Микола Андрусов

(1861-1924)

Усе життя і дослідницька праця М.Андрусова були тісно пов'язані з Чорним морем, на берегах якого він народився. Ще в гімназії він виявив великі здібності, захоплювався археологією, а згодом — зоологією, збирав окам'янілості, яких було багато на околицях Керчі. У гімназії він прочитав перші книги з геології, отож до університету прийшов уже досить підготовленим, маючи запас не лише книжних, а й здобутих у полі геологічних знань.

У Новоросійському університеті на перших курсах М.Андрусов особливо захоплювався зоологією. Цьому сприяли блискучі лекції І.Мечникова, а також те, що ще у восьмому класі гімназії він зацікавився вивченням морської фауни, яку невдовзі почав обробляти у геологічному кабінеті університету під керівництвом професора І.Синцова, що став його першим учителем з геології. Починаючи з 1882 р. Новоросійське товариство дослідників природи відряджає Андрусова-студента в літню пору для геологічних досліджень на Керченський півострів. У 1884 р. вийшла друком його перша наукова праця «Замітки про геологічні дослідження на околицях міста Керчі». Обробка колекцій, зібраних у 1882 — 1884 рр., стала основою цілої серії його наукових публікацій.

Курс університету М.Андрусов завершив блискуче. Йому призначили стипендію на дворічну поїздку за кордон для доповнення освіти. Ця поїздка мала для М.Андрусова велике значення. Він ознайомився з роботою європейських наукових центрів — у Відні, Мюнхені, Загребі — і найвидатніших учених.

Після повернення з-за кордону М.Андрусова було залишено професорським стипендіатом у Петербурзькому університеті.

У 1889 р. М.Андрусов здійснив подорож у Закаспій, який згодом стане другою, після Чорномор'я, геологічною провінцією, котрій він присвятить усю свою діяльність. Того ж року він знову переїхав в Одесу у зв'язку з обранням на посаду лаборанта геологічного кабінету, а після захисту 1890 р. у Петербурзькому університеті магістерської дисертації «Керченський вапняк та його фауна» почав також викладати як приват-доцент.

Близькість до Чорного моря знову пробудила в М.Андрусова зацікавленість до вивчення чорноморських областей, тим більше, що вони мають багато спільного з неогеновими відкладеннями Закаспію та деяких інших областей, в яких йому випало побувати.

Важливою віхою одеського періоду діяльності М.Андрусова стали підготовка та участь у Чорноморській глибоководній експедиції, яка відбулася у 1890 р. Експедиція одержала важливі наукові результати, зокрема, зробила два відкриття: на дні моря знайдено залишки післятретинної фауни каспійського типу і відкрито зараженість глибин сірководнем, що відразу пояснювало багато особливостей Чорноморського басейну. Ці та інші наукові результати М.Андрусов висвітлив у серії публікацій, які мали велике наукове значення.

М.Андрусов був добровільним консультантом керченської міської думи з питань водопостачання. Водогін у м. Єнікале, споруджений за його вказівками, було названо його іменем.

В 1891—1892 рр. відбулася друга поїздка М.Андрусова за кордон, спричинена родинними обставинами: у 1889 р. він одружився з дочкою легендарного археолога Г.Шлімана, а в 1891 р. його тесть помер. Цю поїздку М.Андрусов знову використав для удосконалення своїх геологічних та океанографічних знань, для розширення контактів із зарубіжними вченими. Він працював у Сорбонні, у Загребському університеті, брав участь у з'їзді британських натуралістів, де познайомився з учасниками челленджерівської експедиції і згодом підтримував із ними наукове спілкування. У ці роки він почав готувати велику наукову працю про дрейсенесидів, яка стала його докторською дисертацією.

Після повернення до Російської Імперії М.Андрусов почав працювати приват-доцентом Петербурзького університету, займаючись не тільки геологією, а й океанографією. Продовженням чорноморської експедиції стала експедиція 1894 р. на Мармурове море на турецькому судні «Селяник», ініціатором та керівником її був М.Андрусов. Ця експедиція з'ясувала питання про взаємний обмін вод Чорного і Середземного морів, про склад їх глибинної фауни та про геологічну історію.

М.Андрусова давно приваблював ще один великий водний басейн — Кара-Богаз, і з 1894 р. він почав працювати на його берегах, згодом у 1897 р. на судні «Красноводськ» здійснив експедицію, яка дала багато нових відомостей.

З 1896 р. М.Андрусов працює в Юр'євському університеті. У 1897р. він захистив у Петербурзькому університеті докторську дисертацію, за яку Академія наук присудила йому Ломоносовську премію. 1897 р. став для нього пам'ятним завдяки активній участі в сесії Міжнародного геологічного конгресу, який уперше відбувався в Росії. М.Андрусов організував для членів конгресу екскурсію на Керченський півострів. Велике значення для розвитку науки мала пропозиція М.Андрусова на засіданні конгресу про організацію міжнародного плавучого інституту — прообразу сучасних кораблів науки. Він працює в Румунії, на Керченському півострові, у Криму, на Кавказі, розробляючи свою головну тему — відновлення геологічної історії Понто-Каспійського басейну та вивчення стратиграфії неогену. З 1901 р. почалися його експедиції у Закаспій, що дали йому багатющий фактичний матеріал, який він опрацьовував до кінця життя.

У 1905 р. М.Андрусов очолив кафедру геології Київського університету, об'єднав багатьох здібних молодих учених, які утворили його школу. Головним об'єктом уваги М.Андрусова у київський період стало створення детальної стратиграфії неогену Півдня Російської Імперії на палеонтологічній основі. Широке визнання дістав андрусовський стратиграфічний метод, який базувався на детальних палеогеографічних реконструкціях, створюваних із застосуванням екологічного аналізу.

У 1912 р. М.Андрусов переїхав до Петербурга і почав працювати в Геологічному комітеті. У 1914 р. видатні наукові досягнення М.Андрусова було гідно відзначено: його обрали дійсним членом Петербурзької Академії наук, він став завідувачем академічного Геологічного музею.

М.Андрусов після обрання в Академію наук повністю зосередився на дослідницькій роботі. Події Лютневої революції його мало схвилювали. У той час, коли близький йому В.Вернадський активно відгукнувся на ці події й опинився у вирі політичного життя Росії, М.Андрусов і далі працював у Геологічному музеї, не виявляючи інтересу до громадського життя. Жовтень 1917 р. став для нього пам'ятним лише через страждання і погіршення умов життя, які принесли йому, його родині, багатьом петроградцям осінь і зима 1917 р. Робота Геологічного музею, як і багатьох інших наукових установ, розладналася. Голод, холод, дорожнеча вигнали з міста багатьох співробітників М.Андрусова, та й сам він часом думав про переїзд у південні краї. Найбільше підходив Київ, звідки йому писав В.Вернадський. Однак кинути Академію наук було непросто.

Влітку 1918 р. Академія наук відрядила його на польові роботи до Криму. Микола Іванович з родиною переїхав у Керч і там продовжив працю на берегах протоки. Повернутися восени до Петрограда було важко, і М.Андрусов вирішив тимчасово залишитися у Криму. Він почав працювати у щойно відкритому Таврійському університеті. Тут з листа В.Вернадського він дізнався про обрання його в засновану у Києві Українську Академію наук, але дістатися до Києва було неможливо. До Сімферополя після довгих поневірянь на фронтах першої світової війни приїхали сини Вадим та Дмитро. І лише доля старшого, Леоніда, який супроводжував М.Андрусова у багатьох експедиціях, вкрай непокоїла його.

Жити у Криму було нелегко. Діти захворіли на висипний тиф. У жовтні 1919 р. вчений одержав страшну звістку — про загибель на Півночі старшого сина Леоніда. Ця звістка стала для нього фатальною: його звалив інсульт, відмовили рука і нога. Упродовж кількох місяців він перебував у вкрай тяжкому стані. Рідні вирішили вивезти його до Парижа. 25 березня 1920 р. Андрусови сіли у Севастополі на пароплав, який узяв курс на Константинополь. Саме в ці дні до Сімферополя приїхав В.Вернадський, який перехворів на тиф і почав викладати у Таврійському університеті.

М.Андрусов змушений був виїхати за кордон через те, що хвороба позбавила його можливості працювати. Лікарі заборонили йому читати лекції, писати він не міг, проте найголовніше — йому дозволили ходити лише два-три кілометри на день. Утримувати велику родину в голодуючій країні він не зміг би. А в Парижі був будинок, який залишив йому у спадок тесть, знаменитий археолог.

Після нетривалого перебування у Константинополі Андрусови навесні 1920 р. прибули до Парижа. Миколу Андрусова деякий час лікували газовими ваннами та душами, і це його трохи зміцнило. Однак він не міг багато ходити, насилу міг написати кілька рядків. Йому купили друкарську машинку, на ній він непогано друкував. Вчений почав ходити у геологічний кабінет Сорбоннського університету, яким тоді керував відомий професор-геолог Е.Ог, і потроху виконувати визначальницьку роботу. Але швидко стомлювався, тому про активну діяльність не могло бути й мови. Матеріальне становище родини було важким: діти навчалися, і це потребувало немалих коштів.

У 1922 р. Андрусови переїхали до Праги, тут життя було дешевшим, легше було дати освіту дітям. Микола Андрусов і тут намагався працювати, але просувався мало через нездужання, відсутність матеріалів, колекцій, книг, контактів з науковим співтовариством, а головне — через відсутність перспективи. Він помер у Празі 27 квітня 1924 р.

Праці М.Андрусова ще за його життя здобули всесвітнє визнання. У наступні десятиріччя XX ст. його праці в галузі стратиграфії неогенових відкладень стали винятково актуальними, зокрема вони були базовими для пошуків нафти на Кавказі та у Причорномор'ї. Його праці лягли також в основу подальшого вивчення морського літота седиментогенезу. Широкий розвиток дістали його реконструкції палеографічної обстановки через порівняння викопних осадів та фауни, що міститься в них, з осадами та фауною сучасних морів. Найкращим пам'ятником М.Андрусову стало опублікування у 60-ті роки його вибраних праць у чотирьох томах. Це фундаментальне видання мало далеко не меморіальне значення, — його широко використовують сучасні спеціалісти різного профілю. Його син Дмитро Андрусов став видатним геологом, академіком Словацької Академії наук.

«Наука — це та галузь, де, можливо, більше, ніж у будь-якій іншій галузі людських стосунків, виявляється почуття єдності й братерства, де не існує національності, де вчені усіх країн прагнуть разом до досягнення однієї мети — до пізнання істини. Бувають тут і війни, і ллється чорнило, і через властиву людині слабкість завдаються тяжкі рани взаємному самолюбству, але і в цій війні, можливо, менше, ніж будь-де, відіграють роль національності, і перед спільними інтересами науки зникають кордони держав. Упродовж останніх років створено безліч міжнародних підприємств, які поступово з'єднують між собою вчених усього світу в єдине братство, прообраз того братства всіх народів, яке є нашою вічною мрією».

Микола Андрусоа