Вступ

Система оподаткування — це продукт діяльності держави, її важливий атрибут. Кожна держава формує свою систему оподат­кування з урахуванням досвіду інших країн, стану економіки, роз­витку ринкових відносин, необхідності вирішення конкретних економічних і соціальних завдань, власних національних особли­востей.

Становлення системи оподаткування в Україні почалося з ухвален­ням 25 червня 1991 р. Закону «Про систему оподаткування». У ньому було визначено принципи побудови і призначення системи оподатку­вання, дано перелік податків, зборів, названо платників та об'єкти опо­даткування. Таким чином було закладено основи системи оподаткуван­ня, створено передумови для її наступного розвитку.

Ураховуючи зміни в податковій політиці держави, необхідність дальшого вдосконалення оподаткування, 2 лютого 1994 р. було ухва­лено другий варіант Закону «Про систему оподаткування». Третій ва­ріант цього закону Верховна Рада України ухвалила 18 лютого 1997 р.

В останньому варіанті закону дано більш повне і чітке визначен­ня принципів побудови системи оподаткування, а також понять сис­теми оподаткування, платників податків і зборів, об'єкта оподатку­вання; обов'язків, прав і відповідальності платників податків; видів податків, зборів і порядку їх зарахування до бюджету та державних цільових фондів.

Система оподаткування — це сукупність податків і зборів, (обов'язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також: до державних цільових фондів, що стягуються в порядку, установле­ному відповідними законами держави.

Обов’язкові платежі підприємств у державні цільові фонди

Закон України «Про систему оподаткування» встановлює для суб'єктів господарювання у формуванні централізованих державних цільових фондів. Ця участь здійснюється у вигляді обов'язкових платежів, внесків, порядок обчислення яких визначено окремими нормативними документами.

Відрахування в цільові державні фонди нині становлять значні за обсягом суми коштів, що суттєво впливає на фінансово-господарську діяльність підприємств. Цей вплив виявляється в та­кий спосіб.

- По-перше, через формування валових витрат, які виключаються
із суми скоригованого валового доходу. Відтак відрахування в ці­льові державні фонди зменшують оподаткований прибуток, а отже, і
суму податку на нього;

- По-друге, через формування поточних витрат (собівартості).
Указані відрахування збільшують собівартість, що відповідно
може зменшити прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг)
або збільшити їхню вартість, а отже, створити проблеми зі збутом продукції.

- По-третє, через використання прибутку. Це має місце тоді,
коли відрахування (збори) здійснюються за рахунок прибутку підприємства.

Отже, вплив названих відрахувань на фінансово-господарську діяльність підприємств є суперечливим. Можливість підприємств впливати на формування абсолютної суми відрахувань у цільові фонди є обмеженою. Це пояснюється тим, що нормативи відраху­вань визначено законодавчо і вони однакові для всіх суб'єктів гос­подарювання. Кількість суб'єктів господарювання, які користують­ся пільгами щодо таких зборів, також обмежені. Можливість впли­вати на розмір зборів з боку суб'єктів господарювання пов'язана з формуванням показників, стосовно яких встановлено нормативи відрахувань (сплачена сума заробітної плати, валовий дохід, вар­тість товарної продукції, обсяг реалізації продукції та ін.).

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування. Порядок визначення відрахувань встановлений Законом України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 року та внесеними змінами до цього закону від 15 липня 1999 р.

Платниками такого збору є:

- суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форми вла­
сності, їх об'єднання, бюджетні, громадські установи й організації,
фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, що викорис­
товують працю найманих працівників;

- філії, відділення й інші відособлені підрозділи платників збору,
зазначених вище, що не мають статусу юридичної особи та розмі­
щені на іншій території;

- фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які не вико­ристовують працю найманих працівників, адвокати, приватні нотаріуси;

- фізичні особи, що працюють за трудовим договором (контрактом),
виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами;

- юридичні та фізичні особи, що здійснюють операції з купівлі-
продажу валют;

- суб'єкти підприємницької діяльності (у тому числі нерезиден­
ти) — виробники та імпортери тютюнових виробів;

- суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю
ювелірними виробами із золота (крім обручок), платники, коштов­
них каменів;

- юридичні та фізичні особи за відчуження легкових автомобілів,
крім легкових автомобілів, які переходять у власність спадкоємцям
за законом;

- підприємства, організації, установи незалежно від форми влас­
ності, які придбавають нерухоме майно, крім державних підпри­
ємств, організацій, установ, які придбавають нерухоме майно за ра­
хунок бюджетних коштів;

- підприємства, організації, установи, які користуються послуга­
ми стільникового рухомого зв'язку.

Є певні особливості визначення об'єкта оподаткування для обчис­лення суми збору щодо окремих суб'єктів підприємницької діяльності.

Суб'єкти підприємницької діяльності (юридичні і фізичні особи), які використовують працю найманих працівників, для визначення суми збору беруть фактичні витрати на оплату праці, що підлягають оподат­куванню прибутковим податком: витрати на виплату основної і додат­кової заробітної плати, інших видів заохочень і виплат, виходячи з та­рифних ставок; премій, заохочень, у тім числі в натуральній формі.

Платникам збору, які мають найманих працівників, але не здійсню­ють виплат на оплату їхньої праці, для визначення суми збору розра­хунково визначається показник, як добуток мінімального розміру заро­бітної плати на кількість працівників такого платника збору, на яких здійснюється нарахування заробітної плати.

Не беруть у розрахунок для обчислення збору витрати на виплату до­ходів у вигляді дивідендів, відсотків, інші витрати, що не враховуються за обчислення середньомісячної зарплати з метою призначення пенсій.

Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, що не використовують найманої праці, для обчислення збору беруть суму свого оподаткованого доходу (прибутку).

Суб'єкти підприємницької діяльності — платники збору зо­бов'язані зареєструватися в органах Пенсійного фонду України. Слід звернути увагу, що інформацію про таку реєстрацію вимагають комерційні банки у разі відкриття банківських рахунків.

Ставки збору встановлено і диференційовано за категоріями плат­ників. Для суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних і фізич­них осіб, що використовують працю найманих працівників, затвердже­но ставку 32% від згадуваного вище об'єкта оподаткування.

На підприємствах, де працюють інваліди, ставку збору диферен­ційовано. На заробітну плату та інші виплати інвалідам, що є об'єктом оподаткування, збір нараховується у розмірі 4%. Щодо інших працівників використовується ставка 32%.

Суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні особи, що не користуються найманою працею, зобов'язані нараховувати 32% збору від суми оподаткованого доходу (прибутку).

Слід звернути увагу на особливість визначення джерела сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування. Як відомо, оплата праці найманих працівників суб'єктами підприємницької ді­яльності здійснюється за рахунок двох джерел:

• собівартість (основна й додаткова заробітна плата, інші види
  заохочень, виходячи з тарифних ставок);

• прибуток (премії, заохочення).

Тому сума збору на ту частину витрат на оплату праці, що відне­сена на собівартість, також відноситься на собівартість. Сума збору на другу частину витрат на оплату праці, що здійснюється за раху­нок прибутку, перераховується за рахунок прибутку.

Отже, обсяг витрат на оплату праці і структура джерел указаних витрат впливатимуть на формування собівартості, а значить, і на прибуток суб'єктів господарювання.

Із суми сукупного оподаткованого доходу фізичних осіб, які працюють за трудовими договорами (контрактами), виконують ро­боти (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування нараховується у розмірі 2% якщо сукупний дохід є більшим за 150 грн., або 1%, якщо суку­пний дохід є меншим. Цей збір здійснюється за рахунок нарахова­ного доходу (заробітної плати). Відповідальними за утримання цьо­го збору є суб'єкти підприємницької діяльності (юридичні й фізичні особи), що використовують працю найманих працівників.

Збір на державне обов'язкове пенсійне страхування сплачується одночасно з отриманням коштів в установах банків на оплату праці.

Пенсійний фонд включається до державного бюджету. Забороня­ється використання коштів фонду не за цільовим призначенням, у тім числі на кредитні, депозитні операції, надання позичок. Тимчасово вільні кошти фонду, за браком заборгованості у виплаті пенсій, можуть бути використані Пенсійним фондом на придбання держав­них цінних паперів.

Збір на обов'язкове соціальне страхування. Порядок визначен­ня збору встановлено Законом України «Про збір на обов'язкове со­ціальне страхування» від 26 липня 1997 р.

Особливість такого збору полягає в тім, що він включає і збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття. У зв'язку з цим скасовані відрахування підприємств у Фонд сприяння зайня­тості населення, що здійснювались згідно із Законом України «Про систему оподаткування» від 2 лютого 1994 р. Для суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних і фі­зичних осіб, що використовують працю найманих працівників, ставку збору передбачено в розмірі 5,5% від об'єкта оподатку­вання, визначеного Законом. У складі загального нормативу 1,5% становить збір на обов'язкове соціальне страхування на ви­падок безробіття.

Для підприємств, установ, організацій, де працюють інваліди, збір на обов'язкове соціальне страхування встановлений окремо: 1% від об'єкта оподаткування для інвалідів, які працюють; 5,5% від Об'єкта оподаткування для інших працівників підприємства. При цьому збір у розмірі 1% в повному обсязі зараховується у Фонд со­ціального захисту інвалідів.

Суб'єкти підприємницької діяльності, що використовують працю найманих працівників, збір на обов'язкове соціальне страхування включають до складу валових витрат під час обчислення оподатко­ваного прибутку, а також відносять на собівартість.

Із суми сукупного оподаткованого доходу фізичних осіб, які працюють за трудовим договором (контрактом) чи виконують роботи (послуги), згідно з цивільно-трудовими договорами, збір нараховується у розмірі 0,5% тільки на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття. У цьому разі утримання збо­ру здійснюється за рахунок нарахованого доходу (заробітної плати). Відповідальність за утримання цього збору покладено на суб'єктів підприємницької діяльності, що використовують працю найманих працівників.

Збір на обов'язкове соціальне страхування (у тім числі на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття) перера­ховується в державний бюджет платниками збору. Це здійснюється одночасно з отриманням грошей у банках на оплату праці. Кошти від збору зараховуються на окремі рахунки державного бюджету: обов'язкового соціального страхування, обов'язкового соціального страхування на випадок безробіття. Забороняється використання цих коштів не за цільовим призначенням.

Для фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, збір визначено у розмірі 0,5% від об'єкта оподаткування тільки на обов'язкове соці­альне страхування на випадок безробіття.

Внески в державний інноваційний фонд. Державний іннова­ційний фонд почав створюватися згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 18 лютого 1992 р. № 77 «Про утворення державного інноваційного фонду».

Для формування вказаного фонду підприємства, об'єднання, ор­ганізації здійснюють спеціальні відрахування у розмірі 1% від обся­гу реалізації продукції (робіт, послуг). Посередницькі, оптові, постачальницько-збутові організації, банки ці відрахування здійс­нюють від обсягу валового доходу. Указані відрахування включаю­ться в собівартість продукції (робіт, послуг).

Згідно з указаною постановою із загальної суми відрахувань 30% в обов'язковому порядку треба було перераховувати в Дер жавний інноваційний фонд. Інші 70% перераховувалися підпри­ємствами, об'єднаннями, організаціями в галузевий спеціальний фонд позабюджетних коштів, якщо такий фонд утворювався мі­ністерством або відомством. Кошти відрахувань, віднесені на со­бівартість продукції (робіт, послуг), але не перераховані мініс­терствам, відомствам, мали вилучатися податковими органами в державний бюджет. В окремих випадках за письмової згоди керівного органу, який утворював галузевий спеціальний фонд позабюджетних коштів, державні підприємства, об'єднання, організації могли залишати у своєму розпорядженні частину коштів з відрахувань, що належали галузевому позабюджетному фонду. Підприємства, об'єднання, організації, котрі не мали галузевого спеціального фонду позабюджетних коштів для фінансування інно­ваційної діяльності, могли залишати у своєму розпорядженні 70% відрахувань. Це було можливо за умови, що вони вели науково-дослідні роботи і здійснювали заходи щодо освоєння нових техно­логій і виробництва нових видів продукції. У такому разі залишені в підприємств кошти не можна було спрямовувати на фінансування капітальних вкладень (будівництво, придбання основних фондів, обладнання, приладів), не пов'язаних зі здійсненням науково-дослідних робіт, заходів щодо освоєння нових технологій і вироб­ництва нових видів продукції. Кошти цих відрахувань залишались у розпорядженні підпри­ємств. Якщо вони не були використані протягом року, то й далі пе­ребували в розпорядженні підприємства і використовувались за ці­льовим призначенням наступного року. Якщо підприємство не проводило науково-дослідних робіт, не вживало заходів для освоєння нових технологій і виробниц­тва нових видів продукції, відрахування здійснювались тільки в Державний інноваційний фонд у розмірі 0,3%. Решта 0,7% не нараховувалась. Згідно із Законом «Про Державний бюджет України на 1998 рік» у бюджеті було сконцентровано всі відрахування підприємств на інноваційну діяльність. Таке саме рішення прийнято на 1999 і 2000 рр. Суб'єкти господарювання беруть участь у формуванні фі­нансових ресурсів місцевих органів влади, сплачуючи місцеві податки і збори. Це має важливе значення для розвитку місце­вої інфраструктури, яка забезпечує реалізацію соціальної та економічної політики. Сплачуючи місцеві податки і збори, суб'єкти господарювання забезпечують наповнення бюджетів місцевих, селищних і сільських Рад фінансовими ресурсами, що, у свою чергу, справляє позитивний вплив на діяльність підприємств.

Висновки

Підприємства — суб'єкти господарювання повинні сплачувати загальнодержавні, а також місцеві податки і збори. Загальнодержа­вні податки і збори включають:

• прямі податки [податок на прибуток, плата (податок) за землю, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних
  машин і механізмів, податок на нерухоме майно (нерухомість)]; непрямі податки [податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, мито]; збори (на обов'язкове державне пенсійне страхування, на
  обов'язкове соціальне страхування, до державного інноваційного
  фонду; за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок держа­ного бюджету; за забруднення навколишнього середовища; рентні
  збори; гербовий збір); державне мито, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності. Місцеві податки і збори включають: два податки (комунальний податок і податок з реклами); різні збори (за право використання місцевої символіки; за парковку автотранспорту; за проїзд територією прикордонних областей транспортом, що вирушає за кордон; за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; ринковий збір; готельний збір; за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей; за право проведення кіно - і телезйомка ін.).

Аналіз системи оподаткування в Україні, її становлення й роз­витку дає змогу зробити висновок про серйозні недоліки, що їй притаманні. По-перше, це нестабільність податкової системи. Час­ті зміни в законодавчих актах щодо окремих податків негативно впливають на розвиток підприємницької діяльності. По-друге, ос­новним є фіскальне спрямування податкової системи, недостатнє виявлення регулюючої функції основних податків. По-третє, сис­тема в цілому надто громіздка, розрахунки окремих податків не­виправдано ускладнено.

Список використаної літератури

1. Авилов А. Государственная поддержка мелкого и среднего бизнеса в
   развитых странах мира. — М., 1994.

2. Антикризисное управление: от банкротства к финансовому оздоров­
   лению // Под ред. Г.П. Иванова. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1995.

3. Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. — М: Финансы
   и статистика, 1997.

4. Бандурака О.М., Коробов Н. Л., Орлов П. І., Петрова К. Л. Фінансо­
   ва діяльність підприємств: Підручник. — К.: Либідь, 1998.

5. Белолипецкий В. Г. Финансы фирмы. — М., 1998.

6. Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприя-
   тия. — М: Финансы, 1997.

7. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника-Центр,
   Эльга, 1999.

8. Бланк И. А. Стратегия и тактика управлення финансами. — К., 1996.

9. Податкова система України / За ред. В. М. Федосова. — К.: Либідь, 1994.

10. Финансы предприятий / Л. М. Павлова — М.: Финансы ЮНИТИ,

11. Холт Роберт. Основи финансового менеджмента. — М: Дело,

12. Шеремет А. Д. Финансы предприятий. — М: Финансы и статисти­
    ка, 1997.