Вступ

Нова економічна політика є однією з проблем, що постійно звертають увагу дослідників і осіб, що вивчають історію України. Після 7-літнього періоду воєн і революцій новий більшовицький уряд, що ще не мав досвіду керування країною в умовах мирного господарського будівництва, зміг в період політичної кризи весни 1921 р. виробити економічну політику, що дозволила за короткий термін відновити економіку і почати подальший успішний її розвиток Відмова західних країн у наданні кредитів, що нагромадилася за роки громадянської війни й інтервенції, змушували Радянську державу робити ставку на внутрішні ресурси. Головним завданням тепер було відновлення зруйнованої економіки, підведення економічної основи під Радянську владу.

1. Передумови нової економічної політики

Сильна розруха, результат 7 років безперервних воєн, відкинули економіку країни на кілька десятиліть назад. От кілька цифр, що дають уявлення про внутрішнє становище країни: загальний обсяг промислової продукції упав у 7 разів. Виплавка чавуна була в 2 рази менше, ніж у 1862 році. Через відсутність палива більшість підприємств не діяло. Бавовняних тканин вироблялося в 20 разів менше, ніж у 1913 році. Виробництво зерна скоротилося вдвічі. Значно скоротилося поголів'я худоби. У країні не вистачало хліба, картоплі, м'яса, олії, цукру, інших необхідних продуктів харчування. Величезними були непоправні людські втрати: з 1914 року загинуло 19 млн. чоловік. Тривала війна, розруха позначилися на соціальному складі країни: у 2 рази зменшилася чисельність робітничого класу (у Петрограді - у 4,3 рази).

Активна частина робітників виконувала роботу управління, займала посади в органах Радянської влади; до 30% робітників пішло в села, рятуючись від голоду. Процес декласування ставив під загрозу соціальну базу Радянської влади.

У той же час у селі усе яскравіше виявлялося невдоволення політикою воєнного комунізму. Якщо під час громадянської війни селяни (а них було в той час 80% від усієї маси населення) мирилися з продрозкладкою, як явищем вимушеним - натомість вони одержали землю, захист від загарбників, волю від поміщиків, то тепер в умовах миру система воєнного комунізму прийшла в розріз з інтересами селянства.

Політикою воєнного комунізму були незадоволені й у місті: міському населенню не подобався зрівняльний розподіл продовольства, трудова повинність і ін. У результаті з'явилася тріщина в спілці робітничого класу і селянства - основи Радянської влади. Спалахнули заколоти за участю селян-середняків.

Селянство, що не бажало більш миритися з продрозкладкою, усе голосніше виражало протест, найбільш гострою політичною формою якого стали заколоти проти Радянської влади в Тамбовській губернії, Сибіру, на Україні. Це стихійне невдоволення радянською політикою Ленін вважав найбільшою небезпекою для нового ладу. Воно свідчило про виникнення такого антагонізму в суспільстві, котре не можна було усунути застосуванням військової сили.

З закінченням громадянської війни політика "воєнного комунізму" зайшла в кут. Необхідність зміни політичного курсу усвідомлювалася більшістю як керівництва, так і рядових членів партії. Однак при цьому одні вважали, що для виходу з кризи треба удосконалювати стару політику і з її допомогою будувати соціалізм, а інші пропонували нові шляхи. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці.

2. Суть нової економічної політики

Початком реформи став "Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком", схвалений ЦК РКП(б) 18 лютого 1921 року. У ньому пропонувалося завчасно до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку, з тим, щоб селяни знали скільки хліба вимагатиме від них держава. Після сплати податку їм надавалося право вільного розпорядження лишками сільгосппродукції, в тому числі реалізувати хліб "у місцевому господарському обороті", що означало не що інше як відновлення вільної торгівлі, ринкових відносин.

Х з'їзд РКП(б), що пройшов у березні 1921 року, прийняв рішення про надання можливості селянам використовувати залишки продукції в місцевому товарному обігу.

Виходячи з рішень Х з'їзду надзвичайна сесія ВУЦВК 27 березня 1921 року прийняла постанову "Про заміну продовольчої розкладки натуральним податком". Згодом РНК УСРР видала декрет про форми і розмір податку, який був значно меншим у порівнянні з продрозкладкою.

Вперше словосполучення "нова економічна політика" зустрічається у резолюції травневого (1921 р.) пленуму ЦК РКП(б). Вона передбачала правильний грошовий обіг, створення мережі організацій і підприємств державної торгівлі, насамперед, оптової, регулювання приватної торгівлі за допомогою банків, кредитних установ і податкової політики.

Легалізація приватної торгівлі вивела з підпілля підприємницьку діяльність. З'явилася так звана нова буржуазія — промисловці-фабриканти, торговці-оптовики, біржові маклери, комісіонери тощо. Їх називали людьми непу — непманами. Підприємницька діяльність швидко виводила країну з економічного хаосу і розрухи. Але більшовики ставилися до непманів вкрай упереджено. Популярні сатиричні романи І.Ільфа та Є.Петрова «12 стільців» та «Золоте теля» є чудовим свідченням того, як витримувалася офіційна лінія щодо зображення непманів.

9 серпня 1921 року В. Ленін підписав "Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики". Згідно з ним у державній власності залишалися тільки великі підприємства. На інших заводах і фабриках допускалося приватне господарювання, але через оренду. Перевагою серед орендаторів користувалися організації (кооперативи, комнезами, артілі). Але місцеві органи влади могли передати підприємство в оренду, якщо знаходили це вигідним, навіть колишньому власнику. На середину 1923 року в Україні було здано в оренду 5200 підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду.

Середні й великі підприємства об'єднувалися за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознаками. У 1925—1926 роках було перевищено довоєнний рівень промислового виробництва.

Менш вражаючих результатів досягла нова економічна політика у сільському господарстві. У 1923 році було завершено перерозподіл землі. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в півтора рази. У травні 1923 року всі податки з селянського двору були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. На гроші, одержані за цим податком, держава купувала зерно на ринку. Але більша частина незаможників звільнялася від сплати податку і уже в 1925 році податок не сплачувала п'ята частина селянських дворів, тобто фактично всі незаможники.

З фінансової кризи керівники країни думали вийти найбільш радикальним шляхом — скасуванням грошей. Комісія на чолі з С. Струмиліним готувала пропозиції щодо заміни грошей трудовими одиницями (тродами). Почала свою роботу й комісія для скасування грошових податків. У зауваженнях на проект відповідного декрету В.Ленін підтвердив думку про безспірність переходу до безгрошового обміну в найближчому майбутньому він підписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів по картках, про безплатність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних послуг.

Раніше інфляція не бентежила владу, бо передбачалося взагалі скасувати грошовий обіг. Коли ж держава визнала за товарно-грошовими відносинами право на існування, постало питання про зміцнення бюджету і грошей. У 1922— 1924 рр. було проведено грошову реформу.

Важливою частиною відновлення економіки була фінансова реформа. Головними напрямками були наступні: по-перше, збільшення розмірів товарообігу, насамперед через розвиток усіх видів торгівлі; по-друге, скорочення і потім повна ліквідація бюджетного дефіциту шляхом різкого скорочення витрат і збільшення доходів держави, розвитку податкової системи, що, у свою чергу, повинно було звести нанівець і роль емісії.

В останніх числах листопада 1922 року перші банкноти нової радянської валюти ("червінці") були випущені в обіг. Вони прирівнювалися до царської золотої десятикарбованцевої монети, причому на 25% своєї суми забезпечувалися золотом, іншими дорогоцінними металами й іноземною валютою за курсом на золота, а на 75% - легко реалізованими товарами і короткостроковими зобов'язаннями. Червінці, що категорично заборонялося використовувати для фінансового дефіциту, спочатку призначалися винятково для кредитування промисловості і комерційних операцій у сфері оптової торгівлі. Випуск "золотих банкнот" ознаменував собою перелом у розвитку фінансового господарства.

Хоча на 1 січня 1923 року частка червінців у грошовій масі складала всього 3%, із другого півріччя вони практично цілком витиснули інші грошові знаки зі сфери великого господарського обороту.

Стійкість радянської банкноти підтримувалася тим, що в рамках зовнішнього торговельного обороту, завдяки значному поповненню своїх валютних запасів, Держбанк міг безвідмовно обміняти кожен пред'явлений йому червінець на іноземну валюту за твердим курсом. Крім того, уже наприкінці 1922 р. у країні були узаконені валютні операції, створені фондові біржі, де здійснювалися операції з продажу і купівлі інвалюти і золота, а також облігацій державних позик. Для підвищення вільного курсу червінця у випадку, якщо він опускався нижче офіційного паритету на іноземну валюту, Держбанк викидав на ринок визначену кількість валютних цінностей, а якщо курс піднімався вище валютного паритету, Держбанк, навпаки, скуповував золото й інвалюту на біржі, випускаючи для цього додаткову кількість червінців. У результаті протягом 1923 р. відбувався процес підвищення вартості радянської валюти стосовно іноземних, курс яких, навпаки, падав.

Усе це робило приголомшуюче враження як усередині країни, так і за рубежем. Вже в 1925 р. радянський червінець офіційно котувався на валютних біржах Австрії, Італії, Китаю, Монголоії, Персії, прибалтійських держав Турції.

Вирішальними актами заключного етапу грошової реформи стали випуск навесні 1924 р. казначейських квитків і карбування розмінної срібної і мідної монети.

3. Позитивні результати нової економічної політики

Перші підсумки нової економічної політики були підведені на дев'ятому Всеросійському з'їзді Рад, що відбулась у Москві 23 - 28 грудня 1921 року.

Поряд з успіхами минулого і труднощі. Так, у 1923 році в країні виникла "криза збуту" промислової продукції. При гострому попиті на промислові товари склади виявилися забитими продукцією, що не знаходила збуту. Причиною такого положення були так називані "ножиці" цін - розривши в цінах на промислові і сільськогосподарські товари. У той час як ціни на промислові товари перевищували довоєнні в кілька разів, ціни на хліб були нижче існуючих у 1913 році. Селяни різко скоротили покупку промислових товарів.

Різниця в цінах була обумовлена тим, що сільське господарство вимагало менших витрат на відновлення, ніж промисловість, і швидко наближалося до довоєнного рівня. У промисловості ж була низка продуктивність праці і висока собівартість продукції.

Держава провела ряд заходів, що сприяли росту закупівель хліба і підвищенню заготівельних цін на продукти сільського господарства. Селянам надавалися більш дешеві кредити. Збільшилася заробітна плата робітників та службовців. Наприкінці 1923 - початку 1924 року було проведене зниження цін на промислові товари масового споживання.

У результаті вжитих заходів відбулося істотне зближення рівнів цін на промислові і сільськогосподарські товари, і хоча "ножиці" ще не були цілком ліквідовані, "криза збуту" у середині 1924 року була в основному переборена; створилися сприятливі умови для швидкого відновлення і подальшого розвитку народного господарства.

До 1925 року відновлення економіки було в основному довершено. Валова продукція великої промисловості в 1925 році склала 75% до 1913 року, збільшившись за роки відбудовного періоду в 5,5 рази. Розширювався державно-кооперативний товарообіг. Успішно проходило відновлення сільського господарства. Посівні площі, врожайність, валовий збір хліба в 1926 році перевершили довоєнний рівень. Валова продукція сільського господарства склала 118 % до 1913 року.

4. Негативні результати нової економічної політики

Нова економічна політика не змогла вирішити задач, що покладалися на неї. Уже до середини 20-х років проявилися недоліки ринкової економіки, введеної в період НЕПа. Вони полягали в тому, що вільна торгівля ускладнювала контроль за доходами торговців і підприємців і кошти, що надходили у вигляді податків у скарбницю, були явно недостатніми. Держава збільшувала податки з великих товаровиробників, що приводило до зменшення виробництва. Риночники всіляко прагнули вкривати доходи.

У той же час нагальним завданням ставало прискорене створення власної розвинутої промисловості. Дореволюційна Росія більш 80% машин і механізмів увозила через кордон, продаючи хліб. Положення збільшувалося тією обставиною, що в результаті економічної кризи світові ціни на зерно поступово падали, досягши до 1930 року найнижчого рівня.

До 1927 року знову виникла диспропорція між сільським господарством і промисловістю, містом і селом. Великі товаровиробники на селі були куркулі, що складали близько 900 тисяч господарств. Вони володіли 20% землі і 30% сільськогосподарських машин, давали значну частину товарного хліба. Однак, як і всі приватні господарства, вони прагнули його продати з великою вигодою, ховали і навіть знищували його, відмовляючись продавати за державними цінами. Гостра хлібозаготівельна криза 1926 - 1928 років викликала введення продовольчих карток у 1928 році і прийняття деяких надзвичайних заходів за рішенням продовольчої проблеми.

Зменшення товарообігу, відсутність коштів, призводило до зниження обсягів виробництва промислових товарів. Значно виросло безробіття, що досягло до 1928 року 1,5 млн. чоловік.

5. Відмова від нової економічної політики

Сталін, який поступово прибирав до рук партапарат, не прагнув будувати незнаний йому кооперативний соціалізм.

У результаті гострих політичних дискусій, зіткнення думок на XIY (1925 г) і XY (1927 г) з'їздах ВКП(б), XYI партконференції (1929 г) і Пленумах Центрального Комітету, переміг радикальний напрямок, що визначив шляхи переходу до швидкої індустріалізації країни за рахунок внутрішніх резервів, що привело до згортання непу. Це виражалося в наступному:

- відмова від вільної ринкової торгівлі і перехід до державної торгівлі;

• націоналізація приватних підприємств і комерційних банків;

• створення замість одноособових селянських господарств сільськогосподарських кооперативних підприємств, підконтрольних державі;

- концентрація всіх коштів у руках держави і проведення індустріалізації по єдиному державному плану.

Сталін міг замовчувати або спотворювати пропозиції та ідеї, висловлені в останніх листах і статтях засновника партії, але ніколи прямо не виступав проти них. Такої потреби й не було. Варто було лише пропагувати попередні сприятливі, повні ентузіазму висловлювання Леніна про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом, тобто ігнорувати якісну відмінність колгоспів як ланки нетоварної комуністичної економіки і кооперативів, що не могли існувати поза ринковою економікою.

У державній партії перемогли сили, які стояли за збереження її диктатури в економічному і політичному житті. В нових історичних умовах вони почали готуватися до повторної спроби побудувати позаринкову економіку.

Повною відмовою від засад непу в сільському господарстві було проведення суцільної колективізації, яка розпочалася наприкінці 1929 року.

З ліквідацією непу створювалася жорстка командно-адміністративна система керівництва народним господарством.

6. Історичне значення нової економічної політики

Характеризуючи ставлення Леніна до непу, історики нерідко наводили слова, що він їх вживав неодноразово, коли заходила мова про тривалість цієї політики: «всерйоз і надовго». Це справді так, але треба прочитати наведений вираз у контексті: «цю політику ми проводимо всерйоз і надовго, але звичайно... не назавжди. Вона викликана нашим станом злиднів та розорення і величезним ослабленням нашої промисловості».

Можна безпомилково твердити, виходячи з усієї сукупності висловлювань голови російського уряду: в 1921—1922 рр. він вважав політику, що рахувалася з об'єктивною реальністю ринку, тривалою, але обмеженою в часі. Неп був для нього справою тактики, а стратегічна мета залишалася незмінною — побудова комуністичної економіки, в якій не залишалося місця приватним власникам, товарно-грошовим відносинам і ринку.

У самому керівництві не було єдності в розумінні сутності непа. Відкидалися або бралися під сумнів можливості нової економічної політики як методу і як плану будівництва соціалізму. З огляду на критичну ситуацію в країні, багато лідерів партії вважали за необхідне зробити поступку селянству. Багатьма комуністами введення нової економічної політики переживалося не менш гостро, ніж підписання Брестського миру. Допущення капіталістичних елементів у народному господарстві, вільного товарообміну розглядалося як забуття революційних ідеалів. Будувати соціалізм, використовуючи товарно-грошові відносини, конкуренцію, приватну ініціативу, іноземний капітал, здавалося зовсім немислимим. Різко негативну позицію у відношенні нової економічної політики займали Л. Троцький, Л. Кам'янєв, Г. Зінов'єв, Є. Преображенський і багато інших видатних діячів партії того часу.

Нова економічна політика розглядалася ними головним чином з погляду тактики, а не довгострокового стратегічного курсу, як якийсь перепочинок між двома безпосередніми штурмами капіталізму - "воєнним комунізмом" і початком пролетарських революцій в інших країнах. Тривалість нового курсу ставилася в залежність від перспективи світової революції на Заході. Панувала думка, що в ході світової революції відпаде потреба в новій економічній політиці, що в радянського ладу з'являться можливості справжнього будівництва соціалізму.

Характеризуючи сутність нової економічної політики, Ленін вважав, що нормальні відносини повинні бути такі, щоб пролетаріат тримав у своїх руках велику промисловість з її товарами і задовольняв селянство, не тільки даючи йому кошти до життя, але і полегшуючи його положення, роблячи його краще, ніж при капіталізмі.

У загальнодержавних масштабах Ленін ще сподівався налагодити замість торгівлі так званий «товарообмін» між державою та її контрагентами. Він був переконаний, і цілком справедливо, що визнання повної свободи торгівлі відсуне у невизначене майбутнє реалізацію комуністичної програми партії. З іншого боку, за кілька років комуністичного будівництва Ленін пересвідчився у тому, що умоглядні програмні схеми відштовхуються життям.

В 1921 році життя вже показало неспроможність ще однієї ілюзії більшовиків — можливості налагодити товарообмін у масштабах усієї країни. Леніну довелося змиритися з існуванням торгівлі, а тому він підкреслював важливість для партії оволодіти цією «командною висотою». В його промові на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 р. пролунав заклик відновити правильний грошовий обіг, створити мережу організацій і підприємств державної торгівлі, насамперед оптової, навчитися регулювати приватну торгівлю за допомогою банків, кредитних установ і податкової політики.

Істотною ідеологічною поступкою, яку більшовики зробили після катастрофічне невдалого комуністичного штурму 1918—1920 рр., було те, що термін «комунізм» непомітно втратив безпосередній зв'язок з існуючою дійсністю і відсунувся у невизначене майбутнє. Найближчою метою партії, яка продовжувала мислити категоріями своєї програми, стало вважатися соціалістичне будівництво. При цьому підкреслювалося, що між соціалізмом і капіталізмом (тобто ринковою, в тому числі непівською економікою) пролягає прірва, тоді як між соціалізмом і комунізмом якісної різниці нема. Характерним є заключне речення останнього в житті Леніна публічного виступу 20 листопада 1922 р.: «З Росії непівської буде Росія соціалістична».

Висновки

Після опрацювання даної теми можна зробити висновок, що нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини - кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об'єктивних причин:

• закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до проблеми відносин міста і села.

Основними напрямками нової економічної політики були:

заміна продозакладки продподатком.;

введення вільної торгівлі;

передача в приватну власність дрібних і середніх підприємств, що роблять товари народного споживання;

створення комерційних банків;

утворення концесій і спільних підприємств із долею іноземних фірм.

6) фінансова реформа.

Підводячи підсумки періоду непу, Радянська Росія мала:

відновлену промисловість з довоєнним рівнем виробництва;

відновлений транспорт, що працює без перебоїв;

тверду валюту;

відновлений і організований робітничий клас, на 300 тисяч чоловік більше, ніж у 1922 році;

відновлену посівну площу і сільське господарство.

Нова економічна політика врятувала радянську владу не тільки від економічного, а й від політичного банкрутства. Але ця політика не була послідовною. Комплекс заходів, який охоплювався поняттям "нова економічна політика", не ніс у собі механізмів, здатних поєднати економічні інтереси міста і села. НЕП міг позитивно вплинути на розвиток сільського господарства, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для технічної реконструкції промисловості. Будучи відірваною від, ринку націоналізована промисловість не могла працювати ефективно. Господарський розрахунок не зміг конкурувати з вільним розвитком в умовах ринку. Поставало питання: або приватизувати промисловість, відмовляючись від втручання держави в економіку, або одержавити сільське господарство шляхом колективізації.

Не останню роль у остаточному формуванню командно-адміністративної системи управління, згортанні непу і демократичних елементів у державно-правовому житті відіграли погляди Сталіна, який прийшов до керівництва партією і державою.

Література

1. Багацький В.В. Кормич Л.І. Історія України від найдавніших часів і до 2000 року. Навчальний посібник. - Х.: ООО “Одіссей”, 2000.

2. Исторические портреты. Под ред. Г.Н.Севастьянова. М.: 1993.

3. Історія держави і права України: Навч. посіб. –К.: “Знання”, 2000. –662 с.

4. Історія України: нове бачення: Т.1. / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 1995.

5. Коваль М.В., Кульчицький С.В., Курносов Ю.О. Сарбей В.Г. Історія України. – К., 1991.

6. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навч. посібник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.

7. Субтельний О. Україна: Історія. - К.: Либідь, 1993.