Національний університет "Києво-Могилянська академія"

Кафедра економічної теорії

Реферат

Концепція циклічності цивілізацій у філософії історії Арнольда Тойнбі.

Виконала: студентка ФЕН 3

Макова А.П.

Перевірив: к.е.н., доцент

Кузьменко В.П.

Київ, 2001.

план

Вступ

1. Циклічний шлях розвитку цивілізації

А) Методика дослідження — емпіричний аналіз

Б) Одиниця виміру — цивілізація

2. Стадії циклу

А) Генезис

Б) Розвиток

В) Надлам

Г) Розпад

3. Сучасна ситуація

ВИСНОВОК

Вступ

На порозі XXI століття перед людством усе гостріше встають питання: куди ми йдемо, де ми зараз і які взагалі перспективи розвитку земної цивілізації. Фантастичні темпи розвитку новітніх технологій і перспективи, що відкриваються завдяки їм, прогресуюча «вестернізація» економічних і політичних аспектів життя багатьох країн світу дозволяють багатьом робити припущення про стрімке наближення людства до ідеалів західної демократії. Звучать навіть слова про кінець історії людства. От, наприклад, як відреагував американський історик Фрэнсис Фукуяма на реформи в колишньому Радянському Союзі: «Можливо, що те, що ми спостерігаємо, це не просто кінець холодної війни чи своєрідного періоду післявоєнної історії, але кінець історії як такий: це означає кінцевий пункт ідеологічної еволюції людини й перетворення західної ліберальної демократії в універсальну, у кінцеву форму державного керування людства»¹ . Використовуючи економічні показники, політики й економісти ранжирують країни за ступенем їх «прогресивності», повністю відмітаючи такі невід'ємні характеристики людського буття як моральність , самобутність культури, чи обумовлюючи їх економічним і політичним розвитком. Усе, що не вписується в «прокрустове ложе» менталітету середнього європейського (чи американського) споживача, пояснюється «дикістю» народів 3-го світу, до яких, на жаль, не дійшло ще світло західної культури. Але як можна всю неповторність і різноманіття різних культур зводити до двох-трьох числових показників типу валового національного продукту на душу населення? І взагалі, чи правомірно порівняння різних культур між собою, вибудовування їх у яку б те ні було ієрархічну структуру за ступенем наближення до єдиного для всіх ідеалу? Чи не занадто ми захоплюємося, приймаючи явища, властивим окремим культурам за характеристики всіх культур?

Багато мислителів вважають неправомірним опис історії як лінійного поступального руху до єдиної мети, у якому всі народи йдуть в одному напрямку, обганяючи чи відстаючи один від одного. Навпаки, історія для них - це розвиток окремих суспільних сутностей більш-менш взаємодіючих одна з одною, де смерть одних сусідить із народженням інших. «Замість монотонної картини всесвітньої історії .².. я бачу феномен безлічі могутніх культур, з первісною силою, що походить із надр їхньої держави, ... і в кожної своя власна ідея, власні пристрасті, власне життя, бажання й відчування і, нарешті, власна смерть» . Так писав німецький філософ початку XX століття Освальд Шпенглер. У теоріях такого типу безупинний поступальний рух людства як цілого заміняється на циклічний розвиток окремих локальних цивілізацій. До мислителів, що дотримується схожої точки зору на предмет історії, відноситься й англійський історик XX століття Арнольд Тойнбі. Його теорія циклічних цивілізацій і буде висвітлена в даному рефераті.

Циклічний шлях розвитку цивілізації

Методика дослідження - емпіричний аналіз

Перед тим як почати говорити про теорію Тойнбі, варто сказати кілька слів про його методику дослідження. Як пише сам Тойнбі, описуючи деякі відмінності його теорії циклів від теорії цивілізацій Шпенглера, «якщо німецький апріорний метод зазнав невдачі, варто спробувати, чого можна домогтися за допомогою англійського емпіризму»³ . Протягом усієї основної своєї праці «Збагнення Історії» Тойнбі дотримується своєї методики. Будь-яке поняття, що вводиться ним, не дається a priori, а виникає з необхідністю з безлічі підібраних прикладів. Багато сутностей, що вводяться Тойнбі, не мають чітких формулювань, а стають зрозумілими лише після вивчення великої кількості історичних прикладів. Так, наприклад, одне з найважливіших понять теорії Тойнбі Виклик-Відповідь не дається формально, а будується на великій кількості конкретних прикладів. Такий стиль викладу думок має як свої переваги так і недоліки. З одного боку, великий фактичний матеріал є гарним підкріпленням постулатів теорії Тойнбі. З іншого боку, нечіткість формулювань допускає неоднозначність інтерпретації і часто погіршує розуміння деяких положень його теорії.

Одиниця виміру — цивілізація

Перш ніж говорити про теорію циклів цивілізацій, необхідно зрозуміти, що ж Тойнбі має на увазі під поняттям «цивілізація», чи, іншими словами, що є «одиницею виміру» історичного буття. Виходячи з того, що будь-яка країна, політичний союз і т.д. повинні розглядатися не самі по собі, а виходячи «історичного контексту», Тойнбі приходить до наступного висновку про «атом, на якому належить фокусувати свою увагу»:

• цивілізації «являють собою ... суспільства з більш широкою довжиною як у просторі, так і в часі, ніж національні держави, чи держави об'єднані у будь-які інші політичні союзи»⁴ ;

• розглядатися повинні саме цивілізації ;

• цивілізації порівнювані одна з одною;

• жодна з цивілізацій не охоплює всього людства;

• спадковість у розвитку цивілізацій набагато менша, ніж спадковість між фазами розвитку однієї цивілізації.

Проводячи аналіз історії, Тойнбі виділяє двадцять одну цивілізацію, що коли-небудь існувала на Землі (ця цифра змінюється впродовж книги). На даний момент їх залишилося п'ять (не враховуючи дві реліктові):

1. Західна християнська;

2. Православна християнська;

3. Ісламська;

4. Далекосхідна;

5. Індуїстська.

Між деякими з цих цивілізацій існують родинні відносини, наприклад, західна християнська й православна християнська, що знаходяться одна з одною у «сестриних» відносинах, походять з еллінської цивілізації. Цивілізації, крім цього, взаємодіють один з одним і можуть впливати один на одного. Така точка зору докорінно суперечить точці зору Шпенглера, відповідно до якої цивілізації є замкненими в собі сутностями, не здатними зрозуміти один одного і не виникають одна з іншої.

Проте Тойнбі також глибоко заперечує і концепцію «єдності цивілізації», пояснюючи її, як і Шпенглер, гіпертрофованим почуттям євроцентризму сучасних істориків: «Західні історики ... вважають, що зараз уніфікація світу на економічній основі Заходу є більш-менш довершеною, а отже, завершується уніфікація і за іншими напрямками. По-друге, вони плутають уніфікацію з єдністю, перебільшуючи в такий спосіб роль ситуації, що історично склалася зовсім недавно і не дозволяє поки говорити про створення єдиної Цивілізації, тим більше ототожнювати її із західним суспільством»⁵

Стадії циклу

Який же життєвий цикл цивілізацій у концепції Тойнбі? Чи визначені терміни їхнього життя, чи ніщо не забороняє розвиватися цивілізації як завгодно довго? От як відповідає Тойнбі на ці питання. Кожна цивілізація проходить на своєму життєвому шляху наступні стадії: стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах «материнської» цивілізації. За стадією генезису випливає стадія розвитку, на якій цивілізація із зародка розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час розвитку цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило (але не обов'язково!), змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація Інків), або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне й православне християнство). Слід відразу зазначити, що в цій концепції життєвого циклу цивілізацій немає тієї фатальної зумовленості розвитку, що є присутньою у концепції циклічності розвитку цивілізацій Шпенглера. Якщо в Шпенглера цивілізація - це живий організм, що з необхідністю росте, дозріває, в'яне і, нарешті, умирає, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як деякої неподільної сутності, вважаючи що «суспільство не є і не може бути нічим іншим, крім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію»⁶ . Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на запитання про зумовленість розвитку: якщо всі індивідууми, що складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, те і суспільство в цілому може вибратися зі стадії надламу. «Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних чи поступальних дій сил, що знаходяться поза людським контролем»⁷ . Звідси випливає, що Тойнбі відкидає долю в питаннях розвитку цивілізації, вважаючи, що останнє слово завжди залишається за людиною.

Виділивши основні стадії розвитку цивілізації, необхідно відповісти на питання: що ж є «мотором» цивілізації, що змушує примітивне суспільство, що жило стаціонарно протягом багатьох тисяч років, один раз прокинутися і почати безупинний поступальний рух; чи є що-небудь єдине, що стоїть за всіма стадіями розвитку цивілізацій? У пошуках цієї першооснови Тойнбі приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. Не знайшовши детермінованих, «неживих» причин зародження і розвитку цивілізацій, Тойнбі вводить, через міф про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним перетворенням спокушуваного через витвір Господній, протиріччя в якості основного рушійного механізму історії. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему з рівноважного і пасивного стану Инь у збуджений і активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинен бути або розвиток - «перехід у більш високий і більш досконалий з погляду ускладнення структури»⁸ стан, або смерть, програш. Перейшовши на новий рівень, система знову виводиться з рівноваги і так далі доти, поки на черговий виклик не піде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки). Причому системі потрібна лише первісна наявність зовнішніх стимулів, що потім, із розвитком системи, перетворюються у внутрішні виклики. Саме таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку цивілізації й індивідуумів, її складових.

Як уже говорилося вище, деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде підсилюватися до нескінченності, чи гарантує це нескінченне збільшення енергії, вкладеної у відповідь на киданий виклик? Тойнбі відповідає на це питання цілком логічно: найбільш стимулюючий вплив робить виклик середньої сили. Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Як же виглядає концепція Виклику-і-Відповіді в застосуванні до цивілізації і до аналізу її розвитку? Кому призначається виклик - суспільству в цілому, або кожній людині окремо? Як уже згадувалося, система Тойнбі антропоцентрична в тому сенсі, що в ній суспільству приділяється місце поля дії, а не носія творчої сили. Тому і виклики призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі стоїть на позиції французького філософа Анри Бергсона: «Ми не віримо в «несвідомий» фактор Історії, так називані «великі підземні плини думки», на які так часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси людей виявилися захопленими кимсь одним, особистістю, висунутою із загальної кількості. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Стрибок відбувається тоді, коли суспільство зважується на експеримент; це означає, що або суспільство піддалося переконанню, або було кимось вражене, але саме кимось»⁹ . Однак більшість членів суспільства є інертною і пасивною, і нездатна дати гідну відповідь на удари долі. Щоб суспільство змогло відповісти на виклик, у ньому необхідна наявність Особистостей. Саме вони здатні дати відповідь, саме вони здатні повести за собою всіх інших. Хто вони - ці особистості? Тойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творчу меншість, і основну інертну масу. Яким же чином здатність творчої меншості дати відповідь на виклик перетворюється у відповідь усього суспільства? За твердженням Бергсона, «потрібне подвійне зусилля. Насамперед з боку окремих особистостей, націлених на новаторський шлях, і поряд з цим - усіх інших, готових сприйняти цю новацію і пристосуватися до неї. Цивілізованим можна назвати лише те суспільство, у якому ці зустрічні зусилля злилися воєдино. По суті, друга умова є важчою для виконання. Наявність у суспільстві творчої особистості - фактор необхідний і достатній для зародження процесу... Однак для відповідного руху потрібні визначені умови, за яких творча особистість може потягнути за собою інших»¹⁰ . Яким же є механізм взаємодії творчої меншості і пасивної більшості? Тойнбі назвав цей механізм «мимесис» - соціальне наслідування. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу розвитку. Його можна бачити й у суспільствах із примітивним укладом і в розвинених цивілізаціях. Однак дія мимесиса в цих двох випадках є прямо протилежною: якщо в примітивних суспільствах мимесис виражається в звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле, і є гарантом стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами.

Отже, для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві наступних факторів:

• у суспільстві повинні бути присутнім люди, здатні зрозуміти виклик і дати на нього відповідь;

• більшість повинна бути готова до прийняття даної відповіді, тобто, грубо говорячи, «дозріти» для відповіді; надалі буде показано, як концепція Виклик-і-Відповідь і взаємодія Меншість-Більшість виявляють себе на кожній зі стадій розвитку цивілізації.

Генезис

Як уже згадувалося, Тойнбі виділяє два шляхи виникнення цивілізацій: через мутацію примітивного суспільства і через відчуження пролетаріату від правлячої меншості цивілізацій, що існували раніше. Як і варто було очікувати, в обох випадках Тойнбі пояснює генезис за допомогою концепції Виклик-і-Відповідь, відкидаючи при цьому як расові теорії, що відзначають різну «державотворчу» силу різних рас, так і сприятливі природні умови, що нібито є заставою виникнення цивілізацій. Зауважуючи, що природні умови можуть впливати на характер цивілізації, він однак говорить, що для успішного зародження необхідна поява Виклику - стимулу. Тойнбі виділяє п'ять основних стимулів, розділених на дві великі категорії, що можуть позитивним чином уплинути на успішний генезис цивілізації.

• Стимул природного середовища;

• Стимул неродючої землі;

• Стимул нової землі;

• Стимул оточення;

• Стимул удару (реакція на напад);

• Стимул тиску («форпост»);

• Стимул обмеження (бідність, рабство, національна дискримінація).

Як видно з наведеного вище списку, стимули можуть бути як природними, так і соціальними. Саме поява стимулюючого впливу з боку чи природи навколишніх народів здатна вивести примітивне суспільство зі стаціонарного стану і змусити його почати розвиватися. Доводячи своє припущення, Тойнбі аналізує велику кількість різних цивілізацій і в кожному випадку знаходить такий стимул. Серед усіх стимулів хотілося б виділити стимул нової землі, а точніше, його різновид - стимул далекої міграції. Він не тільки спонукує суспільство почати розвиватися, але і спонукує робити це на принципово новій основі: «Інший позитивний ефект, що виникає в ході випробовування далекою міграцією, відноситься до області політичної. Складається принципово новий тип політичної системи - республіка, у якій сполучний елемент - договір, а не споріднення»¹¹ . Що стосується зародження цивілізації з надр материнської цивілізації, те тут Тойнбі також використовує концепцію Виклик-і-Відповідь. Правляча меншість, що більше не є творчою меншістю, не здатна дати відповідь на виклик, що постає перед суспільством і руйнує його. Тоді в середовищі пролетаріату виникає нова творча меншість, яка дійсно здатна дати відповідь. Поступово мимесис народних мас перенаправляється на нову творчу меншість, що надалі призводить до зародження нової цивілізації. Таким чином, утворення цивілізацій даного типу відбувається через нездатність старої меншості дати успішну відповідь на виклик, що постає перед нею.

Розвиток

Приступаючи до аналізу стадії розвитку в цивілізації Тойнбі, необхідно зрозуміти, що він вважає критерієм розвитку. Насамперед, територіальна експансія ні якою мірою не є показником розвитку цивілізації. Територіальне розширення зазвичай супроводжується кровопролитними війнами і свідчить скоріше не про розвиток цивілізації, а про регрес. Захоплення чужих територій найчастіше говорить про нездатність суспільства справитися з внутрішнім викликом. «Суспільство, що переживає занепад, прагне відсунути день і годину своєї кончини, направляючи усю свою життєву енергію на матеріальні проекти гігантського розмаху, що є не що інше, як прагнення обдурити агонізуючу свідомість, приречену власною некомпетентністю і долею на загибель»¹² . Тойнбі відмовляється також, як ознаку розвитку приймати і розвиток влади над природою. Прогрес у техніці і технології найчастіше викликаний не загальним розвитком суспільства, а замовленням військових, що свідчить знову ж про надлам. Крім того, технічний прогрес може призвести до ідолизації його, як єдиного критерію розвитку цивілізації, і до нехтування духовною сферою розвитку людини. Про який прогрес може йти мова, якщо останні досягнення науки використовуються для знищення собі подібних? «Вплив Людини на сили Добра і Зла зріс неймовірно з освоєнням нових джерел енергії, але це, на жаль, не додало Людині мудрості чи чесноти, не переконало її у тому, що в царстві людей милосердя більш коштовне, ніж годинниковий механізм»¹³ . Суть же прогресу, по Тойнбі, міститься в законі прогресуючого спрощення - етерифікації. Зміст його полягає в тому, що прогресуюча система повинна переходити до «енергій усе більш і більш елементарних, тонких і таких, що осягаються лише за допомогою абстрактних категорій». Закон етерифікації виявляє себе багатозначно. Сюди підпадає як частина і розвиток техніки, і рух мистецтва від пластики до музики. Однак для Тойнбі, як людини віруючої, найбільш важливою є релігійна етерифікація: «Поступове сходження Релігії до Богів з усе більш ясно окресленою особистістю і більш чітко визначеними відносинами між богами означає в решті-решт абсорбцію божества в поняття деякої єдиної божественної особистості; і це у свою чергу викликає перехід від зовнішнього до внутрішнього уявлення про Бога, перехід Релігії від статики до динаміки»¹⁴ . Етерифікація неминуче веде до «переносу сфери дії» - переходу з макрокосму в мікрокосм. Протиріччя Людина-Природа поступово перетворюється в протиріччя Людина-Людина, зовнішній виклик перетворюється у внутрішній. Якщо на початку розвитку цивілізації людині доводиться в основному відповідати на виклики Природи, то з розвитком основними стають соціальні протиріччя: боротьба між класами, релігійні, національні питання. На рівні людини розвиток означає все меншу залежність від фізіологічних потреб і все більший вплив моральних проблем. «Розвиток означає, що зростаюча особистість чи цивілізація прагне створити своє власне оточення, породити свого власного зрушника спокою і створити своє власне поле дії. Іншими словами, критерій розвитку - це прогресивний рух у напрямку самовизначення»¹⁵ .

Як же відбувається рух цивілізації шляхом прогресу? Вважаючи мікрокосм первинним фактором, Тойнбі говорить, що розвиток цивілізації обумовлюється змінами у внутрішньому світі індивідуума. Але ці зміни можуть відбутися в душі не будь-якої людини, а лише у творчої меншості. Відповіддю на виклик у даному випадку є перехід Особистості на більш високий рівень розвитку. Однак більша частина суспільства залишається там же де і була. У такий спосіб виникає ще одне дуже важливе протиріччя «меншість-більшість». Більшість може наблизитися до меншості шляхом механізму мимесиса. Однак немає ніяких гарантій того, що це відбудеться. Звідси виникає небезпека відриву однієї соціальної групи від іншої. З розвитком цивілізації ця прірва стає усе ширшою і ширшою, що, зрештою, може призвести до надламу цивілізації: виклику, на який меншість уже не здатна буде дати адекватну відповідь.

У результаті, кожна цивілізація проходить свій унікальний шлях розвитку. При цьому досвід, отриманий кожною цивілізацією, також унікальний. Цим Тойнбі пояснює розходження цивілізацій. Чим сильніше розвинена дана цивілізація, тим неповторніше пройдений нею життєвий шлях і тем сильніше несхожа вона на інші. У такий спосіб, із розвитком цивілізацій виникає їхня диференціація, що позначається на світогляді індивідуумів, культурі, мистецтві. На відміну від Шпенглера, який пояснює розходження цивілізацій (у Шпенглера - культур) розходженням прафеноменів - первинних символів, що лежать в основі кожної цивілізації, Тойнбі вбачає споконвічну внутрішню єдність усіх цивілізацій, розходження яких викликані неповторністю життєвого шляху кожної цивілізації: «Різноманіття, представлене в людській природі, людському житті і соціальних інститутах - це штучний феномен і він лише маскує внутрішню єдність»¹⁶ .

Надлам

Одним з основних постулатів теорії Освальда Шпенглера є те, що суспільства суть живі організми. А раз так, то кожне суспільство проходить через стадії, обов'язкові для будь-якого організму: народження, розвитку, зів'янення і смерті. Однак, як було показано, Тойнбі відкидає цю точку зору, розглядаючи суспільство лише як поле дії індивідуумів. Де ж тоді варто шукати причину надламів цивілізацій? Як було зазначено, процес розвитку цивілізації - це постійна боротьба. З одного боку, ця взаємодія між викликами і творчою меншістю, з іншої сторони це постійне протиріччя між меншістю і відсталою масою. Надлам може відбутися з різних причин. Можливо, що на черговий виклик активна частина просто не зможе дати адекватну відповідь. Інша причина може критися в природі мимесиса. Мимесис, спрямований у майбутнє означає відмовлення від звичаїв. У такий спосіб система стає слабко збалансованою і схильною до катаклізмів. Не маючи досить чіткої й однозначної відповіді на питання про причини надламу, Тойнбі приводить велика кількість прикладів надламів, із яких можна вичленувати кілька груп:

• відмова більшості від мимесиса; під час катаклізмів більшість може зневіритися у ідеали меншості і, не маючи стримуючих традицій, виявляється в «підвішеному» стані, що неминуче веде до хаосу;

• помилка меншості, виражена в пасивності після ряду власних перемог; суспільство з такою меншістю існує до першого катаклізму, що виводить систему з «сплячої» рівноваги;

• ізоляція правлячого меншості від суспільства і, як наслідок, виродження;

• ідолопоклонство - «інтелектуальне і моральне збиткове і сліпе обожнювання частини замість цілого, тварини замість Творця і часу замість Вічності»¹⁷ ; у цю категорію попадає дуже широкий спектр надламів; зокрема, сюди попадає сучасна техногенна західна цивілізація, спартанська цивілізація, що поклала себе на вівтар бога Війни.

Як видно, спектр небезпек, що підстерігають цивілізацію на шляху її розвитку, дуже широкий. Однак настання надламу і загибелі не є неминучим. Завжди є шанс виходу з тупикової ситуації.

Розпад

Стадія розпаду, по Тойнбі, є серією невдалих відповідей на той самий виклик, що привів до надламу цивілізації. У соціальному плані на стадії розпаду відбувається розщеплення суспільства на три складові:

1. Правляча меншість, що більше не є творчою силою суспільство, але посилено чіпляється за владу. З метою утримання влади воно створює універсальну державу.

2. Внутрішній пролетаріат, що не довіряє більше правлячій меншості. Його відповідною реакцією є створення всесвітньої церкви.

3. Зовнішній пролетаріат. Він виявляє себе у варварських набігах на ослабілу цивілізацію.

У духовній сфері розпад суспільства призводить до розколу в душі. «Розкол у душах людей виявляється в найрізноманітніших формах. Він торкається поводження, почуття, життя в цілому. У період розпаду суспільства кожен виклик зустрічає в душах людей прямо протилежний відгук - від абсолютної пасивності до крайніх форм активності... В міру наростання соціального розпаду альтернативні рішення стають усе більш відсталими, полярними і більш значимими за своїми наслідками»¹⁸ .

Розпад суспільства супроводжується повним розпадом правлячої верхівки і появою нової творчої меншості, що вийшла з пролетаріату. Саме ця меншість здатна утворити нову цивілізацію. Єдиний позитивний вихід - «перетворення», тобто створення пролетаріатом нової релігії, що спирається на принципово іншу систему цінностей, ніж цивілізація, що розкладається. Створена пролетаріатом всесвітня церква є тим зародком, із якого і виникне в майбутньому нова цивілізація.

Сучасна ситуація

Якою бачиться сучасна ситуація англійському історику? Досягнення в технічній і політичній сферах аж ніяк не зробили сучасне західне суспільство духовнішим. По суті, воно потрапило в капкан ідолопоклонства, де місце ідола займає усе та ж західна демократія. «У секуляризованому західному світі XX століття симптоми духовного відставання очевидні. Відродження поклоніння Левіафану стало релігією, і кожен мешканець Заходу вніс у цей процес власну лепту. Сучасний західний ренесанс племінної релігії елліністичного світу є чистим ідолопоклонством»¹⁹ . Підкоривши церкву державі, суспільство стало по суті неоязичницьким. Як релігійна людина, Тойнбі шукає порятунок у світовій церкві, у релігії як засобі примирення всіх мешканців Землі. «Душа, осяяна вищою релігією, може досягти більшого в благоустрої земного життя, ніж душа язичницька. Осяяння душ світлом вищих релігій визначає духовний прогрес людини»²⁰ .

Висновок

У даному рефераті були представлені основні положення теорії цивілізацій англійського історика Арнольда Тойнби. Його теорія є циклічною в тому розумінні, що вона не розглядає історію як єдиний поступальний рух усіх народів до однієї загальної мети. У той же час вона і не трактує історію як безцільний круговорот різних культур і цивілізацій. На противагу життєвому циклу культури по Шпенглеру цикл цивілізації по Тойнби не є таким у строгому змісті цього слова. Життя цивілізації - це скоріше безупинний поступальний рух по шляху духовного розвитку, на якому постійно виникають пастки, здатні надломити і навіть зруйнувати цивілізацію. Рух цим шляхом – справа важка, однак завжди є шанс обійти всі перешкоди, не упустити цей шанс – задача індивідуумів, що складають дане суспільство. Саме людина відповідальна за розвиток свого суспільства. «Поки є життя, є надія … що з божою допомогою людей – хазяїв своєї долі, хоча б частково, хоча б у чомусь»²¹ .

Список літератури:

1. Арнольд Тойнби «Збагнення Історії». Москва «Прогрес», 1990.

2. Арнольд Тойнби «Цивілізація перед судом Історії». Санкт-Петербург. «Ювента», «Прогрес», «Культура», 1995.

3. Освальд Шпенглер «Захід Європи: Нариси морфології світової історії. Т. 1. Образ і дійсність». Мінськ «Попурі», 1998.