Запаси всього

Балансові запаси

Забалансові запаси

басейни

млрд

%

Показники

По Мін-вугле-прому

Доне­цький басейн

Львівсько-Волинсь­кий басейн

Дніпров­ський басейн

Промислові запаси вугілля кат. А + В+ С₁ млрд . т

45,7

42,2

1,2

1,9

Розроблювані і підготовлені до осво­єння запаси, млрд. т

23,3

21,5

0,7

0,8

Середня потужність розроблюваних пластів, м

1,18

1,06

1,24

3,27

Максимальна глибина розробки, м

1400

використовується головним чином для виробництва буро-вугільних брикетів, які споживаються населенням на комуналь­но-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ прово­диться підземним та відкритим способом. Частка відкритих роз­робок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика — максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах — 64 м. Зольність видобутого вугілля ниж­ча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України).

Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан вироб­ничих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 ро­ків, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20 років.

Незважаючи на значний строк експлуатації шахт, обсяги ре­конструкції і будівництва нових шахт з 1975 р. стали різко змен­шуватися. За останні 15—20 років у Донбасі не було закладено жодної шахти, у Львівсько-Волинському басейні — одна, в Дніпровському басейні — один розріз. Остання масова реконструкція вугільних шахт була проведена у другій половині 60-х — на по­чатку 70-х років. Тоді вона була здійснена на 25% підприємств.

Однією з причин такого важкого стану було обмеження капі­тальних вкладень на оновлення виробничих потужностей вугіль­ної промисловості України. Це пов'язано з тим, що протягом трьох останніх десятиліть вся інвестиційна діяльність у вугільній промисловості була орієнтована на розвиток видобутку вугілля у східних регіонах колишнього СРСР.

Усе це і визначило різке гальмування процесу оновлення ви­робничих потужностей і погіршення структури шахтного фонду в Україні.

Виробничі потужності, що вибули у 1994—2001 pp., склали 78,7 млн. т. Це призвело до втрати реальної виробничої потужно­сті шахтного фонду в обсязі 77,3 млн. т і зниження видобутку ву­гілля до надзвичайно низького рівня — 75,9 млн. т в 1997 р. при 164,8 млн. т в 1990 p., або більше ніж у два рази (табл. 3).

Найбільше зниження обсягів видобутку відбулося за цей час у Дніпровському буровугільному басейні — на 84,8%, тоді як у Донецькому — на 51,1 %, а Львівсько-Волинському — на 65,7%.

1. Таблиця 3

ВИДОБУТОК ВУГІЛЛЯ В УКРАЇНІ у 1994—2001 pp., млн. т

* За даними Міністерства вугільної промисловості України.

Із загального обсягу постачання вугілля на територію України до 95% припадає на донецьке вугілля, з якого майже 30% стано­вить коксівне. Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпров­ського басейну використовується головним чином як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі економіки.

Основним споживачем донецького вугілля є Донецька, Дніп­ропетровська, Луганська і Запорізька області, де воно використо­вується головним чином для потреб енергетики та коксохімічної промисловості. В решту областей донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики.

Львівсько-Волинське вугілля постачається у західні області (Івано-Франківська, Львівська та ін.) і до того ж лише на енерге­тичні потреби. Буре вугілля використовується головним чином для виробництва буровугільних брикетів (Кіровоградська, Черка­ська області).

Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та Донець­кої областей постачається на експорт, головним чином у Молдо­ву та країни далекого зарубіжжя.

Імпорт вугілля в Україну здійснюється в основному з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі.

Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація вибуваючих потужностей за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт. Крім того, слід закрити ряд нерентабельних шахт й переглянути політику цін на вугілля і вугільну продукцію. Це дасть змогу дещо спові­льнити спад виробництва, а потім стабілізувати видобуток вугіл­ля і створити передумови для його зростання завдяки будівницт­ву нових шахт, збільшенню обсягів реконструкції діючих та при-діленню особливої уваги технічному переозброєнню галузі.

Підприємства вугільної промисловості відносяться до еколо-гонебезпечних, оскільки розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхневих і під­земних вод, посилює забруднення повітряного басейну, погіршує родючість грунтів.

Специфічним забрудненням водних басейнів республіки є скидання значної кількості високомінералізованих шахтних вод у поверхневі водойми та водостоки, а також у накопичувачі, в яких відбувається відстій шахтного водозливу та зливу збага­чувальних фабрик.

Вугільна промисловість забруднює і повітряний басейн. Ви­киди забруднених речовин в атмосферу підприємствами Мінвуглепрому становлять до 25% від викидів цих речовин по Україні. На очисні споруди направляється менше половини всіх викидів, з яких уловлюється й обезводнюється 95%. Решта викидів здійс­нюється без очистки у вигляді газоподібних та рідких речовин.

Значним джерелом забруднення повітряного басейну, поверх­невих та підземних вод, а також зниження родючості грунтів є розміщення відходів вуглевидобутку і особливо вуглезбагачення в спеціальних природних відвалах та накопичувачах — щорічно у відвали скидається 60—70 млн. м3 породи. Кількість природних відвалів становить майже 1300, з яких близько 300 — це ті, що горять. Втрата родючості земель під відвалами становить більш як 7000 гектарів.

Незадовільний екологічний стан у вугледобувних районах, особливо у Донбасі, посилюється також високим рівнем концент­рації підприємств металургійної та хімічної промисловості, що по­силює техногенне навантаження на навколишнє середовище і харак­теризує його як надзвичайно небезпечне для здоров'я населення.

1.2. Нафтовий підкомплекс

На території України вперше видобуток нафти розпочато в Передкарпатті на початку XVII ст. Як галузь промислового вироб­ництва нафтова промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в кінці XIX — на початку XX ст. із засто­суванням глибокого буріння свердловин.

У той же час було відкрито і ряд інших родовищ у Передкар­патті. Найбільшого рівня видобуток нафти досяг в цьому районі у 1909 р. (2053,1 тис. т), однак у подальшому він почав знижувати­ся і становив у 1938 р. 370 тис. т.

У повоєнні роки нафтова промисловість Передкарпаття швид­ко розвивалась. Було здійснено докорінну реконструкцію підпри­ємств галузі на новій технічній основі. В результаті значного роз­ширення обсягів геологорозвідувальних робіт на нафту й газ було відкрито нові родовища в Передкарпатті — Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та ін.

В результаті зосередження геологорозвідувальних робіт на наф­ту і газ у східних районах України було відкрито майже 150 наф­тових родовищ у Полтавській, Сумській та Чернігівській облас­тях, які за видобувними запасами нафти значно перевищували родовища Передкарпаття. До найбільших належать — Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанів-ське, Новогригорівське та ін. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості республіки.

Найбільшого розвитку нафтова промисловість досягла в роки дев'ятої п'ятирічки. Так, максимального рівня видобутку нафти й газового конденсату (14,5 млн. т.) було досягнуто у 1972 р. Потім обсяги видобутку нафти стали скорочуватися, і зараз вони становлять близько 4 млн. т. за рік. Тільки за 1990—1997 pp. видобуток нафти в Україні знизився майже на 22%.

Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазо­носний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіо­ні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній.

Тенденція до скорочення видобутку нафти в Україні пояснює­ться не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000—2500 м, в той час як середня глибина основ­них покладів нафти становить 3000—4000 м.

Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обладнання. Так, загальне спрацювання основних фон­дів по AT «Укрнафта» становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів.

Подальший розвиток нафтової промисловості в Україні обу­мовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Одна з найголовніших — це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Україні.

Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшен­ня видобутку нафти. Одночасно наявність на території України значної кількості науково обгрунтованих прогнозних запасів ви­сокоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродук­тах стимулюють розвиток нафтовидобувної промисловості. Успі­хи цієї галузі прямо залежать від результатів геологорозвідуваль­них робіт по пошуку нафти.

Необхідно відзначити, що ці роботи проводились в останні роки з низькою ефективністю та систематичним невиконанням завдань щодо приросту промислових запасів. Практично в останні роки не було відкрито жодного нафтового родовища не тільки велико-об'ємного за запасами, але й середньооб'ємного.

У нафтовидобувній промисловості країни необхідно різко збільшити обсяги експлуатаційного буріння на діючих родови­щах, значно прискорити освоєння нових родовищ, які передбача­ється відкрити в процесі геологорозвідувальних робіт, ущільнити мережу свердловин, а також впровадити комплекс методів щодо поліпшення стану заводнення та нових методів нафтовіддачі.

В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопе­реробних заводів (НПЗ) — Кременчуцький, Лисичанський, Херсонський, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Відносно новими і надпотужними заводами є Кременчуцький та Лисичанський. Перший з них побудований у 1966 p., його потужність з пер­винної переробки нафти становить зараз 18,6 млн. т. за рік (табл. 4). Другий побудований у 1976 р. і має потужність 16,0 млн. т за рік. Решта заводів (крім Дрогобицького) споруджені ще в довоєнні роки і мають значно меншу потужність. У повоєнний період в ре­зультаті реконструкції їх потужності зросли до 2,7—7,1 млн. т за рік (1997 p.). Разом з тим глибина переробки нафти в країні за­лишилась досить низькою — до 60%. У Західній Європі вона до­сягла узагальнено 80%, а у США — понад 90%. Зазначені дані по Україні свідчать про те, що значна частка обсягу вироблених наф­топродуктів припадає на паливний мазут. Сумарна потужність вторинних процесів (по всіх НПЗ) становить приблизно 35% по­тужності первинних процесів (близько 12% з 35% — поглиблен­ня переробки нафти, 23% облагородження нафтопродуктів), що, звичайно, недостатньо, виходячи з сучасного світового рівня роз­витку нафтопереробки.

2. Таблиця 4

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ НАФТОПЕРЕРОБНИХ ЗАВОДІВ УКРАЇНИ у 1992—2001 р.р

—

52,5

13,9

Регіон

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Східний

25,1

21,7

18,8

17,1

16,1

15,7

15,7

15,4

Західний

1,2

1,0

0,8

0,8

0,9

1,1

1,3

1,3

Південний

0,6

0,5

0,5

0,5

0,6

0,7

0,7

0,7

Україна — разом

26,9

23,2

19,8

18,4

17,6

17,5

17,7

17,4

1. Регіон

Кількість родовищ

* За даними Державного геологічного підприємства ГЕО. ІНФОРМ.

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобут­ку в останні роки становить 21—22% . До того ж спо­стерігається тенденція до зростання цього показника. Це пов'я­зано в першу чергу з тим, що темпи скорочення потреб у при­родному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменистану.

Найбільша частка газоспоживання в Україні припадає на промислово розвинутий Східний регіон — майже 62%, на Західний і Південний регіони — відповідно 32 та 6% загальної потреби в га­зі. При цьому у промисловості використовується майже половина спожитого в державі газу, близько 30% газу витрачається на по­треби енергетики, 18% — в комунально-побутовому секторі.

4. Таблиця 7

ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ СПОЖИВАННЯ ГАЗУ В УКРАЇНІ ЗА РАХУНОК ВЛАСНОГО ВИРОБНИЦТВА у 1992—2000 р.р

1.4. Енергетичний підкомплекс

Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування населення пов'язаний з використанням енергії.

В процесі розвитку продуктивних сил безперервно змінюють­ся і вдосконалюються джерела та види споживаної енергії. У далекому минулому енергетичною базою виробництва була муску­льна сила людей, яку доповнювали силою тварин, води та вітру. З відкриттям енергії пари пов'язана промислова революція XVIII ст., наступний технічний прогрес виробництва і зростання продуктивності праці. Енергетичною основою розвитку продук­тивних сил на сучасному етапі технічного прогресу є електрична енергія. Застосування електроенергії дало змогу просторово роз'єд­нати робочі машини і первинні генератори, відокремити місце виробництва енергії від її споживачів. В результаті виробництво енергії, її передача і розподіл відокремились у самостійну галузь — електроенергетику, а споживачі енергії розосередились по різних галузях промисловості і народного господарства. Це відкрило простір для концентрації виробництва в різних галузях і роз­міщення виробництва на відстані від енергетичних джерел.

Електроенергетика є високомеханізованою галуззю промисло­вості.

Електроенергію в Україні виробляють теплові (ТЕС) , гідравлічні (ГЕС) , гідроакумулятивні (ГАЕС) та атомні (АЕС) станції. У перспективі набуде поширення використання екологічно чистої енергії Сонця і вітру. Потужність електростанцій України -- 54,0 млн кВт.

.

Електроенергетика тісно пов’язана з промисловістю. (рис. 1)

рис.1

Таким чином, електроенергетика є провідною галуззю промис­ловості, а використання її продукції — електричної енергії — за­безпечує підвищення технічної озброєності і зростання продук­тивності праці.

Створення матеріально-технічної бази існування будь-якого суспільства нерозривно пов'язане з електрифікацією і вдоскона­ленням на цій основі техніки, технології і організації виробництва. У промисловості електроенергія використовується на здійснення силових, теплових, електрохімічних процесів та на освітлення.

Великий економічний ефект дає електрифікація транспорту і сільського господарства. Перехід на електротягу дозволяє збіль­шити вагу та швидкість руху поїздів. В сільському господарстві електрифікація є основою його комплексної механізації, покра­щання умов праці і побуту.

Умови і фактори розміщення об'єктів електроенергетики за­лежно від типу генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні.

Район розміщення теплової електростанції і її потужність по­винні визначатися з урахуванням розвитку електроспоживання, наявності паливних ресурсів та відомостей щодо гідрології райо­нів. Варіант розміщення електростанції вибирається після прове­дених порівняльних розрахунків вартості перевезення палива та передачі електроенергії в район споживання. При виборі конкретного місця будівництва ТЕС, яка працює на твердому паливі, по­винна враховуватись можливість збільшення вантажопотоків по залізницях та водних шляхах сполучень. Для електростанції на рідкому чи газоподібному паливі враховується розвиток трубопро­відного транспорту. При виборі місця будівництва уточнюється можлива остаточна потужність електростанції щодо водопостачан­ня, паливопостачання та генерального плану розміщення об'єкта.

Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтаці­єю на наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів та потужного споживача.

Площадки для розміщення ТЕС необхідно вибирати з ураху­ванням таких вимог:

• електростанції повинні бути максимально наближені до джерел палива і водопостачання, споживача енергії і під'їзних шляхів;

• рівень ґрунтових вод має бути нижче глибини підвалів, останні не повинні затоплюватися паводковими водами;

• не можна розташовувати станції над заляганням корисних копалин, а також на зсувних ділянках;

• ухил площадки розміщення не повинен перевищувати — 0,5°—1°;

• електростанції повинні розміщатися поблизу населеного пункту з урахуванням санітарної зони;

• шлако- і золовідвали повинні розміщатися на негожих зе­мельних ділянках, якомога ближче до площадки електростанції.

Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід розміщувати поблизу водних об'єктів. Крім цього, атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст. ГЕС та ГАЕС розміщуються біля водних об'єктів з мі­німальним затопленням земель під водосховища.

Одним з важливих факторів розміщення об'єктів електроенергетики є екологічна безпека, додержання санітарних норм і міні­мізація екологічних втрат як при будівництві, так і при експлуатації об'єкта.

Нині в Україні експлуатуються три типи генеруючих потуж­ностей: теплові (паротурбінні та дизельні), гідравлічні (гідроелект­ростанції, гідроакумулюючі станції) та атомні.

Сумарна встановлена потужність електростанцій України на 1.01.1998 р. становила 51,87 млн. кВт, у тому числі за типами: теплові — 31,72 млн. кВт (61,2%), атомні — 12,82 млн. кВт (24,7%), ГЕС + ГАЕС — 4,69 млн. кВт (9,0%) і блок-станції про­мислових підприємств — 2,64 млн. кВт (5,1%).

Електростанціями України в 1998 р. було вироблено 172 млрд. кВт - год. електроенергії, у тому числі більше половини — на тепло­вих, близько 40% — на атомних і майже 4% — на гідроелектростан­ціях. Загальний спад виробництва електроенергії за 1991—1997 pp. складає 122,0 млрд. кВт - год. Він був спричинений переважно за­гальним зниженням споживання електроенергії галузями народного господарства (особливо в промисловості), скороченням експорту та гострою нестачею паливних ресурсів для електростанцій.

В таблицях 8 і 9 наведено дані про виробництво електро­енергії на існуючих типах електростанцій об'єднаної енергетич­ної системи України у 1992, 1998 і 2001 pp. та його розподіл по областях в регіонах.

5. Таблиця 8

ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ОБ'ЄДНАНОЮ ЕНЕРГЕТИЧНОЮ СИСТЕМОЮ УКРАЇНИ

у 1992,1998, 2001 р.р

6. Таблиця 9

ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ПО ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ

у 1998—2000pp., млрд. кВт год.'

РОЗДІЛ ІІ

АНАЛІЗ ГАЛУЗЕЙ ПАЛИВНО ЕНЕРГЕТИЧНОГО КОМПЛЕКСУ. ПАЛИВНО ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ФАКТОР РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ.

2.1. Паливно енергетичний баланс

Паливно-енергетичний баланс (ПЕБ) складається з прибутко­вої і витратної частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, дров (природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів, які включають виробництво електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) і атомних електростанціях (АЕС). Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру, сонця, геотермальна, низько-потенціальне тепло та ін.), а також відбір газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.

Друга частина балансу (витратна) включає споживання енер­гетичних ресурсів.

В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні пере­важає вугілля. Питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ — 25%. Разом з тим в споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Питома вага природного газу в загальному споживанні котельно-пічного палива становить бли­зько 54%, тоді як вугілля — лише 24%, паливного мазуту — 6%.

Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енерге­тичних ресурсів переважає вугілля, то в структурі споживання провідна роль належить природному газу.

Розрив господарських зв'язків з республіками колишнього СРСР, який в основному і призвів до енергетичної кризи в Украї­ні, посилює негативний вплив на забезпечення країни паливно-енергетичними ресурсами. Забезпеченість потреб України у при­родному газі і нафті за рахунок власного виробництва надто ни­зька. В основному вся потреба в цих видах енергетичних ресурсів забезпечується за рахунок постачання з-за меж України (переважно з Росії та Туркменистану). Разом з тим відсутність валютних коштів на закупівлю необхідної кількості цих видів ресурсів лише по­гіршує стан в економіці. За цих умов надійне забезпечення на­родногосподарських потреб паливно-енергетичними ресурсами — найважливіша умова стійкого функціонування економіки Украї­ни. Тому концепція формування паливно-енергетичного балансу України на довгострокову перспективу повинна випливати з необ­хідності саме цієї умови.

2.2. Фактори РПС. Паливно енергетичний фактор розміщення продуктивних сил.

Фактор розміщення є одним з центральних понять. Фактор – це повне співвідношення між об’єктом розміщення і територією, де вони розміщуються.

y = f(x), де х – фактори, у – територія.

Праця, сировина і транспорт є найважливішими факторами виробництва.

Сировинний фактор ще називають факторами матеріаломісткості. Витрати на матеріаломісткість виробництва у більшості галузей промисловості складають понад половину сукупних витрат на весь обсяг виробництва.

Ступінь матеріаломісткості – це відношення витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Ці величини виражають у грошових і натуральних показниках. Якщо кратність перевищує 2, то матеріаломісткість вважається високою. Для матеріаломісткого виробництва характерна висока концентрація.

В світовому виробництві постійно іде процес зниження матеріаломісткості виробництва, внаслідок чого вплив сировинного фактора поступово спадає.

Паливно-енергетичний фактор близький до сировинного за характером впливу на виробництво, тому що паливо теж є мінеральним ресурсом.

Енергомісткі – це виробництва, які зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора. Вони поділяються на електромісткі та паливомісткі.

Енергомісткі виробництва поділяються на високоенергомісткі (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на виробництво продукції), середньо місткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).

До паливомістких відносяться виробництва, які поглинають багато тепла. Особливе місце належить ТЕС.

РОЗДІЛ ІІІ

ШЛЯХИ ТА СПОСОБИ ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ПЕК.

3.1. Проблеми та шляхи ефективного використання паливно енергетичного комплексу.

Паливно – енергетичний комплекс (ПЕК) – це складна міжгалузева система видобутку та виробництва палива, енергії, їх транспортування, розподілу та використання, який складається з паливної промисловості (нафтової, газової, вугільної, сланцевої, торфової) та електроенергетики.

Від вирішення паливно-енергетичної проблеми залежать можливості, темпи та напрями економічного то соціального розвитку. Вугілля оцінюється за глибиною залягання та за марочним складом і якістю (кам’яне, буре, коксівне, енергетичне). Потенційні запаси нафти в надрах становлять 185-390 млрд.т. Загальні запаси торфу оцінюють в 1,9 млрд.т. Нафтопереробні заводи є більш ніж в 90 країнах світу. Достовірні запаси природного газу на початок 90-х років становили 142 трлн.м.

Електроенергетика є капіталомісткою складовою частиною паливно-енергетичного комплексу держави, являючись його базовою галуззю. Це провідна галузь у розвитку НТП, яка в багатьох країнах світу фінансується з державного бюджету.

3.2. Проблеми та перспективи розвитку енергетики

Електроенергетика є складовою частиною енергетичного комплексу України, яка впливає на розвиток народного господарства, територіальну організацію продуктивних сил. Електронний транспорт розширює територіальні межі промисловості. Забезпеченість у достатній кількістю електроенергією притягує підприємства та виробництва, у яких частка паливо – енергетичних витрат у собівартості продукції вища проти традиційних галузей промисловості. У ряді районів України електроенергетика визначає виробничу спеціалізацію, є основою формування ТВК.

Виділяються наступні принципи розвитку та розміщення електроенергетики:

• концентрація електроенергії;

• комбінування виробництва електроенергії та тепла;

• широке освоєння гідроенергоресурсів;

• прогресивний розвиток атомної енергетики.

Розміщення електроенергетики залежить від наявності паливо – енергетичних ресурсів та споживачів. Близько 33% електроенергії виробляється у районах споживання, понад 66% споживається у районах її виробництва.

У відповідності з розробленою Національною енергетичною програмою України до 2010 р. електроенергетика матиме кілька напрямів розвитку.

Рівень електроспоживання. Для визначення оптимальних рів­нів споживання електроенергії враховувались майбутні структур­ні зрушення в економіці України, зокрема:

розвиток промислового потенціалу для виробництва продук­ції, яка забезпечить першочергові потреби в продовольчих та промислових товарах;

прискорений розвиток агропромислового потенціалу, палив­но-енергетичного комплексу, переорієнтація машинобудування на виробництво складної наукомісткої і конкурентоспроможної продукції;

збільшення обсягів експортної продукції та імпортозамінної продукції;

зниження обсягів виробництва неконкурентоспроможної про­дукції та ін.

У відповідності з цими напрямами розвитку економічного по­тенціалу та з урахуванням прогнозу чисельності населення, жит­лового фонду, розвитку комунальної і соціально-економічної сфер найбільш імовірні обсяги споживання електроенергії можуть до­сягти в 2000 р. 185 млрд. кВт • год, 2005 р. — 200 млрд. кВт • год, 2010 р. — 225 млрд. кВт • год.

Електроенергетика України являє со­бою складну організаційно-технічну систему, численні об'єкти якої (ГРЕС, ТЕЦ, ГЕС, АЕС, лінії електропередач, водойми — охолоджувачі, шлакоохолоджувачі, шлакозоловідвали, сховища радіоактивних відходів та ін.) розосереджені по території, функ­ціонують у безперервно змінних умовах природного середовища. Серед забруднювачів природного середовища найбільш масш­табними і шкідливими є газопилові викиди теплової енергетики. Небезпека об'єктів теплової енергетики для населення і природ­ного середовища України обумовлена їх розміщенням (особливо потужних ТЕС) у великих містах та густонаселених районах, а також наявністю в їх викидах, крім основних токсичних домішок (сірчистий ангідрид та окисли азоту), дрібнодисперсного попелу окису вуглецю і таких канцерогенів, як бензопірен, окис ванадію, високомолекулярних органічних сполук тощо.

Крім забруднення атмосфери, викиди енергетики інтенсивно забруднюють атмосферну вологу і опади за рахунок розчину в них окислів сірки і азоту; поверхню, грунти, рослинність — за рахунок випадання на них пилу, забрудненого дощу та снігу; по­верхню вод — за рахунок осідання на водні об'єкти шкідливих речовин та змиву їх у річки і водойми дощовими струмками. На­слідком такого забруднення земної поверхні є закислення сільсь- когосподарських земель та накопичення у грунтах важких мета­лів з вугільного попелу, що пригнічує розвиток лісових біоцено­зів, знижує урожайність сільськогосподарських культур і забруд­нює небезпечними для людини сполуками продукти харчування. Найбільш небезпечними в цьому відношенні є вугільні ТЕС, які використовують високозольне і сірчане вугілля.

З інших (крім пилогазових викидів) небезпечних для навко­лишнього середовища видів впливу ТЕС слід відзначити скиди хімічно забруднених стоків в річки і водойми, теплове їх забруд­нення, що різко змінює і погіршує термічний і гідрохімічний ре­жим поверхневих вод, пригнічує водні біоценози.

Небезпечний локальний вплив на навколишнє середовище ТЕС здійснюють і шлакозоловідвали. Вони є причиною інтенсив­ного забруднення грунтів та місцевих поверхневих і ґрунтових вод. Зараз під шлакозоловідвалами ТЕС зайнято майже 3 тис. га, на яких заскладовано понад 300 млн. т. золошлаків. Щорічне зрос­тання цих золошлаків становить 12 млн. т.

Крім хімічного забруднення, електроенергетика здійснює ряд фізичних впливів, до яких належать: теплове забруднення атмос­фери паровими викидами великих градирень охолоджуючих во­доймищ ТЕС і АЕС, що викликає негативні зміни місцевого клі­мату; значний шумовий вплив на навколишні території; утво­рення постійно діючих потужних електромагнітних полів вздовж трас високовольтних ЛЕП, а також формування під факелами ае­розольних викидів потужних ТЕС небезпечного для здоров'я лю­дини електричного поля. Серед фізичного впливу слід також відзначити і радіаційний вплив на населення і біосферу радіоак­тивних викидів атомних, деяких вугільних теплових електростан­цій, попіл яких може мати радіоактивні речовини.

Шкідливий вплив на природне середовище здійснюють і хіміч­но чисті гідравлічні та гідроакумулюючі електростанції, водойми яких призводять до затоплення і виведення з господарського ви­користання значних площ високопродуктивних земель та ріллі, формування екологічно шкідливих мілин, а також суттєвих змін гідрологічного і погіршення гідрохімічного режимів регульова­них цими водоймами рік.

З точки зору хімічного забруднення природного середовища найбільш чистими вважаються атомні електростанції. Разом з тим вони є потенційно небезпечними з точки зору радіоактивного забруднення, про що свідчить аварія на Чорнобильській АЕС, яка призвела до глобальної радіоекологічної катастрофи, негативні наслідки якої будуть відчуватися на території України, Росії, Бі­лорусі ще багато десятиліть.

Одним із перспективних напрямків розвитку енергетики є використання нетрадиційних джерел електроенергії.

Учені вважають, що вихід із енергетичної кризи, яка насувається на нашу планету, - це маштабне використання джерел поновлюваної енергії: сонячної, вітрової, океанічної. Найбільше енергії може дати сонячне випромінювання. Без шкоди для біосфери можна використати 3% сонячного потоку, що надходить до Землі. Це дасть енергію потужністю 1000 млрд кВт, що у 100 раз перевищує сучасну потужність виробництва енергії в світі. В Криму продовжуються роботи по використанню сонячної енергії. Споруджується перша в Україні дослідно-промислова геліостанція поблизу селища Щалкіно у східній частині Криму.

Першу вітроелектростанцію в Україні і в світі було збудовано в 1931 р. поблизу Севастополя.

Серед нетрадиційних джерел енергії можливе використання біомаси і створення на її основі біогазу. Для України перспективною є розроблена технологія перетворення вугілля в газоподібній чи рідкий стан. З’явилися і методи вирощування рослин, які дають нафту.

Нині загальний технічний стан електроенергетики України незадовільний. Це пов’язано з тим, що впродовж десятиліть не проводилася модернізація теплоенергетичного господарства. Внаслідок цього понад 20 % енергктичного устаткування повністю зношене, а 70 % обладнання виробило свій ресурс.

Найстарішими в Україні є теплоелектростанції Донбасу, тому вони і опинилися в найважчому стані. Застаріла технологія спалювання вугілля, мазуту, газу , а також високий рівень спрацювання обладнання призводять до перевитрат палива і величезних викидів шкідливих речовин в повітря.

За рівнем енергоспоживання на людину (понад 5 тис кВт/год на рік) Україна належить до країн, що мають середні показники. Проте структура цього споживання дуже сильно відрізняється від розвинутих країн світу. Основна частка електроенергії використовується для промислових потреб, де великі втрати електроенергії внаслідок безгосподарсності і неефективних технологій виробництва. Водночас для комунальних потреб використовується тільки тисячу кВт/год на одного міського жителя. Для сільських жителів цей показник ще нижчий і становить 500 кВт/год. Він є одним із найнижчих у світі.

Одним з провідних чинників, що обмежує розвиток електроенергетики в Україні, є економічний. Викиди від роботи цієї галузі становлять близько 30 % всіх твердих часток, що надходять в атмосферу внаслідок господарської діяльності людини. За цим показником електростанції зрівнялися з підприємствами металургії випереджають всі інші галузі промисловості.

Важливою для України є безпека атомних електростанцій. Проблема зберігання відходів ядерного палива стала актуальною для України з часів розпаду Радянського Союзу. Нині відходи ядерного палива, яке використовують вітчизняні АЕС, відправляють на захоронення до сусідньої Росії, бо на території України немає умов для їх захоронення. Минулого року Росія приймала наші радіоактивні відходи за ціною 65 доларів за кілограм. Щорічна вартість вивезення Україною відпрацьованого палива становить 100 мільйонів доларів на рік. Однак, вже в двотисячному році ціна за захоронення підвищилася до 100-120 доларів, що звісно, для України невигідно. Тому Україна намагається власноруч ховати відходи ядерного палива, що за підрахунками вчених значно дешевше для України. Для цього на території Запорізької АЕС в першому кварталі цього року буде пущена перша черга сухих сховищ відпрацьованого ядерного палива (ССВЯП). В перспективі , крім Запорізької АЕС, ССВЯП планується побудувати в Рівному, Південно-Українську і Хмельницьку.

Повна вартість будівництва сховищ на одній АЕС становитеме 85 млн. доларів, що значно менше ніж щорічна оплата Росії.

Щодо проблем вітрової енергетики, то тут слід підкреслити умови будівництва та наступної експлуатації.

Тут проблема полягає в тому, що ВЕС є невигідними для України. По-перше, вітрові агрегати дуже дорогі, а по-друге умовою для будівництва ВЕС є постійний вітер не менше 6-8 а/с. Для будівництва ВЕС існує багато обмежень:

• їх треба споруджувати віддалік від промислових та житлових об’єктів, сільсько-господарських угідь, водоймищ, рекреаційних та заповідних зон тощо;

• необхідно прокладати до ВЕС дорожно-транспортні магістралі, підводити лінії електропередачі та телефонного зв’язку.