Реферат Законотворчість в Давньому Сході
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Міністерство освіти і науки України
Реферат
З дисципліни «Історія цивілізацій»
На тему «Законотворчість в Давньому Сході»
Чернігів, 2010р.
Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, за яких при порівняно низькому рівні розвитку продуктивних сил можна було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регіонами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассирія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Стародавня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виникли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.
У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відігравав економічний фактор. В його основі знаходиться поява надлишкового продукту, що надало можливість експлуатувати працю своїх одноплемінників. Зрозуміло, економічної самостійності, в першу чергу, набувала родоплемінна верхівка (вождь, рада старійшин, жерці).
Але при родоплемінній структурі суспільства влада не була відокремлена від родового колективу. При закостенілій системі самоуправління статус військового вождя, старійшини чи жерця був надто нестійким і нестабільним. Тму майнова верхівка племені всіма правдами і неправдами намагалася узурпувати і спадково закріпити свої повноваження. Іншими словами, до майнових прав слід було додати ще соціальні привілеї і переваги. Вступає в дію другий фактор формування державності.
Другий фактор – військова організація суспільства. Війна стала ефективним засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні війни, ополчення), які започатковують «військову демократію». Відтепер найважливіші питання життя племені чи об’єднання племен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Органи родоплемінного самоуправління відтісняються на задній план. Вперше з’являється нова організація, відокремлена від основної маси суспільства – політична влада.
З часом і сама «військова демократія» приходить до занепаду. Замість загальної рівності, спільного обговорення питань воїнами приходить нове правління – аристократія на чолі з вождем-монархом. Влада вождя все більше набуває самовладних рис і стає політичною, тобто спирається вже не на власний авторитет, а на військову силу і багатство. Основна маса суспільства відсторонюється від влади. Створюється ореол святості і недосяжності самої влади і її персоніфікаторів.
Рабовласницька держава є ща своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснення їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.
Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародавньму Сході виявив природний фактор – необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі.
Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм правління – стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.
Третьою особливістю організації стародавнього суспільства було те, що правовий статус індивідуума не завжди співпадав з його майновим чи соціально-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо.
Державність у басейні р. Ніл з’явилася у другій половині 4 тис. до н. е. у формі невеликих територіальних утворень – номів. Кожний ном займав територію, окреслену автономною ірігаційною системою. На чолі його стояв колишній родовий старійшина – номарх. Система давньоєгипетських номів залишалася в основі адміністративного поділу держави до кінця її існування.
Територіальне розташування стародавніх номів, котрі були розтягнуті вздовж водної артерії на сотні кілометрів, рано призвело до їх об’єднання навколо сильнішого нома і до появи у Верхньому (Південному) Єгипті царів з ознаками деспотичної влади над іншими номами. Правителі Верхнього Єгипту в кінці 4 тис. до н. е. завойовують весь Єгипет.
Історія Стародавнього Єгипту поділяється на добу Раннього царства (3100 – 2800 рр. до н. е.); Стародавнього, або Старого царства (приблизно 2800 – 2250 рр. до. н. е.); Середнього царства (2250 – 1700 рр. до н. е.); Нового царства (1575 – 1087 рр. до н. е.). Періоди між Старим, Середнім і Новим царствами були добою господарського і політичного занепаду держави.
За формою правління Стародавній Єгипет являв собою стародавньосхідну деспотію. Об’єднання країни у кінці 4 тис. до н. е. під владою єдиного фараона прискорило створення тут централізованого бюрократичного апарату. За його допомоги відбувалося зміцнення могутності правителя, який не просто обожествлявся, а й вважався рівним богам. Фараон був головним законодавцем і суддею, призначав усіх найвищих чиновників. Фараону як носію найвищої державної влади належало верховне право на земельний фонд. Він міг надавати змлю разом з державними рабами знаті, чиновникам, жрецям чи іншим особам. Він також надавав титули. Влада фараона передавалася у спадок.
На всіх етапах розвитку держави особлива роль в управлінні країною належала царському двору. Царська влада в Єгипті спиралася на громіздкий адміністративний апарат, який виконував не лише фіскальні, судові та поліцейські функції, а й здійснював контроль за сільськогосподарським виробництвом, піклувався про створення запасів зерна на випадок неврожаю, одним словом – керував економічним життям країни. Найвищим державним сановником, першим помічником фараона був джаті (його ще називають в єгиптології візирем) – колишній племінний чаклун, який ходив у шкурі панетери весь обвішаний амулетами. Він був начальником царького двору, відав придворним церемоніалом і царською канцеляоією. Йому підлягали всі відомства в державі, за винятком військового (військо очолював хтось із царевичів). У Новому царстві його повноваження розширюються: джаті здійснює контроль за всім управлінням в країні, в центрі і на місцях, розпоряджається земельним фондом, системою водопостачання. В його руках – найвища військова влада, йому належать і найвищі судові функції та контроль за виконанням розпоряджень фараона. Підлеглі першому заступникові фараона царедворці майже поголовно складалися з царських родичів.
Під безпосереднім контролем джаті знаходився «начальник дому зброї» (командувач армією); «завідувач тим, що дає небо, виробляє земля і приносить
Ніл» (головний збирач податків і хранитель царських скарбів); «начальник робіт» (керівник загальнодержавних робіт). У своїй діяльності вони спиралися на численний бюрократичний апарат чиновників, наглядачів, виконавців доручень, помічників тощо.
Центральною фігурою розгалудженого адміністративно-командного апарату в Стародавньому Єгипті на всіх етапах його розвитку була особа писаря-канцеляриста. Їх готували в спеціальних школах, виховуючи в дусі відданості своєму начальнику. Писарі відали численними приходно-видатковими книгами і двічі на рік складали кадастр всіх земель в країні, переписували населення, його майно тощо.
Країна поділялася на номи, очолювані номархами – представниками царської влади на місцях з досить широкими повноваженнями і зі своїм чиновницьким апаратом. Номи об’єднувалися у два великих округи – Південний і Північний Єгипет, очолювані царськими намісниками. Такий адміністративний поділ, який відповідав старовинному поділу Стародавнього Єгипту на Верхнє і Нижнє царства, визначав і особливі титули фараона, який іменувався «володарем двох країн», «царем Нижнього і Верхнього Єгипту».
У найдавніший період єгипетської історії на місцевому рівні головну роль відігравали сільські общини, очолювані общинними радами (джаджатами) на чолі зі старостами. Це були органи судової, адміністративної та господарської влади на місцях. Вони реєстрували акти передачі землі, вели нагляд за станом мережі штучного зрошення, за розвитком землеробства. Але згодом общинні ради повністю втратили свою роль, а общинні старости перетворили на чиновників централізованого державного апарату.
Суд. На всіх етапах історичного розвитку Єгипту суд не був відокремлений від адміністрації. В Стародавньому царстві функції місцевого суду зосереджувалися в основному в общинних органах самоуправління, які вирішували спори про землю, воду, регулювали сімейні і спадкові відносини, розглядали дрібні кримінальні справи.
В номах царськими суддями виступали номархи, які носили титул «жерців богині Істини». Найвищі наглядові функції за діяльністю чиновників царських суддів здійснював сам фараон або джаті, які могли переглянути рішення будь-якого суду, порушити судове переслідування проти посадових осіб.
Джіті безпосередньо підпорядковувався «начальник шести великих домів» - чиновник, котрий очолював судове відомство в країні і який ніс відповідальність за судочинство у всіх сферах суспільного життя. У Новому царстві візиру підпорядковувалася і верховна судова колегія із 30 суддів. Фараон міг призначити надзвичайну судову колегію зі своїх довірених осіб для розгляду таємних справ, пов’язаних з державними злочинами, змовами до нього
Державний устрій Стародавньовавилонської держави був побудований з урахуванням деспотичної форми правління. На чолі перших міст-держав у Межиріччі стояли правителі з титулом патесі, що володіли деспотичною владою. Підкоривши сусідні петесіанства, вони присвоювали собі титул «великої людини» - лугаля, вважали себе намасниками богів (царями). Отже, на вершині владної піраміди Вавилону перебував цар. Другою особою вважався нубанда – управитель царського палацу та маєтків. Він керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, йому підкорялися місцеві правителі, за дорученнням царя він командував військом, здійснював правосуддя.
До високих чиновників належали: скарбник, начальник царської охорони, хранитель великої державної печатки, радники царя, полководці. Адміністративні одиниці (провінції) очолювали місцеві патесі. Провінції поділялися на округи на чолі з шакканаку. Міста та общини очолювали рабіанум. Величезна кількість фіскалів стежила за своєчасним внесенням до казни податків продуктами натурального виробництва та сріблом.
Судова система проходила еволюцію разом з державою. У ранню епоху всі спірні справи вирішували жерці, а місцем судочинства були храми чи прилеглі до них території. Однак поступово судочинство набувало світського характеру і переходило до державних чиновників. Це призвело до злиття суду з адміністрацією (суддями виступали представники царської влади, управителі міст, областей, провінцій, намісники, старости в общинах тощо). Вони розглядали справи колегіально, тобто за участі місцевої рабовласницької знаті, впливових осіб, жерців. У добу Хаммурапі вже з’являються професійні судді, яких призначав цар. На них також покладалися обов’язки перевіряти правильність сплати податків і контролювати управління царськими маєтками. Професійні судді також об’єднувалися у колегії по три, чотири або вісім осіб. До штату судових чиновників входили помічники суддів, які готували справи до судоговоріння, «воїни суду» - судові охоронці, судові виконавці, писарі тощо.
Окремим відгалудженням судової системи були храмові суди, які судили служителів релігійних культів і населення, що проживало на храмових землях.
Регулювання майнових відносин. Основними видами власноті була власність на землю, будівлі, рабів та рухомі речі. Формами власності на землю були: а) державна (царська); б) общинна; в) храмова; г) приватна; ґ) власність ілка. Різновидом царської (державної) власності була ілка, куди входила земля, будівлі, раби тощо. Такі матеріальні цінності надавалися особам не у власність, а на час служби і під умову служби користування.
Суворо охоронялася приватна власність у Вавилоні, посягання на яку каралося різними видами покарання. Стратою каралася крадіжка раба, його переховування, крадіжка майна царя або храму. Зобов’язання виникали із договарів та з деліктів (правопорушень). У Законах Хаммурапі відображені договори купівлі-продажу, обміну, оренди землі, особистого найму, позики.
Шлюбно-сімейне та спадкове право базувалося на патріархальному характері вавилонської сім’ї. Шлюби були ранніми (дівчина виходила заміж у 12-14 років, а заручини відбувалися ще раніше). На відміну від інших держав, дівчина у вавилонян виступала не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі.
У цивільно-правових відносинах жінка володіла повною дієздатністю.
Водночас жінка в сім’ї посідала другорядне становище. Чоловік міг продати її та своїх дітей у рабство, застосувати щодо дружини фізичні покарання, віддати в рахунок відпрацювання боргу терміном не більше трьох років.
Найпоширенішим видом успадкування було успадкування за законом. Якщо спочатку до спадщини закликалися сини, то згодом це право поширилося і на дочок. Діти, зокрема і усиновлені, успадковували майно в рівних частинах. Діти від рабині, визнані батьком своїми, могли успадковувати собі лише рухоме майно.
Злочини та покарання займають більшу частину норм кодексу Хаммурапі. Злочини можна було класифікувати за такими групами:
а) злочини проти особи;
б) майнові злочини;
в) злочини проти моралі, честі та гідності людини;
г) злочини проти порядку відправлення правосуддя;
ґ) професійні злочини (лікаря, воїна, будівельника, корчмаря).
Судовий процес був переважно змагальним. Справа порушувалася з ініціативи потерпілої сторони.
Суспільний устрій Індії сформувавя під впливом ідей брахманізму. Соціальне розшарування у Стародавній Індії призвело, однак, не до формування класів (рабовласників і рабів), а до виникнення особливих суспільних груп – варн. Отже, варновий поділ суспільства Стародавньої Індії був визначальним у встановленні правового статусу людини. З іншого боку, привілейовані варни посідали панівне становище у політичному житті держави. Наприклад, брахмани не займалися фізичною працею. Світські правителі (раджі) були змушені ділити з ними політичну владу і не могли без погодження з брахманами приймати жлдного важливого рішення з питань державного життя. Вони не могли самочинно видавати закони, оскільки законодавчою ініціативою володіли брахманські школи. Закони отримували релігійне освячення, після чого впроваджувалися в життя. Світський правитель лише стежив за їх дотриманням і виконанням. Брахмани мали монопольне право тлумачити закони, давати поради іншим людям щодо їх дотримання та застосування.
Форма правління Стародавньоіндійської держави була монархічною, однак вона не мала деспотичних ознак, притаманних іншим стародавньосхідним країнам. На чолі держави були раджі, які управляли з участю брахманів. Вони походили із кшатріїв, їхня влада обожнювалася, а будь-який спротив царської волі карався мученицькою смертю. Закони Ману надавали раджі право розпоряджатися життям і смертю своїх підданих. Водночас робилося застереження: «Цар, який нерозумністю безтурботно мучить свою країну, негайно позбавляється з родичами країни за життя».
В управлінні державою раджа опирався на три відомства (фінансове, військове та загальнодержавних робіт). Верхівка світської знаті та найвищі урядовці утворювали мантрипаришад – дорадчий орган при правителеві.
До складу управлінського апарату входили також радники царя та виконавці його доручень. Військова рада із 20 осіб, поділена на 6 колегій, відала питаннями оборони країни та організацією грабіжницьких походів.
Країна поділялася на провінції, очолювані представниками царської влади. На чолі міст стояли управителі, при яких діяла міська рада із 30 осіб. В основі управління на місцях знаходилася архаїчна десяткова система, притаманна державам з преважно кочовим складом населення:сільські райьни поділялися за кількістю господарств на десятки, сотні і тисячи на чолі із десятським, сотським і тисяцьким. Села очолювали старости, до обов’язків яких входило управління життям поселення, збирання податків, боротьба зі злочинністю.
Закони Ману майже два тисячоліття були дічим збірником норм і правил поведінки. Значна кількість правових норм має форму афоризму. Тут багато місця відведено оспівуванню могутності брахманів, їх возвеличенню над іншими варнами. В них обожнюється царська влада. Під загрозою всіляких земних і небесних покарань Закони Ману закликають зберігати непорушність існуючого суспільного ладу.
Право власності. Було 4 види власності – царська, храмова, общинна і приватна. Формально земля належала правителеві, але фактично значна її кількість була в руках сільської общини. З часом виникає і приватна власність на землю. Рухоме майно переважно знаходилися у приватній власності. Закони Ману вказують на сім способів набуття власності.
Зобов’язально-правові відносини стосувалися насамперед процедури укладення договорів (наявність свідків, складання судових клятв). Визначалися умови дійсності договорів.
Об’єктом договору купівлі-продажу могли бути будь-які речі за умови, що продавець був їхнім власником. Покупець, який купував крадену річ, прирівнювався до злодія і карався як співучасник з навмисної дії. Тільки наявність свідків звільняла його від неминучого покарання.
Предметом договору позики були гроші і речі, які надавалися кредиторк під відсотки або без них. Засобами забезпечення виконання договору (повернення позиченого) могла бути особа боржника або її майно. При несплаті боргу кредитор міг пред’явити на боржника позов до суду, який, як правило, постановляв рішення про відпрацювання боргу. Але при цьому боржник не перетворювався на раба, бо після відпрацювання боргу від боржника, що належав до вищої варни.
Шлюбно-сімейні правовідносини мали як правове, так і обрядово-релігійне підґрунтя. Дівчинку, зазвичай, ще дитиною віддавали заміж її батьки, а тому сама вона не могла обрати чоловіка. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втричі молодшою за чоловіка (дівчата могли вступати в шлюб з 8 років, а чоловіки – з 24 років). Закони Ману освячували ранні шлюби та багатодітність в сім’ї, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої дитячої смертності, загибелі людей через епідемії, війни, стихійні лиха тощо.
Спадкування майна здійснювалося лише за законом. Успадковувати майно батьків могли лише сини. Вони ділили спадок порівну, але найстарший син отримував додатково п’ять відсотків усього майна. Дочки участі у спадкуванні не брали, але їхні брати були зобов’язані виділити часику свого майна для посагу. Земля спадкуванню не підлягала, оскільки перебувала у колективній власності.
Норми кримінального права були просякнуті соціально-правовою нерівністю, яка виходила із варнового поділу вільного населення. Розрізнялися навмисні злочини і скоєні з необережності, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, співучасть і необхідна оборона.
До основних видів злочинів, належали: злочини проти релігії, державні, проти особи, сім’ї, моралі, майнові злочини.
Релігійні та антидержавні злочини каралися смертю. Так само каралося навмисне вбивство. Тілесні ушкодження каралися досить суворо.
Так, наприклад, спроба вдарити рукою чи палицею людину вищої варни каралася відрубуванням руки. Удар ногою чи плювання в обличчя карались відповідно відрубуванням ноги чи відрізанням губ, а тягання за волосся – відрубуванням обох рук.
Список використаної літератури
1. О. П. Крижанівський. Історія Стародавнього Сходу. Рез-ти: М. І. Гадких, Київ, ун-т, д-р іст. наук, проф. В. В. Седнєв, Ін-т Сходу – Заходу при Киів. держ. лінг. ун-ті, 1996.
2. Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень: Навч. пос-к.: К.: Атіка, 2005. – 560 с.
3. Трафанчук Г. І. Історія дер-ви і права зар-х кр-н: Навч. пос-к.- К.: Юрінком Інтер, 2006. – 400 с. – Бібліогр.: с. 10.
4. Історія Стародавнього Сходу. О. П. Крижанівський, «Либідь», 2002.
5. История Древнего Востока/ Под ред. В. И. Кузищина. – М.: «Высшая школа», 1990.