План

Вступ

Життєві потреби людей задовольняються через товари і послуги. Коли ці потреби реалізуються чи не реалізуються на ринку, говорять про попит споживача. Механізм, який об’єднує пропозицію товаровиробника і попит споживача на певний товар, і є ринок.

Проте в даний час споживчий ринок і економіка загалом мають чимало проблем, які негайно потрібно вирішувати. Тільки тоді ми зможемо уникнути глибокої економічної кризи.

Крім того, для ефективного розвитку української економіки потрібно всіляко підтримувати вітчизняного товаровиробника, створити йому сприятливі умови для існування. Від усвідомлення того, що Україна перебуває в умовах несформованої перехідної економіки, що слабо діють правові захисні важелі споживача, легше нестане. Насамперед слід припинити лавинне насичення вітчизняного ринку імпортними товарами, тоді як свої залишаються десь на узбіччі, в тіні. Потрібно перекрити шляхи виробництва і реалізації неякісних товарів. Словом потрібен всебічний контроль, обізнаність кожного з нас щодо продуктів і товарів.

У цій курсовій роботі я пропоную проаналізувати розвиток української економіки від її зародку – 1991р. – отримання Україною незалежності і до сьогоднішнього дня постараюся визначити основні причини незбалансованості споживчого ринку в нашій країні і намагатимусь знайти шляхи виходу з цієї, вкрай складної, економічної ситуації, я вірю, що Україна підніметься ще на ноги, але для цього потрібна виважена державна політика, яка б стимулювала розвиток підприємництва, особливо на мою думку, приватного малого бізнесу.

1. Становлення ринкового механізму в Україні після отримання нею незалежності.

Після отримання Україною в 1991р. незалежності особливість економіки України полягає в тому, що при відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму. В СРСР ідея монополізму з самого початку була закладена в саму моделі господарського розвитку. Починаючи з 30-х років, їй властиві були орієнтація на збільшення масштабів виробництва, його концентрація і гігантоманія. Основними передумовами існуванні монополізму в нашій країні були монополізм державної власності; монополізм адміністративно командної системи в особі її органів і апарату на розпорядження засобами і результатами виробництва відповідність великих виробничо-управлінських комплексів системі планово-адміністративного господарського механізму, державна монополія на підприємницьку діяльність.

Насадження монополізму здійснювалось адміністративними методами шляхом наданні галузевим міністерствам статусу головних з визначення продукції, у керівництві програми і т.ін., і прямий розподіл засобів виробництва між Держпостачем і Держпланом, ринку товарів споживання — між Мінторгом і Центркоопспілкою, перетворення Держбанку в фінансового монополіста Держстраху — в монополіста у сфері страхування,

У результаті здійснення офіційної політики монополізації склалось становище, при якому 94,8 відсотка продукції деяких галузей машинобудування, 56,3 відсотка продукції металургії, 74.3 відсотка продукції хімічної промисловості були результатом діяльності одного-трьох підприємств. Монополізм виявлявся не тільки в сфері виробництва, але й в сфері обігу.

І Негативні наслідки монополізму для економіки виявляються в таких моментах, як вимивання «дешевого» асортименту виробником, можливість відмовитися від виробництва «невигідної» продукції, нав'язування споживачам вигідної для себе продукції і заниження її якості, регулювання виробниками термінів і обсягів поставок, штучне створення виробником дефіциту вироблюваної ним продукції, відмова від укладення угод, отримання монопольного прибутку виробником, диктуванням своїх умов споживачеві.

Найбільш небезпечним було те, що в Україні довго зберігались причини, які сприяють збереженню монополізму в економіці. По-перше, це збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи (ієрархічної управлінсько-організаційної структури). По-друге, стійкий і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіцитного товару в монополістів. Це сприяє зростанню цін, гіперінфляції, отриманню інноваційних процесів і дальшому поглибленню кризи економіки.

Складність ситуації в економіці вимагає введення швидкої практики демонополізації народного господарства. Основна мета антимонопольної політики полягає в знятті обмежень до розгортання конкуренції, створення передумов і умов, які б не допускали розвитку монопольних структур.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що боротьба з монополізмом там проходить різними методами, основними з яких є прийняття антитрестівського законодавства, посилення багатогалузевого характеру корпорацій, гостра конкурентна боротьба.

Певні заходи з реалізації антимонопольної політики держави були здійснені у прийнятій постанові Ради Міністрів СРСР від 16 серпня 1990 року «Про заходи з демонополізації народного господарства», в якій було визначено основи державного антимонопольного регулювання, заходи з демонополізації у сфері управління і планування, матеріально-технічного постачання і торгівлі, науково-технічного розвитку, інвестицій та інших сферах економіки.

Проголошення незалежності України вимагає вироблення чіткої самостійної стратегії в демонополізації народного господарства, яка виконуватиметься в двох основних напрямках: застосування різних засобів боротьби з монополізмом і активізація процесів переходу до ринку. При цьому варто врахувати необхідність вирішення специфічних завдань, зумовлених особливістю монополій в умовах тривалого панування адміністративно-командної системи, а саме:

а) подолання монополізму окремих міністерств, відомств, територій і підприємств;

б) подолання монополізму виробника і посередника.

Обмеження монополії держави відбувається шляхом ліквідації галузевого принципу управління і галузевих відомств, відмови від директивно-командних методів керівництва, розукрупнення виробничих і науково-виробничих об'єднань.

Основні принципи державного антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені в проектах Закону України «Про розвиток конкуренції і обмеження монополістичної діяльності” і “Про демонополізацію і конкуренцію”.

Запропоновані заходи залишаться декларативними, якщо не сприяти формуванню ринку та конкуренції враховуючи особливості монополізованої економіки України, необхідно працювати над — створенням вільних об'єднань, спілок, асоціацій виробників, — розукрупненням виробничих і науково-виробничих об'єднань і окремих великих підприємств; — створенням асоціацій споживачів продукції виробничо-технічного призначення. Доцільно впровадити пільгове кредитування підприємств, які вперше вступають на ринок дефіцитних видів продукції, вилучення додаткових доходів, отриманих монополістами шляхом підвищення податків; встановлення твердих державних цін на монопольну продукцію; надання права вільного ціноутворення підприємствам виробникам продукції, попит на яку близький до насичення.

Важливим моментом є економічна і психологічна підготовка підприємців до роботи в умовах ефективної конкуренції. Треба знати методи конкурентної боротьби.

У світовій практиці утворились певні види конкуренції і форми конкурентної боротьби. Розрізняють внутрішньогалузеву і міжгалузеву конкуренцію. У рамках внутрішньогалузевої конкуренції визначається ринкова вартість, оперуючи якою підприємства прагнуть шляхом скорочення витрат виробництва знижувати ціни на продукцію і підвищувати й якість.

Щодо галузевої конкуренції, то в нашому економічному житті їй не було місця. При переході до ринку завдяки відособленню підприємств є реальна можливість розвитку цієї форми конкуренції. Але для цього необхідно створити ефективний механізм переливу коштів — а саме ринок цінних паперів. Купуючи і продаючи акції згідно з їх ринковим курсом, який прямо пропорційний прибутковості, підприємства вкладатимуть кошти в перспективні галузі і, навпаки, вилучатимуть їх із збиткових.

2. Недосконала правова база – основна причина економічної кризи в сучасних умовах.

На сьогоднішній день одні з головних причин негативного розвитку і становлення споживчого ринку в Україні є недосконала правова база. З переходом до ринкових відносин в Україні прийнято ряд законів, які б сприяли розвитку підприємницької діяльності. Зокрема у законі “про підприємництво” прийнятому в 1991р. із внесенням змі від 23 грудня 1997р. зазначається, що підприємництво – це самостійна ініціатива на власний розсуд діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

З визначення випливають певні необхідні правові вимоги до підприємницької діяльності. В першу чергу це діяльність з власної ініціативи і систематична. З власної ініціативи означає, що підприємець починає і проводить свою діяльність на свій розсуд без будь-яких застережень. Підприємницька діяльність повинна носити постійний характер. По-друге підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик підприємця. Це означає, що підприємець приймає на себе будь-які наслідки підприємницької діяльності, як позитивні так і негативні. По-третє метою підприємницької діяльності є одержання прибутку, тобто характерною ознакою підприємницької діяльності є її комерційний характер.

Для започаткування своєї власної справи чи для виходу з фінансових труднощів держава в праві надати кредит для використання його в необхідних цілях. Кредити надаються банками України. Визначення поняття “кредит” дає положення Національного Банку України, затверджене постановою правління Національного Банку України № 246 від 28.09.1995р. згідно з якими кредит – це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Банк може представити такі форми кредиту:

Комерційний – це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних вкладів і характеризує кредит як угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги щодо яких кредитодавцем надається відстрочка платежу.

Лізинговий – це відносини між двома юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту. Об’єкт лізингу є різне нерухоме майно, а також рухоме майно.

Іпотечний – це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредиту під заставу нерухомого майна. Предметом при наданні іпотечного кредиту можуть бути житлові будинки, квартири, споруди, земляні ділянки…

Споживчий – кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг які повертаються у розстрочку, якщо інше не передбачається умовами кредитного договору.

Бланковий – надається комерційним банкам тільки в межах наявності власних коштів тільки під зобов’язання повернути кредит із застосуванням підвищеної податкової ставки надійним позичальникам які мають стабільне джерело погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Здається ніби держава хвилюється за розвиток підприємницької діяльності в Україні. Усе було б чудово якби не жорстокий механізм податкової системи.

Закон України “Про оподаткування прибутку підприємців” прийнятий 28.12.1994р.

Стаття 4. Ставки податку.

4.1 Базова ставка в оподаткуванні.

Прибуток підприємств, включаючи підприємства, засновані на приватній власності окремого громадянина України, оподатковується за базовою ставкою 30%.

4.2.1 Прибуток від посередницьких операцій, аукціонних торгів матеріальними цінностями(крім цінних паперів, корпоративних прав, валютних цінностей та інших видів фінансових ресурсів) оподатковується за ставкою 45%.

4.2.2 Прибуток від проведення лотерей (крім державних) від казино, інших гральних домів (місць), ігрових автоматів з грошовими виграшами та іншого грального бізнесі (включаючи доходи від оренди та інших видів використання майна для його потреб) оподатковується за ставкою 60%, якщо інше не встановлено спеціальними законодавством про оподаткування доходів, одержуваних від грального бізнесу.

Крім оподаткування прибутку підприємців де, як ми бачимо з прикладів, процентні ставки досить високі введено ще і податок на додану вартість. В загальному він становить 25%, але є ряд підприємств які звільняються від ПДВ. Зокрема:

З операцій з продажу вітчизняних продуктів дитячого харчування молочними кухнями та спеціалізованими магазинами і куточками, які виконують функції роздаточних пунктів, у порядку і за переліком продуктів встановлених Кабінетом Міністрів Країни.

Продажу (передплати) і доставки періодичних видань, друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва, продажу книжок вітчизняного виробництва, продажу учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників.

Надання послуг з реєстрації АЗС державними органами, уповноваженими здійснити таку реєстрацію згідно з законодавством.

Продажу медичних засобів ат виробів медичного призначення, зареєстрованих в Україні у встановленому законодавством порядку, в тому числі надання послуг такого продажу аптечними установами.

І інші…

Чимало законів і нормативних актів прийнято для проведення приватизації – можна сказати одного з самих головних шляхів стабілізації споживчого ринку. Але ці закони часто приймаються із запізненням. Зокрема, закон про початок малої приватизації було затверджено на пів року пізніше часу проведення реальної малої приватизації.

Отже як бачимо в Україні не може гідним чином закріпити законодавчо такі принципи, економічного розвитку підприємств, які б давали виробникам продукції максимальний дохід і оптимальні умови функціонування. Саме ця умова є головною, коли ми хочемо щоб підприємці до державного бюджету регулярно сплачували кошти. Така ситуація реально сприяла б стабілізації економіки і споживчого ринку зокрема.

Тому необхідно усунути недоліки які існують у законодавчій базі України. Тоді, і тільки тоді можна говорити про хоч якесь покращення економічного життя нашої держави.

3. Економічна політика України на сучасному етапі

Перехід від директивної економіки до ринкових умов господарювання вимагає швидкої адаптації виробництва широких верств населення до жорсткої конкуренції на ринку товарів і послуг. Але в тім то й гострота проблеми, що адаптація людей до зміни ситуації на споживчому ринку проходить значно швидше, ніж реформується діяльність у сфері матеріального виробництва. Ось чому сьогодні так гостро постає питання дотриман-ня вимог стандартизації, сертифікації, метрології на всіх етапах виробництва та просуванні товару до споживача. Це особливо яскраво віддзеркалюється на територіальному рівні. І якщо глянути глибше, то в умовах переходу до багатоукладної економіки проблема якості все ж таки. більше регіональна, ніж галузева.

Про деформації, які виникають у цьому зв'язку на місцях, говорити не доводиться. Зрозуміло, що переваги ринкової економіки, широкої конкуренції, вільної торгівлі самі по собі не виникають. Тут як ніколи, особливо на початковому рівні, потрібні ви-важена технічна політика; держави, створення власної нормативної бази, яка б сприяла зростанню конкурентоздатної вітчизняної продукції і захища-ла б як товаровиробника, так і споживача.

Спід було б опрацювати перспективний план стандартизації, перш за все підвищення якості, конкурентоспроможності, а також програму створення експортно-ліквідної продукції вітчизняного виробництва в рамках СНД, гармонізованої діяльності по обмеженню доступу на цей ринок товарів сумнівного походження. Конче потрібно роз­почати правове виховання товаровиробників та населення щодо якості, а також інформаційний захист наших людей з цих питань.

Але не меншою, а можливо навіть більшою проблемою сьогодні є сертифікація, перевірка про­дукції на її відповідність вимогам стандартів. При­чому, якщо стандартизація є суттєвим важелем економічної політики держави в сфері вітчизняно­го виробництва, то сертифікація, крім цього, є над­звичайно ефективним механізмом захисту інтересів виробника і споживача. Адже саме вона оберігає вітчизняний ринок від експансії іноземних товарів, які не відповідають вимогам національно­го законодавства, а також відкриває дорогу нашим товаровиробникам на зовнішні ринки. До речі, вже перші зарубіжні кроки вітчизняних товарови-робників засвідчили, що цього не можна досягти без чіткого дотримання вимог міжнародних стандартів системи якості IS0 9000.

При цьому варто наголосити: проблема сертифікації потребує системного, загально-державного розв'язання, і головним ідео­логом та організатором тут повинен бути Держстандарт з широким залученням своїх органів в областях. Звичайно, в цьому напрямку ним вже зроблено багато. Але повсякденні життєві реалії нашого товаровиробника,а ще більше споживача, їх безпорадність, о багато в чому просте нерозуміння правил конкуренції вимагають більш потужних дій не з галузевою, а виключ­но з територіальною орієнтацією.

Зрозуміло, що у регіонів Ук­раїни є помітні відмінності за природними ресурсами, галу­зевою структурою економіки, демографічним та трудоресурсним потенціалом тощо. Це обумовлює диференційовану державну політику у сферах товаровиробництва і спожи­вання.

Дійсність змушує концентрувати ресурси для підтримки життєздатності регіонів розроблені та розробляються проекти програм по Карпатському регіону, Поліссю, Поділлю, Українському При-чорномор'ю та Придніпров'ю, схвалено комплексну програ­му стабілізації соціально-економічного становища м.Сева­стополя на 1996-2000 роки.

Відповідно до Закону України ''Про загальні засади створення функціонування спеціаль-них (вільних) економічних зон (ВЕЗ) опрацьовуються проекти щодо створення таких зон

'Закарпаття', 'Ковель-Інтер-порт" (Волинська область), 'Азовія' (м.Маріуполь),''Порто-Франко' (м.Одеса),-'Ман-гонарі' (м.Севастополь), 'Мостиська', "Жовква, 'Яворів'' (Львівська область). Створено нормативно-правову, базу північно кримської експеримен­тальної економічної зони Си­ваш'. У рамках регіональної політики, як і для держави в ціло­му, це життєво необхідно. Але, на жаль, ми повторюємо по­милки, коли виробництво утво­рювалося заради вироб­ництва, економіка заради економіки. От і виходить, що діяльність виробників та торгівельної сфери знову й знову будується на жорсткому нав'язуванні споживачам до­говірних умов відносно якості товарів і ціни. Розвиток ринко­вих відносин супроводжується різким зростанням комерційно­го ризику споживача щодо дійсних якостей товарів чи по­слуг, їх безпеки для здоров'я, гарантійного та післяга­рантійного обслуговування. Відома біблейська мудрість: 'Якщо сліпий поведе сліпого, то обидва впадуть в яму'.

Щоб такого не сталося, не­обхідне енергійне втручання держави. За нових умов, як це доведено світовим досвідом, підприємство чи підприємець повинні органічно вписуватися у загальнолюдську діяльність. Отримавши широкі правові повноваження влада повинна подбати про механізм виконання своїх функцій та створення впливових за-собів забезпечення прав споживачів, розробити єдину методику аналізу та прогнозу-вання і соціально-економічного розвитку регіонів, чіткіше визначити в нормативних документах поняття "координація діяльності","узгодження дій" тощо, враховувати, що кінцеву відповідальність за результати прийнятих рішень насам­перед несуть місцеві органи виконавчої влади. Другим злободенним питанням, яке потрібно вирішувати, є підвищення якості вітчизняної продукції та отримання інтервенції неякісних і небез­печних товарів та послуг іно­земного виробництва.

Ще й досі підпільний бізнес цілеспрямовано руйнує нашу економіку, підриває довір'я людей до продукції вітчизняних товарови­робників. У результаті більшість підприємств або працює не на повну по­тужність, або взагалі простоює. А це ж наші робочі місця, наші зарплати, пенсії, інші соціальні блага.

Держава починається із добробуту спо­живача. Тому питанням номер один державної політики має бути здоров'я, довголіття, якісні та доступні для всіх продукти і товари, нормальна робота транспорту, житлово-комунальні умо­ви, медичні та інші послуги - все те, чим живуть мільйони українських громадян-споживачів кожний день. Починаючи з Конституції, у всіх зако­нах має бути закладений принцип вер­ховенства інтересів споживачів над інтересами окремих політичних партій, корпоративних і рун та рухів, принцип недопустимості перекладан­ня на споживачів збитків від невдало­го державного управління чи від ри­зику комерційної діяльності.

Вихід з такого становища очевид­ний. По-перше, слід негайно запровадити схему подвійного підпорядкування тери­торіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади, які працюють для захисту прав споживачів.

По-друге, необхідно .збільшити чисельність апарату обласного управління з Питань захисту прав споживачів для запровадження відповідних посад у райдержадміністраціях та міськвиконкомах, які б ви­конували методичні та організаційні функції безпосередньо на місцях. Враховуючи об­меженість бюджетних коштів, їх можна було б утримувати в штатах місцевих рад, або за рахунок відрахувань рід економічних санкцій до порушників законодавства.

По-третє, було б доцільним сформувати в районах та містах штат громадських інспекторів з відповідними повноваженнями по складанню актів з наступним їх розглядом і прийняттям рішень фахівцями.

Президент України постійно висловлює об'єктивну вимогу: бюджетна напруженість не по­винна знижувати важливість вирішення проблем спожив­чої політики.

1997 рік оголошено роком надання достовірної інфор­мації про якість і безпеку про­дукції, що надходить на спо­живчий ринок України. Дер­жавна політика повинна нада­вати споживачеві гарантії на відповідний рівень споживання; на безпеку, захист від товарів, які загрожують життю та здо­ров'ю людини; на вибір - за­безпечення можливостей до­ступу до товарів за відповідни­ми цінами; на інформацію про стан споживчого ринку; на рекламу, яка б вірно орієнту­вала споживача. Для того, щоб наші задуми стали ре­альністю, необхідно збалан­сувати бажане та можливе. Окрема людина чи орган суттєво вплинути на ці проце­си не в змозі. Тільки об'єднані зусилля, усвідомлення відпо­відальності за стан справ до­поможуть нам забезпечити "загальновизнаний стандарт життя".

4. Приватизація державної і комунального майна як один з шляхів стабілізації економіки

З переходом України до ринкової економіки через систему нових відносин приватна власність відкриває широкі можливості для творчої праці, покращує збереження і використання основних фондів, стабілізує економіку держави. Ці питання були предметом обговорення не одної наради в державних органах, де висловлювались розмаїті думки щодо її проведення. Разом з тим реформи такого характеру, масштабу і рівня складності в державі повинні проводитись планомірно, при наявності єдиної комп'ютеризованої мережі, збалансованій економіці, досконалих механізмах реалізації приватизаційних заходів, достатній методичній і методологічній підготовці об'єктів і суб'єктів приватизації, і налагодженому виробництві.

В цих напрямках сьогодні необхідно працювати теоретикам, практикам, господарникам, Радам народних депутатів всіх рівнів і адміністраціям. Кожній свідомій людині зрозуміло: як проведемо приватизацію, такі й матимемо успіхи і результати.

Приватизація є одним із важливих чинників покращення економіки в цілому і споживчого ринку зокрема. Проте, як бачимо, вона протікає в Україні не так як потрібно. Багато в чому винні міністерства і їх керівники, які бояться звуження рамок своєї діяльності. Тому вони роблять усе, щоб перешкодити процесу приватизації в Україні.

Українська модель у її нинішньому вигляді призвела до того, що бюджет не отримує надходжень від приватизації державного майна. Це негативно позначається на зобов’язаннях самої держави. Фінансово виснажені державні підприємства не здатні своєчасно розрахуватися по своїх зобов’язаннях перед партнерами, державою, персоналом, що суттєво поглиблює як платіжну, так і соціальну кризу в суспільстві.

Необхідне негайне оновлення української моделі приватизації. Вона має давати реальну віддачу від національної економіки, відкривати перспективи кращого життя мільйонам наших громадян, сприяти цивілізованій інтеграції України в світову господарську систему.

Суттєвих масштабів набув процес приватизації в АПК. Кількість таких об'єктів, включених в процес приватизації у 1996 році, становить 3048, що на 50 відсотків більше, ніж за 1995 рік.

Близько 84% громадян отримали приватизаційні майнові сертифікати. Для забезпечення можливості їх використання на сертифікатних аукціонах щомісячно виставляються акції 300-400 підприємств. В цілому понад 50% населення вже використало свої приватизаційні сертифікати.

Процес роздержавлення майна став одним із основних джерел формування корпоративного сектора економіки.

З якою методичною базою до впровадження нових економічних відносин виходять регіони? Як сприймає їх населення, що роблять обласні державні адміністрації в цій справі? Який досвід здобули? Цієї теми хотілось би торкнутись в даному розділі.

В тезах наукової доповіді: «Приватизація в Україні: стан і шляхи розвитку» Академії економічних наук України, підготовленої під керівництвом академіка М.Г.Чумаченка, цей процес розглядається як головний шлях до формування ринкових відносин в економіці, створення нової потужної громадської сили — середнього класу, класу власників і підприємців. Передбачалось, що прискорена приватизація швидко, автоматично визначить дію ринкових регуляторів економіки, що, в свою чергу, також автоматично обумовить підняття економіки.

При цьому не враховувались реальні умови, в яких буде проходити приватизація: великі масиви цієї роботи.

В країні просто не було таких власників, які в період 1991 -93 років, могли б купити на аукціоні великі чи середні підприємства. Нарешті, не можна скидати з рахунку менталітет нашого народу, в якому міцно «сидить» звичка до колективізму і до зрівняння в доходах.

Тому найбільш доступними в наших умовах шляхами роздержавлення і приватизації вияву колективні форми — колективна оренда з наступним викупом, колективні підприємства, відкриті акціонерні товариства. Це — такі форми, які за загальновизнаним в світі досвідом, не дозволяють суттєво підняти ефективність виробництва.

Даний етап колективної форми приватизації очевидно неминучий, проте не варто розраховувати, що він стане важелем підняття економіки.

В доповіді відмічалось, що серйозною причиною гальмування приватизації є незадовільна правова база: не досконалі закони про приватизацію, укази Президента України, Постанови Верховної Ради України, розпорядження Фонду державного майна практично діють в принципово різних напрямах.

На сьогодні, наприклад, існує чотири різні форми приватизаційних майнових сертифікацій. Використовувана до сьогодні технологія приватизації, виявляється, є надзвичайно громіздкою дорогою.

Одним із недоліків проведеної приватизації є те, що для одержання формальних результаті кількості корпоратизованих і приватизаційних підприємств, на другий план відступило голови підвищення ефективності функціонування приватизованих підприємств — народногосподарський ефект цього процесу.

Фонд державного майна бачить свою задачу в тому, щоб найшвидше продати підприємства і недостатньо цікавиться, що з ними буде потім, що буде з підприємствами, контрольний пакет а яких залишиться у власності держави.

У великих підприємствах, викуплених колективами, практично нічого не змінюється спостерігаються зміни в гіршу сторону, росте доля засобів, витрачених на споживання, падає доля інвестицій.

Мала приватизація призвела до збитків мережі об'єктів соціальної сфери, погіршу обслуговування населення.

Якщо зміна форми власності в дрібних підприємствах може швидко проявитися на результат їхньої праці, то у великих підприємствах це довгочасний і складний процес, який вимагає вирішення проблеми структурної перебудови, реформування управління і т.д.

Тому перевага приватної власності в великих виробничо-господарських комплексах безумовною і ясно вираженою, а в ряді випадків (в залежності від соціально-психологічного настрою в трудовому колективі) вона відсутня взагалі. Може виявитися неефективним просте «розсіювання акцій серед всього населення. Більше того, виплата дивідендів непрацюючим на підприємства акціонерам в ряді випадків погіршує фінансові можливості підприємства в сфері технічне' переозброєння, виробничого і соціального розвитку, формує негативне відношення серед працюю на підприємствах акціонерів і непрацюючих.

Світовий досвід показує, що державні підприємства можуть бути конкурентоздатні, ефекті якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринкової економіки, а не розраховують ,на бюджетне фінансування і різноманітні пільги.

Складності в реалізації ідеї приватизації в Україні полягають в тому, що держава, оголосивши пріоритети трудових колективів, практично не реалізує їх.

Серйозною проблемою виступає інтегрування недержавних підприємств. Одним з перспективних методів вирішення цієї задачі є організація холдингових компаній.

Досвід показує, що найнадійнішими за стійкістю і найефективнішими щодо продуктивності є великі системи виробництв у вигляді національних і транснаціональних корпорацій. Ці корпорації беруть участь в рамках єдиного господарського механізму і охоплюють велику кількість нетехнологічних переробок, територіальне розташованих навіть в різних країнах.

Через систему нових відносин приватизована власність відкриває широкі можливості для творчої праці, покращує збереження використання основних фондів, стабілізує економіку держави. Реформи такого характеру, масштабу, рівня складності в державі повинні проводитись планомірно, при наявності єдиної комп’ютеризованої мережі, збалансованої економіки, досконалих механізмах реалізації приватизаційних заходів, достатній методичній і методологічній підготовці об’єктів і суб’єктів приватизації і налагодженому виробництві.

Кожній свідомій людині зрозуміло: як проведемо приватизацію такі й будемо мати успіхи і результати. В 1992-1995рр. приватизовано приблизно 28тис. об’єктів державної власності, у 1996р. понад 20тис. об’єктів, в тому числі 16456 об’єктів групи “А”, 3007 груп “Б”,”В”,”Г”, 250 – групи “Е” та 333 об’єкти групи “Д”. Крім того, 3901 об’єкт незавершеного будівництва приватизовано у складі 1249 цілісних майнових комплексів. В основному завершено малу приватизацію.

Процес роздержавлення майна став одним з основних джерел формування корпоративного сектора економіки. Як зазначає академік М.Г. Чумаченко АН України цей процес розглядається як основний шлях до формування ринкових відносин в економіці, створення нової потужної громадської сили – середнього класу, класу власників і підприємців.

5. Досягнення стабілізації споживчого ринку на Тернопільщині

У дуже важкому становищі опинилась Тернопільщина, як і Україна після отримання нею незалежності. Зруйнована економіка, несформований споживчий ринок – усе це негативно позначилось на розвитку виробництва у нашому краї. Значних покращень за ці 7 років майже не досягнуто, проте все ж таки зроблено певні кроки. Зокрема, початковим етапом стабілізації споживчого ринку на Тернопільщині стало роздержавлення і подальша приватизація. Саме з точки зору приватизації можна розглядати певні зрушення у кращу сторону у вирішенні питання покращення даної ситуації.

З утвердженням незалежності держави почалась докорінна перебудова суспільно-економічної структури, системи господарювання. Величезна складність і глибина переходу до ринкового укладу життя вимагають здійснення широкого комплексу заходів, зокрема в процесі роздержавлення, складовою частиною якого є приватизація.

Для більшості населення України приватизація поки що є справою новою, але з кожним днем вона зачіпає все ширші і ширші верстви населення і стає особистою справою кожного українця. Стартувала вона в 1991р. Чимало змін сталося за цей час в економіці і політиці, іншими стали наші уявлення про реформи. Значно зменшилась ейфорія, приходить розуміння, що реформування перекошеної економіки не тільки потребує багатьох років тяжкої праці, але й нажаль, супроводжується відчутними для суспільства прорахунками і помилками, соціальними незгодами. У 1992р. Верховна Рада України прийняла пакет законів про приватизацію. Цей процес по всій Україні і на Тернопільщині розпочався з утворення державного органу приватизації. За перші 4 роки в області змінили форму власності більше 1 тис. підприємств. За 1996р. на Тернопільщині було приватизовано понад 400 об’єктів, з яких 330 малої і понад 70 великої приватизації. Від “засіву” підійшла Тернопільщина до “жнив” приватизації. Однак “врожайність” багатьох з об’єктів, що змінили форму власності дуже низька. Перша причина цього – відсутність ринкової інфраструктури в країні, коли підприємництво свій внутрішній зміст змінило, а навколишнє середовище залишилось таким як і раніше, неадекватним його новому стану. Приватизація поки що призводить лише до появи власників, та і то з різними інтересами, а не господарів.

Приватизація щодня ставить нові проблеми, які необхідно вирішувати. Щораз з’являлися інститути незалежних реєстраторів, державна комісія з цінних паперів тощо. Все має еволюцію свого розвитку. Одна робота породжує відповідні інструменти, механізми; інститути які повинні забезпечити процес роздержавлення. Час ставить проблеми, диктує свої вимоги, він не допомагає й віднайти механізми їх розв’язання.

Вважаю, що реальна підтримка підприємствам надійде з розгортанням конкурсів під інвестиційне зобов’язання, які допоможуть залучити в нашу економіку значні кошти. Фонд державного майна ретельно підходить до залучення інвестиційних ресурсів, зокрема шляхом проведення конкурсів. Розробляються також бізнес-плани дальшого розвитку підприємств, інвестиційні проекти. Керівники цих підприємств мусять навчитися, як показати свій товар, як переконати громадян, іноземні фірми, що саме в їхню галузь варто вкладати гроші.

Успішно розвивають своє виробництво експериментальні ремонтно-механічні і фарфорові заводи, меблева фабрика у Тернополі, Підволочиська фабрика пластмасових виробів, Бережанський склозавод, Монастирський тютюново-ферментаційний комбінат, Микулинецький пивзавод “Бровар” і ряд інших підприємств. В них після роздержавлення показники значно підвищилися, продукція навіть у складних нинішніх умовах користується попитом, люди мають досить високу заробітну плату.

Нажаль є й такі, що досягнувши завдяки зміні власності певних успіхів, не використовують одержаний прибуток на розвиток підприємства, не дбають про завтрашній день.

Важливим кроком до зміни ситуації повинна стати реструктуризація самих підприємств, пошук можливостей випускати справді потрібну споживачеві продукцію. У цьому плані позитивний приклад маємо на Тернопільській “Ватрі”. Оперативно завершивши так звану “паперову” приватизацію, тут не побоялися віддати велику частину акцій багатим інвесторам – місцевим та зарубіжним. Працюючи віднедавна у статусі підприємства, колектив нарешті переламав негативну тенденцію до зменшення обсягів випуску продукції і почав його відчутно нарощувати.

Сподіваюся також, що незабаром запрацюють на повну потужність “Оріон”, “Текстерно”, Тернопільський комбайновий завод, приватизація яких згідно з постановою Кабінету Міністрів України здійснюватиметься за індивідуальними планами, в яких передбачається продаж пакетів акцій під інвестиційні зобов’язання.

Приватизація іде повним ходом, а законодавчі документи видаються інколи навздогін цьому процесу. Балансується цей процес і деякими керівниками: не подають документи, вишукують різні способи, щоб себе не обділити прагнучи зберегти за собою контрольний пакет акцій. На шляху роздержавлення і приватизації стоять також міністерства та їх чиновники, тому що не хочуть втрачати поле діяльності, а також чимале джерело доходу.

Сьогодні програма пост приватизації підтримки підприємництва повинна проходитись у вигляді державних дотацій: пільгових позик, вишукування засобів для підтримки вивільнених робітників, їх перепідготовки, допомоги новим власникам у пошуку інвестицій з метою реорганізації здатних ще вижити і відродитись і новому вигляді виробництв і структурних підрозділів, методичними порадами. Важливе місце посяде і ліквідація збиткових підприємств.

Доречі такі ж труднощі внаслідок приватизації пережили всі пост соціалістичні країни. У Німеччині загальні витрати на приватизацію становили приблизно 600 млрд. марок.

Ряд досягнень Тернопільщина уже має в покращенні розвитку підприємств, стабілізації споживчого ринку, але в майбутньому для більш кращої ситуації необхідно буде вирішити проблему пошуку та залучення недержавних інвестицій, якнайшвидшої концентрації капіталу в господарствах, товариствах, і нарешті захисту приватної власності, яку гарантує нова конституція нашої держави, але вирішити яку не можливо без відповідного пакета звичних актів, що закріплюють право приватної власності.

Висновок

Отже, ми як бачимо зараз Україна переживає нелегкі часи. Вона має ряд труднощів, які безпосередньо пов’язані з низьким рівнем життя громадян. Не існує сприятливого середовища для розвитку підприємництва, яке становить основне джерело формування державного бюджету. В цілому це насамперед пов’язано з недосконалою правовою базою. Хоч Україна прагне перейти від командно-адміністративної системи управління економікою, та цей процес триває надто повільно. Необхідне рішуче впровадження таких кроків як:

1. Роздержавлення та приватизація державної власності, перехід до різноманітних форм власності. Саме це створить об'єктивну основу ринкового середовища, адже наявність різних власників, їх рівноправність створює здорову конкуренцію — рушійну основу ринку, виключає безпосереднє державне втручання в господарську діяльність підприємств (фірм).

2. Радикальна земельна реформа на основі приватизації землі.

3. Формування стабільної і ефективної грошової системи, проведення грошової реформи з метою запровадження національної валюти з одночасним забезпеченням її конвертованості (обмінності на інші валюти).

4. Реформування фінансово-кредитної системи, і проведення ефективної антиінфляційної та жорсткої фінансової і бюджетної політики.

5. Структурна перебудова національної економіки у напрямку створення ресурсозберігаючої, наукомісткої, екологічно безпечної, соціальне орієнтованої економічної структури, проведення ефективної інвестиційної та інноваційної політики.

6. Формування системи державного регулювання ринкової економіки на засадах конкуренції і ринкових відносин.

7. Налагодження системи і механізму соціального захисту і населення в умовах ринку.

Необхідно забезпечи­ти збалансований комплекс­ний економічний та соціальний розвиток областей, інтен­сивніше реформувати влас­ність і сприяти господарській самостійності товаровироб­ників, здійснювати продуману інвестиційно-структурну політи­ку, ефективно використовувати фінансові, кредити; валютні ресурси, що утворюються на територіях областей, сприяти соціальному захисту населення, захисту основних прав та свободи людини. Нажаль, у повсякденному житті ці завдання у повному обсязі не виконуються.

Література

1. Суторміна В. М., Федосов В. ЛІ., Андрушенко В. Л. Держава — податки—бізнес. К., 1993

2. Самуельсон П. Економіка. Львів, 1993

3. Андрушків Б.М. Основи менеджменту. Тернопіль., 1997

4. Кондратьев Н. Д. Проблемы экономической динамики. М., 1989

5. Андрушків Б.М. Територіальне і центральне управління. Віче, №2, К.,1993

6. Геблер Й. Макроекономіка: Навч. посібник/За ред. Р. М. Березюка, А. Ф. Мельник. Пер. з нім. К., 1993

7. Долан Дж. Э. Макроэкономика. СПб., 1994

8. Андрушків Б.М., Бойко Б.Ф. Основи організації ринкових відносин. “Збруч”, 1992

9. Мэнкью Г. Макроэкономика. М., 1994

10. В.Д.Базилевич, Л.О.Баластрик. Економіка. Опорний конспект лекцій, К., 1997