Киівський інститут бізнесу та технологій

Контрольна робота

з предмету

"Макроекономіка"

на тему : "Історія економічної думки на Україні."

Работу виконав Работу перевірив

студент гр. 96-1 (З) викладач

Власов М.Б.

ПЛАН

1. Загальні умови і основні напрями розвитку
економічних досліджень в Україні

2. Витоки і напрями формування ос­новних
політико-економічних шкіл

3. Маржиналізм та йо­го математичний напрям

4. Економічна теорія марксизму та її оцінки

1. Розвиток української суспільно-економічної думки у період кінця XIX — початку XX ст. відзначається різнома­нітністю течій і напрямів, багатством економічних ідей та визначними здобутками, що не тільки піднесли її у ці ро­ки на рівень світової, передусім західноєвропейської, еко­номічної науки, а й вагомо збагатили останню.

Плідні економічні ідеї та наукові розробки того часу втілені у творчій спадщині вчених-економістів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії. Наукові сили Східної України зосе­реджувалися переважно у Харківському, Київському та Одеському (Новоросійському) університетах, численних вищих учбових закладах, наукових товариствах. Багато вчених-економістів—виходців з України працювали в на­укових та учбових закладах Петербурга, Москви, інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких тяжіла ук­раїнська інтелігенція на західноукраїнських землях, бу­ли Львівський та Чернівецький університети, а також Нау­кове товариство ім. Шевченка у Львові.

При вивченні української економічної думки тієї доби потрібно враховувати. Що Україна на той час не мала сво­єї державності, її суспільство було поділене між двома багатонаціональними імперіями. Природно, що в такій ситу­ації осередки економічної науки і в Східній Україні і на західноукраїнських землях, хоч і представляли собою не­розривну єдність як складові культури одного народу, вод­ночас продовжували розвиватися у різних соціально-еко­номічних і політичних умовах та сферах наукових впли­вів, відбиваючи їхні характерні риси й особливості. Враховуючи як спорідненість та значний взаємовплив цих процесів, так і глибокі якісні їх відмінності, породжені істо­ричними умовами, у даному розділі розглядатимуться ос­новні моменти розвитку економічної науки в Східній Україні.

Період від кінця XIX — початку XX ст. і до жовтневих подій 1917 р., у межах якого подається цей розділ, для Східної України, як і для Російської імперії в цілому, був насичений складними політичними та суспільно-економіч­ними процесами, трагічними й величними подіями, що вреш­ті-решт призвели до докорінної зміни усього суспільного життя. За цей період країна пережила промислову кризу (1893—1902) і грошову реформу (1895—1907), поразку у російсько-японській війні і революційні події 1905—1907 рр., скликання Державної думи та роки глухої реакції, реформу П. Столипіна, початок і розпал першої світової війни, лют­неву революцію та жовтневий переворот. Всі ці роки Ро­сія, а в її складі й Україна, долаючи ще досить міцні пута наслідків кріпосництва, важко, але впевнено просува­лися шляхом розвитку капіталістичних відносин у так званому другому ешелоні капіталістичних країн (Німеч­чина, ряд країн Центральної та Південної Європи та ін.).

У центрі передової економічної думки того часу знахо­дяться проблеми подолання відставання в економічному та суспільно-політичному розвитку країни від провідних капіталістичних держав Заходу, індустріалізації та впро­вадження здобутків технічного прогресу в усі галузі народ­ного господарства, піднесення продуктивності сільськогос­подарського виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на всі сторони суспільно-економічно­го життя країни. В Україні ці проблеми пов'язуються з питаннями національного самовизначення, зміцнення націо­нальних елементів в економіці, піднесення добробуту тру­дящих мас, і передусім селянства, яке становило понад 80 % населення, тощо. Програмними вимогами перших по­літичних партій, що зародилися на західноукраїнських зем­лях у 90-ті роки XIX ст., а в Східній Україні у 1900-ті роки, стають заходи, спрямовані на досягнення культурної та політичної автономії України.

Процеси переходу капіталізму в його монополістичну стадію, руйнування залишків та наслідків кріпосництва у сільському господарстві з одночасною його капіталізаці­єю, швидка політизація суспільства та різке загострення у ньому соціальних суперечностей в Україні ускладнюва­лися новим посиленням боротьби правлячої бюрократії царської Росії з будь-якими проявами руху української громадськості за національне самовизначення. Цей рух з розвитком капіталізму як об'єктивної передумови утворен­ня націй і незалежних держав набував дедалі більшого по­літичного спрямування і значно активізувався у зв'язку з революційними подіями 1905—1907 рр. «Українська націо­нальна самосвідомість,— писав у статті «Українське пи­тання і російське суспільство» (1915) академік В. Вернадський,— заявила себе в цей період національним представ­ництвом у першій і другій Державних думах, від якого ви­ходили вагомі й обгрунтовані заяви про потреби українсь­кого населення...» Такі заяви стосувалися народної школи, необхідності націоналізації середньої та вищої освіти, а та­кож проведення реформ місцевого управління, економічних і соціальних відносин тощо. «Ці голоси, однак, вже не були почуті,— відзначав учений,— маючи на увазі розпуск царським урядом Думи та наступну політичну реак­цію.— Настав новий період гонінь на український рух... Бо­ротьба з прагненням інородців до національного самовиз­начення стала одним із лозунгів столипінського управління, і до числа цих інородців урядом недвозначно й свідомо включаються українці... Столипін оголошує боротьбу з ук­раїнством державним завданням, що стоїть перед Росією з XVII століття...».

Таку ж позицію правлячі кола Росії займали і в питан­нях економічного розвитку України. Глибокий аналіз ви­токів та результатів цієї економічної політики містять, зо­крема, ґрунтовні праці видатних українських істориків О. Єфименко «Історія українського народу» (1922) та М. Яворського «Україна в епоху капіталізму. Вип. 3, В супе­речках імперіалізму» (1925). За свідченням О. Єфимен­ко, царський режим другої половини XIX — початку XX ст. накинув на Україну більший фінансовий тягар, ніж у старі часи Гетьманщини, продовжував стримувати розвиток об­робної промисловості тощо. В результаті, відзначав М. Яворський, Україна залишалася переважно землеробською країною з досить однобічно розвиненою промисло­вістю. її розвиток відбувався переважно на базі широкого проникнення в Україну іноземного капіталу та зміцнення економічної сили національної буржуазії.

На початку XX ст. стрімко розвиваються цукрова, гір­ничодобувна та деякі галузі металургійної промисловості, виробництво сільськогосподарських машин, зростає про­тяжність залізничних шляхів, капіталізується сільське гос­подарство. Однак, як визнавав на той час В. 1. Ленін у своїй праці «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», хоча таке зростання продуктивних сил в Україні, як і в Польщі, Фінляндії, Ельзасі, відбувалося сильніше, швид­ше й самостійніше, ніж в колоніях чистого типу, проте «не інакше, як в умовах політичної підлеглості».

Природно, що в таких складних суспільно-політичних умовах економічна освіта і наука в Східній Україні про­довжували розвиватися переважно в руслі загальноросій­ського її плину з характерними для останнього рисами. Відмінності були пов'язані з відносно більшим впливом за­хідноєвропейської економічної науки, поглибленим до­слідженням, у тому числі в історичному аспекті, соціаль­но-економічного розвитку тих чи інших областей України, окремих галузей промисловості, особливостей розвитку сіль­ського господарства, кооперації, діяльності місцевих госпо­дарських установ та громадських організацій тощо.

Що ж до спроб розглянути ці питання з точки зору мож­ливості досягнення певної територіальної цілісності, раціо­нального розвитку національного господарства і т. п., то вони носили паліативний характер. В умовах Російської імперії, правлячі кола якої вважали Україну своєю окра­їною — «півднем Росії», в межах тієї самодержавної по­літики, яку академік Вернадський визначав як політику .«великоруського національного централізму», подібні спро­би ні поширення, ні офіційного визнання дістати, звичай­но, не могли. Крім того, потрібно мати на увазі, що ве­ликодержавна ідеологія була характерна і для більшості науковців того часу, представлених ученими різних націо­нальностей, у тому числі й багатьма українцями. Проте це не дає підстав применшувати вплив на розвиток еконо­мічної теорії в Україні праць таких відомих учених-економістів, як, наприклад, П. Струве, П. Мігулін, Д. Піхно,
О. Білімович й ін.

Історію як російської, так і української економічної думки сьогодні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, М. Коссовського, В. Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи, О. Русова та багатьох інших уче­них, котрих дала світу Україна. Водночас викладацька, на­укова, громадська діяльність в Україні таких відомих уче­них, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, М. Соболев,
В. Желєзнов, О. Челінцев, Б. Бруцкус і багато інших, як і передова російська економічна наука вказаного періоду в цілому, мали великий вплив на розвиток тут наукової економічної думки.

Сфера економічних досліджень того часу була надзви­чайно широка. Почесне місце у науковій спадщині пред­ставників суспільно-економічної думки в Україні в цей період займають історико-економічні дослідження, глибокі наукові розробки проблем сільськогосподарської та про­мислової статистики, демографії, економіки аграрного виробництва, теорії і практики сільськогосподарської коопе­рації, економіки промисловості, фінансів і кредиту тощо. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні пра­цями таких відомих науковців, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Воблий, Р. Орженцький, В. Косинський, О. Анциферов, Л. Федорович, Є. Слуцький, О. Русов, М. Рклицький, В. Падалка, О. Шлікевич, В. Варзар, А. Бориневич, В. Левитський, П. Фомін та багато інших.

Значне місце в наукових розробках учених-економістів займали проблеми монополій, економічної політики держа- . ви, імперіалізму, соціалізму та ін., пов'язані з переходом капіталізму у його монополістичну стадію. Глибокі дослід­ження нових явищ у суспільно-економічному житті пород­жують багату літературу з цих проблем. Створюються нові курси, які вводилися на початку XX ст. у вищих навчальних закладах—економічної політики (торгової, фінансової та ін.), державного господарства (державного бюджету, йо­го джерел, доходів і їх розподілу), вчення про капіталістич­ні монополії, курси з економіки окремих галузей господар­ства тощо. Вагомий внесок у цю роботу був зроблений і українськими економістами. Так, автор першої в Росії пра­ці про монополії (Торгово-промислові страйки.- 1885) професор Київського університету Д. Піхно розробив і чи­тав курс про капіталістичні монополії; у розробці курсу «Синдикати й трести» разом з 1. Гольдштейном, П. Струве, М. Назаревським і іншими брав участь професор Хар­ківського університету П. Фомін. Глибоке висвітлення пи­тань державного господарства в контексті розвитку загаль­ної економічної теорії, теорії фінансів тощо здійснив у відповідному курсі П. Мігулін. Докладний аналіз монополій та пов'язаних з їхнім розвитком нових соціально-економіч­них явищ був зроблений в ці роки у працях М. Тугана-Барановського, В. Желєзнова, М. Бернацького, А. Антонови­ча, Л. Федоровича й ін.

Особливо вагомі здобутки, що визначали собою харак­тер і загальний рівень розвитку економічної думки в Україні у різних її відгалуженнях, були пов'язані з розвитком теоретичної, тобто політичної, економії. Досягнення у цій галузі знань багатьох українських учених, а також уче­них, що працювали у той час в Україні, не втратили свого наукового значення і сьогодні. Деякі з них увійшли і до скарбниці світової економічної культури. Тільки спираю­чись на вивчення і глибоке розуміння цієї теоретичної ба­зи, можна дати об'єктивну оцінку поглядам на спеціальні та конкретні економічні проблеми, які хвилювали наукову громадськість в зазначений період і розроблялися у працях тих чи інших учених.

2. У сучасній російській та українській вітчизняній істо­рико-економічній літературі до останнього часу творчість більшості визначних учених-економістів, що працювали наприкінці XIX—початку XX ст., оцінювалася в цілому негативно, а сам період розглядався як кризовий для всіх шкіл і напрямів суспільно-економічної думки, за винятком марксистського.

Досить однозначні оцінки наукової економічної спад­щини кінця XIX—початку XX ст. пов'язані передусім з граничною ідеологізацією та політизацією вітчизняного сус­пільствознавства в цілому та історії економічної думки зо­крема. Саме через це абсолютна більшість учених-еконо­містів тієї доби—представників різних суспільних течій та політекономічних шкіл — віднесені до поміщицького, бур­жуазного або дрібнобуржуазного напрямів суспільно-еко­номічної думки і проголошені тою чи іншою мірою аполо­гетами буржуазно-поміщицького ладу.

Кризове ж становище немарксистської економічної те­орії радянські науковці пов'язували або з переходом її представників з позицій «наукової» (тобто класичної, чи марксистської.—Л. Г.) на позиції «вульгарної» політичної економії», до якої були віднесені всі без винятку школи, або з так званою загальною кризою капіталізму. У другому випадку початок кризи немарксистської політичної еконо­мії з початку XX ст. переносився до часів першої світової війни та жовтневого перевороту.

Повертаючись сьогодні до багатої спадщини, що зали­шили нам провідні вчені тієї доби, слід передусім розіб­ратися у характері того кризового становища, в яке дійсно потрапила політико-економічна наука в Росії та Україні наприкінці XIX—початку XX ст., у причинах і наслідках цієї кризи, а також визначити реальний внесок у розвиток вітчизняної і світової економічної теорії представників як марксистської, так і немарксистських течій, зіставити їх із здобутками й рівнем тогочасної і сучасної економічної на­уки. Передусім потрібно з'ясувати ті методологічні і теоре­тичні засади, на базі яких формувалася наукова економічна думка в Україні наприкінці XIX ст., якісні зміни, що від­булися в них і визначили основні течії подальшого розвит­ку економічної теорії.

Неоціненним джерелом для вивчення цих питань є ціла низка глибоких досліджень, зокрема українських еконо­містів, з проблем історії економічних учень, що з'являються в цей період. Зважаючи на їх велике історико-економічне, пізнавальне та наукове значення, наведемо деякі з тих праць, які допоможуть розібратися і в особливостях фор­мування основних політико-економічних напрямів та шкіл в Україні.

Насамперед це монографія М. Бунге «Очерки политико-экономической литературы» (СПб., 1895), написана на базі дослідження близько шести з половиною тисяч джерел; надзвичайно цікаві і глибокі розвідки з історії економічних учень та соціалізму ЛІ. Тугана-Барановського: «Современный социализм в своем историческом развитии» (СПб., 1906), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (СПб., 1906) та ін.; праці В. Желєзнова «Очерки политической экономии» (М., 1902) та «Главные направлення в разработке теории заработной платы» (К., 1904); монографія В. Левитського «История политическои экономии в связи с историей хозяйственного быта», видана у Харкові у 1907 та 1914 рр.; відомий курс з історії еконо­мічних учень, що неодноразово перевидавався, П. Лященка та його ж «Очерки аграрной эволюции России» в двох томах (СПб., 1908—1913); дослідження О. Миклашевського «История политической экономии. Философские, исторические й теоретические начала экономии XIX в.» (Юрьєв, 1909); С. Булгакова «История экономических учений» (М., 1910) та «История социальных учений в XIX веке» (М., 1913); О. Русова «Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии» (К., 1914); К. Воблого «Начальний курс политической экономии. История, теория, финансы» (К., 1918) та ряд ін.

Ці й інші праці відбивають той напружений пошук на­уковців у галузі політекономічної теорії, який здійснювався на базі переосмислення світового та вітчизняного досвіду її розвитку, зіставлення різних методологічних та теоре­тичних підходів, виявлення їх залежності від конкретно історичних умов та пошуку загальних закономірностей цього процесу в цілому, а також у межах окремих шкіл та галузей наукового знання. Дослідження згаданих учених свідчать, що напрями і течії політико-економічної теорії в Росії та Україні в зазначений період формуються в на­прямі тих основних політико-економічних шкіл, які скла­лися та розвивалися на Заході у другій половині XIX ст. Для того щоб краще зрозуміти характер цього процесу, його своєрідні риси та закономірності, нагадаємо про ці школи, звертаючись, по можливості, до їх оцінок українсь­кими ученими-економістами.

Характеризуючи основні напрями розвитку економіч­ної теорії, видатний український учений-економіст М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плину суспільно-економіч­ної думки. Увага економістів, зазначав він у «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», дедалі більше переноситься у бік соціальних явищ, пород­жуваних капіталізмом, на розв'язання питання «про при­чини стійкої бідності серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущістю пе­реважило всі інші питання, поставлені капіталістичним ла­дом економічній науці. Саме відповідаючи на це питання, вважав учений, політична економія і розпалася на три ос­новні напрями, представлені, по-перше, захисниками нере­гульованого товарно-господарського ладу, по-друге, при­хильниками ідей соціалізму як антиподу першого, що у всіх відношеннях має бути повною протилежністю товар­ному господарству; і, нарешті, представниками третього напряму, які вважають необхідним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'як­шивши водночас шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих різкість класових антагонізмів.

Перший з визначених ученим напрямів був представле­ний, як відомо, класичною політичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа, започаткована в 70-ті роки XIX ст. К. Менгером і, незалежно від нього, в Англії У. Джевонсом та у Швейцарії Л. Вальрасом і роз­винена у працях Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, послідовників математичної школи—В. Парето та ін. Сприйнявши від класиків визнання загальних економічних законів та аб­страктно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ, цей напрям водночас означав певне цільове переорі­єнтування економічної теорії: від визначення законів, які управляють розподілом продукту між основними класами суспільства (землевласниками, капіталістами та робітни­ками), у чому вбачали основне завдання політичної еконо­мії її класики, до поглибленого вивчення процесів функціо­нування капіталістичної економіки, її структурних елемен­тів, механізмів їхньої взаємодії з метою раціонального використання ресурсів.

Основна ідея маргіналізму, тобто першого напряму, по­лягала у вивченні закономірностей оптимального режиму функціонування підприємства (фірми) в умовах системи вільної конкуренції, визначенні принципів економічної рів­новаги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язані з функціонуванням ринку, його закономірностями та ефективним розподілом ресурсів. Зви­чайно, ці завдання не могли бути здійснені на методоло­гічних засадах класичної школи з її абсолютизацією ролі капіталістичного нагромадження та прибутку в забезпе­ченні зростання виробництва, трудової субстанції ціннос­ті, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесів тощо. Виникла необхідність перегляду предмета політичної економії, її вихідних понять і принципів. Фор­мування нових уявлень у цій галузі і започаткувала авст­рійська школа та її математичне відгалуження.

Представники цього напряму протиставили теорії тру­дової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному за­переченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної суб­станції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключ­но їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єк­тивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихід­ної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політич­ну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впли­ву ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук.

Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше вис­вітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відо­мі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою еко­номічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загально­економічними законами, своє історичне їх бачення.

Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської во­лі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тоб­то економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірнос­тей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню.

Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене вироб­ництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихід­ним пунктом пояснення причинних залежностей та соці­ально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зве­дення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виво­дяться з відношення лише двох суспільних класів—робіт­ників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.

І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з держав­ним регулюванням, формується німецька школа, розвива­ються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослід­женні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економіч­них категорій, заперечення будь-яких економічних зако­нів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зне­важливе ставлення представників цієї школи до теоретич­ної економії взагалі призвело «не до перетворення еконо­мічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її».

Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У ре­цензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охо­пити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень, відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соці­ально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії.

Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа за­перечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу зміню­ється.

Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та пред­ставниками історичної школи про переваги абстрактно-де­дуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економіч­ною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх еко­номічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійсь­кої школи дали поштовх до поглиблення теоретичних за­сад останньої американською школою на чолі з Дж. Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання про­блеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в час­тині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної еконо­мії, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток.

У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєд­нати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокла­сицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціаль­них реформ та певного державного регулювання економі­ки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, сту­пінь економічної доцільності тощо.

«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... за­хисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливі­ший зміст політичної економії — призвело до визнання не­обхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».

Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методоло­гічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм роз­вивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політич­ної економії щодо можливостей автоматичного саморозвит­ку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози осно­воположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість револю­ції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбу­лася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову краї­ну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей вис­новок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямова­ність.

Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз­кол саме на основі переосмислення марксистської економіч­ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч­них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо­хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа­лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій­них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк­сизму.

До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз­никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк­систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по­зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від­мови від тактики непримиренного марксизму».

Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо­ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед­баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре­тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко­номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич­них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк­систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла­сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко­рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо­лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша­рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про­грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви­щих стадіях у соціалізм.

Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми­ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних кон­цепцій та еволюційних засад була поступово втягнута аб­солютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.

Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в су­спільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до якісних перетворень у всіх соціально-економічних структу­рах західних країн, значно змінювали і ускладнювали ха­рактер функціонування економіки і настійно вимагали сут­тєвої перебудови політичної економії у різних її напрямах, адаптації її до нових умов і завдань. Саме з цим і була пов'язана та своєрідна криза, яку переживала політична економія на Заході у другій половині XIX ст.

Аналогічні процеси, хоч і дещо пізніше, протікали і в економічній теорії в Україні. Як було показано вище, в останній третині XIX ст. її розвиток тут відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспіль­но-економічному грунті класичної .школи політичної еко­номії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психо­логічного напряму (київська психологічна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргінального та ма­тематичного відгалужень тощо. На відміну від Заходу, в Україні ще і в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватися у самостійний напрям, надзвичайно популярним у наукових економічних колах за­лишається економічна теорія марксизму.

На цей час, відзначав М. Туган-Барановський, «теорія цінності Маркса» була покладена в основу «більшої части­ни наших курсів політичної економії», найкращим з яких він вважав курс О. Чупрова і цікавим у теоретичному від­ношенні — курс О. Скворцова. На той факт, що «ні один солідний підручник з політичної економії не може обмину­ти цього вчення Маркса, вчення, що ввійшло у кров і плоть цієї науки», як писав Н. Рашковський у післямові до книги Г. Гросса «Научная сторона экономической системи Карла Маркса» (1890), вказували багато вчених того часу. Саме марксизм, справедливо зауважував учень М. Тугана-Барановського, видатний вчений-економіст М. Кондратьєв у спогадах про свого вчителя (Михаил Иванович Туган-Барановский. Пг. 1923), визначив початок розвитку нової, порівняно з народницькою, системи світогляду та нових методів аналізу суспільних явищ.

Проте вже наприкінці 90-х—початку 1900-х років біль­шість вчених-економістів приходить до висновку про кри­зове становище у політичній економії, про те, що жодна з існуючих шкіл не має достатньої теоретичної та методоло­гічної бази для глибокого дослідження, пояснення та про­гнозування нових економічних процесів і явищ. «Вся струн­кість і логічність попередніх теоретичних побудувань зруй­нована,— писав у своїй праці «Обмен и экономическая политика» (1904) один з прихильників класичної школи О. Миклашевський.—... іноді уявляється, що саме існуван­ня політичної економії як теоретичної науки більше недо­пустиме».

Відбувається інтенсивний процес зміни усієї системи уявлень і понять, що склалися в економічній теорії в до­монополістичний період. Передусім це стосувалося кон­цепції вільної нічим не обмеженої конкуренції як основного засобу забезпечення безперервного саморозвитку капіта­лістичної економіки. Вважаючи, що на основі цього прин­ципу не можна забезпечити ні економічну стабільність, ні розв'язання складних суспільних суперечностей і катаклізмів, Б. Кистяківський — один з численних прихильників марксизму в Україні, відомий у 90-ті роки XIX ст. діяч ук­раїнського культурницького руху, який на початку 1990-х років під впливом П. Струве переходить у лави прихильни­ків конституціоналізму і критиків марксизму, у 1897 р. у статті «Аграрии в Германии» писав: «Виявилося, що інди­відуальна свобода в економічному житті призводить до при­гноблення слабого сильним, до експлуатації праці неімущо­го і в кінцевому підсумку до соціального поневолення». П. Струве у найбільш ґрунтовній своїй праці «Хозяйство и цена. Критические исследования по теории и истории хозяйственной жизни» (1913, ч. 1; 1916, ч. 2) проголосив ідею класиків про природну закономірність суспільного життя буржуазною апологією, яка дискредитувала себе і потерпі­ла повне фіаско.

Дедалі менше залишається прибічників трудової теорії Цінності як у її класичному варіанті (А. Сміт, Д. Рікардо), так і особливо у марксистській інтерпретації. Дедалі біль­шої популярності набувають концептуальні засади суб'єк­тивно-психологічного напряму, теорій попиту і пропозиції, рівноваги, факторів виробництва тощо. Ведеться напруже­ний пошук якісно нових підходів до пізнання та аналізу економічної дійсності, плідно використовуються, одержу­ють самостійну інтерпретацію і в цілому ряді випадків перс­пективний розвиток останні на той час здобутки різних шкіл і напрямів.

Великої популярності набуває соціальний напрям полі­тичної економії, інтенсивно розвивається маргіналізм та неокласичний напрям, здобутки якого плідно використо­вуються російською та українською математичною школою. У руслі цих процесів відбувається аналіз та перегляд з ба­гатьох позицій і економічної теорії марксизму, відношення до якого вже в перше десятиліття XX ст. відчутно зміню­ється. Абсолютна більшість учених-економістів в Україні, які тою чи іншою мірою поділяли окремі положення еко­номічної теорії марксизму або прихильно ставилися до цього вчення, дедалі більше відходять від марксизму, сприй­нявши філософські засади, теоретичні й методологічні над­бання новітніх на той час політико-економічних шкіл, що розвивалися в руслі неокласицизму та інституціоналізму.

3. Ідеї маржиналізму, що в 70—90-ті роки XIX ст. склався на Заході у самостійну і дуже впливову школу на базі роз­витку засад психологічного напряму в політичній економії, одержали в Україні досить велике поширення вже напри­кінці XIX ст. Відповідний грунт для цього був підготовле­ний, зокрема представниками Київської психологічної школи, хоч її фундатор, відомий учений та визначний дер­жавний діяч, професор Київського університету М. Бунге перспективності школи К. Менгера не оцінив. Це відбилося в останній його роботі «Очерки политико-экономической литературы» (1895). У працях учня й послідовника М. Бун­ге, професора того ж університету Д. Піхна (Закон спроса й предложения. К теории ценности. К., 1886; Основания политической' экономии, 1890 та ін.) розвивалися поло­ження про споживання й обмін як основні сфери дослід­ження економічних явищ, про корисність речей (їх «при­датність») як джерело та мірило цінності й ціни («розцін­ки»), засади теорії попиту і пропозиції, теорії факторів виробництва тощо. Однією з центральних проблем «як при вивченні ціни кожної речі або послуги, так і при дослід­женні теорії цінності взагалі» (Д. Піхно), ці вчені вважа­ли вивчення потреб, що формують попит, конкретних їх форм, класифікацію за видами та родами тощо.

Друге дихання розвитку психологічного напряму полі­тичної економії на якісно новому рівні дало внесення у нього засад австрійської та математичної шкіл. Абстрактно-дедуктивний метод дослідження, застосований представни­ками цих шкіл, внесення ними таких нових елементів ана­лізу, як величина «граничної корисності», фактор рідкості та ін., дали можливість подолати ряд суперечностей старої психологічної школи, передусім невдалі спроби встановити залежність цінності від конкретної корисності речей. На це звернув увагу, зокрема, Туган-Барановський, який один з перших в Росії та в Україні здійснив порівняльний аналіз австрійської школи вже в першій своїй науковій праці «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности» (1890).

Звертаючись у цій та ряді інших праць, зокрема згада­них вище «Очерках из истории политической экономии и социализма», до питання гострої взаємної критики прибіч­ників теорії корисності та трудової теорії цінності, усклад­неної «соціальними симпатіями та політичними пристрас­тями», вчений писав, що і ті й другі були праві у своїй критиці і неправі у своїй виключності. Якщо праця справ­ді не може пояснити ринкових коливань товарних цін, а також середніх цін багатьох товарів економічного оборо­ту, наприклад, землі, то водночас з точки зору теорії корис­ності неможливо зрозуміти, чому середні ціни товарів іс­тотно різняться, а багато з корисних предметів зовсім не мають ціни. Одна й друга теорії, робить висновок учений, «були недостатніми для повного пояснення основного еко­номічного явища—цінності». Школа ж К. Менгера, на думку М. Тугана-Барановського, запропонувала підхід, який обіцяв назавжди покінчити з суперечками про цінність. Ви­знання граничної корисності головним фактором, що ви­значає цінність, дало, за виразом М. Тугана-Барановського, «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корисністю, дозволило школі Мен­гера дати «нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці».

Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогнозування таких важливих економічних проб­лем, як зв'язок корисності та цінності, закономірностей формування споживчого попиту, взаємозв'язку в ціноутворен­ні попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробницт­ва та визначення принципів, за якими відбувається вмінення цінності кінцевого продукту окремим факторам, що бра­ли участь у його створенні тощо, тобто до неокласичного аналізу, який відкрив якісно нову епоху в розвитку полі­тичної економії. Проте представники австрійської школи не змогли подолати суперечливості своїх теорій щодо пояснен­ня цінності та цін виключно з позицій суб'єктивних оцінок корисності, відірваності від врахування витрат виробницт­ва у формуванні цінності, точніше — ціни, що врівноважує попит і пропонування тощо. Ці вади австрійської школи на той час відзначали не тільки її противники, а й прихильники, зокрема А. Маршалл. Останній звертав увагу на те, що фун­датори австрійської школи не змогли з'єднати корисність з суспільними витратами, тобто зіставити результати з ви­тратами.

Недостатність моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Туган-Барановський. У своїй праці «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905) вчений наголошував, що школа Менгера «вперше дала вичерпне пояснення механізму оцінки, вияс­нила психологічні процеси, результатом яких є ціна, тобто суб'єктивному моменту, що лежить в основі ціни, яким по­передні теорії майже не займалися». Разом з тим М. Ту­ган-Барановський приходить до висновку, що ця школа одночасно «показала передаточні ремні, які зв'язують у суб'єкті об'єктивні фактори ціни з цінами».

Вже в своїй першій, згаданій вище роботі «Учение о предельной полезности...», у 1890 р. М. Туган-Барановський обґрунтовує положення про те, що теорія граничної корис­ності, якщо її правильно розуміти, є несподіваним підтвер­дженням теорії трудової цінності, і протистояння цих тео­рій грунтується на різних підходах до проблеми цінності: об'єктивному у Д. Рікардо і К. Маркса та суб'єктивному у К. Менгера. «Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки знаходяться між собою в узгодже­ності, яка тим більша, чим більшою мірою розподіл народ­ної праці підпорядковується господарському принципу». Вчений формулює закон («теорему цінності»), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям.

Ідея вченого про необхідність дослідження категорії цін­ності з урахуванням як витрат (об'єктивних факторів), так і корисності («суб'єктивних» факторів) була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом (Принципи політичної економії. 1890), бу­ли пов'язані так звана маршаллівська революція і форму­вання неокласичного напряму в економічній теорії.

Проте підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського відрізнялися. А. Маршалл долає, з одного боку, обмеженість теорії цінності Д. Рікардо, зу­мовлену жорстким превалюванням у ній трудової засади (витрат живої та вречевленої праці) при визначенні міно­вої цінності і, з другого — догму австрійської школи про повну залежність цінності від суб'єктивної корисності, тоб­то про останню як єдину основу ціни.

Акцентуючи увагу при встановленні ціни пропозиції (з боку продавців) на виробничому факторі (витратах вироб­ництва) та використовуючи граничну корисність при вста­новленні ціни попиту (з боку споживачів), А, Маршалл розглядає ціну як результат їхнього зіткнення, рівновідда­чу функціональної взаємозалежності попиту і пропозиції. Таким чином, він по суті знімає проблему джерела ціннос­ті як єдиної субстанції ціни. В центрі його уваги — можли­вості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу у тіс­ному зв'язку з ринковим механізмом. Цей підхід плідно використовувався пізніше у працях Дж. Неймана, П. Самуельсона, Дж. Хікса й ін.

М. Туган-Барановський, як і А. Маршалл, звертав ува­гу на ті моменти в теорії Рікардо, які підтверджували, що в ній трудові витрати — найважливіший, але не єдиний об'­єктивний фактор ціни (другий—корисність), а також на ті опосередковуючі умови, які вводив Рікардо (рівність опла­ти праці однакової кваліфікації, обсягів капіталу та враху­вання часу їх інвестування, середня норма прибутку тощо). Однак, на відміну від А. Маршалла, він, з одного боку, аб­страгувався від цих моментів, а з другого — явно перебіль­шував значення граничної корисності як первинної і вихідної у проблемі цінності. У своїй формулі («теоремі цін­ності») він залишає співвідношення «гранична корис­ність—витрати праці», а замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо зіставити ці кате­горії, вважаючи разом з тим, що «гранична корисність має бути функцією трудової витрати».

Недоліки цієї спроби М, Тугана-Барановського (який не був вузьким послідовником ні маргіналізму, ні класичної чи будь-якої іншої школи) виразити формально надзвичайно плідну і перспективну ідею взаємозалежності об'єк­тивних та суб'єктивних (за його термінологією) засад у вирішенні проблеми цінності і ціни долалися російськими і українськими економістами, як буде показано нижче, че­рез розвиток засад власне маргінальної школи, шляхом за­стосування вищої математики та економіко-математичних методів.

Формування і розвиток в Україні власне маргінального напряму та його математичного відгалуження відбивали за­гальні тенденції, характерні для маргіналізму наприкінці XIX—початку XX ст. у цілому. Ці тенденції виявлялися передусім у прагненні його представників подолати край­ній суб'єктивізм австрійської школи, її вихідного поло­ження про граничну суб'єктивну корисність як основу ціни, поширити принцип маргінального аналізу на теорію витрат виробництва, «здержливості» та продуктивності капіталу (концепція граничної продуктивності Дж. Б. Кларка) та ін.

В умовах наростаючих процесів монополізації дедалі більше відчувалася потреба перенесення центру уваги у теоретичних дослідженнях з поведінки окремого господарюючого суб'єкта на розробку основ економічної діяльності фірми, товарного виробництва в цілому, проблеми ціноут­ворення, розподілу доходів (ресурсів) як умови забезпе­чення господарської рівноваги (збалансованості попиту і пропозиції) тощо. На це, до речі, звернув увагу ще у 80-ті роки XIX ст. Д. Піхно. У книзі, присвяченій виникненню перших монополій та огляду літератури з цього питання (Торгово-промышленные стачки. К., 1885), вчений, зокре­ма, наголошував, що «стачки» «слугують вираженням і про­відником приватних і односторонніх інтересів, з тією лише різницею, що ці односторонні інтереси будуть діяти не по­одиноко, а як масова організована сила».

Одним з найяскравіших представників маргіналізму в Україні був випускник Новоросійського (Одеського) уні­верситету, викладач Демидівського ліцею в Ярославлі, Пе­тербурзького університету, професор (а з 1919 р.— академік Української Академії наук) Р. Орженцький. У його працях основні засади маргіналізму знайшли детальний виклад та власне оригінальне обгрунтування і розвиток.

Ґрунтовне викладення теорії К. Менгера в частині тео­рії цінності, визначення кількісної величини цінності гра­ничною корисністю, виведення законів цінності (знижен­ня, підвищення та співвідношення) як формальних законів свідомої діяльності, критика з позицій психологічної школи трудової теорії вартості класиків та інтерпретації її К. Мар­ксом тощо міститься в першій науковій праці Р. Орженцького «Полезность и цена. Политико-экономический очерк», виданій в Одесі у 1895 р.

Проблема цінності розглядалася і в магістерській ди­сертації Р. Орженцького «Учение о ценности у классиков и канонистов» (Одесса, 1896), в якій історія питання про­стежується починаючи з античної літератури (творів Аристотеля), дається історико-філософське обгрунтування пси­хологічного напряму в дослідженні економічних явищ, ви­соко оцінюється перевага пропонованого ним розуміння природи цих явищ порівняно з класичною школою полі­тичної економії. Розкривається сутність теорії граничної корисності. Саме цю теорію вчений вважає тим ключем, що допомагає розкрити внутрішній зміст теоретичних концеп­цій, розроблених у руслі інших напрямів політичної еко­номії: «Завдання правильної і всебічної теорії цінності по­лягало б, на нашу думку, в тому, щоб, виходячи з цілком правильних і в сучасний період більш або менш визнаних положень теорії граничної корисності, дати внутрішнє по­яснення, показати основу всіх тих зовнішніх і емпіричних співвідношень та законів обміну, які розроблені і відкриті іншими теоріями».

Проте у згаданій та ряді наступних праць (Понятие об экономическом явлений. 1903, Основные законы ценности и их практическое значение. 1904 та ін.) учений розвивав у власному оригінальному викладі переважно ті нові еле­менти та перспективні ідеї, які накопичувала саме австрій­ська школа більш ніж за двадцять років свого існування і які пов'язані передусім з іменами Ф. Візера та Є. Бем-Баверка. Слідом за цими вченими Р. Орженцький вводить у науковий оборот поняття об'єктивної оцінки, фактично — ціни («розцінки»), максимальної та мінімальної «розцін­ки», поділ благ на споживчі та продуктивні, поширює прин­цип граничної корисності на оцінку витрат виробництва згідно з теорією продуктивних благ (за цією теорією останні є лише майбутніми споживчими благами, які одержу­ють оцінку тільки за кінцевим продуктом) тощо.

Таким чином, ні власна оригінальна трансформація ідей австрійської школи, ні глибоке філософське обгрунтування Р. Орженцьким у згаданих працях важливості і доцільності психологічного аспекту аналізу економічних явищ, передусім — цінності та ціни, все ж не виводили їх з кола вузько суб'єктивного трактування «австрійців». Величина цінності, стверджував учений, визначається «величиною почуттєвого стану» (ступеня відчуття задоволення або страждання), оскільки вона «являє собою вираз почуттєвого стану, який породжується впливом володіння або відсутності блага...».

З часом дедалі більшу увагу Р. Орженцького, як і біль­шості послідовників маргіналізму та математичної школи, привертає проблема взаємозалежності між ціною та витра­тами виробництва. Йому, зокрема, імпонував підхід до ви­рішення цієї проблеми, запропонований видатним російсь­ким ученим—економістом та математиком В. Дмитрієвим у його широко відомих на той час у науковому середовищі «Экономических очерках» (Серия 1-я: Опыт органического синтеза трудовой теории ценности и теории предельной полезности. М., 1904), В Дмитрієв пов'язав аналіз рівня суспільно необхідних витрат праці з питанням про співвідно­шення попиту та пропозиції і широко використав положення теорії граничної корисності, вважаючи надзвичайно важ­ливим урахування психологічних передумов при економіч­ному обгрунтуванні теорії ціни. Рівняння, запропоновані В. Дмитрієвим, базувалися на використанні одного з варі­антів теорії витрат виробництва Д. Рікардо і так земної догми А. Сміта у варіанті розкладу ціни на заробітну пла­ту та прибуток. Це дозволило йому дати математичне вираження залежності ціни від витрат виробництва, визна­чаючи величини заробітної плати і прибутку не в ціннісному вираженні, а у вигляді функціональних залежностей під технічних умов виробництва .

Систему рівнянь В. Дмитрієва для аналізу ціни викорис­тав і Р. Орженцький (Политическая экономия, 1909), роз­кладаючи ціну на заробітну плату робітників та середній прибуток.

З часом погляди Р. Орженцького розвиваються в напря­мі розширення та поглиблення соціального обгрунтування економічних явищ та понять. У праці «К вопросу о природе психологических явлений и методе их изучения», опубліко­ваній в «Юридическом вестнике» у 1914 р., і економічна поведінка, і економічні явища, зокрема цінність (ціна), ви­ступають уже не тільки як продукт суб'єктивно-психологіч­них факторів, а й як результат їхньої взаємодії з об'єктив­ними соціальними факторами, які включають і обмеженість ресурсів. При цьому соціальні фактори значною мірою об­межують економічний принцип поведінки індивідуума. Звід­си й цінність «не визначається законами цінності, тобто цінність, або на практиці—ціни, не зумовлюються відданням переваг індивідуумів, «формуються на основі неінди­відуальних, а суспільних оцінок корисності благ». Проте, як справедливо зазначає один з відомих на Заході українологів І. Коропецький у праці «Асаdemic Есоnomics іп the Nineteenth-Сеntury Ukrain» (Selected contribution of Ukrainion Scholars to Есоnomics, 1984), Р. Орженцький широко цитує «Принципи економіки А. Маршалла відносно розу­міння природи економічного явища як синтезу суб'єктивно-психологічних та об'єктивних соціальних факторів, але те­орії ціни А. Маршалла уваги не приділяє. Перегляд влас­них поглядів Р. Орженцьким відбив їх еволюцію від засад теоретичної економії як точної абстрактної науки в бік уяв­лень, характерних для представників соціального напряму політичної економії.

Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх роз­виток і поглиблення відбилися і в творах іншого відомого представника цього напряму — професора Київського уні­верситету О. Білімовича. Послідовник Київської психоло­гічної школи, він був переконаним противником трудової теорії цінності. «В основі процесу розцінки господарських благ (ціни.—Л. Г.),—писав О. Білімович в одній з своїх найбільш ґрунтовних праць того часу «К вопросу о расценке хозяйственных благ» (1914),—лежить один факт, який впливає на напрям усього господарського життя. Це факт існування у кожної господарюючої людини певних, прита­манних їй потреб». Виразом цих потреб, які О. Білімович трактує як почуття, що «випливає з відчуття відсутності», «прагнення усунути нестачу», і є суб'єктивні цінності. По­в'язуючи величину цінності з інтенсивністю потреб, учений вважав, що гранична корисність «є не що інше, як відбиття того задоволення потреб, яке залежить від даної кількості блага». Проте на відміну від теоретиків австрійської школи О. Білімович заперечував можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб'єктивна цінність речей не тільки на практиці, а й в теорії.

Теорію граничної корисності О. Білімович, подібно до Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Дж. Кларка та ін., доповнює теорією витрат виробництва, вносячи у неї засади маргіналізму, а також подає у власному трактуванні теорію вмінення. Ціна продуктів, вважає він, регулюється цінами фа­кторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює відповідний доход. «Кожна теорія цін товарів,— писав О. Білімович у праці «Социальная теория распределения» (1916),—відірвана від розцінки участі виробничих факторів, і кожна сучасна теорія створення доходів, що здійснюється через ринковий обмін, відірвана від розцінки продуктів,— логічно неможлива».

Отже, розподіл учений теж вважав складовою загальної проблеми створення цін: «Кожний доход є ціною, що спла­чується на ринку за користування відповідними факторами виробництва... Вчення про створення доходів тоді виявля­ється окремим випадком загальної теорії розцінки». Від­значаючи особливості «оплати» кожного з факторів вироб­ництва (О. Білімович розглядав їх як групи факторів: різні види капіталу, праці та природних ресурсів). Він, як і Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток різницею оцінок теперіш­ніх благ (заробітна плата або спожиті продуктивні блага) та благ майбутніх (засоби виробництва і праця) і трактує Ного як результат «очікування» капіталу. Заробітну плату О. Білімович розглядає як оплату всієї праці робітника і пов'язує її розмір з рівнем продуктивності праці, тобто ста­вить заробітну плату, як і прибуток, у пряму залежність від суто економічних факторів.

До останнього часу у вітчизняній історико-економічній літературі такий підхід, що розглядав усіх учасників ви­робництва як рівноправних партнерів незалежно від їхньо­го класового походження, таврувався як відкрита й злісна апологія капіталістичного способу виробництва. Лише в останні роки окремі дослідники доходять висновку, що са­ме такий підхід відбивав формування системи розгалужених механізмів інтегрування пролетаріату у буржуазне суспіль­ство, яке розпочалося на рубежі століть і було пов'язане з могутнім динамізмом у поступальному русі капіталізму, інтенсивному наростанні нових явищ і модифікаційних про­цесів у господарській системі і т. ін.

На думку учених-маржиналістів, забезпечити ефектив­ність цього поступального руху можна було лише шляхом раціонального використання основних факторів виробницт­ва—праці й капіталу, що, в свою чергу, неможливо без гармонізації відносин між ними, досягнення їхньої єдності і взаємодії. Вони не були противниками соціальних реформ, лише вважали, що останні повинні здійснюватися в межах заходів, які б не порушували основ існуючого господарсько­го ладу, що базується на принципі госпрозрахунку, не стримували економічного поступу. «Нагромадження капіта­лів і підвищення продуктивності людської праці,— писав О. Білімович у праці «Піднесення товарних цін у Росії» (1909),—були і залишаються тим основним фоном, на яко­му тільки й могло розгорнутися таке характерне для XIX століття... піднесення робітничих мас у західноєвропейських державах. У створенні їх і у нас лежить головним чином запорука тривкого поліпшення матеріального становища робітників».

Під впливом соціальної теорії розподілу, розробленої М. Туганом-Барановським незалежно від теорії ціни й цінності, О. Білімович доходить висновку про слушність ідеї регулювання рівня заробітної плати через сферу розподілу національного доходу і про можливість поступового вклю­чення ряду соціально-психологічних елементів у схеми те­орії розцінки: «Навіть вплив таких умов, як розвиток само­свідомості у робітничого класу і пов'язані з ним згода чи небажання... працювати за певну плату,— писав він у праці «Социальная теория распределения»,— може бути включе­на у теоретичну схему шляхом введення даних про суб'єк­тивну обтяжливість праці для робітника і певну інтенсив­ність його потреб у різних господарських благах».

Ще однією характерною рисою формування і розвитку маргінального напряму в Україні була добра обізнаність його представників з досягненнями математичної школи як на Заході, так і в Росії, плідне їх використання і розви­ток. Вважається, що саме Білімович дав в економічній лі­тературі того часу найбільш детальне висвітлення всіх ар­гументів за і проти застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Сам учений при цьому запе­речував можливості застосування математичного методу для аналізу економічних явищ, розглядав його тільки як метод викладення тих чи інших положень економічної теорії.

Проте математичний метод поступово виходив за межі ілюстративності і перетворювався на вагоме знаряддя еко­номічного аналізу, знаходження нових шляхів вирішення ря­ду важливих економічних проблем. Застосування методоло­гічних підходів математичної школи та математичного апа­рату значною мірою сприяло виявленню і подоланню обме­женості теоретичних підходів у руслі моністичного пояс­нення ряду важливих економічних проблем як з позиції класичної теорії трудової вартості, так і не менш популяр­ної тоді теорії граничної корисності.

Переконливим свідченням цього є творчість А. Маршалла, який прагнув перетворити економічну теорію на мате­матичну науку, будував свій аналітичний метод (метод «часткової рівноваги») на широкому використанні та роз­витку здобутків математичної школи. Застосування функ­ціонального аналізу дозволило вченому сформулювати ряд перспективних ідей, які змінили саме бачення економічної ситуації, що до того грунтувалося на уявленні про закон спадної родючості землі, поширений і на капітал. Він сформулював принцип зміни віддачі всіх факторів виробництва залежно від розумної їх комбінації, яка сама перетворю­ється на один з факторів зростання.

Як зазначалося вище, у тому ж 1890 р., коли вийшли у світ «Принципи політичної економії» А. Маршалла, подіб­ну ідею синтезу трудової теорії цінності з теорією «гранич­ної корисності» і власний закон пропорційності трудових витрат граничним корисностям та відповідну його формулу запропонував М. Туган-Барановський. Недосконалість ви­хідної бази та формули запропонованого ним закону дола­лися саме на шляху застосування економіко-математичних методів. Так, у 1902 р. відомий математик Столяров пред­ставив на засіданні Київського фізико-математичного това­риства аналітичний доказ теореми М. Тугана-Барановсько-го (Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г. М. И. Туган-Барановским политико-экономической формулы: предельные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовим стоимостям. К., 1902). Завдяки застосуванню диференційного обчислен­ня Столяров зумів певною мірою подолати обмеженість запропонованого у теоремі чисто суб'єктивного розуміння корисності: у Столярова граничні корисності господар­ських благ виступають як частинні похідні функції суспіль­ної корисності. До речі, вважається, що саме він вперше у світовій літературі виразно сформулював цю функцію.

На цьому ж шляху В. Дмитрієвим була доведена до­цільність урахування впливу на ціну всіх елементів вироб­ничих витрат або факторів виробництва, вдосконалене фор­мулювання концепції витрат виробництва Д. Рікардо тощо; українськими вченими Р. Орженцьким, В. Арнольдом й ін­шими використовувалася і модифікувалася система рів­нянь Дмитрієва, пропонувалися власні аналітичні виражен­ня для структури ціни (Арнольд В. Ф. Политико-экономические этюды. Одесса, 1904).

У міру подолання обмеженості моністичних підходів кла­сичної школи та школи граничної корисності, суперечностей їхніх теорій цінності та ціни вдосконалювалися і самі еко­номіко-математичні методи дослідження та запропоновані на їхній базі нові теоретичні підходи. Неоціненний вклад у цю справу вніс всесвітньо відомий український вчений-економіст, видатний математик і статистик, випускник Київ­ського університету, а згодом (з 1911 до 1926 р.) викладач Київського комерційного інституту професор Є. Слуцький. Ще навчаючись в університеті, він написав працю «Теория предельной полезности» (не опубліковану), яка була удо­стоєна університетської золотої медалі. Коло його наукових інтересів було надзвичайно широке — від дослідження еко­номічних поглядів У. Петті до аналізу теоретичних та ме­тодологічних засад маргіналізму, від найскладніших про­блем математичної статистики до започаткування не тільки принципово нових підходів до розв'язання складних еконо­мічних проблем, а й нової галузі науки — праксеології (роз­робка принципів раціональної поведінки людей при різних комбінаціях умов).

У 1915 р. Є. Слуцький публікує в італійському журналі «Giornalle degli economisti revista di statistica» (Vol.L 1, № 1) працю «До теорії збалансованого бюджету спожива­ча» (перевидану тільки в 1963 р. у Москві), яка започатку­вала якісно новий етап у розвитку теорії попиту, визначила принципово нові підходи до розв'язання проблеми зв'язку між ціною, попитом та функцією корисності. Що ж нове вніс Є. Слуцький у розв'язання цієї проблеми в руслі ма­тематичної економіки порівняно з австрійською школою, неокласиками та математичною школою?

Послідовний прихильник ідей маргіналізму, він, проте, не поділяв поглядів його провідних представників, зокрема Є. Бем-Баверка, А. Маршалла й інших так званих кординалістів на можливість установлення величини граничних корисностей, тобто вимірювання суб'єктивних цінностей. Є. Слуцький відштовхується від ідеї про необхідність звіль­нити функцію корисності від чисто суб'єктивного трактуван­ня, використовує категорію віддання переваг споживачем як однієї з детермінант сукупного попиту, в якій і знахо­дить вираження корисність товару; виходить з можливос­ті кількісного аналізу віддання переваги, їх порядкового зіставлення.

Слід зазначити, що цілий ряд попередників Є. Слуцького, зокрема, Л. Вальрас, В. Парето, В. Войтинський, зро­били ряд важливих кроків, щоб звільнити теорію попиту і пропозиції від жорсткої прив'язки до поняття суб'єктивної цінності, зв'язати аналіз функції корисності з грошовими доходами, з споживчим бюджетом, тобто представити фун­кцію корисності як певну систему віддання переваг спожи­вача. Проте звільнити цю функцію від чисто суб'єктивного трактування, від уявлень про можливість визначення сту­пеня корисності благ, пов'язати функцію корисності з рухом цін та доходів їм не вдалося. Уперше це зробив саме Є. Слу­цький у науковій розвідці, яка й стала основою сучасних економіко-математичних досліджень проблеми споживчого попиту.

Вважаючи, що кількісному аналізу підлягають віддання переваг, система яких становить основу поведінки споживача, він зосереджує увагу на чіткішій постановці питання про корисність наборів споживчих благ, які входять до бюджету індивідуума. Є. Слуцький переносить акцент з безперспективної у методологічному відношенні проблеми визначення ступеня корисності благ на проблему порівнян­ня відносних рівнів корисностей різних благ. Отже. він до­ходить висновку, що корисність може визначатися віднос­но, через рух поверхней рівня функції корисності (а не шля­хом визначення абсолютного значення цієї функції або її похідних, як вважали його попередники), що тільки цей рух у тому чи іншому напряму дає можливість врахувати ре­альний економічний зміст цієї функції.

У світовій економічній літературі утвердився погляд Є. Слуцького на корисність будь-якого сполучення благ як на величину, що може набувати тим більшого значення, чим кращим це сполучення виявляється для даного споживача. Виходячи з цього, Є. Слуцький дає своє вираження функції корисності і формулює основне обмеження (доход спожи­вача) при визначенні максимуму цієї функції.

На основі застосування досить складного математичного апарату вчений виявляє ряд умов, за яких функція корис­ності досягає свого максимуму, пропонує способи обчислен­ня її параметрів. Він розробляє цілий ряд формул, які до­зволяють досліджувати поведінку функції корисності та функції попиту залежно від руху цін і доходів, можливос­тей взаємозамінності та взаємного доповнення споживчих товарів тощо. Є. Слуцький виводить рівняння, в якому від­бився його основний висновок щодо можливостей передба­чення коливань у попиті, виразно представлені залежності цих коливань для компенсування змін ціни.

Ідеї, викладені Є. Слуцьким у публікації 1915 р., вва­жаються в сучасній зарубіжній економічній літературі ос­новоположними у розвитку теорії поведінки споживачів як одного з важливих розділів економетрики. Дж. Хікс, який одним з перших використав у своїх дослідженнях ці ідеї, визначив, зокрема, що Є. Слуцький був першим економіс­том, який зробив значний крок уперед порівняно з «неокла­сиками». Сучасна математична теорія попиту, заснована на аналізі поведінки споживачів при заданих цінах і доході, теж широко використовує ідеї цієї праці Слуцького (пра­ці Р. Аллена, Дж. Хікса, Х.Хауттакера, Ерроу, Ж. Дебре і ін.).

Таким чином, цілий ряд українських учених-економістів відіграли визначну роль не тільки у внесенні в економічну культуру України та Росії засад маргінальної школи по­літичної економії та її математичного напряму, а й у ряді випадків зробили значні кроки у їх подальшому розвитку. Вплив цього напряму на формування наукової економічної думки тут був надзвичайно великим. Саме на теоретичні висновки суб'єктивно-психологічної школи та її маргіналь­ного відгалуження дедалі більше спиралися представники й іншого, поширеного в Росії та Україні соціального напря­му політичної економії, що базувався на концептуальних засадах інституціоналізму. Процес цей був тісно пов'язаний з переглядом і переоцінкою цілого ряду вихідних положень не тільки класичної школи політичної економії, а й перед­усім марксистської економічної теорії.

4. Марксизм в Україні, як і в Росії, мав своїх прихильни­ків і стійких противників. Незважаючи на його величезну популярність в останній третині XIX — на початку XX ст. у громадських та наукових колах, послідовними противника­ми марксизму, його економічної, соціальної та політичної доктрини залишалися представники психологічного нап­ряму у політичній економії. Так, головним достоїнством ки­ївської школи, яке прославило її, О. Білімович вважав те, .що в багатьох найважливіших питаннях як в економічній теорії, так і в економічній політиці вона різко розходиться з іншою школою російських економістів — марксистською в теорії і народницькою в політиці (Памяти Д. И. Пихно, СПб., 1913). Справді, за певних відмінностей теоретичних уявлень учених київського напряму та рівня цих уявлень, про які йшлося вище, єдність вихідного методологічного принципу (психологізму) у дослідженнях економічних 'явищ, послідовний еволюціонізм у поглядах на поступаль­ний розвиток суспільства та певний прагматизм у розумін­ні ролі економічної теорії в цьому процесі тощо обумовлю­вали їхнє стійке протистояння марксизму від М. Бунге до О. Білімовича.

Теоретики київського напряму та їхні послідовники — маргіналісти не сприймали запропоноване марксизмом діалектико-матеріалістичне пояснення розвитку суспільства зміною суспільно-економічних формацій. Схему майбутньо­го суспільства, його економіки вважали абсолютно нере­альною. Заперечували марксистське розуміння основних категорій політичної економії — праці, капіталу, прибутку, ренти, заробітної плати тощо. Р. Орженцький, зокрема, ви­словлював своє глибоке переконання в тому, що конкретні види праці методологічно неможливо звести до праці абстрактної, що праця не є єдиною спільною властивістю благ, які обмінюються: кількість праці — вимірювач цінності, а не її причина, подібно до того як термометр — це індикатор температури, а не її джерело. Виходячи з методологічних засад маргіналізму, його українські послідовники відкида­ли і трудову теорію цінності, а також додаткової цінності К. Маркса. Сприймаючи поступово засади неокласицизму, вони долали обмеженість австрійської школи на шляхах використання окремих елементів класичної школи, а не марксової економічної теорії. Цілий ряд моментів їх кри­тики цієї теорії починали знаходити дедалі більше визнан­ня в широких колах учених-економістів іншого, соціально­го, напряму політичної економії.

Багато з них, наприклад, П. Мігулін, 1. Янжул, О. Русов, Т. Осадчий, К. Воблий та інші, завжди були далекі від марксизму, не сприймали ні його теоретичних і методологіч­них засад, ні тим більше суспільно-політичних висновків. Так, наприклад, К. Воблий у цілому ряді праць — «Вопрос о методе в истории политической экономии» (1907), «На­чальний курс политической экономии» (1918) та ін.—роз­цінював це вчення як неоригінальне, побудоване на цілому ряді ідейних та теоретико-методологічних запозичень з різ­них шкіл, течій і напрямів суспільно-економічної думки, по­чинаючи від утопістів і кінчаючи класичною школою. При­хильний до історико-емпіричного методу дослідження, він по суті не зрозумів і тих раціональних моментів, які були в марксистській методології дослідження, метод К- Маркса розцінював як штучний, занадто абстрактний і схоластич­ний. Проте багато вчених-економістів цього напряму тою чи іншою мірою відзначали позитивні ідеї марксизму.

У поширення марксистського вчення, подолання на його основі народницьких ілюзій щодо можливості обминути ка­піталістичну стадію у розвитку суспільства вагомий внесок зробили такі відомі російські та українські вчені, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, Б. Кистяківський, М. Лежнєв, В. Водовозов, М. Ратнер та ін., що починали в 90-ті роки XIX ст. свою наукову та громадсько-політичну діяльність в руслі соціал-демократичного руху в Україні, а на початку 1900-х років склали серцевину соціального на­пряму. При цьому, як було показано вище, сприйняття і поширення так званими легальними марксистами марксового вчення було далеким від ортодоксії. Головну увагу во­ни приділяли його переосмисленню в нових історичних умо­вах та розвитку окремих його положень.

Видатний вчений-економіст, палкий прихильник соціа­лістичної ідеї М. Туган-Барановський, якого Г. Плеханов відносив до «академічних марксистів», а В. Ленін—до буржуазних учених, апологетів капіталізму і т. ін., у 1899 р. писав Г. Плеханову: «Моє глибоке переконання, що підтри­мати марксизм можна тільки його критикою та дальшим розвитком». І у тому ж листі: «Я вірний прапору, який вже іншими вважається застарілим — соціал-демократичному». Аналогічно своє ставлення до марксизму формулює у тому ж році у статті «Против ортодоксии», опублікованій в жур­налі «Жизнь», П. Струве. Він вважає за необхідне, твердо дотримуючи соціологічну теорію додаткової праці, відмо­витися від економічної теорії додаткової цінності та взага­лі критично передивитися всю економічну теорію Маркса як таку.

Позиція П. Струве мала великий вплив на погляди В. Водовозова, Б. Кистяківського, П. Лебедева, С. Булгакова й інших учених, які на початку 1900-х років входили у київську групу «Освобождение» або примикали до неї. Так, В. Водовозов, який у 90-ті роки вів активну революцій­ну діяльність, пропагував марксизм, у 1900 р. у листі до П. Струве висловив повну згоду з поглядами останнього. Б. Кистяківський, відомий як активний учасник українсь­кого культурницького руху, член драгоманівського гуртка, поширювач в Україні ідей марксизму, вже з 1902 р., разом з П. Струве починає випускати журнал «Освобождение», очолює у 1904 р. київську групу цієї організації і виступає з цілого ряду питань критичного перегляду марксизму.

При певній відмінності теоретико-методологічних підхо­дів у творчості цих економістів перегляд ними теорії марк­сизму або її окремих положень мав багато спільного. Усі вони вважали, що найважливіші і найгостріші проблеми економічної науки, пріоритет у розробці яких належить кла­сичній школі політичної економії — трудова теорія ціннос­ті, заробітної плати, прибутку, ренти, уявлення про класову структуру та класові суперечності буржуазного суспільства й ін., одержали у марксистській теорії таку інтерпре­тацію, яка дозволила її основоположникам перетворити її на так звану доктрину або догму наукового соціалізму. То­му перегляд цієї доктрини відбувався у контексті переос­мислення в нових історичних умовах як здобутків власне класичної школи, так і виявлення методологічних та ідео­логічних засад їх інтерпретації марксизмом.

Передусім це стосувалося теорії цінності та додаткової цінності К. Маркса. Вчені вважали помилкою Маркса те, що проблему цінності він зробив вихідною для пояснення всіх соціально-економічних явищ капіталістичного суспіль­ства. У статті «Трудовая ценность й прибыль» (Научное обозрение. № 3. 1900) Туган-Барановський визначив трудову цінність як «фікцію», хоч і корисну з точки зору викорис­тання її в єдиній теорії цінності як «методологічного при­йому, свідомого абстрагування певного явища від усіх ускладнюючих моментів і пристосування цього явища для простоти аналізу до одного з цих моментів». Що ж до по­няття додаткової цінності, вчений вважав, що воно взагалі не має важливого значення. Пояснюючи цю думку, яку по­діляла абсолютна більшість вчених, Туган-Барановський в роботі «Основная ошибка абстрактной теории капитала Маркса» (Научное обозрение. № 5. 1899) писав: «Звичай­ний здоровий глузд та вульгарні економісти безумовно праві, заперечуючи яку б то не було різницю в розумінні створен­ня прибутку між знаряддями праці та «робочою силою». Тобто вчений заперечував положення марксизму, що вся­ка нова або додаткова цінність створюється живою працею, є продуктом лише змінного капіталу. Звідси випливав ви­сновок і про надуманість марксистських положень щодо підвищення рівня (норми) додаткової цінності, падіння се­редньої норми прибутку, зростання ступеня експлуатації з розвитком капіталізму, сформульованого Марксом загаль­ного закону капіталістичного нагромадження—усієї, за виразом Тугана-Барановськопз, конструкції абстрактної те­орії капіталізму Маркса.

Запропонований методологічний підхід до аналізу сут­ності економічної теорії марксизму давав підстави і для висновку, що Марксу, як і теоретикам класичної школи, не вдалося розв'язати головного суперечливого моменту в те­орії трудової цінності — розкрити співвідношення ціни й цінності. Введене у третьому томі «Капіталу» поняття ціни виробництва як перетвореної форми цінності, навколо якої, за Марксом, коливаються ринкові ціни товарів, суперечило, на думку більшості вчених-економістів тієї доби, висновкам класичного аналізу цінності у першому томі, спростовувало Марксове вчення про додаткову цінність. Дійсно, якщо у першому томі розглядається відношення додаткової ціннос­ті лише до змінного капіталу, то в третьому томі — її від­ношення до всього капіталу (норма прибутку). У резуль­таті, відзначав, зокрема, С. Булгаков, у статті «Третий том «Капитала» К. Маркса» (Русская мысль. 1895), К. Маркс доходить «парадоксального висновку, що міновий закон має силу лише при слабкому розвитку обміну, але не в розви­нутому капіталістичному суспільстві», тобто закон цінності в умовах розвинутого капіталізму перетворюється у нього - лише на методологічну умовність. По суті це були ті вузлові моменти економічної теорії марксизму, аналіз яких призвів до перегляду на початку XX ст. і остаточної переоцінки усієї системи марксистського вчення, змісту запропонованих ним категоріального апарату та висновків з цілого ряду найважливіших політико-еконо­мічних проблем. Широкі дослідження новітніх економіч­них явищ на базі останніх здобутків економічної теорії при­водили вчених до висновку про невідповідність теоретич­них засад марксизму та його практичної функції новим історичним умовам. Разом із тим у творчості багатьох учених-економістів соціального напряму зберігалася висока оцінка «Капіталу» К. Маркса як однієї з вершин теоретич­ної думки середини XIX ст., як досить глибокого теоретич­ного відображення сучасних йому умов розвитку капіталіз­му вільної конкуренції, що склалися в результаті промисло­вого перевороту.

Як позитивна риса марксизму, порівняно з класичною школою, розглядалося внесення ним в економічну теорію засад історизму, відзначався його великий вплив на подаль­ший розвиток суспільствознавства. Цей вплив, вважали вчені, марксизм здобув завдяки ствердженню ним ряду по­ложень, що міцно увійшли до арсеналу суспільних наук: про визначальність економічних сил та їх організації, зро­стаюче значення машинного виробництва, економічну стру­ктуру буржуазного суспільства та взаємозв'язок і взаємини його продуктивних сил та суспільних відносин, про історич­ну минулість останніх та роль класової боротьби тощо. Про­те розуміння ними цих положень марксизму докорінно від­різнялося від ортодоксального їх сприйняття.

М. Туган-Барановський вважав центральною і найсиль­нішою ідеєю марксизму вчення про концентрацію і центра­лізацію. суспільного виробництва. У праці «Очерки из новейшей истории политической экономии й социализма» (1905) він зазначав, що це вчення найлегше пояснює, «яким чином капіталістичний господарський лад перетворюється на свою протилежність, яким чином з нещадної боротьби, гноблення, експлуатації та зненависті, пануючих нині, ви­ростає з необхідністю природного процесу сім'я мирної, вільної й рівноправної асоціації майбутнього». Що ж до висновків, які зробив з цієї ідеї К. Маркс, то на думку М. Тугана-Барановського, потрібно мати на увазі, що всі його основні соціальні погляди склалися в 40-х роках XIX ст., що «Маркс стояв на грунті сучасних йому історич­них фактів», які багато в чому розбіжні з дійсністю кінця XIX — початку XX ст.

У цьому зв'язку вчений звертав увагу на ті явища, які не вкладалися в Марксові висновки. Це, зокрема, успішне співіснування частини дрібної промисловості з крупним ви­робництвом, яке іноді навіть сприяє її розвитку. Крім того. у сільському господарстві не спостерігається нічого подіб­ного концентрації та централізації виробництва, які так характерні для еволюції промисловості. Селянське госпо­дарство не тільки не знищується крупним капіталістичним землеробством, але навіть зростає у більшості випадків за рахунок цього останнього. Разом з тим, наголошує М. Туган-Барановський, той факт, що «до сільського господарства схема Маркса зовсім непристосовна... тільки послаблює, але не знищує значення цієї схеми по відношенню до всьо­го суспільного господарства у сукупності». Оскільки все суспільне виробництво, вважав він, у цілому концентруєть­ся, незважаючи на зростання селянського господарства, загальна чисельність пролетаріату швидко зростає, а кіль­кість самостійних виробників відносно падає. Незважаючи на занепад крупного капіталістичного землеробства, капіта­лістичний спосіб виробництва дедалі більше підпорядковує собі суспільне господарство.

С. Булгаков в одній з своїх найгрунтовніших праць «Капитализм и земледелие» (1900) робив висновок, що «в зем­леробстві не тільки не відбувається ніякої концентрації, а й з надзвичайною силою виступають децентралізуючі тен­денції». Цю точку зору поділяла абсолютна більшість ук­раїнських учених-економістів, зокрема О. Посніков, В. Косинський, В. Левитський, М. Ратнер, В. Желєзнов, О. Русов, Т. Осадчий та інші. Вони заперечували значення Марксової теорії ренти взагалі і абсолютної зокрема, саму ідею націоналізації землі, обґрунтовували тезу про стійкість тру­дового селянського господарства тощо, робили висновок про недосконалість теорії марксизму в галузі аграрного пи­тання в цілому. «Вся проблема в тім,—писав у 1899 р. М. Ратнер у праці «Аграрные вопросы в европейской литературе» (Русское богатство. №8. 1899),— що «Капітал» на­писаний на досвіді Англії і аграрне питання в «Капіталі» є прогалиною, оскільки тут сільське господарство знаходило­ся у зовсім виняткових умовах».

Не менш гостру реакцію серед учених-економістів ви­кликали і висновки Маркса про зубожіння робітничого кла­су як необхідний наслідок основного закону капіталістич­ного нагромадження: «наступні історичні факти позбавили (їх.— Л. Г.) ...всякого значення», вважав М. Туган-Барановський, ці факти є свідченням «безсумнівного економічно­го, морального та інтелектуального піднесення робітничого класу в найновіший час». Відомий економіст, викладач Київського університету професор В. Желєзнов, у дослідженнях якого однією з цен­тральних була проблема заробітної плати, хоч і проголошу­вав своєю «точкою опори» теорію Маркса, вважаючи загальний погляд останнього на економічні відносини плід­ним, проте був переконаний, що висновки К.- Маркса від­носно заробітної плати вже застаріли. Він детально до­сліджує Марксову концепцію заробітної плати в моногра­фії «Заработная плата. Теория. Политика. Статистика» (1918) і переконливо доводить, що доктрина марксизму про стрімке нагромадження капіталу всупереч інтересам про­летаріату наочно спростовувалася пізнішими фактами: на основі піднесення продуктивних сил суспільства та внаслі­док боротьби робітників з підприємцями і регулювання су­спільною владою заробітна плата мала тенденцію до зро­стання.

Критична переоцінка теоретичної системи марксизму су­проводжувалася не менш глибоким критичним аналізом йо­го філософських та методологічних засад. Особливу увагу вчені звертали на метод історичного матеріалізму, прого­лошений Марксом та його ортодоксальними послідовника­ми єдино науковим для пояснення всіх явищ суспільного життя та визначення законів його розвитку. На зламі двох століть з'являється ціла низка праць, в яких поглиблено досліджується ця проблема. Серед них — праці О. Миклашевського («Реализм и идеализм в политической экономии», 1896), М. Лежнєва («Маркс и Кант. Критико-философская параллель», 1900), С. Булгакова («От марксизма к идеализму. Сборник статей», 1896—1903, 1904), П. Струве («Марксовская теория социального развития», 1905), М. Тугана-Барановського («Теоретические основы марксиз­ма», 1905, «Современный социализм в своем историческом развитии», 1906) та ін.

Віддаючи належне марксистському методу, вчені звер­тали увагу на обмеженість його економічного детермінізму, моністичного погляду на розвиток людського суспільства, визначення людини виключно як продукту середовища, на­голошували на неправомірності зосередження теорії в сфе­рі інтересів одного класу та надмірної її ідеологізації тощо. Показова у цьому відношенні є, зокрема, праця Б. Кистяківського, опублікована в 1900 р. в журналі «Жизнь», «Категории необходимости социальных явлений».

Нікому до Маркса, вважав учений, не вдалося так гли­боко зазирнути в суть соціального процесу, саме Маркс і Енгельс «вперше висловили вимогу всеосяжного застосу­вання причинного пояснення до соціальних явищ». Та разом з тим, посилаючись на ідеї 1, Канта, Б. Кистяківський різко заперечує проти фетишизації історичного матеріалізму, спроби шукати причинний зв'язок явищ тільки в економіч­ному житті, проти виключення із сфери причинних зв'язків духовних засад, юридично-правової надбудови. Він відки­дає спроби марксизму відкрити закони суспільного розвит­ку. запропоноване ним діалектико-матеріалістичне тракту­вання закону, віддає перевагу розумінню економічних за­конів у вченнях А. Сміта та Д. Рікардо та ін. По суті Б. Кистяківський, як і переважна більшість учених-економістів того часу, відстоював позитивну функцію суспільних наук у цілому і політико-економічної науки зокрема.

М. Туган-Барановський вважав недостатнім і неефек­тивним зосередження політичної економії на поясненні кла­сового поділу суспільства, розуміння цього поділу як осно­ви господарського ладу, прагнення вирішити всі теоретичні питання крізь призму ідеології виключно робітничого класу і на цій базі обгрунтувати свою практичну програму. В «Очерках из новейшей истории политической экономии й социализма» він писав: «...прагнення марксизму звести весь ро­бітничий рух до політичної боротьби робітничого класу за свої класові інтереси уявляється нам поганою і такою, що не досягає своєї мети політикою».

Інший відомий в Україні і Росії вчений-економіст, викла­дач Харківського університету М. Соболев у праці «Экономические интересы й группировки политических партий в России» (1906) визнав Марксову ідею суспільних класів і їх боротьби геніальною та «найвищою мірою плідною у справі вияснення процесу історичного розвитку». Що ж до практичної політики марксизму, то він викладав її вже в дусі реформаторських програм західноєвропейської, перед­усім німецької, соціал-демократії. М. Соболев наголошував, що соціал-демократична партія полишила ідею «насильни­цького перевороту» і тепер «стоїть на грунті еволюції, ви­ходить з того, що ніякий політичний та соціальний поря­док не може бути створений міцно, якщо не існує усіх умов для такого здійснення і якщо водночас новий етап не відпо­відає загальним потребам широких верств суспільства». Подібний підхід до розвитку ідей марксизму був типовим на початку XX ст. для прихильників цього вчення. Особли­ва увага зверталася (як, до речі, і в нашій сучасній-еконо­мічній літературі) на ті моменти в «Капіталі» Маркса, які, на думку багатьох учених, свідчили про нібито передбачену Марксом можливість еволюційного розвитку суспільства, розв'язання мирним шляхом класових антагонізмів тощо.

Дещо відмінну від такої позиції займав Туган-Баранов­ський. Наголошуючи у згаданих вище «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», що «проблема здійснення нового господарського ладу була зведена соціальним матеріалізмом (тобто марксизмом.— Л. Г.) до відкриття закону розвитку капіталістичного спо­собу виробництва», вчений справедливо зауважував, що К. Маркс не надавав майже ніякого значення тим явищам, які знаменували собою ознаки зароджування нового су­спільного ладу як результату закономірної еволюції капіта­лізму: ні робітничим союзам як засобу поліпшення еконо­мічного становища робітничого класу, ні кооперативному рухові робітників у формі споживчих товариств. «Коопера­тивний рух,— справедливо зауважував М. Туган-Барановськнй,— не відіграє у практичній програмі марксизму май­же ніякої ролі».

Що ж до оцінки наміченої марксизмом схеми суспільно-економічного устрою майбутнього суспільства, то абсолют­на більшість учених-економістів розглядала її як утопію. Це стосувалося і тієї соціальної місії, що відводилася про­летаріату, і економічного порядку, заснованого на колектив­ній власності, централізованій планомірній організації ви­робництва, нетоварних його формах тощо. Відомий україн­ський економіст і громадський діяч — земський статистик Т. Осадчий у своєму дослідженні «Общественный быт и про­екти его улучшения в XIX столетии» (1902) визнав марк­сизм як одну з передових доктрин побудови справедливого суспільства, але розцінив її як утопічну, що «не може мати практичного застосування...». Недосконалість і обмеженість марксистського вчення він бачив у тому, що в ньому ігно­рувалася психологія людей, їх мораль, «юридичний бік су­спільного буття був зовсім затемнений боком економічним» тощо. Крім того, соціалістичний ідеал зводився марксиз­мом до задоволення інтересів тільки одного класу, у той час як таким ідеалом, вважав Т. Осадчий, повинне бути «ство­рення сприятливих суспільно-економічних умов для діяль­ності не одного якого-небудь класу або суспільної групи, а для всіх».

Найзмістовнішу оцінку рівня розробки марксизмом за­сад економічної теорії соціалізму дав Туган-Барановський, який присвятив дослідженню сутності марксизму, порівняльному його аналізу з іншими соціалістичними вченнями цілий ряд ґрунтовних праць, зокрема «Теоретические основы марксизма» (1905), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905), «Современный социализм в своем историческом развитии» (1906), «Общественно-экономические идеалы нашего времени» (1913) та ін. «Маркс не надавав ніякого значення розробці планів майбутнього соціального влаштування,— наголошу­вав учений.— Позитивна економічна творчість, до якої за­кликали утопісти, не користувалася ніяким співчуттям по­літиків школи Маркса».

Цікаво зазначити, що П. Лященко, близький до ортодок­сального сприйняття марксизму (проте далеко не усіх його позицій, зокрема, з аграрного питання, проблеми відтворен­ня. ринків, криз тощо), приходив, хоч і з іншого боку, до аналогічного висновку. В «Истории экономических учений» він пише: «Наукова догма соціалізму, як вона знайшла собі закінчене вираження у Маркса, містить у собі майже ви­ключно науковий аналіз капіталістичного суспільства, а не які-небудь утопічні плани майбутнього влаштування соці­алістичного суспільства». І далі: «...у Маркса в його «Ка­піталі» про це немає ні слова, а мова йде виключно про «буржуазний лад». Проте Лященко вважав «Капітал» «най­більш соціалістичним твором», оскільки «він дає суворо наукові докази неминучості кризи капіталістичного суспіль­ства, його краху і переходу до усуспільненого господарства».

Ця тенденція — переважання критичних засад порівня­но з позитивною творчістю в галузі економічної теорії— наочно виявилася у течії ортодоксального марксизму, яка почала формуватися після вступу на арену суспільно-полі­тичної боротьби В. Леніна. Перші його праці, з появою яких у нашій історико-економічній літературі традиційно пов'язувався початок нового ленінського етапу у розвитку суспільно-економічної думки, припали саме на кінець XIX — початок XX ст. В. Ленін веде безальтернативну боротьбу проти будь-яких спроб передивитися теоретичну й політич­ну доктрину марксизму, і тим самим заперечує здобутки сучасної йому економічної науки. У праці «Матеріалізм та емпіріокритицизм» він пише, що ні одному професору полі­тичної економії, здатному давати найцінніші праці в галузі фактичних, спеціальних досліджень, не можна вірити ні в одному слові, коли мова заходить про загальну теорію по­літичної економії, бо ця остання — така ж партійна наука в сучасному суспільстві, як гносеологія.

Прагнучи використати марксизм стосовно до нових умов, В. Ленін був переконаний, що капіталізм у XIX ст. існу­вав у класичних формах. Монополістичний капіталізм він розглядав лише як короткочасний ступінь розвитку цього класичного капіталізму, своєрідну надбудову над ним — «загниваючий» і «відмираючий» капіталізм з до краю за­гостреними суперечностями і наявними об'єктивними та суб'єктивними передумовами для соціалістичної революції. Він безальтернативно відкидав будь-які спроби розвинути марксизм у руслі лібералізації цього вчення, збагачення його філософських засад та соціологічних уявлень, реаль­ної оцінки здобутків економічної теорії марксизму, визна­чення її історичних меж та можливостей. Леніну були аб­солютно чужі сумніви провідних учених того часу у вичерп­ності методу історичного матеріалізму для пояснення усієї складності суспільно-історичного процесу та достовірності обгрунтованої Марксом та Енгельсом на цій основі теорії соціалістичного руху та переходу до соціалізму.

Основні напрями та характер розвитку В. Леніним у руслі цих уявлень марксистського вчення в галузі аналізу закономірностей розвитку капіталізму, теорії імперіалізму та соціалістичної революції всебічно висвітлені в нашій іс­торико-економічній літературі, ставши на довгі десятиліття догмою для нашої економічної науки. Нагромаджений люд­ством майже столітній досвід суспільно-економічного роз­витку та його сучасне переосмислення надають можливість реально оцінити ті чи інші узагальнення і висновки, зроб­лені Леніним на початку століття, а також зіставити їх з висновками західної суспільно-економічної думки, з одного боку, і плеяди відомих російських і українських учених-економістів кінця XIX — початку XX ст., з іншого.

Що ж до відчутного впливу ленінських розробок на роз­виток суспільно-економічної думки взагалі та марксистсь­кої, зокрема, як в Росії і Україні, так і в Західній Європі (як це стверджується в усіх історико-економічних досліджен­нях радянського періоду), то він реально позначився лише у роки, що передували соціалістичній революції. Проте цей вплив дуже мало поширювався на власне економічну тео­рію, на професійних економістів — теоретиків і практиків. Ленінський напрям суспільно-економічної думки в Україні відчутно виявив себе фактично лише у численних публіка­ціях більшовиків, які активно виступили у широко розгор­нутій тут напередодні жовтневої революції більшовицькій пресі. Однак ці виступи — з питань імперіалізму, соціаліс­тичної революції, робітничого контролю тощо — в основно­му популяризували або конкретизували стосовно до умов України основні ленінські положення. Професійних еконо­містів серед українських більшовиків було зовсім мало — статистики О. Шліхтер, О. Цюрупа. П. Попов і деякі інші, праці яких на той час будь-яких серйозних розробок в галузі економічної теорії не містили.

Таким чином, вже на початку XX ст. головний водорозділ як у російській, так і українській економічній думці проліг саме по лінії ставлення до марксизму — між його ортодоксальними послідовниками та всіма іншими течіями економічної думки, включаючи й так званих легальних мар­ксистів і економістів, що прихильно ставилися до цього вчення. На цей час більшість з них повністю відходить не тільки від суспільно-політичної доктрини марксизму, а й від більшості його теоретичних засад і висновків. Саме з творчістю цих учених-економістів, які становили серцевину соціального напряму у політичній економії, пов'язаний ці­лий ряд визначних здобутків, внесених поряд з представ­никами маргінальної та математичної шкіл у розвиток економічної науки в Україні.