Становлення державності незалежної України і конституційний процес: історико-правовий аспект.

Зміст.

1. Україна на шляху до здобуття незалежності.

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттє­вими геополітичними змінами. Серед нових політичних реа­лій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із дво­полюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи дер­жав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвро­пейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Дого­вору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України запо­чаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 де­путатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів “за”).

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та деся­ти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Наро­довладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Україн­ської РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнарод­ні відносини.

У Декларації записані слова: “Верховна Рада Україн­ської РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб все­бічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи на­ціональні права всіх народів, дбаючи про повноцінний по­літичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самовря­дування народу України, проголошує державний су­веренітет України як верховенство, самостійність, пов­ноту і неподільність влади Республіки в межах її те­риторії та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організа­цій чи окремих осіб переслідуються законом. “Грома­дяни Республіки всіх національностей, — підкреслюва­лося у Декларації, — становлять народ України”. Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава “забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, со­ціального і майнового стану, расової та національної при­належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релі­гійних переконань, роду і характеру занять, місця прожи­вання та інших обставин”. Україна є самостійною у розв'я­занні будь-яких питань свого державного життя, а держав­на влада здійснюється за принципом її розподілу на зако­нодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Гене­ральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будів­ництво й припинити функціонування будь-яких підпри­ємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна “самостійна у вирішеннях питань науки, осві­ти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливі­ше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 'p.) Верховна Рада УРСР схва­лила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них — закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності Украї­ни як суверенної держави, механізм господарювання, ре­гулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Ук­раїні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного спожи­вання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до пору­шення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,—до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився ду­же непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.

Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування “непорушний” Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав “па­радом суверенітетів”. Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:

“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворен­ня в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими доку­ментами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціаліс­тичної Республіки урочисто проголошує незалежність Ук­раїни та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.

Акт проголошення незалежності України, день прийнят­тя якого був незабаром проголошений національним свя­том, не був випадковим явищем, навіяним серпневим пут­чем. Прагнення до національного суверенітету випробува­но віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності Ук­раїни український народ прийняв, продовжуючи тисячоліт­ню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження на території України загально­людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува­ги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла “Декларацію прав національностей Ук­раїни”.

Дуже важливим завданням молодої держави було ство­рення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо­дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз­почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно­правність усіх форм власності.

2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Ідеї конституціоналізму в Укра­їні мають давні історичні вито­ки. Вони сягають часів Київ­ської Русі, коли на віче укла­далися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Украшу як цілко­вито самостійну державу, однак, запровадила низку демок­ратичних на той час державних інституцій.

У 1846—1847 pp. Г. Андрузький — один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Кон­ституції України під назвою "Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" — "Вільна спіл­ка" був розроблений у 1884 p. видатним українським вче­ним та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на де­централізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері ча­сопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" — спілки народу українського". Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської ім­перії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 p.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конститу­ційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні за тих часів са­мостійного конституційного процесу. Такий процес пови­нен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню і роз­витку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів конституцій України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення з точки зору підготовки відправних позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України.

Початок реального конституцій­ного процесу в Україні пов'яза­ний із поваленням самодержав­ства і організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умов демокра­тичний конституційний процес, ми повинні не тільки кри­тично ставитися до тих негативних ідейнних перекру­чень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за револю­ційної доби — на пошук шляхів економічного, політич­ного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоре­тичні розробки питань узгодження соціальних, націо­нальних та конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики. Тому нині слід неупереджено про­аналізувати ті історичні документи, які започаткували кон­ституційний процес в Україні після повалення самодер­жавства.

Підгрунтя становлення української державності за­клали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як "статут авто­номії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські — Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення Украї­ни із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Гене­рального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація першого українського уряду. Го­ловне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями на­родного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних дома­гань. Однак економічне й соціальне становище потребува­ло відповідних управлінських дій, які й було зроблено Ге­неральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законо­давчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган цен­тральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозу­міння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згід­но з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншос­тями України підготовлятиме проект законів про авто­номний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання".

Документами, що мають суттєве значення для харак­теристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тим­часового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціону­вання Генерального Секретаріату як найвищого органу уп­равління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Ук­раїну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

IV Універсал проголошував ряд інших важливих поло­жень щодо державного устрою України, у тому числі:

1. якнайшвидше встановлення миру з петроградським уря­дом народних комісарів;

2. встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;

3. після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці;

4. передача трудовому народові землі без викупу;

5. запровадження державно-на­родного контролю над усіма банками;

6. розгортання рішу­чої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.

Як бачимо, усі зазначені положення мали демо­кратичне спрямування й у подальшому знайшли відобра­ження у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демо­кратичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоро­падського.

За гетьманату особливого зна­чення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квіт­ня 1918 p., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Централь­ною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегу­льовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринци­повіші питання організації Української гетьманської дер­жави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосеред­жувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо уп­равління державою; призначав голову і членів Ради Мініс­трів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених. Силу кон­ституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верхов­не управління державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого обирав Державний Сенат, а третього — Рада Мі­ністрів.

Характеристика розвитку кон­ституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p.. Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 p., Відозва Української Національ­ної ради від 1 листопада 1918 p.. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Україн­ською Національною Радою 13 листопада 1918 p., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 p., а також Уні­версал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української На­родної Республіки, проголошувалася "злука Західно­української Народної Республіки з Наддніпрянською На­родною Республікою в одноцільну, суверенну Народ­ну Республіку". Тим самим, зазначалося в Універсалі, "здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю.

У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохит­ний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику дер­жаву з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територі­альну автономію, межі якої мала визначити спільна комі­сія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними орга­нами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого українського радянсько­го уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повто­рювали Конституцію Російської Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянсь­кого уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошува­лась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуван­ні відпаде. Особливо часто на це посилалися після прого­лошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної дер­жави.

Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеоло­гічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверен­ної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заяв­ляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтіс­ніше політичне об'єднання для спільної боротьби за тор­жество світової комуністичної революції".

Створення у 1922 p. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 p. Конституції СРСР зумовило необхід­ність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p., го­ловним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських реп­ресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "вели­кий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних орга­нів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

Необхідність прийняття нових союзної та республі­канських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквіда­ція культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виник­нення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, — все це вимагало здійс­нення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М. Хрущова у 1964 p. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

За таких умов і почався новий етап розвитку конститу­ційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтова­но на норми та положення Конституції СРСР 1977 p.

Роки, що минули після прийняття у 1978 p. Консти­туції України, показали, що вона не спричинила принци­пових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції пев­ною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демо­кратизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у праг­ненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

3. Прийняття Конституції 1996р. - історична подія в житті незалежної України.

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Ук­раїнської держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного про­цесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності Ук­раїни та ознаменувала завершення важливого етапу у розвит­ку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики консти­туційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності ук­раїнської нації як політичної й етнічної спільноти до держа­вотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культур­ному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сфе­рах, закріпила якісно новий статус особи — людини і грома­дянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кож­ної людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшо­го, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадян­ської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демок­ратичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

Список використаної літератури

1. Історія Української Конституції. - К., 1997

2. Конституція України. - К., 1998

3. Кульчицький В. Історія держави і права України. - Львов, 1996

4. Нова Конституція України: огляд, коментарії. - К., 1997

5. Основи конституційного права України. - К., 1997