Реферат

з дисципліни “правознавство” на тему:

Правові системи сучасності.

ЗМІСТ

Вступ

1. Романо-германська правова родина

2. Родина загального права

2.1. Англійське право

2.2. Право США

3. Інші правові системи

3.1. Родина скандинавського права

3.2. Родина мусульманського права

3.3. Родина африканського права

Висновок

Список використаної літератури і джерел

ВСТУП

Кожне політичне суспільство, кожна держава виробляє своє власне право в залежності від властивих йому характеристик, стану його розвитку, його філософії, ідеології, вірувань і устремлінь. У певному змісті, право того чи іншого конкретного суспільства носить унікальний характер, будучи вираженням освоєної цим суспільством особливої концепції соціального порядку, а також підтвердженням того завдання, що суспільство покладає на право. Різним політичним суспільствам, різним країнам і навіть різним історичним епохам властиві різні державні правові системи зі своїми особливими базовими принципами, юридичними концепціями і категоріями, із своїми особливими побудовами, виконанням і призначенням правових норм.

У той же час, незважаючи на подібне різноманіття права різних країн, у ньому простежуються деякі подібні риси і певний технічний, політичний і культурний взаємозв'язок. Ретельне порівняльне дослідження дозволяє розподілити право різних країн по декількох великих групах права, іменованими системами права.

Розходження між правом різних країн значно зменшуються, якщо виходити не зі змісту їхніх конкретних норм, а з більш постійних елементів, використовуваних для створення, тлумачення, оцінки норм. Самі норми можуть бути нескінченно різноманітними, але способи їхнього вироблення, систематизації, тлумачення показують наявність деяких типів, яких не так уже і багато. Тому можливе групування правових систем у родини, подібно тому, як це роблять і інші науки, залишаючи осторонь другорядні розходження і, виділяючи родини. Правова родина – категорія, що служить для позначення відносної єдності правових систем, що мають подібні юридичні ознаки, і відображає ті особливості названих систем, що обумовлені подібністю їхнього конкретно-історичного розвитку. У даній роботі будуть розглянуті наступні основні правові системи - романо-германська, загальна, скандинавська, мусульманська й африканська.

У сучасному світі посилюються інтеграційні процеси в багатьох сферах державного й громадського життя. Це відноситься і до правової сфери. Світове співтовариство й держави визнають важливе значення загально правових систем. Зростає інтерес до вивчення і взаємного використання досвіду розвитку національних законодавств, обміну правовою інформацією і науковими ідеями.

1. Романо-германська ПРАВОВА СИСТЕМА

Романо-германська правова система є, мабуть, найбільш древньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не лише її історичними коренями. Система відрізняється нормативною упорядкованістю й структурованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням строгої юридичної техніки. Носіями і рушійною силою даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоріччя тому Римська імперія, а потім зароджуються й розвиваються держави Європи – Франція, Німеччина й інші. Їхній вплив на життя Європи й країн інших континентів, як у культурологічному змісті, так і у військово-політичному й економічному, був беззаперечним. Романо-германская система права набула характеру універсальної, зрозуміло, з тими особливостями й модифікаціями, яким вона піддавалася в різних регіонах світу.

Романо-германська правова система охоплює країни, у яких юридична наука склалася на основі римського права. Тут на перший план висунуті норми права, котрі розглядаються як норми поведінки, що відповідають вимогам справедливості й моралі.

У романо-германській родині, починаючи з XIX століття пануюча роль відведена закону, і в країнах, що належать до цієї родини, діють кодекси. У силу історичних причин право виступає тут насамперед як засіб регулювання відносин між громадянами. Інші галузі права були розроблені набагато пізніше і менш досконалі в порівнянні з цивільним правом, що і залишається основою юридичної науки.

Родина романо-германських правових систем виникла в Європі. Вона склалася в результаті зусиль європейських університетів, що виробили і розвинули, починаючи з XII століття на базі кодификації імператора Юстиніана загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного світу. В даний час романо-германська правова родина розсіяна по всьому світі. Вона вийшла далеко за межі колишньої Римської імперії і поширилася на всю Латинську Америку, значну частину Африки, країни Близького Сходу, Японію, Індонезію.

Правові системи романо-германської родини по змісту істотно відрізняються одна від одної, і особливо їхнє публічне право, що пов'язано з розходженнями в політичній орієнтації й ступені централізації. Деякі галузі приватного права також відбивають різні підходи чи рівні розвитку. При всіх цих розбіжностях матеріально-правових норм розлядаючих правових систем завдяки їхній структурі можуть бути зближені й об'єднані в одну родину.

В усіх країнах романо-германської правової родини юридична наука поєднує правові норми в одні й ті ж великі групи. Скрізь ми зустрічаємося з тим самим фундаментальним розподілом права на публічне і приватне, що засноване на ідеї, очевидній для всіх юристів цієї родини, а саме: відносини між правлячими й керованими висувають свої, властиві їм проблеми і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Загальний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на одних і тих же терезах.

Ще одна відмінна риса романо-германської правової системи – сувора галузева класифікація. Система права підрозділяється на галузі, серед яких базовими є конституційне, адміністративне, цивільне, карне право, а також цивільно-процесуальне й карно-процесуальне право. У рамках галузей права розвиваються підгалузі й інститути. Так, конституційне право містить у собі підгалузі прав і свобод громадян, виборчого права, федерального права, влади і державних органів, інститути прямої демократії.

Для системи романо-германського права характерна в основному стійка ієрархія його джерел. Верховенство займає конституція, що закріплює основи статусу особистості, політичного, правового і соціального устрою, атрибути держави. Конституція визначає мету право утворення й напрямку розвитку законодавства, як його галузей, так і стосовно до сфер громадського життя. У системі джерел права, врегульованої у конституційно-нормативному порядку, виділяються насамперед закони. Верховенство закону – стабільний принцип романо-германської правової системи. До інших джерел права відносять правові акти.

Романо-германській правовій системі притаманні наступні теоретичні концепції державної влади і демографічних інститутів, що одержали поширення в сучасному світі:

1. визнання доктрини й принципів правової держави;

2. закріплення принципу поділу влади;

3. забезпечення систематичного конституційного контролю (конституційне правосуддя);

4. регулювання адміністративної юстиції;

5. гарантії розвитку багатопартійної системи;

6. забезпечення місцевого самоврядування.

Зобов'язальне право – один з основних розділів будь-якої правової системи, що входить у романо-германську родину. Юристи цієї родини тяжко можуть уявити собі, що поняття зобов'язального права невідоме іншим системам, зокрема, із родини загального права. Їхнє здивування ще більш зростає, коли вони дізнаються, що навіть саме поняття й термін «зобов'язання», настільки елементарні для них, не відомі цій родині і не мають аналога в англійській юридичній мові.

Спираючи на римське право, доктрина в країнах романо-германської родини створила зобов'язальне право, що вважається розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки. Як фактор, що визначає єдність правових систем романо-германської родини, зобов'язальне право відіграє роль, подібну до трасту в країнах загального права й права власності в соціалістичних країнах.

В усіх країнах романо-германської правової родини правову норму розуміють, оцінюють і аналізують однаково. У цій родині, де наука традиційно займається упорядкуванням і систематизацією рішень, що виносяться по конкретних справах, правова норма перестала виступати лише як засіб рішення конкретного випадку. Завдяки зусиллям науки норма права піднята на вищий рівень: її розуміють як правило поведінки, що володіє загальністю і має більш серйозне значення, не тільки лише її застосування суддями в конкретній справі.

Поняття правової норми, прийняте в романо-германській правовій родині, є основою кодификації у тому вигляді, як її розуміють у континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норми права в кожнім рішенні, винесеному суддею по конкретній справі. Кодекс у романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, що постають на практиці. Його задача – дати досить загальні, зв'язані в систему, легкодоступні для огляду й розуміння правила, на основі яких судді і громадяни, затративши мінімальні зусилля, можуть визначити, яким чином повинні бути вирішені ті чи інші проблеми.

Правова норма романо-германської правової родини є чимось середнім між вирішенням суперечки – конкретним застосуванням норми – і загальними принципами права. Мистецтво юриста в країнах романо-германської правової системи складається в умінні знайти норми і сформулювати їх з урахуванням необхідності зазначеної рівноваги. Норми права не повинні бути занадто загальними, тому що в цьому випадку вони перестають бути досить надійним керуванням для практики, але в той же час норми повинні бути настільки узагальненими, щоб регулювати певний тип відносин, а не застосовуватися, подібно судовому рішенню, лише до конкретної ситуації.

Концепція правової норми, що переважає в країнах романо-германської правової системи, обумовлює існування значно меншого числа правових норм, ніж у країнах, де ступінь узагальнення правової норми знаходиться на більш низькому рівні і, де норма передбачає конкретні деталі ситуації. Право в країнах романо-германської правової системи складається не тільки з правових норм, сформульованих законодавцем, воно включає також і їхнє тлумачення суддями.

Змішувати право й закон і бачити в законі виняткове джерело права – значить суперечити всій романо-германській традиції.

В усіх країнах романо-германської правової системи практика в кінцевому результаті слідує середнім шляхом, що носить емпіричний характер, і змінюється в залежності від суддів, епохи й галузі права. Законодавчі тексти часто розглядаються переважно як свого роду путівники в пошуках справедливого рішення, а не як строгі накази тлумачити й вирішувати певним чином.

2. РОДИНА ЗАГАЛЬНОГО ПРАВА

2.1. Англійське право

Зароджена багато століть назад в Англії, система загального права одержала широке поширення у світі. Колонізаторська діяльність Британської імперії, згодом м'який, але стійкий режим Британської Співдружності націй сприяли тому, що не менш третини людства живе під впливом принципів, норм і методів загального права.

Вивчення загального права повинне починатися з вивчення англійського права. Загальне право – це система, що несе на собі глибокий відбиток історії, а ця історія до XVIII століття – винятково історія англійського права. Англійське право дійсно займає домінуюче місце в родині загального права. І не тільки в самій Англії, де історично склалося загальне право, але й у багатьох інших країнах англійське право продовжує бути моделлю, від якої, звичайно, можна відхилятися в ряді питань, але яка в цілому приймається в увагу і шанується.

Англійське право на відміну від континентального розвивалося не в університетах, не вченими-юристами, не доктринально, а юристами-практиками. Звідси деяка стихійність і неозорість правового масиву, відсутність раціональних початків і строгої логіки в його побудові. Для юристів континентальної Європи англійське право завжди представляється як щось дивне й незвичайне. На кожнім кроці вони зіштовхуються з правовими інститутами, процедурами й традиціями, яким неможливо підшукати аналогів у звичному світі правових понять континенту. Навпаки, вони з жалем констатують, що в англійському праві відсутні багато чого з того, що здається їм саме собою передумовою, що розуміється, для нормального відправлення правосуддя, як, наприклад, ГК, торговий кодекс, Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК), логічна й вибудована за єдиною схемою система понять. Замість цього вони бачать юридичну техніку, основу якої складають не тексти законів і їхнє тлумачення і не система юридичних понять, опосередковуючи явища соціального життя й службовців інструментом їхньої класифікації. Для англійських юристів більш характерним є прагнення систематизувати прецеденти. Вони схильні детально обговорювати життєві проблеми й аргументувати свої висновки, спираючи скоріше на конкретні й історичні факти, ніж на абстрактні поняття.

Загальне право було створено суддями, що дозволяли суперечки між окремими індивідами. Норма загального права менш абстрактна, ніж норма права романо-германскої правової родини, і спрямована на те, щоб розв'язати конкретну проблему, а не сформулювати загальне правило поведінки на майбутнє. Норми, що стосуються відправлення правосуддя, судового процесу, доказів і навіть виконання судових рішень, в очах юристів цих країн мають не менше, а навіть більше значення, ніж норми, що відносяться до матеріального права.

Загальне право в силу свого походження зв'язано з королівською владою. Воно одержувало поштовх для свого розвитку тоді, коли порядок у країні перебував під загрозою чи коли які-небудь важливі обставини вимагали чи виправдували втручання королівської влади. У цих випадках воно як би здобувало риси публічного права, тому що суперечки приватного характеру цікавили суди загального права лише в тій мірі, у якій вони торкалися інтересів чи Корони королівства. Вплив же римського права на англійське загальне право протягом всієї історії його розвитку був украй незначним і не торкнулося його основ.

З погляду відомих розподілів права на відміну від романо-германского права в англійському праві немає ні розподілу на право публічне й приватне право, ні розподілу на цивільне право, торгове право, адміністративне право, право соціального забезпечення. Замість цього в англійському праві існує розподіл у першу чергу на загальне право й право справедливості.

Право справедливості – це сукупність норм, що створювалися судом канцлера, для,,,,,, того щоб доповнювати, а іноді і переглядати систему загального права, ставши недостатньою. Згодом право справедливості якщо і не стало цілком, те виявило тенденцію до того, щоб стати сукупністю справ, розглянутих шляхом письмової процедури, а загальне право з'являється як сукупність справ, розглянутих по колишній усній процедурі. Загальне право включає крім карного договірне право, питання цивільної відповідальності (правопорушення). Право справедливості включає, у свою чергу, розв'язувати суперечки про нерухомість, довірчу власність, про торгові товариства, справи, пов'язані з неспроможністю, із тлумаченням заповітів і ліквідацією спадщини.

Загальне право характеризується специфічними джерелами. Це «право судової практики», коли в рішеннях судів не тільки застосовуються, але і створюються норми права. Англійська норма права, таким чином, тісно зв'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тому, по якому дане рішення було прийнято. Таку норму права не можна зробити більш загальну й абстрактну, тому що це докорінно змінить сам характер англійського права, перетворить його в право доктринальне. Англійці дуже стримано відносяться до такої трансформації: вони сприймають норми, видані законодавцем, які б ясні вони не були, тільки в тому випадку, коли вони витлумачені судовою практикою. Таким чином, практика ніби заміняє в системі джерел права норми, видані законодавцем.

Англійське право, створене історично Вестмінстерськими судами (загальне право) і канцлерським судом (право справедливості), є правом судової практики не тільки по своєму походженню. Тому що вплив університетів і доктрини в Англії було значно слабкіше, ніж на континенті, а загальний перегляд права ніколи не здійснювався законодавцями у формі кодификації, англійське право зберегло у відношенні джерел права і свою структуру, і свої первісні риси. Це – типове прецедентне право (case law).

Другим джерелом англійського права поряд із судовою практикою є закон – закон у буквальному значенні цього слова і різні підзаконні акти, прийняті у виконання закону. Поряд із судовою практикою і законом існує третє джерело англійського права – звичай. Значення звичаю дуже другорядне і не йде в порівняння з основними джерелами англійського права.

В Англії проведений розподіл – невідоме в Європі – на так називане високе правосуддя, здійснюване вищими судами, і нижче правосуддя, здійснюване великим числом нижчестоячих судів і квазіюридичних органів. Судді англійських високих судів займають важливі позиції, і їхня роль очевидна. На відміну від того, що має місце на континенті, в Англії існує справжня судова влада, що за значенням і престижем не нижче законодавчої і виконавчої влади. В Англії немає прокурорських органів при судах. Наявність представника виконавчої влади здавалося б англійцям несумісним з автономією і достоїнством судової влади. Немає тут і міністерства юстиції, хоча багато хто і пророкують утворення такого органа.

2.2. Право США

За 200 років незалежного розвитку американське право набуло настільки велику різноманітність, що стало значно відрізнятися від англійського зразка. На відміну від Англії, США мають власну писану конституцію, що визначає державний устрій країни як федеративну державу і містить перелік основних прав і свобод громадян, дотримувати які зобов'язаний законодавець, суди і виконавча влада.

Американське право відрізняється від англійського права більшим ступенем структурованості, систематизованості, величезною роллю Конституції, дворівневою державною і правовою системою, поліфонічною правовою культурою. Адже США створювалися поступово на базі децентралізованих форм спілкування і структур, що надалі привели до федералізму як системи державної децентрализації і самоврядування.

Приведені вище пояснення дають можливість виділити ряд специфічних рис американського права в родині загального права. По-перше, дворівневий правовий розвиток, при якому паралельно й у той же час у взаємодії діють правові системи федерації і штатів. Своєрідні способи уніфікації права в масштабі федерації.

По-друге, високе положення федеральної Конституції, питома вага якої практично визначається тлумаченням її положень Верховним судом.

По-третє, реалізація відомої доктрини поділу влади доповнюється введенням судового контролю за конституційністью законів.

По-четверте, збереження пріоритетної ролі судової практики полєднується з масштабним і стрімким розвитком галузевого законодавства. Але його кодификація, на відміну від континентального права, відбувається скоріше у виді консолідації актів і норм. Збірники законів, служать різновидами систематизованих збірників діючих актів і Зводу законів.

По-п'яте, спостерігається чимале розходження в юридичній термінології Англії і США.

Обидві системи права – англійська й американська – ніколи цілком не збігалися. Однак не слід перебільшувати, що існують між ними розбіжності, тому що обидві правові системи мають загальну основу, і це дуже істотно і, у всякому разі, досить для того, щоб американці самі без усяких коливань вважали себе членами родини загального права. Але реальність, що коштує за цим почуттям, говорить про диверсифікованість двох правових систем.

3. ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ

3.1. Родина скандинавського права

Скандинавське право – у порівняльному правознавстві виділяється як самостійна правова система, у якої входять Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія і Фінляндія. Римське право зіграло безсумнівно менш помітну роль у розвитку правових систем у скандинавських країнах, чим у Франції й у Німеччині. Судова практика грає тут більш значиму роль, ніж у країнах континентальної Європи. У той же час скандинавське право не можна віднести і до системи загального права, оскільки воно майже не має таких характерних ознак загального права, як правило прецеденту, техніка розходжень, особлива роль процесуального права.

Своєрідність географічного положення, подібність укладу життя, найтісніші економічні, культурні і політичні зв'язки між північними державами Європи сприяли формуванню загального юридичного мислення і правової культури. Вплив університетів у скандинавських країнах було загальновизнаним. Вихідним пунктом формування права скандинавських країн стали два законодавчих акти, два зводи: Кодекс короля Християна V, прийнятий у Данії в 1683 р. (у 1687 р. його дія була поширена на Норвегію за назвою "Норвезьке право"), і Звід законів Шведської держави 1734 р.

Скандинавське право являє собою єдину систему не тільки в силу подібності історичних шляхів розвитку права, особливостей законодавства, джерел права. Особливу роль тут грає те, що скандинавські країни тісно співробітничають в області законодавства і цей процес, що почався наприкінці минулого століття, призвів до появи значного числа уніфікованих актів, рівно діючих у всіх державах-учасниках. Законодавчі акти цих країн не мають, як правило, загальних частин і присвячені конкретно-регулюючим нормам, хоча їхня подібність із законами країн континентальної Європи стає усе більш очевидним. Позначється інтенсивність міждержавного співробітництва й обміну правовою інформацією, а також спільної теоретичної розробки в області права.

Зрозуміло, не можна цілком виключати і навіть недооцінювати відомий вплив на систему скандинавського права систем загального і романо-германского права. Воно було неоднаковим протягом історії і по-різному виявлялося стосовно до окремих галузей права, і насамперед до цивільного права. У сучасний період такий вплив стає ще більш помітним, особливо в зв'язку з перебуванням північноєвропейських країн під егідою наддержавного права Європейського союзу і Ради Європи. І все-таки специфіка північноєвропейської правової родини очевидна.

3.2. Родина мусульманського права

Мусульманське право продовжує бути однієї з великих систем сучасного світу і регулює відносини між більш ніж 800 мільйонами мусульман. Близько 800 мільйонів мусульман становлять більшість населень у трьох десятках держав і значима меншість – в інших. Але жодне з цих держав не керується винятково мусульманським правом. Усюди звичай чи законодавство вносять або доповнення, або поправки в це право, хоча, в принципі, його авторитет є безперечним.

Мусульманське право, на відміну від раніше розглянених правових систем, не є самостійною галуззю науки. Воно лише одна зі сторін релігії ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, що встановлює догми й уточнює, у що мусульманин повинний вірити; по-друге, шаріат, що наказує віруючим, що вони повинні робити і чого не повинні. Шаріат означає в перекладі «шлях проходження» і складає те, що називають мусульманським правом. Він являє собою сукупність чи норм правил, витягнутих з божественних одкровень, яким зобов'язаний йти віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'зок. Сказане з всією очевидністю показує кардинальну різницю між ісламським і західним правом. Ісламське право є результатом божественного одкровення і внаслідок цього не спирається на авторитет якого-небудь земного творця права. Ісламське право, як право божественне, є в принципі незмінним. Тому ісламській юриспруденції далекий історичний підхід до права як до функції мінливих умов життя в будь-якому визначеному суспільстві. Тим більше що, право дароване людині Аллахом раз і назавжди. Суспільство пристосовується до права, а не породжує його, щоб використовувати як інструмент для розв'язання щоденно виникаючих нових життєвих проблем. Це право застосоване, у принципі, тільки у відносинах між мусульманами. Релігійний принцип, на якому це право ґрунтується, відпадає, коли одна зі сторін не є мусульманином.

Мусульманське право має чотири джерела права. Це насамперед Коран – священна книга ісламу; потім Сунна, чи традиції, зв'язані з посланцем бога; по-третє, іджма, чи єдина угода мусульманського суспільства; нарешті, по-четверте, кіяс, чи судження за аналогією.

Основою мусульманського права, як і всієї мусульманської цивілізації, є священна книга ісламу – Коран, що складається з висловлювань Аллаха останньому з його пророків і посланців Магомету. Коран – безперечно перше джерело мусульманського права.

Сунна розповідає про буття і поведінці пророка, прикладом якого повинні керуватися віруючі. Сунна – це збірник адатів, тобто традицій, що стосуються дій і висловлювань Магомета, відтворених цілою низкою посередників. Адати поділяють на автентичні, хороші і слабкі. Тільки адати, що вважаються автентичними, можуть бути основою для вироблення правових норм. Розглянута як вторинне джерело права після Корана, Сунна послужила сприйняттю норм звичайного права, що передували появі ісламу.

Відкинута деякими шиїтами, іджма вважається третім джерелом мусульманського права. По одностайній думці докторів права, іджма використовується для поглиблення і розвитку легального тлумачення божественних джерел. Для того, щоб норма права була заснована на іджмі, необов'язково, щоб маса віруючих визнала її або щоб ця норма відповідала єдиному почуттю всіх членів суспільства. Іджма не має нічого загального з «звичаєм» (орф).

Коран, Сунна і Іджма – ось три джерела мусульманського права, але це джерела різнопланові. Коран і Сунна – основні джерела. Виходячи з основних положень, що містяться в них, доктора ісламу встановили норми фікха. Сьогодні тільки деякі великі вчені звертаються безпосередньо до двох перших джерел. Третє джерело мусульманського права – іджма – має винятково велике практичне значення. Тільки будучи записаними в іджму, норми права незалежно від їхнього походження підлягають застосуванню.

Зобов'язані тлумачити закон мусульманські юристи кличуть на допомогу міркування за аналогією (кіяс). Кіяс стає легітимним завдяки Корану і Сунні. Міркування за аналогією можна розглядати тільки як спосіб тлумачення і застосування права.

Мусульманська юриспруденція визначає норму мусульманського права як правило поведінки, встановлене Аллахом-законодавцем по якому-небудь питанню для віруючих прямо – шляхом одкровення, чи побічно – у формі висновку, зробленого найбільшими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха.

Мусульманське право в цілому – це значною мірою приватне право, що історично виникло на відношенні власності, обміну, особистих немайнових зв'язків. Головне місце в ньому займають правила поведінки, що орієнтуються на релігійні принципи і релігійно-моральні критерії. Закономірно тому особливу і найбільш розвинуту галузь являє собою «право особистого статусу». Основними інститутами даної галузі є шлюб, розлучення, родичання, матеріальне забезпечення родини, обов'язок по вихованню дітей, заповіт, спадкування «за законом», опіка, піклування, обмеження правоздатності і т.п. До приватно-правових галузей відноситься і «цивільне право» (муамалат), що регулюює питання власності, різні види угод і їхнє забезпечення, порядок виконання зобов'язань.

Розглядаючи окремі галузі і мусульманське право в цілому, варто мати на увазі, що йому повною мірою притаманна характерна риса феодальних правових систем – партикуляризм, невизначеність і суперечливість змісту при складності структури.

Позитивне мусульманське право значною мірою носить казуальний характер і являє собою сукупність рішень найбільших правознавців по конкретних (дійсних чи гіпотетичних) справах.

До початку ХХ століття, мабуть, лише в країнах Аравійського півострова і Перської затоки мусульманське право зберегло свої позиції і діяло універсально у своєму традиційному виді. Інші країни до середини ХХ століття відмовилися від фікха як основної правової форми, і, наприклад, правові системи найбільш розвинутих арабських країн з деякими відхиленнями стали будуватися по двох основних зразках: романо-германському – Єгипет, Сирія, Ліван, країни Магриба, і англо-саксонському – Ірак, Судан.

В даний час в жодній із країн мусульманського світу мусульманське право не є єдиним діючим правом. Але в той же час у жодній з цих країн воно не втратило цілком своїх позицій як систему діючих правових норм. Вийняток складає, мабуть, лише Туреччина, де в 20-і роки після офіційного скасування халіфату мусульманське право у всіх галузях було замінено законодавством буржуазного типу, складеним на основі запозичення західноєвропейських моделей.

Мусульманське право поступове втрачає самостійне значення на рівні системи права в цілому. Однак мусульманська правова доктрина нерідко все-таки продовжує виступати як форма права, що підтверджується й законодавством мусульманських країн.

3.3. Родина африканського права

Населення Африки в плині багатьох століть жило по нормах звичаю. Кожний вважав себе зобов'язаним жити так, як жили його предки. Найчастіше було достатньо страху надприродних сил, щоб змусити поважати традиційний спосіб життя. Кожна громада мала свої власні вдачу і традиції. Розходження між звичаями одного району чи однієї етнічної групи були незначними, а іноді носили просто незначний характер. У той же час були значні розходження в інших сферах життя племен: одні народності мали монархічний режим, інші демократичний; в одних панував матріархат в інших патріархат. Визнаючи крайній достаток звичаїв на континенті всі дослідники визнають, що є щось загальне, що відрізняє африканське право від європейського.

Африканська правова родина охоплює правові процеси на величезному континенті. Історичні племена і народності цього континенту керувалися такими «вічними» джерелами регулювання життя, як прихильність спільності людей (роду, племені, родині) і шанування предків. Нерозчленованість – соціальна і психологічна – обумовила акцент на обов'язках людей, причому скоріше моральних, чим юридичних. Суб'єктивні права залишалися невідомими африканському мисленню. А звідси нерозвиненість аж до XX століття юридичної науки, юридичних професій і установ.

Ідея права проклала собі шлях в Африці, як і в Європі: християнізація і ісламізація позбавили звичаї їхньої надприродної і магічної підстави, вони відкрили шлях до їхнього занепаду.

В XIX столітті вся Африка підпала під панування європейців. Країни Африки, що входили в Британську імперію, вважають себе зараз країнами загального права, а країни, що входили у Французьку імперію – примикають до системи романо-германського права.

У даному випадку мало місце подвійний розвиток. З одного боку, відбулася рецепція сучасного права, що торкнулася насамперед тих сфер, де особливо відчувався перехід до нової цивілізації і де, отже, традиційні звичаї були практично марними. З іншого боку, можна відзначити перетворення звичайного права навіть і там, де воно давало повну регламентацію. Це відбувалося або тому, що держава-колонізатор не розглядала його як досить цивілізоване, або тому, що звичайне право було змушене пристосуватися до змін в інших областях.

З часу здобуття африканськими державами незалежності в середині XX століття їхніми національними керівниками спрямовувалися зусилля на зближення давніх традицій, виражених у звичаях, із сучасними принципами, які необхідні країнам, що знаходяться на шляху економічного і політичного розвитку. Разом з незалежністю взяло гору нове відношення до традиційного права. У традиційному способі життя не все необхідно відкидати. Зокрема, солідарність між членами групи є тим позитивним елементом, який варто зберегти. Тому, хоча країни Африки якоюсь мірою і запозичують західні ідеї, вони значною мірою залишаються вірні поглядам, у яких право розуміється зовсім інакше і не покликане виконувати ті ж функції, що в західних країнах.

Сучасний етап розвитку африканської правової родини як і колись характеризується «правовою багатошаровістью», але більш чітко стала виявлятися тенденція до оригінальних юридичних конструкцій і способів правової регламентації. Сильніше позначається і вплив норм африканських міждержавних об'єднань і інститутів, а також загальних норм міжнародного права. Загальною тенденцією багатьох африканських країн є поступове формування загальтериторіального права.

ВИСНОВОК

Правова система кожної держави відбиває закономірності історичного розвитку суспільства, його історичні, національні, культурні особливості. Виникнення й історія розвитку правової системи держави свідчать про те, що на зміст і динамику правової системи впливає вся духовна культура суспільства: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука. На правову систему великий вплив робить політика, політична культура.

Правове різноманіття не можна розглядати як історичний анахронізм, зв'язуючи його з традиціями минулих століть і юридичним консерватизмом. Історія кожної держави і групи країн загальної долі чи пов'язаних між собою міцними економічними, культурними узами і географічною близькістю формує стійкі правові погляди, традиції і правову культуру. Відношення до права неоднаково в населенні Північної, Центральної і Південної Європи. Законослухняність англійців, скандинавів і німців контрастує зі зневагою до формальних норм у кавказькому регіоні, у мусульманському світі. Отже, одне з корінних правових розходжень полягає в різних ідеологічних, релігійних і світоглядних джерелах права.

Родини романо-германського і загального права є, безсумнівно, основними в сучасному світі. Немає ні однієї правової системи, що не запозичила б ті чи інші елементи в однієї з цих родин, і може навіть видатися, що всі інші системи – це не більш, ніж пережитки, покликані зникнути в більш-менш далекому майбутньому в міру прогресу цивілізації. Однак подібна думка – це не більш ніж проста гіпотеза, що не відповідає реаліям сучасного світу. Звичайно, усі держави якоюсь мірою запозичають західні ідеї, оскільки це являється їм необхідним для збереження незалежності і прогресу в розвитку. Однак наші сучасники не схильні відмовлятися від уявлень, що ще недавно були загальновизнаними в їхніх країнах. Мусульманський світ, Індія, Далекий Схід, Африка далекі від того, щоб беззастережно приєднатися до західної цивілізації.

Сучасна правова карта світу розкриває розмаїття правових систем і в той же час свідчить про прагнення держав до зближення, єдності в законодавстві, правовикористовуваній діяльності в сфері регулювання ринкових відносин, охорони навколишнього середовища, у регулюванні інших сфер суспільного і державного життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Давид Р., Жоффре-Спінози К. Основні правові системи сучасності. М., 1997

2. Тихомиров Ю.А. Курс порівняльного правознавства. М., 1996

3. Цвайгерт К., Кетц Х. Вступ в порівняльне правознавство в сфері приватного права. М., 1995

4. Синиціна И.Е. Звичай і звичайне право в сучасній Африці. М.,1978

5. Сюкияйнен Л.Р. Мусульманське право. М., 1986

6. Саідов А.Х. Порівняльне правознавство і юридична географія світу. М., 1993