СУТЬ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ВИДИ ТА РОЗВИТОК

Підприємство — первинна ланка народного господарства. Види підприємств і їх розвиток за умов становлення соціальне орієнтованої ринкової економіки

Підприємство — первинна ланка народного господар­ства. Народне господарство країни є складною структурою галузей, що виробляють найрізноманітніші товари та нада­ють послуги населенню, суспільству з відповідною систе­мою виробничих відносин.

На основі суспільного поділу праці народне господар­ство ділиться на такі галузі: промисловість, сільське госпо­дарство, будівництво, транспорт, торгівля та ін. Статисти­ка налічує понад 400 галузей. Від розвитку кожної з них і всієї їх сукупності залежать у кінцевому підсумку вели­чина валового національного продукту, рівень життя насе­лення. Україна, маючи лише 2,7 % території колишнього Союзу, створювала понад 17 % національного доходу, приблизно чверть промислової та третину сільського­сподарської-продукції, що вироблялася всіма республіка­ми, які входили до СРСР. Україна має ряд добре розвину­тих галузей, які не лише забезпечують потреби республіки, а й дають змогу частину продукції направляти в інші регіони. Питома вага України в загальному обсязі вироб­ництва найважливіших видів промислової продукції у 1990 р. становила: вугілля—17,2 %, цукру—52,6 %, м'яса—21,3 %, олії—33,1 %. Великі яотужності має машинобудівна галузь, яка давала 90 % тепловозів, близько половини усіх вантажних вагонів, 35,6 % електро­двигунів.

Протягом десятиліть існування Радянського Сеюзу на­родне господарство України, її підприємства були тісно пов'язані в єдиному економічному кросторі з іншими рес­публіками; розрив цих зв'язків, який стався після розвалу Союзу й утворення самостійних держав, призвів до хаосу — у народному господарстві, знижен»! вироби—тва продук­ції окремими галузями і підприємствами.

Це можна було передбачити, оскільки підприємства України мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. Особливо велика залежність України від постачання нафти та нафтопродуктів, природ­ного газу, деревини, бавовни. Для забезпечення нормальної діяльності галузей необхідно в Україну щороку ввозити 52 млн. т нафти і газового конденсату (85,5 % загальної потреби), ділової деревини 9,5 куб. м (46,8 %), близько 100 млрд. куб. м природного газу (80 %), 205 тис. т бавовни-волокна. Як бачимо, економічні зв'язки між дер-, жавами колишнього Союзу, окремими галузями є об'єктив­но необхідними і там, де вони втрачені, потрібно їх по­новити.

Кожна галузь, що є частиною народного господарства, у свою чергу складається із сукупності окремих підпри­ємств: державних, кооперативних, акціонеріиих, приватних та ін„ які випускають одну або споріднену продукцію, потрібну для задоволення певних потреб суспільства. Тра­диційно під підприємством розуміють фабрику, завод, кол­госп, їдальню та подібні об'єкти.

Підприємство у політекономічному розуміиві — це пер­винна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка виступає як товаровиробник і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності.

На підприємстві відбувається безпосередньо поєднання робочої сиди із засобами виробництва, значною мірою вирішується доля НТП, ефективності виробиицтва. Від діяльності окремих підприємств залежать величина ство­рюваного валового національного продукту, соціальне-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволення мате­ріальних і духовних потреб населення. Як самостійна господарська одиниця підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися май­ном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалі­зовану продукцію і з якого оплачуються рахунки інших ^^/ підприємств за поставку сировини, напівфабрикатів, ви­плачується заробітна плата членам трудового колективу, здійснюються інші платежі.

До останнього часу у народному господарстві перева­жають державні підприємства. У них зосереджується близь­ко 90 % основних виробничих фондів і лише близько 10 %— у кооперативних підприємствах, які були, по суті, також одержавлені і давно втратили свій кооперативний характер. Більшість підприємств промисловості були під­порядковані центру колишнього Союзу РСР. На них зосе­реджувалося 73 % основних виробничих фондів, а на об'єктах, підпорядкованих республіці, лише 27 %.

Наприкінці 80-х років у промисловості України налічу­валося понад 7,5 тис. підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, що перебували на самостійному балансі, а у сільському господарстві — 7,5 тис. колгоспів та 2,3 тис. радгоспів. У промисловості переважають зде­більшого великі промислові об'єкти. Із загальної кількості підприємств, що перебували на самостійному балансі, мали до 200 робітників — 45 %, а тих, де працювало понад З тис. робітників—лише 3,7 %. Але останні давали до 40 % валової продукції, на них було зайнято 36 % загальної чисельності робітників. Малі підприємства ви­робляли менше 10 >% валової продукції, на них було зосереджено лише 7 % промислового виробничого персо­налу і 5,4 % загальної кількості основних фондів.

Тривалий час в економічній науці та практиці була поширена думка про переваги великого виробництва над дрібним. Тому вживалися заходи щодо централізації ви­робництва. З цією метою у 60-х і особливо у 70-х роках наполегливо проводилася політика створення на території республік колишнього Союзу, у тому числі і в Україні, виробничих і науково-виробничих об'єднань. Наприкінці 60-х років їх налічувалося в СРСР- 608, а на початку 1981 р. стало вже 4,1 тис., наприкінці 1990 р. — 4,7 тис. У них об'єднувалася половина підприємств країни. В організації таких об'єднань не обійшлось без помилок. Був взятий курс на ліквідацію малих і середніх підпри­ємств шляхом їх штучного залучення до об'єднання. Такі адміністративно-організаційні утворення в ряді випадків були малоефективними і не дали очікуваних результатів. Підтвердженням цього є те, що у таких об'єднаннях було зайнято ионад 60 % виробничого персоналу, а давали вони продукції трохи більше 57 %.

Важливою проблемою суспільного виробництва є ви­значення оптимальних розмірів підприємств. Оптимальни­ми вважаються такі розміри, за яких створюються наіі-більш сприятливі умови для використання досягнень на­уки, техніки, при мінімальних затратах досягається ефек­тивне виробництво високоякісної продукції. Оптимальні розміри підприємства визначаються у кожному окремому випадку і залежать від досягнень рівня техніки, технології, паливно-енергетичних ресурсів, розвитку транспорту, про­фесійного рівня робітників тощо. Відповідно до цих умов підприємство може бути великим, середнім або малим. Наприклад, продуктивність сучасного прокатного стану, обладнаного електромоторами потужністю 40—50 тис. квт становить 2,5 млн, т на рік. Це зумовлює необхідність відповідних розмірів доменних і мартенівських цехів. У да­ному випадку розміри підприємств визначаються потужніс­тю промислових агрегатів.

Розрахунки економістів показують, що на сучасному етапі розвитку продуктивних сил в автомобільній промис­ловості найбільш вигідними є підприємства з обсягом виробництва 500-^600 тис. легкових і 130—150 вантажних автомобілів. У взуттєвій промисловості найбільша ефек­тивність досягається на підприємствах, що виробляють 4— 5 млн. пар взуття на рік. Розширення виробництва понад ці межі призводить до зменшення економічної ефективнос­ті роботи підприємства через збільшення термінів будів­ництва, транспортних витрат, ускладнення у системі уп­равління иідпривмством тощо.

НТР ие завжди пов'язується з укрупненням виробни­цтва, збЬялпенням підприємства. На перший погляд здаєть­ся, що автоматизація виробництва обов'язково вимагає створення великих підприємств. Проте досвід показує, що за умов технічного прогресу, які постійно змінюються, вигідніше мати не гігантські автоматичні лінії, а окремі високопродуктивні автомати, роботи, верстати з програм­ним управлінням, які легше піддаються переналадці і блокуванню відповідно до потреб ринку.

При визначенні оптимальних розмірів підприємств вра­ховують не лише чисто технічну сторону виробництва, а й соціальне-економічне становище — наявність трудових ресурсів, їх зайнятість, ступінь задоволення потреб насе­лення у тому чи іншому товарі тощо.

Міжнародний досвід свідчить, що поряд з великими підприємствами, об'єднаннями доцільне функціонування середніх і малих. Невеликі, технічно добре оснащені під­приємства у багатьох випадках мають переваги. Вони можуть швидше і гнучкіше враховувати технологічні ново­введення, зміни попиту, більш оперативно задовольняти потреби у дрібносерійній і поштучній продукції, краще використовувати вільні трудові ресурси, особливо у малих містах.

Дрібні підприємства можуть бути субяостачальниками різних деталей для великих підприємств. Причому це вигід­но обом сторонам. Досвід закордонних великих корпорацій США, інших капіталістичних країн, а також наших підпри­ємств-гігантів показує, що виготовляти самостійно все, до дрібних деталей, невигідно і недоцільно, оскільки другоряд­ним виробам завжди приділяється менше уваги, ніж основ­ним, а це у свою чергу впливав на якість кінцевого виробу.

Для малого підприємства дрібні деталі є основними виробами, тому вони приділяють їм належну увагу. Малим підприємствам властива вузька спеціалізація виробництва, вони виготовляють одну-дві споріднені деталі і можуть при цьому домогтися високої організації виробництва та праці. Крім того, таке підприємство можна легко замінити у виробництві деталей іншим, що служить додатковим сти­мулом у боротьбі за якісні поставки продукції.

Види підприємств і їх розвиток за умов етаиовлення соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні у процесі роздержавлення економіки найважливішою соці­ально-економічною метою є передача значної частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження трудящих від власності на засоби виробництва і результатів праці, від самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади тощо.

Законами України визначено три оевовжх ввдаї підпри­ємств: державне, колективне та індивідуальне. При цьому остання група має можливість створевам іидіивідуального (заснованого на особистій праці власника), сімейного та приватного (з правом наймання робочої сили) підприєм­ства.

Державні підприємства поділяються на два вида: дер­жавне комунальне, засноване ва власності адміністратив­но-територіальних одиниць, і республікамське, засноване на державній власності, а також інших тяшв підприємств, включаючи орендне, що не суперечить законодавчим актам України.

Для підприємств усіх форм власності затверджено за­гальні умови їх утворення та функціонування. Кожне підприємство повинно пройти державну реєстрацію.

Оцінкою діяльності приватних, колективних і держав­них яідприємств може бути лише їх висока економічна ефективність, а також постійно зростаючий добробут працюючих.

Орендні та колективні підприємства. Оренда підприєм­ства або його окремих підрозділів виступає сьогодні меха­нізмом роздержавлення, засобом утворення і примноження колективної власності. Оформляється оренда підприємства договором, як правило, на 10—15 років, яким закріплюєть­ся вся система взаємовідносин сторін, чітко формулюють­ся їх взаємні обов'язки, права і відповідальність. Згідно з договором держава передає за плату у тимчасове володін­ня і користування трудовому колективу підприємства ос­новні виробничі та невиробничі фонди, а також оборотні кошти. Колектив підприємства зобов'язується використо­вувати надані йому у тимчасове володіння засоби вироб­ництва з максимальною ефективністю, керуючись колек­тивними і народногосподарськими інтересами.

При створенні орендного підприємства засновником стає трудовий колектив, який реєструється як організація орендарів — самостійна юридична особа.

Оренда є одним з різновидів госпрозрахунку, при якому підрядні відносини можуть бути зведені до таких принци­пів: традиційний (або директивний, бездоговірний) тип госпрозрахункових відносин з використанням систем сти­мулювання та відповідальності за часткові результати роботи; підрядний тип госпрозрахункових відносин із вста­новленням відповідальності та зацікавленості у раціональ­ному використанні лише трудових ресурсів; підрядний тип госпрозрахункових відносин із встановленням відповідаль­ності та зацікавленості у раціональному використанні тру­дових, матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів;

орендиий тип госпрозрахункових відносин з визначенням оплати за використання виробничих фондів; кооперативні форми госпрозрахункових відносин з володінням засобами _ виробництва на правах власності.

Діяльність орендних підприємств відрізняється від ді­яльності інших підприємств. По-перше, орендне підприєм­ство має право самостійно розподілити госпрозрахунковий доход, спрямовуючи на свій розсуд кошти на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці: Нормативи розподілу госпрозрахункового доходу державою не вста­новлюються, лише замінюються орендною платою. Під­приємства переходять на безиормативну основу розподілу доходу всередині підприємства або шідрозподілу, госпо­дарська самостійність регламентується умовами орендного договору. По-друге, орендним підприємствам на основі діючих тарифних ставок і окладів надано право самостійно визначати системи і розміри оплати праці, включаючи всі види премій, надбавок, доплат, винагород без обмежень, передбачених законодавством. Отже, орендний підряд сприяє широкому залученню працівників до управління виробництвом і розвитку принципів демократичного само­управління на виробництві. Підрядний колектив, орендую­чи на тривалий час приміщення, обладнання, техніку й інші засоби виробництва, стає практично їх господарем і набуває певну самостійність в організації праці та вироб­ництва. Орендна плата — фіксована величина иа певний період, тому, щоб отримати більшай госпрозрахунковий доход, необхідно поліпшувати і розвивати виробництво. Працюючи за умов оренди, виробничий колектив має біль­ше самостійності порівняно із звичайним державним під­приємством, тому збиткові підприємства після переходу на орендний підряд різко поліпшують свої виробничі показни­ки, що позначається на матеріальному добробуті праців­ників.

Розвиток орендних відносин показав, що ця форма господарювання завдяки тому, що орендні підприємства мають право самостійно розподіляти госпрозрахунковий доход, визначати форми, системи і розміри оплати праці, має певний соціально-економічний ефект: підвищується Продуктивність праці, збільшуються рентабельність вироб­ництва, обсяг продукції, зростає заробітна плата, а чисель­ність працюючих зменшується.

Орендні відносини реально розширили права трудового колективу у визначенні ролі кожного працівника в отри» манні доходу підприємства і в розноділі коштів госпрозра­хункового доходу.

Надання самостійності орендному колективу передба­чає його повну відповідальність за результати господар­ської діяльності. Тому кожен колектив сам регулює кіль­кість зайнятих робітників, вирішує, як використати заробт лені кошти. Заробітна плата кожного робітника залежить за умов оренди від кінцевого результату роботи цеху (дільниці). Це сприяє створенню умов для скорочення обсягів незавершеного виробництва. Крім того, госпрозра­хункові орендні відносини забезпечують зацікавленість кожного робітника в одержанні підприємством доходу шля­хом зниження всіх видів затрат. Орендні підприємства мають право запроваджувати власну систему оплати пра­ці, при цьому тарифна система застосовується як комплекс науково-методичних рекомендацій для розробки оригіналь­них систем оплати. Оскільки через тарифну систему реалі­зуються права працівника, передбачені Кодексом законів про працю, то розроблювані на орендних підприємствах системи оплати повинні також гарантувати працівникові • його права. На ряді підприємств промисловості, які пере­йшли на оренду, значні суми грошей витрачаються на оздоровлення працівників, поліпшення матеріального ста­новища малозабезпечених сімей, а також ветеранів праці, які відпрацювали на виробництві ЗО і більше років. На деяких підприємствах, де є виробництва із шкідливими умовами праці, збільшується тривалість відпусток робіт­никам.

Удосконалення організації стимулювання трудової ак­тивності працівників на основі поширення та розвитку колективного й орендного підряду передбачає адекватну перебудову господарського механізму у масштабах всієї економіки України, дальший розвиток внутрівиробничого госпрозрахунку, що дає змогу повніше забезпечити необ­хідні умови для істотного зростання матеріальної зацікав­леності виробничих колективів, реалізувати принципи ефективної організації праці і її оплати, розширити сферу кооперації, яка є кроком до ринкової економіки.

Акціонерні товариства і товариства з обмеженою відпо­відальністю. Механізмом роздержавлення економіки в Україні є широке впровадження акціонерної власності. Акціонерна власність у колишньому Радянському Союзі практично була повністю ліквідована ^іаприкінці 20-х ро­ків, оскільки вона не вписувалася у бюрократичне центра­лізовану «соціалістичну» економіку. За умов планомірно-ринкової економіки постала потреба використати її прогре­сивні риси.

Залучення трудящих до вкладення у фонди акціонерно­го капіталу посилює їх зацікавленість у більш ефективно­му використанні засобів виробництва, сировини, електро­енергії, збережем! техніки, раціональному використанні робочого часу, якості продукції, знижує плинність робочої сили тощо. Завдяки цьому зростають продуктивність пра­ці, ефективність усього виробництва, норма прибутку, поліпшується структура капіталовкладень. Підприємці одержують можливість перетворювати частину заробітної плати у продуктивний капітал, внаслідок чого внески трудящих виступають формою довгострокового кредиту для корпорацій, для додаткових капіталовкладень.

Акціонерна власність може сприяти деякій демоно­полізації економіки. З цією метою велику монополію розділяють на окремі підрозділи і кожному з них надають статусу самостійного акціонерного товариства.

До негативних рис розвитку акціонерної власності й акціонерного підприємництва належать: по-перше, можли­вість за допомогою акцій нейтралізувати трудові за­ощадження і тим .посилювати економічний контроль над значною кількістю населення. Так у США 1 % найбільш заможних сімей володіють понад 50 % усіх акцій корпора цій, а у ФРН 0,9 % сімей належить 90 % усіх акцій. З іншого боку, у 500 наймогутніших моиоиолі стичних об'єднаннях США частка акціонерного капіталу становила у середньому понад 45 %. Якщо виходити з того, що обсяг особистого майна у США на одну сім'ю становив у другій половині 80-х років 32,7 тис. дол., а у щорічних доходах сім'ї проценти від вкладів і дивіденди дорівнювали при­близно 7 %, то у складі акціонерного капіталу певна частка належить централізованим заощадженням населен­ня, вилученим через механізм широкого розповсюдження акцій.

Друга негативна сторона у розвитку і функціонуванні акціонерного підприємництва полягає в тому, що мільйони дрібних акціонерів терплять банкрутство, тобто позбавля­ються своїх заощаджень під час економічних криз. На­приклад, у США під час кризи 1974—1975 рр. кількість дрібних акціонерів скоротилася майже на 7 млн.

По-третє, шляхом закупівлі контрольного накету акцій іВ за сучасних умов для цього необхідно зосередити в одних руках менше 5 % їх загальної кількості) гігантські корпорації встановлюють контроль над дрібшнявяи компа­ніями, а через «систему участі», тобто багатоступінчасту систему залежності та контролю, контролюють капітал інших фірм, які у декілька разів перевищують їх власні активи.

По-четверте, акціонерні компанії здійснюють різні фі­нансові махінації на фондових біржах, одерясуючи додат­кову можливість надмірного збагачення. Так Дж. Гетті протягом короткого часу довів одержане від батька майно у 15 млн. дол. до понад 2 млрд. дол., скуповуючи акції за викидними цінами у роки денреен.

По-п'яте, за допомогою акцій активно ведеться підкуп вищих чиновників державного апарату, законодавців.

По-шосте, акціонерна форма підприсі\вшггва викори­стовується як засіб економічного примусу для викупівлі окремих нерентабельних філій крупної монополії. Так у 1982 р. корпорація «Дженерал моторз» примусила 1 4 тис. найманих робітників на одному із своїх заводів повністю викупити підприємство. У тому ж році інша американська компанія «Нейшл стіл» з такою ж метою примусила 11 тис. чол. викупити один із своїх сталепла­вильних заводів. У таких випадках нерентабельні, обтяже-ні боргами підприємства продаються, як правило, за ціну, яка перевищує їхню вартість. Так, щоб забезпечити належ­ний технічний рівень сталеплавильного заводу «Нейшл стіл», необхідно витратити 650 млн. дол. Щоб вижити, найманим робітникам і службовцям змушені скорочувати рівень заробітної плати, пенсій, тривалість оплаченої від­пустки, подовжувати робочий день тощо.

У такому діалектичне суперечливому поєднанні пози­тивних і негативних сторін акціонерної капіталістичної власності розкривається її соціально-економічна суть.

За умов побудови планомірно-ринкової економіки в Україні акціонерна власність може виконати важливі функції. По-перше, значно розширити джерело нагро­мадження за рахунок вкладів в ощадних касах. Здавало­ся б, ці кошти держава могла також успішно використати на потреби населення, як і акціонерну форму нагро­мадження, проте в ощадних банках використання вкладів повністю ізольоване від вкладників — робітників, службов­ців,'колгоспників, а в акціонерних товариствах така ізоля-. дія зяачно усувається.

По-друге, акціонерне підприємництво сприятиме демо­кратизації управління підприємствами, створенню їх мате­ріально-технічної бази у різних галузях промисловості, сільського господарства, посиленню зацікавленості трудя­щих у використанні наведених факторів виробництва, по­ліпшенню використання робочого часу, функціонуванню живої праці, зростанню творчої ініціативи робітників і службовців, їх залученню до управління виробництвом, демократизації відносин власності на підприємстві. Це сприятиме подоланню відчуженості трудящих від засобів виробництва та виробленого продукту, від економічної, а отже, від політичної влади.

По-третє, значно послаблюються диспропорції в еконо­міці: між попитом і пропозицією, між першими і другими підрозділами, групою «А», і групою «Б» тощо. Ця мета буде досягнута за допомогою акумулювання значної части­ни трудових заощаджень населення, швидкого будівництва иа ці кошти підприємств, які випускають гостродефіцитні товари (наприклад легкові автомобілі, малогабаритні трак­тори, вантажні машини, відеотехніку і т. ін.), їх надання акціонерам, які вкладають свої гроші за цільовим призна­ченням. Частину устаткування для нових заводів можуть виготовляти підприємства-акціонери.

По-четверте, за її допомогою можна ефективно регулю­вати кількість грошей. Так шляхом продажу акцій держа­ва зменшує кількість грошей, а скуповуючи, збільшує їхню кількість. Поширення акціонерної форми власності також сприятиме розвитку товарно-грошових відносим, впро­вадженню госпрозрахунку, самоокуіяіості, самофінансу­вання, самоуправління.

По-п'яте, застосування акціонерної власності поліп­шить якість функціонування та розвитку техніко-економіч-них відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва тощо. Ця мета буде досягнута як шляхом продажу акцій підприємствам- суміжникам, так і шляхом посилення контролю трудящих за якістю комп­лектуючих деталей.

По-шосте, широке впроваджеиня акціонерної форми власності сприятиме раціоналізації процесу управління підприємством вищими організаціями. Зокрема, право мі­ністерств і відомств бути пайщиками акціонерних підпри­ємств послабить відомчу монополію, зробить їх більш зацікавленими в активному розвитку підприємств і об'єд­нань, сприятиме скороченню управлінського апарату, демократизації процесу управління. Це посилить боротьбу з бюрократією, послабить адміністративні методи управ­ління економікою.

По-сьоме, інтенсивний розвиток акціонерної справи прискорить міжгалузеве переливання виробничих" фондів економічного стимулювання в інші галузі, в яких виробля­ють гостродефіцитні товари народного споживання. Це, у свою чергу, стимулюватиме переливання досягнень НТР з базових наукомістких галузей промисловості в АПК, легку промисловість, сферу послуг.

Акціонерні товариства поділяються на два види: акціо­нерне товариство відкритого типу, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купівлі-продажу на біржах; акціонерне товариство закритого ти­пу, акції якого поширюються лише серед його засновників.

У ході приватизації в Україні на базі державних під­приємств створюватимуться відкриті акціонерні товари­ства. Засновниками акціонерних товариств можуть стати юридичні особи та окремі громадяни. Засновники уклада­ють між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що передпла­тили акції, і третіми особами.

Головним атрибутом акціонерного товариства є акція. Акція (від франц. асїіоп— «цінний папір») —цінний па­пір без встановленого строку обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного товари­ства, підтверджує членство у ньому і право на участь в управлінні ним, а також дає його учаснику право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду і участь у поділі,- майна при ліквідації акціонерного товариства. В Україні використання акцій як особливого виду цінних паперів регулюється законом «Про цінні папери і фондову біржу», введеним у дію з 1 січня 1992 р.

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника, привілейовані та прості. Як правило, окремі громадяни стають власниками іменних акцій. У цьому випадку до книги реєстрації акцій мають бути внесені відомості про кожну іменну акцію (у тому числі про власника і час придбання акції), а також про кількість таких акцій у кожного акціонера,

При реєстрації акції на пред'явника до книги заносять­ся лише відомості про їх загальну кількість.

На відміну від простих, привілейовані акції дають їх власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у поділі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Проте, як правило, власники привілейованих акцій не беруть участі в управ­лінні акціонерним товариством (за винятком випадків, коли така участь обумовлюється статутом). Привілейовані акції е вигідним вкладом доходів населення, оскільки вони застраховані від фінансових невдач у діяльності товарист­ва і водночас дають право повною мірою користувати­ся його успіхами. Для того, щоб запобігти концентрації управління акціонерним товариством у руках вузької групи акціонерів, привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, яка б 'перевищувала 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

При випуску акцій їх номінальна вартість не може бути меншою 50 крб., а номінальна вартість акції понад 50 крб. має бути кратною цій мінімальній. Акція — непо­дільна, тобто якщо одна й та сама акція належить кільком особам, то всі вони визнаються одним власником і можуть здійснювати свої права лише через одного представника.

Прийняте в Україні законодавство жорстко визначає умови і розміри випуску акцій. Акціонерне товариство випускає акції в розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства. Додатковий ви­пуск акцій можливий у тому випадку, якщо всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, не нижчою від номінальної. Випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з господарською діяльністю акціонерного това­риства, заборонений. Засновники товариства зобов'язані викупити не менше 20 % акцій.

Власники акцій мають право на одержання частини доходу від діяльності акціонерного товариства. Частина доходу, виплачувана власникові акцій, називається диві­дендом (від лат. (ііуіоепаия — «той, що підлягає поділу»). Дивіденди виплачуються за підсумками року у порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за раху­нок прибутку, який залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет і процентів за банківський кредит.

Договірні товариства. Договірне (повне або змішане) товариство досить поширене як організаційно-правова форма у розвинутих країнах, а у нашу практику воно лише починає входити. Його не слід плутати із статут­ним товариством — акціонерним товариством відкритого або закритого типу, учасники якого утворюють юридичну особу.

Договірне товариство утворюють юридичні та фізичні особи, коли вони знаходять вигоду у спільних діях на ринку, але не бажають втрачати своєї самостійності — зливати свій капітал або створювати нову юридичну особу з відокремленим від засновників майном.

Укладати договір про повне товариство, який передба­чає спільну підприємницьку діяльність або досягнення якоїсь певної мети (наприклад, спільні оптові закупівлі сировини), можуть лише ті юридичні та фізичні особи, які вже мають право займатися підприємницькою діяльністю. При цьому учасники договірного товариства зберігають свою господарську та юридичну самостійність, мають са­мостійні баланси, право розпоряджатися виготовленою продукцією, вибирати постачальників і т. ін. Форми влас­ності учасників не мають значення. Нові учасники лише передають на підставі договору про спільну діяльність спільне майно в управління одного з них. Учасники поділя­ються на дійсних членів і членів-вкладників.

Всі дійсні члени рівноправні, їм на стадії укладання договору надана можливість вибору: кожний із них буде діяти від імені товариства, може доручати це одному або декільком дійсним членам, розділити між собою обов'язки та сферу компетенції, передбачити види і розміри справ, по яких необхідна, згода всіх або більшості. Члени-вкладни­ки таких прав не мають. Кожний дійсний член має один вирішальний голос, а член-вкладник—лише дорадчий.

У повному товаристві відповідно до договору необмеже­ну солідарну відповідальність по зобов'язаннях товариства несуть всім своїм майном всі учасники, а у змішаному — один або декілька дійсних членів, а члени-вкладники від­повідають по зобов'язаннях товариства лише у межах своїх вкладів.

Прибуток або збитки розподіляються так, як визначили учасники товариства у договорі. Можливі різні принципи розподілу. Дійсні члени товариства не можуть брати уча­сті в інших підприємствах, що здійснюють підприємницьку діяльність у цій же галузі, що й товариство, без згоди на це решти дійсних членів товариства. •

Договірне товариство не має права випускати цінні папери. Виходячи з товариства, учасник може зажадати частку, що належить йому у майні товариства.

Товариства з обмеженою відповідальністю. Товариство з обмеженою відповідальністю, як правило, є замкнуте і створюється шляхом об'єднання пайових внесків. Тут акції не випускаються, дивіденди не нараховуються, а прибуток розподіляється пропорційно до внесків заснов­ників.

Спільним для них є принцип обмеженої відповідально­сті: засновники відповідають по зобов'язаннях підприєм­ства лише величиною вкладеного у пай капіталу, що робить що форму підприємницької діяльності привабливою та зручною. Товариства з обмеженою відповідальністю мо­жуть створюватися підприємствами, установами, організа­ціями, державними органами і громадянами. Для това­риств з обмеженою відповідальністю досить об'едаати су­му в 50 тис. крб.

Установчими документами для товариства з обмеже­ною відповідальністю є статут і установчий договір. До реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен засновник має внести не менше ЗО % свого внеску на бан­ківський рахунок. Реєстрація товариства здійснюється у ви­конкомі Рад народних депутатів за місцем його розташування.

Спільні підприємства. Спільне підприємство — це орга­нізація, що має широкі права у галузі експортяо- імпортних операцій, погодження цін, укладання контрактів, працює на принципах повного госпрозрахунку, валютної самоокуп­ності. Діяльність спільного підприємства як юридичної Особи регулюється законами України. Важливе значення