гносеологічну природу релігійної свідомості, її структуру та особливості змісту, характер релігійного відображення, формування релігійних понять, символів, образів тощо.

Другою важливою частиною теоретичного релігієзнавства є соціологічне вивчення релігії. Ґрунтуючись на загальнонауковій методології дослідження суспільства, соціологічний аспект вивчає релігію як соціальний феномен, складник суспільних відносин. Важливими проблемами соціологічного аналізу релігії з'ясування соціальних причин її виникнення, існування та відтворення, її місця в соціальній системі (мережа зв'язків і залежностей, що характеризують становище релігії в суспільстві, її місце в суспільній свідомості та системі соціальних інститутів і організацій), її внутрішньої структури (характер елементів релігійного комплексу, їхнього взаємовідношення), її соціальних функцій та ролі в конкретному суспільстві. Наукове вивчення релігії передбачає не лише загально соціологічний аналіз релігійних феноменів, а й конкретно-емпіричне дослідження релігійності, культової поведінки послідовників конфесій в окремих регіонах країни тощо. Конкретно-соціологічні дослідження інтенсивності релігійних вірувань і культової поведінки мають певне значення для теоретичних узагальнень, а також для практичного вивчення мотивації поведінки віруючих, впливу на їхню свідомість тих чи тих приписів, цінностей та ідеалів. З цього приводу є дуже важливими, наприклад, конкретно-емпіричні дослідження деформації правосвідомості віруючих, ставлення останніх до діяльності правоохоронних інституцій тощо.

Психологічний аспект релігієзнавства передбачає вивчення психологічних компонентів (почуттів, настроїв, емоцій, переживань) у релігійній свідомості, внутрішніх психічних процесів, стану та властивостей віруючої особи. Адже само поняття "віруючий" характеризує прихильника релігії психологічно. Релігія впливає передовсім на психіку особи, створюючи в ній певну систему емоційно-інтелектуальних образів, стереотипів і норм поведінки, ядром яких завжди є віра в надприродне.

Історичне вивчення релігії – дуже важливий напрямок релігієзнавства як цілісної системи наукового осмислення релігійного феномена. Історичне релігієзнавство досліджує історію виникнення і розвитку релігій в усій повноті їхніх історичних зв'язків. Історія релігії охоплює весь комплекс релігійних явищ: ідеологію та догматику, культ, церкву як інститут тощо з урахуванням їхніх особливостей та індивідуальної своєрідності. Насправді, щоб проаналізувати сучасну релігію в усій складності її елементів, необхідно знати історичний процес їхнього розвитку: перехід від первісних форм релігії (анімізм, фетишизм, магія тощо) через полі демонізм до політеїзму, а потім і до монотеїзму; від родових культів до племінних і національних і, врешті-решт, до світових релігій. Історичний підхід допомагає визначити місце елементів релігійного комплексу в його сучасному стані. Під історичним кутом зору можна було б глибше з'ясувати, якою релігія стала. Історизм дає методологічний інструмент прогнозування майбутноього релігії. Проблемами історичного релігієзнавства є також порівняльна історія церков, історія релігійних культів, церкви як інституту тощо.

Отже, релігієзнавство становить цілісну систему філософських, соціологічних, психологічних та історичних знань про релігію, її виникнення, розвиток і соціальні функції, про будову релігійного комплексу, сутність релігії як одного з проявів людської духовності. Релігієзнавчі знання мають певне практичне значення, оскільки допомагають правознавцям осмислити природу релігійних явищ у суспільстві, виробити відповідні правові норми регулювання здійснення релігійних вірувань і свободи віросповідання в людській соціальності.

Окрім релігієзнавчого осмислення релігійного феномена, останній є також предметом вивчення богослов'я (теологі). Теологія (вчення про Бога) – це загально церковна доктрина, система релігійно-догматичного обґрунтування та захисту (апології) віровчення і культу, комплекс доказів істинності релігійних ідеологем, моралі, правил і норм життя віруючих і духовенства, надприродного походження Святого Письма, божественної сутності церкви тощо. Релігієзнавство та богослов'я – це протилежні системи знань, оскільки теологія базується на поза науковому знанні, визнає реальне існування уособленого Бога, визнає єдиним методом пізнання "абсолютних" релігійних істин богооб'явлення.

1.3 Соціологія релігії

Соціологія релігії – це частина соціології, одна з соціологічних дисциплін, що використовує вироблені соціологією поняття та методи аналізу окремих соціальних феноменів, таких як сім'я, політика, освіта тощо. Соціолог має справу з релігією як соціальним феноменом, тобто він вивчає релігію доступну для спостереження, емпіричних методів дослідження соціальної поведінки людини (індивідів та груп): як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути, завдяки чому вони зберігаються чи перестають існувати, які відносини між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти, що лежить в основі ритуальних дій тощо. Для соціолога релігійні вірування цікаві і важливі не самі по собі. На відміну від філософа, наприклад, для нього суттєве значення має не питання про те, чи істинні чи хибні, а питання про те, як ці вірування – поряд з релігійними організаціями – впливають на поведінку людини. Проблема полягає у тому, щоб виявити мотивацію людських дій. За цих умов не обов'язкове вірування впливають на поведінку: індивід може стати членом релігійної групи іне знаючи тих вірувань яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку поза віруваннями і навіть йти врозріз з ними, стимулюючи за тих чи інших обставин дії, що суперечать офіційному вченню. Але це зовсім не відміняє того факту, що соціальна дія – це дія осмислена, тобто у її основі лежать певні соціальні регулятори – норми, цінності, вірування, сповідання і переваги, що надаються індивідуумами та групами. Таким чином, релігія як предмет соціологічного аналізу – це сукупність структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях, система регуляторів соціальних зв'язків, зразків поведінки тощо – система структур і відносин з приводу релігійного феномену, саме на цьому "зв'язаних". Тому одна із головних проблем соціології релігії – проблема визначення того, що відноситься до поняття "релігія".

Якщо виходити з класифікації соціологічних знань за їхніми рівнями – конкретно-соціологічні дослідження; теорії середнього рівня, що вивчають ту чи іншу соціальну підсистему; загально-соціологічні теорії, що пояснюють суспільство як цілістну систему, - то соціологія релігії відноситься до числа соціологічних теорій середнього рівня. Вона добуває емпіричні дані, що характеризують релігію як одну з соціальних підсистем і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загально-соціологічної теорії.

Являючись частиною соціології, соціологія релігії використовує напрацьовані нею поняття і методи, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як цілісної системи (група, роль, влада, культура тощо) і всередині неї – окремих соціальних феноменів (клас, економіка тощо). Застосування соціологічного інструментарію та соціологічних методів у вивченні релігії виявилось виправданим і ефективним насамперед для пояснення цієї соціальної підсистеми. Однак особливість релігії як однієї з соціальних підсистем виявилась у тому факті, що на основі аналізу релігійного феномена стало можливим виявлення багатьох загально соціологічних параметрів, визначення підходів і розробка найважливіших методів, обґрунтування зміни парадигм соціального пізнання.

З історії соціології бачимо, що такі визначні вчені, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський виступили у своїх працях одночасно і як основоположники соціології у цілому, і як родоначальники та класики соціології релігії. У багатьох, якщо не більшості, соціологів класичної епохи аналіз релігії посідав центральне місце у їхніх концепціях соціального і культурного життя.

Місце, що належить соціології релігії у "просторі" соціологічного значення, таке, що і сьогодні теоретичні розробки класиків у царині соціології релігії відносяться до того обов'язкового для соціологічної освіти стандарту, який необхідний для будь-якого соціолога поза залежністю його спеціалізації.

Соціологія релігії – одна з багатьох наук, що займається вивченням релігійного феномена у різних його аспектах. Не лише соціологи, але й історики, філологи, психологи, в принципі – усі вчені, які мають справу з людиною та її культурою, так чи інакше у своїх дослідженнях торкаються релігії. Але до релігієзнавства відносяться лише ті науки, предмет яких становить саме релігія і тільки релігія. До їх числа поряд з соціологією релігії відносяться психологія релігії, історія релігії, що являють собою самостійні наукові дисципліни.

Якщо розуміти релігієзнавство гранично широко, як сукупність усіх можливих способів усвідомлювання релігійного феномена, то до нього слід віднести поряд з науковим підходом, тобто зазначеними вище науковими дисциплінами, також феноменологію релігії і теологію. Таким чином, місце соціології релігії у релігієзнавстві визначається її відношенням:

- до інших наук про релігію;

- до феноменології релігії;

- до теології.

Соціологія релігії – емпірична наука, що засновується на фактах, тобто при тих моментах соціальної дійсності, які можна побачити, точно зафіксувати і наукою описати. Для соціолога релігія – сукупність актів поведінки індивідів та груп, вербальних дій людей і продуктів їх діяльності (матеріальної та духовної), тобто те, що роблять, що висловлюють і думають люди, їхні думки, і те, що ними зроблено, досягнено, реалізовано у цій їхній діяльності. Таким чином, галуззю, до якої відноситься предмет соціології релігії, є лише доступна для спостереження поведінка людини у широкому розумінні слова, яке включає її діяльність (дії чи прагнення від них, відмова від дій, мовлення або навпаки – мовчання тощо), а також ті чинники, що включені у цю діяльність (середовище проживання, клімат тощо).

2. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО, ЯК ЕЛЕМЕНТ НОВОЇ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ

Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сьогодення ставлять перед суспільством розв'язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зростає. Українська нація знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів, які могли б зняти соціально-психологічну напругу в суспільстві.

Релігієзнавство становить цілісну систему філософських, соціологічних, психологічних та історичних знань про релігію, її виникнення, розвиток і соціальні функції, про будову релігійного комплексу, сутність релігії як одного з проявів людської духовності, багатоплановість проблематики релігієзнавства як системи науковх знань зумовлює складну його структуру, що має два важливих напрями дослідження релігії – теоретичний та історичний.

Філософський, соціологічний і психологічний аспекти вивчення релігії становлять теоретичний напрямок, головним у якому виступає філософія релігії, оскільки розкриває онтологію та гносеологію релігії. Основними проблемами філософського вивчення релігії є питання про її сутність, гносеологічну природу релігійної свідомості, її структуру та особливості змісту., характер релігійного відображення, формування релігійних понять, символів, образів тощо.

Як соціальний феномен, складним суспільних відносин вивчає релігію соціологія. Важливими проблемами соціологічного аналізу релігії є з'ясування соціальний причин її виникнення, існування та відтворення, її місця в соціальній системі у її внутрішньої структури, її соціальних функцій та ролі в конкретному суспільстві. Причому наукове вивчення релігії передбачає не лише загально соціологічний аналіз релігійних феноменів, а конкретно-емпіричне дослідження релігійності, культової поведінки послідовників конфесій в окремих регіонах тощо.

Оскільки релігія впливає насамперед на психіку особи, створюючи в ній певну систему емоційно-інтелектуальних образів, стереотипів і норм поведінки, то важливе місце в ті дослідження відводиться психологічному аспекту, який передбачає вивчення почуттів, настроїв, емоцій, переживань у релігійній свідомості, внутрішніх психічних процесів, стану та властивостей віруючої особи.

Релігієзнавство як самостійна дисципліна недавно з'явилася в учбових планах вузів. Його мета: підвищити рівень гуманітарної освіти, особливого морального виховання молоді через розкриття історії і сутності релігії, ті місця в системі духовної культури, в житті суспільства взагалі; дати характеристику релігій, які поширені на території України і тим самим сприяти досягненню міжцерковної, міжконфесійної, громадської згоди в суспільстві.

Рілігієзнавство допомогає краще зрозуміти духовний світ релігійної і нерелігійної людини. Необхідно мати на увазі і те, що більшість сучасного населення світу – віруючі. Для них релігія не просто сукупність уявлень про світ і не просто світогляд. Це й конкретна моральна програма, і певний вид повсякденної діяльності, душевного стану, почуттів та роздумів.

Релігія тісно пов'язана з правом і потребує знань конституційно-правових принципів свободи совісті, вміння практичного вирішення питань, направлених на надання державою гарантій рівноправності громадян, незалежно від їхнього ставлення до релігії.

Вагомою є значимість релігієзнавства для розуміння мистецтва. Без знання його, скажімо, важко зрозуміти церковну музику і співи, літературу і образотворче мистецтво, адже вони часто спирається на біблійні сюжети і образи. Культові споруди, як правило, є кращим із того, що створено архітекторами.

Знання про релігію – це також своєрідний спосіб здобуття свободи власного духу. З допомогою релігієзнавства людина усвідомлює своє "я", набуває інтелектуальної розкутості. Воно дає такі такі відомості, які не дає і не може, дати в тому обсязі жодна інша галузь знань.

Вивчення курсу "Релігієзнавство" дозволяє студентам отримати необхідні систематизовані знання з основних понять, тем і проблем, знайомить студентів з такими поняттями, як релігія і віра, а також дає історіографію релігії, знання про основні напрями, характеристику релігійних вірувань.

ВИСНОВОК

Релігієзнавство як наукове дослідження релігії було започатковано в 19 ст. для об'єктивного дослідження релігійних явищ, їхнього соціально-історичного генезису, соціальної ролі церковних інститутів тощо, вивчення не пов'язаного з якоюсь богословською доктриною чи конфесією.

Релігієзнавча освіта є важливим напрямком підвищення рівня духовної культури людини, оскільки дає знання з релігій, як соціально-культурного феномена суспільства.

Як особлива структурно-організована система діяльності людей релігія за певних історичних умов виконувала роль провідного чинника інтеграції та стабілізації, збереження і зміцнення існуючих соціальних систем, консолідації та централізації державно-політичних режимів, формування і збереження етноконфеційних спільностей людей, етногенезу та національно-визвольної боротьби народів спілкування і взаєморозуміння людей.

Вивчення курсу "Релігієзнавство" дозволяє студентам отримати необхідні систематизовані знання з основних понять, тем і проблем, знайомить студентів з такими поняттями, як релігія і віра, а також дає історіографію релігії, знання про основні напрями, характеристику релігійних вірувань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

1. Історія і теорія релігії та вільнодумства. – К., 1996.

2. Криве лев И. А. Історія релігії. В. 2т. М., 1975-1976.

3. Релігієзнавчий словник. – К., 1996.

4. Релігієзнавство. Курс лекцій, Тернопіль., 1999.

5. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1991р.

6. Заславський І. Між Сходом і Заходом. – Львів, 1994 р.

7. Соцький Я. Релігійна ситуація в Україні: проблеми і тенденції розвитку (1988-1998 рр.), Тернопіль, 1999р.

8. Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози. – К., 1994 р.

9. Єленський В. Релігія і українське суспільство // Людина і світ – 1996 р.

10. Грушевський М.. Зісторії релігійної думки на Україні – К., 1992 р.

11. Церква і соціальні проблеми: Енцикліка "Сотий рік". Між нар. Наук. Конф. Львів, 1993 р.