СТРУКТУРА, НОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ОБОРОТНИХ ФОНДІВ ПІДПРИЄМСТВА

Склад і структура оборотних фондів. Оборотні фонди підприємства мають матеріаль­но-речову й вартісну форми. У практиці плану­вання та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фон­дів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних мате­ріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонт­них деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (пере­робку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають без­посередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброб­лено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприк­лад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочно­го виробництва).

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зробле­но в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать ви­трати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, ви­трати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологіч­ну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки фак­торів (тип виробництва, особливості продукції та технології її ви­готовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ре­сурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незаверше­ного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція в дина­міці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і ви­трат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і фор­мами організації виробництва, умовами забезпечення матеріаль­ними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобу­дування (близько 40%, у зв'язку з великою тривалістю виробни­чого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах до­бувної індустрії (40—50% і більше).

Нормування витрат. Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюєть­ся за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галу­зевими науково-дослідними організаціями.

Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виок­ремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за при­значенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, пали­ва тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного плану­вання) й перспективні; г) ступенем деталізації об'єктів норму­вання — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем дета­лізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за зву­женою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів перед­бачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та еконо­мічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окре­мих елементів, які у сукупності становлять загальну величину вит­рати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, збе­рігання тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахун­ковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш про­гресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що ба­зується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуван­ні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабора­торним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зни­ження норм у наступні роки. Його практичне застосування допус­кається тільки як виняток — для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко вико­ристовують, матеріалів.