Реферат на тему:

Професійна мораль як основа лікарської етики

Мораль (від лат. moralis — моральний, moris — звичай) — це сукупність історично зумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співжиття і поведінки людей їхні відносини в процесі виробництва матеріальних і духовних цінностей, що визначають їхні обов'язки один до одного, до соціальних груп, верств класів, до суспільства, і виконання яких базується на громадській думці.

Етика, мораль, людина — це органічне триєдинство є чи не найвагомішим соціальним орієнтиром у становищі суспільства й особистості. Справді, як ми вже вказували, грецьке слово ethos — тобто звичай, характер, система норм поведінки — визначає провідні моральні спрямування індивіда у вимірі між людських взаємин, а отже, до певної міри і психологічний портрет державних стосунків. Етика — наука про мораль і моральність, добронравність і доброчесність, правила порядності, зазначається у складеному С Караванським "Практичному словнику синонімів української мови ' (1993). Таким чином, етику можна тлумачити як витоки моральної структури особистості й кодекс поведінки людей у ставленні один до одного Етика, без сумніву, відображає духовні настанови людства. У цьому сенсі етичним катехізисом є Євангеліє Зацитуємо посилання із нього "Довго терпіть же й ви, зміцніть серця ваші" (Як 5, 8) "Бережи неповинного та дивися на праведного" (Пс 37 37) "Повстримай від гніву й кинь пересердя" (Пс 37 8), "Роблячи добро, не знуджуймося, до часу свого пожнемо, коли не ослабнемо" (Галатів 6 9) "А плід Духа любов, радість, мир, довготерпіння, віра, здержливість, лагідність' (Галатів 5 22, 23).

Етичні закони і позиції у медицині — це погляди і знання, які наочно інтегрують моральні основи особистості лікаря й загалом лікарювання, теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та колегами. Медична етика включає постулати про лікарський обов'язок, слово лікаря, лікарську тасмницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії І пріоритети в охороні здоров'я. А лікарська деонтологія — це догми професійних обов'язків у медицині, вона с прикладною частиною концептуального вчення про медичну етику.

Зрозуміла річ, не Існус окремих етичних категорій щодо поведінки лікаря, фельдшера, медичної сестри чи санітарки. Етичні принципи у медицині — неподільне ціле, хоча кожний окремий медичний фах мас свої професійні, а отже, й етичні відмінності. Проте переважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови: слово, чесноти, намагання й знання медичного працівника, його невід'ємні моральні гасла в практичній поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й допомозі йому.

У системі моралі, як у вирішальній сфері суспільної свідомості, своєрідне й дуже змістовне місце належить професійній (фаховій) моралі. Показово, що групою львівських лі кар їв-науковців створено проект "Етичного кодексу лікаря" (проф. А. Гнатишак, проф. В. Нор, проф. В. Ромовська, д-р мед. наук Б. Савчик, проф. Б. Ковалів, доц. Л. Криштальська, д-р мед. наук Б. Надрага, доц. А. Рудницька). У нашій роботі посилатимемося й на цей документ.

У кожній професії Існують певні етичні протиріччя І своєрідні способи їх вирішення, до чого залучається людина зі своїм суб'єктивним світом почуттів, прагнень, моральних оцінок.

Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках необхідно виділити найтиповіші риси й особливості, котрі характеризують специфіку професійних стосунків або відносну самостійність професії.

Суть професійної моралі полягає у відображенні особливостей професійних стосунків. Оскільки мораль відображає суспільне буття в цілому, то виникає питання про характер відображення професійного розподілу в моралі. Професіоналізація — су спільно-економічне явище, якому властивий закономірний, об'єктивний характер розвитку. Відтак, воно обов'язково знаходить відповідне віддзеркалення в суспільній свідомості взагалі і в індивідуальній свідомості зокрема.

Специфіка професійної моралі — проекція залежності моралі від якісного різноманіття взаємовідносин людей. Згідно з працею конкретної категорії у моральній свідомості особистості формуються уявлення, які зіставлені з типом професійних стосунків. Як тільки вони набувають якісної стійкості, то ведуть до формування певних моральних стереотипів відповідно до характеру праці.

Якщо такі стосунки мають стійкий характер, в людині, яка сформувалася під їхнім впливом, виробляється звичаєве коло відповідно до способу дій. Професійна мораль особливо притаманна тим професіям (медична, педагогічна, юридична, військова тощо), в яких об'єктом впливу є безпосередньо сама людина, а професійна діяльність, залежно від свого характеру, зачіпає нагальні життєві Інтереси особистості.

У цих випадках моральний чинник займає головне місце у системі способів професійного впливу. Через це суспільство висуває підвищені вимоги до відповідних моральних якостей працівників згаданих професій і навіть до цілих соціальних прошарків.

Вирішуючи питання про природу професійної моралі, необхідно виходити із принципу зв'язку моралі, практичної діяльності та знань із урахуванням ціннісного аспекту всієї проблеми. Через ставлення до об'єкта впливу реалізується ставлення до людини, оскільки ця паралель передбачає суспільну і особисту потреби. С. Л. Рубінштейн вважав, що в самій дії людини має місце моральне ставлення, тобто якраз через дію проявляється моральність особистості.

Ставлення людини до природи також мас суспільний характер, тобто воно опосередковане людськими взаємостосунками. Знання про будову навколишнього світу перебуває у відповідному співвідношенні з реальним і бажаним

У своїй діяльності, в процесі визначення власних Ідеалів людина орієнтується на знання законів природи та суспільства Детермінізм (визначення, формулювання) моралі полягає в тому, що вона зумовлена об'єктивними законами розвитку суспільства Розвиток моралі йде через вирішення протиріч між бажаним і існуючим, ідеалом і дійсністю, а досягнення самого ідеалу лежить на шляху суспільної практики і розвитку суспільних відносин

Моральна свідомість характеризується відповідним ставленням до суспільства класу, професійних завдань, до діяльності тощо Все це діалектично взаємозв'язано Загальні моральні уявлення формуються залежно від конкретних ситуацій у різних сферах діяльності Особливості професійних стосунків формують у свідомості особистості відповідні моральні уявлення, звички І переконання

Умови життя, характер І мета соціальних груп створюють у суспільній свідомості діалектику загального й окремішнього Існує багато конкретних форм спілкування Вимоги суспільства в умовах соціальної роздробленості виступають вже як вимоги професії, класу, нації в цілому

Поділ праці й Існування професій (професійна відмінність) як об'єктивний чинник суспільного розвитку неминуче впливає на свідомість людей, на систему моральних оцінок, звичок, традицій, форм поведінки, а отже, на їхню етику

У підсумку, особисте в моралі відображує специфіку Інтересів, мету якоїсь конкретної соціальної групи, а також зв’язок особистості й довкілля Заперечення загального та Індивідуального в моралі веде до різкого відокремлення морального Ідеалу, норм І правил поведінки від практичної діяльності, тобто суб'єктивного від об'єктивного

У реальному житті таке відокремлення І знецінення носить відносний характер Особливості професійних стосунків як об'єктивний чинник неодмінно проявляється в моральній якості І формує необхідні норми поведінки конкретної професійної групи, специфічні вимоги до п представників

Мораль людини виявляється в п поведінці, вчинках, котрі оцінюються не лише з точки зору Інтересів суспільства як цілого, але й окремих його груп, а також окремо взятих Інтересів Залежно від характеру моральної єдності й ступеня п стійкості з'являються специфічні норми поведінки І моральні оцінки А І Титаренко наголошує, що спільна діяльність людей по-своєму формує моральні оцінки

Моральна оцінка — особливий акт який орієнтує перевагу певної норми поведінки І наказує, пропонує діяти відповідно до неї Це твердження чітко виявляється в особливостях професійної моралі, які входять у моральну свідомість кожної людини як спонукання до дії І доречності відповідних моральних оцінок у тій чи Іншій формі діяльності

Дії, які належать до сфери моралі, вираховуються Із загальної сукупності людських дій у тому випадку, коли люди замислюються над їх суспільним значенням або беззастережно виправдовують свою поведінку У професійній діяльності позитивну моральну оцінку отримують тільки такі форми поведінки І тільки такі якості особистості котрі сприяють високій ефективності праці в даній сфері І хоча моральна оцінка завжди випливає Із суспільного Інтересу, вона бере до уваги відповідні людські взаємостосунки.

Моральна оцінка професійної діяльності визначається двома основними критеріями а) що об'єктивно Дає професія для суспільного розвитку І б) що суб'єктивно дає професія Індивіду в розумінні етичного впливу на нього, оскільки різні професії мають неоднаковий моральний вплив на людей котрі присвятили себе цим професіям

Єдність згаданих моментів виявляється у моральному ідеалі як вищій формі моральної свідомості. Моральний ідеал, який виражає прагнення до нового рівня розвитку суспільства й особистості, вбирає в себе також уявлення про досконалі професійні якості. У тих професіях, де об'єктом впливу є сама людина, моральність виступає не лише одним із найважливіших чинників ефективності професійної діяльності, а й також є формою її самовираження.

Специфіка професійної діяльності зумовлює також різницю моральних оцінок. Кожна функція, дія, сфера діяльності несе в собі відповідне їй значення і вимірюється суспільною шкалою цінностей.

Професійна мораль та її особливості визначають спрямованість професійної діяльності.

Загальні закономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх відображенням у моралі сприяють розумінню змісту лікарської етики й моралі. Хворий, коли звертається до лікаря, стає об'єктом професійного впливу. Треба пам'ятати, що у професійному відношенні лікар має справу з об'єктом найвищого ступеня складності — людиною. Розмаїття чинників, котрі визначають початок, перебіг і кінець будь-якої хвороби, кожний раз ставить перед лікарем виключно важку гносеологічну (пізнавальну) задачу, котру він повинен розв'язати протягом короткого часу.

Медична наука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх основі визначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності лікаря. Без об'єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови збереження моральних принципів, є не професійною. Лікар повинен володіти такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинуте клінічне мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо.

Людина — не тільки дуже складний, а й найцінніший об'єкт впливу, тому що вона є особистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім особистісні, суб'єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини позначається на суб'єктивних відносинах і виявляється у моральній свідомості як норма, яка вимагає підкорення інтересів лікаря інтересам суспільства через ставлення до хворого.

Довіряючись лікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних якостей, хоче бачити в лікареві зосередження моральних чеснот і насамперед співчуття, виключну сумлінність та самодисципліну, чесність і високу майстерність, вправність, серйозне ставлення до своєї справи і здатність до самозречення. Наявність цих якостей є моральною гарантією, основою для довіри й авторитету.

Лікар має ставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до особистості. Інакше гуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком. Отже, лікарський гуманізм — цілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо моралі як суті, то маємо тут деяку однозначність, не залежну від обставин. Вона нібито забезпечує "надійність" лікаря у його стосунках з людьми (здоровими і хворими) безпосередньо на робочому місці й у побуті, визначає всі етичні принципи його. Починаючи спілкування з хворим, лікар зобов'язаний сконцентрувати на ньому свою увагу, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров'я.

Гуманізм лікаря збігається з соціальною функцією медицини і втілений у моральній ідеї та почуттях. Він виявляється в активному, вільному прагненні присвятити себе хворим і, долаючи труднощі, використати усі можливості для відновлення та охорони здоров'я, не спричиняючи у той самий час діями і словами додаткових страждань.

Приклади дотримання професійної лікарської етики є подекуди вражаючими, й навіть час безсилий загасити героїчне сяйво таких вчинків. Засновник монастирської медицини святий Агапіт (XI ст.) відмовився від безпосередніх лікарських відвідин хворого князя Володимира у Чернігові, аби не залишати в Печерській Лаврі своєї келії, де він щоденно безвідмовно приймав хворих різних верств. Він перший довів, що однаково вправно й відповідально лікує всіх. Агапіт вилікував князя слушною фіторецептурою, але на відстані. Коли ж вдячний Володимир Мономах забажав віддячити лічцові, Агапіт зачинився за монастирською брамою, аби відмовитися від дарів. Засади його морального ставлення до медицини як сфери благодійності залишалися непохитними.

Данило Самойлович (1744—1805), батько української та європейської епідеміології, під час спалаху чуми в Москві добровільно перебував серед хворих в Угрешському монастирі в усі тривожні місяці лютування морової пошесті й сам переніс відносно легку форму захворювання. То було свідоме нехтування своїм здоров'ям і життям заради порятунку інших.

Степан Руданський (1834—1873), видатний український поет-демократ і талановитий лікар, який практикував у Ялті, безвідмовно влаштовував хворих бідняків у своїй хатині, неподалік від порту, годував та лікував їх.

Антон Чехов (1860—1904), також письменник і лікар водночас, був серед тих, хто заснував у Ялті перший безплатний санаторій для бідних хворих на сухоти. Збереглися свідчення його особистого пожертвування на добру справу...

Професор Теофіл Яновський (1860 — 1928), якого у Києві недаремно іменували святим доктором, майже щодня залишав у бідних родинах, куди його викликали до хворих, гроші на ліки та їжу, причому робив це делікатно, не принижуючи гідності пацієнта. Його дарунок зазвичай знаходили під подушкою, коли Теофіл Гаврилович залишав оселю.

У книзі "Теофіл Гаврилович Яновський" Г. Аронов наводить уривки з листа Яновського дружині від 1894 р., які можна вважати програмними у професійній лікарській моралі. "Де знайти примирення між пошуками шматка хліба, що досягається службою й платною практикою, далі — науковими спрямуваннями, й з рештою, гуманітарними вимогами — лікувати платонеспроможних. Перше — не можна відкинути, друге — не хочеться, а третє ...Нам іноді здається, що допомога бідним — то добровільне діяння, яке є схвальним, проте яке можна й не робити. Та ми повинні якомога більше ділитися з іншими. Всі мають однакові права на блага земні. Розпочати особисте, егоїстичне життя й заплющити очі щодо інших, кому я можу бути корисним, — я не можу; не можу не тому, що я добрий, либонь, а тому, що інакше чинити несправедливо".

Та простежимо втілення принципів професійної медичної моралі в історичному просторі. Знаменно, що зразки етичних настанов, над якими невладний час, належать здебільшого лікарям виняткового професійного таланту та здібностей. При цьому саме особистий моральний кодекс, індивідуальні духовні орієнтири с вирішальним органічним чинником дивовижних фахових висот, в основі яких — любов і повага до людини, шана до пацієнта. Приміром, великий давньоіндійський лікар Сушрута (VI —V ст. до н. е.), який провадив 8 фундаментальних форм хірургічних втручань (розріз, пункція, аспірація, скарифікація тощо), запропонував 14 видів перев'язок, вперше застосував й описав кесарів розтин та акушерський поворот на ніжку, залишив непересічні поради з професійної етики.

В "Аюрведі" — енциклопедії давньоіндійської медицини, укладачем якої вважають Сушруту, викладені фундаментальні етичні положення щодо обов'язків лікаря перед його вчителем та хворим, про лікарську таємницю, про безкорисливість лікаря.

До цього етичного вінка справжнього лікаря дуже близьке з позицій професійної моралі вчення Гіппократа (460 — 377 рр. до н. е.), геніального лікаря Стародавньої Греції, реформатора античної медицини. За Гіппократом лікареві повинні бути властиві працелюбність, серйозність, привітність, чутливість, стриманість, пристойний зовнішній вигляд та спокійний вираз обличчя.

"Чисто й непорочно провадитиму своє життя і своє мистецтво, — йдеться в клятві Гіппократа, вічному кодексі лікарювання. — В який би дім я не зайшов, я увійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного і згубного. Що б при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив й не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".

У цій формулі ніщо не застаріло, це, власне, лікарська етика від альфи до омеги на всі часи.

Варто прислухатися до професійної і водночас етичної настанови видатного лікаря Скіфії Анахарсіса: "Стримуй язик, черево й уд". Для лікаря — це важлива життєва матриця, яка відповідає й християнським настановам. Творчим розвитком клятви Гіппократа стосовно принципів лікарювання в XIX— XX ст. є "Факультетська обітниця лікаря", яка скріплялася його підписом після отримання освіти у вищих медичних навчальних закладах Росії. І саме такий документ київського лікаря та письменника Михайла Булгакова (1891 — 1940) зберігається у Київському міському державному архіві. Його копія наводиться у монографії Ю. Віленського "Доктор Булгаков". Нині цю медико-етичну декларацію втілює й розвиває "Студентська посвята" й "Присяга лікаря України".

"Даю обіцянку в будь-який час допомагати з усім моїм хистом тим, хто звертається до мене по пораду, — проголошується у "Факультетській обітниці", — непорушне зберігати таємниці, які мені довірено, не користуючись ними на зле. Продовжуватиму вивчення лікарської науки й сприятиму всіма силами її процвітанню. Даю обітницю бути справедливим до своїх колег-лікарів. У складних випадках обіцяю звертатися до думки та напучення більш досвідчених лікарів, Коли сам прийду на консиліум, віддаватиму шану їхнім заслугам та намаганням".

Цей непересічний моральний маніфест лікарювання найяскравіше відбився у героїчному літописі земської медицини. Під впливом ліберальних ідей у сільську глушину на боротьбу з епідеміями та дитячою смертністю, з голодом і каліцтвом добровільно поїхали тисячі молодих лікарів. На початку сторіччя земські управи вперше впровадили безоплатну медичну допомогу більшості селянам. Діяльність сільських лікарів з окремих актів доброчинності перетворилася на службовий обов'язок. Відповідно до земської реформи 1864 р. земства були організовані в 40 губерніях Росії, де виникло 2686 земських лікарських дільниць та лікарень, 2620 фельдшерських пунктів. Значна частина цих суспільних новацій припадає на Україну — від створення Херсонської земської санітарної організації до медичної земської діяльності на Полтавщині. ЦІ намагання підтримав М. Пирогов. На земській медичній ниві України самовіддано працювали видатні лікарі-хірурги О. Богаєвський (Кременчук), А. Орловський (Полтава), І. Рубцов (Миргород), Б. Козловський (Сміла), О. Абражанов (Полтава), Ю. Крамаренко (Умань), С. Ковнер (Ніжин), Л. Малиновський (Вінниця), В. Покотило (Одеса), О. Мєщанінов (Харків), І. Юцевич (Єлисаветград), санітарні лікарі М. Тезяков (Херсонська губернія), С. Ігуменов (Харківська губернія), О. Корчак-Чепурківський (Полтавське та Херсонське земства). Земськими лікарями були письменники А. Чехов, В. Вересаєв, М. Булгаков, С. Ніс, С. Руданський, композитор І фольклорист П. Демуцький.

У період громадянської війни (1919 р.) харківський земський лікар П. Соболєв занотував: "Від земської медицини залишився кістяк без плоті й душі". У той нещадний час потерпав і моральний дороговказ земської, а відтак, і світової медицини.

Та зрушили "машину часу" в минуле нові економічні відносини, ера капіталізму відбилася й на суспільній ролі лікарів. Поступово медики перетворюються на найманих робітників, а інколи й па бізнесменів. Але лікарів та медицину тут нема за що картати, як Це робить постмарксистська література радянського гатунку, бо етичні підвалини, зрозуміла річ, набули нових форм. Попри твердження про прагматизм західного суспільства, там працює мережа медичних закладів для бідних людей. Тому залишається справедливим твердження Р. Вірхова (1821 — 1902), видатного німецького патолога та прогресивного громадського діяча: "Лікарі — завжди захисники бідних, І соціальні питання значною мірою належать до їхньої юрисдикції".

Відлунням цих етичних вимог до лікарської спільноти можна вважати багаторічну гуманістичну діяльність Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), особливо щодо стратегії подолання епідемічних хвороб. Та й саме життя переконливо доводить: американські чи, скажімо, німецькі лікарі, хоча вони й уособлюють західний стиль життя з його практицизмом та прагматизмом, проте аж ніяк не втратили етичних ідеалів свого фаху. Аби реалізувати прагнення творити добро, організовано Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ). Адже моральні настанови діяльності лікарів-українців на всіх континентах — лейтмотив конгресів СФУЛТ, яких за останнє десятиріччя відбулося шість.

І трохи про доброчинність провідних західних фахівців. У дев'яностих роках, вже за часів незалежної України, бригади американських кардіохірургів (школи Д. Кулі й М. Дебейкі) за власні кошти, під час своїх нетривалих відпусток, декілька разів приїздили до Києва, аби, виходячи із доброчинності та колегіальності, прооперувати тяжкохворих в амосовському осередку гуманізму — Інституті серцевої хірургії у Києві. Такою є одна з наочних антитез про незворотну інфляцію моралі й совісності сучасних лікарів.

Повернімося до теоретичних міркувань та настанов.

Лікар повинен ставитися до кожного пацієнта як до індивідуальності, враховувати його особливості. Це необхідно для правильної організації лікувального процесу і способу життя на час хвороби.

Розглянутий аспект спонукає нас дотримувати професійного такту, що складається із системи заходів і форм поведінки, морально-психологічного і вербального впливу на хворого з точки зору доцільності лікування І залежно від особливостей його поглядів психології та світогляду.

Моральне ставлення лікаря до хворого виявляється у кожній його професійній дії, хоч самі ці дії не входять у безпосереднє поняття моралі.

У сфері професійної діяльності особливості поведінки людини залежать від характеру внутрішніх переживань, котрі в свою чергу гуртуються навколо думок, навичок, засобів, які потрібні для виконання даної роботи. Внаслідок цього виробляються звички, формується цільність психологічних процесів. У професійній праці фахівець набуває своєї індивідуальності та стверджує себе як особистість. Вона визначає його ставлення до професії з погляду не лише загальних, а й особистих інтересів.

Процес відображення у свідомості лікаря індивідуальних особливостей хворих визначає основу специфіки тих правил поведінки, котрі регулюють ставлення лікаря до хворого. Кожний з них шукає в іншому найважливіші якості, які є найзначущіші у вирішенні завдання взаємодії. Власне, ці якості відображаються й усвідомлюються кожним із них. Таким чином, професійна діяльність сприяє творенню сприйняття іншої людини. Тривале заняття тією чи іншою діяльністю формує в Індивіда своєрідне сприйняття інших людей, що може з часом стати стійким і перетворитись у професійну звичку.

Ця особливість сприйняття людиною інших людей, яка пов'язана з основним видом діяльності, яскраво проявляється у лікарів, артистів, письменників, працівників юридичних органів, тобто у всіх тих, чия повсякденна робота пов'язана з іншою людиною як об'єктом для реалізації мети професії. Мета медицини відображається у моральній свідомості лікаря, створює уявлення про цінність людського життя, про належні якості особистості лікаря і його моральне обличчя.

У лікарській професійній моралі своєрідного забарвлення набувають усі етичні поняття. Так, наприклад, такі індивідуальні якості, як чуйність, уважність, відповідальність тощо, у медичній професії мають особливий колорит І досягають найвищої моральної оцінки.

Визначення специфіки професійної моралі не означає відокремлення її від загальних морально-етичних поглядів. Професійна мораль — це сфера особливого виявлення загальних моральних поглядів, які пов'язані з умовами професійної діяльності і регулюють внутрішньопрофесійні взаємини. Вона відображає сукупність моральних настанов, принципів і норм поведінки відповідної групи людей, які об'єднані одним фахом (професійною діяльністю) з метою задоволення однієї із суспільних потреб.

Це ж саме можна сказати і про лікарську професійну мораль: вона відображує особливе у моралі, зв'язує поодиноке із загальним.

Професійна мораль лікаря має таку структуру: ставлення лікаря до хворого; до здорового; до Інших лікарів І медичного персоналу; до суспільства і держави.

Зміст поняття специфіки професійної моралі лікаря стосовно загальної моралі полягає у своєрідності відносно цілого, коли будь-яке загальне лише частково охоплює окреме конкретне.

Специфіка лікарської моралі у системі моральних цінностей полягає у конкретизації загальних моральних принципів стосовно завдань й умов лікарської діяльності, якщо загальна мораль як форма суспільної свідомості є узагальнене, концентроване вираження суттєвого в ставленні особистості до суспільства, то лікарська мораль відображає ставлення лікаря до особистості й суспільства з позиції збереження життя і зміцнення здоров'я.

Основою професійної моралі лікаря є ставлення лікаря до хворої людини і до здоров'я людей взагалі. При цьому увага концентрується на потребі зміцнення здоров'я і продовження життя особистості та суспільства. Задоволення цієї потреби і є професійним завданням і моральною метою лікаря. У процесі досягнення цієї мети професійна мораль коригує діяльність лікаря щодо певних принципів і норм поведінки, які не входять у правові основи охорони здоров'я і разом з тим не мають аналогів у загальній моралі (принцип "насамперед не зашкодь", професійний такт, надання допомоги у вільний від роботи час тощо). Завдяки цим нормам і вимогам лікар отримує моральний орієнтир поведінки у найскладніших ситуаціях, що виникають у процесі лікувальної діяльності.

У професійній діяльності лікаря важливого значення набуває психологічна проблема як один із важливих аспектів співвідношення соціального і біологічного. Проблема має природничо-науковий, психологічний, соціологічний, філософський аспекти. Медичну науку у цій частині найбільше цікавить аспект психосоматичного відношення, тобто взаємодія психічного і соматичного у патології.

З'ясування механізмів впливу соматичних змін на психічну сферу і зворотного впливу психічного на соматичне дає можливість конкретно уявити шляхи фізіологічного впливу гуманістичних норм та правил поведінки медичного персоналу на здоров'я пацієнта.

Відомо, що принципи моралі впливають на людський організм не безпосередньо, а через загальний духовний психоемоційний світ особистості. Психічні емоції, які діють на соматичну сферу, є особливим різновидом інформації. Психічна інформація може розглядатись як процес, котрий спонукає виникнення фізіологічних процесів у людському організмі, спрямовує і регулює їх.

Джерелом такої інформації можуть бути як зовнішні впливи, так і внутрішні зміни, які з'являються на різних рівнях (біологічному, психічному, соціальному) життєдіяльності організму.

Механізм психосоматичного впливу ґрунтується на принципі причинно-наслідкової зумовленості, на генетичній залежності низки феноменів.

Вплив психічних процесів на фізіологічні функції організму підтверджується науковими дослідженнями.

Під час аналізу психогенних наслідків за соматичною схемою треба мати на увазі їхню якісну своєрідність. Ці наслідки можуть бути одночасно позитивними і негативними, нормальними і патологічними.

Механізм психологічного впливу на тілесні процеси включає в себе і морально-естетичні чинники. Відомо, наприклад, що страх, образа і багато інших складових морального впливу можуть стати безпосередніми причинами фізичної смерті людей. Саме подолання страху, усунення інших від'ємних моральних чинників, які негативно впливають на людину, стає важливою умовою зміцнення фізичного здоров'я людини. Високі соціальні якості додають людині сили і витривалості у подоланні складних життєвих ситуацій, що призволять до патофізіологічних змін у людському організмі.

З'ясуємо, який вплив справляє хвороба на особистість пацієнта, на його життєві настанови і моральні орієнтири, на його роль у суспільному житті. У багатьох людей хвороба підвищує гостроту світосприйняття, наснагу до творчості й діяльності. Критичний стан людини у різні періоди хвороби часто спричинює й критичні періоди у свідомості особистості, котрі можуть бути поштовхом до зміни деяких моральних цінностей. Особливо хвороба впливає на людей, у котрих ще не до кінця сформувалися світоглядні настанови, переконання.

Таким чином, моральний і психологічний стан хворого залежить не тільки від особистого сприйняття хвороби, а й від особистого світовідчуття, переконань, духовної зрілості тощо.

З медико-професійного погляду лікаря повинен цікавити морально-психологічний стан хворого, бо пригнічений стан (душевна драма) знижує фізіологічну межу захисту через психосоматичні кореляції, тому терапевтичні засоби стають менш ефективними. Отже, лікар повинен бути відповідальним щодо можливості морального впливу на хворого, що реалізується особливо яскраво у психотерапії — методі психічного впливу на особистість.

Психотерапія, загалом, — це метод, за допомогою якого лікар впливає на другу сигнальну систему, а через неї на весь організм. При цьому необхідно враховувати такі особливості: зовнішній вплив (слова або дії лікаря, навколишні події, витвори мистецтва тощо); центральну ланку (виникнення образу, що супроводжується вольовими і розумовими імпульсами); зворотну реакцію хворого. Всі зовнішні і внутрішні впливи на психологію хворого заломлюються крізь призму біологічних, психічних і соціальних його особливостей. Тут доцільно враховувати структуру конкретної особистості як сукупності біологічно і соціальне зумовлених властивостей, прямі й опосередковані зв'язки особистості з навколишнім середовищем та іншими людьми.

Складною методологічною проблемою під час аналізу психотерапевтичної інформації виявляється проблема співвідношення суб'єктивного й об'єктивного. Відомо, що в процесі діагностування лікар використовує як суб'єктивні, так і об'єктивні дані. Лікар повинен враховувати скарги, відчуття, настрій хворого. Ці спостереження надають неоціненну допомогу в пізнанні сутності патологічних зрушень. З іншого боку, психотерапевт повинен враховувати, що психічна інформація в системі "лікар — хворий" щодо адресата (хворого) є об'єктивною.

У психотерапевтичній практиці важливо зважати на принцип конкретного аналізу, який з методологічного погляду треба розуміти як єдність загального, особистого й окремого. З позиції такого підходу психіка людини, її хвороба, навколишнє середовище і методи впливу повинні розглядатися лікарем як сукупність різноманітних за своєю глибиною й ступенем спільності відносин.

У психічній структурі людини відображаються загальні біологічні й соціальні властивості, які є наслідком природної і соціальної організації. Але загальне у психіці людини не існує окремо від особистих біологічних і соціальних зв'язків (вища нервова діяльність, стать, нація, клас, колектив тощо). Нарешті, у психічному образі людини присутні індивідуальні риси ЇЇ соціально-біологічної організації, які становлять зміст конкретної людини. Тому психосоціальна структура кожної окремої людини виступає як синтез різноманітних соціальних сторін, в якому загальне, особисте та окремішнє перебувають у діалектичній єдності.

Морально-психологічний аналіз хворого повинен проводитися на засадах урахування самосвідомості особистості у зв'язку з її потребами, інтересами, здібностями. У принципах психотерапії повинні знайти відображення елементи виховання на засадах усвідомлення хворим необхідності суворого виконання лікувального режиму, призначень лікаря, гігієнічних норм поведінки та ін.

У психотерапії лікарю необхідно враховувати єдність інтелектуального й емоційного, свідомого та підсвідомого.

Пізнання І переживання, раціональне й емоційне — взаємопов'язані сторони духовного розвитку особистості: емоції, які здійснюють мотиваційну й евристичну функції, стимулюють або гальмують пізнавальну діяльність таким чином, як І ступінь розвитку інтелекту забезпечує розвиток емоційної сфери індивіда. З цього приводу угорський лікар І. Харді (1974) говорить: "Переживання страху може справляти і загальний гальмівний вплив, який звужує критичне, логічне, ясне мислення".

За час тривалої медичної практики можливе притуплення почуттів лікаря: якоюсь мірою виробляється звичка до страждань хворого. Цілком очевидно, що подібна емоційна інертність заважає пізнанню хвороби, її діагностиці і, відповідно, лікуванню,

Розуміння єдності раціонального й емоційного має важливе значення для правильного вирішення цілої низки принципових питань психотерапії, медичної етики і деонтології.

Психотерапевтичні контакти, які враховують індивідуальність хворого, повинні давати лікареві можливість вільного вибору І розвитку терапевтичного процесу. Знання медичної психології і методів психотерапії дозволяють більш кваліфіковано збирати анамнез, краще розробляти засоби психоемоційного і психоестетичного впливу на людину в період хвороби.

У всіх випадках психотерапії необхідною умовою її позитивного результату вважається спілкування лікаря та пацієнта. При цьому йдеться не тільки про тему бесіди (розмови), а й про враження, які справляють лікар і хворий один на одного. Своєрідність творення образів співрозмовників (лікаря і хворого), їх поглядів, настроїв, почуттів і думок включає щонайменше два рівні — рівень сприйняття психічного стану іншої людини і рівень розумових оцінок, раціонально оцінюваних позицій, які фіксуються свідомістю.

Усунення протиріч і подолання зміщень єдності чутливого і раціонального у діяльності лікаря — найважливіше соціальне І моральне завдання, оскільки там, де розум і почуття не суперечать одне одному, формують справжні переконання та гуманізм, з'являються бажання і здатність активно діяти на благо людини.

Серед психічних регуляторів життєдіяльності організму людини в умовах норми і патології важливе місце займають емоції. Емоційно-оцінювальна інформація визначає характер соматичної реакції організму. Наприклад, емоції, що виникли внаслідок сприймання прекрасного, підтримують здоровий стан життєдіяльності людини, її гомеостаз і сприяють саногенезу. В інших випадках емоції захищають людину від небезпеки пошкодження. Вони виступають як захисний механізм, за допомогою якого зовнішні і внутрішні подразники перетворюються на мотиви діяльності організму. Відповідно до вимог природного і суспільного середовища, а також потреб самого організму емоції ніби настроюють і до певної міри контролюють відправлення фізіологічних функцій у бік їх оптимальної злагодженості.

У загально біологічному ритмі емоційні реакції, що виникають як наслідок відображення світу, виконують важливу пристосувальну функцію: вони є одним із засобів мобілізації захисних сил організму задля зміцнення здоров'я або подолання тих або тих соматичних зміщень І труднощів життя. Ці реакції справляють особливо сильний вплив на обмін речовин, серцево-судинну й ендокринну системи організму.

Перебіг емоцій умовно можна поділити на кілька фаз: наростання емоційного напруження, момент кульмінації і поступове спадання напруження (заспокоєння). І отже, якщо зважати на ці фази психофізіологічного переживання і правильно управляти ними на засадах використання досконалих, творених тисячолітньою еволюцією механізмів адаптації людини, то це допоможе розкрити дивовижну властивість організму — здатність переносити дуже великі психічні навантаження.

Психоемоційний стан хворого характеризується єдністю свідомого і підсвідомого реагування, це є наслідком спільної роботи кори і підкоркових формувань головного мозку. З погляду рефлекторної теорії, свідоме і підсвідоме як явища психіки перебувають в єдності і водночас мають свої особливості.

Зробимо деякі підсумки розділу. Лікар — не лише представник певної професії, він водночас і філософ, і громадянин, і суспільний діяч з пріоритетами моралі, доброчинності й совісності.

Як пише в своїй книзі "Медицина і українське суспільство" академік Л. Пиріг, "Найяскравішим зразком лікаря — громадянина, філософа, українського патріота — був Юрій Липа. Його коротке життя обірвалося на варті здоров'я повстанців проти більшовицького поневолення".

І далі: "Лікар, утративши впевненість у результатах своєї діяльності, повагу до своєї професії і, зрештою, до себе, перетворився на ремісника-заробітчанина, байдужого до проблем суспільного життя. А без розв'язання проблем соціальних, економічних неможливо підвищити рівень охорони здоров'я, саме існування медика. Отже, професіоналізм, милосердя у його діяльності с похідними від державного устрою, економічних обставин у країні, особливо якщо взяти до уваги, що до поняття здоров'я належить і соціальне благополуччя".

Делікатність, чуйність, терплячість, компетентність — неодмінні умови успіху лікарювання й етичного самовдосконалення студента-медика та лікаря.