Реферат

з історії України

на тему „Русифікація в Україні –

ідеологія і практика КПРС–КПУ”

О.Г. Бажан

План

1. Поняття русифікації і мета її проведення

2. Головні кроки русифікації на Україні

3. Мова- основне питання русифікації

4. Роль росіян в Україні

5. Етапи проведення русифікації

1. Поняття русифікації та мета її проведення

Русифікація або росифікація — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні й інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції.Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів — початку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи .

Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, перебування в російськомовному середовищі (армії, в російськомовних установах, підприємствах, на будівництвах тощо), ідейна, політична, й культурна індоктринація, переміщування населення, відривання людей від їх національної групи чи середовища і від їх національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння — та, як так званої, другої мови неросійських народів.

Головною метою русифікації є створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропагаторами русифікаці в УРСР стають також партійні й радянські діячі українського роду, що, керуючись мотивами кар'єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу.

Русифікація в Україні за радянських часів тривала наполегливо і довго. Комуністична партія Радянського Союзу виступала головним замовником русифікації, яка прагла знівелювати усі національні відмінності, в тому числі і мовні. КПРС гадало, що у суспільстві, яке охоплює більше ста різних народів, кожен з яких займає власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цінності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. Радянські ідеологи постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Найважливішими були чотири поняття: розквіт — твердження, що за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між народами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спільності — радянського народу. За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний: русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили більшовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розглядали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності, так вважало радянське керівництво. Але багато західних учених і неросійських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радянський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію неросіян.

Найбільші протести українських дисидентів викликала русифікація України . Вони відкидали твердження про те, що переважання російської мови й культури виступає обов'язковим побічним продуктом прогресивного й надихаючого завдання створення нового типу «соціальної та інтернаціональної спільності — радянського народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської мови просто було старим вином у нових міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. «Колоніалізм,— писав він,— може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Широко цитуючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській ідеології немає положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській мові».

2.Головні кроки русифікації на Україні

Роки	Зміст
1919	Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — триста тисяч.
1921-1923	Голод в Україні
1922	Ліквідація Просвіт на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
1929	Арешт українських науковців та духовенства — заміщення їх російськомовними.
1932	Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди 'світового співтовариства', акція ліквідації українського народу. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, умертвлено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.
1933	Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
1938	Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.
1939	Після «визволення» Західної України — закриття частини українських і відкриття російських шкіл.
1940	Депортація населення Галичини у Сибір.
1946	Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського. Голод в Україні.
1947	Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
1949	Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП(б)У виключено за націоналізм 3 % комуністів на XVI з'їзді партії. На цілину — в Казахстан та Сибір — вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
1958	Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову
1961	ХХІІ з'їзд КПРС — нова програма партії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.
1962	Репресії проти захисників української мови.
1970	Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
1972	Друга після війни чистка і репресії проти українства. Усунення з посади Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за недостатню боротьбу з націоналізмом. Арешти.
1975	Нова цензура Кобзаря Т.Шевченка.
1978	Колегія Міносвіти УРСР. Директива Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах.
1979	Ташкентська конференція — Російська мова — мова дружби народів.
1983	Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу Про поліпшення вивчення росіиської мови у школах республік. Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів.
1989	Постанова ЦК КПРС Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
1990	Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу.

3. Мова- основне питання русифікації

В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею створення нового радянського народу, та українцями, котрі виступали за 'збереження власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через питання мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію розширення вживання російської мови на Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей радянське керівництво могло розраховувати на енергійну підтримку, зокрема, 10 млн росіян, що проживали на Україні, та ще й мільйонів «малоросів» — українців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало також переконливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й найважливішого народу в СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки й міжнародних взаємин.

Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб змусити людей користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її в українських школах, а успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'єру. Найцікавіші й найважливіші публікації на Україні виходили російською мовою. в той час як українські журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми.

Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання російської мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцінності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці, часто вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк у тій українській? Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою»,— можна було часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не зовсім комфортно в новому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до життя в зрусифікованих містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді стали проводити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни на Україні підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би принаймні десять років, аби переконати честолюбного українського «хохла» користуватися рідною мовою.

Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі органи надали великого значення такій заяві свідка звинувачення проти поета Василя Стуса: «Я одразу зрозумів, що С'тус — націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою».

4 .Роль росіян в Україні

Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами» між республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряджалися на роботу в інші частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росіянами). Ці гігантські демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи СРСР і сприяти зростанню серед них спільної ідентичності. Варто зауважити, що росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки. Експерти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно поширеним переконанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують найкращі призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є Україна: тут добрий клімат, порівняно високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку, знайома культура та мова.

Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком переселення. Такі меншості України, як євреї, греки й болгари, асимілювалися з російською національністю. Як ми вже бачили, подібне відбувалося й з українцями. Цей процес підсилює високий відсоток змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на етнічно мішані припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них ЗО % У містах і 8 % у селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли більшість українців ще жили в ізольованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між представниками різних етнічних груп.

З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна вслід за Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної інтенсивно російської, а другої все ще переважно української. З точки зору географії, «зрусифікована Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня — території, що ніколи не були складовими історичної України. Водночас у таких регіонах, як Правобережжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали переважно українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному українськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна також провести й на іншому рівні. Світ великих міст — політичної, економічної, наукової еліти, світ модерності в цілому — є в основному російським. Світ села — колгоспників, народних звичаїв — переважно український. Таке становище існувало за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво потурало й до недавнього часу.

Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два покоління тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хохлами» чи «місцевими», одне покоління тому багато західних українців визначали себе лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж їхні діти й онуки самі проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не являють собою різнобарвну етнічну масу, якою були на світанку століття. Навіть неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Україні, виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян, які прожили тут протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне почуття територіального патріотизму.

Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що, хоч у місті новоприбулець потрапляє в асиміляційні (русифікаторські) течії, воно й стимулює «загострення в нього етнічної свідомості». Стосовно зростання української присутності в Києві він стверджує, що причиною цього є привабливість міста для всіх українців, а також «дальша консолідація української нації та посилення етнічної свідомості». Покшишевський зауважує: «Можна допустити, що деякі кияни після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так і робили з абсолютним переконанням; українцями також оголошували себе все більше дітей від змішаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови, остаточний успіх Кремля в проведенні політики гомогенізації на Україні у 60-х — на початку 80-х років лишався під знаком запитання.

5.Етапи проведення русифікації

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням української державності була перервана окупацією України радянським військом у 1919—1920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні , що виявилося зокрема у пануванні російської мови. Російською мовою було ведено діловодство партійних і державних, установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919—1923 за мовою була переважно російською. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Народних Комісарів УССР від 27 липня 1923 українізація шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 на державний апарат, була ведена з не абиякими труднощами, при опорі з боку росіян або зрусифікованих елементів. Та незабаром темп українізації був чимало послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У, в постанові від 19 квітня 1927, вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932—1933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 М. Скрипник — вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

Порівняно з русифікацією царського часу теперішня радянська охоплює всю українську територію — адміністративну й етнічну, всі українські прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації і посиленої еміграції, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім українським населенням знизився з 95 до 52 %) і ведеться досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема у духових ділянках. Русифікація здійснюється з допомогою численного державного й партійного апарату і мільйонів поселених в Україні росіян, при активному сприянні також Російської Православної Церкви.

Русифікація, особливо посилена у 1940—1950-х pp. (зокрема на приєднаних до УРСР західно-українських землях, викликала з початку 1960-х pp. рух опору, що охопив певні кола українські інтелігенції, а також й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести українською мовою навчання в усіх вищих і середніх спеціальних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перевести українське діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УРСР, університетів і видавництв українською мовою, а також українських кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УРСР далі продовжує діяти «потужний і добре налагоджений механізм русифікації» .Російською мовою ведуться тепер усі справи партійного, державного і громадського життя, всі галузі господарського життя та їхнє діловодство, вища, середня технічна і професійна освіта. У Києві та інших великих містах України школи з українською мовою навчання нечисленні, і в них навчається тільки 20 % дітей. Такий же стан у культурно-освітній роботі. Одним з головних чинників русифікації залишалася радянська армія.

Особливу увагу в процесі русифікації звернено на народну освіту . Якщо йдеться про загальноосвітні (початкові й середні) школи, то в УРСР кількість учнів у школах з російською і українською мовою навчання змінилося у 1951—1962 pp. так:

Отже, за 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни — 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УРСР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти УРСР (за даними І. Коляски), у 1958—1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):

Співвідношення українських та російських шкіл

№	Роки	Українські школи у тис.	у%	Російські школи у тис.	у %
1.	1951-52	5 551	81.3	1207	17.7
2.	1955-56	3 846	72.8	1 392	26.3
3.	1961-62	4 170	64.5	1 392	26.3

За 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни — 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УРСР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти УРСР (за даними І. Коляски), у 1958—1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):

Співвідношення учнів українських та російських шкіл по містах

Учнів українських шкіл у тис.у % Учнів російських шкіл у тис. у %

Київ 22,5 26,8(66) 61,2 73,1

Харків 9,9 4,1(49) 68,8 95,1

Одеса 4,7 8,1 (40) 53,0 91,9

Дніпропетровськ 11,1 17,4 (58) 52,3 82,6

Донецьк 0,9 1,2 (38) 76,3 98,8

Луганськ 1,5 6,5(44) 21,7 93,5

Івано-Франківськ 2,7 39,4 (66) 4,1 60,6

Майже цілковито зрусифіковано професійно-технічні школи і середньо-спеціальні навчальні заклади, за винятком культурно-освітніх і педагогічних. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В університетах Дніпропетровська, Одеси, Харкова й Донецька викладання відбуваються російською мовою, за винятком кафедр української мови й літератури; в інших університетах (Київському, Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) української мови дотримується частина викладачів на факультетах суспільних наук. Всі інші вузи УРСР: політехнічна, промислова, медична, торговельна, сільсько-господарська та економічна цілком зрусифіковані, за винятком деяких у західних областях. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та загальна кількість науковців в УРСР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СРСР в 1972—1973 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення — 151 студент. На всіх 35 426 українських науковців в СРСР у 1960 тільки, 63,6 % працювали в Україні, решта 36,4 % поза її межами. До того ж, з 22523 науковців в Україні у 1960 тільки 48,3 % становили українці, решта росіяни й інші національності.

Русифікація в УРСР унаочнюють також числа про наукову видавничу продукцію. З усіх 472, назв наукових записок, праць, збірників й інших серійних видань, опублікованих у 1966—1967, 386 (81,8 %) були надруковані російською і лише 80 (17,0 %) українською мовою. З усіх 1 512 назв видань, які з`явилися у видавництві АН УРСР 1968, 1 211 (80,1 %) були надруковані російською і 276 (16,6 %) українською мовою; українська мова переважала тільки у виданнях Секції суспільних наук: 146 українською і 92 російською мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх секціях АН УРСР були надруковані винятково російською мовою. Таке саме відсоткове відношення, як у виданнях АН УРСР, виявилося й у книжковій продукції університетських видавництв УРСР.

Перевагу російськомовних видань виявляє також загальна видавнича продукція в УРСР. Кількість виданих в УРСР книжок і брошур українською мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, російською — з 4416 до 4403. Серійних видань в УРСР було у 1973 р. 131 українською і 269 російською мовою, газет — 802 українською і 427 російською. Тому що в УРСР масово кольпортується і навіть передруковується російська преса, видавана у Москві, газети й журнали російською мовою поширені значно більше, ніж українською.

Русифікація УРСР і дискримінація її супроти РРФСР наявна також в інших ділянках культури. Кількість україномовних книжок у масових бібліотеках УРСР (згідно з частковими даними) становила всього 10 — 20 % (в усіх переважали російськомовні книжки), кількість музеїв зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РРФСР збільшилася з 592 до 610), театрів з 140 до 72. Така ж ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах: більшість населення України користується радіо і телевізійними програмами, передаваними в УРСР російською мовою, або з російських, передаваних з РРФСР. Пам'ятки української історії й культури нищаться або відсуваються на задній план, натомість плекаються й популяризуються російські. Русифікація української мови здійснюється шляхом зближення літературної мови й наукової та технічної термінології й лексики з російською.

Панівна в політиці Радянського Союзу була настанова, що тільки за допомогою російської мови радянські громадяни можуть користатися з скарбів не лише російської, але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, є дискваліфікаційною для всіх неросійських мов в СРСР, за якими залишаються тільки щонайбільше їхні література і мистецтво.

Русифікація в УРСР, зумовлена колоніальною політикою Росії й СРСР щодо України, виявилася також і в збільшенні кількості росіян в Україні, зокрема з 1945. Одночасно збільшується й масса русифікації українців і національних меншин. У 1926 російську мову за свою рідну визнало в УРСР 4,5 % усіх українців (5,2 % всіх неросіян), у 1959 — 6,5 % (7,7 %), 1970 — 8,5 % (11,1 %). Разом з тим збільшується кількість росіян за мовою: з 4,5 млн (11,9 % всього населення УРСР) у 1926 до 10,2 млн (24,4 %) у 1959 і 13,3 млн (31,6 %) у 1970.

Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою — 26,8 млн (57 %).

Поширення російської мови зокрема характерне для міського населення УРСР, серед якого росіяни становили 30,2 % (українці 63,5 %). Російську мову вважало за рідну 45,1 % (українську 53,1 %), а (крім того, добре володіло російською мовою 32,6 % (українською — 9,8 %); тобто російської мови не знало тільки 7,4 % міськ. населення, української — 30,6 %.

Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3 % всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3 % всього населення, (у тому числі 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).

Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РРФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0 % усіх). Ці землі — це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9 % всього населення (за мовою ледве 2 %). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2 %), 1970 — 534 (3,9 %); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 — 3040 (26,2 %), 1959 — 183 (1,5 %), 1970 — 180 (1,3 %).

Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі — 163 400 км з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 — лише 50000 українців або 2,3 %. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.

На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 — 2138, 1959 — 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8—9 млн.---------

Друга половина 1950-х – початок 1960-х рр. ознаменували собою новий важливий етап в історії радянського суспільства. Реформаторські починання тогочасного партійного лідера М.С.Хрущова породжували певний оптимізм, вселяли надію населення країни на можливість демократизації суспільного життя, подолання негативних явищ сталінського режиму, позитивних змін в економічній сфері. Важливим кроком у процесі десталінізації політичного режиму, лібералізації існуючої командно-адміністративної системи в СРСР став ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.), на закритому засіданні котрого М.Хрущов виголосив доповідь, присвячену розвінчанню «культу особи Сталіна», викриттю і засудженню масових репресій.

Критика культу особи Сталіна органічно пов’язувалась вітчизняною інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії й традицій народу.

Традиційні збори, котрі відбувалися в руслі ідеологічної кампанії з обговорення матеріалів ХХ з’їзду КПРС, як правило, не залишали нікого байдужим.

Наприклад, ні секретарю Київського обкому КПУ Г.Гришку, ні спеціально прибулому з Москви міністру культури СРСР М. Михайлову так і не вдалося ввести «у спокійне русло» збори активу працівників культури м. Києва, котрі відбулися 15 березня 1956 р. Керівництво обкому КПУ повідомляло першого секретаря ЦК Компартії України О.Кириченка про те, як на згаданих та й інших зборах»…окремі комуністи у своїх виступах під виглядом засудження культу особи намагалися поставити під сумнів політику партії в минулі роки і виступили з демагогічними і навіть непартійними заявами».

О.Корнійчук у своєму виступі на зборах у Спілці письменників України, присвячених роботі ХХ з’їзду, нагадав про примару націоналізму, котру постійно шукали в Україні. Він підняв питання про те, що поет В.Сосюра неправильно критикувався за вірш «Любіть Україну».

З неприхованим болем поет Д.Павличко на письменницькому форумі говорив про те, що українська молодь не знає історії тієї землі, на котрій вона живе. Знає, де стоять ботфорти Петра І, але не знає, де похований Богдан Хмельницький, знає про П.Пікассо, інших художників та музикантів світу, але не знає, що український народ мав таку видатну співачку, як Соломія Крушельницька.

Порівнюючи широко відомі факти, Д.Павличко запитував:«Чому книги монархіста Шульгіна великими тиражами видаються в Росії, а творчість талановитого українського літератора В.Винниченка так і не знайшла свого вдячного читача. Чому в Москві й інших містах Росії споруджуються пам’ятники тим, хто уславив російську націю, а у Львові так і не спромоглися за десятиріччя спорудити пам’ятник Івану Франку. Чому розмови про розширення сфери вжитку української мови так і залишаються розмовами, викликаючи кипіння пристрастей на зустрічах з інтелігенцією, імпровізованих мітингах, на конференціях?».

Про існуючі перегини в сфері національної політики зазначалося й на ІІІ з’їзді композиторів, котрий відбувся у Києві 26 березня 1956 р. Заклики виправити помилки в національному питанні прозвучали з вуст музикознавця В.Довженка, який стверджував, що у посиленні націоналістичних настроїв в Україні винні саме «москвичі»: «Товариші, нам заборонили метод порівняння, тобто українську творчість не можна порівнювати з російською, як би не було якої-небудь переваги…»

Під враженням доповіді М.Хрущова про культ особи Й.Сталіна композитор, професор Львівської консерваторії А.Кос-Анатольський закликав своїх коллег розвивати національні особливості української музичної культури: «… Музична культура найтісніше пов’язана з рідною мовою. Адже мова впливає на ритм, на структурну побудову і гармонічні особливості цієї музики. Коли рідна мова не шанується, нехтується, то це вже перша ознака майбутнього занепаду і рідної національної за формою і соціалістичної за змістом музики. Тим часом ми бачимо на Україні в консерваторіях, що там панує атмосфера повної байдужості до рідної мови, до традицій української національної музичної культури минулого ..., в деяких консерваторіях із української мови залишилася тільки вивіска і накази директора і ніхто там української мови не вивчає і не вживає. ...»

Листи письменників, учителів, викладачів вузів із вимогами поширювати національну мову й культуру надходили також до редакцій газет і журналів.

Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували в своїх виступах на сторінках газет, журналів, по радіо, письменники Л.Дмитерко, С.Крижанівський, А.Малишко, Н.Рибак,

М. Шумило. Характерним у цьому відношенні став лист сина Івана Франка – Тараса, надісланий у газету «Правда» 6 вересня 1956 р. В своєму дописі він висловив щиру стурбованість зростанням кількості російських шкіл у великих промислових та культурних центрах УРСР, невиправданим коректуванням шкільних програм із національної мови й літератури, спланованими депортаціями українського народу шляхом здійснення оргнабору. «…Дружба народів, – підкреслював Т.І.Франко, – повинна бути дієвою, а не декларативною. Єдиною міцною основою дружби народів є рівноправність народів. В СРСР не може бути народів «обраних» і «народів другого ґатунку». Всі народи рівні і рівноцінні. Всі повинні розвивати культуру всебічно».

Широкого розголосу набули демарші стосовно мовних питань А.Малишка, які отримали найнегативнішу оцінку вищого політичного керівництва республіки. 4 вересня 1956 р., виступаючи у Дрогобичі на урочистому засіданні, присвяченому 100-річчю від дня народження І.Франка, він навів такі аргументи: «Хіба ж Ленін міг говорити в Кремлі французькою мовою або невже ж Мао-Цзедун міг би співати колискову своїм дітям іншою мовою, ніж китайською?». Поет дорікав партійному керівництву, котре, на його думку, не розуміло питань української культури й вважало, що «шматок хліба і свиняча шкіра на чоботи для селянина важливіше культури і мови».

Проводячи моніторинг розбурханого хрущовськими реформами українського суспільства, органи держбезпеки констатували, що в другій половині 1956 р. кількість антирадянських проявів серед інтелігенції й молоді, особливо у великих промислових та культурних центрах УРСР, різко збільшилась. Якщо з 1 січня по 1 жовтня 1956 р. в Києві мало місце 190 випадків антирадянського характеру, то за жовтень – листопад того ж року таких проявів було зафіксовано 225. Зростання політичного напруження спостерігалось і в першій столиці радянської України. За підрахунками органів КДБ, у жовтні – грудні 1956 р. кількість відповідних проявів у Харкові серед інтелігенції й молоді порівняно з 1955 р. збільшилася в 6 разів.

Аналізуючи протестні настрої серед населення Української РСР, органи КДБ прийшли до висновку, що в переважній більшості антирадянські прояви виражалися у закликах до зміни державного устрою в СРСР, наклепах на марксистсько-ленінську теорію, внутрішню й зовнішню політику КПРС, образах на адресу вищого партійного керівництва. Разом із тим усе більше занепокоєння спецслужб викликала ситуація у творчих організаціях, коли «деякі письменники… неправильно трактують питання розвитку української культури і під виглядом критики недоліків по суті повторюють наклепницькі вигадки закордонних реакціонерів і пропагують буржуазно-націоналістичні погляди. Потрібно відзначити, що деякі письменники під виглядом боротьби за розвиток української культури починають вести відверту націоналістичну роботу».

Відкриті виступи вітчизняної інтелігенції на захист рідної мови на тлі ускладнення міжнародної ситуації у зв’язку з подіями в Польщі та Угорщині спонукали ЦК КПУ звернути увагу на існуючі проблеми у національно-культурній сфері. Вище політичне керівництво республіки рекомендувало партійним, радянським установам, органам суду, прокуратури проводити свою діяльність на мові залежно від національного складу населення. Міністерствам і відомствам, у віданні котрих перебували середні й вищі навчальні заклади, було дано вказівку покращити ситуацію із забезпеченням підручників та посібників українською мовою. Цей фактор мали враховувати і місцеві органи народної освіти, які в разі наявності дітей, бажаючих навчатися рідною мовою, повинні були відкривати відповідні школи або паралельні українські класи у російських школах. Однак позитивні тенденції у видавничій сфері не задовольняли повною мірою національні запити суспільства республіки.

Гостру критику з боку представників української інтелігенції викликав новий закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Проти такого прихованого елементу русифікації виступили письменники М.Рильський, а також М.Бажан.

Особливе занепокоєння радянських спецслужб викликала громадянська позиція голови правління Спілки письменників України О.Гончара. Він вбачав у «Законі про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» прихований механізм русифікації. Використовуючи повноваження депутатів Верховної Ради Української РСР, О.Гончар та його колега по письменницькому цеху А.Малишко звернулися до Голови Верховної Ради УРСР О.Корнійчука й Голови Президії Верховної Ради Української РСР Д.Коротченка з пропозиціями, котрі мали створити юридичні перепони для русифікації. У «Пропозиціях» зокрема зазначалося: «Ми вважаємо, що стаття № 9 вищеназваного Закону в основному є правильною, але, на нашу думку, повинна бути сформульована так: «Навчання дітей в усіх типах загальноосвітніх шкіл Української РСР, а також ФЗН, ремісничих училищах, технікумах здійснюється їх рідною мовою. Доручити Раді міністрів Ук-раїнської РСР розробити заходи, які б забезпечували всі необхідні умови для вивчення і поліпшення якості викладання в школах із національною мовою навчання російської мови, яка є могутнім засобом міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів СРСР і прилучення їх до скарбів російської і світової культури, а також доручити Раді міністрів Української РСР створити всі необхідні умови для вивчення української мови у школах із російською мовою викладання. Ми вважаємо, що стаття 9 потребує відповідної поправки тому, що таку серйозну справу, як народна освіта і вивчення української мови, не можна покладати на самоплив і розсуд учнів, неповнолітніх громадян;

вивчення української мови в усіх школах із російською мовою викладання повинно бути державно узаконено, як питання великої ваги у вихованні української соціалістичної нації». Протести вітчизняної інтелігенції посіяли сумніви в керівництва ЦК Компартії України. Це засвідчив дуже обережний лист М.Підгорного, переданий у приймальну М.Суслова 30 жовтня 1958 р. В ньому висловлювалося припущення, що такий «Закон» завдасть відчутної шкоди вивченню національних мов, викличе нарікання як у республіці, так і за кордоном.

Думки про обов’язкове й рівноправне вивчення української мови в усіх школах УРСР не знайшли своєї підтримки на союзному рівні. Всупереч громадській думці, право добровільності вибору мов було закріплено Верховною Радою в квітні 1959 р. у статті дев’ятій «Закону про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Рішення вищого законодавчого органу УРСР ослабило позиції національної мови у республіці, відкрило шляхи для русифікаторських тенденцій в освітянській сфері й одночасно посилило громадський рух на захист історичних та духовних цінностей українського народу. Про зростання радикальних настроїв у суспільстві в зв’язку з набуттям чинності русифікаторського закону свідчать аналітичні довідки КДБ при РМ УРСР того періоду. В одному з інформаційних листів на адресу вищого політичного керівництва України голова КДБ В.Нікітченко повідомляв: «Якщо раніше окремі представники інтелігенції вбачали у різних випадках зневажливе ставлення до питань розвитку української мови, відносили це за рахунок неправильних дій місцевих установ, котрі, на їхню думку, по інерції продовжували вести характерну для періоду культу особи «лінію уніфікації націй і мов», то після прийняття «Закону про школу» вони стали оцінювати це як офіційне утвердження «сталінського курсу русифікації» ... Такі настрої стали знаходити відображення в поширюваних у рукописах творів, де в формі алегорії або відкрито говориться про витіснення української мови й звучать заклики до її захисту».

З початку 1960-х років Україна пережила десятиліття культурного ренесансу. Після розвінчання культу Сталіна й пов'язаної з цим лібералізації режиму в республіці з'явилась ціла плеяда талановитих молодих митців, що дістали назву «шістдесятників». Характерною рисою культурного життя цієї доби було звернення до спадщини 20-х рр., намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження.

Налагодженню міжпоколіннєвого зв'язку сприяли й безпосередні людські контакти з тими митцями, яким вдалося вижити в сталінських концтаборах і повернутися в Україну. Такою знаковою постаттю 60-х став Б. Антоненко-Давидович, навколо якого гуртувалась талановита молодь.

Великий суспільний резонан мали виступи Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30-40-х рр. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р.

Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний тлумачний «Словник української мови», «Історія української літератури» в двох томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української радянської енциклопедії, вийшла українською мовою «Енциклопедія кібернетики».

Б. Антоненко-Давидович мав достатні підстави для високої оцінки праці мовознавців 1960-х рр. у статті «Літера, за якою тужать», опублікованій в листопаді 1969 р.: «Останнім часом ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, присвятивши цій справі, зокрема, республіканську наукову конференцію 1963 року. А який величезний кількісний і якісний поступ уперед зробили ми за ці роки хоч би й у словниковому ділі! В цьому легко переконатися, бодай порівнявши так званий у побуті "зелений" Російсько-український словник нашого інституту мовознавства видання 1948 року і цьогорічний тритомний Російсько-український словник того ж самого інституту».

Водночас процеси лібералізації суспільства в добу хрущовської відлиги не зачепили основних засад радянської мовно-культурної політики. Русифікація населення союзних республік залишалась її головним завданням, а відтак у відповідних загальносоюзних інституціях у 1950-1960-х рр. перейшли до запровадження наступного етапу асиміляції. Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне новище російської мови в системі шкільної освіти.

У 1960-х рр. відбувалось кількісне зниження україномовних книжкових видань, які впали з 80 % у 1950 р. до 66 % у 1963 р. Загалом україномовна книжкова продукція в СРСР у 1963 р. становила 3321 назву, близько 4,3% при 17% українського населення. Аналогічна тенденція спостерігалася в галузі періодичних видань. У 1960-х рр. на російську мову поступово перейшла значна кількість видань наукової періодики. Так, у 1967 р. російськомовні наукові журнали й періодичні збірники, видані в УРСР, кількісно вже переважали україномовні (відповідно перших виходило 197, других — 126).

У цей же час з московського центру надходить вказівка про поширення нової пропагандивної тези, згідно з якою функція російської мови в СРСР уже не обмежується роллю засобу міжнаціонального спілкування — вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР.

Спершу ця теза поширюється в лінгвістичній літературі й публіцистиці, а в 1961 р. її канонізує Микита Хрущов, ввівши в текст своєї доповіді на XXII з'їзді КПРС. «Не можна не відзначити зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва».

Оскільки доповідь першого секретаря КПРС виконувала роль матриці для засобів масової інформації і сфери гуманітарних наук, теза про російську мову як другу рідну мову, попри очевидну неможливість її наукового обґрунтування, стає обов'язковою в офіційному мовознавстві союзних республік.

На початку 60-х рр. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Своїм головним завданням Наукова рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалось лише російської мови.

У 1960-х рр. в російському мовознавстві з'явилась низка праць, присвячених дослідженню змін, що відбулися в російській мові після 1917 р., вивченню некодифікованих форм мовлення – жарґонів, арґо, просторіччя. На базі масового соціолінгвістичного опитування у 1968 р. була створена чотиритомна праця «Русский язык й советское общество», яку вважають основоположною для виникнення Московської школи функціональної соціолінгвістики.

Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання соціолінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов. Відповідну спрямованість завдань Наукової ради «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй» виразно ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р.

Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» у програмі далі доводилось, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, “великої російської мови”, вірменську, грузинську, латиську, литовську і естонську мови. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів».

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так:

«Якими є перспективи і можливості об'єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови... в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)».

До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема, вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку».

Впродовж 1961–1964 рр. органами КДБ при РМ УРСР були викриті та попереджені групи з числа молоді й інтелігенції Києва, Дніпропетровська, Львова, Івано-Франківська, основою виникнення котрих були сумніви у правильності національної політики КПРС в Україні, а у практичній діяльності утвердження серед оточення думки про необхідність протидіяти здійснюваній русифікації України. Так, наприклад, у статуті викритої в Дніпропетровську у 1963 р. нелегальної молодіжної групи, куди входили студенти місцевого держуніверситету, медичного і гірничого інститутів, вказувалося: « Незважаючи на всі переваги та прогресивність нашої соціалістичної системи, вирішення національного питання у нас, на Україні, не можна принаймні назвати повністю задовільним. Справа в тому, що хоча після значного періоду ігнорування української культури, мови і т.д. компартія змінила свою позицію у цьому питанні та в ряді рішень спробувала втілити його в життя, але резолюції формально українізованих центральних органів України розбивались і розбиваються об байдужість, опір русифікованого бюрократизму на місцях. Перед усією прогресивною, національно-свідомою громадськістю стоїть завдання – пересилити цей спротив, бо він гальмує наш культурно-національний прогрес. Або Україна стане жертвою русифікації, або рушить шляхом розвитку своєї національної культури, мови й т.д., щоб внести відповідний вклад у скарбницю світової культури. Історія ставить таку альтернативу, і середнього шляху бути не може».

Половинчастість, непослідовність хрущовської «відлиги» простежувалася практично в усіх здійснених у той період заходах, у тому числі й у сфері національної політики, що набувала все більш шовіністичного забарвлення.

Яскравим прикладом цьому може слугувати прийнята ХХІІ з’їздом КПРС Програма партії (1961 р.), яка поставила завдання зближення та злиття націй серед своїх основних вимог. Прикриваючись гаслами соціалістичного інтернаціоналізму, вище політичне керівництво здійснювало на практиці політику русифікації, котра суперечила інтересам націй і народностей Радянського Союзу. Наслідки її стали відчутними вже в середині 1960-х рр. У згаданий час поступово переводилася на російську мову наукова періодика. У 1967 р. в УРСР виходили 323 журнали й періодичні збірники, у тому числі 126 – українською і 197 – російською.

Пояснюючи причини пріоритетності російської мови у видавничій політиці, В.Костенко був менш щирим, ніж голова Державного комітетупо пресі при Раді Міністрів УРСР І.Педанюк, котрий 27 лютого 1965 р. повідомляв ЦК Компартії України: «…Деякі відповідальні працівники Державного комітету Ради міністрів СРСР по пресі проводять неправильну лінію щодо розвитку преси союзних республік, яка видається не російською мовою…». Як приклад, у документі наводилася позиція голови Держкомпреси СРСР П.Романова, котрий на всіх засіданнях Державного комітету й нарадах націлював на обмеження видання літератури мовами народів республік, посилаючись при цьому на «прискорення створення в нашій країні єдиної соціалістичної нації, вважаючи, що мова такої нації повинна бути російською».

Позицію Держкомпреси СРСР поділяли працівники органів державного управління. Старший редактор комітету В.Хомякова, що вела видавничу справу в УРСР наприкінці 1964 р., запитувала в одного з працівників Держкомпреси України: «Чому Ви видаєте підручники українською мовою? Адже українська мова близька до російської?».

Авторитетна комісія ЦК ВЛКСМ, перевіряючи роботу республіканського видавництва «Молодь», записала у своїх висновках: «Видавництво повинно більше видавати книжок російською мовою», зробила зауваження за випуск Статуту ВЛКСМ та іншої літератури українською.

Широко пропагуючи тезу розвитку і взаємозбагачення національних культур, вище політичне керівництво, підпорядковані їм органи державної влади й управління розглядали її як можливість створення найбільш сприятливих умов для утвердження російської культури як феномена духовного життя в СРСР. Національні культури розглядалися ними як субкультури, придатні для обслуговування різноманітних днів, декад, свят.

Голова Державного комітету Ради міністрів по радіо і телебаченню М.Скачко на початку 1965 р. інформував ЦК Компартії України про те, що Союзний комітет по радіо й телебаченню систематично ставить перед головами республіканських комітетів питання про дальше скорочення обсягу республіканського радіомовлення та телебачення. «Ця лінія, – писав він, – проявляється й на практиці, зокрема у тому, що останнім часом для потреб радіо і телебачення республіки майже не виділяються необхідні технічні засоби».

Характерно, що союзне радіо та центральне телебачення систематично ігнорували пропозиції Республіканського комітету щодо використання українських матеріалів для трансляції по всесоюзній мережі. На пропозицію показати на екрані ряд вистав Київського театру опери й балету ім. Т.Г.Шевченка було отримано відповідь, що телеглядачів, котрих обслуговує центральна студія, не цікавлять спектаклі українською мовою.

Мовна політика в галузі освіти являла собою одне з найбільш негативних явищ у контексті загального процесу русифікації. Загальні тенденції його процесу розкриває інформація міністра освіти УРСР І.Білодіда, котрий повідомляв ЦК КПУ про те, що тенденція до скорочення шкіл із національною мовою викладання має стійкий характер. Якщо у 1952–1953 навчальному році українською й російською мовами навчання було охоплено відповідно 78,6% та 20,5% шкіл, то в 1959–1960 р. кількість національних шкіл скоротилася на 58 одиниць. Причому у великих містах переважна кількість учнів навчалася в школах російською мовою. У Донецьку їх відвідували 97,4 % загальної кількості учнів, Кадіївці – 93,6%, Горлівці – 91,3%, Одесі – 87,9 %, Харкові – 87%, у Києві – 67,1%32. Безперечно, нерівноправне становище української освіти значною мірою закріпив згадуваний вище документ «Про зміцнення школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в країні.»

Активізація дій правлячого режиму у проведенні політики русифікації лише пришвидшила виникнення громадського руху на захист української мови.

Аналізуючи ситуацію кінця 1950-х – 1960-х рр., необхідно відзначити, що боротьба за рідну мову являла собою той рубіж, на котрому протистояли як представники ортодоксальної науки, що, виконуючи партійне замовлення, всіляко обґрунтовували русифікаторський курс московського керівництва, так і справжні патріоти, котрі прекрасно усвідомлювали, що мова це не просто у поетичному розумінні «душа народу», а й одна з найважливіших і найхарактерніших ознак нації. До першої групи належали сумнозвісні академіки І.Білодід, М.Шамота, доктор філософських наук І.Кравцев та інші, які зробили собі імена на розробці кон’юнктурної тематики.

Викриттю набираючої обертів прихованої політики русифікації в Україні було присвячено виступ письменника Б.Антоненка-Давидовича. Звертаючись до учасників форуму, він зазначив:» Противники української мови так зараз розперезалися, що вирішили навіть у Київській музкомедії припинити ставити п’єси українською мовою … Таке ж саме становище і в Харківській опері … Дуже погано, що на сьогодні майже не випускається технічна література нашою рідною українською мовою. А коли який-небудь наполегливий автор уже ж таки зуміє домогтися, щоб його книжка була надрукована нашою мовою, то тираж такої книжки визначають дуже малий, 500–1000 примірників не більше … Ніколи ніякий нарід не погодиться з тим, щоб його мова була поглинута іншою мовою. Це не приведе до дружби народів. Головне й основне завдання зараз полягає в тому, щоб широко запроваджувати нашу рідну українську мову в усі сфери життя, починаючи з дитячих ясел, через школи, училища, технікуми, інститути до виробництва».

Сподівання змін на краще у мовній політиці в УРСР вітчизняна інтелігенція пов’язувала з усуненням із політичного Олімпу М.Хрущова. Після жовтневого пленуму (1964 р.) ЦК КПРС серед значної її частини спостерігалося намагання винести питання про розвиток української мови на обговорення партійних органів та прагнення домогтися відміни 9-го пункту Закону «Про зміцнення зв’язку школи із життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР.» В одному із донесень структурних підрозділів держбезпеки повідомлялося: «Переважна більшість осіб, відома органам КДБ як невдоволені національною політикою на Україні, в приватних бесідах висловлює думку, що питання про покращення розвитку української мови й культури можна вирішити тільки у контакті з партійними органами. В зв’язку з цим висловлюється невдоволення деякими публічними виступами письменників Дзюби та Шумила, котрі, на їх думку, інколи мають провокаційний характер і заважають створенню нормальної обстановки у творчих організаціях»37. Відомо, що наприкінці жовтня 1964 р. членами СПУ на адресу ЦК КПРС планувалося відправити ряд відкритих листів із метою привернути увагу Кремля до «існуючих перегинів ленінської національної політики на Україні».

У середині 1960-х рр. у різних куточках України шляхом «самвидаву» активно поширювалася праця критика та літературознавця, члена Спілки письменників України І.Дзюби »Інтернаціоналізм чи русифікація?», в котрій автор, спираючись на твори класиків марксизму-ленінізму, документи КПУ 1920–1930-х рр., статистичні матеріали, намагався довести, що причини всіх недоліків, які переживає Україна, – у великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики.

Якщо розповсюдження листівок із «націоналістичними гаслами», поширення відповідних позацензурних праць партійні органи і спецслужби всіляко намагалися приховати, то деякі студентські заворушення ставали відомими далеко за межами УРСР. Так сталося із засіданням гуртка української літератури філологічного факультету, на котре 13 квітня 1965 р. зібралися близько 400 осіб. Як відзначав у своїй доповідній записці відділ науки й культури ЦК КПУ, « …на зборах наклепницьки ставилась під сумнів правильність національної політики».

Новий етап широкої антиукраїнської кампанії набув обертів у республіці відповідно до постанови президії ЦК КПУ від 11 травня 1966 р., прийнятої на основі інформації Верховного суду УРСР, Прокуратури УРСР й Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР про «пожвавлення націоналістичних елементів.»

Сплановані вищим політичним керівництвом республіки заходи нагадували традиційні «чистки», вигадані більшовицькою партією для боротьби з проявами інакодумства. Свій внесок у викриття українського буржуазного націоналізму внесли партійні осередки обласних відділень Спілки письменників і Спілки художників, відкриті партійні збори Івано-Франківського та Луцького педінститутів, Київського й Львівського державних університетів. Під безпосереднім контролем ЦК Компартії України проходила кампанія по викоріненню відповідної ідеології в Академії наук УРСР.

Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою — 26,8 млн (57 %).

Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3 % всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3 % всього населення, (у тому числі 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).

Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РРФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0 % усіх). Ці землі — це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9 % всього населення (за мовою ледве 2 %). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2 %), 1970 — 534 (3,9 %); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 — 3040 (26,2 %), 1959 — 183 (1,5 %), 1970 — 180 (1,3 %).

Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі — 163 400 км? з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 — лише 50000 українців або 2,3 %. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.

На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 — 2138, 1959 — 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8—9 млн.

У травні 1972 року П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період “помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами”. У період правління В. Щербицького (1972 – 1988 рр.) “гармонія” російсько-української двомовності у сфері партійного офіціозу дістала своє логічне завершення.

В. Щербицький впровадив російську мову в практику офіційного спілкування партійної і адміністративної верхівки УРСР, відмовивши українській навіть у суто декоративній функції калькування московського новоязу, яку вона мала в попередній період. В одному зі своїх виступів В. Щербицький стверджував: “Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці...”

У 70-х – першій половині 1980-х рр. русифікація всіх сфер життя — освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури — відзначалась особливою інтенсивністю. У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15 %.

В системі Академії наук було розширено опрацювання спеціальних програм з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». І в центрі, і в союзних республіках з’являєтьсяся низка праць, присвячених «розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування і єднання народів СРСР», зокрема, тільки в Києві виходять такі праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» І. Білодіда, його ж «Язык и идеологическая борьба», його ж “Сущий в ней язык...», «Русский язык — источник обогащения языков народов СССР» , «Культура русской речи в национальных республиках» та інші.

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 30-х років — установлення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як “благотворних” для української, сформованість в українській мові за посередництва тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів.

Тільки з утворенням незалежної держави було назавжди припинено проведення русифікації в Україні.

Література

1. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4256. – Арк. 11.

2. Там само. – Спр.4255. – Арк.59–63.

3. Там само. – Спр. 4256. – Арк. 11–12.

4. Там само. – Спр. 4255. –Арк. 62.

5. Там само. – Оп. 31. – Спр. 1955. – Арк. 18 –28.

6. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (далі –

ЦДАМЛМ України). – Ф. 661. – Оп.1. – Спр. 277. – Арк. 258–260.

7. Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Л., 1996. –С.223.

9. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4587. – Арк. 73–74.

10. Там само. – Спр. 4262 . – Арк. 65.

11. Державний архів Служби безпеки України (далі – ДА СБУ). – Ф. 1. – Оп.. –Спр. 42. – Арк. 83.

12. Там само. – Арк. 84.

13. Там само. – Арк. 84, 166.

14. Там само. – Арк. 98.

15. Там само. – Арк. 10, 96–98.

16. Там само. – Арк. 102.

17. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4248. – Арк. 312–313.

18.Там само. – Арк. 314.

19.Україна і Росія в історичній ретроспективі. В 3-х т. – К., 2004. – Т. 2: Радянський проект для України. – С. 498.

20. ЦДАМЛМ України. – Ф. 22. – Оп. 5. – Спр. 95. –Арк. 1–2.

21. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4687. – Арк. 246–248.

22. ДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2. – Арк. 264–276.

23. Там само.

24. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 25. – Спр. 159. – Арк. 18.

25. Там само. – Арк. 29–30.

26. Там само.

27. Там само. – Оп. 24. – Спр. 6001. – Арк. 39.159 З історії православної релігійної культури Сяноцької землі (X–XVII ст.)

28. Там само. – Арк. 40.

29. Там само.

30. Там само. – Арк. 42.

31. Там само. – Оп. 71. – Спр. 284. – Арк. 16.

32. Там само. – Оп. 73. – Спр. 739. – Арк. 267–269.

33. Див. наприклад: Білодід І.К. Мова і ідеологічна боротьба. – К., 1974; Кравцев И.Е.

Развитие национальных отношений в СССР. – К., 1962; Его же. Пролетарский интернаци-

онализм, отечество и патриотизм. – К., 1962;Шамота М. З. За велінням історії. – К., 1965.

34 Сучасність. – 1970. – №2. – С. 81.

35 ЦДАМЛМ України. – Ф. 661. – Оп.1. – Спр. 277. – Арк. 258–260.

36 Я поділяю ваше обурення… Листи до Максима Рильського і його відповіді. Доку-

менти боротьби за українську мову в Українській РСР 1960–1964 // Сучасність. –

1970. – № 2. – С. 88.

37 ДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2. – Арк. 264–276.

38 Там само. – Арк. 140–146.

39 Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні :середина 1950-х – поча-

ток 1990-х років. – К., 1998. – С.147–148.

40 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4302. – Арк. 96–98.

41 Там само. – Спр. 6003. – Арк.20–23.

42 ДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2 . – Арк. 121.

43 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 6003. – Арк. 24.

44 Там само. – Арк. 16.

45 Там само. – Спр. 6160. – Арк. 23–25.

46 Там само. – Арк. 16.