Курсова робота з РПС

на тему:

“Рослинництво України”

2002

План

Вступ

Розвиток і зміцнення рослинництва України – важливе державне завдання. Право громадян нашої країни – робітників, селян, службовців на користування ділянками землі, а також вирощування на них рослин та різних технічних, кормових зернових культур у встановленому законом порядку закріплено Конституцією України.

Українська земля щедро обдарована природою. Майже 25 тис. видів вищих і нижчих рослин вплелися в різнобарвний вінок флори України. Тут і праліси Полісся й зелених Карпат, діброви Поділля і представники Кримських субтропіків, різнотравні килими Дніпровських луків та рукотворних ландшафтів.

Географічне положення України, її рельєф і природні умови зумовили формування на її території різноманітної рослинності. Рослинність України зазнала істотних змін від господарської діяльності людини і потребує відновлення і охорони. (Додаток 1)

1.Рослинність України.

1.1.Соціально-економічні і природні передумови розвитку рослинності України.

Багатство і різноманітність рослинності України залежать від географічного положення, геологічної будови й історії розвитку території, від кліматичних і ґрунтових умов та господарської діяльності людини.

Перші квіткові рослини на території України з’явилися у крейдяний період (130-140 млн. років тому). Рослини, що збереглися з минулих геологічних часів, свідчать, що суходіл країни ще 280 тис. років тому був укритий вічнозеленою субтропічною і тропічною рослинністю, яка зникла під час останнього зледеніння.

В основу економічної оцінки земель покладені співвідношення вартості зробленої продукції і розмірів виробничих витрат на одиницю площі, використовуваної під окремими сільськогосподарськими угіддями і вирощуваними культурами. Як кінцеві показники оцінки приймають диференціальний дохід, чи диференціальну земельну ренту на 1 га посівів окремих культур, загальної площі ріллі і багаторічних насаджень, природних кормових угідь. Економічна оцінка земель, що виражає їх порівняльну потенційну ефективність, складає основу земельного кадастру, матеріали якого використовують для диференційованого оподатковування, здачі землі в оренду, її купівлі-продажу, а також для удосконалювання територіальної організації сільського господарства.

Після тривалої перерви наприкінці 70-х — початку 80-х років був проведений перший радянський кадастр земель за методикою, розробленої в Державному інституті земельних ресурсів і в ряді інших наукових організацій. Земельно-оціночні роботи дозволили одержати порівняльну оцінку ріллей і основних сільськогосподарських культур стосовно до різних типів ґрунтів і агрокліматичних умов на території сучасної України. Значна диференціація оціночних показників проявилася не тільки у відношенні природних зон і провінцій, але й у межах окремих економічних районів. Так, диференціальний дохід на 1 га ріллі змінюється в межах від 1:2 до 1:10 для різних типів ґрунтів за даними адміністративних районів.

Значення економічної оцінки земель різко зростає в умовах переходу до ринкових відносин, введення різних форм власності, обґрунтованої диференціації земельного податку, розробки шляхів удосконалювання територіальної організації господарства і підвищення його ефективності з народногосподарських позицій.

Таким чином, господарська оцінка природного середовища вимагає застосування комплексного підходу на основі спільного використання економічних і екологічних критеріїв з метою підвищення ефективності виробництва і гармонійного розвитку ландшафтної сфери.

Взаємини природного середовища і культурних рослин історично змінюються в результаті, як регулювання впливу різних компонентів ландшафту в процесі меліорації земель, так і перетворення видів і сортів самих рослин на основі досягнень генетики і селекції. Важливу роль у розвитку спрямованої селекції культурних рослин зіграло відкриття Н.І.Вавіловим закону гомологічних рядів у спадкоємній мінливості і виявлення центрів походження культурних рослин. Сучасні досягнення молекулярної біології і генетики відкривають нові можливості для спрямованої зміни властивостей культурних рослин і створення більш продуктивних сортів на основі гібридизації і генної інженерії.

1.2. Ліси України.

Ліси України утворюють єдиний державний фонд України. Вони розміщені на території України дуже нерівномірно. Загальна площа лісів — близько 10 млн. гектарів, що становить приблизно 14% її території. В українських Карпатах їх 39% від усієї площі, у Кримських горах — 36%, на Поліссі 26%, в Лісостепу — 13% і найменше лісів у Степу — 3% від площі цієї зони. Лісистість природних зон рівнинної частини закономірно зменшується з півночі на південь від 26.1% - це зона мішаних лісів; 12.5% - це лісостеп і 3.8% - це степ. Найбільш залісені Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська області (31-49%). Дуже низька лісистість у степових областях Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській і Запорізькій областях (2,0 – 3,5%).

У лісах переважають молоді та середньовікові дерева. Поширені такі породи, як сосна, ялина бук, дуб, вони займають близько 90% лісопокритої площі, крім того є насадження клена, граба, липи, берези, тополі, вільхи.

Соснові ліси займають великі площі на Поліссі, а також у долинах річок Лісостепу і Степу. Вони ростуть на дерново-підзолистих піщаних грунтах, бідних на гумус і поживні речовини.

У лісах України трапляються два види ялини: звичайна, або європейська і гірська. На окремі ділянки ялини європейської можна натрапити в західних областях і на Чернігівщині. Великі площі ялина займає в Карпатах, а також в окремих районах Прикарпаття. Зрідка в Карпатських лісах трапляється модрина. Збереглися поодинокі дерева і невеличкі насадження тису ягідного в українських Карпатах і Кримських горах.

Бук кримський поширений на території кримських гір і росте на висотах від 500 до 1300 метрів. Бук європейський є однією з головних порід лісів Українських Карпат і західних районів Волині, Поділля, Придністров’я.

В лісах України росте дуб звичайний, він поширений в усіх природних зонах рівнинної частини країни, в горах до висоти 900 метрів. Дуб скельний росте в Карпатах і Кримських горах, а також на заході Лісостепової зони. Граб входить до складу дубових, дубово-букових і букових лісів, утворюючи в них другий ярус. В Криму поширені граб кавказький та граб східний. У лісах трапляються в’яз та берест.

Типовою породою для України є липа серцелиста, в Карпатах і західних областях — липа широколиста, в Придніпровських лісах — липа срібляста, в Кримських горах — липа кримська.

Клен звичайний трапляється в усіх лісових районах України, буває кількох видів: гостролистий, польовий і татарський.

Майже в усіх типах лісів України, як домішка трапляється береза бородавчаста, на вирубках, згарищах, по схилах балок і ярів вона частот утворює чисті насадження. Трипляються в Україні біла і чорна тополі, осика, вільха.

1.3.Рівнинні ландшафти.

Степова рослинність в первісному вигляді до цього часу збереглася тільки на схилах балок, у передгір’ях Криму, на піщаних косах Азово-чорноморського узбережжя, островах. Ділянки цілинних степів охороняються заповідниками. У поширенні степової рослинності простежується певна закономірність: в Лісостеповій зоні на безлісих територіях у минулому розвивались лучні степи на глибоких чорноземах. У типовій степовій зоні на півночі була поширена різнотравна типчаково-ковилова рослинність на звичайних чорноземах південних і темно-каштанових ґрунтах, вздовж Азово-Чорноморського узбережжя — полинно-злакова рослинність, на каштанових солонцюватих ґрунтах.

Лучні степи поділяються на рівнинні та гірські. В їх травостої переважають злаки — ковила, типчак, тонконіг вузьколистий, з різнотрав’я — конюшина, гадючник, шавлія лучна, моренка.

Різнотравно-типчаково-ковилові степи мають густий трав’яний покрив, що складається з ковили, тонконога, стоколосу, вики конюшної, горицвіту весняного, молочаю степового, шавлії, астрагалу. В минулому ці трави займали простори Причорноморсько низовини. У трав’яному покриві типчаково-ковилових степів переважають посухостійкі злаки: типчак, ковила українська, келерія, з різнотравних — нарцис, ферула, будяк, пижма. У травостоях переважають посухостійкі дернинні злаки: полини, керлик та інші.

На Донецькому кряжі і сході України у минулому були поширені чагарникові степи. В них представлені зарості карагаш-кам’янисто-степового чагарника.

Невеликими ділянками в Кримських горах трапаляються напівсаванні степи. В цих степах до злаків домішуються субтропічні види, поширені також люцерна, пирій повзучий, горошок та інші.

2. Сільськогосподарські угіддя.

2.1.Орні землі.

На даний час проблема збереження за сільськими господарствами земельних угідь зокрема таких, що характеризуються високою природньою родючістю, набуває винятково важливого значення.

Посівні площі скорочуються у більшості областей України. За 1985-96 роки тільки у Дніпропетровській області вони зменшились на 220тис.га, Кіровоградській – на 140тис.га, Полтавській – на 110тис.га., Миколаївській – на 108тис.га. З приведених даних випливає, що посівні площі скорочуються в тих областях, що мають високородючі грунти.

У той час, як у північній частині країни, де інтенсивно нарощуються обсяги осушувальних площ, посівні площі дещо зросли – в Рівненській області на 80 тис.га , Волинській – на 30 тис.га, Житомирській - на 28тис.га. Отже загальне зменшення посівних пощ одночасно супроводжується вилученням з сільськогосподарського обороту найбільш якісних земель.

2.2.Луки та пасовища.

Луки залежно від умов розміщення поділяютьсся на заплави, суходільні, низинні і гірські.

На заплавних луках поширені зарості лози, трави з вівсяниці, мітлиці, келерії, а також конюшина, жлвтець, щавель, деревій.

На суходільних луках ростуть мітлиця, пахучий колосок, костриця, кульбаба, волошки. Низинні луки приурочені до знижень на вододілах, терасах, дашках. В їхньому трав’яному покриві переважають вісяниця червона, тимофіївка лучна, осока звичайна, конюшина лучна і біла. Гірські луки поширені в українських Карпатах. У травостої гірських лук поширені вівсяниця, білоус, конюшина, лядвинець.

2.3.Осушувальні землі.

Болотна рослинність розвивається в низинах з надмірними зволоженнями. Болота займають близько 2% території України. Найбільше поширені вони на Поліссі. Болота мають значні запаси торфу. За розміщенням болота розділяють на: заплавні, низинні, долинні, притерасні, схилові.

Багато боліт осушено. Меліоровані болота використовуються як сіножаті, на них вирощують технічні, кормові та зернові культури.

В 1998 році площа осушувальних земель усіх категорій господагств становила 3.3млн.га. На осушених землях вирощують різні сільськогосподарські культури: зернові, картоплю, льон-довгунець, кормові корнеплоди.

3.Рослинність, як галузь сільського господарства.

Рослиннитво, як галузь сільського господарства, спрямована на виробництво зернових, технічних, кормових культур, а також овочів і фруктів.

Найважливішим основним засобом і територіальною базою функціонування виробничих процесів у сільському господарстві є земля. Україна має значний фонд земель, якмий перебуває у розпоряджені сільськогосподарських підприємств і господарств. На 1 листопада 2000р. площа цих зеемель становила 48,6 млн. га при загальній території України 60,3 млн га.

Найвищу питому вагу мають рільні угіддя в степовій частині держави (68-80% всії площі). На півдні природні сіножаті займають обмежені території, в Криму всього 17 тис.га., в гірськх районах Карпат і Криму помітно розширюються площі пасовищ.

Зокрема в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській і Чернівецькій областях, переважно в їх Карпатських районах, відповідно, зосереджено 134, 106, 227, 65 тис.га. пасовищ. У Криму пасовища становлять 399 тис. га.

Посівні площі сільськогосподарських культур по областях у 1995 році (усі категорії господарств: тис. га)

Області	Вся посівна площа	В тому числі
		Зернові культури		Технічні культури			Картопля та овочебаштанні культури		Кормові культури
Україна	32802		15294		3825	2154		11531
Вінницька	1832		882		265	134		531
Волинська	710		292		71	87		259
Дніпропетровська	1982		976		240	90		676
Донецька	1529		747		155	90		537
Житомирська	1308		518		106	120		564
Закарпатська	196		99		5	29		103
Запорізька	1757		832		208	78		589
Івано-Франківська	420		147		44	49		180
Київська	1431		616		137	132		546
Кіровоградська	1725		786		298	72		569
Кримська	1217		576		83	44		512
Луганська	1348		687		142	62		477
Львівська	868		306		85	89		388
Миколаївська	1600		773		208	63		556
Одеська	1985		991		237	92		665
Полтавська	1822		850		273	90		609
Рівненська	698		287		81	79		237
Сумська	1375		652		158	105		450
Тернопільська	953		427		128	76		327
Харківська	1833		891		63	87		592
Херсонська	1602		843		141	77		541
Хмельницька	1386		671		171	103		441
Черкаська	1308		626		193	91		398
Чернівецька	351		127		42	33		139
Чернігівська	1586		684		91	180		611

Багато агроекологічних ознак культурних рослин (вимоги до умов теплового і світлового режиму, зволоження в різні періоди вегетації, хімічної реакції ґрунтів і ін.) пов'язані з місцем їхнього походження. Так, тропічні рослини починають ріст при досить високих температурах (10—15°), мають розтягнутий період вегетації і вимагають великих запасів тепла на всіх стадіях розвитку. Це культури короткого дня, що характеризуються найбільшим споживанням вологи в середині вегетаційного періоду.

Культурні рослини, що походять з помірного пояса істотно менш вимогливі до запасів тепла, мають більш короткий період вегетації, починають рости при невисоких температурах, стійкі до заморозків. Поєднання показників, що характеризують відносини культурних рослин до умов тепло- і вологозабезпеченості в різні фази вегетації, є основою для розробки біоклиматичних класифікацій культур.

Господарські ознаки культурних рослин визначаються цільовим призначенням виробленої продукції: продовольчим, кормовим, для технічної переробки і лікарсько-наркотичного застосування. З урахуванням способів оброблення рослин, обумовлених їхніми екологічними особливостями, господарські ознаки різних культур є основою для класифікації галузей рослинництва.

Найкращі природньо-кліматичні умови для озимої пшениці – лісостеп і північна частина степу. В Україні виведено багато нових високоврожайних сортів озимоі пшениці, які одержали визнання за межами нашої країни.

Яра пшениця поступається озимій врожайністю. Тому вона має незначне поширення, головним чином у степових районах. В лісостеповій зоні яру пшеницю висивають у разі вимерзання озимої.

Посіви жита займають близько двох відсотків площ зернових. Його вирощують на Поліссі, в лісостепу, в Карпатах. Жито більш, як у двічі поступається врожайністю озимій пшениці.

Велике значення в Україні належить зернофуражним культурам - ячменю, кукурудзи і вівсу.

3.1.Зернові культури.

Провідне місце в структурі посівів (близько 50% ) займають зернові культури. У 1989 році їх площа становила 15,5 млн.га. На Україні вирощують озимі та ярі культури.

Основною зерновою культурою України є озима пшениця , на яку припадає майже 20% посівних площ. ( мал. 1)

Мал 1. Розмищення посівних площ озимої пшениці.

Основою рослинництва країни є виробництво зерна пшеницї, жита, кукурудзи, рису, ячменю, вівса, проса , гречки і зернобобових.

З
ерно є основним продуктом харчування людини і сировиною для багатьох галузей промисловості. Воно також забезпечує тваринництво цінними кормами. Тому у структурі посівних площ зернові культури посідають перше місце ( мал.2) .Озима пшениця забезпечує близько 50% валового збору зерна в країні.Основні райони вирощування цієї культури - лісостепова, степова зони, частина Полісся. В минцулому озиму пшеницю в Україні висівали переважно в лісостепу. Відома пшениця на нашій території з часів трипільської культури ( ІІІ ст. До н.е.)

Природні умови на території України змінюються по природних зонах. Тому склад вирощуваних культурних рослин також розрізняється по зонах. У кожній грунтово-рослинній зоні розвиваються такі галузі землеробства, що за даних умов дають найвищі результати і вимагають менших витрат праці і коштів.

Пшениця, як найважливіша продовольча зернова культура характеризується більш високими вимогами до умов теплового режиму і родючості ґрунтів у порівнянні з іншими зерновими

культурами помірного пояса. Вона погано переносить кислу реакцію ґрунтів, що обмежує її вирощування в зоні дерново-підзолистих ґрунтів. Екологічні особливості і відносно висока посухостійкість пшениці обумовлюють її більше розповсюдження в лісостеповій і степовій зонах.

Ареали поширення озимої і ярової пшениці обумовлені такими агрокліматичними факторами, як суворість зим і потужність снігового покриву, від яких залежить збереження рослин у зимовий період. Тому озиму пшеницю вирощують переважно в центрі України, особливо в її західних і центральних районах з більш м'якими зимами. Озимі сорти пшениці повніше використовують опади осіннього і весняного періодів, що обумовлює її більш високу врожайність у порівнянні з яровими.

Жито, на відміну від пшениці, менш вимоглива культура у відношенні теплового режиму і родючості ґрунтів. В Україні обробляють переважно озимі сорти жита, що характеризуються набагато більшою зимостійкістю в порівнянні з іншими озимими зерновими злаками. Екологічні особливості жита обумовлені ще і тим, що ця культура в перших центрах землеробства зустрічалася лише у виді бур'янів у посівах пшениці.

Озиме жито має короткий період вегетації, вимагає невеликих термічних ресурсів, досить стійке до весняної посухи. Завдяки добре розвитій кореневій системі успішно культивується на супіщаних грунтаx, добре переносить слабокислу реакцію, але через перезволоження орного горизонту легко піддається вимоканню і випріванню. Ця культура більш стійка до багатьох захворювань, ніж пшениця, а при підвищенні родючості ґрунтів дає істотний приріст врожаю. Невибагливість жита до умов місцеперебування забезпечує йому ряд переваг у порівнянні з пшеницею в районах з меншими тепловими ресурсами, іншими ґрунтами з кислою реакцією.

Ячмінь був широко розповсюджений у районах древнього землеробства помірного поясу. Це одна із самих ранньоспілих зернових культур, що переносить заморозки і відрізняється посухостійкістю. Його використовують переважно для кормових цілей, хоча зерна ячменя мають і продовольче значення, а пророслі насіння (солод) застосовують у пивоварстві. Екологічні особливості ячменя обумовлюють його широке поширення на значній частині землеробської території країни — від північних до південних посушливих районів. У горах посіви його доходять до середніх поясів, де ще можливе землеробство. Значне збільшення посівних площ ячменя в останні десятиліття зв'язано з ростом потреб у фуражному зерні . Розширенню посівів ячменя сприяло також окультурення ґрунтів у процесі інтенсифікації землеробства, більшого застосування мінеральних і органічних добрив.

Овес, на відміну від ячменю, більш вимогливий до теплових ресурсів і умов зволоження, гірше переносить літню посуху, але невибагливий у зрошенні, родючості ґрунтів, їх слабокислої реакції. Посіви вівса поширені переважно в лісовій, подекуди в степовій зонах, але вони не заходять так далеко, як ячмінь, у північні холодні і південні посушливі райони. У минулому вирощування вівса було у великій мірі зв'язано з отриманням корму для коней. У період індустріалізації сільського господарства посіви вівса значно скоротилися. В данний час посіви знову виростають так , як овес займає визначене місце в багатьох сівозмінах, а його продукція має широкий попит у комбікормовій і харчовій промисловості.

Кукурудза має важливе кормове значення, використовується в харчовій промисловості. Ця культура тропічного походження починає рости при досить високих температурах (10°), період її вегетації розтягнутий до 160 днів, вона погано переносить заморозки (до —2°), має потребу у великих запасах тепла. Для визрівання зерна ранньостиглих сортів потрібно 1—22° біологічно активних температур, а для більш продуктивних середньо- і пізньостиглих сортів -25-29°. При цьому кукурудза засухостійка, особливо в перші фази вегетації, але недолік вологи перед викиданням мітелок помітно знижує врожайність.

Висока потенційна продуктивність кукурудзи, здатність її активно витягати живильні речовини з ґрунту і різко збільшувати врожайність при внесенні добрив, особливо на водопроникних і аерованних ґрунтах, привернули до неї увагу багатьох генетиків і селекціонерів. У результаті були створені її високоврожайні гібридні і ранньостиглі види і сорти.

Зернові бобові культури (горох, квасоля, соя й ін.) містять багато білка, коштовного в кормовому і продовольчому відношенні. У процесі інтенсифікації кормовиробництва збільшувалися площі посівів бобових культур. Найбільше значення серед них займає горох, вимогливий до умов зволоження і родючості ґрунтів; для його вегетації достатні помірні запаси тепла. Горох вирощують у лісовій і лісостеповій зонах Квасоля виростає в більш південних частинах країни.

Зернові круп'яні культури (просо, гречка, рис) займають 3—4% усіх посівних площ зернових культур. Вони мають різні ареали поширення, обумовлені екологічними особливостями кожної з основних круп'яних культур.

Просо займає відносно великі площі в складі круп'яних культур. Початок росту відбувається при досить високих температурах (10— 12°), культура чуттєва до заморозків і в той же час відрізняється високою посухостійкістю, добре переносить слабке засолення ґрунтів, але несприятливо реагує на кислу реакцію ґрунтового середовища. Своєрідні екологічні особливості дозволяють вирощувати просо в різних типах ландшафтів лісової, лісостепової, степової зон. Просо дає гарні врожаї на знову освоєних цілинних і перелогових землях, особливо на ґрунтах легкого механічного складу. Відносно великі площі посівів знаходяться в степовій зоні.

Гречка погано переносить посуху, високі і низькі температури, особливо в період цвітіння, вимоглива до умов зволоження, до родючості ґрунтів: для неї більш придатні пухкі ґрунти, що добре прогріваються, багаті поживними речовинами, включаючи торфовища з нейтральною і слабокислою реакцією. Відзначені екологічні особливості обумовлюють вирощування гречки переважно в західних і центральних районах лісової і лісостепової зон з м'яким кліматом. Врожайність культури помітно підвищується, коли в районах її вирощування розводять бджіл, що запилюють квітки гречки, яка є цінним медоносом.

Рис, як культура тропічного походження, починає свій ріст при температурі 12—15°, має розтягнутий період вегетації, не переносить заморозків, вимагає великих запасів тепла — від 22 до 33°. На відміну від інших культур, рис споживає велику кількість вологи , тому значну частину вегетаційного періоду культуру обробляють на обгороджених земляними валами полях, залитих водою. Для рису сприятливі ґрунти, з яких періодично вимиваються солі.

3.2. Технічні культури.

До складу технічних культур входять різноманітні рослини, що відносяться до волокнистих, олійних, цукроносних культур, їх використовують, як сировину для ряду галузей промисловості: маслоробної, цукрової, текстильної й ін., тому характер територіальної концентрації основних технічних культур тісно зв'язаний з особливостями формування сировинних зон переробних підприємств, що входять до складу різних типів АПК.

У складі олійних культур понад 2/3 площу займають посіви соняшника. Найбільш значне скорочення посівних площ за останні десятиліття було характерно для волокнистих культур. Різке зменшення посівних площ волокнистих культур частково пояснюється зростанням виробництва синтетичних волокон.

Льон-довгунець веде своє походження з центрів древнього землеробства субтропічного і помірного поясів, де його вирощували переважно для одержання олії. Поширення льону в більш північні райони з м'яким і вологим кліматом, сприяло кращому розвитку стебла, що привело до формування нових видів льону-довгунця, що дає цінне волокно, а в якості побічної продукції — олія з його насіння.

Льон починає свій ріст при невисоких температурах (3—5°), а оптимальна температура основних фаз розвитку складає 15—18°, причому невеликі заморозки в початковому періоді вегетації не впливають на подальший його розвиток. Льон вимагає рівномірного зволоження, особливо на початку росту, однак погано переносить надлишок вологи. Через слабку кореневу систему рослина має потребу у великій кількості поживних речовин, що легко засвоюються, тому для нього більш придатні суглинні ґрунти з великою вологоємністю. Льон переносить слабокислу реакцію, хоча оптимальною для нього є нейтральна реакція ґрунтового середовища, при якій повніше використовуються добрива, насамперед азотні. Культуру вирощують у зернотрав’яних сівозмінах, де багаторічні трави, особливо конюшина, служать гарним попередником.

Коноплі здавна вирощували для одержання міцного тонкого і грубого волокна, що йде для виготовлення тканин, канатів, рибальських сіток і інших виробів, а як побічну продукцію з її насіння одержують жирну олію, що має продовольче і технічне призначення. Вироби, що раніше виготовлялися з волокна конопель, тепер істотно орієнтовані на використання синтетичних волокон, що у великій мірі впливає на значне скорочення посівних площ цієї культури.

Олійні культури на початку 90-х років займали близько 2/3 площі всіх технічних культур, що обробляються в України. Найбільше поширення мають Мал.3 Розміщення посівних площ соняшнику.

посіви соняшника, менше значення - льону-кудряша, гірчиці. Ці культури забезпечують виробництво основної частини рослинної олії, а побічні продукти

маслоробного виробництва — макуха і шрот — використовуються, як цінний корм із великим вмістом білка і жиру, служать сировиною для виробництва промислових комбікормів.

Соняшник починає вегетацію при температурі близько 8°, при помірній вимозі до загальних запасів тепла (до 23° для пізньостиглих сортів). Завдяки добре розвинутій кореневій системі ця рослина здатна витягати вологу з глибоких шарів ґрунту, що обумовлює його вирощення в умовах посушливого клімату, при підвищенні зволоження грунту врожайність істотно зростає. Культура вимоглива до родючості ґрунтів.

Цукровий буряк — основна цукроносна рослина помірного поясу, що використовується для виробництва цукру з XIX в., має потребу в значних запасах тепла (20—28°), розтягнутий період вегетації (120—160 днів), вимоглива до умов зволоження. Більш висока цукристість коренеплодів сучасних сортів може бути досягнута в районах з великим числом сонячних днів. Для цієї культури сприятливі добрі і багаті поживними речовинами ґрунти, що характеризуються високою вологоємністю і нейтральною реакцією. На розташування цукрового буряка впливають природні умови та економічні фактори: забезпеченість трудовими ресурсами, особливості сільських місцевостей, з огляду на велику трудомісткість цієї культури і погану транспортабельність.

Основний ареал вирощування цукрового буряка включає центральні райони лісостепової і частково степових зон, де необхідні умови тепло- і вологозабезпеченості поєднуються з родючими чорноземними ґрунтами, а в сільській місцевості і з історично сформованою системою цукрових заводів. Ці райони мають високу щільність сільського населення, розгалужену мережу авто- і залізничних магістралей. Сировинні зони розташовуються в радіусі до 30 км від цукрових заводів.

Картопля має важливе продовольче і кормове значення, а також служить сировиною для виробництва крохмалю і спирту. Початок росту картоплі відбувається при відносно високій температурі — близько 10°, вона погано переносить заморозки, але має порівняно короткий період вегетації (від 60 до 120 днів відповідно в раннє- і пізньостиглих сортів), вимагає помірного зволоження. При цьому перезволоження ґрунтів і високі літні температури впливають на розвиток цієї культури, що веде своє походження з гірських районів Центральної Америки. У жарку погоду при підвищенні середньодобової температури до 29° припиняється розвиток бульб. Для картоплі оптимальні відносно легкі ґрунти, добре окультурені, багаті вмістом основних елементів (N, О, Р), великі кількості яких, використовуються у процесі формування бульб.

Тютюн — теплолюбива культура, що погано переносить заморозки, вимоглива до умов зволоження і вмісту поживних речовин у ґрунтах.

3.1.Кормові та інші.

Овочівництво

Ця галузь включає великий набір культурних рослин, що відносяться до різних ботанічних видів. Усі вони вимогливі до умов зволоження, вмісту поживних речовин у ґрунті. Ці культури обробляють із застосуванням високих доз органічних і мінеральних добрив у складі спеціальних овочевих сівозмін, під якими відводять найчастіше знижені, багаті органічними речовинами масиви земель по долинах рік, терасах озер, на меліорованих торф'янистих ґрунтах, де є джерела води для зрошення. Овочеві культури обробляють як у відкритому, так і в закритому (парниках і теплицях) ґрунті . Найбільш розповсюджені культури відкритого ґрунту в Україні — капуста, томат, буряк, морква, цибуля, огірок. Деякі з цих культур особливо продуктивних сортів вирощують в закритому ґрунті, поряд з цвітною капустою, салатом, редисом і ін.

Овочі використовують для харчування як у свіжому, так і в консервованому вигляді. В міру росту міського населення овочівництво концентрувалося в спеціалізованих підприємствах, розташованих як поблизу великих міст і міських агломерацій, так і в місцевостях зі сприятливими природними і соціально-економічними умовами для виробництва і переробки продукції овочевих культур.

Баштанництво

Баштанні культури (кавун, диня, гарбуз) відносяться до тепло- і світлолюбних культурних рослин, що походять з різних районів тропічного і субтропічного поясу Азії, Африки, Америки. Вони мають розтягнутий період вегетації, погано переносять заморозки. Їх обробляють на легких, прогрітих добре аерованих ґрунтах зі значним вмістом поживних речовин, особливо фосфору і калію. Оптимальна температура їхнього росту і розвитку складає 25—30°, а при зниженні температури до 12—15° процес вегетації істотно сповільнюється. Завдяки сильно розвитий кореневій системі, що проникає в глиб ґрунтового профілю на глибину від 0,5—1 до 3—5 м, баштанні культури добре пристосовані до вегетації в сильно посушливих місцевостях сухих і пустельних степів, але штучне зрошення сприяє значному збільшенню їхньої врожайності.

Садівництво

Ця галузь включає групу переважно деревних і чагарникових культурних рослин, вирощуваних для одержання фруктів, ягід і горіхів. У складі плодових культур виділяють групу зерняткових (яблуня, груша, айва й ін.), кісточкових (вишня, черешня, слива, абрикос і ін.), ягідних (чорна і червона смородина, аґрус, малина, суниця, полуниця й ін.), горіхоплідних (волоський горіх, фундук і ін.). Природні передумови розвитку садівництва пов'язані не тільки з агрокліматичними умовами теплого періоду, але і з умовами перезимівлі плодових культур.

Виноградарство

Виноградарство представлене різними видами столових і технічних сортів виноградної лози, що використовуються для харчування як у свіжому і сушеному вигляді, так і як сировину для готування соків, вин, компотів, варення й інших продуктів. Виноград добре пристосований до умов помірного теплого субтропічного клімату, успішно вирощується на легких, кам’янистих, добре прогрітих й аерованих грунтах, по схилах пагорбів і гір. Завдяки добре розвинутій кореневій системі, що глибоко проникає на твердих ґрунтах, виноградна лоза здатна витягати воду з великої глибини (до 7 м від поверхні). Під виноградники використовують землі, малопридатні для вирощування зернових і інших культурних рослин.

Серед кормових культур найбільші площі займають багаторічні й однолітні трави, які використовують як зелений корм, для заготівлі сіна, сінажу, а також силосні культури (кукурудза, соняшник і ін.), кормові коренеплоди і баштанні.

Висновок

Українська земля щедро обдарована природою. Багатство і різноманітність рослинності України залежать від географічного положення, геологічної будови й історії розвитку території, від кліматичних і ґрунтових умов та господарської діяльності людини.

Взаємини природного середовища і культурних рослин історично змінюються в результаті, як регулювання впливу різних компонентів ландшафту в процесі меліорації земель, так і перетворення видів і сортів самих рослин на основі досягнень генетики і селекції.

Ліси України утворюють єдиний державний фонд. Відновлення, насадження та раціональне використання лісів входить в державну програму розвитку галузі.

Людина створила цінні сорти рослин, які в багатьох місцях замінили природні. Сотні нових та завезених видів окліматизовано.

Внаслідок нераціонального природокористування, землеробська освоєність і розореність сільськогосподарських угідь в України є найбільшою в порівнянні з розвинутими країнами світу. Під впливом господарської діяльності людини відбуваються зміни природних ландшафтів.

Рослинництво, як невід'ємна складова частина агропромислового комплексу, безсумнівно відіграє важливу роль у структурі народного господарства. Від стану рослинництва прямо залежить рівень життя людей та процвітання держави.

Додаток 1

Література

1. Кук С.І. та ін. Агропромисловий комплекс сьогодні. – Київ. 1985.

2. Пістун М.Д. Географія сільського господарства СРСР. – Київ.1983.

3. Ю.К. Ефремов «Природа моей страны» , Москва , «Мысль» , 1989.

4. Атлас «Страны и народы» .

5. Исаченко А.Г., Шляпников А.А. Природа мира: Ландшафти. – М.: Мысль, 1989. – 504с.