Гуманізм і гуманітаризм: спільне і специфічне

Вважається майже загальноприйнятим, що виникнення гуманізму в своїх філософських витоках пов'язане з Просвітництвом — новою ідейною установкою на розуміння самої людини як історичного діяча. Гуманізм став візиткою епохи Просвітництва. Значною мірою це правильно.

Водночас питання «гуманізму» для філософів, які добре знають філософську традицію, не стає глобальнішим, ніж проблема уявлень про статус людини в різних світських і релігійних моделях світорозуміння, в різних філософських теоріях і системах ще із стародавніх часів. Стародавній гуманізм (без визначення цього поняття) є у філософських системах Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Епікура, Лукреція, Перикла, Протагора та інших мислителів Стародавньої Греції та Риму. Хоча гуманізм у цих суспільствах ще не став загальноприйнятим світоглядом та ідеологією суспільного розвитку, але проблеми людини і людства різною мірою в них обговорювалися.

Традиційне суспільство несло в собі зародок гуманізму. Але в жодному конкретному суспільстві (Стародавня Греція, Рим, Стародавній Єгипет, Персія, Вавилон та інші) гуманізм не оформився навіть у стійку філософську або суспільно-політичну течію, де б людина розглядалася як мета розвитку, як «міра всіх речей». Тому й поняття гуманізм не оформилося як викінчене, вплетене в систему категорій суспіль­ствознавства. В одних філософських системах людина наближалася до «людини гуманістичної» (як людина духовна, людина — носій прекрасного і моралі), в інших вона трактувалася як «бог серед тварин» і «тварина серед богів» (стародавні міфи про Олімп), де духовне, розумне надано їй богами. У проміжках між цими крайнощами існували змішані системи. Дещо змінилося в суспільствах, де почала домінувати авраамістична релігійна традиція (іудаїзм, християнство, іслам). Традиції конфуціанства і буддизму мають інші витоки і потребують спеціальних досліджень. Якраз в авраамізмі (усі три релігії побудовані повніше або значною мірою на стародавніх іудаїстських текстах, хоча християнство та іслам — це своєрідний протестантизм щодо класичного іудаїзму) ми зустрічаємося вже з більш-менш стійкими виявами гуманізму, оскільки людина роз­глядається як творіння Бога. Не випадково гуманізм сильніше розвинувся в Західній і Центральній Європі, де поширилася католицька версія християнства, яка була найближча до семітського авраамістичного духу. Православ'я негативніше ставиться до простої людини (холоп, раб і т. п.).

Відкрито про себе гуманізм заявив як світоглядна, культурно-художня течія в епоху Відродження. Заведено вважати, що ця епоха була запереченням Середньовіччя з пануванням у духовному житті релі­гійних догматів і церкви (економічне і політичне життя ми тут не аналізуємо). Дуже часто Середньовіччя і Відродження подаються як антитези. Такий деструктивний погляд на історію особливо домінував у марксизмі-ленінізмі, коли Середньовіччя вважалося «темною варварською епохою», періодом «тоталітаризму і мракобісся». При цьому «не помічали», що Відродження відбулося при підтримці тієї ж католицької церкви, яка замовляла твори, що сьогодні розглядаються як культові для Відродження (твори да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тиціана, Веласкеса, Гойї та інших), відкривалися університети (в містах Болонья, Париж). Хоча не можна, безумовно, забувати про інквізицію і про боротьбу церкви з позитивною наукою. Отже, сучасний культ Відродження як епохи розвитку мистецтва, науки та філософії того періоду і повне заперечення ролі авраамізму в розвитку сучасної цивілізації варто розглядати обережніше через антагоністичне і неантагоністичне зняття суперечностей, а діалектичний закон заперечення вимагає зняття антитез як створення нової якості. Поступово релігія (і церква) та наука знайшли шляхи відносно мирного співіснування. Марксизм-ленінізм був налаштований до західної суспільної науки більш вороже, ніж католицька релігія. А скільки мільйонів «власних Джордано Бруно» було знищено в СРСР та країнах «народної демократії», важко сказати точно. Виважений підхід до розвитку гуманізму в католицькій і протестантській Європі дає підстави зробити деякі попередні висновки:

• по-перше, справді, ми маємо справу з реальним дуалізмом: традиційне суспільство Середньовіччя, яке трансформувалося в буржуазне суспільство, де позиції католицької та протестантської церков збереглися в суттєво зміненому вигляді, але мають значний духовний, політичний і морально-побутовий вплив; і антитрадиційне, модерністське технократичне суспільство, де традиції Відродження зберігаються в позитивній суспільній науці, яка вільна від теологічного впливу. Обидва «суспільства» — традиційне і антитрадиційне — це дві сторони однієї медалі сучасного західного суспільства;

• по-друге, синхронно з католицькою і протестантською Європою існували традиційні суспільства на основі православ'я, іудаїзму, ісламу, які були під більшим впливом релігійних догматів і церкви, де гума­нізм як духовна, культурна, філософська течія практично не пробив собі дорогу самостійно. Так, у країнах Арабського халіфату зафіксовані лише поодинокі випадки появи гуманістичних ідей, і ще донині ми спостерігаємо сплески традиціоналізму фундаменталістського спрямування, який ставиться вороже і до досягнень Відродження, і взагалі до західноєвропейської культури. Окремо стоїть Московія, а потім Російська імперія («третій Рим»). Тут гуманізм сприймався вороже, а церква була базою боротьби з гуманізмом, чи то він був російського, чи західного походження. Тільки Петро І ліквідував домінування православної церкви в духовному і культурному житті, і Відродження прийшло в Росію із Західної Європи, передусім з Італії, а також і через Україну (особливо в царині науки і освіти).

Крім того, в епоху Відродження гуманізм поступово проникає в духовні догмати католицької і протестантської церков. Наприклад, у Фоми Аквінського людина піднімається над видовим буттям не тільки високими намірами, вірою й діями, а й моральною гідністю. Вона і в житті, і після смерті залишається людиною. Вона не може бути «обожненою». Фактично це і є гуманізм, але в схоластично-догматичному вигляді.

Отже, теза про те, що гуманізм формувався як заперечення традиційного суспільства й релігії, не зовсім правильна. Якби гуманізм не існував у зародкових формах у традиційних суспільствах і світових релігіях, то він би не розквітнув в епоху Просвітництва, яка була частково революцією свідомості, але ще не стала революцією ні у формах власності, ні у виробничих відносинах, ні в політичному житті. Феодалізм, панування церкви в суспільному житті спокійно співіснували з Просвітництвом як формою мислення і творчої діяльності. Якщо останні заходили в сутнісний конфлікт з феодальними відносинами і церквами, то у феодалів і церков було достатньо засобів, щоб зламати, заборонити діяльність учених, митців, літераторів. Виважений підхід до Просвітництва показує, що, хоча в ньому були революційні моменти, він по суті був реформаторською течією, яка могла існувати тому, що інтереси феодалів та інтелектуалів частково збіглися на ґрунті протидії всевладдю церкви. Самі католицька і православна церкви з їхнім прагненням поставити себе над владою (і навіть над імператорами та королями) підштовхнули феодалів на дії, спрямовані на обмеження влади церков. Діячі Просвітництва допомагали в цьому феодалам, які здійснили жорсткі кроки щодо обмеження влади Папи Римського (захоплення папського престолу і маніпуляція виборами пап, авіньйонський полон пап і т. п.) і патріарха московського (ліквідація цієї церковної посади Петром І і передача контролю над церквою Священному Синоду, який був підконтрольним російським імператорам). Інші православні патріархати (в тому числі Константино­польський) ще раніше втратили більшу частину своїх впливів, а протестантські церкви не претендували на контроль над світською владою.

Тому Відродження більшою мірою є реформістським рухом, який не був спрямований на повну десакралізацію світу, а навпаки, — на подолання нежиттєвих моделей мислення середньовічної схоластики і на підпорядкування релігії та церкви інтересам влади (спочатку феодальної, а потім буржуазної). Еліта Відродження бачила «новий час» як повернення до одухотворення світу, звільненого від відчужених кайданів схоластики, наближення людини до Бога більш близького і зрозумілого (особливо в протестантизмі). «Еллінізм» Ренесансу є деяким поверненням до дохристиянської культури, коли боги спілкувалися з людьми і могли мати спільних дітей — героїв, а в християнстві бачилося продовження грецької цивілізації як більш людяної, ніж в епоху Середньовіччя. Нове відкриття Європою давньогрецької культури, філософії, міфології приходило як олюднення середньовічного світогляду, мистецтва, науки, освіти. Це і було народження середньовічного гуманізму на діалектичній основі — як розвиток на новому історичному ґрунті натурфілософії, суспільної науки в цілому. Негатив візантизму як тоталітарного суспільства, сатрапії, був більше успадкований православ'ям Московії та її царями.

Отже, неупереджений аналіз Відродження дає нам підстави зробити два висновки: по-перше, гуманізм повернувся не просто як заперечення середньовічної антропології, а як її подолання шляхом заперечення згідно з законом діалектичного мислення, не як чиста революція, а як консервативна революція у формі реформізму, де революція і еволюція поєднані; по-друге, гуманізм повернувся у двох формах: а) раціонального, світського гуманізму на базі науки; б) ірраціонального релігійного гуманізму на базі модернізації католицизму і протестантизму. Ці дві форми гуманізму розвивалися паралельно або заходили в суперництво. Для характеристики гуманізму обох форм існує критерій — чи стоїть людина в центрі картини світу і що взагалі розуміється в кожному конкретному випадку під категорією «людина». Ідеалом раціоналістичного, світського гуманізму є людина як центр світу, міра всіх речей, а ЇЇ розвиток — як мета суспільного розвитку. Людина в такому баченні є не тільки окремою особистістю, а й траєкторією розвитку суспільства. Теоцентричний Всесвіт (у центрі — Бог) перетворюється на антропоцентричний (у центрі — людина). Ірраціональний релігійний гуманізм бачить людину стражденну, приречену завжди залишатися такою, якою вона є, але яка має шанс наблизитися до Бога («рай») моральним удосконаленням, добрими діями щодо церкви та інших людей, дотриманням релігійних догматів. Тому, коли йде мова про гуманізм як світогляд, напрям розвитку суспільства, науки, освіти, виховання, потрібно задати додаткове запитання: власне про який вид, тип, форму гуманізму йдеться, і залежно від уточненої відповіді будувати подальші моделі, теорії, концепції. В цьому разі стає зрозумілим — абстрактного гуманізму не буває. Є конкретний тип, форма гуманізму, який будується на конкретній світоглядній основі.

Спробу поєднати раціоналістичний та ірраціоналістичний гуманізм здійснив марксизм-ленінізм. І це дало не абстрактну, а утопічну форму гуманізму. Суть цієї спроби полягала ось у чому: по-перше, «культ людини» було поставлено в центр марксистської доктрини. Але водночас було визначено мету формування «людини комуністичної», а для цього була запозичена ідея «комунізму» з перших християнських комун, монастирів, де було спільне майно і зрівнялівка в задоволенні життєвих потреб (звідси — ідея комунальних квартир, кухонь, туалетів у будинках радянської доби до середини 60-х pp. XX ст., мрія Хрущова про те, щоб селяни не мали присадибних ділянок, худоби, а міські жителі харчувались у великих їдальнях, обслуговувались у великих побутових комбінатах і т. д.); по-друге, оскільки ідея комунізму передбачає знищення (усунення) держави, підпорядкування особи колективу, зрівнялівку в задоволенні потреб, подолання класових і групових відмінностей, різниці між містом і селом і т. д., а це виявилося утопією, то марксизм був перетворений на своєрідну релігію. Тут раціональне та ір­раціональне сплуталося. Тому комуністичний гуманізм на практиці перетворився в тоталітаризм, нехтування інтересами особи, у владу партійної бюрократії, масовий тероризм проти народу, який відмовлявся вірити в утопічну ідею і бути історичним гумусом заради збереження влади вождів.

Варто також враховувати, що всі революції XVIII — XX століть обіцяли реалізувати світогляд і принципи гуманізму і не виконували своїх обіцянок. Це не зробили ні Французька революція, ні тим па­че — більшовицька. Мабуть, утвердження гуманізму ефективніше здійснюється еволюційним, а не революційним шляхом.

У сучасному гуманізмі як людяності в світогляді та в поведінці закладено ідеї філософів античності і авраамістичний принцип, що міститься в давньоіудейських текстах, Біблії та Корані, — так зване «золоте правило поведінки». У формі заперечення воно формулюється так: «Не роби іншим того, чого б ти не бажав, щоб робили тобі». У стверджувальній формі воно звучить так: «Поводься з іншими так, як бажав би, щоб поводилися з тобою».

Визначень гуманізму дуже багато. І не варто вдаватися до дискусій з цього приводу. Найчастіше термін «гуманізм» застосовується у значенні групового або особистого погляду на життя у філософській формі або в судженнях здорового глузду як світоглядна позиція щодо ставлення до людини, ЇЇ інтересів. Найповніше визначили гуманізм 58 видатних учених, письменників, митців і громадських діячів у «Декларації світового гуманізму» (опублікована в журналі «Free inguizy» 1980 p.). Вони назвали десять фундаментальних принципів світського гуманізму: вільне дослідження; відділення церкви від держави; ідеал свободи, етика, яка базується на критичному мисленні; моральна освіта; релігійний скептицизм; розум; наука і техніка; еволюція; освіта. Світський гуманізм, писалося в цьому документі, вірить скоріше в людський розум, аніж у божественне керівництво. Скептично ставлячись до догматів церкви, світські гуманісти осмислюють людське буття в реалістичних категоріях раціоналізму, стверджуючи, що люди самі відповідальні за власну долю.

Можна дискутувати з авторами «Декларації світового гуманізму», особливо з питань принципів, але дуже важливо, що вони: а) зафіксували розмежування світського й релігійного гуманізму; б) окреслили самостійний філософський, моральний і громадянський статус світського гуманізму. Нинішні світські гуманісти, визнаючи наявність у сучасному суспільстві й сучасній філософії деструктивних тенденцій, з оптимізмом дивляться в майбутнє людства. На їхню думку, розкриття потенціальне за­кладеного в кожній людині ресурсу гуманності залежатиме і від особистих зусиль індивідів, і від держав та міжнародних організацій, які створюють умови для життя й творчості людей.

Тож світський гуманізм може розглядатися як: 1) метод дослідження; 2) світогляд; 3) система цінностей (П. Курц). Він є впливовою теорією сучасності. Водночас, починаючи з 1929 p., гуманізм виступає як організований інтернаціональний рух, який спирається на численні національні організації. Перше гуманістичне товариство Нью-Йорка було створене якраз у 1929 р. (засновник — Чарльз Френсіс Поттер). Того ж року було створене Голлівудське гуманістичне товариство (засновник Теодор Куртис Абель). У 1930 р. Г. Бушман і Е.X. Уілсон заснували в Чикаго журнал «Новий гуманіст». Саме в ньому було надруковано 1933 р. «Гуманістичний маніфест-І». У 1973 р. було прийнято «Гуманістичний маніфест-II», який суттєво розвинув теорію гуманізму. Його підписали сотні відомих науковців, митців, літераторів, зокрема три радянських учених (А. Сахаров, А. Єсенін-Вольпін і Ж. Медведев). А в 1999 р. було прийнято «Гуманістичний маніфест-2000: Заклик до нового планетарного гуманізму», який увібрав у себе оцінку нової історичної ситуації після розвалу соціалістичного табору і формування нової Глобальної цивілізації. Нині існує Міжнародний етичний і гуманістичний союз (МЕГС), який об'єднує понад 5 мільйонів членів із 90 громадських організацій з більш ніж 30 країн. В Україні діє декілька гуманістичних організацій, а в Росії в травні 1995 р. створено Російське гуманістичне товариство, яке тісно співпрацює з МЕГС.

Таким чином, сучасний гуманізм, якщо не зачіпати його організаційних принципів, є, в першу чергу, гуманістичним світоглядом, на якому ґрунтується наукова, освітньо-виховна, культурно-просвітницька і організаційна діяльність. Це також світоглядна позиція, яка пропонує людині усвідомлення людського життя як цінності й самоцінності, установка на людяність без меж. А що ж таке гуманітаризм, чим він відрізняється від гуманізму та що між ними спільного?

Гуманітаризм, гуманітарне мислення, гуманітарна наука — усі ці поняття пов'язані з поняттям гуманізму, але тільки як один з напрямів реалізації гуманістичного світогляду і гуманістичної діяльності, через засвоєння, розвиток, використання гуманітарного знання як засобу освіти, виховання людини, розвитку специфічного комплексу гуманітарної науки. Гуманітаризм, гуманітарне мислення — найважливіша сторона гуманізму, яка спирається на гуманітарні (часто говорять — на соціальні) науки, на науки про суспільство. Якщо гуманізм — це сукупність усіх поглядів, скерованих на людину і людство, то гуманітаризм орієнтований на людиноведення, на утвердження соціального знання не тільки на противагу природничому, а й як засобу творення людини як особистості.

Безумовно, є ще багато проблем у застосуванні понять «гуманітарні науки» і «соціальні науки» як синонімів. Науковцям варто приділяти більше уваги розведенню цих понять, чіткішому їх трактуванню. І така робота ведеться. В цій статті поняття «гуманітарні науки» трактується як більш широке, проте є й інші точ­ки зору. Головне, на наш погляд, бачити, що гуманітарні науки мають предметом передусім людину та її розвиток у суспільстві, а соціальні науки — суспільство, а вже потім людину як соціального індивіда. Але дискусій щодо трикутника «природничі — гуманітарні — соціальні науки» буде ще багато, і ми не претендуємо на останнє слово в них. Для нас важливою є класифікація наук на природничі та гуманітарні за предметом дослідження. Перші досліджують природу, другі — людину. Це досить умовна класифікація, оскільки людина є частиною природи. Але така класифікація широковідома, і ми нею користуватимемося.

Гуманітарна наука не тільки продукує гуманітарні знання, а й прагне гуманітаризувати всю науку через насичення негуманітарної (природничої) науки принципами і висновками гуманітарного мислен­ня задля того, щоб не зашкодити людині. Отже, гуманітаризація будь-якої науки складається з двох елементів: а) теоретичного обґрунтування і практичного творення необхідних і достатніх умов, при яких будуть виключені можливості свідомого зловживання науковими досягненнями; б) моральне забезпечення розвитку природничих наук для блага людини, доповнення цих наук емоційно-естетичним осягненням людства, щоб подолати однобічність технократизму і абсолютизацію раціонально-експериментальних способів пізнання (в тому числі — у сфері експериментів над людиною, її мозком і тілом, генотипом і навколишнім середовищем).

В ідеалі потрібна цілісність знання, взаємопроникненність природничого та гуманітарного знання за принципом сполучених посудин. Але з об'єктивних і суб'єктивних причин природничі й гуманітарні знання розірвані і розвиваються відносно самостійними шляхами. Науковий універсалізм (енциклопедизм) — у минулому. Нинішній обсяг знань і способів їх отримання породжує диференціацію не тільки в науці як соціальному інституті, а й усередині кожної природничої й гуманітарної науки. Ця диференціація виступає як усе вужча спеціалізація, інколи веде до протиставлення природничих і гуманітарних наук як «точних» і «неточних», що приносять прибуток або ні і т. д. Однак прискіпливіший аналіз показує умовність критеріїв протиставлення і штовхає до тісного зв'язку цих наук, до творчої співпраці природничників і гуманітаріїв. Крім того, відбувається взаємопроникнення природничих і гуманітарних наук за рахунок обміну технологіями та методами пізнання: математизація й моделювання, застосування спільних технологій інформатики, синтез знань про природу і людину, діалогізм наук і т. ін.

Усередині гуманітарних наук теж спостерігається динамічний процес спеціалізації. Так, в Інституті вищої освіти АПН України, де працюють філософи, педагоги, психологи, історики, філологи та ін., окремі групи дослідників починають говорити своїми «мовами» досліджень, які малозрозумілі для інших груп. Що вже говорити про класичні університети, де ведуть дослідження природничники і гуманітарії (хоч призначай двох ректорів, кожного зі свого напряму досліджень), де існує реальна суперечність дослідницьких інтересів, а формувати потрібно широко освічених фахівців. Навіть у гуманітарних ВНЗ принцип професіоналізму, що розуміється вузько, штовхає до чимдалі більшої спеціалізації кадрів педагогів, аспірантів і студентів.

Досвід проведення комплексних досліджень в Інституті вищої освіти АПН України засвідчує, що можливе поєднання зусиль спеціалістів різного профілю, застосування принципу компаративізму в широкоформатних дослідженнях, орієнтованих на цілісне розуміння людини та її взаємозв'язків з природою і суспільством, що потрібно шукати основи синхронізації економічного, політичного, культурного, етнічного і духовного процесів суспільного розвитку та координації різних напрямів наукової думки заради системного, комплексного дослідження природи, суспільства, людини.

Крім того, реалізація принципу компаративізму передбачає розв'язання проблем синтезу знань у двох напрямах: а) поєднання досягнень вітчизняної і зарубіжної науки (це потрібне і природникам, і гуманітаріям); б) підготовка спеціалістів з методології наукового пізнання, які б володіли широким комплексом гуманітарних знань (хоч і менш ґрунтовних, ніж у вузьких спеціалістів), долали недоліки вузькопрофесійної підготовки. Може, це і не вдасться повною мірою, але допомагатиме реалізації комплексного і системного підходів до предмету дослідження.

Важливим сьогодні, коли робляться спроби ввести в освіту і науку ірраціональні знання (релігійні, астрологічні, «телепатичні» і т. д.), є збереження раціоналізму як основного, надійного методу науки і освіти. Може здатися дивним, що в XXI ст. доводиться спеціально звертати увагу української наукової громадськості на процеси, які були подолані в західній науці ще в XVIII — XIX століттях. У нас у XX ст. так багато говорилося про епоху панування раціоналістичної науки, епоху розуму, що це перетворилось у штамп. При цьому СРСР та його союзники віддавали значну частину ресурсів, інтелекту на обслуговування ірраціональних, утопічних ідей і цілей. Коли ж було скинуто кайдани тоталітаризму, вождізму і моноідеологічності, розум багатьох громадян зажадав нових стереотипів ірраціоналізму й утопій, до яких він звик. Замість однієї віри стали запозичатися інші віри, замість одних утопій — інші. В умовах, коли раціоналізм науки і освіти виявився незахищеним з боку держави і громадянського суспільства, на науку, освіту, громадську думку було здійснено широкомасштабну атаку ірраціоналістів, яку підтримала «нова мода» політичного бомонду — ходити в церкви, які перед тим десятиліттями знищували ті ж партократи радянської доби, оголошувати себе постмодерністами не тільки в житті, а й у наслідуванні нетрадиційних релігій, «глибокодумно» розмірковувати про ауру, астрал, спілкування з потойбічним світом, з ворожками і т. ін.

З одного боку, це зрозуміло. В кризових соціальних ситуаціях громадська думка шукає нових орієнтирів, цінностей у нетрадиційних сферах мислення, втікаючи в ірраціональний світ віри, пророцтв, шаманства. Але чекати цього від людей, які здобули освіту в раціоналістичному XX ст., освоюють космос, використовують технології розщеплення атомного ядра і ядерного синтезу, бачать об'єктивні закони розвитку економіки та глобалізації, спостерігають за інформатизацією суспільного життя і дослідницько-освітянських процесів, є свідками клонування живих тварин тощо, — це виходить за межі норми, свідчить про соціальне та інтелектуальне безумство. При цьому не тільки в середовищі малоосвічених громадян, а й у середовищі тих, хто вважає себе інтелектуальною елітою українського суспільства, — політиків, діячів науки і культури, викладачів і т. д. Передбачити наслідки поширення ірраціоналізму (своєрідного соціального та інтелектуального безуму) важко, особливо коли державні діячі заявляють, що вони не можуть плідно працювати в будівлях, де «негативна аура». Усе — приїхали в XXI століття, століття розуму, освіти, науки?!

Грані між раціональним та ірраціональним, науковим та утопічним, реальним та ірреальним в українському соціумі настільки хиткі, що інколи нелегко визначити: в перспективу чи ретроспективу (в Середньовіччя, козаччину) спрямований історичний рух України, раціональним чи утопічним розумом керуються можновладці при розв'язанні найпрагматичніших питань — енергетичних, економічних і політичних союзів, напрямів модернізації в промисловості і сільському господарстві, науці й освіті. Якщо в школах та університетах почнуть знову вчити молодь, що Земля і людина створені за шість днів, що Земля тримається на трьох китах, що не треба працювати, досліджувати, а треба покладатися на проми­сел Божий — то шлях у Середньовіччя Україні забезпечений. Одна справа — досліджувати історію і вплив релігій, інша — вносити релігійне (ірраціональне, позанаукове) знання в розум студентів XXI— від церкви. століття. Можуть бути релігійні навчальні заклади, свобода віросповідання. Але не може бути повернення до середньовічної схоластики, не може бути ігнорований принцип відокремлення церкви від держави, а світської освіти і науки

Раціоналізм як один з найважливіших принципів сучасного гуманітарного знання зобов'язує нас будувати гуманітарну науку й освіту в інститутах, університетах, коледжах на реальних основах науковості. Держава і громадянське суспільство зобов'язані не дозволити перетворити систему освіти і науки в плацдарм діяльності нової хвилі ірраціоналістів, хай це і будуть утопії найвищого «постмодерністського, демократичного» ґатунку. Раціоналізм орієнтує і на подолання ізоляціонізму у представників гуманітарного знання, снобізму національного чи елітарного. Підкреслюючи значущість принципу раціоналізму, ми не закликаємо до переслідування ірраціоналістів. Ми закликаємо прямувати дорогами сучасної світової цивілізації і виконувати вимоги Конституції України щодо сутності нашої держави, напрямів розвитку науки та освіти і засобів регулювання діяльності в цих сферах. Наука має вивчати ірраціональне й використовувати те, що поступово стає раціональним, але не суперечить науковому пізнанню і тенденціям світового розвитку.