Реферат на тему:

Степові походи за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Печеніги й торки

Україна від давніх часів вела боротьбу зі степовими народами, що прямували з Азії чорноморськими степами у західну Європу. Цим шляхом переходили гуни, авари, мадяри, болгари, туди звертали свої наїзди хозари, що осіли були в гирлі Волги. Крива східня шабля добре давалася в знаки нашим предкам. Але ж найдовше Україна боролася з трьома турецькими ордами, — печенігами, торками та половцями.

Печеніги появилися в степах уже за Ігоря (915 р.), але князь зробив із ними мир і вони подалися в наддунайські землі. Вдруге печенізька орда стала грізна коло 968. р., коли Святослав був у поході на Болгарію. Степовики облягли тоді Київ. Облога так докучила була городові, що міщани вже хотіли було піддаватися. Але княжу столицю вирятував якийсь хлопець, що тайкома дістався з города, переплив Дніпро й дав знати воєводі Претичесі, що місто в небезпеці. Воєвода чимдуж перевіз військо через ріку й під звук труб під’їхав під Київ. Печеніги подумали, що це надходить сам Святослав і покинули облогу.

У чистому полі до бою з печенігами прийшло вперше тоді, коли Святослав вертався з Болгарії. Греки подали орді вістку, що надходить князь і печеніги позаймали пороги. Воєвода Свенельд радив перейти до Києва довкільним шляхом, через степи, але Святослав хотів пробитися через пороги човнами, бо віз велику здобич. Тільки ж він не зміг перемогти великих печенізьких сил і в бою поліг 972 р.

В часах Володимира Великого печеніги безнастанно непокоїли Україну. Бі рать велика без переступа, оповідає літописець. Була це боротьба завзята, безоглядна. Печеніги наступали на ціле пограниччя, зважувалися заходити під сам Київ, ніхто не був безпечний від їх несподіваних набігів. Раз навіть сам Володимир знайшовся в безвихідному становищі: печеніги заскочили його з невеликою дружиною коло Василева, князь кинувся на ворога, але мусів податися перед великою силою; щойно якийсь міст дав йому захист і на тому місці Володимир поставив церкву.

Боротьба зі степовиками дуже цікавила все громадянство. З цих героїчних боїв залишилися перекази, про того хлопця-силача, що у змаганнях переборов печенізького велетня, або про те, як мешканці Білгорода обдурили були печенігів, показуючи їм кисіль у колодязях.

Володимир усіма силами намагався відбити напір орди. Південну границю України він забезпечив новими городами і великими оборонними валами і це остаточно стримало напір степових орд на Київ.

Ярослав Мудрий пересунув оборонну лінію ще далі на південь, повибудовував нові вали та укріплення і зорганізував пограничне населення до остаточної боротьби з печенігами.

В 1036 р. печеніги востаннє рушили на Київ, користаючи з того, що князь виїхав був до Новгороду. Орда була дуже велика, без числа. Але Ярослав швидко вернувся, привів із собою варягів та новгородців і звів із печенігами бій під Києвом, на тому місці, де пізніше станула церква св. Софії. Бій тривав цілий день — аж під вечір переміг Ярослав. Печеніги втікали на всі боки, не знаючи, куди втікати, одні потонули в Сітомлі, інші в інших ріках, а решта їх повтікала — і так до сьогодні... Це був останній напад печенігів. Потім вони подалися з наших степів у наддунайські країни.

Незабаром на місце печенігів прийшла друга орда, — торки. Літопис згадує тільки дві битви з ними. В 1055 р. Всеволод Ярославич у зимі пішов на них і розбив їх під Воїнем, над устям Сули до Дніпра. В 1060 р. три Ярославичі, — Ізяслав, Святослав і Всеволод, здійснили великий похід: пішли на конях і човнами, незлічена сила., на торків. Літописець каже, що до бою й не дійшло: як-почули про це торки (що йдуть наші війська), налякались, й повтікали до сьогоднішнього дня, — і в утечі загинули, одні від зими, інші від голоду, інші від моровиці судом божим: і так Бог вирятував християн від поган.

Половці. Походи Володимира Мономаха

Але у слід за торками наші степи, зайняла нова орда — половці, що цілі два століття вдержалися на цих просторах. Вони ділилися на коліна, племена, мали свої княжі династії, жили зі скотарства, кочівниками, хоч і мали в деяких місцях укріплені городи, як: Шарукань, Осень, Сугрів. Були незвичайно витривалі, в боротьбі завзяті, зчаста нападали на сусідів, без милосердя грабуючи спокійні оселі. До бою йшли добре озброєними ватагами, мали — як усі степовики — чудову кінноту, й деякі їх частини були озброєні в броні — панцирі.

Перші зустрічі з половцями були для українських князів невдачні. В 1061 р. ця орда перемогла в Київщині Всеволода Ярославича, 15 серпня 1068 р. погромила військо трьох князів Ярославичів над річкою Альтою; тільки під Черніговом Святослав Ярославич розбив половців швидким наступом кінноти 1 листопада 1068 р. Пізніше знову половецький хан Боняк безбожний, шолудивий, хищник рік-у-рік нападав на пограничні оселі, а 1093 р. переміг київські війська над Стугною і над Желанию. Тоді таки, половці добули по 9-тижневій облозі город Торчеськ над Россю й вивели звідтіль, у полон, велику силу народу. Літопис описує муки цих нещасливих бранців: Стомлені холодом, зів’ялі з голоду і спраги, збідовані, з поблідлими лицями, зі спаленим язиком, почорнілі на тілі, вони йшли незнайомою країною, голі й босі, з ногами, поколеними на терні. Зі сльозами говорили між собою: я з того города, я з того села, так і розпитували один одного і зі сльозами оповідали про свою родину та підводили очі до Вишнього, що знає всі тайни. Святополка так прибили ці невдачі, що він склав мир із половцями і взяв за жінку доньку половецького князя Тугорхана.

Успішну боротьбу з половцями зорганізував перший Володимир Мономах, переяславський князь, потім — київський. Переяславщина лежала найближче до половецьких осель, орда найчастіше її відвідувала й найбільше нищила; боротьба зі степом це було питання життя для переяславської України, само ж населення було завзяте й готове на всякі жертви. Мономах використовував ці настрої, сам охоче ходив у степ, пізнав добре звичаї й тактику орди та вмів давати собі з нею раду. Багато разів відганяв половців від Переяслава, а в бою над Трубежем 19 липня 1096 р. його кіннота так несподівано заскочила ворогів, що вони розбіглися в дивному переполоху; поліг тоді і славний половецький князь Тугорхан. Боротьбу з половцями Мономах поставив на перше місце у своїй політиці й усіма силами старався приєднати всіх князів до вирішного виступу й остаточного знищення степового ворога.

З початком 1103 р. він з’їхався зі Святополком під Києвом і подав йому план походу. Святополкова дружина противилася ранньому, весняному походові з огляду на селянські роботи, але Мономах переконав усіх, що коли не випередити половців, то вони самі нападуть на Україну. Військо рушило з Переяслава, частина верхи здовж Дніпра, частина на човнах рікою, і всі зійшлися разом в околиці Хортиці, звідки військо подалося у степ і йшло вперед чотири дні. Передні сторожі заскочили несподівано славного половецького ватажка Алтунопу, обступили його, вибили тих, що були з ним — ні один не врятувався, всіх повбивали. Але зараз таки виступили на українське військо головні половецькі сили, і не можна було їх переглянути. Та нараз серед половців поширився переполох. Великий Бог уклав тугу велику в половців, страх напав на них та жах від появи руських військ, і дременули всі так, що й коні їх не почували вже сили в ногах... У бою полягло двадцять найвизначніших половецьких князів, у руки переможців попала велика добич — коні, худоба, вівці, верблюди, половецькі обози з усім добутком. Ця перемога сталася 4. квітня 1103 р.

Але половці незабаром знову прийшли до сили, почали нові напади. Хан Боняк рік-річно нападав, то на Переяславщину, то на Київщину, грабував, що попало, палив оселі, забирав коні. Але князі спільними силами давали відпір половцям: під Лубнами 12 серпня 1107 р. знову нагальним наступом заскочили орду і кілька половецьких ватажків лягло в бою. Потім князі перейшли знову до наступу. В 1109 р. воєвода Мономаха Дмитро Іворович дійшов аж до Дону й зайняв тисячу половецьких веж. У 1110 р. Володимир зі Святополком пішли самі в степи, розглянутися в терені й готовилися до весняного походу.

Цей похід почався ще в зимі, в лютому 1111 р. У похід пішли Володимир Мономах і Святополк із синами, а й чернігівський князь Давид Святославич — отже були війська трьох земель — київської, чернігівської й переяславської. Війська вийшли, мабуть, із Переяслава, перейшли річки Сулу, Хорол (тут позалишали сани), Псел, Голтву, Ворсклу й дійшли нарешті до Дінця. Тут воїни натягли зброю, полки впорядкувалися. Перший половецький город Шарукань і не думав боронитися — мешканці вийшли на стрічу й винесли рибу та вино. Другий город Сугрів княжі війська підпалили. Дня 24. березня, десь над Дінцем, прийшло до першого бою з половецьким військом, — українські князі перемогли. Дня 27 березня виступили головні сили половців, виступили як ті бори великі, тьма тьми. I пішли половецькі полки, й полки руські, і зударилися вперше війська і немов той грім загримів, як зударилися чола, була боротьба люта між ними, і падали з обох сторін. Виступив Володимир із своїми полками, і Давид, і коли! це побачили половці, кинулися втікати... Бій закінчився над рікою Сальницею (в околиці теперішнього Слов’янського).

Цей похід мав вирішне значіння в боротьбі з половцями. Орда зазнала таких тяжких утрат, що вже й не було охоти воювати з Україною. Наймогутніший хан Атрак покинув наш степ, переселився далеко на Підкавказзя, а за ним пішли й інші половецькі коліна. Орда ослабла. Печеніги й Торки, що до того часу признавали над собою владу половців, попідіймали тепер голови; в 1116 р. вони повстали проти половців, звели з ними бій і піддалися українським князям. На пограниччі знову ожила колонізація, відживали зруйновані оселі, український плуг ворався глибше у степи. Час-до-часу дикі половці пробували ще нападів, 1113 р., коли вмер Святополк і 1125 р. по смерті Мономаха але ці напади не були грізні, а деякі половецькі ватаги почали навіть признавати владу українських князів.

Похід Ігоря Святославича

Діло Мономаха докінчували його сини і внуки. В 1116 р. Ярополк Мономахович зруйнував найбільші половецькі городи над Дінцем;, а 1126 р. погромив орду над Сулою. Мстислав Мономахович знову знищив кочовища степовиків 1140 р. і загнав половців за Дій, за Волгу, за Яік, — як славить його літопис. Що ці перемоги не добили половців, що степові орди раз-у-раз відживали, то це завинили деякі князі, що не вагалися самі стягати половців на Україну — як своїх союзників до братовбивчої домашньої боротьби, як, напр., Олег Святославич, якого за це назвали Гориславичем. Кочовики нападали навіть на купецькі каравани, що йшли від Чорного моря і князі мусіли висилати окремі воєнні випади на степові шляхи й військо стояло там так довго, поки всі торгові транспорти не попереходили. В 1180 рр. особливою завзятістю вславився був хан Кончак, Согопротивний, окаянний, безбожний і триклятий, від нього Україна довгі часи не мала спокою.

Новий відпір кочовикам зорганізував київський князь Святослав Всеволодович. У 1184 р. він зібрав війська від усіх князів, — навіть Ярослав Осмомисл галицький прислав свою підмогу, — рушив походом у степи і над Ореллю 30 липня розбив Кончакові війська; попав тоді в неволю сам хан Кобяк і інші визначні половецькі ватажки та рядового війська без числа. Слово о полку Ігоря барвистими словами славить цю перемогу: Святослав, грізний великий князь київський, приспав половецьку силу, притовк половців своїми сильними полками і харалужними мечами, наступив на землю половецьку, притоптав горби і яруги, скаламутив ріки й озера,, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка з Лукоморя, як буря вихопив з-посеред залізних великих половецьких полків, — й упав Кобяк в городі Києві, у Святославовій гридниці. Німці і вевеціяни, греки і морава виспівують славу Святославу...

Це була справді велика перемога.

Завдяки Слову ще більшого розголосу набрав похід Ігоря Святославича 1185 р.

Ігор княжив у Новгороді Сіверському, другорядній волості в Чернігівщині. З молодих літ він брав участь у степовій боротьбі; — вже 17-літнім юнаком (але вже був жонатий і був батьком сина) він погромив половців над Ворсклою. Ігор був залежний політично від Святослава Всеволодовича, як старшини роду, але нерадо зносив цю залежність і намагався виступати самостійно. Він не хотів брати участи у спільних походах, а на власну руку воював половців. І в 1185 р. теж потайки від Святослава задумав податися на головні кочовища орди.

Разом із Ігорем вибралася в похід найближча його рідня: молодший його брат. Всеволод, трубчевський князь, 18-літній Святослав Олегович із Рильська і син Ігоря, Володимир, 12-літній хлопець, — сама молодь, та й Ігореві було щойно 34 роки. Крім них ішов у похід іще воєвода Ольстин Олексич з чернігівськими ковуями, турецьким плем’ям , що признавало над собою українську владу.

Ігор вийшов з Новгорода 23 квітня 1185. р. Ішли поволі, < збираючи тихо дружину, бо коні в них були дуже тучні. Дня 1 травня дійшли до Дінця і тут заскочила їх затемнення сонця, яка військо дуже налякала: не на добро є такий знак. Над Осмолом два дні чекали

Всеволода, що поспішав іншим шляхом із Курська. Звідтіль пішли над ріку Сальницю і тут зустрілися зі своїми, які вислали були ловити язика. Виявилося, що половецькі вежі недалеко, але сильнішого війська, дружини, немає, що половці звідалися вже про похід і збирають усі сили. Отже треба було або ударити на ворога, або чим дужче почати відворот. Тоді Ігор заявив: Коли ми вернемось без бою, то сором на нас спаде гірший від смерті, — а так, як Бог дасть. Вночі подалися далі і дійшли до річки Сурлія. Половці позалишали свої табори поза собою й вийшли українцям назустріч. Ігор поділив військо на шість полків. Попереду пішли легкоозброєні частини: посередині молоденький Володимир Ігоревич, з одного боку — чернігівські ковуї з Ольстином. з другого — стрільці, виведені з усіх полків. За ними посувалося головне військо: посередині полк Ігоря, праворуч — Всеволод, наліво — Святослав Олегович. Ігор промовив коротко: Браття, цього ми шукали, потягнімо ж!

Від половців виїхали наперед стрільці, пустили по стрілі на українські війська й відбігли. Тоді за ними наступило й головне військо, що стояло оподалік. З українського боку у бій пішли тільки три передові полки, а з задніх Святослав Олегович; Ігор і Всеволод, ішли позаду і не пускали своїх полків до бою. Але й передніх полків було досить, щоб розбити половців. Військо переслідувало ворога, дійшло аж до половецького табору і привело велику добич.

Але це не була остаточна перемога. Ігор знав, що до бою пішла тільки частина половецького війська, що головна сила може незабаром надійти. Тимто він радив зараз уночі почати відворот, щоб другого дня не було запізно. Та на перешкоді став Святослав Олегович: він далеко був загнався за половцями, коні його були потомлені, князі мусіли заночувати на місці.

А це була тактична помилка. Вранці почали виступати половецькі полки, як ті бори, незлічена їх сила, аж князі зачудувались: Це, видко, ми стягнули на себе всю землю: Кончака і Козу Бурновича, Токообича і Колобича, Етебича і Тертробича... Виявилося, як необережно, з невеликими силами, Ігор загнався в середину половецької землі... Князі поклали собі уступати до Дінця. А що коні їх були потомлені і частина війська була піхота, постановили повставати з коней і вертатися пішки. Коли ми побіжимо і втечемо самі, а чорних людей залишимо, то буде нам гріх від Бога, що ми їх видали й пішли; або умремо, або живі будемо всі на одному місці. І так повставали з коней і пішки йшли, відбиваючись від половців; можна здогадуватися, що йшли закриті табором із возів. Так мандрували цілий день до вечора, знемагаючи від недостачі води. Багато людей поранено й убито; сам Ігор дістав рану в ліву руку. На світанку другого дня заворушилися ковуї й почали втікати. Ігор на коні кинувся їх завертати, — але не спинив нікого. А як зближався знов до свого війська, перебігли йому дорогу половці й захопили в полон. Всеволод ішов далі серед піхотинців і хоробро відбивався. Проходили здовж якогось озера, недалеко річки Каяли; тут половці рушили на українське військо, притиснули його до води, — і бій закінчився перемогою орди.

Місця бою, де була ріка Каяла, не знаємо, так само не знаємо докладно дня бою, що припадав на неділю (літописець хибно зазначив, що це було на Великдень).

Останні половецькі війни

Невдалий похід Ігоря перебив широкі плини боротьби з половцями. Святослав Всеволодович, почувши про катастрофу, відчув великий жаль до Ігоря: Дав би мені був Бог перебороти поганих, — але не спинили молодості, відкрили їм ворота на руську землю! Г справді, половці рушили на пограниччя, одна орда знищила Переяславщину, друга — Посем’я, тривога впала на всю Україну. Святослав старався наново перенести боротьбу у степ, але це вже йому не вдавалося. Тільки час-од-часу на степові шляхи виходили на свою руку молоді князі, швидким набігом, із’їздом, заскакували половців і верталися зі здобиччю. Так, 1190. р. 17-літній Ростислав Рюрикович, не питаючись старших, сам, з чорними клобуками здійснив похід в околиці порогів, погромив половців, захопив 600 бранців, великі стада худоби й багато іншої здобичі. Але зараз таки Ростислав лею дорогою пустилися на Україну половці й знову насунули на пограничні городи. Щоб охоронити Київ, Святослав ціле літо мусів стояти в Каневі стерегти землі руської. В 1193 р. Ростислав знову тайкома від батька ходив у степ, ще раз погромив половців, забрав їм добич і з гордістю розвозив сайгати — трофеї сусіднім князям. Але кожний такий напад викликав помсту степовиків і вони з диким завзяттям кидалися. На українські оселі. Боротьба ніколи не кінчалася, половецькі напади йшли кількома наворотами в році. Ця безупинна боротьба виснажувала сильно українське населення; на те, щоб вивести у степи похід на більшу міру, не було вже сил. Святослав разом із іншими князями ризикував усе більше з зачіпної війни, а старався бодай забезпечити пограничні оселі. І сам він і інші князі цілими місяцями стояли на Россю, чи над Сеймом і стерегли, щоб яким переходом не продерлися степовики. Ці заходи мали свій успіх. Половці добігали тільки до крайніх українських осель, а в середину землі не могли вже добитися і, побачивши сторожу, заверталися.

Останні значніші походи в степ водив Роман Мстиславич. Його славили в піснях, що кидався на поганих, як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, проходив їх землю як орел, а хоробрий був як тур. Але літописці про ці війни докладніше не оповідають.

Степові походи відбувалися кількома головними шляхами, якими користувалися і степовики й українські князі; видко вони були з природи вигідні й протерті. Найчастіше війська йшли здовж лівого берега Дніпра, шляхом, що виходив із Переяслава й перетинав ріки Супій, Сула, Псел, Ворсклу, Орель — недалеко усть цих рік. Другий шлях теж починався в Переяславі й перерізував ті самі річки, але вище через Горошин над Сулою, Голтву над Пслом, Санджари над Ворсклом і повертав на схід на верхів’я Орелі. Цими двома дорогами найчастіше йшли наші походи на половців. Третій шлях виходив із Чернігова, йшов на горішню Сулу, перетинав Псел десь під Липівцем і через Ворскло йшов на Донець, — це напрямок походу Ігоря. На Правобережжі половці появлялися рідко, тільки тоді, як проходили з лівого берега Дніпра; походи на них ішли шляхом із Києва на Канів; туди йшла й торгова дорога від Чорного моря — т. зв. Грецький путь.

У боротьбі зі степом Україна не осягла своєї головної мети, — не змогла підбити степів і усунути з них ,диких орд. За століття боротьби український плуг ворався трохи далі в степ, збільшилась смуга заселення, але супроти жертв крови, які склали тут цілі покоління, це були успіхи невеликі. Українські князі в різних часах вели боротьбу. наступом проти степовиків, але остаточно мусили перейти на оборонні, позиції на пограниччі. Що Україні не повелося виграти цієї великої війни, то головна причина цьому була те, що князі самі були у взаємній боротьбі й не зуміли одностайне стати на спільного ворога; малі походи, ведені несистематично, тільки дратували степовиків і збільшали їх агресивність. І так Україна впала в боротьбі з кочовими ордами.

Татари на Україні

Татари появилися в наших степах уперше 1223 р. Спершу вони напали на половців, яких звали своїми рабами й конюхами, погромили половецьку орду й переслідували утікачів аж до Дніпра. Тоді половці вдалися до українських князів просити помочі. Князі відбули в Києві воєнну нараду й вирішили заступитеся за половців проти нової, сильної орди: Краще нам прийняти їх на чужій землі, ніж на своїй. У квітні військо зібрали над Дніпром, вище порогів, де був брід на Протолчі. В поході взяли участь князі київські, чернігівські, смоленські й волинські. Прийшли й таємні галицькі вигонці від моря на тисячі човнів. Яке було татарське військо, то про це певних відомостей не було: одні казали, що вони прості люди, гірші від половців, інші, що це стрільці (лучники), ще інші запевняли, що вони військо добре. Українські полки рвались до боротьби і коли прийшли звістки, що надходить татарська сторожа, молодь пустилася на них на конях, щоб оглянути невидане військо. Дня 23 травня прийшло до першого бою з татарським передовим полком; у стрічі перемогла українська легка, кіннота: Татари зустріли руські полки і стрільці руські перемогли їх, і гнали в поле далеко, забрали їх худобу і зі стадами завернулися так, що все військо наповнилося худобою. Заохочені успіхом,, українці пішли далі, йшли вісім днів степами, аж зустріли татарську сторожу над рікою Калкою. Де ця річка, напевно невідомо Одні дослідники вказують на річку Калець, що вливається до Азовського моря, інші шукають Калки ближче Дніпра. У першій сутичці татари уступили, а князь Мстислав Мстиславич, що проводив походом, дав наказ озброїтися і приготовитися до битви. Військо перейшло Калку. Перший із татарами зустрівся Данило галицький. Молодий, 18-літній князь кинувся відважно у бій, дістав рану у груди, але не вважав на це й далі напирав на татар так, що вони почали уступати. За ним пішли в бій і інші полки. Але справу попсували половці: почали втікати перед татарами й ослабили бойову лінію. Задні українські полки, що не ввійшли ще в бій, заметушились. Тоді татари вдарили всією силою, їх стрільці закинули військо стрілами, — навіть Данило не міг утриматися, всі князі почали 31 травня відворот. перемога над усіма князями руськими спала, якої не бувало ніколи... Найдовше боронився київський князь Мстислав Романович. Він зайняв сильну позицію на якомусь горбі, а що місце було кам’янисте й не можна було сипати валів, обвів своє військо городом із возів. Татари підступом намовили його здатися, але умови не дотримали, — князя з товаришами вбили. Підчас утечі згинуло шість князів, побитих киян рахували на 10 тисяч.

Після цієї перемоги татари завернули знову до Азгі. Заново - почали наступ аж кільканадцять років пізніше, 1236 р. Спершу вони звоювали і знищили Поволжя й Суздальщину, потім іще раз половців і Кавказ, а 1239 —1240 р. звернулися на Україну. Відразу виявилася скрізь перевага монголів і вищість їх тактики. Вони розпоряджалися незліченними масами війська, не щадили людей і вже тим самим добували перемогу. У боях були незвичайно завзяті, супроти покорених не знали милосердя, рубали навіть людей, що виходили проти них із дарунками, не жаліли й маленьких дітей. Перед татарами не устоялось навіть те, в чому українська воєнна організація була найсильніша — городи. Татари мали вдосконалені способи облоги, вживали сильних воєнних машин й найсильніші укріплення мусіли їм піддаватися. Пороками били город і стрілами без числа стріляли, розбили стіну города і вийшли на вал, взяли город копям (приступом), — це описи, що повторюються при кожній облозі.

Але на Україні знали, що від татар не можна сподіватися помилування чи пощади і — всі городи боронилися до останку. Переяслав добув хан Батий приступом, вирізав населення і поруйнував церкви. Чернігів обступали в силі тяжкій — князь Михайло Глібович вийшов проти них із усім військом, але татари перемогли його, город добули й спалили. Київ боронився довше, за переказом

10 тижнів і 4 дні; була тут залога під проводом воєводи Дмитра, якого прислав князь Данило з Галичини. Але Батий окружив місто величезним військом: Не було чути голосу від скрипу возів його, реву безлічі верблюдів та іржання коней його: Татари поуставляли пороки недалеко Лядських воріт і били без угаву день і ніч, доки нарешті не розбили стіни. Городяни пробували уборонити вилому і тут треба було бачити, як ломилися копя, як ударяли щити, а стріли запаморочили світ переможеним... Воєвода Дмитро ранений дістався в полон. Городяни побудували новий город біля Десятинної церкви, але татари досягли їх і там люди сховалися на хорах церкви, але будова не витримала ваги, завалилася й покрила собою оборонців. Київ добули татари за одними вістками 19 листопаду, за іншими 6. грудня 1240 р.

Данило в боротьбі з татарами. З-під Києва татари рушили на підбій галицько-володимирської держави. Города Колодяжна над Случем не могли добути, поставили 12 пороків і не могли розбити стін, але переманили оборонців і зрадою їх повирізували. Добули Камянець і Ізяславль над Горинем; Крем’янець і сусідній Данилів минули, бачучи, що облога буде тяжка; копям узяли Володимир і вибили все населення, так само Галич і інші городи, яким нема числа. Аж галицький воєвода Дмитро, якого татари водили зі собою, налякав Батия: Не залишайся в цій землі довго, — це земля сильна, зберуться на тебе, й не пустять тебе у твою землю, тоді Батий перейшов на Угорщину. Зі свого походу татари вернулися на схід й осіли над Волгою.

Але від того часу вони вже послідовно йшли до того, щоб опанувати цілу східню Європу. На Придніпрянщині не вдержався вже ні один самостійний князь, — тільки західні землі, більше від татар віддалені, могли ще зберегти незалежність. Але й над ними висіла татарська ітуча. Кілька років пізніше, 1245 р., хан Батий прислав Данилові зазив: Дай Галич. Щоб рятувати свою державу, Данило мусів упокоритися, поїхав до Сараю і прийняв титул мирника — союзника татар. Але залежність від поганих відчував він дуже болюче й відразу почав готовитися до війни з татарами.

Насамперед почав він укріплювати наново старі городи й будувати нові такі, як Холм і Львів. Ці городи мусіли бути сильніше побудовані і краще укріплені, щоб витримати удари татарських воєнних машин, — це був єдиний спосіб опору татарським силам. Рівночасно Данило старався приєднати до боротьби з татарами західну Європу, ввійшов у переговори з папою і прийняв церковну унію.

Татари бачили ці заходи Данила, але не вступали з ним спершу у війну, а тільки приготовляли для себе терен. І так узяли під свій протекторат т. зв. татарських людей, — сільські й міські громади над Горинем і Случем, що заходилися виходити з-під княжої влади й сіяли жито татарам. Данило старався здушити цей неприхильний для себе рух, двічі висилав своїх синів на пограниччя, переборов збунтовані городи й присилував їх до покори. Татари відповідали на це пограничними наїздами й погрозами чи ласками силкувалися приєднати собі пограничних посадників. В 1253 р. татарський воєвода Куремса наїхав на Крем’янець, але не зміг добути города; в 1254 р. облягав ізнову Луцьк, але город оборонився, — Данилові укріплення показали свою силу.

Татари, занепокоєні цим опором, перейшли до гостріших виступів. В 1261 р. воєвода Бурандай із сильним військом станув на границі і зажадав, щоб Данило і Василько понищили всі нові твердині. Коли ви мої союзники, порозкидайте всі свої городи. Князі мусіли послухатись. Лев розкинув Данилів і Стіжок, потім послав розкинути Львів, а Василько послав розкинути Крем’янець і Луцьк. Потім Бурандай разом із Васильком прийшов під Володимир на Волині і знову зажадав: Васильку, розкинь город! 1 князь Василько почав думати в- душі над городом, а що неможливо було розкинути його у швидкому часі, бо був великий, казав його підпалити, і так за ніч згорів він увесь... А другого дня прислав татарина на ім’я Баймура, і Баймур приїхав до князя і сказав: Васильку, прислав мене Бурандай, казав мені город розкопати. Відповів йому Василько: Роби, що тобі казали. І почав розкопувати город, щоб показати образ перемоги... Тільки Холму татари не змогли добути, бо були в ньому бояри, і люди Добрі, і город утверджений кріпко пороками й самострілами.

Цей Бурандаєвий погром перебив усі Данилові плани. Не мав він більше сил, ні змоги, щоб підняти боротьбу проти монголів, а й із заходу ніякої помочі не добув. І так покінчив життя, не виконавши своїх найважніших намірів.

Його наступники мали ще менше нагоди до того, щоб визволитися з-під татарських впливів. Мусіли платити татарам данину і ходили з татарськими воєводами в походи на сусідів. Аж Данилові правнуки, Андрій і Лев Юрієвичі, пробували стати на монголів. Польський князь Володислав Локетик виславляв їх хоробрість. Але обидва князі серед невияснених обставин одночасно померли 1323 р.