Активна діяльність як об’єкт вивчення філософії

Практика як філософська категорія

Подання про всесилля розуму, про його автономність і самодостатність, субстанціальності, говорячи філософською мовою, що одержала своє найбільш радикальне вираження в навчанні Гегеля, формується й розвивається в духовній атмосфері Нового часу й Освіти, що коли звільняється від усяких зовнішніх авторитетів і традицій розум стали розглядати в якості достатнього (а не тільки необхідного) фактора, що визначає можливість перетворення реального життя по канонах цього "проясненого" розуму. Особливе значення в цьому зв'язку знайшло філософське поняття практики як перетворюючий мир діяльності. У загальному контексті розвитку філософської думки це поняття варто розглядати в руслі руху від класичної філософії Нового часу й Освіти з її ідеологією автономності людського розуму, свідомості й самосвідомості в напрямку філософії, що підкреслює вмикання свідомості й пізнання в буття людини у світі, примат цього буття і його безпосередніх форм перед рефлексивними формами свідомості.

Всю практичну діяльність по зміні й перетворенню природи, соціуму й власної життєдіяльності людина здійснює в співробітництві, у кооперації з іншими людьми. Тому відносини людей як суб'єктів практичної діяльності до перетворень ними реальності (суб'єкт-об'єктні відносини) завжди припускають також відносини реальної взаємодії людей у процесі цього перетворення (суб'єкт-суб'єктні відносини). Само зміна людини в процесі практики зв'язано, таким чином, не тільки з розвитком можливостей його діяльності в зовнішньому предметному світі, але й з розвитком відповідних навичок відносини до інших людей, культури спілкування. Практика завжди зв'язана, далі, з певними формами свідомості й пізнання, які не тільки закріплюють досягнутий нею рівень, але й забезпечують її розвиток.

Таким чином, практика як специфічно людський спосіб буття у світі являє собою діяльність, що має складну системну організацію. Вона містить у собі: 1) реальне перетворення наявної людині дійсності, 2) спілкування людей у процесі й із приводу цього перетворення й 3) сукупність норм і цінностей, які існують у вигляді образів свідомості й забезпечують цілеспрямований характер практичної діяльності.

Виділені моменти не є якимись компонентами практично-перетворювальної діяльності людей. Кожний з них припускає інші й включає їх як передумову й умову власного існування. Звичайно, зміна реальних обставин виступає інтегруючим фактором, що визначає специфіку практики, однак воно неможливо без інших її моментів, що породжують.

Вихідна форма практики, що є передумовою всіх інших видів життєдіяльності людини, - це, безсумнівно, матеріальна, виробнича діяльність, спосіб виробництва матеріальних благ. Вище вже відзначалося, що тварини як би вписані в певну "екологічну нішу", тобто в той спектр навколишніх природних умов, у якому вони можуть жити й еволюціонувати в якості певного біологічного виду. Форми їхнього поводження складаються на основі тих вихідних можливостей, які визначаються будовою тіла тварини, його природними органами. Та обставина, що можливості реальної взаємодії тварин із зовнішнім миром обмежені особливостями їхньої тілесної організації й формами їхнього пристосувального поводження, визначає і їх інформаційні, пізнавальні можливості. Тварини відчувають, сприймають, представляють мир лише в тій мері, у якій речі, властивості й відносини навколишнього світу мають для них прямій або непрямий біологічний зміст.

Уживання природних предметів як знаряддя й навіть їхнє виготовлення за допомогою природних органів тіла в принципі властиво тварині. Звичайно, про знаряддя у тварин можна говорити тільки в досить умовному змісті, але проте це факт, твердо встановлений наукою. Багато тварин користуються природними предметами для добування їжі, з метою оборони, для будівництва жител і т.д. - коротше кажучи, для задоволення своїх життєвих потреб.

Те, що відрізняє людини від тварини, - це не саме по собі вживання або навіть виготовлення знарядь, а створення системи штучних засобів і знарядь перетворення дійсності, що відтворюється в процесі історичного розвитку людства й передається від покоління до покоління як особлива культурна реальність. Саме формування такої системи відносин до миру, коли людина ставить між собою й миром певні штучно створені (і відтворяться при переході від покоління до покоління) знаряддя й засобу впливу на дійсність, і дозволяє говорити про специфічно людські форми праці.

Трудова гарматна діяльність виникає історично в процесі становлення людства як специфічний спосіб задоволення життєвих потреб. Однак у своєрідності цього способу закладені можливості розвитку принципово нового типу буття у світі, що відкриває перспективу подолання диктату навколишнього середовища стосовно людини.

Прориваючи вузькі рамки пристосування до середовища, вириваючись із успадкованої від тваринних предків "екологічної ніші", людина - завдяки виробництву штучно створених засобів і знарядь - у принципі виявляється здатним на універсальне практично-перетворювальне відношення до миру. Ця універсальність, "відкритість" реального відношення до миру по суті не ставить якого-небудь заданої межі пізнавальним можливостям людини. Опосередковуючи своє відношення до дійсності штучно створеними знаряддями й засобами її перетворення, людина у своїй пізнавальній діяльності виділяє об'єктивні, що не залежать від його біологічних потреб властивості й зв'язку реального миру. Тобто людина здатна пізнавати мир так, як цей мир існує по своїх об'єктивних законах. І в цьому складається його відмінність від тварини, що сприймає мир остільки, оскільки явища й предмети цього миру можуть служити засобом задоволення його життєвих потреб.

Створені людиною штучні знаряддя й засоби перетворення навколишньої реальності є свого роду "неорганічним тілом", "другою природою" людини, що дозволяє йому втягувати в сферу практики всі нові шари дійсності. Удосконалюючи, навколишній світ, люди будують нову реальність, проривають обрії буття.

Принциповою особливістю практично-перетворювальної діяльності як специфічної форми буття людини у світі є її відкритість перед особою людини об'єктивної реальності, що завжди перевищує наявні в неї можливості по її освоєнню, а також необмежена можливість розвитку нових способів і засобів взаємодії з нею. Досягнення цієї відкритості, здатності людини до розвитку, подоланню досягнутих меж безумовно було пов'язане з виникненням і розвитком засобів практичного впливу людини на навколишню його дійсність.

Разом з тим при всіх перспективах і можливостях своєї активної практично-перетворювальної діяльності людина залишається в межах реального матеріального світу й не може не погоджувати свою діяльність із його об'єктивними законами. Можливості творчої діяльності в реальному матеріальному світі завжди опираються на використання його об'єктивних закономірностей.

Цей момент особливо важливий і актуальний у цей час, коли стає усе більше очевидної згубність наслідків суб'єктивістського активизму людини стосовно навколишньої природи, до миру в цілому, до природи самої людини. Розуміння органічної єдності й взаємозв'язку людської активності стосовно навколишнього світу й розуміння залежності людини від цього миру, його вписаності в цей мир, його обумовленості миром є необхідною умовою для усвідомлення відповідальності людини перед навколишнім світом і перед самим собою.

Трудова матеріально-виробнича діяльність зіграла гігантську роль у становленні людства, його культури, суспільних відносин. Вона зробила потужний вплив на формування свідомості й психіки людини, насамперед так званих вищих психічних функцій, мислення, волі, пам'яті, специфічно людські властивості яких багато в чому визначаються особливостями трудової виробничої діяльності, зокрема тими формами кооперації й спілкування, завдяки яким тільки й можливий праця.

Разом з тим було б невірно робити єдиним вірним цей вплив на зовнішню природу в процесі трудової матеріально-практичної діяльності як унікальний фактор становлення й розвитку "феномена людини". Це спричиняє інтерпретацію активно-перетворювального початку в дусі необмеженої експансії людини, його панування над миром. Тим часом людина стала людиною не тільки й, може бути, не стільки завдяки здатності впливати на зовнішню природу, скільки на основі виховання, самодисципліни, керування своїм поводженням. У контексті аналізу практики як філософської категорії варто спеціально підкреслити, що ця самозміна, самовдосконалення, перетворення "внутрішньої природи" людини аж ніяк не є чимсь менш практичним, менш реальним, якщо завгодно, менш "предметним", чим матеріально-виробнича діяльність, що розгортається в умовах сучасної цивілізації у відтворення техніки, у техногенну діяльність. У зміст поняття практики повинні входити всі види людської життєдіяльності, спрямовані на зміну й розвиток реальних умов існування людини - різні види соціальної практики, діяльність по навчанню й вихованню, науково-експериментальна діяльність, спорт і т.д.

У сфері реально-практичного відношення людей до миру - до природи, суспільству, іншим людям - формуються вихідні стимули розвитку всіх форм людської культури. Створювані в культурі - і в матеріальному виробництві, і в регуляції відносин між людьми в суспільстві, і, нарешті, у науці, мистецтві, філософії - способи діяльності виникають по суті своєї як відповідь на певні проблеми й завдання, пов'язані з відтворенням людського існування в навколишню людину реальному світі. Навіть, здавалося б, у далекі від реального матеріального існування людини формах культури завжди можна виявити їхніх земних корінь, вихідні, відправні "крапки їхнього росту" на ґрунті реальних проблем людського буття. І лише в ході наступного засвоєння цих сформованих форм культури й розвиваються в їхніх рамках способів діяльності можуть виникнути передумови для ілюзорного подання про їхню повну незалежність від практики реального життя. У дійсності, однак, їхній зв'язок із практикою в цілісності різних форм людської життєдіяльності ніколи не припиняється, завжди існує маса явних або неявних каналів цього зв'язку.

Таким чином, клініка функцію практики стосовно всієї системи людської діяльності в різноманітті її форм і різновидів варто зв'язувати насамперед з тим, що в можливостях практично-перетворювального впливу людства на навколишній його мир накопичуються, одержують своє втілення, своє реальне вираження підсумки й результати культурного будівництва людства, розвитку всіх способів діяльності, сформованих у процесі цього культурного будівництва. Практика є їх відправною "крапкою росту" і тим "бруском", на якому вигострюється їхня ефективність. Практичне освоєння дійсності, здатність перетворити реальність в "життєвий мир" людини, у середовище його перебування виступає мірилом творчих здатностей людства й ступеня його розвиненості.

Разом з тим, якщо виходити з того, що на діяльно-практичному відношенні до миру заснований весь культурний розвиток людини, його вдосконалювання, те й категорія практики наповнюється глибинним гуманістичним змістом. Вона виявляється органічно пов'язана з поданнями про історичні долі людини й людства, про його відповідальність перед миром і самим собою, перед майбутніми поколіннями. Принципові границі й можливості розвитку людини визначає не сама по собі навколишньої людини дійсність, не які-небудь зовнішні сили, а динаміка практично-перетворювальної діяльності, що розширює спектр умов природного існування людини, удосконалює соціальне середовище його перебування й створює умови для його духовного розвитку.

Діяльність як закрита система

Отже, на основі практики формується той діяльно-творчий спосіб відносини до дійсності, що у принципі виходить за рамки пристосувального поводження. Він визначає розвиток всієї матеріальної й духовної культури людства, всіх форм суспільної життєдіяльності людини, вона по суті відкриває можливості необмеженого вдосконалювання людини і його способів взаємини з дійсністю.

Реальні можливості людської діяльності, зрозуміло, історично обмежені, відносні, "кінцеві". Але в самій її сутності не закладений який-небудь заданий ззовні межа, крім того, звичайно, що людина в будь-якій перспективі його вдосконалювання вписаний в його универсум, як би філософськи не інтерпретувався останній.

Діяльність, що припускає соціокультурні підстави, передумови й теорії, може здійснюватися й здійснюється на двох рівнях, якщо завгодно, у двох режимах. Це в першу чергу діяльність, пов'язана з освоєнням, використанням, застосуванням вироблених в історичному розвитку соціокультурних способів зміни й перетворення дійсності, зафіксованих у певних установках, нормах, програмах, які задають деяку парадигму діяльності. Це поняття, узяте з методології науки, було визначено американським істориком і філософом науки Т. Кунем насамперед як типове рішення завдань у сфері наукового дослідження. У цей час воно широко вживається для характеристики чітко фіксованих способів дій у всіляких сферах людської життєдіяльності. Діяльність, засновану на використанні, застосуванні наявних способів і норм, можна, таким чином, назвати діяльністю в рамках певної парадигми або діяльністю. Оскільки вихідні підстави парадигми обумовлюють певний спосіб відносини до миру й тим самим спрямованість діяльності, її цільові орієнтири, діяльність виступає як доцільна зміна й перетворення дійсності.

Орієнтація діяльності охарактеризованого вище типу на чітко фіксовані способи, норми, цільові орієнтири дозволяє охарактеризувати даний тип діяльності як закриту систему. Ця "закритість" зближає її із властивим тваринним вітальним поводженням, оскільки й там і там має місце активність у рамках заданих передумов і орієнтирів. Завдяки заданості, "закритості" своїх відправних передумов діяльність несе в собі безсумнівні риси адаптивного, пристосувального поводження, що досить чітко проявляється в орієнтації на прийняті в навколишнім соціальному середовищі звичаї, правила, традиції. Необхідно, однак, пам'ятати, що всі ці звичаї, правила, традиції, проходження яким може носити характер соціокультурного автоматизму (так зване "традиційне поводження", по класифікації німецького соціолога М. Вебера), задані все-таки не природою на відміну від вихідних передумов адаптивного вітального поводження, а є завжди результатом культурної творчості на певному етапі його історичного розвитку. Сприйняття соціокультурних норм як природного непорушного безальтернативного "порядку речей" являє собою ілюзію суспільної свідомості, що виникає в результаті стійкого відтворення традиції.

Говорячи про "закритий" характері діяльності по застосуванню заданих соціокультурних норм і способів, не слід далі перебільшувати момент пасивності сприйняття й відтворення відповідної установки, норми, способу дії. Реальна дія застосування заданої норми, наявного "алгоритму" дії завжди припускає деяку єдність репродуктивного й продуктивного моментів, самостійності, активності суб'єкта, що застосовує дану норму, даний спосіб дії. Ще Кант указував на те, що застосування заданої розумом розумової норми в конкретній ситуації реального пізнавального акту обов'язково повинне припускати деяку спонтанну активність живого інтелекту, що німецький мислитель називав "здатністю судження".

Таким чином, "закритість" діяльності по застосуванню наявних засобів і норм відносини людини до миру носить все-таки відносний характер. Здійснення цієї діяльності завжди припускає активність її суб'єкта в рамках прийнятої парадигми, якщо завгодно, творче застосування й розвиток закладених у ній можливостей.

Було б великою помилкою якось недооцінювати або принижувати роль діяльності в житті людей. Усяка соціокультурна робота, будь те в сфері суспільних відносин, в економіці, політику, військовому справі, техніку, науці, мистецтві, здійснюється в рамках певних парадигм із досить чітко фіксованими нормами, передумовами й підставами. Їхнє формування й твердження в суспільстві - результат довгої, складної й напруженої роботи. Духовна дисципліна діяльності являє собою необхідну умову існування й функціонування культури. І разом з тим завжди існує небезпека окостеніння, догма парадигми, що перетворює її в гальмо соціокультурного розвитку. Це відбувається тоді, коли її підстави й передумови перетворюються в щось непорушне, безальтернативне, що виключає можливості інших варіантів підходу. Від такий догми, що закріплюється егоїстичним соціально-груповим інтересом носіїв певної парадигми, не застрахований жоден вид соціокультурної діяльності, у тому числі й науки. Винятково важлива тому принципова філософська установка, що виходить із того, що будь-які вироблені в ході культурно-історичного розвитку підстави, передумови й норми миро відношення людей, що визначають відповідний вид їхньої діяльності, завжди носять відносний, "кінцевий" характер і можуть бути перевершені в більш глибокій, повній і широкій перспективі відносин.

Діяльність як відкрита система

Традиційний же філософський зміст поняття волі припускає здатність будувати й здійснювати свою програму дії, реалізовувати свої творчі конструктивні потенції, переборюючи тиск перешкоджаючої цієї реалізації факторів, будь те зовнішнє природне середовище, соціальні порядки, егоїстичні інтереси оточуючих людей або власна особистісна нерозвиненість. Воля пов'язана з розширенням обрію свого відношення до миру й до самого себе, з можливістю "уписуватися" у більше повні й багаті контексти буття.

Вся історія людського суспільства, матеріальної й духовної культури являє собою процес розгортання, реалізації діяльно-творчого відношення людини до навколишнього його миру, що виражається в побудові нових способів і програм діяльності. Якщо взяти матеріальне виробництво, то люди у свій час зробили перехід від господарства, що привласнює (полювання й рибальства) до виробляючого господарства (землеробству й тваринництву), далі від ремесла й мануфактури - до великого машинного виробництва; у цей час здійснюється перехід до постіндустріального інформаційного суспільства, характер і наслідки якого нам зараз ще важко представити. У своєму громадському житті людство пройшло довгий і драматичний шлях зміни типів соціального пристрою, з якими зв'язане перебудова всього укладу життя людей в економічній, політичній і ідеологічній сферах. У духовній культурі творча здатність до ламання старих програм діяльності й створенню нових її форм проявляється (якщо взяти як приклад науку) у наукових революціях, що приводять до створення нових наукових картин миру й пов'язаних з ними нових ідеалів і норм наукового пізнання, у мистецтві - у створенні нових стилів, нових видів мистецтва й т.д.

Література

1. Арефьева Г.С. Общество, познание, практика. - М., 1988.

2. Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. – М., 1975.

3. Поппер К. Логіка й ріст наукового знання. - К, 1987.

4. Франк С.Л. Реальність і людина. - К, 1997.

5. Холл К, Линдсей Г. Теорії особистості. - К., 1997.