Міністерство освіти і науки України

Міжрегіональна Академія управління персоналом

Ковельська філія

Індекс групи: 7-08 Б1УБ (4, 6з)

Індивідуальний код: № Ф47-00892

Корнійчук Богдан Григорович

Домашня адреса студента: м. Ковель,

вул. Ватутіна, б. 74а, кв. 53

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: Історія України

За темою: Іван Виговський

Прізвище та ініціали викладача: Рижко О.О.

Спеціальність (напрям): Менеджмент

Спеціалізація: Економіка та управління бізнесом

2008р.

План

Вступ

Розділ I. Україна після смерті Б. Хмельницького. Гетьман І. Виговський

Розділ II. Внутрішня політика

Розділ III. Зовнішня політика

3.1 Закордонна політика

3.2 Гадяцький договір

3.3 Війна з Московською державою

Розділ IV. Занепад Виговського

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Період в історії України після смерті Б. Хмельницького вчені вважають одним з найскладніших та неоднозначних. Наступники великого гетьмана продовжували боротьбу за незалежність і зміцнення України. Вони будь-що щиро прагнули втілити його ідеї у життя, при цьому кожен обирав свій, як йому здавалось, єдино правильний шлях.

Багатовікова сліпа ворожнеча до бусурманів, ляхів багатьом не дозволяла правильно оцінювати політичне становище України. Втрачалися одностайність і однодумство серед козацької старшини. Кожен вважав себе правим і намагався перетягнути на свій бік якнайбільше прихильників. Розпочався розкол козаччини, який призвів до початку братовбивчої війни.

Цікавою та видатною постаттю того часу є Іван Виговський. Його поважав Б. Хмельницький і вважав своєю правою рукою та радником. Проте дії І. Виговського у зовнішній та внутрішній політиці викликали суперечки як з боку тогочасних, так і нинішніх істориків. Тому знову і знову виникає потреба повернутись до буремних років гетьманування І. Виговського, визначити позитивні сторони та недоліки його правління.

Розділ І. Україна після смерті Б. Хмельницького. Гетьман І. Виговський

Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову Української Держави. Відразу виринув ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось із сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси? Всі ці питання існували також і раніше, але старий гетьман умів владнати їх своїм авторитетом, так що з цього не виростали поважніші труднощі. Але коли не стало сильної руки Хмельницького, ці справи вийшли на поверхню життя і поставили український уряд у дуже важке становище.

Насамперед постала криза в проводі — усунення з гетьманства Юрія Хмельницького, Ідея спадщинної монархії була свіжа і не набула собі ще популярності в широких масах. Протидіяв їй січовий устрій, в якому вибір гетьмана був атрибутом ради. Прихильниками спадщинного гетьманства були тільки найближчі приятелі родини Хмельницьких і деякі далекозорі одиниці, які передбачали внутрішнє замішання, що мусило прийти при елекційній системі. Може передсмертний заповіт старого гетьмана знайшов би загальне признання, якби Юрій Хмельницький був визначною індивідуальністю і якби була надія, що він стане продовжувати велике володіння батька: але поки що це був недосвідчений юнак, що ніяк не міг керувати державним кораблем серед розбурханих хвиль, які почали на нього бити.

Було вирішено обрати наказним гетьманом генерального писаря Івана Виговського за умови передачі ним гетьманської булави повнолітньому Юрію Хмельницькому. Однак частина старшини, наприклад полтавський полковник М. Пушкар та запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем, виступили проти цього рішення. Прибічники І. Виговського в жовтні 1657р. скликали у Корсуні Генеральну військову раду (запорожців на неї не запросили), яка обрала І.Виговського (1657- 1659) гетьманом без обмежень.

Іван Остапович Виговський походив із старовинного роду української православної шляхти, яка оселилась у Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Замолоду здобув добру освіту у Києво-Могилянському колегіумі, чудово володів, окрім рідної мови, польською, латинською, церковнослов’янською та російською, був прекрасним каліграфістом. Наприкінці 30-х років ХVII століття розпочинає службову кар’єру – юристом у міському суді в Луцьку, згодом – намісником луцького підстарости, завідував канцелярією луцького земського суду. В 1648 р. брав участь у поході проти козаків, у бою на Жовтих Водах попав у татарський полон, але Хмельницький викупив його і притягнув до української служби,— доручив йому вести писарство. Виговський зорганізував гетьманську канцелярію, дібрав талановитих співробітників і виховав ціле покоління канцеляристів та дипломатів. Незначний раніше уряд писаря набув тепер першорядного значення: сходилися в ньому всі нитки внутрішньої та закордонної політики. При боці Богдана Хмельницького Виговський відбув майже всі походи і вів усі переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримом та іншими державами. Він був правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана. Мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною. При генеральному писарі створилась його партія, зв'язана з ним становими інтересами та ідеологією — вона підняла його на становище гетьмана.

Розділ ІІ . Внутрішня політика

Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протегував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що «чернь» відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи — на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та взяти під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом з заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.

Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати народ, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням. Головним тереном народного руху була Полтавщина, країна заможна і з розвинутим господарством, де на щойно колонізованих землях народ почував себе вільним і незалежним. Коли ж тут «нові пани» почали гнобити «поспільство»,— відразу спалахнув грізний селянський рух, почалися напади на панські двори, на міщан і купців. Гасла, що їх виголошували повстанці, були: повернути черні так звані козацькі вольності — право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запоріжжя, також вибирати гетьмана «чорною радою».

Цей народний рух використали незадоволені з-поміж старшини, що неприхильно ставилися до Виговського і хотіли усунути його з гетьманства,— особливо полтавський полковник Мартин Пушкар, який претендував на булаву, і запорізький кошовий Яків Барабаш. Невдоволення селянських мас призвели восени 1657р. до різкого загострення ситуації. Боротьба старшинських угруповань за владу поставила Україну на межу громадянської війни. Саме з осені 1657 р., на думку багатьох істориків, почався другий етап Української національної революції, який закінчився у червні 1663 р. поділом України на два гетьманства.

Спроба І.Виговського порозумітися з опозицією закінчилась невдачею. Почались відверті сутички між прибічниками та супротивниками гетьмана. Запорожці зорганізували до 40 тисяч війська; особливого розголосу набули собі селянські ватаги «дейнеків» (дейнека - дрючок), слабо озброєні, але дуже завзяті. Виговський почав уживати гостріших засобів — замкнув Полтавщину і Запоріжжя військовою блокадою, не допускаючи туди зброї та харчів. Але повстанці не хотіли миритися.

Спочатку І.Виговський шукав підтримки у Московської держави, але цього можна було досягти за рахунок посилення її впливу на Гетьманщину. Він не міг погодитись на це.

Активна зовнішня політика І.Виговського, його намагання не допустити послаблення гетьманської влади викликали невдоволення Москви. Російський уряд, користуючись протистоянням в українському суспільстві, підтримав заколотників на чолі з М. Пушкарем. У Москву надходили доноси, у яких противники Виговського звинувачували його в намірах «продати Україну». Одночасно на кордони України почали стягуватися царські війська.

У виступі М. Пушкаря та Я. Барабаша, який охопив значну територію Лівобережжя, взяли участь 40 тис. осіб – частина козаків Полтавського полку, запорожці, селяни. У травні – червні 1658 р. гетьманські війська та загони татар виступили у похід на Лівобережну Україну. Боротьба, таким чином переросла у громадянську війну. Повстанці з боями відійшли до Полтави, де і були розгромлені. Ця братовбивча війна коштувала Україні до 50 тисяч осіб, гетьман спустошив Полтаву за участь у повстанні, багато жителів міста потрапило у татарський полон. Пушкар загинув у бою, а Барабаш, намагаючись втекти до московського війська, був захоплений козаками і страчений.

Але перемога під Полтавою піднесла авторитет Виговського, і він почував себе спроможним протистояти Москві.

З 1658 р. і до середини 80-х рр. XVII ст. в Україні тривав період, який отримав назву «Руїна». У цей час Україна пережила трагедію громадянської війни, старшинських міжусобиць та вторгнення чужоземних військ. В українському суспільстві посилювалася боротьба різних груп: частина старшини, духовенство, яких лякав московський абсолютизм, схилялися до Польщі. Інша частина старшини, міщани, селяни, рядові козаки, навпаки, вороже ставилися до союзу з Річчю Посполитою. Їх лякала можливість поновлення польського гніту, національно-релігійних утисків.

Розділ ІІ. Зовнішня політика

3.1 Закордонна політика

Виговський у головних лініях своєї політики ішов слідами Богдана Хмельницького. Він же сам був співтворцем великих планів свого попередника. Основне прагнення його було запевнити Україні повну самостійність. Це він висловив у переговорах із Швецією: «визнати й оголосити Запорізьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ». Україна повинна була стати такою незалежною державою, як Нідерланди або Швейцарія,— дві республіки, яким за вестфальським миром остаточно гарантовано самостійність. При козацькій державі він бажав утримати всі українські землі, аж до Вісли і кордонів Пруссії,— а особливо всі ті території, що під кінець гетьманства Хмельницького прийняли протекторат Запорізького Війська, як Волинь, Полісся, Біла Русь.

В закордонній політиці Виговський бажав утримати приязні зв'язки з усіма сусідніми державами, не допускаючи ні одної до особливої переваги. Він уявляв собі, що може виникнути система рівноваги серед держав Східної Європи, яка забезпечить Україні її незалежність. В цьому напрямі ішли його дипломатичні заходи.

Отже, в жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, підготовлений ще за Хмельницького. Союз мав оборонний характер: обидві сторони забезпечували собі допомогу на випадок ворожого нападу, мали повідомляти одна одну про плани ворогів і зобов'язувалися приступати до миру тільки за спільним порозумінням. Далі українці поставили такі домагання: Швеція мала визнати Україну вільною державою і обороняти її свободу; Українська Держава мала сягати до Вісли та через Білорусь до Березини і прусського кордону; обидві країни мають право вільної торгівлі через Пруссію; Україна має право наймати військо і офіцерів у шведських провінціях, спроваджувати ремісників і механіків, набувати зброю та амуніцію.

В той же час Виговський відновив союз із Кримом, що був зірваний відтоді, коли Україна ввійшла у зв'язки з Московщиною; татари знову стали союзниками українців. Нав'язано також переговори з Польщею, що почала відживати після шведського нападу і вживала заходів, щоб приєднати собі Україну. Поки що обидві сторони відділилися нейтральною смугою, яка займала край між Случем і Горинню.

Ці дипломатичні справи зміцнили становище України на міжнародному полі і запевнили їй більшу самостійність супроти Московщини. Виговський не хотів розривати союзу з Москвою, але замість дотеперішньої васальної залежності хотів провести союз рівного з рівним. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне»,— сказав він московському послові, як той виступив з теорією, що Україна — це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії». Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України — у військо, фінанси, суспільний устрій, щоб воєводи в українських містах не узурпували собі цивільної влади. Він домагався, щоб московський уряд визнавав гетьмана одиноким репрезентантом Української Держави, щоб усі справи були передані на його руки, щоб Москва поза його плечима не вела переговорів із старшинами, духовенством чи Запоріжжям. Але в Москві вже напередодні смерті Богдана Хмельницького ухвалено було повести гостріший курс щодо України. Коли ж Виговський став гетьманом, московський уряд вирішив використати цей момент для проведення нових планів. Москва не відразу визнала його гетьманство — довго зволікала, щоб вимогти від нього поступок. Отже, домагалася, щоб московських воєвод допустили, окрім Києва, також до Чернігова, Ніжина, Переяслава та інших міст, де вони мали побудувати замки для своїх залог; населення при замках мало підлягати воєводському присудові. На утримання московських військ мали йти деякі міські доходи. Московський уряд вимагав також, щоб українські війська залишили ту частину Білої Русі, що прийняла козацький протекторат. Щоб добитися цих поступок, вислано в Україну московське військо під проводом князя Ромодановського. Врешті московський уряд почав використовувати для себе соціальну боротьбу, що позначалась в Україні.

3.2 Гадяцький договір

Політична думка в Україні проходила тоді час великого піднесення. Широкі політичні плани з останніх років життя Хмельницького було продовжено з новою енергією. Великий вплив на Виговського мав Юрій Немирич, шляхтич визначного роду, освічена людина, що довго проживав у Голландії, Англії та Франції, пробував сили в літературі і віддавався дипломатії; спершу католик, він пізніше повернувся до православної віри своїх батьків, приїхав до Чигирина і вступив до Запорізького Війська. Він добре орієнтувався в міжнародних відносинах і в Україні підтримував «єретичні думки» (як висловлювалися поляки) про вільну Українську Державу, про «Руське Князівство», що мало існувати під гарантією сусідніх держав.

Новим кроком на цьому шляху мало бути нав'язування ближчих зв'язків з Польщею. Серед польських політиків уперше почав пробиватися погляд, що українську державність треба в якійсь формі визнати. Познанський воєвода Ян Лещинський писав у своєму меморіалі: «Що досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не то що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди. як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вільності, що годилися радше погинути, ніж жити без свободи. Ми сталії нижчими від них, бо мни билися за свободу, а ми за своє безсиле панування... Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська; нехай один народ над другим не мас ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави, а вивищення одного народу над другим приносить розлад».

Насправді це були погляди невеликого гурту поміркованих одиниць. Шляхетське громадянство не хотіло забути давнього панування над Україною і, щоб тільки приєднати собі козаків, не жалувало приманливих обіцянок. Виговський погоджувався на поновлення зв'язків із Польщею, але під умовою, що Польща визнає Руське Князівство як окрему державу, як «незалежного союзника».

Але становище України почало погіршуватися. Московська армія стояла на кордоні, а приборкана опозиція почала знову підносити голову. Татари, хоч були в союзі з Україною, підтримували польську політику. В цій ситуації Виговський був примушений іти на поступки. Так 16 вересня 1658 р. під Гадячем укладено з Польщею договір.

Зміст його був такий: Україна у складі воєводств Київського, Брацлавського і Чернігівського під назвою «Руське князівство» разом з Польським королівством і Великим князівством Литовським входила до «єдиної і неподільної Речі Посполитої» на правах формально рівноправного суб’єкта. Начальну владу мав гетьман; йому належало командування всіма військовими силами; він мав також держати уряд київського воєводи і бути першим сенатором на Наддніпрянщині. Влада гетьмана була довічною, а після його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король вибирав і призначав нового гетьмана.

Далі утворено для Наддніпрянщини нові уряди канцлера, маршала та підскарбія і вищий судовий трибунал. В Києві або іншому місті дозволялось відкрити монетний двір для карбування грошей. Відновлено уряди воєвод і каштелянів; ці уряди в київському воєводстві мала діставати шляхта грецької віри, в двох інших воєводствах — на переміну православні і католики. Українське військо мало складатися з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих вояків. Польські й литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, а якщо за нагальної потреби вступали, то переходили в підпорядкування гетьмана. Про законодавчу владу не сказано нічого; вибір кандидатів на гетьмана мали проводити спільно всі стани (козаки, шляхта, духовенство). Козакам забезпечено давні соціальні права. Відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності й податки селян і міщан, які існували до 1648 р. На пропозицію гетьмана З кожного полку по сто козаків могли дістати шляхетство. Повернено всі права православної церкви не тільки на Наддніпрянщині, але всюди, «як далеко мова руського народу сягає» — а саме, прилюдне виконування обрядів, закладання нових церков, зворот забраних. Духовенство мало підлягати тільки духовному присудові, а не світській владі або панам. Православні міщани без перешкоди діставали уряди по містах. Уніатська церква залишалася, але не дозволено було поширювати її в нових місцях. Католицька церква мала рівноправність. Православному митрополиту і єпископам надавалися місця в сенаті. Київська академія дістала такі самі права, які мала краківська, але з застереженням, що не буде професорів і студентів католиків, кальвіністів і лютеран: другу академію мали заснувати в іншому місті України; в місцях осередків цих академій не можна було засновувати інших (тобто польських) шкіл. Середні школи і друкарні могли існувати всюди. Встановлювалась свобода друку і слова, навіть у релігійних питаннях; образа королівської гідності заборонялася лише в книжках або дискусіях.

Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди. Польські політики подбали про те, щоб різні другорядні справи формулювати так, щоб вони притягали українське громадянство: так владу гетьмана підвищено тим, що він мав носити титул київського воєводи і входити до сенату, генеральній старшині надано значніші назви канцлера, маршала тощо, козацькі «вольності» перераховано повністю за бажаннями козаків. Але в принципіальних справах Польща виявила давню непоступливість. Українці домагалися, щоб утворене було окреме Велике Князівство Руське — на зразок Великого князівства Литовського, щоб у склад його входили також західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке і Пінський та Мстиславський повіти; щоб воєводами і каштелянами були тільки православні; щоб козацького війська було 60 тисяч, окрім найманого. Але всі ті домагання поляки відкинули — не погодилися на державну рівноправність України, а дали тільки автономію, і то лише для самої Наддніпрянщини, усуваючи все те, що нагадувало б українську державність. Помітне було також те, що на Наддніпрянщину відкрито широко двері для шляхти: вже не самі козаки мали вести справи України, а спільно зі шляхтою і під керівництвом польської держави. Так гадяцький договір у самій своїй основі не міг вдовольнити українських державників; це була тільки хвилинна комбінація, що не могла розраховувати на довговічність.

Більшість населення не сприйняла Гадяцький договір. Переорієнтація на Річ Посполиту та союз із Кримським ханством не знайшли підтримки у суспільстві. Російський уряд Олексія Михайловича оголосив І. Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Громадянська війна доповнилась українсько-московською війною.

3.3 Війна з Московською державою

Виговський поспішав з укладанням угоди з Польщею, щоб мати вільну руку супроти Московщини. Розраховуючи на татарську і польську допомогу, він вирішив розірвати зв'язки з Москвою. Окремим маніфестом, в урочистій формі він вияснив причини війни: «Ми, все Військо Запорізьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідної свободи, якої любов'ю ми держимося... Приватні наші справи, порівнюючи до прилюдних і Божих, держали ми заве іди далеко... 1 тому союзів, укладених з татарами, з королевою шведською, а згодом з найяснішим королем Густавом, ми завсіди дотримували, заховували їх непорушеними і додержували їм вірності. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини порушити пакти... І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену проливом крові, могти зберегти, а після смерті передати нашим нащадкам. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати народ в ярмі; царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася...» Війна розпочалася в половині серпня 1658 р. Виговський, окрім козацьких і найманих військ, мав татарську орду і невеликий відділ поляків. Свої сили він поділив на дві частини. Один корпус під проводом Данила Виговського пішов на Київ, щоб вибити звідти московську залогу; з облягаючими полками мав співпрацювати з самого міста київський полковник Павло Хмельницький; але воєвода Шеремєтьєв вчасно дізнався про наступ, вийшов проти козаків і погромив їх під Києвом. Сам гетьман, разом з татарами, пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що стояв на кордоні.

Московський уряд налякався виступу Виговського і пробував почати переговори. Погоджувався забрати з українських міст московські залоги, визнати умови гадяцького договору, надати Виговському становище київського воєводи, а старшині забезпечити землі і всякі свободи.

Але одночасно вислано в Україну нове військо під проводом князя Трубецького. На своєму шляху воно пограбувало і спалило багато міст, а наприкінці березня почало облогу Конотопа. Козаки, під рукою ніжинського полковника Григорія Гуляницького, хоробро оборонялися тут 70 днів. За цей час Виговський зібрав 120-тисячне українсько-татарське військо, прийшов на відсіч і під Конотопом 8 липня 1659 р. в завзятому бою розбив московські сили. Козацька піхота вогнем із рушниць знищила ворожу кінноту.

Ця невдача викликала в Московщині велике пригноблення. Після довгих років воєнних перемог московська армія вперше зазнала такої сильної поразки. Переполох був такий великий, що цар наказав укріплювати Москву новими фортифікаціями: боялися, що українські війська готові піти на столицю. Були чутки, що царський двір вибирається далеко на схід, за Волгу. Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: «Ваш цар хоче запанувати над запорізькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав — те саме буде і з московським царством, загине через козаків». Бій під Конотопом, здавалося, вирішив війну на користь України.

Розділ IV. Занепад Виговського

Але Виговський не зміг використати своєї перемоги. Проти нього виступила старшина, на чолі з полковником уманським Іваном Безпалим, переяславським Т. Цецюрою та ніжинським В. Золотаренком, за підтримкою московських воєвод. Виговському закидали, що він наново заводить польську владу: велике невдоволення спричинила поява польських військ, що грабували населення. Почалося народне повстання проти панів; жертвою його впав також Юрій Немирич, якого вбили селяни коло Ніжина. Прийшли знову страхіття громадянської війни: «Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання»,— писав очевидець. Це використала Москва. Трубецькой зібрав знову свої полки і ввійшов на Лівобережжя, займаючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Одночасно проти І. Виговського виступили запорожці під проводом І. Сірка, які організували похід на Акерман, внаслідок чого татари залишили Україну, що спричинило розпад українсько-польсько-татарського союзу. Гетьман практично втратив владу над Україною. За цих умов І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікся булави та виїхав до Польщі. Пізніше, 1664р., він був звинувачений поляками у зраді та страчений.

Політика Виговського виявила ряд помилок. Передусім хибними виявилися його соціальні погляди. Він занадто довіряв силам козацької верхівки, а зокрема козацької шляхти, думаючи, що вона може стати певною основою держави, що, спираючись на неї, можна буде також утримати в покорі народні маси і протистояти наступові сусідів. Тим часом ця старшинсько-шляхетська верства показалася ще неодноцільною і хиткою в своїх виступах,— в моменти успіху трималася бадьоро, але, як приходили невдачі, тратила свою політичну орієнтацію. З другого боку, Виговський недооцінював сили селянсько-козацької маси — як творчі сили, так і руїнницькі, не хотів притягати народу до державної будови, а уявляв собі, що можна буде утримати його в покірливості самими адміністраційними засобами. Він не зумів вийти на становище володаря, однаково справедливого для всіх, як це робив Богдан Хмельницький, а занадто гостро ставав по стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство, що жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю.

Із соціальних поглядів Виговського вийшла друга його помилка. Бажаючи створити аристократичну державу, Виговський за зразок собі брав польську Річ Посполиту — це наближало його до польських шляхетських кіл і до польської політики взагалі. Хоч він щиро стояв на позиціях незалежності Української держави, а проте залишався прихильником близьких зв'язків з Польщею. Немов нічого не навчив його десятилітній досвід боротьби за визволення. Зустрівши гурт поляків, що прихильніше ставилися до української справи, а може тільки удавали прихильність, готовий був іти з ними на порозуміння та союз. Об’єднуючись з Польщею, Виговський знехтував здобутки національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої,— він намагався змінити його і створити шляхетську Україну,— на зразок шляхетської Польщі. Це ввело його в конфлікт не тільки з народними масами, але і з старшиною, що в козацьких формах добачала найвищі цінності.

Виговський не був позбавлений прикмет володаря. Він умів репрезентувати гетьманську гідність, твердо і ясно ставив справу української державності, «Руського Князівства», гідно держався в переговорах з Московщиною і Польщею, не дозволяючи їм легковажити Україну. Він мав високо розвинене розуміння ладу: дбав про те, щоб державну організацію завершити і впорядкувати в різних ділянках, чи йшлося про адміністрацію та військо, чи про дипломатію — отже, викінчував те, що за Хмельницького було складене нашвидку, в загальних обрисах. Але Хмельницькому не дорівнював у справді володарській умілості — всі класи громадянства єднати до спільної праці і знайти правильний шлях у міжнародних відносинах.

Старшина, що стояла на боці Виговського, і далі залишилась у проводі держави. Це були державники зі школи Богдана Хмельницького, що розуміли значення держави і були готові обороняти її існування. З рівним недовір'ям ставились і до Польщі, і до Московщини, але, навчені досвідом, не надавали своїм виступам яскравих форм, радше лавірували, як ішли пробоєм. «У них це найвища державна рація — не бути ані під королем, ані під царем; сподіваються здобути це, зводячи і лякаючи короля царем, царя королем»,— писав сучасник.

Висновки

Неспокійне було життя гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської освіти.

Виговський щиро любив Україну, відстоював її політичні й національні права, дбав про науку й просвіту на Україні. Його можна поставити нарівні з найвидатнішими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою.

На гіркому досвіді він переконався, що при найлояльнішому ставленні до Московської держави царська політика несе Україні лише згубу, і передбачив, що вона не додержить свого слова, відніме привілеї, оскільки почала ще за життя Хмельницького ламати Переяславський договір. Але і польсько- шляхетська політика Виговського була несвоєчасна й антинародна.

Гадяцькі пункти – це найвищий акт автономії України за всю її козацьку історію. Але Виговський не спромігся його здійснити, і цей акт зостався тільки актом на папері.

Виговський не сподівався, що народ та просте козацтво не пристане на задану умову до Польщі, мав на думці силою підкорити маси і силою прилучити їх до Польщі, як Петро І силою заводив свої реформи в Росії. Але Виговського зломила сила темних мас, котрих лякала ідея українсько-козацької шляхетчини, схожої до польської на Наддніпрянщині, що так і далась їм взнаки. Нещасна голота та чорнота як тільки зрозуміли польсько-шляхетську політику Виговського, тікала в Полтаву і приставала до полковника М. Пушкаря, котрий добивався гетьманської булави з їх допомогою.

Виговський заводив на Україні уклад старої Польщі або старої аристократичної Англії та феодальної Європи з привілей ним панством. Його політика була регресивна, не національна, аристократична. Маси відчували наслідки його дій, з панщиною в перспективі, і Виговський впав.

Список використаної літератури

1. Антонович В. Коротка історія козаччини. – К., 1991.

2. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

3. Грушевський М. Історія українського козачества: В 2т. – К., 1913

4. Крип’якевич І. П. Історія України. - Львів, 1992.

5. Нартов В.В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. - Харків, 2006.

6. Товстий В.П.Гетьмани України. – Харків, 2006.

7. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993.

8. Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: причини і початок руїни. – К., 1998.

9. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990.