Історіографія історії Сербії та Чорногорії

СЕРБСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ.

Зародження сербської історичної науки відбувалося в умовах національного відродження, яке почалося наприкінці ХVІІІ ст. Історіографія була ідейною зброєю в національній боротьбі за відновлення незалежності. Сербські землі в той час знаходились в складі Австрійської (Воєводіна) та Османської імперій.

Історична думка зароджувалася та розвивалася під впливом ідей просвітництва та романтизму.

Центром історичних досліджень були (Матіца сербська, гурток керловатського митрополита С. Стратимировича).

ПРОСВІТНИЦЬКИЙ НАПРЯМОК.

Витоки сербської історіографії пов’язані з діяльністю Й. РАЇЧА (1726-1801). Освіту отримав в Росії. Видав чотиритомник “Історія різних слов’янських народів, особливо болгар, хорватів та сербів” у 1794-1795 рр. Основну увагу приділив історії середньовічної Сербії. З патріотичних позицій розглядав історію південнослов’янських народів як єдине ціле. Критично ставився до народних переказів про історичні події, не вважав їх історичним джерелом.

ВУК С. КАРАДЖИЧ (1787-1864) - фундатор сербської історичної науки. Учасник Першого сербського повстання. Побував у Росії, був знайомий з істориком М. Карамзіним, співробітничав з німецьким вченим Л. Ранке.

В праці “Сербський словник" (1818) подає опис суспільних інституцій та суспільних явищ Сербії кінця XVIII - початку XIX ст., тлумачення термінів. Автор нарисів про Перше сербське повстання, біографії його 13 визначних діячів. В Росії видав працю “Життя та подвиги Мілоша Обреновича". Праці зберігають наукове значення. Приклав багато зусиль для пошуків та публікації історичних джерел.

РОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК.

П. СРЕЧКОВИЧ (1834-1909). Освіту отримав в Росії, засновник першої кафедри сербської історії у Великій школі в Бєлграді в 1882 р. У своїх статтях розглядав історичну науку насамперед як засіб виховання національних та патріотичних почуттів. Автор досліджень з періоду середньовічної та двотомної “Історія сербського народу” (1884-1888 рр). Широко використав як джерело народні перекази, яких ставився некритично.

Утворення сербської держави наприкінці ХІХ ст. мало важливе значення для подальшого розвитку історичної науки. Правлячі кола Сербії, громадськість поширювали ідею об’єднання всіх південнослов’янських народів в єдину федеративну державу. Історична наука відігравала значну роль в обґрунтуванні цієї ідеї.

Виникли нові та продовжували діяти існуючі наукові центри. В 1886 р. на основі Наукового товариства було засновано Сербську академію наук та мистецтв. В 1905 р. Велику школу було перетворено в Бєлградський університет. Продовжувалась діяльність Матиці сербської в місті Нові Сад. Видавалися наукові часописи.

КРИТИЧНИЙ НАПРЯМОК.

Змінив романтичний напрямок і набрав домінуючого становища. Назву отримав тому, що його представники критикували праці вчених романтичної школи.

І. РУВАРАЦ (1832-1905) - фундатор напрямку. Насамперед відомий як тонкий критик та дослідник історичних джерел. Притримувався принципу, що історична істина має бути підтверджена вірогідними джерелами, всебічно перевіреними. Важливе значення археографічної праці “Огляд місцевих джерел старої сербської історії". Автор невеликих праць середньовічної проблематики.

С. НОВАКОВИЧ (1842-1915) - вчений, політичний діяч, самий видатний представник напрямку. Велике значення мали його публікації документів, першим в Сербії розпочав класифікацію джерел та видання зводів документальних матеріалів. Історіософія ґрунтувалася на засадах ідеалізму. Проблематика наукових досліджень різноманітна: від середньовіччя до найновішої для його часу історії Сербії. Найважливіші праці: “Серби та турки в XIV-XV ст. ”, “Проніари та баштинники", “Повстання проти дахіїв у 1804 р. ”, “Відродження Сербської держави", “Іцків мир", “Конституційне питання та закони часів Карагеоргія", “20 років конституційної політики в Сербії 1883-1903 рр. ”

Й. РІСТІЧ (1831-1899) - вчений політичний діяч, один із значних дослідників зовнішньої політики Сербії в ХІХ ст., праці якого насичені багатим фактичним матеріалом. Праці: тритомник “Зовнішні відносини Сербії нового часу", двотомник “Дипломатична історія Сербії в часи сербських воєн за визволення та незалежність".

М. ВУКІЧЕВИЧ (1867-1930) - автор цінних праць з історії Першого Сербського повстання та боротьби за автономію Сербії. Використав, зібрані ним в архівах, велику кількість джерел. У найважливішій праці - двотомнику “Карагеоргій” виклав концепцію, проміжну між романтичним і критичним напрямками.

Д. ПОВЛОВИЧ (1866-1920) - використав архіви Австії у дослідженні історії XVIIIст., зокрема в монографіях “Сербія в часи останньої австротурецької війни.1788-1791 рр. ”, “Фінанси та господарство в часи австрійського правління в Сербії.1718-1739 рр. ”. Першим почав вивчати національний рух у Воєводині в середині ХІХ ст. у праці “Сербія та сербський рух у південній Угорщині 1848-1849 рр."

М. ГАВРІЛОВИЧ (1866-1924) - в тритомнику “Князь Мілош Обреновіч" прагнув розглядати події сербської історії як складову частину загальноєвропейської історії.

С. СТАНОЄВИЧ (1874-1937) - єдиний із вчених напрямку створив узагальнюючу працю “Історія сербського народу” (1908 р). Періодизацію створив на основі політичних подій. Питання соціально-економічного розвитку не розглядав. Прагнув довести єдність сербського народу, представники якого проживали в різних регіонах Балкан та його прагнення об’єднатися у Сербському королівстві.

ПОЗИТИВІСТСЬКИЙ НАПРЯМОК.

Й. СКЕРЛІЧ (1877-1914) - один з найвидатніших представників напрямку, автор двох важливих історичних досліджень Уйраї: "Омладіна та її література" висвітлює діяльність організації сербської молоді наприкінці 60-х - на початку 70-х років XIX ст.

Інша праця "Свєтозар Маркевич, його життя, діяльність та ідеї" присвячена видатному революціонеру-демократу, соціалісту-утопісту.

Після 1 світової війни та утворення єдиної югославської держави до існуючих додався новий центр історичних досліджень. Ним стало створене в 1927 р. Югославське історичне товариство, філія якого діяла в Белграді,

Проте слабка матеріальна база гальмувала розвиток історичної науки.

Методологічний рівень історичної науки в період між світовими війнами не зріс, проблематика досліджень зберігала регіональний характер.

КОНСЕРВАТИВНИЙ НАПРЯМОК.

Отримував офіційну підтримку, спирався на теорію "інтегрального югослов'янства". Суть її полягала у поширенні поглядів про створення єдиної держави, в якій панувала б Сербія, у вигляді ідеї єдності південнослов'янських народів.

В. ЧОРОВІЧ (1885-1941) - автор єдиної узагальнюючої праці в міжвоєнний період - “Історії Югославії" (1933 р). В книзі переважало висвітлення політичної історії всіх земель південних слов'ян з найдавніших часів до 1929 р. В основу періодизації поклав роки правління династій, що було анахронізмом для рівня розвитку науки ще на початку XX ст. Насичені фактичним матеріалом праці з історії Боснії та монографія "Відносини Сербії та Австро-Угорщини в XX ст."

Я. ПРОЛАНОВІЧ (1867-1948) - автор праці про конституційний" розвиток Сербії.

Ряд праць присвячено історії сербського населення в Хорватії, Боснії, Воєводині, Південній Сербії, проблемі боротьби за створення єдиної держави в роки 1 світової війни.

МАРКСИСТСЬКИЙ НАПРЯМ.

Л. ТУЦОВИЧ (1881-1914) - фундатор, політичний діяч. В праці "Сербія та Албанія" вказував на роль пролетаріату в суспільстві, характеризує сербсько-албанські відносини в період Балканських воєн.

В міжвоєнний період Д. ЛАПИЄВІЧ. який поділяв погляди соціал-демократів західноєвропейських країн, опублікував працю "Історія соціалізму в Сербії".

Діячі комуністичної партії А. ЦЕСАРЦ.Ф. ФІЛІПОВІЧ торкались питань історії в своїх публіцистичних працях з питань політичного життя.

Після ІІ світової війни, приходу до влади комуністичної партії та проголошення Федеративної Народної Республіки Югославії марксистський напрямок перетворився у панівний.

Значно змінилась організація наукових досліджень. В Сербській академії наук та мистецтв було створено Історичний інститут та Інститут балканістики. В 1948 р. розпочало діяльність Історичне товариство республіки Сербія, регулярно відбувалися його з'їзди.

Окрім Белградського університету центрами історичних досліджень стали новостворені університети у містах Нові Сад, Ніш, Пріштіна. Продовжувала діяльність Матіца Сербська. Для дослідження нової проблематики було створено нові наукові установи.

Вивченням робітничого руху, політичних та соціально-економічних змін в суспільстві після 1945 р. займалися Інститут робітничого руху Сербії, Музей робітничого руху і народної революції Воєводіни, Товариство істориків Косово.

Найважливішим центром по вивченню подій ІІ світової війни став Військово-історичний інститут Югославської народної армії, при якому існує архів.

Було реорганізовано систему архівів, які надавали велику допомогу у науково-дослідній роботі. Всі наукові центри видавали часописи, збірники статей та повідомлень тощо.

Переважно сербські історики досліджували проблеми історії всієї федерації. В цих працях найбільше місця відводилося історії Сербії.

В другій половині 40-х років основна проблематика була пов'язана з діяльністю комуністичної партії протягом всього часу ЇЇ існування. Багаточисельні публікації були узагальнено в праці "Огляд історії Союзу комуністів Югославії", видані в 1963 р. та 1985 р. працю підготовлено з офіційних позицій.

На цих засадах було підготовлено твори С. ЦВЄТКОВІЧА "Передовий революційних рух молоді в Югославії. 1919-1928", М. ВАСІЧА "Революційний рух молоді в Югославії. 1929-1941 рр." тритомник Й. ЦАЗІ "Незалежні профспілки". 1921-1923."

Значну увагу дослідники приділили подіям часів першої світової війни та 20-30-х років, зокрема утворення югославської держави, внутрішньої та зовнішньої політики.

До них належать монографії Д. ЯНКОВИЧА "Югославське питання та Корфська декларація 1917 р., двотомник Ф. ЧУЛІНОВИЧА "Міжвоєнна Югославія", колективні праці - "Відгуки Жовтня в югославських землях", "Політичне життя Югославії. 1914-1945", Л. ЛУКАЧА "Робітничий рух в Югославії та національне питання. 1918-1941", М. БАНКУ "Мала Антанта. 1920-1938".

Низку праць присвячено вивченню причин захоплень країни нацистами. Це проблема висвітлена в книгах Ф. ЧУЛІНОВІЧА "Крах старої Югославії", "Поділи Югославії окупантами", монографії В. ТЕРЗІЧА "Югославія у квітневій війні 1941 р."

Однією з провідних проблем сербської історіографії часів народної федерації були події другої світової. війни на їх землях.

Крім величезної кількості документів, мемуарів було видано низку праць дослідників, які вивчали бойові дії, роль окремих суспільних груп у визвольному русі, взаємовідносини між різними політичними силами суспільства, діяльність еміграційного уряду в Лондоні тощо. Ці питання знайшли висвітлення в колективному двотомнику "Визвольна війна народів Югославії. 1941-1945", працях Й. МАР'ЯНОВІЧА "Народно-визвольна війна. Народна революція в Югославії. 1941-1945", В. СТРУЧАРА "Югославія. 1941-1945", Ф. ЧУЛІНОВІЧА "Створення нової Югославії", двотомнику Б. ПЕТРАКОВІЧА "Революція та контрреволюція в Югославії. 1941-1945", П. КАЧАВЕНДИ "Спілка комуністичної молоді Югославії та молодь в Народно-визвольній армії та партизанських загонах Югославії. 1941-1945".

Зовнішньополітичний курс Югославії з 1943 р. до кінця 60-х років розглядає Л. МАТЕВ в монографії "Міжнародні відносини соціалістичної Югославії".

Унікальним Фундаментальним виданням став тритомник "Історія Белграда", яка охоплює період до 1971 р. В ньому досліджуються питання воєнної, політичної, культурної історії, революційного руху, містобудування, охорони здоров'я, розвитку комунальних служб. Видання прекрасно ілюстровано.

Всебічним викладом відзначаються, підготовлені з офіційних позицій, узагальнюючі праці Д. БІЛАНДЖІЧА "Історія Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Головні процеси", Б. ПЕТРАНОВІЧА "Історія Югославії. 1918-1978". Єдиною узагальнюючою працею з історії народів Югославії з найдавніших часів до 1945 р. була колективна монографія "Історія Югославії".

Велика кількість дослідників вивчали проблеми. Сербської історії XIX ст., зокрема В. ЧУБРІЛОВІЧ в праці "Історія політичної думки Сербії в XIX ст. ", томи 5, 6 багатотомної "Історії сербського народу”.

Серед праць з історії середньовіччя виділяється монографія Р. МІХАЛЬЧІЧА "Кінець Сербського царства", для створення якої використано широке коло джерел.

Розпад югославської федерації супроводжувався серією збройних конфліктів, в яких було зроблено спробу приєднати всі землі, де проживають серби, до Сербської республіки. Результатом цієї політики були лише смерть та страждання багатьох людей, руйнації міст та сіл, знищення історичних пам'яток.

Після розпаду СФРЮ сербська історіографія особливу увагу приділила проблемам конфлікту між керівництвом СРСР та ФРНЮ в 1948 р., втручанню сталінського керівництва в югославські справи, ролі Сербії в утворенні Югославії (збірник “Сербія 1918 р. і створення югославської держави”). Роль Сербії в роки ІІ світової війни підкреслена в двотомній монографії В. ДЖУРЕТИЧА "Союзники та югославська воєнна драма”.

Зазнала переоцінки роль монархії в XX ст., особа короля Александра, четницького руху в 1941-1945 рр.

Криза, яку переживає сербське суспільство, пошуки місця Сербії в сучасному світі відбиваються і на сербській історичній науці.

ЧОРНОГОРСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ.

Початок чорногорської історіографії поклав митрополит В. ПЕТРОВІЧ в праці "Історія про Чорну Гору", яка була опублікована в Росії в 1754 р. Праця, побудована на народних переказах, мала за мету возвеличити чорногорців серед інших південнослов'янських народів.

В першій половині XIX ст. схожі праці опублікували М. МЕДАКОВІЧ.С. МІЛУТІНОВІЧ.

Лише серб ВУК КАРАДЖИЧ в 1832 р. видав працю "Чорногорія та чорногорці", що спиралася на документальні джерела.

Наприкінці XIX ст. розгорілася полеміка між Л. ТОМАКОВИЧЕМ (1845-1932) та сербськими істориками про статус Чорногорії в ХУ1-ХУП ст. Л. ТОМАКОВИЧ обстоював твердження про незалежність Чорногорії щодо Османської імперії. Протилежну тезу-про залежність Чорногорії від Османської імперії доводили в своїх працях І. РУВАРЦ та Й. ТОМІЧ (1869-1932). Останній зокрема присвятив цій темі працю ^Політичні відносини Чорногорії з Турцією.1528-1684 рр."

Значний внесок в розвиток історії Чорногорії зробив сербський вчений В. ЛЖЮРДЖЕВІЧ (1844-1930). Він виявив велику кількість джерельна основі яких видав монографії: "Чорногорія між Турцією, Росією та Венецією в ХУШ ст. ", "Чорногорія та Австрія у ХУШ ст. ", "Чорногорія та Росія.1784-1814 ррр. ". Ці праці зберігають своє значення завдяки наведеним там документам.

Після створення Югославської держави в 20-х роках у столиці Чорногорії було створено філію Югославського історичного товариства, почав видаватися науковий часопис. Проте слабка матеріальна база, відсутність національних кадрів гальмували розвиток історичної науки в період між світовими війнами.

В серії "Сербський народ в XIX столітті", виданій в 30-х роках були праці з історії Чорногорії з кінця ХУШ ст. до 1918 р., а також воєнної та дипломатичної історії Чорногорії до 1918 р. В цих працях історія Чорногорії розглядалася як частина сербської історії,

Після встановлення комуністичної влади значно покращилися умови діяльності історичної науки. В 1947 р. було створено Історичне товариство Чорногорії, згодом - Історичний інститут, університет в Тітограді (колишньому Цетіньє), Академію наук Чорногорії, Регулярно видавався історичний часопис.

За роки комуністичної влади вивчалися вузлові проблеми, передусім політичні, історії Чорногоії ХУШ - XX ст. Видали монографії Б. ПАВІЧЕВІЧ, Р. ЙОВАНОВІЧ.Д. ВУЙОВІЧ.Н. РАКОЧЕВІЧ.Р. ПАЙОВІЧ.І. БОЙОВІЧ та інші.

На сучасному етапі чорногорське суспільство переживає складний процес національної самоідентифікації. У Чорногорії, що разом з Сербією складає Союзну Республіку Югославію існують різні погляди щодо майбутнього. Ці процеси відбиваються на розвитку історичної науки.

Література

1. Историография истории южных и западных славян. - М., 1987, с.38-41, 77-80, 115-118, 120, 168-169, 171-175, 177.

2. Историография истории нового времени стран Европы и Америки. - М., 1990, с.470-472.

3. Волков В. Новые тенденции в развитии исторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы /Новая и новейшая история - 1991 - № 4/.