Курсова робота
з цивільного та сімейного права на тему
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
МІЖ
БАТЬКАМИ ТА ДІТЬМИ

План
Вступ
1. Підстави виникнення прав і обов’язків батьків та дітей
2. Особисті немайнові права батьків та дітей
3. Майнові права та обов’язки батьків та дітей
4. Захист прав батьків та дітей
Висновки
Література

Вступ
Особливості неповнолітнього віку не можуть не враховуватися в праві. Неповнолітній - уже не дитина, але ще і не дорослий. Право повинне не тільки враховувати цю особливість неповнолітніх, але і захищати їх від можливих порушень їхніх прав і воль з боку більш "сильних" дорослих.
У цьому зв'язку велике значення для виховання неповнолітніх мають правові норми, що регулюють різного роду суспільні відносини з їх участю. Підлітки повинні знати ті права (і обов'язки), що закріплені в діючих правових актах за ними.
Ставлення до дітей у різних країнах і в різні історичні періоди було різним. Однак уже до середини 50-х років нашого сторіччя стало очевидним, що людству необхідні єдині норми, у яких би передбачалися права власне дітей. И в 1959 році Генеральна Асамблея ООН проголосила Декларацію прав дитини. У цьому міжнародно-правовому документі затверджується, що деякі права людини мають безпосереднє відношення до дітей, що мають потребу в особливих турботі й увазі, оскільки надзвичайно уразливі через вік. Саме в цьому документі дістали закріплення такі права дітей, як, право на ім'я і громадянство; право користування благами соціального забезпечення і право на здоровий зріст і розвиток; право на одержання освіти, що повинне бути безкоштовних і обов'язковим, принаймні на початкових стадіях; право на першочерговий захист і допомогу і т.д.
Велику роль у дотриманні прав дитини відіграють її батьки. Правові відносини між батьками та дітьми регулюються чинними міжнародними актами, що ратифіковані Верховною Радою України та вітчизняним законодавством. В них визначаються взаємні права і обов’язки батьків та дітей, що носять майновий характер, а також стосуються немайнових прав.

1.                 Підстави виникнення прав і обов’язків батьків та дітей
Взаємні права й обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому порядку. Виникненню батьківських правовідносин передують:
а) народження дитини (походження);
б) пов'язаний з цим стан споріднення;
в) посвідчення походження у встановленому порядку.
Відносини між батьками і дітьми складаються звичайно на ґрунті кровно-родинних зв'язків як результат походження дітей від батьків.
Однак сучасний рівень розвитку медицини здатний забезпечити появу дитини на світ не тільки в результаті біологічного походження (кровного споріднення), але і шляхом штучного запліднення, пересадження ембріона, зачатого в організмі однієї жінки, для виношування і народження іншою жінкою, і навіть вирощування ембріона в спеціальних камерах (соціальне батьківство (материнство)). У зв'язку з цим до батьківських прирівнюються відносини, засновані не на кровному спорідненні, а на інших фактах, яким закон надає юридичного значення.
Належними документами, що засвідчують походження дитини від матері, є довідка родильного будинку (лікарні) або довідка лікаря, якщо дитина народилася поза лікувальною установою, і зроблена на їхній основі за заявою матері відповідний запис в актових книгах Загсу. Походження дитини від матері (материнство) може бути встановлене (засвідчено) по суду, якщо ж сталося, що реєстрація народження дитини не була зроблена вчасно й органи Загсу відмовляють у реєстрації його народження на ім'я заявника, або документи про народження дитини виявилися втраченими, а відновити їхній неможливо.
Установлення батьківства ґрунтується на презумпції про те, що батьком дитини матері, що складає в шлюбі є її чоловік. Його батьківство засвідчується записом про їхній шлюб.
Якщо чоловік матері не вважає себе батьком дитини, він вправі заперечити зроблений актовий запис про його батьківство і саме батьківство. Право на спростування презумпції батьківства надається також і матері дитини. Якщо мати дитини заявляє, що батьком дитини є не її чоловік (колишній чоловік), батьківство у відношенні дитини встановлюється за правилами добровільного визнання фактичним батьком свого батьківства або встановлення батьківства в судовому порядку.
Походження дитини від батьків, що не перебувають між собою в шлюбі, по батьківській лінії встановлюється шляхом добровільного визнання передбачуваним батьком свого батьківства (шляхом подачі спільної заяви матері і батька в орган Загсу) або шляхом судового встановлення батьківства. Батьківство і безвідносно до згоди матері дитини може бути встановлене в добровільному порядку в передбачених законом випадках:
·   смерті матері;
·   позбавлення її батьківський правий;
·   визнання матері недієздатної;
·   при неможливості установити місцезнаходження матері.
При встановленні батьківства в судовому порядку суд бере до уваги спільне проживання і ведення спільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання або зміст ними дитини, або інші докази, з вірогідністю підтверджуюче визнання відповідачем батьківства.
Спільне проживання і ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет і т.п.). Припинення цих відносин до народження дитини може бути основою для відмовлення в позові тільки у випадках, коли це відбулося до його зачаття.
Спільне виховання дитини має місце, коли він проживає з матір'ю і відповідачем або коли відповідач спілкується з дитиною, піклується про нього.
Під спільним утриманням дитини варто розуміти як перебування його на повному утриманні матері і відповідача, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від її розміру.
Доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, інші документи, показання свідків, пояснення самих сторін, що вірогідно підтверджують визнання відповідачем батьківства.
Сьогодні як доказ може служити і медико-генетична експертиза, що з дуже високим ступенем імовірності може вказати на матір (батька). [1]
2.                 Особисті немайнові права та обов’язки батьків та дітей
Для особистих немайнових прав та обов’язків батьків та дітей, інших особистих прав і обов’язків, характерно те, що вони не мають майнового (економічного) змісту. Особисті немайнові права батьків та дітей не можуть передаватись і, як правило, не відчужуються.
На стадії функціонування сім’ї особисті немайнові відносини складають права та обов’язки батьків надати дитині прізвище, ім’я, по батькові, визначити громадянство.
Кожна дитина, згідно з Конвенцією, має право на збереження своєї індивідуальності (ст. 8). Індивідуальними ознаками є ім’я, прізвище, громадянство, сімейні зв’язки. Під своїм ім’ям дитина виступає як вихованець навчального закладу, як пацієнт медичної установи тощо. Від імені дитини батьки (особи, що їх замінюють) виступають на захист прав та законних інтересів неповнолітнього. Діти у віці від 14 до 18 років укладають цивільно-правові угоди. Дитина має право на ім’я і як автор твору.
За ст. 143 СК комплекс обов’язків батьків щодо дитини починається з обов’язку забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я. Це стосується також і матері, яка не перебуває у зареєстрованому шлюбі: вона теж зобов’язана забрати дитину. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної і протягом шести місяців не виявили щодо неї батьківського піклування, вони можуть бути позбавлені судом батьківських прав (ст. 164 СК). Батьки можуть залишити дитину в пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров’я лише тоді, коли вона має істотні вади фізичного чи психічного розвитку. Можна критикувати законодавця щодо не гуманності відносно хворих дітей, однак, що стосується законодавчого закріплення обов’язку забирати з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров’я повноцінних дітей, з такою позицією слід погодитись. У разі,якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку, забрати її мають право баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування (ст. 143 СК).
Батьки зобов’язані також невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням та присвоєнням прізвища, імені та по батькові (ст. 144 СК).
Згідно з ст. 145 СК батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з’єднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися як органом опіки та піклування, так і судом.
Згідно з чинним законодавством, припинення шлюбу або визнання його недійсним не тягне зміни прізвища дітей. Але якщо той з батьків, у якого дитина залишилася жити після припинення шлюбу або визнання його недійсним, бажає присвоїти їй своє прізвище, органи опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини, вправі дозволити зміну прізвища неповнолітнього.
Згідно з Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р., та Методичним листом з питання переміни прізвищ, імен, по батькові громадянами України при переміні прізвища обома батьками в обов’язковому порядку виправляються прізвища дітей, які не досягли 16-річного віку, у записах актів про їх народження.
Якщо прізвище перемінив один з батьків, питання про зміну прізвища дітей, які не досягли 16-річного віку вирішується за згодою батьків, а якщо згода відсутня, - органом опіки та піклування. При переміні прізвища усиновителями, які записані батьками усиновленого, а також прізвища особою, батьківство якої зареєстровано в органах реєстрації громадянського стану, у вказаному вище порядку вносяться зміни у записи актів про народження дітей, які не досягли 16-річного віку, а також у записи актів про встановлення батьківства.
Прізвища дітей, які досягли 16-річного віку, змінюються тільки за їх клопотанням на загальних засадах.
При переміні прізвища одним з батьків, якщо одночасно з заявою батьків надійшла заява повнолітньої дитини, прізвище змінюється за їх бажанням.
У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років, якщо ж дитина досягла цього віку, її прізвище у разі зміни прізвища обома батьками, змінюється за її згодою (ст. 148 СК). Інша річ, якщо змінюється прізвище одного з батьків. В такому разі прізвище дитини може бути змінене, і за згодою обох батьків, і за згодою дитини, яка досягла семи років. Спір між батьками може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов’язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.
Безумовно необхідно враховувати те, коли один з батьків, який проживає окремо, підтримує з дитиною близькі стосунки. В цьому разі недоцільно якоюсь мірою спонукати їх відчуженню, до чого може призвести, зокрема, зміна прізвища. За таких обставин не треба змінювати прізвище і тоді, коли один з батьків звернувся про присвоєння дошлюбного прізвища, а сам чинить перешкоди іншому з батьків брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з ним.
У той же час немає підстав відмовити у зміні прізвища, якщо один з батьків, який проживає окремо, не заперечує проти такої зміни, або якщо він не спілкується з дитиною, хоч йому ніхто не забороняє, або якщо орган опіки та піклування дійде висновку, що зміна прізвища необхідна в інтересах дитини (наприклад, коли прізвище неблагозвучне, що травмує дитину).
Під час реєстрації народження в державному органі реєстрації актів громадянського стану дитині присвоюється ім’я та по батькові. За статтями 146, 147 СК, ім’я дитини визначається за згодою батьків. При його визначенні батьки повинні виходити з інтересів дитини. Не зайвим було б і врахування при цьому рекомендацій спеціалістів, які, наприклад, звертають увагу батьків на те, що ім’я має легко вимовлятися як саме, так і у поєднанні з по батькові. Законодавчо закріплена можливість присвоєння дитині подвійного імені (ст. 146 СК).
Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (ст. 124 Конституції України).
Якщо дитині у свідоцтві про народження записали ім’я без урахування думки батьків чи допустилися помилки під час запису імені, батьки здійснюють захист свого права на вибір імені шляхом звернення до органів Загсу з вимогою про внесення відповідних змін у запис про народження дитини і про видачу нового свідоцтва про її народження. У разі відмови Загсу в зміні імені дитині, батьки можуть звернутися до суду.
По батькові дитини визначається за іменем батька. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.
Як зазначають Л. Кузмичьова та І. Жилінкова така правова функція є альтернативою яка проставляється у таких випадках замість відомостей про батька. Вона не може вважатися досконалим правовим рішенням, адже не дозволяє послідовно дотриматись принципово важливого положення закону про те, що в основі правового зв’язку батьків та дітей повинно бути походження.
За ст. 149 СК у разі, якщо батько змінив своє ім’я, по батькові дитини, яка досягла 14-річного віку, змінюється за її згодою. Що стосується прізвища, то, як вже зазначалося, воно може бути змінене за згодою дитини, яка досягла 7 років (ст. 148 СК). Щодо зміни імені ніяких вікових обмежень Сімейний кодекс України не встановлює.
До особисто-правового статусу дітей належить і питання про громадянство. Розуміння дитини як громадянина має надзвичайно важливе значення для характеристики її соціальної сутності, правового становища. Громадянство дітей відповідно до закону від 18 січня 2001 р. “Про громадянство України” визначається за громадянством їх батьків. За ст. 8 Закону дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.
 Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.[2]
Щодо особистих немайнових прав, то відмінностей між зареєстрованим і незареєстрованим шлюбом небагато. І при фактичному шлюбі, і при зареєстрованому жінка й чоловік наділені правом розподілити між собою сімейні обов’язки та разом вирішувати питання життя сім’ї (наприклад, утримання, виховання та навчання спільних неповнолітніх дітей). Учасники сімейних відносин зобов’язані турбуватися про здоров’я, розвиток і матеріальне забезпечення своїх дітей. Обидві сторони відповідальні одна перед одною та перед іншими членами сім’ї за свою поведінку. І чоловік, і жінка мають право на особисту свободу, фізичний і духовний розвиток, на повагу до своєї індивідуальності та на повагу до будь-якої праці, що здійснюється в інтересах сім’ї.
Однак право одного з учасників сімейних відносин змінити своє прізвище на прізвище іншого учасника виникає лише у зв’язку з реєстрацією шлюбу.
Деякі труднощі з’являються при визначенні походження дитини, батьки якої не перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі. Йдеться про ситуацію, за якої батько дитини не бажає визнати своє батьківство. У зареєстрованому шлюбі це питання вирішується набагато простіше, оскільки тут панує таке правило: якщо дитина народилася у подружжя, то дружина записується матір’ю, а чоловік – батьком дитини (хоч він може і не бути біологічним батьком). У випадку фактичного шлюбу жінка за відсутності бажання батька дитини визнати батьківство зобов’язана доводити її походження через суд.

Відсутність зареєстрованого шлюбу стає на заваді спільному усиновленню фактичним подружжям однієї і тієї ж дитини (ч. 4 ст. 211 СК). Так, усиновити одну і ту ж саму дитину можуть тільки особи, які проживають однією сім’єю. Цілком зрозуміло, що повною мірою досягти цілей належного виховання можна лише в сім’ї , яка ґрунтується на шлюбі, де інтереси сторін забезпечуються за допомогою встановлених у законі правових гарантій. [3]
3.                 Майнові права та обов’язки батьків та дітей
Окремий розділ СКУ присвячений регулюванню майнових відносин між батьками та дітьми. У ньому збережено принцип роздільності майна та дітей. При цьому встановлюється, що майно, придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, речі особистого вжитку, іграшки, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, якою вона може розпоряджатися в межах, встановлений цивільним законодавством України. Тобто правочини щодо вказаного майна мають укладатися в тому порядку, з яким закон пов’язує ступінь дієздатності дитини, яка є стороною договору. Крім того, передбачається, що майно, набуте батьками й дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, є їх спільною сумісною власністю. Але при придбанні майна повнолітніми дітьми та їх батьками за спільні кошти може бути встановлений режим спільної часткової власності.
Цікавим є положення СКУ, за яким батьки, здійснюючи управління майном малолітньої дитини, мають вислухати її думку щодо визначення правової долі цього майна. СКУ встановлює, що при укладенні одним із батьків угод щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків При цьому законодавець надає право другому з батьків звернутися до суду з вимогою про визнання недійсною угоди, укладеної без його згоди, якщо ця угода виходить за межі дрібної побутової. Після припинення управління батьки, згідно із законом, зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, та доходи від нього. Передбачається, що неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладання на них обов’язку відшкодувати завдану шкоду. Питання, чи виконували батьки обов’язки щодо управління майном дитини належним чином, має бути вирішено судом.
СКУ також містить положення, за яким аліменти, одержані на дитину, визначаються власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються.
На нього також покладається обов’язок використовувати їх за цільовим призначенням. Встановлюється, що дитина має право мати участь у розпорядженні аліментами, які одержані на її утримання, а в разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти переходять до її власності. СКУ також надає неповнолітній дитині право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до ЦКУ, тобто за згодою її законних представників.[4]
Найважливішою групою прав дитини є її майнові права взагалі, та право власності на певне майно зокрема. Підставами для набуття дитиною права власності можуть бути всі ті підстави, які передбачені главою 24 ЦКУ. Таким чином, у сучасних умовах дитина має численні можливості для набуття майна у власність.
Відповідно до ст. 31 ЦК, фізична особа, яка не досягла 14-ти років має часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняється законом. Неповну цивільну дієздатність має особа у віці від 14 до 18 років. Це надає їй право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я. Неповнолітня особа може вчиняти й інші правочини за згодою батьків або піклувальників. Повну цивільну дієздатність особа набуває у віці 18 років за загальним правилом, а також якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим договором або досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю, у разі реєстрації шлюбу фізичною особи, яка не досягла повноліття, неповнолітня особа, що записана матір’ю або батьком дитини.
СКУ, проголосивши принцип роздільності майна батьків та дітей (ст. 173), залишив невизначеним правове становище батьків щодо майна їхніх дітей. Відповідно до ст.177 СКУ, якщо в малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження.
Порядок управління майном дитини чинний СК не визначив. Не містить аналогічної норми і ЦК, в якому однак є перелік тих право чинів, які опікун має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного, але з дозволу органу опіки та піклування; а також тих право чинів, які він не має права вчиняти.
Ст. 177 СКУ обмежує дії одного з батьків щодо управління майном дитини тільки згодою іншого з батьків на вчинення право чинів з таким майном. Однак нерідко батьки діють спільно, до того ж ч.2. ст. 177 СКУ саме на цьому й наголошує: батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Вказані дії можуть здійснюватися батьками як в інтересах дитини (для її матеріального забезпечення, надання їй належної освіти, лікування тощо), так і всупереч інтересам дитини – гроші, що одержуються від реалізації майна дитини, можуть використовуватися на задоволення потреби самих батьків. Наслідком таких зловживань є ситуації, коли діти залишаються без житла та без засобів до існування, тоді як батьки розпродали все майно, а органи опіки та піклування позбавили їх батьківських прав.
Виходячи зі змісту ст. 177 СКУ, для малолітньої дитини не залишається жодного шансу на захист свого права власності. Один з батьків не має змоги протидіяти діям іншого тоді, коли він відсутній через будь-які обставини – знаходиться в місцях позбавлення волі, на тривалому лікуванні тощо через те, що при вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він дії за згодою другого з батьків. Беззахисною дитину можна вважати в тих випадках, коли один із батьків помер. Ці питання виникають на практиці, коли нотаріуси мають посвідчувати правочини щодо відчуження батьками майна, яке належить їхній малолітній дитині.
Вихід з такої ситуації вбачається у застосуванні до вказаних відносин норми, що міститься у ч. 3 ст. 17 Закону України „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (нова редакція набрала чинності з 1 січня 2004 р.). Відповідно до вказаної норми, батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.
Крім того, ст. 27 Конвенції про права дитини надає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Таким чином, з огляду на пріоритет захисту інтересів дитини, нотаріуси мають вимагати від батьків дозволу на вчинення право чинів, передбачених ст. 71 ЦКУ, а саме правочинів, пов’язаних з:
1). Відмовою від майнових прав підопічного;
2). Видачею письмових зобов’язань від імені підопічного;
3). Укладенням договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, в тому числі договорів щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
4). Укладенням договорів щодо іншого цінного майна.[5]
СК України встановлює взаємні обов’язки щодо утримання між батьками та дітьми. Так відповідно до ст. 180 СК утримання дитини до досягнення нею повноліття є обов’язком батьків, а виняток із цього правила встановлено ст. 188 СК, згідно з якою батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину в тому разі, коли дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і повністю забезпечує її потреби.
Батьки можуть укласти договір про припинення права на утримання для дитини, який має передбачати передачу дитині одноосібно або дитині й тому з батьків, з ким вона проживає, права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру тощо). Основні вимоги до умов, порядку укладання та виконання такого договору, а також окремі правові наслідки його укладання визначено ст. 190 СКУ. Зокрема, встановлюється , що договір про припинення права на утримання для дитини укладається виключно з дозволу органу опіки та піклування.
За СК батьки зобов’язані утримувати свою дочку, сина і в тому разі, коли такі дочка чи син досягли повноліття, але є непрацездатними чи продовжують навчання і потребують у зв’язку з цими обставинами матеріальної допомоги, а батьки можуть таку допомогу надавати.
Стаття 202 СК встановлює також “зворотній” обов’язок повнолітніх дочки (сина) утримувати батьків, якщо останні є непрацездатними й потребують матеріальної допомоги.
Батькам суд може відмовити в реалізації їхніх вимог до дочки (сина) щодо надання утримання, якщо суд встановить, що мати (батько) ухилялися від виконання батьківських обов’язків. Втім, у виняткових випадках суд може присудити з дочки (сина) аліменти на строк, що не перевищуватиме трьох років.[6]
4.                 Захист прав батьків та дітей
Для відповіді на це питання необхідно проаналізувати чинне законодавство.
В Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок визначені принципи державної політики в Україні стосовно сім'ї та жінок:
1. Держава гарантує та забезпечує рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних прав та свобод людини.
2. Держава захищає права сім'ї як основної ланки суспільства.
3. Держава захищає материнство та дитинство і визнає пріоритетність інтересів матері та дитини в суспільстві.
4. Держава забезпечує ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
5. Держава гарантує і забезпечує повну і рівноправну участь жінок у політичному, економічному, соціальному і культурному житті суспільства.
6. Держава забезпечує жінці можливість поєднувати професійні та сімейні обов'язки.
7. Держава забезпечує і розвиває соціальні гарантії, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.8. Держава забезпечує неухильне додержання законодавства України та норм міжнародного права стосовно сім'ї та жінок.
9. Держава підтримує громадські та благодійні організації, діяльність яких спрямована на поліпшення становища сім'ї та жінок.
Головними напрямами державної політики України стосовно сім’ї є: створення матеріальної та соціально-економічної бази для зміцнення сім'ї та підвищення її добробуту; кардинальне підвищення результативності здійснюваних заходів щодо охорони материнства та дитинства; забезпечення здорового генофонду України; створення сприятливих умов для повноцінного розвитку та виховання дітей у сім'ї; підтримка заходів, спрямованих на підвищення культурного, освітнього, морального рівня сім'ї та кожного її члена; організація повноцінного відпочинку та дозвілля сім'ї з урахуванням потреб різних вікових груп.
Відповідно до Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. На виконання цих конституційних положень необхідно розробити систему пріоритетних заходів, які забезпечували б їх реалізацію. Концепція державної сімейної політики розроблена виходячи з потреби створення належних умов для життєдіяльності сім'ї в Україні і визначає загальну стратегію і пріоритетні напрями державної політики щодо сім'ї,
передбачає здійснення цілісної системи заходів з максимальним урахуванням нових реалій: ринкової економіки, соціального партнерства, політичної демократії, всього того, що покликане зробити життя суспільства, кожної окремої сім'ї повноправним і ефективним.
У Концепції визначаються шляхи розв'язання однієї з найважливіших загальносуспільних проблем України – стабільного існування та розвитку сім'ї, поліпшення її життєвого рівня, створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого визначення, інтелектуального, духовного, фізичного розвитку особистості починаючи з дитячого віку. Вона ґрунтується на визнанні пріоритету сім'ї в житті демократичного суспільства, її ролі у гуманістичному вихованні підростаючого покоління. Державна сімейна політика має стати складовою всієї соціальної політики України.
Під час розроблення Концепції враховувалися також соціально-економічні умови в Україні, викликані перехідним періодом, обмеженість матеріальних і фінансових ресурсів, які виділятимуться державою для підтримки сім'ї, поліпшення становища дітей та найбільш незахищених сімей.
Основними напрямами сімейної політики є: сприяння життєдіяльності сім’ї та її стабільному розвиткові; поліпшення охорони членів сім’ї; розвиток системи соціально-консультаційної допомоги сім’ям; сприяння сім’ям у вихованні дітей та їх всебічному розвитку; створення умов для дозвілля, культурного відпочинку і оздоровлення всієї сім’ї.
Строки практичної реалізації Концепції державної сімейної політики зумовлюються особливостями динаміки політичного, соціально-економічного і правового розвитку України та формування громадянського суспільства на сучасному перехідному етапі.
Закон України “Про попередження насильства в сім’ї визначає правові і організаційні основи попередження насильства в сім'ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї.
Закон дає визначення “насильству в сім’ї та здійснює класифікацію видів насильства в сім’ї. Насильство в сім'ї - будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю. Види насильства в сім’ї: фізичне, сексуальне, економічне, психологічне.
Попередження насильства в сім'ї - система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім'ї, припинення насильства в сім'ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім'ї, а також медико-соціальна реабілітація жертв насильства в сім'ї.
Здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї в межах наданих їм повноважень покладається на:
1)                спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім'ї;
2)                службу дільничних інспекторів міліції та кримінальну міліцію у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;
3)                органи опіки і піклування;
4)                спеціалізовані установи для жертв насильства в сім'ї: кризові центри для жертв насильства в сім'ї та членів сім'ї, стосовно яких існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї; центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї.
Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації незалежно від форми власності, об'єднання громадян, а також окремі громадяни можуть сприяти у здійсненні заходів з попередження насильства в сім'ї.

Висновки
Взаємні права й обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому порядку.
Для особистих немайнових прав та обов’язків батьків та дітей, інших особистих прав і обов’язків, характерно те, що вони не мають майнового (економічного) змісту. Особисті немайнові права батьків та дітей не можуть передаватись і, як правило, не відчужуються.
На стадії функціонування сім’ї особисті немайнові відносини складають права та обов’язки батьків надати дитині прізвище, ім’я, по батькові, визначити громадянство.
Окремий розділ СКУ присвячений регулюванню майнових відносин між батьками та дітьми. У ньому збережено принцип роздільності майна та дітей. При цьому встановлюється, що майно, придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, речі особистого вжитку, іграшки, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, якою вона може розпоряджатися в межах, встановлений цивільним законодавством України.
Державна політика України стосовно сім’ї виробила такі напрями опіки державою сім’ї: створення матеріальної та соціально-економічної бази для зміцнення сім'ї та підвищення її добробуту; кардинальне підвищення результативності здійснюваних заходів щодо охорони материнства та дитинства; забезпечення здорового генофонду України; створення сприятливих умов для повноцінного розвитку та виховання дітей у сім'ї; підтримка заходів, спрямованих на підвищення культурного, освітнього, морального рівня сім'ї та кожного її члена; організація повноцінного відпочинку та дозвілля сім'ї з урахуванням потреб різних вікових груп.

Література
1.      Конвенція про права дитини. // Право України. 1993 р. № 5-6
2.      Конституції України
3.      Сімейний кодекс України
4.      Цивільний кодекс України
5.      Закон «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.
6.      Закон України „Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. (нова редакція набрала чинності з 1 січня 2004 р.)
7.      Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” від 15.11.2001 р.
8.      Постанова Верховної Ради України “Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок” від 05.03.1999 р.
9.      Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію державної сімейної політики ” від 17.09.1999 р.
10.    Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р.
11.    Гражданское право Украины. Часть П: Учебное пособие /(Под редакцией Слипченко С.А., Кройтор В.А.) - Харьков, Эспада, 2000
12.    Злотник І. Юридичні особливості фактичних шлюбних відносин. // Юридичний журнал « 10 (28) 2004 р.
13.    Коновалов Д. Сімейний кодекс України - шлях до Європи. // Юридичний журнал № 7 (25), 2004
14.    Москалюк В. Проблеми питання реалізації та захисту майнових прав дитини. // юридичний журнал № 7 (25), 2004 р.
15.    Особисті немайнові права та обов’зки батьків та дітей: характеристика окремих видів. Кидалова А.// Право України, 2003 № 5
16.    Пасечник Н. Хто є утриманцем за сімейним законодавством? // Юридичний журнал № 7 (25) 2004 р

---