План

Вступ

Основна частина

1. Культура давньогрецького поділу

2. Давньогрецька міфологія. Олімп та його мешканці

3. Науково-технічний розвиток у давньому Римі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Міфологія Стародавньої Греції є яскравим явищем світової цивілізації. Її виникнення починається ще з періоду патріархату стародавньогрецьких племен. Грецька релігія почалася з міфології, яка увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення, і своєї довершеності досягла в олімпійській міфології – загальна грецька міфологія періоду патріархату. Важливим в грецькій міфології є поняття культу, вірування. Головним елементом релігійного культу були храми, які для греків були житлом богів, і вони були уособлені в скульптурах. Храм також був громадським приміщенням, де зберігалися державні і приватні кошти, документи та інше.

Народ невеличкої стародавньої Греції подарував світу такі набутки духовної культури, які вподальшому стали основою європейської цивілізації. Вагому роль у цьому відіграла релігія, виникнення якої припадає на середину II тис. до н.е., коли на південній частині Балканського півострова з’явились дрібні рабовласницькі війни.

З інших релігій, давніх цивілізацій, давньогрецька вирізняється політеїзмом з певною ієрархією антропоморфних богів та багатою міфологією.

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два – три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. Ще й сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного і приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя.

Основна частина

1. Культура давньогрецького поділу

Ранній етап історії Древньої Греції носить назву крито – мікенський або егейський. У кінці III – II тис. до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря – на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави монархічного типу з розгалуженим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони походили на древньосхідні деспотії.

Мікени були відкриті Генріхом Шліманом після за його сенсаційних розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А.Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів – про великого майстра Дедала, що побудував для Крітського царя палац – лабіринт, про героя Тесея, що переміг мешканця лабіринту Мінотавра і що знайшов зворотний шлях за допомогою «нитки Аріадни».

У кінці III – початку II тис. до н.е. наймогутнішим було Критське царство, що займало винятково вигідне географічне положення і що володіло сильним флотом. Критські майстри майстерно обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли красивий керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомі парадні судини з «морськими» сюжетами.

Вражає царський палац в Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди відразу наводить на думку про лабіринт. Багато які приміщення, сполучені складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашені прекрасними фресками. Одна з самих знаменитих – «Парижанка» – так А.Еванс назвав зображення молодої нарядної жінки з темним в'юнким волоссям.

Палац був центром не тільки політичного, але і релігійного життя. Існує гіпотеза, що пристрій палацу якось пов'язаний з уявленнями про замогильний світ. Багато які знахідки вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика робили ритуальні судини, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований і Кріт втратив своє пануюче положення в середині II тис. до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи – чи то руйнівного землетрусу (вулкана, що супроводився виверженнями ), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.

Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, населене греками – ахейцями. Його оточували могутні оборонні стіни, складені з величезних, грубо отесаних кам'яних блоків. Головні ворота – Левові – прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. М. Шліман знайшов також «золоту усипальницю» мікенських царів – розташовані по колу підземні споруди з купольними склепіннями. У кінці II тис. до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII в. до н.е. греки – ахейці були витіснені племенами греків – дорійців, що переселилися з півночі Балканського півострова. Ці племена стояли на більш низькому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців привело до занепаду міст і політичного життя, втрати ранньогрецької писемності.

Історія Древньої Греції після дорійського вторгнення як би починається наново. Знову відбувається розкладання первіснообщинних відносин і формування державності. Цей період свого роду «безвременья», що продовжився приблизно з XI по IX вв. до називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед по поемах «Іліада» і «Одіссея».

Наступний великий період – полісний (VIII – IV вв. до н.е.), держави формуються тепер у вигляді полісів – дрібних суверенних утворень (частіше за все місто і його округа), як правило, з республіканським ладом. Крім того, розвертається грецька колонізація в Середземномор'ї і Північному Причорномор'ї, де греки засновують численні міста – колонії. Треба враховувати, що назва «Древня Греція» (або Еллада, як говорили самі греки) означає не єдину державу, а світ незалежних полісів, об'єднаних спільністю мови, релігії, культурних традицій, політичних і торгових зв'язків. Вираженням такої спільності служили, наприклад, Олімпійськи ігри. На початку полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове визрівання, складання основних форм древньогрецької культури, і класичний – час найвищого підйому – V – IV ст. до н.е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко – персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави став видатний політичний діяч, демократ Перікл, 15 раз він обирався стратегом.

Новий етап в історії країн Східного Середземномор'я – етап еллінізму – починається з походів Олександра Македонського (IV с. до н.е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (в I с. до н.е. останнім був захоплений Єгипет). Македонія, що Завоювала Грецію повністю сприйняла її культуру, і після звитяжних походів Олександра Македонського древньогрецька культура розповсюджується в завойованих східних країнах. В свою чергу, підкорені народи були носіями власної древньої культури і самі впливали на античну культуру.

При всій своєрідності окремих періодів древньогрецький історії зберігалися спільні межі і спадкоємність розвитку. Все це робить можливим узагальнену характеристику основних сфер древньогрецької культури.

Саме в античній культурі наука уперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і у нас є підстави вести мову не просто про накопичення наукових знань (що знаходилися, як правило, в руках жерців), а про розвиток професійної науки.

Нескороминуще значення має антична філософія. У Древній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне рішення основні філософські проблеми. Одним з найважливіших меж древньогрецької філософії є розробка космологічних питань – про походження Всесвіту, про природу людини.

Традиція вважає Фалеса першим грецьким філософом, астрономом і математиком. Він здійснив далекі подорожі для придбання знань. Його ім'ям відкривається список «семи мудреців», йому приписують багато які відомі вислови: «Пізнай самого себе», «Більше усього простір, тому що він все в собі містить», «Сильніше усього необхідність, бо вона має над всім владу», «Мудріше усього час, бо він все відкриває». Першоосновою усього сущого Фалес вважав воду – «розумну і божественну». Фалес стоїть у джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів – діючими в світі силами. Фалес став фундатором стихійно – матеріалістичної школи філософії.

Найбільш видними представниками цієї школи були Анаксимандр, який дав перше формулювання збереження матерії, Анаксімен, згідно з вченням якого все суще відбувається з першоматерії – повітря – і зворотно в неї повертається, Демокрит, що відстоював атомістичну («атомос» – неподільний) концепцію будови світу. Історична наука Древньої Греції передусім асоціюється з іменем Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, побережжя Чорного моря, де збирав, зокрема, відомості про скіфів. Головна праця Геродота – «Історія», яка присвячена найважливішій політичній події грецької історії – греко – персидським війнам. Незважаючи на те, що «Історія» не завжди відрізняється цілісністю і повною науковістю, факти, які приводяться в ній, переважно достовірні. Важлива праця Геродота і для вивчення минулого народів, що жили на території сучасної України. Саме Геродот дає перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.

Досить рано стали узагальнюватися медичні знання. Верховним заступником медицини, богом – цілителем вважався один з олімпійських богів – Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому чимало вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найвідоміші – Кнідська (місто Кнід) і Косська (острів Кіс). Представником останньої був Гіппократ, що жив у класичну епоху. Його міркування про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально – етичні вимоги до лікаря здійснили великий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів всього світу.

Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерний успішний розвиток багатьох нових наукових центрів, особливо в елліністичних державах на Сході. Синтезом накопичених до того часу математичних знань можна вважати працю Евкліда, що жив в Александрії, «Елементи» (або «Початки»). Викладені в ньому постулати і аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом віків основою геометрії. З іменем Архімеда з острова Сіракузи пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок числення нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Пергам став центром вивчення грецької філології, тут Діонісій Фракійський створив першу граматику.

На основі трудів вавілонських вчених отримала подальший розвиток астрономія. Так, наприклад, Селевк Вавілонський намагався обґрунтувати положення, що Земля і планети обертаються навколо Сонця по кругових орбітах. Походи Александра Македонського значно розширили географічні уявлення. Дикеарх склав карту світу. Ератосфен з Кірени обчислив довжину екватора Землі, отримавши результат, близький до правильного (при цьому вчений виходив з гіпотези про кулясту форму Землі). Вивчалися вулканічні й метеорологічні явища, були відкриті мусони та їх практичне значення. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв'язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов'язані розумові здібності людини. Ерасистрат вивчав анатомію серця.

Найбільшим науковим центром елліністичного світу були Мусейон та бібліотека Александрії, що нараховувала більш ніж півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор'я.

У ході розвитку античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання і освіти, унікальна для свого часу. Саме в полісах Еллади уперше в історії постало завдання навчання дітей усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Існували приватні і державні учбові заклади. На структурі освіти відбивалися політичні відмінності між полісами. У визнаному центрі освітництва – Афінах – з їх демократичним республіканським пристроєм оформилася наступна система навчання.

Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Завершувалася загальна освіта в гімнасії, де юнаки 16 – 18 років удосконалювалися в науках, в число яких входили риторика, етика, логіка, географія, а також в гімнастиці. Гімнасіями відала держава, для них будувалися монументльні будівлі. Багаті люди вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи на те, що вона була зв'язана з великими особистими витратами. Гімнасії були центрами розумового життя поліса, в Афінах їх було декілька. Найбільш прославилась Академія, де вів бесіди зі своїми учнями Платон і Лікей, заснована Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом – учнем вищого учбового закладу, які в полісну епоху були військовими, а в елліністичну докорінно змінилися і стали цивільними. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що групувалися навколо великих вчених.

У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного шкільного навчання, обов'язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчата.

Особливе місце в історії світової цивілізації займає древньогрецька художня культура. Еллінське мистецтво досягло глибокої людяності образів, пройнятий відчуттям гармонії світу і людини, усвідомлено втілює красу природного буття.

Приблизно у VIII с. до н.е. Гомер написав свої великі епічні поеми – «Іліаду» і «Одіссею». Більшість вчених вважає, що Гомер жив в Малій Азії і був рапсодом – так називали поетів, що виступали з декламацією своїх віршів. Про час письмового оформлення поем думки розходяться: одні вважають, що перші записи були зроблені за життя Гомера, інші – що це сталося пізніше – у VI с. до н.е. «Іліада» присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни – гніву самого могутнього і хороброго з грецьких воїнів Ахілла, що образився на ватажка греків мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь в битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг Ахілла – Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає в поєдинок з головним захисником Трої сином царя Пріама Гектором і вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з всіма почестями.

«Одіссея» – інша по композиції і сюжету. Вона розказує про довге, повне неймовірних казкових пригод повернення додому одного з головних учасників війни – царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.

Гесіод продовжив епічну традицію Гомера. В поемі «Теогонія» він виклав міфологічні уявлення про походження богів і пристрій світу. В «Працях і днях» вперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції отримала розвиток лірична поезія. Прозивними стали імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа – особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика – лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди). Однак вірші цих і інших древньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники процесій зображали свиту Діоніса і, надягаючи козячі шкури, співали і танцювали ( слово «трагедія» в перекладі з грецької – «гімн козлів»). На історичне походження театру вказує обов'язкова участь у трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись з літературною традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився в самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід'ємною частиною державних свят – Діонісій і Леней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (театр Діоніса в Афінах, найкраще за всі зберігся амфітеатр в Епідавре).

Найбільш уславленими драматургами були трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл написав 90 п'єс, 13 разів він перемагав в драматичних змаганнях. Його історична п'єса «Персидці» прославляє перемогу греків у війні із загарбниками. До речі, сам Есхіл брав участь в найбільших битвах. Більшість древньогрецьких п'єс використовують міфологічні сюжети, які автори вільно інтерпретували, виражаючи власні погляди. У Софокла з'являється психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в «Антігоні» головна героїня жертвує собою, але виконує етичний обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата.

Майстром комедії заслужено вважався Арістофан («Хмари», «Оси», «Жаби»). Драматичні твори древніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

В умовах рабовласницької демократії створюється цілісне середовище міст – держав. Розвивається система регулярного планування міста, з прямокутною сіткою вулиць, площею – центром торгового і суспільного життя. Культовим і архітектурно – композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя – піднесеної і укріпленої частини міста. Елліни виробили абсолютно інший, чим древньосхідні цивілізації, тип храму – відкритий, світлий, що прославляв людину, а не вселяв трепет. Характерно, що в архітектурі присутній людський метричний початок. Математичний аналіз пропорцій древньогрецьких храмів показав, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним в плані, з всіх сторін оточений колонадою. Дах був двосхилим. Трикутні площини, що утворилися з фасадів – фронтони – як правило, прикрашалися скульптурними зображеннями.

Грецьку архітектуру відрізняє чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери («ордер» – в перекладі з грецького «порядок») – вони розрізняються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорічний і іонічний стилі виникли в полісний період. Най чепурніший – корінфський ордер – з'являється у часи еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V с. до н.е. в період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, що підноситься на 150 м над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем головних культових споруд. Однак під час персидського нападу всі вони зазнали руйнування. Перікл, що домігся перенесення в Афіни скарбниці Афінського морського союзу, в яке входили багато які поліси, став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла – видатний скульптор Фідій. У старовину в центрі Акрополя на постаменті, в золотих доспіхах підносилася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельниці) роботи Фідія. Ерехтеон – храм, присвячений Посейдону, який по міфу суперничав з Афіною за право покровительствувати місту.

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але нарівні з спорудою храмів більше уваги стало приділятися цивільному будівництву – архітектурі театрів, гімназій, палаців елліністичних правителів. Внутрішнє і зовнішнє оформлення будівель стало багатше і різноманітніше. До цього часу відноситься споруда таких прославлених «чудес світу», як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фаросський маяк на вході в Александрійськую гавань.

Скульптура була улюбленим видом мистецтва еллінів. Статуї богів ставилися в храмах і на міських площах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам. Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому вигляді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдені десятки дуже схожих один на одну архаїчних статуй двох типів: так звані «куроси» — статуї оголених юнаків і «кори» — задраповані жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.

Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви, метання людей, їх стан в трагічні моменти (наприклад, скульптурна група «Лаокоон»). З'являються скульптурні портрети, що передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Скопаса (до нас зберігся скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з «семи чудес світу» — Родосський колос, що являв собою бронзову статую бога Сонця Геліоса (висота колоса була біля 35 м).

Живописні твори (фрески, картини) час не зберіг, але про їх рівень дозволяє судити чудовий вазовий живопис. З вдосконаленням керамічної технології ріс і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), який в класичну епоху змінився червонофігурними, що зробив зображення більш реалістичними.

2. Давньогрецька міфологія (Олімп та його мешканці)

Об'єднуючу, формоутворюючу роль для всієї древньогрецький культури грала міфологія. Вона почала складатися ще в крито – мікенський період. Найдревнішими були божества, що втілювали сили природи. Від союзу Геї – землі і Урану – неба з'явилися титани, старшим був Океан, молодшим – Крон. Діти Крона – боги на чолі з Зевсом в суворій сутичці з титанами отримали перемогу і розділили владу над світом.

«Сніжна і багатоущельна» гора Олімп вважалося помешканням дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом. Громовержець Зевс став царем богів і людей, Посейдон – морів, джерел і вод, Аїд – похмурого підземного царства. Гера – дружина Зевса – була покровительницею шлюбу і сім'ї, одна сестра Зевса – Деметра – богинею родючості, інша – Гестія – покровительницею домівки. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам.

Згідно з міфом, Афіна з'явилася з голови Зевса у повному бойовому одяганні – в шоломі і панцирі. Богом війни був Арес. Гермес – спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушачої флейти. Артеміда спочатку була богинею родючості і покровительницею тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровительницею жіночої цнотливості і охороницею породілля. Аполлон – брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, що втілюється його супутницями – дев'ятьма музами. Ще одна дочка Зевса – Афродіта, що народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня любові і краси. З античних зображень Афродіти найбільш відомі: Афродіта Кнідська роботи Праксителя (IV с. до н.е.) і особливо Афродіта Мілоська (II с. до н.е.), які знаходяться в парижському Луврі. Чоловіком Афродіти був бог – коваль Гефест. Діоніс – найвеселіший із богів, заступник виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучливі свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських існувала безліч інших (по перевазі – місцевих, локальних) богів, що мали свої функції.

Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганблять цих богів. Вони їдять і п’ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають. Давні греки вважали, що світ сам по собі вічний і не потребує творця (ця ідея потім була сформульована в давньогрецькій філософії). Олімпійські боги не були творцями світу, вони захопили готовий світ і поділили цого між собою. Вони нічого не роблять, а керують світом і банкетують. Із олімпійських богів лише один бог Гефест був ремісником, він – покровитель ковалів. Башня землеробства – Деметра, бог скотарства – Діоніс, бог пастухів – Пан, за уявленнями греків, на Олімпі не живуть. Такий поділ богів відображає цілком реальний процес відокремлення розумової праці від фізичної, який відбувся на цей час у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві.

Боги в уявленні греків володіли людським виглядом, людськими бажаннями, думками, почуттями, навіть людськими вадами і недоліками. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них по красі, розуму і могутності. Особливе місце займає міф про титана Прометея – захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки. Крім міфів про богів існували легенди про героїв, найулюбленішим з яких був Геракл, що здійснив дванадцять великих подвигів. Міфи і легенди про богів і героїв складалися в цілі цикли, що стали надалі джерелом сюжетів для літератури, драматургії і скульптур.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількіть міфічних геноїв, які приборхують чудовиська, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавнтьгрецької міфології був свідченням усвідомлення їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

3. Науково-технічний розвиток в давньому Римі

500 рік до нашої ери. Рим починає експансію в Італії. В 474 році до нашої ери етрусків, від яких римська культура взяла так багато, було витіснено римськими військами з Кампанії. 444 рік до нашої ери став роком запровадження військового трибуналу з консульською владою. А в 377 році до нашої ери навколо Рима була збудована стіна для захисту від ворогів, які нагадали про себе захопленням та спаленням міста. Говорячи про подальший розвиток римської культури, не можна не згадати про прокладення знаменитої Аппієвої дороги, що розпочалося в 312 році до нашої ери, акведук Аппія Клавдія тощо. Але зупинимося на більш “світських” речах, що і буде вирізняти культуру Риму епохи республіки від культури попередніх етапів розвитку. Перетворення Риму на велику середземноморську державу справило вплив на ідеологічне життя римського суспільства.

Вплив грецької культури сприяв поширенню освіченості у верхніх шарах суспільства й загальному культурному зростанню. Навколо одного з найбільших політичних діячів того часу – Сціпіона Еміліана створюється гурток, до складу якого входять філософи й письменники. Серед них найпомітніше місце належить знаменитому грецькому історику Полібію та грецькому філософу Панетію. Обидва вони проповідували вчення стоїків, пристосовуючи його до потреб і запитів римського суспільства.

В 1 – му столітті до нашої ери спостерігається ще більш широке поширення елліністичних впливів, причому в філософії та мистецтві вони стають домінуючими. Одночасно з цим в римському суспільстві йде процес їх творчої переробки.

У греків римляни запозичили і наукові досягнення. Так, Цельс узагальнив досягнення елліністичного лікарського мистецтва. Астроном Сосиген з Єгипту виконав обчислення для проведеної Цезарем реформи римського календаря. Але одночасно розвивалася й чисто римська наука. Найпомітнішим її представником був Марк Теренцій Варрон, який уклав енциклопедію наук і виконав дослідження римської побутової і релігіозної старовини, римського театру, латинської мови.

Старе римське право не зазнало корінних змін, а лише було уточнене й розширене преторами, які перед вступом на посаду в спеціальних едиктах публікували свою програму розв’язання тих чи інших юридичних казусів. Значний вплив на римське право мало законодавство провінцій, з якими постійно контактували римляни. Це призводило до спрощення ведення процесів і порядку угод з купівлі – продажу, займу, оренди, тощо. Були розширені права власників на майно, яке не було їх власністю в старому римському смислі, наприклад, права римських громадян на захоплені провінційні землі. Розроблялося поняття юридичної особи. Такими юридичними особами спочатку були визнані муніципії, а пізніше і колегії.

Рим було гігантське багатонаціональне місто, яке у людей, що мешкали в ньому, створювало враження, ніби вони є мешканцями ойкумена – центра цивілізованого світу.

В I – II століттях нашої ери велика кількість міст у своєму архітектурному стилі намагалися наслідувати приклад столиці – Риму. Їх прикрашали прекрасними храмами місцевих і загальноімперських божеств, палацами, базиликами, портиками для прогулянок, а також громадськими будівлями і будівлями для розваг – театрами, амфітеатрами, цирками. В амфітеатрах проходили вистави – травля звірів, бої гладіаторів, публічні страти. У цирках відбувалися перебіги на запряжених четвірками коней колісницях – квадригах. Амфітеатри ж, окрім відомого римського Колоссея (Колізея), що був споруджений у 80 році та вміщав до 50 тис. глядачів, збереглися у Парижі, Арле, Вороні, Капуї, Помпеях, Пулі, Тобурі, Тунісі тощо. Всі ці споруди і будівлі прикрашалися витворами мистецтва – рельєфами, статуями тощо. В I – II століттях. нашої ери міські вулиці були вимощені каменем, мали підземну каналізацію та гігантські водопроводи – акведуки. Центральні площі всіх міст (ці площі називалися агорами на Сході й форумами на Заході) були прикрашені численними портиками, храмами й базиликами. На інших площах споруджувалися тріумфальні арки і кінні статуї правителів.

Особливою розкішшю відрізнявся сам Рим. Тепер він мав декілька форумів. До найдавнішого форуму часів республіки імператори приєднали ще ряд нових. Найбільш величним був форум Траяна. Величними спорудами були і “Вівтар Світу”, який було зведено в часи Августа, мавзолей Августа, величезний купольний храм “всім богам” – Пантеон, побудований сподвижником Октавіана Августа Агріппою і перебудований у часи правління Адріана. Діаметр купола Пантеону становить 43,2 м. Особливою розкішшю відрізняється архітектурний ансамбль імперських палаців на Палатинськом пагорбі.

У цей час у всіх містах імперії поширюється культ терм – громадських бань, у яких були басейни з теплою і холодною водою для плавання, гімнастичні зали, кімнати для відпочинку. Особливими розмірами відрізнялися побудовані в Римі терми Септимія Севера (на 2400 відвідувачів) і терми Каракалли.

Прагнули не відставати від столиці й інші міста Імперії. Значним розмахом і розкішшю відрізнялися будинки і споруди великих торгівельних центрів. Навіть їх розвалини, що дійшли до нашого часу, вражають своєю величчю і розмірами. Можна відмітити колонади портиків сирійського міста Пальміра, храми Сонця в Баальбеці (Сирія) тощо. Також в Імперії велося активне прокладання доріг. В II ст. у державі існувало 372 мощені каменем дороги загальною протяжністю близько 80 тис. км. Ці дороги, на зразок сучасного шосе, будувалися по прямій лінії, по боках їх були викопані канави для стоку води, через ріки і глибокі яри перекидалися мости (деякі з них збереглися і використовуються й у наші часи). Найбільш відомим з них є міст, побудований в часи імператора Траяна через Дунай, цей міст спорудив Аполлодор з Дамаску. Через кожну тисячу кроків (тисячу кроків називали мілею) стояли кам'яні стовпи із вказівкою відстані до найближчих населених пунктів, до Рима. У самому Римі на форумі стояв стовп з позолоченим верхом, він вважався початком усіх доріг Римської імперії. Звідси і приказка: “Всі дороги ведуть у Рим”.

У той же час римляни спорудили чудові (як з практичного, так і з архітектурного боку) порти в містах, що мали вихід до моря. Тут споруджувалися кам'яні причали, комори для зберігання вантажів, гранітні набережні.

Крім статуй і барельєфів, будівлі і споруди прикрашалися іншими витворами малих архітектурних форм. Так, підлоги і стіни храмів, палаців, базилик і навіть маєтків багатих рабовласників були прикрашені тонкими мозаїчними орнаментами. Мозаїкою викладалися цілі картини. У північних провінціях будинки мали опалення. По глиняних трубах з печей гаряче повітря проходило під підлогою і всередині стін, створюючи всередині приміщень теплий мікроклімат.

Образотворче мистецтво у I – II століттях нашої ери у Римській імперії служило, в основному, для оформлення інтер'єрів будівель і зовнішнього оздоблення вулиць міст. Так, стіни, стелі і підлоги громадських будівель, імператорських палаців, будинків знаті прикрашалися розписом і мозаїкою. До нашого часу на Палатинськом горбі збереглася частина розписаних кімнат Лівії – дружини Октавіана Августа, а також розпису стін багатих будинків в Помпеях і маєтків у Північній Африці (в Тунісі та Алжирі). Судячи по цих та інших розписах, римляни прикрашали будинки орнаментами, в яких переважали рослинні елементи (листя і гілки різних рослин, квіти), іноді виписувалися пейзажі. Подекуди митці доповнювали такі картини рамкою, яка зображала двері або вікно. Дуже часто використовувалися сюжети з грецької і римської міфології, а також жанрові сцени – полювання, збір врожаю, збирання податків.

Великого розвитку в I – II століттях нашої ери отримали освіта й наука. У Римській імперії продовжували розвиватися історичні центри наукової думки – власне Рим, Александрія, Пергам, Родос, Афіни, Карфаген, Массилія. В Александрії існували Музейон і бібліотека, в Афінах – славнозвісні філософські школи, засновані ще Платоном (Академія) і Арістотелем (Лікейон). Великими культурними центрами залишалися Пергам і Родос, куди приїздили діти римської знаті завершувати свою освіту. А біля міста Пергам виник крупний науково – медичний центр – Асклепіон.

Тепер, власне, про наукові досягнення. У другій половині I ст. Пліній Секунд написав велику “Природну історію”, яка була першою енциклопедією з фізичній географії, ботаніки, зоології і мінералогії. У кінці I – на початку II ст. відомий римський історик Тацит у своїх двох творах “Діяння Публія Валерія Агріколи” і “Німеччина” описав побут і суспільний устрій племен Центральної Європи, які продовжували зберігати свою незалежність від Римської імперії.

У II ст. високого рівня розвитку досягла медична наука. Ще під час правління імператора Августа в Римі було створено школу для підготовки лікарів. Такі школи існували і в Малій Азії. У кінці II ст. прославився лікар Гален, який проводив досліди з вивчення дихання, діяльності спинного і головного мозку.

Нарівні з природними науками набули подальшого поширення астрономія та астрологія, але тут успіхів було не так багато, як в інших областях знань. Так, Клавдій Птолемей відмовився від геліоцентричної теорії Арістарха Самосського. Замість її він запропонував теорію, згідно з якою центром Сонячної системи була Земля, а Сонце й інші небесні тіла оберталися навколо неї. Пізніше ця теорія була запозичена християнськими теологами і стала основою середньовічного розуміння устрою Всесвіту.

Висновок

У розумінні сучасної науки античність – це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму – від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III – II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.).

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури – освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

В культурі V ст. до н. е. спостерігається поєднання традиційних рис, висхідних до архаїчної і ще більш раннім епохам, і абсолютно інших, породжених новими явищами в соціально – економічній і політичній сферах.

Найважливіший новий чинник, що зробив найбільш значний впливів на хід культурної еволюції в це століття, консолідація і розвиток поліса, особливо демократичного. Не випадково найбільш яскраві твори матеріальної і духовної культури народжувалися саме в Афінах. Грецька культура стала однією з найрозвиненіших культурних систем стародавнього світу. Три найважливіших особливості додають їй винятковий характер: повнота, різноманітність і відома закінченість складових частин культури (літератури, мистецтва, філософії); її гуманістична спрямованість; великий внесок греків в скарбницю світової культури, створення шедеврів, що збагатили культурну творчість подальших поколінь і що міцно війшли в народів Середземномор'я і Європи.

Культура греків передусім створювалася на базі передового способу виробництва, рабства класичного типу. Грецька рабовласницька економіка створювала достатні матеріальні можливості для культурного розвитку. Пануючий клас рабовласників, що складається з власників відносно невеликих маєтків, майстерних, кораблів, повинен був брати діяльну участь в організації виробництва.

Людяні, пройняті гармонією образи грецької міфології стали ґрунтом для розвитку древньогрецького мистецтва. Міфологія древніх греків надала вирішальний вплив на формування древньоримськоі міфології і релігії. В епоху Відродження вона була активно включена в європейський культурний процес. Досі до неї не слабшає і науковий, і пізнавальний, і естетичний інтерес.

Римська рабовласницька держава являла собою вищу за грецькі міста – держави ступінь історичного розвитку. Відповідно культура Стародавнього Риму мала вирішувати завдання нової історичної доби. Світосприймання римлян було більш тверезим й практичним, ніж поетичне світосприйняття стародавніх греків.

Список використаної літератури

1. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М.: Мысль, 1987. – 348 с.

2. Богомолов А. С. Античная философия. – М.: изд – во МГУ, 1985 – 368 с.

3. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. – М.: Высшая школа, 1988. – 496 с.

4. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. – М.: Юрайт, 1998. – 669с.

5. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. – М.: Искусство, 1990. – 319 с.

6. Історія світової культури. – Либідь, 1994. – 320 с.

7. Энциклопедия для детей. – Т.6. – Религии мира. 4.2. – 3 – е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999. – 688с.

8. Энциклопедия для детей. – Т. 7. – Искусство. 4.1 – 2 – е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999. – 688с.