Реферат на тему:

“Розвиток медицини

в Стародавній Індії

та Стародавньому Китаї”.

Найвищим, періодом в історії Стародавньої Індії був період класичний, що поділяється на два півперіоди: друга половина І тис. до н. е. і І-VI ст. н. е. У класичному періоді в Індії набули значного розвитку знання у багатьох галузях: у математиці (зокрема, створення десяткової системи числення, прийнятої нині в усьому світі); в астрономії; у філософії — тут особливе місце посіла система йога, що поєднувала фізичні вправи (хатха-пога) з етикою і відповідним способом життя (раджа-йога). На цьому вдячному грунті багатостороннього культурного розвитку закономірними були і значні успіхи в галузі медицини. Передусім вони знайшли свій вияв у працях Чараки й Сушрути.

Уже за стародавніх часів індійські лікарі вивчали мацеровані трупи людей і своїми знаннями з анатомії перевершували знання лікарів усіх інших країн. Вони перші почали розглядати знання анатомії як обов'язковий ступінь для кожного, хто при­святив себе медичній справі. Можливо, що стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше вивчали анато­мію людського плода і тому вважали, що центром життя є пу­пок, з якого починаються всі судини й нерви. Безсмертна душа, яка перебуває в ньому, за їхніми уявленнями, надає тілу життя. В описах тіла розрізнялись місця, пошкодження яких небезпеч­не або безпечне для життя.

Перший трактат з нормальної анатомії людини на підставі даних розтинів людських трупів було написано лише в кінці X ст. н. е. Бхаскаре Бхате.

Основними речовинами в тілі людини стародавні індійські вчені вважали жовч, (носій життєвого тепла), слиз 1 повітря (прана). Від правильного взаємообміну їх і залежить здоров'я. Найбільше хвороб (80) спричинено порушеннями щодо повітря, менше (40) —жовчі і ще менше (20) —слизу. Такі прояви ду­шевного стану людини, як журба, гнів та переляк, дуже сприя­ють виникненню захворювання. В Аюрведах є чіткі описи маля­рії, сибірки, слоновості та кривавих проносів, а також епідемій чуми і холери, які винищували цілі міста й краї.

Сухоти вважались такою ж небезпечною для довколишніх недугою, як і проказа. Брамінам забороняли одружуватися з дівчиною, в роді якої були хворі на сухоти, епілепсію, проказу і хворі на шлунок. При храмах і монастирях були школи ліка­рів, якими керували жерці.

За Сушрутою, «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове дерево, знає його вагу, але не знає його вартості». Центральні медичні школи були в містах Бенаресі і Таксілі. У лікарів виховували свідомість свого висо­кого призначення. Лікар повинен бути некористолюбним, стави­тись однаково до всіх хворих, незалежно від їхнього станови­ща в суспільстві та матеріального достатку, бути для хворого найдовіренішою особою. «Можна боятися батька, матері, дру­зів, учителя, але не слід відчувати страх перед лікарем: він для хворого — батько, мати, друг і наставник». У школах звертали велику увагу на розпізнавання хвороб — діагностику. Радили враховувати вік хворого, знати його професію, ознайомитися з його звичками, а під час огляду звертати увагу на будову тіла, характер дихання, пульсу, промацувати живіт, визначати розміри печінки й селезінки.

При медичних школах були великі лікарні, бібліотеки. Лі­карні були також у значних портових містах, на торговельних шляхах.

Оскільки причиною захворювань вважали порушення в со­ках організму, то в лікуванні основного значення надавали про­носним та блювотним засобам, кровопусканням. Одночасно ра­дили особливу увагу звертати на чистоту тіла, постелі, на добір страв, які до вподоби хворому, на створення приємного для нього оточення, для чого використовували музику, співи та чи­тання віршів, оскільки добрий настрій та навколишня краса в широкому розумінні сприяють видужанню.

З медичних наук найбільше в Стародавній Індії шанували хірургію — «коштовний подарунок неба і невичерпне джерело слави». Лікар повинен знати хірургію, хірург має бути добре обізнаний з медичною наукою. За Сушрутою, «лікар, який не розуміється на операціях, коло ліжка хворого розгублюється, як воїн, що вперше потрапив у бій. Лікар же, який уміє лише оперувати, але не має теоретичних знань, не заслуговує на пошану. Кожен з них володіє лише половиною своєї науки і подібний до птаха з одним крилом».

Давньоіндійські хірурги при переломах відзначали крепіта­цію, вміли спиняти кровотечу лігатурами, робили ампутації, витини каменів, трепанації, усунення катаракти, лапаротомії для врятування плода в разі смерті матері, робили поворот на голівку та ніжку в разі поперечного положення плода. Широко практиковане за тих часів відрізування носа як кари і для по­значення рабського стану змусило індійських лікарів розробити методи пластичних операцій, окремі з яких збереглися в хірур­гічному вжитку до наших часів. Інструментарій давньої індій­ської хірургії налічує близько 200 зразків. Не маючи уяви про антисептику та асептику, індійські лікарі вимагали ретельно додержувати чистоти під час операцій.

Медицина Аюрведів для зміцнення здоров'я рекомендує за­йматися гімнастикою, вставати до схід сонця, широко викори­стовувати водні процедури, танці, ігри, які підтримують добрий настрій, роблять людину сильною і спритною.

При розкопках у північно-західній Індії великого стародав­нього міста Мохенджо-Даро виявлено, що в ньому вже за 3 ти­сячі років до н. е. була міська каналізація з трубами діаметром близько 2 м, басейни біля будинків.

Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала найбільше лікарських засобів. Лише лікарських рослин було відомо близько тисячі назв; широко використову­валися органічні і хімічні речовини, передусім ртуть; виготов­ляли еліксир із золотом для продовження життя. Учені Індії, зокрема лікарі, підтримували стосунки і ділилися своїм досві­дом з лікарями Китаю, Ірану. В Київську Русь з Індії завозили камфору, панти, мускус та інші лікарські речовини і пря­нощі.

Досвід давньоіндійської медицини було запозичено лікарями Тібету, про що свідчить трактат тібетської медицини «Чжуд-Ші» (VIII—IX ст.н.е.).

Згідно з легендою, Хуанді — леген­дарний «Жовтий предок» китайського народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг», датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити мораль­ність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров'я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами».

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п'ятьма основними елементами, з яких скла­дається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважа­лося активним, світлим, друге — як жіноче (інь) — пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з пере­вагою начала ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій.

У Китайській імперії в період її найбільшого посилення існу­вала державна медична установа — медичний приказ. Основ­ним його призначенням було обслуговування потреб імператор­ського двору і передусім особисто імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при епідеміях).

Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворен­ням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині пере­йшла до жерців. В епоху Чжоуської династії (XI—III ст. до н. е.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась відповідни­ми комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна меди­цина почала поповнюватись великою кількістю засобів містич­ного характеру. В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI—VII ст. до н. е. в лі­тературних пам'ятках Китаю «Шицзін» знаходимо численні ві­домості медичного характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Цю, який жив у VI— V ст. до н. е., автор відомого «Трактату про хвороби». За за­гальною глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс.

Лікар Цан Гуп (III ст. до н. с.) перший почав вести записи перебігу захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в симптомах, призначене лікування, результати лікування).

Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були недостатні, оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм, буддизм) заборонялося робити роз­тини людських трупів. Анатомічні описи і малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів «Нуці-Кінг» зазначаєть­ся, що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупи­няється», але пояснень щодо механізму цього руху не по­дається.

У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові, загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню пульсу в ки­тайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року, години дня. Гадали, що за пульсом можна довіда­тися, як функціонує не лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали увагу на характер виділень хво­рого. Сечу досліджували на вигляд і смак у різні години дня і ночі.

Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тіль­ки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров'я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».

Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається лікуванню; якщо хвороба невиліковна — нама­гайся полегшити страждання вмираючого».

Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів становлять ліки рослинного походжен­ня. Фармакопея XVI ст. складається з 52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому припису­валася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого ха­рактеру. З ліків тваринного походження застосовувалися пан­ти— роги молодих плямистих оленів; мускус — для лікування захворювань серця, печінки; кістковий мозок — для лікування гемералопії. В особливій пошані були кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть — від сифілі­су, сірка — від корости та ін.

Особливістю суто китайської медицини є метод лікування уколами — чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями — моксами. В стародавні часи ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють «отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо. Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які нале­жить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Викори­стовувалися моделі людського тіла з точковими отворами в пев­них місцях, в які учням треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках» робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому, з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не завдавали опіків, їх тримали на якомога ближ­чій відстані від тіла — тобто фактично виходила місцева тепло­ва процедура. Таким припіканням приписували не тільки місце­ву, а й загальну дію, включаючи довголіття. Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті «Нен-цзінь», що не раз доповнювався і перероблявся.

Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучас­ному Китаї застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в наші часи досить поширений в країнах Євро­пи і Америки, вивчається в багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в СРСР. Лікувальний ефект його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.

Особливу трудність для китайських лікарів становило ліку­вання жінок, яких за звичаєм вони не могли досліджувати без­посередньо, звільнивши від одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої статі, на якій жінка по­казувала лікареві хворі місця. Цим та ще визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об'єктивне дослідження хво­рих жінок.

Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікуван­ня ран, переломів, вивихів, виготовлялися протези для ампуто­ваних. Уже в V ст. до н. е. у військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів особливо відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні операції із знеболю­ванням, використовуючи для цього вино, опій, сік конопель.

У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні за­соби проти віспи: щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам'ятках («Чжоуські ритуали», XI-V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5 днів, мити голову через 3 дні, а руки — 5 разів на день. Рекомендувалися для здоров'я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластич­ної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій. В «Шицзін» підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі чистоту.

Більшість здобутків китайської народної медицини були до­ступні тільки заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких мас населення. Ста­новище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення європейської науки.