Поняття і предмет галузі конституційного права

Про конституційне право як галузь можна говорити тільки стосов­но кожної окремої країни. Конституційне (державне) право конкретної країни — це сукупність юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організацію і компетенцію найголовніших ланок державного механізму, територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємовідносин держави та особи.

У різних країнах обсяг конституційно-правового регулювання може помітно різнитися. Відмінним є і конкретний зміст його, що зумовлено на­явністю або відсутністю тих чи інших інститутів та їхніми особливостями. Проте все це не суперечить наведеному вище узагальненому визначенню га­лузі конституційного права, яке дає уявлення про структуру цієї галузі і пев­ною мірою позначає її інститути. Наведене визначення конституційного пра­ва має і свої вади: воно не розкриває особливості права як регулятора суспільних відносин, не вказує на предмет галузевого регулювання.

В юридичній науці визнане розмежування галузей за колом суспільних відносин, що ними врегульовані. У навчальній літературі прий­нятим є загальне визначення предмета галузі конституційного права як суспільних відносин, що виникають на основі здійснення державної влади, а найчастіше — у процесі її здійснення. Проте таке визначення не дає чітко­го уявлення про обсяг конституційно-правового регулювання і не відмежо­вує конституційно-правові відносини від інших правовідносин публічного характеру: адміністративних, фінансових, кримінальних, процесуальних.

Конституційне право регулює політичні відносини і політичну діяльність у суспільстві. Але будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Тому кон­ституційне право об'єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу відно­син безпосередньо політичного характеру. Для з'ясування суті консти­туційно-правового регулювання велике значення має категорія політики як специфічної сфери функціонування і самого існування публічної, дер­жавної влади у суспільстві. Політика як головний зміст діяльності державного механізму насамперед має бути віднесена до вищих органів держави. Саме вони здійснюють владні функції політичного характеру.

Однак не всі відносини безпосередньо політичного характеру є предметом конституційного права. Суб'єктами частини з них є політичні партії та інші елементи політичної системи. Зокрема, внутрішньопартійні відносини та ті, що виникають між партіями у зв'язку або у процесі ор­ганізації та діяльності органів державної влади, далеко не завжди підля­гають конституційно-правовому регулюванню.

До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв'язків «держава — особа» і «особа — держава», тобто в самій сфері державного владарювання. Безпо­середньо політичний характер названих суспільних відносин, своєрідне ко­ло учасників та специфіка об'єктів дають підстави говорити про їхні особ­ливості. Однією з найважливіших особливостей цих відносин є те, що суб'єктом переважної більшості з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами вла­дарювання. Таке визначення предмета конституційного права відмежовує цю галузь від решти публічно-правових галузей. Так, предмет адміністра­тивного права також становлять відносини державного владарювання. Але ці відносини не мають безпосередньо політичного характеру.

До предмета конституційного права належить і частина суспільних відносин, які слід визначити як соціально-політичні відносини владарю­вання. Вони виникають у структурі зв'язків «суспільство — держава — особа» і відображають загальну природу політики, лінії її взаємозв'язків з економічною організацією суспільства і звичайно не регулюються консти­туційним правом. Сказане передусім характерне для країн з так званими старими конституціями, тобто прийнятими у XVIII—XIX ст.ст. Проте і в країнах, де конституції були прийняті після другої світової війни, також здебільшого не пішли далі встановлення загальних положень соціально-політичного характеру і широко не регулюють відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства.

Усе ж певна частина соціально-політичних відносин владарювання включена до предмета конституційного права. Їх можна водночас визначити і як державно-політичні відносини владарювання, оскільки вони є передумо­вою державного владарювання. Вказані відносини забезпечують внутрішню єдність усіх відносин, що регулюються конституційним правом.

Таким чином, конституційне право можна визначити як су­купність юридичних норм, що регулюють державно-політичні відносини владарювання. Самі ж ці відносини слід поділити на три групи:

1. Відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства.

2. Відносини, що виникають у процесі встановлення і функціону­вання публічних, державних інститутів і відображають територіальну ор­ганізацію держави. Це відносини з приводу організації та діяльності дер­жавного механізму, насамперед його найважливіших ланок, а також відносини, пов'язані з політико-територіальним й адміністративно-тери­торіальним устроєм держави. Вони відіграють суттєву роль у загальному обсязі конституційно-правового регулювання, а їх регламентація створює передумови для процесу державного владарювання.

3. Відносини, що характеризують основи взаємозв'язків держави та особи. Особі належить винятково важливе місце серед суб'єктів політич­них відносин і, зокрема, державно-політичних відносин владарювання. Саме до особи звернено зрештою всю політичну і державну діяльність у суспільстві. Передусім це виявляється в юридичних конструкціях грома­дянства і основних прав та свобод особи. Зазначені права і свободи нерідко мають самостійне значення, і їх не можна зводити до наслідків діяльності державної влади. Проте вони нормативно закріплюються в процесі її здійснення. Слід також підкреслити, що зовні відповідні кон­ституційно-правові норми відносин державного владарювання не регулю­ють. Однак регламентуючи права і свободи, ці норми тим самим встанов­люють межі державно-владної діяльності.

Хоча державно-політичні відносини владарювання і становлять предмет конституційного права, проте у своїй сукупності вони не є вихідними для всіх інших суспільних відносин. Це не заперечує цент­ральне місце конституційного права у правових системах зарубіжних країн. Підтвердженням цьому є особливий юридичний характер консти­туції як основного закону. Конституційне право в цілому не є системо-утворювальним фактором у правовій системі, але його норми визначають процедуру законотворчості, субординацію нормативних актів незалежно від галузевої їх належності. До того ж окремі норми конституційного пра­ва мають програмний характер щодо інших галузей права. Наприклад, конституційні норми про недоторканність особи та деякі інші програму­ють основний зміст кримінально-процесуального права.

На основі норм конституційного права легітимується державний механізм та його головні ланки, створюються юридичні підстави для їх функціонування. Тим самим конституційне право набуває своєрідного ус­тановчого значення. В теорії і практиці конституціоналізму визначається ряд загальних принципів (наприклад, правової держави) і декларується універсальний характер їх для всієї правової системи.

Центральне місце конституційного права у правових системах зу­мовлене і його особливо тісними зв'язками з системою міжнародного публічного права. У різних країнах зв'язок між конституційним і міжна­родним правом має різний зміст і характер. Звичайно в нормах консти­туційного права в тій чи іншій формі знаходять своє відображення прин­ципи суверенітету, положення про державну територію, громадянство, права і свободи тощо. Усі ці принципи і положення мають не тільки кон­ституційно-правове, а й міжнародно-правове значення. Конституційне право кожної країни закріплює основи організації і функціонування ме­ханізму здійснення зовнішньої політики, визначає форми реалізації відповідної державної функції. Іноді в його нормах декларуються прин­ципи зовнішньої політики.

У конституційному праві визначається взаємодія систем національно­го і міжнародного права. Його положення розкривають порядок ратифікації і денонсації міжнародних договорів, механізми імплементації норм міжна­родного права тощо. Основні закони цілого ряду держав містять статті про примат міжнародного права і про вирішення колізій, що виникають між ним і національним правом. Усе це також дає змогу говорити про особливу роль конституційного права в національних правових системах.

Характеристика конституційного права набуває завершеності при розгляді питань історії розвитку відповідних засобів регулювання. Ці засо­би виникають практично з утворенням самої держави, хоч у різні історичні часи суттєво різняться за формою і змістом. Початковий розвиток правово­го регулювання владарювання в різних країнах був неоднаковим і зумовлю­вався не тільки соціальне визначеним характером самої влади, а й конкрет­но-історичними політичними режимами, за яких ця влада здійснювалась.

Засоби первісного регулювання владної діяльності не могли стано­вити і не становили окремої галузі. Однак у цілому вони збігалися у Ста­родавньому Римі із значною частиною публічного права. У період рим­ської республіки вперше з'явився і сам термін «конституція», яким пізніше, за часів імперії, позначалися різного роду акти правителя.

За феодалізму правове регулювання владарювання протягом певно­го періоду майже повністю здійснювалося на основі звичаїв. У поодино­ких писаних актах, що тоді приймалися, найчастіше від імені монархів проголошувалися права і привілеї «народу». Іноді укладались угоди між феодальними володарями з приводу об'єднання в єдину державу. З часом писані акти почали відігравати все помітнішу роль у правовому регулю­ванні організації і діяльності державної влади.

Специфічний характер правового регулювання владарювання за феодальних часів виявлявся і в тому, що писані засоби такого регулювання зовні мали характер своєрідних договорів між різними верствами і групами феодалів. Подібні договірні стосунки в дещо зміненій формі за­лишалися і в наступний період розвитку феодального суспільства — період станово-представницької монархії. Боротьба станів з королівською владою призвела до формування більш загальних і сталих правових за­собів організації державної влади — так званих хартій. Це були догово­ри, які визначали не тільки організацію влади, а й її статус. Найбільш відомими з таких хартій були англійська Велика хартія вільностей 1215 p. і угорська Золота булла 1222 р. За своїм характером вони не були закона­ми, що як форма права склалися пізніше.

З часом в Англії договірна форма регламентування організації й діяльності державної влади трансформувалась у своєрідні компроміси між королем і парламентом, відмінні від актів, прийнятих на основі зви­чайної законодавчої процедури. Прикладами подібних компромісів є Пе­тиція про права 1628 p., Білль про права 1689 р. та Акт про престоло-наслідування 1701 р., формально чинні й сьогодні. Разом з Великою хартією вільностей та деякими іншими так званими історичними доку­ментами вони складають своєрідну «біблію британської конституції».

Ідеї конституціоналізму, тобто обмеженого основним законом дер­жавного правління, поступово набували все більшої ваги і остаточно сформувались у XVIII ст. Саме відтоді знову став використовуватись і на­був свого сучасного значення термін «конституція». З прийняттям пер­ших конституцій — юридичних актів вищої сили — власне і починається формування відповідних галузей права як цілісних і достатньо широких за обсягом регулювання систем юридичних норм.

Існує дві назви галузі — конституційне право і державне право. Істо­рично відмінність між цими термінами зумовлена різними підходами у політико-правовій теорії XVII—XIX ст.ст. У першому випадку вихідними визначались ідеї демократії, законності й конституціоналізму (Великобри­танія, Франція, США), у другому — абсолютизувалася роль держави (Німеччина). Сьогодні такі відмінності мають відносне значення. Проте термін «конституційне право» більш поширений. До того ж він є точ­нішим, адже саме конституція є головним джерелом, ядром галузі. Власне з конституції починалася сучасна історія правового регулювання державно-політичних відносин владарювання. І саме термін «конституційне право» відмежовує у масовій правосвідомості відповідну галузь від інших.