Тема: Лікарські рослини. Живокіст, підбіл, валеріана.

План

1. Вступ.

2. Живокіст лікарський.

3. Підбіл звичайний.

4. Валеріана.

Вступ.

Незважаючи на бурхливий розвиток хімії і зростання кількості нових, дедалі ефективніших синтетичних лікарських препаратів “антибіотиків” лікарські рослини продовжують займати значне місце в арсеналі лікувальних засобів.

Використання лікарських рослин у народній та офіційній медицині має багатовікову традицію. Вони здавна користуються великою популярністю серед населення.

Однак, хоча цілющі властивості лікарських рослин загальновизнані, вивчення перспектив раціонального використання та застосування їх у медицині нерідко ведеться однобоко. Так, у науково-дослідних закладах дослідження фармакотерапевтичної цінності лікарських рослин спрямоване головним чином на вивчення окремих діючих речовин, сировини, призначеної для хіміко-фармацевтичної промисловості. Безпосередньому ж комплексному дослідженню рослин приділяється ще недостатньо уваги. Внаслідок цього не використовуються природні лікарські засоби, надзвичайно корисні при багатьох хворобах.

Препарати рослинного походження характеризуються малою токсичністю і незначним алергічним впливом, порівняно з синтетичними сполуками.

Symphytum officinale L. — живокіст лікар­ський.

Рос. назва: окопник лекарственный.

Родина: Boraginaceae — шорстколисті.

Багаторічна трав'яниста рослина, заввишки 30-100 см. Стебло крилате, особливо вгорі, від глибоко збігаючих вниз листків, товсте, пряме. Листки нижні великі, звужені в крилатий черешок, довгасто-ланцетні, верхні — сидячі. Вся рослина шорстка. Квітки зібрані в пониклі, вкриті листочками завійки. Віночки квіток брудно-пурпурові або лілові з відверненими назовні зуб­цями. Корені товсті, галузисті, зовні майже чорні, всере­дині білі, крихкі, на зламі нерівні, терпко-липкі на смак. Цвіте з V до кінця VII. Росте на вологих луках, біля канав, струмків, на пухких торфомінеральних грунтах, на низинних торфовищах. Поширений повсюдно.

Корені живокосту вважаються отруйними, особливо якщо приймаються внутрішньо у завищених дозах. Про отруйність їх свідчить і хімічний склад.

За різними науковими джерелами, у коренях містять­ся алкалоїди лазіокарпін, циноглосин, глікоалкалоїд консолідин, алантоїн, аспарагін, сліди ефірної олії, ду­бильні речовини, галова і дігалова кислоти, крохмаль, смоли, багато слизу, холін, за болгарськими джере­лами — ще й інулін. У свіжій надземній частині також є алкалоїд циноглосин, глікоалкалоїд консолідин і про­дукти його розщеплення — консолідин і глюкоза.

У народній практиці застосовують корінь живокосту як обволікаючий засіб при всіх видах запалення слизо­вої оболонки, а особливо при грудних захворюваннях.

У народі вживають також корінь живокосту і як в'яжу­чий, і як проносний засіб, а також як засіб, що видаляє змертвілі тканини і сприяє регенерації. Вважають також, що живокіст лікує нирки, допомагає при поносах, навіть з кров'ю, а також при кровотечах у шлунку і кишеч­нику, приймають його також при чиряках, виразках і наривах як внутрішньо, так і зовнішньо.

Вказують­ся відомі вже дані про стимулюючу дію речовин кореня на ріст клітин і відновлення тканин людини. Відвар з коренів застосовують і при парадонтозі (в тому числі гнійному), для полоскання ротової порожнини, при пере­ломах кісток та пораненнях, при гнійному запаленні їх, при запаленні вен, гнійному запаленні тканин, при болях в ампутованих кінцівках, на забиті місця, вивихи, при невралгіях внаслідок поранення, старих глибоких ранах, що важко і довго гояться, при фурункульозі тощо.

Народ відзначає кращу дію не сушеного кореня живо­косту, а саме свіжого, сирого. Відомо (вченим), що у коренях живокосту знаходиться алантоїн і алантоїнова кислота. Це похідні пурину. Хоч доведено значення їх, але наука ще в боргу перед людьми щодо вироблення методики консервації діючих начал свіжого кореня живокосту.

Крайній термін зберігання сухих коренів живокосту, до чотирьох років макси­мально (в сухому середовищі).

Tussilago farfara L. — підбіл звичайний, мати-й-мачуха.

Рос. назва: мать-и-мачеха, подбел, камчужная трава.

Родина: Asteraceae (Compositae) — айстрові (складноцвіті).

Рано навесні на глинистих і глинисто-крей­дяних грунтах, схилах горбів, ярів, а також на межах, у дещо сухіших ровах, на краях лук, що переходять у ріллю, з'являються жовті квіти, схожі на квіти кульбаби. Після цвітіння починають розвиватися листки. Це і є мати-й-мачуха. Рослина багаторічна, трав'яниста, з пов­зучим підземним галузистим кореневищем. Листки округло-серцевидні, кутасто-нерівнозубчасті, щільні, формою нагадують нижню поверхню кінського копита, зісподу білоповстисті («теплі — мати»), зверху гладкі («холодні — мачуха»). Листочки квітучого стебла лус­куваті, яйцевидно-ланцетні, прямостоячі, загострені, часто буруваті. Кошики (суцвіття) до і після цвітіння пониклі. Поширена повсюдно.

Збирають квіти цієї рослини рано навесні, а листя — через 2-3 (і пізніше) тижні після того, як обсім'яняться кошики, в першій половині літа.

У народному лікуванні застосовуються листки мати-й-мачухи, рідше квіти або суміш квітів і листків (подріб­нених) у вигляді напару (настою) при різних видах груд­них — легеневих хвороб як відхаркувальний засіб, легке потогінне. Крім того, напар із суміші листя і квіток (2:1) підбілу (в дозі 4-6-ти столових ложок на 1 л окро­пу) приймають і в інших випадках запалень слизової оболонки, при катарах шлунка і кишок, при ниркових захворюваннях, катарі сечового міхура.

При нежиті втягують у ніздрі сік, вичавлений із сві­жих листків. Такий же сік приймають внутрішньо при туберкульозі легенів та золотусі по 4-6 столових ложок у день.

Замість напару в згаданих вища потребах вживають порошок із листків по третині чайної ложки тричі на день (повну чайну ложечку порошку з листків ділять на три рівні порції).

При запаленні легенів, тривалому кашлі, бронхітах, хрипоті та інших захворюваннях дихальних шляхів п'ють напар з суміші таких лікарських рослин, взятих у рівних за об'ємом частинах: листків і квіток підбілу, подрібнених сухих коренів живокосту, липового цвіту, квіток бузини чорної, кореневищ пирію, квіток (пелюсток) коров'яку — 1 столова ложка з верхом на 1 склянку окропу. П'ють до півтори склянки на день, краще невеличкими част­ками — ковтками, теплим. Або ж по півсклянки тричі на день після їжі.

Зовнішньо. Сік із свіжого листка підбілу на шматочці (або сам листок) прикладають до гнійних ран, вира­зок, наривів; закапують у ніздрі при нежиті. Вважається в народі засобом, який загоює рани. Використовують його для змазування і промивання тіла при гнійничко­вих ураженнях шкіри (піодерміт).

При випаданні волосся і при сильній лупі зі свербін­ням шкіри на голові — тричі на тиждень миють (а вір­ніше, виполіскують) голову в міцному відварі з суміші листків кропиви і підбілу, взятих порівну.

Листки і квітки (краще окремо) зберігають у ящиках, вистелених папером. Строк зберігання — до 3-х років.

Valeriana officinaiis L. — валеріана лікарська маун, одолян, козлик.

Рос. назви: валериана лекарственная, маун.

Родина: Valerianaceae — валеріанові.

Цей вид є так званим збірним. Систематики по­діляли його на кілька видів і різновидів; серед них — Valeriana palustris Kr., що тепер називається V. exaltata Mikan.— валеріана болотяна; V. poligama Bess. ex DC.— тепер V. simplicifolia (Reichenb) Kalath.— валеріана цілолиста; V. stolonifera Czern.— валеріана пагононос­на. У нас, в Україні, ботаніки нараховують 13 видів валеріани, з яких у Карпатах, частково в Прикарпатті — 6 видів, і в Криму та північній частині Лісостепу і Сте­пу — 4 види.

Вісім видів валеріани використовуються медициною нарівні з валеріаною лікарською.

У народі перевагу якомусь із зазначених видів не від­дають, але вважають більш цілющими корені з кореневищами рослин, що ростуть на сухих місцях, пагорбках.

Валеріана (групи V. officinalis L.) — багаторічна тра­в'яниста рослина, заввишки до 150 см. У перший рік зви­чайно рослина формує розетку прикореневих листків, не виростаючи у квітоносне стебло. Такі ж розетки формуються на відростаючих пагонах у деяких окремих видів. Листки супротивні, непарно-пірчасті, листочки яйцевидно-ланцетні, зазублені або цілокраї. Стебло пряме, борозенчасте. Суцвіття велике, галузисте, окре­мі частини його у формі складних щитків. Квітки дрібні двостатеві, рожеві або білі. Цвіте звичайно в VI, VІІ деякі екземпляри — також у VIII. Росте частіше на вогких місцях, у заплавах річок, на трав'янисто-осокових болотах, У вогких чагарниках, серед лозняків, на лісових галявинках. Поширена, можна сказати, повсюдно. Тепер її ареали зменшуються через осушення грунтів.

Збирають корені з кореневищами рано навесні, коли 0 перших листках можна вже її знайти, або пізно восени. Миють у холодній воді. Для домашніх цілей, після вимиття коренів, варто відривати чи відрізати бічні (від сильних екземплярів) корінці, виполіскувати їх у воді, а комель (окоренок) очистити легко кінцем ножа, грубші дорізати на кілька частин. Сушать сировину у затінку або У сушарні при температурі до 40 °С, бо інакше валеріанова кислота та ефірні фракції втрачаються.

Корені й кореневища мають своєрідний запах, на смак гіркі, трохи пекучі.

Валеріана - це давня і сучасна лікарська рослина. Наш народ добре знає валеріану і цілющими властивос­тями її коренів і кореневищ користується для лікування від багатьох хвороб.

Валеріанові корені з кореневищами вважаються засо­бом, який заспокоює нерви, сприяє травленню, розігрі­ває шлунково-кишковий тракт; крім того, є вітрогінним, жовчогінним і знезаражуючим, глистогінним засобом.

Із коренів та кореневищ валеріани готують настоянки водні, спиртові (іноді й ефірні), які вживають при нерво­вих збудженнях, потрясіннях, при істерії, при судоро­гах, при падучій хворобі, тяжких душевних переживан­нях, безсонні, серцебитті як засіб, що підтримує сили, при поносах.

Медичною практикою доведено, що приймання валері­ани для профілактики, запобігання перед неминучими неврозами, які очікуються, неефективне. Знімання або полегшення тих явищ проходить у процесі їх виникнення.

Відмічено, що препарати валеріани зменшують інди­відуальну неуважливість (розсіяність), діють як адапто­гени (пристосувальне), тобто підтримують організм у дуже несприятливих умовах працежиттєдіяльності, при перевтомі, полегшують стан при клімактеричних прили­вах крові. Призначаються, в тому числі корінь, у зборах лікарських рослин при гіпертрофії щитовидної (базе­дова хвороба) залози, при нейродермітах (висипки на тілі нервового походження) та алергічних захворюван­нях. Крім того, при істерії, неврастенії, епілепсії, іпо­хондрії, відчутті втрати свідомості, притомності, мігрені, сильному метеоризмі (здуття у животі, що часом супроводжуються коліками), при астмі. У кожному кон­кретному випадку лікувальну форму, препарат, дозу­вання, в тому числі і коренів-валеріани, визначає лікар.

При заготівлі коренів з кореневищами валеріани, особливо пізно восени, коли майже все листя потьмяніло, легко помилитись і можна викопати корені схожі на валеріану, інших рослин, часом навіть отруй­них (наприклад, жовтеців). Перевірте добре по запаху їх та ще при непевності дайте понюхати тому, хто не копав їx.

Добре висушені корені найкраще зберігаються у скляних банках, закритих пластмасовою кришкою. Термін зберігання коренів і кореневищ - 3 роки.

Крім поданих вище, ряд рослин, що вживаються при захворюваннях серця. На­родний досвід підказував ученим-дослідникам багато чого такого, що сприяло знаходженню нових засобів, нових видів сировини, нових речовин, які мають ліку­вальні властивості, сировини-замінника.

У цьому напрямку особливий інтерес привертають сильнодіючі й отруйні рослини. Згадаймо хоча б відомі: горицвіт, конвалію, наперстянку, барвінок, бузок та ряд інших рослин.

Треба враховувати і те, що серед лікувальних та лі­карських рослин є чимало й таких, що не вважаються прямими серцевими, але мають велике допоміжне значення для цієї групи хвороб.

Лікувати серце без рослинних препаратів неможливо.

Лікуватись ними та отруйними рослинами, з яких вони держані, без керівництва лікаря-спеціаліста — без­глуздо і дуже небезпечно. Наука дала, дає і буде давати чудові препарати і визначати безпечне лікарське дозу­вання. Треба тільки, щоб вони були: і сировина, і препа­рати з неї.

Використана література:

1. Іван Носаль “Від рослини – до людини”.

2. В.В. Каркут “Жива аптека”.

3. Ф.І. Мамчур “Цілюще зело”.

4. Ф.І. Мамчур “Довідник з фітотерапії”.