Форма державного правління

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини ор­ганів законодавчої і виконавчої влади.

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади ви­значалися як рівнозначущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розгля­дав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними ор­ганами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у ру­ках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї.

Концепція Ш. Монтеск'є справила великий вплив на розвиток кон­ституційної теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в конституційних актах періоду французької революції XVIII ст. Одне з по­ложень Декларації прав людини і громадянина 1789 p. визначало, що «суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не здійсне­ний поділ влад, не має конституції». Характерно, що Декларація у тій чи іншій формі була інкорпорована до змісту багатьох прийнятих за два століття конституцій Франції, включаючи і чинну.

Принцип поділу влад є підґрунтям Конституції США 1787 p., хоча прямо в її тексті він і не згадується. Цей принцип знайшов пряме відобра­ження в структурі американської конституції. Так, перші три з семи статей її головного тексту присвячені організації і повноваженням органів законо­давчої, виконавчої і судової влад. Юридична форма закріплення принципу поділу влад тут має вигляд структурно-функціонального визначення кожно­го з вищих органів держави у нормах основного закону.

Саме така форма закріплення поділу влад довгий час була загаль­ноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально або номінальне сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними засоба­ми створити умови для переходу до нових форм державно-політичного життя. З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше прий­нятих принципів організації влади і побудови державного механізму.

Що ж до сучасного розуміння принципу поділу влад, то його зміст, по суті, має два тлумачення, які знаходять втілення в різних формах правління і водночас відбивають власне факт їхнього існування.

Перше тлумачення поділу влад передбачає формальну ізольованість кожної з них, відсутність між ними тісних функціональних відносин. Таке тлумачення поділу влад асоціюється з президентською республікою. Кла­сичним є варіант поділу влад за Конституцією США. Президентсько-рес­публіканська форма правління тут грунтується на жорсткому поділі влад, який, проте, реально означає лише загальне розмежування функціональної компетенції між сферами влади, а точніше — між трьома вищими органа­ми держави,

Особливістю практичної реалізації принципу поділу влад є її зви­чайне доповнення у вигляді так званої системи стримувань і противаг. Ще Ш. Монтеск'є писав, що розподілені влади повинні взаємно врівнова­жуватись. Пізніше ідея стримувань і противаг набула широкого визнан­ня в конституційній теорії багатьох країн. Ця ідея пов'язувалася з не­обхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забез­печити стабільність і сталість у діяльності державних інститутів.

Сама ж система стримувань і противаг, покладена в основу ор­ганізації і функціонування вищих органів держави, втілена в багатьох по­ложеннях Конституції США. Зокрема, остання визначає різні способи формування органів усіх трьох влад: конгрес обирається виборчим корпу­сом, президент — непрямими виборами, колегією вибірників, які, в свою чергу, обираються народом, верховний суд формується спільно президен­том і верхньою палатою конгресу — сенатом. Ідея стримувань і противаг у її конституційному оформленні пов'язується також з різними строками повноважень вищих органів. Усе це покликане забезпечити самостійність відповідних сфер влади.

Найголовнішим є те, що в межах системи стримувань і противаг, відповідно до конституційних норм, створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох поділених влад. Так, у США конгрес може притягати президента до відповідаль­ності, використовуючи процедуру імпічменту, а сенат — відхиляти кан­дидатури на зайняття урядових або ряду інших федеральних посад, запропоновані президентом. У свою чергу, президент може перешкодити введенню в дію прийнятого конгресом закону, застосувавши вето. Члени верховного суду призначаються президентом з «поради і згоди» сенату, тобто спільно законодавчою і виконавчою владою. З іншого боку, верхов­ний суд здійснює функцію конституційного контролю законодавчої діяль­ності конгресу і правотворчості президента.

Принцип поділу влад є своєрідним постулатом. У зарубіжній кон­ституційній теорії і практиці до нього звертаються майже кожного разу, коли виникають різні кризові ситуації у сфері державно-політичних відносин владарювання. Все це свідчить про значущість і життєвість цьо­го принципу. Нерідко принципу поділу влад надають суто політичного значення і не фокусують увагу на його юридичному змісті. Такий підхід грунтується на визнанні того, що навіть за умови наявності у державних інститутів різних повноважень і функцій їхні дії спрямовані на досягнен­ня спільної мети. Тим самим принцип поділу влад, по суті, замінюється принципом розподілу державних функцій.

Еволюція ідеї поділу влад супроводжується зміною відповідної прак­тики. Однією з таких змін є тяжіння до розширення функцій виконавчої влади. Таке явище має місце за будь-якої форми правління. Воно є об'єктивним за своїм характером, хоча його і не слід абсолютизувати.

Ніде практична реалізація відповідних теоретичних концепцій не призвела до абсолютного поділу влад. Навіть у президентських рес­публіках окремі законодавчі та виконавчі функції розподіляються між різними за формальним призначенням державними органами. До деякої міри це стосується і судових функцій (окремі судові повноваження парла­ментів, адміністративна юстиція тощо).

Згідно з іншим тлумаченням відповідного принципу, незважаючи на їх формальний поділ, влади повинні тісно співпрацювати і взаємодіяти. Подібне тлумачення поділу влад найбільшою мірою відповідає природі пар­ламентарних форм правління. У країнах з такими формами правління принцип поділу влад нерідко зазнає суттєвих коректив або навіть взагалі заперечується. Багато теоретиків, виходячи з особливостей організації та діяльності державного механізму, не бачить тут необхідності в чіткому поділі влад. Вони посилаються при цьому на нібито властиве парламентар­ним за формою правління країнам явище — часткову збіжність, або част­ковий розподіл функцій органів законодавчої і виконавчої влади, що інко­ли призводить до «змішування влад». Подекуди в межах цих і подібних концепцій поділ влад визначається тільки як незалежність суду.

Широкого визнання в країнах з парламентарними формами правління набули концепції дифузії, дисперсії влади. Їхні автори фактично заперечують жорсткий поділ влад. На їхню думку, владні повноваження здійснюють­ся різними державними органами та посадовими особами. Між цими органа­ми далеко не завжди можна провести чітку грань за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними. Як вважа­ють ці автори, чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим меншою є ймовірність монополізації влади, тим менше можливостей для свавільного і деспотичного правління, яке обмежує свободу особи.

Поняття поділу влад відоме і конституційній теорії країн з так зва­ною змішаною республіканською формою правління, зокрема Франції. Французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жор­сткого поділу влад. Проте, намагаючись пристосувати цей принцип до існуючих державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Вони вважають, що термін «ви­конавча влада» є вузьким і в цілому невдалим. Функції уряду не зводять­ся тільки до виконання законів. Урядова, або управлінська, функція, на їхню думку, вбирає в себе законодавчу функцію, а це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Дещо інший підхід запропонував відомий французький учений Моріс Дюверже. Він вважав, що різниця між законодавчою і виконавчою владою не має значення, адже лідер партії парламентської більшості во­лодіє тією й іншою, оскільки керує урядом і контролює цю більшість. То­му, писав М. Дюверже, говорити, що обидві ці влади розмежовані — фікція, а справжній поділ влади має місце між урядом і опозицією.

Подібні теоретичні концепції певною мірою пов'язані із змістом Кон­ституції Франції 1958 p., яка грунтується на одному з варіантів поділу влад. Цей варіант сполучає елементи жорсткого поділу з класичними інститутами парламентаризму. Так, ст. 23 закріпила принцип несумісності функцій чле­на уряду з депутатським мандатом, що властиве президентським рес­публікам. Водночас у ст. ст. 20, 49 і 50 зафіксований принцип політичної відповідальності уряду, який характеризує парламентарні форми правління.

Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різно­видів. Кожен з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає визначенню загальних характеристик.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка. Класичною президентською республікою вва­жаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших за­рубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних вибо­рах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі прези­дента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парла­менту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її кла­сичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість репрезен­тують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків практичної ре­алізації принципу поділу влад у класичній президентській республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби конт­ролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалеж­ними одна від одної, що, будучи поєднаним із взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне управління державними справами.

Певні відмінності характеризують президентсько-республіканську форму державного правління, що існує в країнах Латинської Америки. Тут, за умови формального проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у державному механізмі відіграють органи виконавчої влади, а саме президент. Останній наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому активно втручатись у сферу законодавчої і впливати на функціонуван­ня судової влади. До того ж свої повноваження президент здійснює нерідко в умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні політичні засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді визначається як «суперпрезидентська» республіка.

Запроваджений у названих країнах варіант президентської рес­публіки за деякими ознаками навіть формально відрізняється від свого класичного прототипу, яким є президентська республіка в США. На відміну від США, де президент обирається непрямими виборами, тут відповідні вибори мають, як правило, прямий характер. Конституції ба­гатьох держав Латинської Америки не припускають переобрання прези­дента на наступний строк, хоч у практиці відповідних країн таке обме­ження далеко не завжди має реальне значення. Нарешті, у деяких з них відсутня посада віце-президента, що, без сумніву, сприяє посиленню осо­бистої влади самого фактичного глави виконавчої влади.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках — шляхом виборів.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. Їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (пре­зидента, монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парла­ментом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номіналь­ною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивіду­альна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів гла­ви держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламен­тарно-республіканської форми є також те, що глава держави — президент — обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною ко­легією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент ви­ступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правля­чої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або, у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу керівництва однієї з партій правлячої коаліції.

Тому не дивно, що в зарубіжній політологічній літературі парламен­тарні форми правління нерідко визначаються як «правління партій». У будь-якому випадку ефективне функціонування державного механізму за умови сприйняття парламентарних форм правління здійснюється лише тоді, коли суспільство має досить високий рівень політичної організації і, зокрема, ха­рактеризується наявністю розвинутої партійно-політичної структури.

Історично першою парламентарною формою правління була парламен­тарна монархія. Парламентарна республіка є, по суті, її пізнішим варіантом. Сама ж парламентарно-монархічна форма сформувалася шляхом еволюції феодальної монархії, яка відбувалася протягом кількох століть під впливом загальних соціально-економічних і політичних факторів. У процесі цієї еволюції абсолютна монархія поступилася місцем конституційній монархії та її різновидам — послідовно дуалістичній і парламентарній.

Парламентарно-монархічна форма правління зафіксована в консти­туціях, прийнятих у багатьох розвинутих країнах, серед яких насамперед слід назвати Бельгію, Великобританію, Данію, Іспанію, Люксембург, Нідерланди, Норвегію, Швецію та Японію. Наявність у більшості з цих країн такої форми державного правління пояснюється еволюційним харак­тером суспільно-політичного розвитку, гнучкістю відповідних державних інститутів. Не останню роль у збереженні тут монархічної форми відіграє й те, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління, прийнята в ряді країн — колишніх колоніальних володіннях Великобританії. Ці країни за традицією іноді називають домініонами. Се­ред них насамперед слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію. В останні десятиліття внаслідок проведених конституційних реформ кількість домініонів серед країн, що розвиваються, помітно зменшилася.

Домініони не тільки сприйняли головні засади британської консти­туційної моделі, а й зберегли певні, що існували ще за колоніальних часів, державно-правові зв'язки з колишньою метрополією. Зокрема, всі вони вважаються парламентарними монархіями, але власних монархів не мають. Британський монарх є номінальним главою держави, а його функції в кожному з домініонів здійснює генерал-губернатор. Генерал-гу­бернатор формально призначається британським монархом за поданням уряду домініону, хоча такий порядок узвичаївся не відразу. Наприклад, у Канаді лише в другій половині 20-х років XX ст. відповідні призначен­ня стали робити за попередньою згодою місцевого уряду, а з 50-х років — тільки за поданням останнього. Вирішальну роль у процедурі призначен­ня генерал-губернатора відіграє прем'єр-міністр, який фактично і визна­чає її результати. Строк повноважень генерал-губернаторів — 5—6 років.

Порівняно менш поширеною є парламентарно-республіканська форма державного правління. На європейському континенті до неї без будь-яких за­стережень можна віднести Албанію, Грецію, Естонію, Італію, Латвію, Словач­чину, Угорщину, Чехію, ФРН та Югославію, хоч і названі країни мають помітні відмінності. Майже винятком є форма парламентарної республіки для конституційної практики країн, що розвиваються (наприклад Індія).

Що ж до порядку заміщення посади президента в парламентарних республіках, то він також має відмінності. У Греції, Ізраїлі, Латвії, Мальті, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії та Югославії президентів обирають самі парламенти. В Естонії президента обирає парламент, а в разі його не­вдачі — колегія вибірників. До складу цієї колегії входять депутати парла­менту і представники рад місцевого самоврядування. Кожна рада місцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегії вибірників не менше одного представника. Для виборів президентів у парламентарних республіках звичайно потрібна кваліфікована більшість у першому турі й абсо­лютна або навіть проста більшість в усіх наступних турах голосування.

У ФРН президента обирає спеціальна колегія (федеральні збори), до складу якої входять у рівній кількості члени нижньої палати парла­менту і делегати, обрані законодавчими органами суб'єктів федерації — земель. В Індії до складу колегії, що обирає президента, входять виборні члени обох палат парламенту і виборні члени законодавчих органів штатів. В Італії президент обирається на спільному засіданні членів пар­ламенту. У виборах також беруть участь по три делегати від кожної з об­ластей, які, в свою чергу, обираються обласними радами. Від однієї з об­ластей обирається один делегат. Існують і інші варіанти заміщення політичної посади президента в парламентарних республіках, але у будь-якому випадку відповідні вибори проводяться за участю парламенту.

Значними особливостями характеризується республіканська форма правління, прийнята в Швейцарії. Нерідко цю країну ідентифікують як парламентарну республіку. Але це не точно. Відповідну форму можна ви­значити як директоріальну республіку.

На рівні федерації органом виконавчої влади в Швейцарії є союзна рада (уряд), яка обирається строком на чотири роки на об'єднаному засіданні палат парламенту. Кожний з членів союзної ради очолює окремий департамент (міністерство). Зі складу союзної ради парламент щорічно оби­рає президента союзу і віце-президента. Останні на цих посадах здійснюють окремі представницькі й почесні функції, зокрема, президент веде засідан­ня союзної ради. Водночас президент і віце-президент виконують функції керівників окремих департаментів, включених до структури уряду.

За Конституцією Швейцарії встановлена несумісність депутатського мандата і членства у складі союзної ради, хоч усі без винятку члени ради мо­жуть брати участь у парламентських дебатах без права вирішального голосу.

Члени союзної ради (міністри) не йдуть у відставку у випадках, ко­ли їхні пропозиції не знаходять підтримки в депутатів представницького органу. Більше того, швейцарська конституція не знає інституту політич­ної відповідальності уряду перед парламентом, хоча союзна рада повинна звітувати на кожній сесії представницького органу. Уряд функціонує про­тягом усього періоду парламентських повноважень. Такий консенсус між законодавчою і виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союз­ної ради звичайно обираються представники всіх основних політичних партій. Характерно, що ні союзна рада, ні президент не мають права ве­то на рішення парламенту. Не наділені вони і правом його розпуску.

У цілому прийнята в Швейцарії форма державного правління є унікальною. Її особливості пов'язані з відмінним від інших розвинутих країн балансом між законодавчою і виконавчою владою. Юридичні перед­умови існування цієї форми правління доповнюються широким спектром політичних передумов. До останніх у першу чергу належать глибокі демо­кратичні традиції у сфері державно-політичного життя країни, зумовлені загальними економічними і соціальними факторами її розвитку. За слова­ми відомого державознавця XIX ст. А. Есмена, незважаючи на захоплен­ня, яке швейцарська система державного управління викликає у багатьох, вона не придатна для пересадження на інший грунт. На сьогодні форма директоріальної республіки залишається однією з головних індивідуаль­них ознак державного ладу саме Швейцарії.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко на­зивають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис пре­зидентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність пе­ред представницьким органом. У наші дні змішані республіканські фор­ми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших су­часних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реаль­них повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною рес­публіканською формою правління мало чим відрізняються від парламен­тарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща, Ру­мунія, Франція) республік.

Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повно­важень між президентом і прем'єр-міністром. Це пов'язано з невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо вико­навчої влади. Подібна якість основних законів не може сприйматися одно­значно. Як результат, статус президента і прем'єр-міністра може змінювати­ся залежно від суспільно-політичних обставин, що склалися на даний мо­мент, і навіть від авторитету політиків, які займають відповідні посади.

Розглянуті форми державного правління не є характерними для пе­реважної більшості країн, що розвиваються. Пояснення полягає в тому, що форма правління, як і будь-яка інша загальна ознака державного ла­ду, має відповідати реаліям суспільно-політичного життя кожної кон­кретної країни, потребам її розвитку, традиціям тощо.

На сьогодні в країнах, що розвиваються, існують як монархічні, так і республіканські форми правління, хоча домінують останні. Найбільш поширеною в молодих незалежних країнах є форма так званої монократичної республіки. Президентська посада тут заміщується (за не­численними винятками) шляхом загальних виборів. При цьому президент звичайно сам призначає віце-президента. Як правило, президент концен­трує в своїх руках усю виконавчу владу, а уряд вважається допоміжним органом. У ряді країн запроваджено посаду адміністративного прем'єр-міністра, який виступає в ролі не глави уряду, а помічника президента. Адміністративний прем'єр-міністр здійснює функції з координації діяль­ності міністерств і діє лише в межах повноважень, делегованих йому пре­зидентом. У більшості країн, що розвиваються, уряд формується прези­дентом і несе перед ним відповідальність. У переважній більшості країн президент має право розпуску представницького органу.

Монократична республіка практично повністю відкидає принцип поділу влад. Тут відсутні функціональний розподіл між вищими органами держави та більш-менш збалансована система стримувань і противаг. Вод­ночас для монократичної республіки характерною є також відмова від ба­гатьох засад парламентаризму, зокрема від участі парламенту у формуванні уряду та від інституту відповідальності уряду перед представницьким орга­ном. Президент концентрує в своїх руках усі основні владні повноваження. Його конституційний статус посилюється тим, що він, як правило, очолює правлячу партію, яка е єдиною в країні. В умовах юридичне або фактично встановленого однопартійного режиму відбувається зрощення партійного апарату з державним механізмом. Це також відбивається на позиціях пре­зидента і може сприйматись як характерна ознака значної частини моно-кратичних республік.

У так званих мусульманських країнах збереглась і така реліктова фор­ма правління, як абсолютна монархія (Оман, Саудівська Аравія). Для дея­ких з цих країн характерна історично перехідна форма — дуалістична мо­нархія (Йорданія, Кувейт, Марокко тощо). Загальною ознакою дуалістичних монархій є те, що тут реальні владні повноваження розподілені між монар­хом і парламентом, хоча монарх звичайно зберігає домінуючі позиції.

Крім монархій, у мусульманських країнах прийняті і республіканські форми правління. Найбільш цікавою серед них є теократична (ісламська) республіка, прикладом якої може бути Іран. Конституція цієї країни встано­вила засади побудови державного механізму, які за багатьма ознаками мож­на порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними республіканськими формами. Однак поряд з такими інститутами, як президент і парламент, во­на фіксує наявність так званого керівника. Останній наділений верховною духовною і політичною владою і здійснює функції вождя нації, яка сприй­мається як громада мусульман. Неординарними слід визнати і деякі інші конкретні форми державного правління, прийняті у зарубіжних країнах.

Отже, характер форми правління в тій чи іншій країні відображає особливості державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про конституційне визначені взаємовідносини вищих органів держави, насампе­ред органів законодавчої і виконавчої влади. Іноді в конституціях прямо ви­значається форма правління. «Політичною формою Іспанської держави є парламентарна монархія», — записано в ст. 1 Конституції Іспанії. «Формою державного ладу Ірану є ісламська республіка»,— свідчить ст. 1 Конституції Ірану. У Конституції Греції зазначено, що тут прийнята форма парламентар­ної республіки (ст. 1). У такому або у більш загальному вигляді форма дер­жавного правління визначена в основних законах Болгарії, Данії, Ісландії, Латвії, Литви, Молдови, Норвегії, Румунії та інших. Однак у переважній більшості випадків про характер і особливості форми правління можна го­ворити, лише проаналізувавши ті розділи конституцій, в яких ідеться про повноваження вищих органів держави. Багато дає і вивчення відповідної державно-політичної практики.