УНІВЕРСИТЕТ “КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

КУРСОВА РОБОТА

З А Р П Л А Т А І З А Й НЯ Т І С Т Ь В У К Р А Ї Н І .

Т Е Н Д Е Н Ц І Ї І П Е Р С П Е К Т И В И

Науковий керівник кандидат економічних

наук, доцент Сніжко А.Е.

Виконала студентка ДЕН-ІІ

Чернова А.В.

1999

ПЛАН

1. Вступ: оцінка інвестиційного клімату.

2. Рух інвестицій.

а) обсяг і оцінка достатньості;

б) структура інвестицій, абсолютні та відносні показники до ВВП;

в) ефективність інвестицій;

3. Залучення внутрішніх джерел до інвестування в економіку України.

4. Шляхи покращення інвестиційної активності.

5. Висновок.

1. Ринок праці України в перехідний період

Хоча фундаментальні основи ринку в Україні вже існують, але наявні й впливові рудименти попередньої системи. Це означає, що Україна вступила до перехідної економіки. В Україні вона грунтується на трьох головних чинниках. По-перше, перехід до іншої системи господарювання має комплексний характер тому, що цілковито змінюються основні інститути. По-друге перехідна економіка України має принципові відмінності від інших типів економік у вирішенні соціальних проблем (передуюча система була системою загальних соціальних гарантій, що зумовило значні труднощі в сприйнятті принципових перетворень). По-третє, перехідна економіка України була створена не в замкнутому економічному просторі, а в країні, яка була частиною народногосподарського комплексу колишнього СРСР із високим ступенем кооперованості й спеціалізації. Головною прикметою перехідного періоду стала нестабільність, що не повязана з циклами виробництва і є функцією системної кризи (тривале зниження виробництва напротязі майже 8 років). І нині невідкладне завдання і головна макроекономічна мета – подолання системної кризи і пожвавленя виробництва. Досягти її можна за рахунок посилення державного впливу на процеси в економіці правовими, економічними й адміністративними методами. Найефективнішими заходами державного регулювання еконміки нині можуть бути короткотермінові з вирішенням почергово окремих питань за наявності чітко визначеної довготермінової стратегії.

Особливістю перехідного періоду в Україні, яка негативно впливає на ринок праці, є надмірне розшарування населення за доходами і зниження через це загального рівня його життя. Намагання забезпечити виживання в цих умовах орієнтує певну частину населення на нерегламентовану зайнятість, що розбалансовує ринок праці, призводить до масової втрати професійних здібностей і навичок через тривале (роками) заняття низькокваліфікованою працею не за фахом (вчителі, лікарі, інженери, та інші робітники з вищою освітою займаються дрібною торгівлею, здачею житла у найм, охороною приватних торгівельних та інших обєктів тощо).

Ще одна особливість перехідного періоду в Україні – нехтування роллю ринку праці в ринкових економічних відносинах 8 лютого 1996р. рішенням Верховної Ради України Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН) втрачає свій статус самостійної фінансової системи і входить до бюджету. Складається парадоксальна ситуація за розширення сфери докладання праці, своєчасну допомогу безробітним відповідає Державний центр зайнятості, а кошти на ці цілі на свій розсуд виділяє Державне казначейство. Внаслідок цього Державна служба зайнятості (ДСЗ) фінансувалась майже наполовину від потреби, загальмовуваплись заходи щодо активної політики (табл.1), органи ДСЗ заборгували безробітним, підвищилась плинність кадрів у самій службі. Крім того, постійні затримки з виплатою заробітної плати підірвали довіру працівників до державних підприємств і установ й до самої служби зайняості включно.

Можна констатувати, що через глибоку кризу і, передусім, зниження виробництва ринок праці України або не виконує деяких притаманних йому функцій, або їх виконання незадовільне. Так, не можна говорити про виконання головної функції ринку праці – ціноутворюючої, не виконується й регулююча функція ринку праці останній покищо не керує надлишками трудових ресурсів та їх оптимальним розміщенням. [1]

2. Зайнятість в Україні

2.1. Сучасні тенденції зайнятості населення

Слід наголосити на деяких тенденціях сучасного розвитку зайнятості. По-перше, порівняно з попередніми роками спостерігається зниження темпів зростання зайнятості й чисельності робочої сили у виробничій сфері. По-дуге, темпи зростання зайнятості сповільнюються швидше, ніж знижується чисельність робочої сили, що свідчить про наявність значного за розмірами прихованого безробіття. По-третє, скорочення чисельності зайнятих за темпами істоно відстає від зниження обсягів виробництва. Це означає накопичення надлишкової чисельності зайнятих. ЇЇ наявність пояснюється низкою чинників існуванням кредитно-фінансової підтримки державою окремих збиткових галузей і виробництв, стримуванням процедури банкрутства чинною системою оподаткування, що не стимулює скорочення зайвої чисельності працівників, своєрідністю проведення першого етапу приватизації. [2]

2.2. Структурні зрушення в зайнятості населення

Перхід до ринкової економіки на сучасному етапі характеризується поступовим зрушенням в структурі зайнятості населення під впливом структурної перебудови економіки України. Цей процес відбувається під впливом багатьох факторів. Такі чинники, як демографічна структура населення і рівень доходів на сучасному етапі негативно впливають на структуру зайнятості й ефективність використання трудового потенціалу країни і призводять до підвищення частки пенсіонерів серед зайнятих, низької продуктивності праці через відсутність мотивації, до швидкого розвитку деформалізації зайнятості і невідповідності кваліфікації працівників характеру й змісту їх роботи. Фактором, що гальмує структурні зрушення зайнятості, є баланс у сфері прихованого безробіття. Низькі заробітки, неодержання заробітної плати, незайнятість протягом тривалого часу, з одного боку, стимулює переплив висококваліфікованих енергійних праівників, особливо молоді, в новий сектор економікки, зокрема, в недержавний але з другого боку, можливість працівників поєднувати основну роботу і нерегламентовану зайнятість, де здебільшого вони отримують значно вищий заробіток, ніж на основному місці роботи та застиглість ринку праці, повязана з свідомим адміністративним притримуванням зайвої робочої сили на підприємствах, врівноважують рух робочої сили в народному господарстві.

У структурі зайнятості в промисловості країни тривають інтенсивні зрушення регресивного характеру частка обробної промисловості стабільно зменшується. Саме малою заробітною платою пояснюється зниження чисельності промислово-виробничого персоналу в підгалузях машинобудування і металообробки (на 34%), у промисловості будівельних матеріалів (на 37%), легкій промисловості (на 50%), швейній галузі (на 60%), харчовій промисловоті (на 25%). Ще більшу тривогу спричинює той факт, що зростає витіснення праці в наукомістких і технічно складних виробництвах (електроніка, приладобудування тощо). Серед прямих наслідків структурного регресу зайнятості - збільшення “відпливу умів” в інші країни, підвищення частки спеціалістів серед населення, що звернулося по допомогу до служби зайнятості, а також перелив із науки і наукомістких виробництв у сфери діяльності, що не потребують високого рівня освіти і кваліфікації.

Аналіз рівнів заробітної плати в галузевому розрізі свідчить про підвищення її впливу на напрями перерозподілу робочої сили між двома основними сферами – матеріальним і нематеріальним виробництвом. Слід наголосити на чіткій тенденції до скорочення чисельності працюючих у галузях матеріального виробництва та науці на фоні збільшення зайнятості в більшості галузей невиробничої сфери, найбільші темпи приросту серед якої спостерігаються в кредитуванні, страхуванні та апараті управління. Це виглядає цілком природньо за умов формування інститутів ринкової економіки і враховуючи те, що Україна ще не досягла рівня розвинених європейських країн щодо зайнятості в банківських установах і страхуванні, громадському харчуванні за достатньо високого рівня зайнятості у сфері культури, освіти й науки. Проте парадоксально виглядає збільшення апарату управління тоді, коли сфера державного впливу на економіку звужується. Зростання зайнятості у фінансуванні (за останні 5 років питома вага зайнятих у цій галузі зросла з 0,6 до 1%), в апараті держуправління (з 1,4 до 3%) пояснюється відносно високою заробітною платою в цих галузях.

Вітчизняний ринок праці глибоко здеформований і функціонує зі стійким порушенням стихійних регуляторів зайнятості, якими є ціна робочої сили, свобода перетікання праці й капіталу, конкуренція. Підвищити їхню впливовість на формування прогресивної структури зайнятості покликаний такий фактор, як роздержавлення сфери зайнятості, виникнення можливостей альтернативної зайнятості в інших секторах економіки. Порівняно з 1993 у 1996р. питома вага працюючих у державному секторі в середньообліковій чисельності робітників і службовців у народному господарстві зменшилася з 80,4 до 70,1%. Як бачимо, зрушеня дуже помірне, але закономірне і очікуване з точки зору заходів, яких вживається щодо реформування економіки. Найбільша питома вага недержавних секторів (колективна і змішана форми власності) – в торогівлі, громадському харчуванні, заготівлях і збуті, в будівництві, у фінансуванні та кредитуванні (понад половину робітників і службовців). Питома вага недержавних промислових підприємств в обсязі продукції збільшилася з 17% у 1992р. до 45% у 1996р. Роздержавлення і приватизація, змінюючи організацію виробництва, сприяючи технологічному оновленню і більш продуктивному використанню робочої сили, різнобічно впливає на структуру зайнятості, зумовлює підвищення якісних характеристик робочої сили, посилення її професійно-кваліфікаційної мобільності.

Закономірністю ринкових перетворень, що відбилися на процесах зайнятості населення, є переміщення робочої сили на малі підприємства, які переважно створюються на основі колективної і приватної форм власності. Малі підприємства слід розглядати як важливу сферу зайнятості для вивільнюваних працівників, але слід зазначити, що зміна форми власності акціонуванням підприємств не завжди супроводжується підвищенням ефективності їхньої роботи, навіть при збалансуванні кількості зайнятих з потребою в робочій силі.

Структура зайнятості, що мала проблеми вже в минулому, зазнає подальших негативних змін, що знижує економічну активність і якість життя в регіонах. Регіональні несумісності на ринку праці подані значно вищим рівнем безробіття в західних областях України. Тут традиційно недостатній розвиток сфери прикладання праці напротязі багатьох років занижував зайнятість у “суспільному” виробництві, але підвищував в особистому підсобному, а також домашньому господарстві. Прикордонне положення областей також наклало певні обмеження на розміщення виробництва. Так, рівень безробіття, який в цілому по Україні становить нині 0,8% чисельності працездатного населення, в західних областях залишається найвищим в Івано-Франківській – 2,5% чисельності працездатног населення, Волинській – 1,87%, Львівській – 1,75%, Закарпатській – 1,39%.

Таким чином, нині українське безробіття спричинене передусім структурно-регресивним спадом виробництва за умов руйнування попередніх ринків (економічного простору) і механізмів функціонування господарства у ході повільного формування нових ринків і нових (ринкових) механізмів регулювання економіки. Тенденція до формування безробіття закріплюється на перспективу інвестиційною кризою, підтримується кризою неплатежів і може бути посилена в разі початку політики масових банкрутств. Протидіють збільшенню масовості безробіття розвиток приватного сектора, менталітет значної частини директорського корпусу, який прагне до збереження професійно-кваліфікаційного ядра трудових колективів. Тенденції, що склалися на ринку праці, не є результатом цілеспрямованого державного регулювання. Вони відбивають процес стихійного пристосування населення до нових економічних умов, оскільки політика зайнятості, що проводиться державою, виявилась пасивною. [3]

2.3. Державне регулювання зайнятості

В умоах ринкової економіки суттєво змінюється механізм регулювання зайнятості. По-перше, поняття зайнятості одержує якісно нове наповнення. Замість гарантованого державою права на працю Закон України “Про зайнятість населення” передбачає заборону адміністративного залучення до праці у будь-якій формі і повну гарантію добровільності праці робоча сила постає товаром, посилюється мобільність робочої сили, ринок праці вимагає поновлення знань і навичок працівників. Для цього необхідно поводити планомірну перепідготовку робітників та створювати обучену, що має “запас” кваліфікації, робочу силу, яка здатна взятися до роботи на новому виробництві. Ринкові відносини возроджують мотивацію до странної продуктивної праці, але необхідно вже зараз вдосконалювати систему матеріального винагородження.

Постановою Кабінету Міністрів України була ухвалена Державна програма зайнятості населення на 1996-2000рр., яка була розроблена згідно зі ст.14 Закону України “Про зайнятість населення” Міністерством праці спільно з іншими міністерствами та науковими організаціями. Ця програма спрямована на виконання середньострокових завдань розвитку ринку праці в Україні. Головна ціль Програми – забезпечення зайнятості населення та соціальних гарантій у випадку безробіття. Основний зміст заходів, що включені до Програми, заснований на проведенні активної політики на ринку праці. До неї відносяться допомога громадянам у працевлаштуванні, участь у перепідготовці, професійній орієнтації робітників та учнів, організація оплачуємих громадських робіт, регулювання трудової міграції. Значного розвитку отримало сприяння створенню нових робочих місць, зміні їх структури шляхом інвестицій (за рахунок усіх форм власності, включаючи кошти Державного фонду сприяння зайнятості населення) преш за все у персективні галузі народного господарства та сферу обслуговування населення забезпечено режим найбільшого сприяння створенню малих підприємств для випуску товарів споживання на основі переробки місцевої сировини, перш за все в населених пунктах, де є вільні трудові ресурси. Продовжується робота по створенню Української інформаційно-довідкової системи зайнятості населення.

Для попередження наслідків прихованого безробіття введено організацію громадських робіт. (Критики громадських робіт вказують на їх низьку суспільну корисність при значних затратах державних коштів. Однак в рекомендаціях Комісії з питань зайнятості ЄС організація громадських робіт, особливо у сфері державних послуг та по програмам соціального захисту, розглядається як один з головних важелів державної політики зайнятості). Нещодавно існувало 2 види громадських робіт. Перший – працемісткі роботи, спрямовані на мобілізацію надмірної робочої сили в зонах помислового спаду. Дані програми передбачають захист земель (лісопосадки), створення доріг, тротуарів, малих іррігаційних споруд, ремонт громадських будівель, будівництво дешевого житла, шкіл, лікарень, вивіз сміття. Це біля 50% робочих місць. Другий вид громадських робіт має соціальний характер. Це послуги пристарілим та інвалідам, нагляд за дітьми в дитсадках, допомога в обслуговуванні хворих, що оплачують муніципальні власті.

Але в Україні відсутня можливість фінансування подібних робіт. Крім того, більшість безробітних поки ще не готово до такого роду зайнятості, та й використовувати подібним чином висококваліфіковану робочу силу нераціонально, адже на відміну від Заходу, де безробітними, задіяними в подібних пограмах є люди, що підчас не мають навіть середньої освіти, в Україні це кваліфіковані спеціалісти та молодь з вищою освітою. Що ж стосується створення додаткових робочих місць на підприємствах, то це є покищо вельми поблематичним, оскільки коштів на це у підприємств державного сектора немає, а у комерційних структур немає економічної зацікавленості. Так, за 1994-1997рр. на підприємствах різних форм власності введено в дію 25тис. додаткових робочих місць. Однак це не врятує становище, оскільки рівень безробітя зростає, й на лютий 1999р. на 1 вакантну посаду в середньому перетендувало 28чол., а в коремих областях України – 100 чол. [4]

Не виправдовують себе покищо й середньотермінові заходи. Підтвердженням цього є те, що головний показник розширення сфери докладання праці – запровадження в дію нових робочих місць в перший же рік роботи за Програмою (1997р.) виконано на 88,1% від запланованого. Через брак коштів майже не задіяно механізм стимулювання створеня нових робочих місць на територіях пріоритетного розвитку. Однак особливу увагу хотілося б звернути на такий важливий показник гнучкості ринку праці як професійна перепідготовка громадян. Розглянемо показники у динаміці (табл.2). З наведеного можна зробити такі висновки: по-перше, не всі, хто проходив професійне навчання, закінчив його, і ця різниця значна по-друге, такі мізерні відсотки профнавчання (якщо, скажімо, в Німеччині до 2/3 безробітних проходить перенавчання, то в Україні в 1997р. ця цифра становила лише 5%) зумовлюють на довгі роки жорсткість ринку праці, тобто його неможливість швидко адаптуватись до економічних умов, що постійно змінюються, а через це – розширення тривалого безробітя. [1] Негативні тенденції на ринку праці ще більше поглиблюватимуться. Відповідно до Програми зайнятості на 1997 – 2000рр. на обліку в службі зайнятості можуть перебувати у 2000р. понад 4,5млн.чол. Рівень безробіття на кінець 2000р. може сягнути понад 6%. [2]

Отже, вивчення практики регулювання зайнятості населення в країні показує, що заходи, що вживаються системою центрів зайнятості, не в повній мірі відповівдають тенденціям, що складаються в соціально-економічному розвитку як окремих регіонів, так і України в цілому.

2.4. Створення нових робочих місць – важлива умова стабілізації й економічного зростання

Останнім часом поглиблюються розбіжності між пропозицією робочої сили й попитом на неї підприємств, організацій і установ. Це зумовлено такими причинами. По-перше, на введення в дію нових робочих місць потрібно все більше капіталовкладень, а вартість робочого місця підвищується. внаслідок бурхливого розвитку високих технологій та інформаційних систем, необхідності створення нових робочих місць відповідно до вимог міжнародних стандартів. Однак через тривалу економічну кризу і зменшення обсягів державних капіталовкладень, за одночасної відсутності розвиненого фондового ринку й сприятливого інвестиційного клімату, податковий тиск на вітчизняного товаровиробника на більшості підприємств різних форм власності останнім часом спостерігаються спрацювання основних виробничих фондів і руйнація механізму збереження ефективних і створення нових робочих місць.

По-друге, створеню нових робочих місць не сприяє й відносно низький рівень конкурентноздатності продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках унаслідок використання морално застарілого обладнання, енерго- і матеріаломістких технологій. За цих умов має відігравати певну роль виважена протекціоністська політика Кабінету Міністрів України щодо продукції вітчизняного товаровиробника. Зниженя акцизних зборів на неї та інших податків сприятиме зростанню вітчизняного виробництва і стримуватиме процес безробіття. При цьому повинні бути збільшені митні тарифи на товари некритичного імпорту, ввезення яких негативно позначається на розвитку національного виробництва.

По-третє, в результаті активації процесу вивільнення робочої сили з підприємств збільшився надлишок трудових ресурсів, що на тлі різкого скорочення попиту на працівників призвело до подальшого посилення напруженності на ринку праці.

По-четверте, кризова ситуація із створенням нових і збереженням ефективних робочих місць значною мірою також спричинена суттєвими недоліками у регулюванні цього процесу центральними і місцевим органами виконавчої влади. До цього треба, передусім, віднести відсутність ефективного механізму стимулювання створення робочих місць на територіях пріоритетного розвитку.

У державі за 1994-1997рр. обсяги фактично введених у дію нових робочих місць не досягли прогнозованого рівня. Наприклад, у 1996р. їх кількість становила лише 90,0тис., що на 24% менше порівняно з 1995р. У 1997р. було створено лише 74,2тис. робочих місць, що становило 88,1% передбачуваної кількості. Серед галузей народного господарства за 1994-1997рр. найбільша їх кількість була введена у торгівлі і народному харчуванні. Так, в Україні вказаний показник у цих галузях збільшився із 34,7% у 1994р. до 59,7% у 1997р. Спостерігається чітка тенденція до зменшення питомої ваги впровадження робочих місць у промисловості і будівництві, що свідчить про незацікавленість підприємств інвестувати матеріальне виробництво. В результаті за станом на 1997р. частка промисловості у загальній кількості введених в дію робочих місць становила 11,1%, а в будівнцтві – 5,1%. Істотно не змінилася питома вага нових робочих місць у сільському господарстві. Це не відповідає потребам радикальної структурної й технологічної перебудови народного господарства.

У структурі робочих місць у промисловості останнім часом дещо збільшилася питома вага паливно-енергетичного комплексу, металургійного, хімічно-лісового, водночас суттєво зменшилась у машинобудівній, легкій і харчовій промисловості. Відбувається деградація заготівельно-сировинних, соціально орієнтованих і наукоємких галузей України. Привертає увагу вкрай низька частка нових робочих місць у невиробничих сферах побутового обслуговування населення (на транспорті, у звязку), охорони здоровя, фізичної культури, соціального забезпечення, народної освіти, науки і інформаційного обслуговування, фінансування, страхування і пенсійного забезпечення. Враховуючи тенденції розвитку цих галузей в розвинутих країнах, існуюча ситуація у вітчизняній економіці є небажаною і відображає кризовий стан цих галузей народного господарства.

На створення нових робочих місць негативно впливає чинне податкове законодавство держави, що стримує інвестиційний процес й виробнцтво, встановлюючи високі ставки податків і значну їх кількість, що вимагає надмірної складністі розрахунків. Останній чинник особливо пригнічує розвиток малого і середнього підприємництва. Заходи щодо створення нових робочих місць мають здебільшого загальний характер і не забезпечені конкретними джерелами фінансування. На вирішення проблеми створення і збереження робочих місць лише частково спрямовані Програма захисту працівників, які вивільнюються через закриття шахт, та Програма розвитку підприємництва. Роботу із введення в дію нових робочих місць ускладнює відсутність належного методичного й організаційно правового забезпечення.

Відповідно до затвердженого Плану дій на 1998р. щодо реалізації Програми зайнятості населення та кошторису витрат Державного фонду сприяння зайнятості населення на 1998р. за рахунок усіх джерел фінансування було передбачено введення 118,4тис. нових робочих місць, що значно більше порівняно з 1997р. Однак враховуючи, що на обліку в державній службі зайнятості на початок 1998р. перебувало 677,9тис. незайнятих громадян, а на кінець року їхня чисельність вже становила 1413тис. осіб, вказану кількість нових робочих місць не можна вважати достатньою. Це твердження справедливе для всіх без вийнятку регіонів держави. За таких умов важливо розробити низку заходів, які підвищили б зацікавленість підприємств і організацій різних форм власності, державної служби зайнятості щодо пошуку додаткових можливостей створення робочих місць найближчим часом з метою запобігання зростанню масового безробіття. [5]

Таким чином, попит на робочу силу буде формуватися за умов загального зниження інвестиційної активності і обмеження кількості вакантних робочих місць, що зумовить необхідність звільнення працюючих пенсіонерів і може призвести до загострення проблеми соціального захисту людей похилого віку. Процес створення нових робочих місць ще не в змозі активно протидіяти прогнозованому росту безробіття, однак він дещо збільшить варіантність вибору робочих місць і буде сприяти посиленню професійної, територіальної та галузевої мобільності робочої сили. [4]

3. Взаємодія попиту на працю й заробітної плати

Зайнятість працездатного населення – це результат встановлення рівноваги між попитом і пропозицією на ринку праці. Механізм встановлення цієї рівноваги в усіх теоріях ринку праці передбачає участь такого регулятора, як заробітна плата. Через спад виробництва, значне безробіття, і слабкі профспілки в Україні пропозиція праці не відіграє активної ролі в механізмі формування зайнятості. Вирішальна роль тут належить попиту на працю та заробітній платі.

Однією з причин скорочення попиту на робочу силу в сучасних умовах є негнучкість реальної оплати праці на зниження. В результаті при зменшенні попиту на свою продукцію підприємець змушений звільняти людей. Гнучкість українського ринку праці підтримується за рахунок неповної зайнятості частини працівників. Якщо в 1996р. неповний робочий день працювали 1,04 млн.чол., то вже в 1997р. – 2,6 млн.чол. Певною гнучкістю оплати праці Україна зобовязана лише недосконалій колективно-договірній практиці умови колективних угод часто не дотримуютья, що не супроводжується скільки-небудь відчутною відповідальністю. У 50% підприємств недержавного сектора та новостворених підприємницьких структур нині взагалі відсутні колективні угоди, що дає змогу роботдавцям вільно варіювати умовами оплати праці найманої робочої сили.

Інфляція дає змогу знижувати реальну оплату праці за збереження номінальних заробітків на попередньому рівні. Таким чином, інфляція робить зарплату більш-менш чутливою до скорочення сукупного попиту, захищаючи певною мірою робочі місця від скорочення. Зазначимо, що досягнення гнучкості українського ринку праці за рахунок відкритої інфляції обмежено низкою чинників. Тому, хоча зростання споживчих цін у країні порівняно з номінальною зарплатою триває, але темпи скорочення реальної заробітної плати за рахунок інфляційного процесу останнім часом знизились. Якщо за 1996р. індекс реальної зарплати був 86,2%, то в 1997р. він становтив вже 97,6%. Перехід до розвитку за низького рівня інфляції означає для України не лише зниження гнучкості зарплати, а й труднощі зі збереженням неефективних і малоефективних робочих місць у недержавному секторі економіки.

Політика роботодавця в галузі найму робочої сили та її оплати залежить також від типу ринку праці. Підприємство, що виступає покупцем робочої сили на досконало конкурентному ринку праці, приймає рівень оплати, що склався на цьому ринку, як означену величину. Близьким за характеристиками до моделі конкурентного ринку праці є ринок найманих продавців спиртного, цигарок та іншого дрібязку в Україні. Типовою реакцією роботодавця на зміну умов його торгівлі в цьому разі є не зміна погодинної оплати праці, а зміна чисельності працюючих, кількості робочих годин. Гнучкість щодо умов оплати праці роботодавеця-монопсоніста обумовлюється домінуючим становищем на ринку праці. Шахта-роботодавець у невеликому шахтерському селищі близька до моделі монопсонії , особливо якщо селище розташоване далеко від населених пунктів, де є вакантні робочі місця. За дуополії на ринку праці виникає сильна взаємозалежність роботодавця і працівника. Втрата працівником робочого місця в цьому разі для нього більш небажана, ніж для фахівця з конкурентного ринку праці, оскільки альтернативи втраченому робочому місцю немає. Саме тому працівник погоджується на зниження оплати праці при погіршенні виробничо-фінансових показників діяльності підприємства. За розширення ж діяльності підприємства в умовах дуополії, воно через нестачу додаткових фахівців змушене іти на умови оплати, що диктуються представниками найманої робочої сили.

Низька вартість праці в Україні, що історично склалася і закріпиласья в умовах хронічного безробіття, не сприяє заміні робочої сили технікою, що знижує показник елатичності попиту на працю в більшості сегментів ринку праці країни.

Таким чином, між рівнями оплати праці й попиту на робочу силу існує взаємодія, що виявляється на мікро та макрорвінях. Гнучкість сучасних форм трудової винагороди та інфляція за певних умов забезпечують захист робочих місць від економічної конюнктури. Поведінка роботодаців щодо найму працівників та їхньої оплати розрізняється залежно від типу ринку праці, а також показниа еластичності попиту на працю. [6,7]

4. Заробітна плата в Україні

4.1. Реформування системи оплати праці

Дотепер реформування заробітної плати пройшло 4 етапи. Перший, коли до квітня 1991р. діяла жорстка система централізованого регулювання заробітної плати, заснована на нормативних актах колишнього СРСР. Другий етап етап почався з квітня 1991р. і тривав до грудня 1992р. Нова організаційно-правова основа, що була напрацьована, знайшла вираження в ст.19 Закону “Про підприємства в Україні”, проте майже повна некерованість державою вплинула на отримання в багатьох випадках незароблених грошей і розшарування населення за доходами в небувалих раніше межах. Зросли масштаби прихованого безробіття і нерегламентованої зайнятості. Розвиток ринку праці набув негативних і небезпечних ознак. Третій етап, з грудня 1992р. до травня 1995р., повязаний з призупиненням дії ст.19 Закону “Про підприємства в Україні” й набуттям чинності Декрету Кабінету Міністрів України “Про оплату праці”. ЇЇ державне регулювання здійснювалось через розмір мінімальної заробітної плати, систему міжгалузевих і міжкваліфікаційних коефіцієнтів, механізм регулювання споживання. Договірне регулювання реалізовувалось через угоди і колективні договори. Однак і цей механізм не виправив ситуацію, а навпаки, ще більших розмірів набули приховане безробіття і нерегламентована зайнятість. Четвертий етап, повязаний з прийняттям у травні 1995р. Закону України “Про оплату праці”, діє й донині. Оцінити його вплив на ситуацію повною мірою неможливо через те, що саме в цей період набуло великих маштабів таке явище як несвоєчасна сплата заробітної плати. Проте спостерігаються тенденції до змін ринку праці приховане безробіття трансформується на відкрите. [1]

4.2. Еволюція форм заробітної плати в Україні в перехідний період

Еволюція за роки ринкових трансформацій дозволяє вести мову про використання трьох видів оплати праці грошової, натуральної та змішаної, що забезпечується стійким застосуванням певних співвідношень перших двох видів, а також інших нетрадиційних форм взаєморозрахунків.

В умовах масової зупинки виробництва дедалі більшого поширення набуває одна з специфічних форм взаєморозрахунків з працівниками, якою є додаткові відпустки чи так звані неявки з дозволу та з ініціативи адміністрації. З !994р. у відпустках без збереження заробітної плати в промисловості України перманентно перебуває понад третини праціівників. Ще понад 15% працюють у режимі неповного дня (тижня). Стійка незайнятість на основній роботі при потребі у засобах існування та за наявності часу неминуче змушує умовно вивільнену робочу силу шукати альтернативний заробіток, що часто знаходиться за межами офіційної економіки. Причому чим більші можливості для отримання нерегламентованих доходів дає зайнятість на робочих місцях в окремих видах діяльності, тим нижчі показники неповної зайнятості (в торгівлі, громадькому харчуванні, сфері послуг при значно меншій ніж у промисловості оплаті праці показники прихованого безробіття були у 3-4 раза нижчими). Але чи мають у такому разі місце взаєморозрахунки з працівниками і за що? У прямій формі незавжди. Частіше всього вони повязуються з правом на матеріальну допомогу чи мінімальну зарплату у відпустках (простоях) з ініціативи адміністрації, які в такому випадку мають мало спільного з оплатою за виконану роботу і можуть розглядатись хіба що як компенсація витрат на підтримання фахового рівня, загального фізичного стану, турбота по які працедавцю в цьому випадку майже нічого не коштує. Через відпустки без збереження заробітної плати, створення можливостей для отримання додаткових доходів поза основним місцем роботи сьогодні держава, підприємства, зберігаючи за працівниками право на робоче місце, по суті, розраховуються з ними за вимушену незайнятість.

Дещо відмінним від попереднього є феномен сучасної економіки України, зумовлений стрімким зростанням заборгованості із заробітної плати. Випадки несвоєчасної виплати заробітної плати траплялися ще на початку ринкових перетворень і повязувалися головним чином лише з тимчасовою неузгодженістю заходів із соціального захисту населення та лібералізації цінової політики. Але спроби переходу на беземісійну і безінфляційну модель розвитку, зроблені у першій половині 1994р., показали, що заборгованість із зарплати при збереженні значного потенціалу прихованого безробіття має під собою значно глибші підвалини. Не випадково у прийнятому на початку 1995р. Законі України “Про оплату праці” вирішення проблеми компенсації працівникам за несвоєчасну виплату нарахованої заробітноїї плати було відкладено на невизначений час. В результаті, якщо за 1994р. заборгованість із зарплати зросла лише на 16%, то у 1995р., за даними Національного Банку України, - майже у 15 разів. На серпень 1997р. своєчасно зарплату не отримали понад 11млн. працівників, а загальний розмір заборгованості досяг майже 30% нарахованого фонду оплати праці.

Серед обєктивних причин заборгованості головною є структурна незбалансованість виробництва, порушення міжгалузевих звязків, платіжна криза, зумовлена невідповідністю бюджетного планування та грошово-кредитних механізмів держави потребам сучасного розвитку. Серед субєктивних характерних, насамперед для виробничих галузей, - практика нарахування зарплати, не забезпеченої наявними коштами або в розмірах, що не відповідають реальному трудовому внеску працівників. За умов низької платоспроможності та через низьку конкурентоспроможність виготовленої продукції нарахована зарплата нерідко залишається невиплаченою. У бюдждетній сфері затримки з виплатою зарплати значною мірою зумовлені неузгодженістю обсягів фінансування з реальними надходженнями до бюджету, а також не завжди раціональним і цільовим використанням наявних коштів та джерел покриття бюджетного дифіциту. Лише останнім часом ставиться питання про віднесення заборгованості із заробітної плати в галузях бюджетної сфери на внутрішній борг держави, що частково знайшло відображення у відповідних статтях Державного бюджету на 1997р. Але очевидно, тільки шляхом виділення коштів на покритя боргів за попередні роки це питання не знайде свого остаточного вирішення, - необхідно повязати бюджетнйи дефіцит і джерела його фінансування.

Обмеженість коштів на рахунках підприємств дедалі частіше спонукає адміністрацію до застосування альтернативних форм виплати зарплати, головною з яких залишається можливість проведення розрахунків з працівниками натурою. Тенденція до натуралізації виплат розпочалася вже з перших кроків застосуання практики лібералізації цін. Зважаючи на інфляційні очікування та з метою уникнення обмежень щодо рівня зарплати до певного часу для натураньних виплат використовувались значні товарні запаси, що своєчасно не потрапляли під переоцінку. Це було вигідно і працівникам, і працедавцям, які використовували обігові кошти для не завжди безкорисливого товарного кредитування. Не випадково урядовим Декретом про прибутковий податок з громадян була запроваджена, по суті, примусова оцінка натуральних доходів до рівня їх ринкової вартості, а вже навесні 1993р. було введено перелік товарів, заборонених до виплати натурою. Але за умов зростаючих ускладнань зі збутом продукції, нерегламентованих співвідношень натуральної та гошової оплати, цей перелік став додатковим каталізатором натуралізації виплат (дозволено все, що не заборонено законом). В свою чергу, із запровадженням механізму дооцінки товарів до їх ринкової вартості зявилась також можливість перекласти на працівників додаткові витрати на їх реалізацію. Навіть у розрахунках продукцією не безпосереднього споживання застосування будь-яких знижок на майбутню реалізацію не передбачено.

Нажаль, дані про масштаби поширення натуральної оплати, як і тіньових доходів населення, відсутні. Діюча з 1995р. статистична звітність з оплати натурою має характер, скоріше одноразового обстеження. Незважаючи на те, що показники (в середньому 0,6%) за вказаний рік не можуть бути репрезентативними для всіх зайнятих у виробничій сфері, досить показовою є їх погалузева диференціація. Зокрема, в переробних галузях промисловості натуральні виплати працюючих за відрядними розцінками були 2,1% фонду оплати праці, в сільськогосподарському виробництві – 3,5%, а відносно коштів, направлених на споживання, - 4,1%. Щодо дійсних масштабів поширення натуральної оплати в сільському господарстві можна сказати наступне. Якщо в галузевій структурі валової доданої вартості частка сільського господарства зменшилася з 25,5% у 1990р. до 13% у 1996р., або в 2 рази, то сума грошових коштів на оплату праці сільськогосподарських підприємств за цей самий період знизилася з 7,6% до 0,8%, або в 9,5 раза. Подібні співвідношення можуть скластися лише за умови, що не менше 75% доходів працівників сільського господарства формується за рахунок натуральних виплат, причому майже чотирикратне їхнє збільшення прийшлося на 2 останні роки.

Бартеризація товарообмінних операцій, високий рівень тіньової економіки, зростання частки натуральних виплат, насамперед в аграрній галузі, суперечать принципам переходу на ринкові основи господарювання і свідчать про рух економіки у протилежний від ринкового напрямку бік, тобто до натурального господарства. За цих умов суттєвого переосмислення потребує загальновідома теза, що ринок розставить все на свої місця. Це так, але, нажаль, не завжди в необхідних формах, пропорціях і напрямах. Насамперед, стосовно упорядкування натуральних виплат виникає потреба законодавчого визначення не лише більш детального переліку товарів, використання яких в розрахунках з працівниками неприпустиме, а й запровадження чітких обмежень щодо частки натуральної оплати в загальному обсязі коштів на оплату праці та в середньомісячному заробітку працівників. [8]

4.3. Мінімальна заробітна плата в Україні

Головною функцією заробітної плати слід вважати соціальну, оскільки вона має гарантувати задоволення основних життєвих потреб. Мінімальна заробітна плата як нижня межа платні є визначальною величиною (соціальним нормативом), під впливом якої формується мінімальна тарифна ставка (оклад) найманих працівників. Вона є основою всієї системи оплати праці. Звернемо увагу ще на одну функцію мінімальної заробітної плати – регулюючу встановлюючи суспільно прийнятий, соціально й економічно обгрунтований, але, як правило, не менший, ніж 30-відсотковий рівень мінімальної платні щодо середньої заробітної плати, держава тим самим створює економічні умови для прийнятного рівня диференціації доходів найманих працівників, для досягнення соціально справедливого розподілу результатів виробництва.

Як виконуються в Україні функції, що притаманні мінімальній заробітній платі? Які проблеми виникають при її встановленні? На перше запитання відповідь очевидна. Мінімальна заробітна плата в умовах України не виконує жодної з притаманних їй функцій. Особливо вражаючим є стан невиконання соціальної функції мінімальної заробітної плати, що нині становисть 17 гривень щодо мінімального споживчого бюджету діюча мінімальна заробітна плата становить 5,9%, а щодо межі малозабезпеченості - 15,8%.

За нинішнього рівня мінімальної заробітної плати вона не може виконувати і регулюючої функції, оскільки її рівень щодо середньої заробітної плати становив на кінець третього кварталу 1996р. лише 10,3%. Виходячи з загальноприйнятих світових стандартів, мінімальна заробітна плата здатна виконуати регулюючу функцію, якщо її рівень становить не менше 30%.

Диспропорції в оплаті праці найманих працівників певною мірою зумовили диспропорції в рівнях доходів населення в цілому. Якщо в 1993р. середній дохід 10% найзаможніших громадян України перевищував дохід 10% громадян з найнижчими доходами в 6,7 раза, то в 1994р. цей розрив становив вже 9 разів, а нині – більш як 12.

Окреслимо причини невиконання мінімальною заробітною платою її функцій. До першої групи слід віднести причини нормативно-правового характеру. Стаття 9 Закону України “Про оплату праці” (друга чатина), що регламентує рівень мінімальної заробітної платні, не діє й нині, а стаття 10, яка визначає порядок встановлення і перегляду розміру мінімальної заробітної плати введена в дію з 1березеня 1996р. і фактично ще “не спрацювала”. Низьку дієвість існуючого порядку встановлення і перегляду розміру мінімальної заробітної плати зумовлювала також побудова тарифних умов оплати праці за принципом кратності мінімальній заробітній платі. Перегляд останньої потребує автоматичної зміни тарифних умов та пошуку додаткових коштів. Саме через це запровадження нового розміру мінімальної заробітної плати нерідко відкладається.

Інша причина незадовільного виконання мінімальною заробітною платою її функцій – відсутність дієвої державної політики в галузі заробітної плати, недооцінка мінімальної, реальної заробітної плати в комплексі заходів щодо проведення радикальних економічних реформ. В Україні практичні дії владних структур у сфері заробітої плати в цілому та щодо її мінімального рівня, зокрема, впродовж останніх років були спрямовані не стільки на реформування, скільки на всіляке обмеження при одночасній лібералізації цін. Така політика проводилася під гаслом стримування інфляції. Поте у інфляції, яку пережила Україна за останні 4 роки, не зарплатне походження. За оцінками науковців, частка зростання цін, яка визначається зростанням виплат на заробітну плату, становила в попередні роки до 20%. На 80% і більше зростання цін зумовлювалось підвищенням вартості матеріальних витрат, збільшенням прямих і неприямих податків і платежів.

До числа основних чинників, що визначають рівень мінімальної заробітної плати в Україні, її співідношення з мінімальним споживчим бюджетом є економічний стан держави в цілому і кожного підприємства зокрема. Якщо обсяг ВВП за останні 4 роки скоротився в 2 рази, то реальна заробітна плата – майже в 4 рази. Це свідчить про те, що сучасний рівень заробітної плати не відповідає стану економіки держави. Але вже зараз в Україні є реальна можливість встановлення мінімальної заробітної плати на рівні, що становить не менше 30% середньої по народному господарству, тобто у розмірі 40-50 грн. Така постановка питання кореспондується з економічною програмою Президента України. Це має сприяти відновленню функцій мінімальної заробітної плати, посиленню регулювання ринку праці та соціальній орієнтації ринкових перетворень. [9]

4.4. Проблема заборгованості

Подібно до інших країн з перехідною економікою, проблема заборгованості в Україні загострилася на ранніх етапах програми реформ (граф.1,2). За даними опитування 500 українських підприємств, понад 70% з них потерпають від цієї проблеми. Серед головних причин платіжної кризи керівники підприємств називають податковий тиск, високі проценти на банківські позики, втрату традиційних ринків збуту, накопичення простроченої дебіторської заборгованості. Причинами заборгованості виступили також висока ціна пристосування до ринку, недосконалість управління на державних підприємствах, втрата ефективності внаслідок використання застарілих технологій, а також падіння продуктивності праці.

Заборгованість із заробітної плати (табл.3) має кілька тенденцій. На лютий 1999р. загальна сума заборгованості становила 6755млн.грн., в тому числі у бюджетній сфері – 981млн.грн. Понад 70% загальної заборгованості із заробітної плати – це невиплати працівникам упродовж більше, ніж 3-х місяців, тоді як лише 9% - менше 1 місяця. Із загальної бюджетної заборованості 41% припадає на галузь освіти, 25% - на галузь охорони здоровя, понад 23% зосереджені у агропромисловому комплексі, 11,4% - машинобудуванні та металообробці, 10% - вугільній промисловості. В агропромисловому комплексі та вугільній промисловості заборгованість у розрахунку на одного працівника є найбільшою серед галузей народного господарства (відповідно 2427 і 880грн. станом на 10.07.97). Однак ці галузі характеризуються найвищим обсягом наданих державних субсидій як в абсолютному розмірі (відповідно 1,15 та 1,34 млрд.грн. на 10.07.97), так і в розрахунку на одного працівника (відповідно 2449 та 2424 грн.). Це свідчить про те, що надання субсидій збитковим підприємствам негативно впливає на економічний розвиток в цілому.

Існує декілька шляхів подолання проблеми заборгованості взаємний залік накопичених боргів, списання, продаж боргу, випуск векселів, обмін боргів на акції, обмін боргових зобовязань на приватизаційні папери, індексація боргу, руструктуризація боргу, банкрутство (ліквідація). [10,12]

4.5. Регулювання заробітної плати

Існує важливий економічний аргумент на користь регулювання заробітної плати. Досвід країн, що розвиваються, свідчить, що різке зниження реальних доходів призводить до звуження внутрішнього споживчого попиту, звуження внутрішнього ринку ще більше підриває стимули до виробництва, затримує відновлення ринкової інфраструктури і тим самим посилює масштаби і тривалість безробіття. Регулювання зарплати покликане забезпечити рух реальних доходів відповідно до стану економіки та динаміки національного виробництва.

Засобом підтримки і стимулом споживання і відновлення виробництва можуть послужити вимоги мінімального рівня заробітної плати. Однак цього недостатньо для вирішення проблеми. Оскільки реальна заробітна плата виступає головним фактором рівня споживання, вона має відповідати динаміці національного доходу. Для здійснення стабілізації в умовах глибокого спаду виробництва необхідне скорочення споживання до рівня, який відповідає реальному обсягу виробленого продукту. В Україні споживання довгий час підтримувалося на рівні, що не виправдовується реальним виробництвом, тому різке скорочення споживання і відповідно реальної зарплати виявилося невідворотним, а її гнучкість, зокрема у бік зниження, стає важливою умовою стабілізації.

З урахуванням цього, в ситуації хронічно високої інфляції, як правило, застосовується індексація заробітної плати. Вона використовується як інструмент коригування зарплати відповідно до зростання цін. Індексування ніколи не буває стовідсотковим і тому припускає досить значне зниження реальної зарплати. Водночас воно забезпечує певну підтримку низькооплачуваним котегоріям населення. Оскільки у більшості випадків індексація має сильний інфляійний ефект, вона забезпечує гнучкість реальних доходів у бік зниження. Це дозволяє припустити, що в Украіні індексація заробітної плати може сприяти стабілізації.

Однак для індексації необхідні кошти. В 1998р., коли індекс інфляці перевищив 5% і для індексації доходів населення потрібно було більш ніж 350млн.грн., це призвело до скорочення 111,270тис. працівників бюджетних організацій (маються на увазі співробітники бюджетних установ, що входять до сфери управління міністерств і відомств, академій наук, підприємств та установ, що фінансуються як з державного, так і з місцевих бюджетів). Щоправда, скорочення не трокнулося вчителів загальноосвітніх шкіл, але де гарантія, що це не станеться в 1999р., адже постановою Міністерства Фінансів було дано доручення до 1липня 1998р. надати пропозиції відносно подальшого скорочення бюджетників у 1999-2001рр., та віце-премєр-міністр С.Тигіпко прагнув щорічно скорочувати чисельність працівників бюджетних організацій на 300,000чол. Не підлягають скороченню лише співобітники МВС, СБУ та військові, оскільки згідно з конституцією, їх чисельність затверджує Верховна Рада України. Всього працівників бюджетних організацій в Україні за даними на 1січня 1998р. нараховувалось 3,765млн.чол. [13] Отже, регулювання заробітної плати є необхідним елементом проведення економічних реформ в Україні, однак воно може негативно позначитися на структурі зайнятості в країні, тому його механізм має бути ретельно обміркованим. [11]

5. Висновки

1. Україна знаходиться у перехідному періоді в економіці й соціальній сфері проводяться докорінні зміни щодо створення фундаментальних основ ринку. Вдала адаптація населення до нових умов життя і стабілізаційція процесів розвитку суспільства залежить від тривалості перехідного періоду, який можна скоротити лише піднесенням реального сектора економіки, тобто матеріального виробництва. А це, в свою чергу, здебільшого залежить від розвитку національного ринку праці.

2. Недостатня увага до проблеми зайнятості ДСЗ, зменшення надходження коштів до ДСЗ через фактичне керівництво Державним фондом сприяння зайнятості населення Державним казначейством, відсутність механізму стимулювання створення робочих місць на територіях приорітетного розвитку негативно відзначилися на рівні безробіття, призвели до невиконання завдань Програми зайнятості населення на 1997-2000 роки. В структурі зайнятості тривають негативні зміни зростає приховане безробіття, скорочується чисельність працюючих у галузях матеріального виробництва та науці на фоні збільшення зайнятості в більшості галузей невиробничої сфери, кваліфікований персонал змушений займатися не відповідними йому видами діяльності.

3. На ринку праці України існує тенденція до зменшення пропозиції праці, яка перебуває під безпосереднім впливом рівня й структури оплати праці, адже рішення про участь в оплачуваній праці, форми, тривалість, інтенсивність цієї праці людина приймає багато в чому залежно від розмірів і умов одержання трудового винагородження.

4. Через низьку платоспроможність багатьох підприємств та бюджетний дефіцит виплати зарплати значно затримуються, відбувається їх натуралізація, що негативно відображається на мотиваці праці та стимулює нерегламентовану зайнятість. Заробітна плата майже не виконує своїх функцій з відтворення, стимулювання перерозподілу робочої сили через недієвість заходів щодо її реформуання. Неприйнятним є також нинішній рівень мінімальної заробітної плати з огляду на її співвідношення з середньою заробітною платою та мінімальним споживчим бюджетом.

Таким чином, саморозвиток і пристосування ринку праці до сучасної економічної ситуації сформували в Україні досить суперечливі соціально-трудові відносини тінізація доходів, регіональна і галузева розбалансованість ринку праці, наявність значного прихованого безробіття. Регулювання ринку праці вимагає взаємоповязаного вирішення проблем у сфері макроекономічної стабілізації, структурної перебудови фінансово-кредитної, бюджетної і податкової політики, соціального захисту населення.

Л І Т Е Р А Т У Р А

[1] Вплив перехідного періоду в Україні на ринок праці. - В. Васильченко. - “Україна аспекти праці”, № 8, 1998 р. - с.3-6.

[2] Ринок праці України сучасні тенденції зайнятості населення. - В.Пкрищук, В.Ковальський, О.Пазюк, Т.Черниш, В.Близнюк. - “Україна аспекти праці”, № 5, 1998р. - с.3-9.

[3] Структурні зрушення в зайнятості населення як наслідок ринквої трансфорації економіки. - Д.Богиня, О.Матієшина. - “Україна аспекти праці”, № 5, 1997р. - с.10-12.

[4] “Організація і оплата праці в умовах ринку.” - А.В.Калина - Київ 1997 - с.117-127, с.209-218.

[5] Створення ефективних робочих місць – важлива умова стабілізації й економічного зростання. - В.Савченко, О.Бубуйок. - “Україна аспекти праці”, №7, 1998р. - с.13-15.

[6] Взаємодія попиту на працю й заробітної плати в ринковій економіці. - В.Мортіков. - “Україна аспекти праці”, № 7, 1998р. - с.16-19.

[7] Заробітна плата як регулятор ринку праці. – І.Петрова. - “Україна аспекти праці”, № 3-4, 1997р. - с.22-25.

[8] Еволюція форм заробітної плати в Україні в перехідний період. - Т.Костишина. - “Україна аспекти праці”, № 8, 1997р.

[9] Мінімальна заробітна плата в Україні функції та проблеми її визначення. - А.Колот. - “Україна аспекти праці”, № 1, 1997р. - с.18-20.

[10] Про можливі шляхи розвязання проблеми задоргованості. - О.Бутенко, О.Іващенко. - “Економіст”, №1, січень1998р. - с.26-33.

[11] Регулювання заробітної плати практика держав, що розвиваються. - Л.Саакадзе. - “Україна аспекти праці”, № 1, 1997р. - с.20-21.

[12] “Тенденції української економіки”, лютий 1999р. - с.8-9.

[13] “Бізнес”, №25, 22червня 1998р.

Д О Д А Т О К

Табл.1. Динаміка загальних надходжень і витрат ДФСЗН у 1994 – 1997рр.

Показник	1994	1995	1996	1997
Загальні надходження до ДФСЗН, % до ВВП	0,52	0,31	0,34	0,24
Загальні витрати із ДФСЗН, % до ВВП	0,21	0,24	0,14	0,21
Ступінь використання ДФСЗН,%	40,4	77,4	41,2	87,5
Виплати на пасивні заходи, % до ВВП	0,01	0,02	0,05

0,14

Витрати на активні заходи, % до ВВП

0,09

0,06

0,03

0,02

Витрати на утримання ДСЗ, % до ВВП

0,05

0,06

0,04

0,05

За даними аналітично-статистичного збірника “Ринок праці України в 1997р.”

Табл.2. Професійне навчання громадян у 1995-1997рр.

Показник	1995	1996	1997
Чисельність незайнатих громадян, які перебували
на боліку в державній службі зайнятості, тис. осіб	640,1	982,6	1455,2
Чисельність осіб, які проходили професійне
навчання, тис. осіб	67,2	68,0	53,4
Питома вага осіб, які проходили професійне навчання,
до загальної чисельності незайнятих громадян, %	10,5	6,9	3,7
Чисельність тих, хто закінчив професійне
навчання, тис. осіб	42,3	51,4	35,1
Питома вага осіб, які закінчили професійне
навчання, до незайнятих громадян, %	6,6	5,2	2,4

Складено за аналітично-статистичними даними Державного ценру зайнятості.

Табл.3. Заборгованість з виплати заробітної плати в Україні у 1997р.

	01/07/97	%	26/07/97	%	01/09/97	%
Всього У тому числі - бюджетні організації - небюджетні організіції За терміном прострочення виплати - до 1 місяця - 1 – 2 місяців - 2 – 3 місяців - понад 3 місяці Бюджетні організації а)за терміном прострочення - до 1 місяця - 1 – 2 місяців - 2 – 3 місяців - понад 3 місяці б)за галузями - освіта - культура - охорона здоровя - наука - інші	4664,6	100	4956,6	100	4851,6	100
	1120,2	24,0	1162,1	23,4	1122,7	23,1
	3544,4	76,0	3794,5	76,6	3728,9

	76,9
	4664,6		4962,6		4851,6
	363,4	7,8	406,1	8,2	398,1	8,2
	414,1	8,9	443,7	8,9	451	9,3
	530,6	11,4	548,8	11,1	537,7	11,1
	3356,5	72,0	3564,0	71,8	3464,8	71,4
	1120,2		1153,1		1122,7
	100,1	8,9	106,1	9,2	101,3	9,0
	111,2	9,9	120,3	10,4	124,5	11,1
	148,5	13,3	142,7	12,4	138,4	12,3
	760,4	67,9	784,0	68,0	758,5	67,6
	446,1	39,8	456,6	39,6	457,8	40,8
	30,3	2,7	32,2	2,8	31,0	2,8
	296,7	26,5	295,0	25,6	283,1	25,2
	27,0	2,4	27,6	2,4	26,0	2,3
	320,1	28,6	341,7	29,6	324,8	28,9

Граф.1. Кредиторська та дебіторська заборгованість підприємтв України у 1993-1997рр.

120000

100000

80000

60000

40000

20000

0

‘94/3 ‘94/4 ‘95/1 ‘95/2 ‘95/3 ‘95/4 ‘96/1 ‘96/2 ‘96/3 ‘96/4 ‘97/1 ‘97/2 ‘97/3

Кредиторська заборгованість, млн.грн.

Дебіторська заборгованість, млн.грн.

Граф.3.

Граф.2. Заборгованість по зарплаті (грудень 1995 – лютий 1999).

8000

7000

6000

5000

4000

3000

2000

1000

0

XII I II III IV V VI VII VIII IX X XI XII I II III IV V VI VII VIII IX X XI XII I II III IV V VI VII VIII IX X XI XII I II

1996 1997 1998 1999

Всього В бюджетній сферi