Реферат

на тему:

“Право власності в об’єктивному

та суб’єктивному розумінні”

План

1. Основні права власності.

2. Реформування власності в Україні.

3. Власність та економіка.

1. Основні права власності.

У поняття «власність» люди часто вкладають різний зміст. Річ у тім, що це поняття надзвичайно містке. Воно має багато відтінків, або аспектів: юридичний, економічний, історич­ний. Коли цим поняттям оперує правник, його, зрозуміло, цікавить передусім правовий бік власності. Історик розг­лядає особливості інституту власності у різних країнах у різні епохи. Економіст аналізує власність насамперед із позиції того, якою мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів, як впливає на координацію економічної діяльності.

Нерідко замість терміна «власність» вживають інший — «при­власнення». Привласнення благ людьми означає, що окремий індивід,

група людей або ж держава мають право володіти конкретними благами, розпоряджатися ними і використовувати їх. Отже, влас­ність — це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпорядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні відображені лише найголовніші права, що випливають із власності. Власність породжує й інші права, напри­клад право відповідальності.

Основні права власності такі:

1) право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю;

2) право користування — особисте використання речі;

3) право управління (розпоряджен­ня) — прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ;

4) право на доход або від попереднього власного використання речі, або від до­зволу іншим особам користуватися нею;

5) право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення речі;

6) право на захист від експропріації речі;

7) право на передання речі у тимчасове користування або назавжди;

8) право на безстроковість: річ нале­жить власникові доти, доки він існує. Якщо власником є фізична особа (а не фірма, наприклад), то після його смерті річ успадковується;

9) право заборони шкідливого викори­стання речі;

10) право відповідальності: можливість відчуження речі у разі потреби сплати боргів;

11) право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.

Уся ця сукупність прав породжена і розвивалася інститутом приватної власності. У країнах, де цей інститут перестає існувати, як це було у комуністичних країнах, права власності належать не правовій державі. Тому для України нині важливим завданням є побу­това правової держави, відновлення інституту приватної власності, це неможливо зробити без гарантії держави на реалізацію усіх основних прав власності.

2. Реформування права власності.

В Україні відновлення інституту приватної власності започатковано ухваленням Закону «Про власність» у лютому 1991 р. Цей закон офіційно визнав можливість співіснування у вітчизняній економіці поряд із державною влас­ністю на матеріальні ресурси також приватної та колективної власності. Він дозволив використання приватними особами та недержавними фірмами найманої робочої сили з метою отримання прибутку. Згідно з цим законом, у межах державної власності розрізняють загальнодержавну власність та власність адміністративно-територіальних одиниць — комунальну власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Вер­ховної Ради України. До об'єктів загальнодержавної власності нале­жать, зокрема, майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об'єкти, єдина енер­гетична система, системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення, кошти республіканського бюджету, Національний банк України, майно вищих і середніх спеціальних державних навчальних закладів, майно державних підприємств тощо.

Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі Рад народних депутатів різних рівнів. Об'єктами комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад та утворюваних

ними органів, кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунально­го господарства, майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування, місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації тощо.

Закон окремо виділив право інтелектуальної власності, що має важливе значення для стимулювання науково-технічного прогресу в Україні. Адже у більшості країн інтелектуальна власність, основним об'єктом якої є інформація, — це одна з основних форм національ­ного багатства. Суб'єктами права інтелектуальної власності в Україні визнаються громадяни, юридичні особи та держава, а до об'єктів цієї форми власності належать відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт тощо.

Конституція України закріпила державний захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання. Згідно з Конституцією України, всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

3. Власність та економіка.

Законодавчий захист в Україні плюралізму Власність форм власності, зокрема на економічні ресурси, започаткував відновлення інституту приватної власності та побудову правової держави.

Яке значення має власність для економіки? Які аспекти власності насамперед цікавлять економістів? Відповіді на ці запитання мають особливо важливе значення для тих, хто вивчає економіку. Якщо в суспільстві всі економічні ресурси при­власнює держава, то вона усуває домогосподарства та фірми від їх привласнення. Вони не заінтересовані у кращому використанні ви­робничих факторів, тому національна економіка стає неефективною.

Недержавна власність стимулює раціональне використання ви­робничого потенціалу національної економіки. Ринкова економіка надає перевагу недержавним власникам виробничих факторів. Підприємці й домогосподарства, залучаючи свої економічні ресурси у процес виробництва, планують отримати за це прибуток, заробітну платню, ренту й процент. Недержавні власники економічних ресурсів стежать за тим, щоб ці ресурси застосовувалися якнайкраще й забезпечували їм максимальну вигоду. Там, де існує інститут приватної власності, на кожен актив і на кожен клаптик землі виробляють документ, або «титул власності», що належить або без­посередньо комусь, або, якщо йдеться про власність акціонерного товариства, акціонерам. Більше того, усі економічні ресурси мають ринкову ціну. Отже, і кожен титул власності на виробничі фактори також має ринкову ціну.

Однак в умовах існування приватної власності юридичні права індивідів, домогосподарств, фірм на майно певною мірою обмежені. Наприклад, суспільство визначає, яку частину майна людина може заповісти своїм спадкоємцям і яку частину отримає держава у вигля­ді податку на спадщину та нерухомість. Суспільство регулює доходи фірм-монополій тощо.

Права власності економісти розглядають дещо інакше, ніж юристи. Коли економіст говорить про права власності на ресурси, він при цьому має на увазі щось дуже близьке до так званих «правил гри». Будь-який вид діяльності чи процес — бізнес, діяльність уряду, навчання, дорожній рух, гра у футбол або шахи — не можуть відбуватися, якщо учасники не знають правил і не погоджуються в основному їх дотримуватися. Певні правила гри, що відомі її

учасникам, визначають і координують більшість стосунків у суспіль­стві. В таких іграх, як футбол чи шахи, правила передбачають: хто який хід може зробити та які санкції застосовують у разі порушення правил гри. Таку ж роль виконують правила і в економіці.

Значення власності для економіки полягає в тому, що саме вона встановлює значну і найважливішу частину правил поведінки госпо­дарюючих суб'єктів. Так само, як у звичайних іграх правила установ­люють, хто, за яких обставин і який хід може зробити, так і в економіці права власності визначають, що кому належить.

Права власності в економіці — це права на контроль за використанням ресурсів і розподілом витрат та вигод, що супроводжують це використання.

Люди поводять себе в економіці саме так, а не інакше, керуючись сподіваннями, які визначають чинні права власності. Прикладом на підтвердження цього є використання землі як економічного ресурсу. Земля може бути власністю держави, общини або окремої особи. Ефективність її використання при цьому буде різною. За общинної власності плати (ренти) за користування землею не встановлюють. Через це землю використовують надто інтенсивно, що призводить до її виснаження.

Упродовж кількох століть існування общинної власності пасови­ща були відкриті для всіх членів общини. Кожен власник худоби намагався утримувати її якнайбільше. Використання землі як обме­женого економічного ресурсу було ефективним доти, доки через постійні війни, браконьєрство та хвороби тварин їхня чисельність підтримувалася у межах, значно нижчих від кормової продуктивності пасовищ. Проте з плином часу общинна власність на землю почала гальмувати підвищення ефективності тваринництва. Кожен власник худоби намагався максимізувати власну вигоду, збільшуючи чисель­ність стада. Стада безперервно зростали, а площі земель під пасовищами залишалися незмінними. Це призвело до падіння ефективності тваринництва, бо почав діяти уже відомий нам закон спадної віддачі. Общинна власність вичерпала себе і поступилася місцем приватній власності на землю.

Коли за користування обмеженим благом не стягують плату, відбувається помилковий розподіл ресурсів або навіть зловживання ними. У прикладі з общинною власністю ренту не брали з тих, хто

випасав свою худобу на пасовищі, яке було в общинному володінні. Це призвело до надмірного витоптування травостою і навіть до зниження родючості грунту. У XIII ст. розпочалося так зване обго­роджування общинних земель в Англії та зосередження більшості площ у руках приватних осіб. Процес заміни общинної власності на приватну відбувся і в інших країнах. Зміна права власності на землю зумовила зміну правил гри в авангардному секторі цих країн, що виявилося у подальшому зростанні ефективності аграрного вироб­ництва. Україна, перебуваючи у складі СРСР, змушена була піти іншим шляхом — шляхом запровадження повної державної влас­ності на землю, що виявилося хибним.

Отже, чинні права власності визначають правила гри в економіці.

Список використаної літератури

1. Юридичний словник-довідник. – К., 2000.

2. Гаршин С.М. Право власності на Україні. // Галицькі контракти. – 2001. - №3.

3. Березун І.С. та ін. Юридичні проблеми сьогодення. – К., 2000.