Курсова робота

на тему:

Системи законодавства:

суть та співвідношення

з системою права

План

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПРАВО І ЗАКОН: ПОНЯТТЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ

РОЗДІЛ II . СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА ТА ЇЇ ЕЛЕМЕНТИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Побудова самостійної правової держави і відродження національної свідомості - ось головні риси сьогодення та найважливіший зміст того, дійсно неповторного часу, який тепер переживає наша молода українська держава.

Про ступінь складності цього процесу свідчить вже сам факт того, що навіть на восьмому році незалежності в нашій країні практично відсутня єдина теоретична концепція як правової держави, так і шляхів її формування. Існуючі теоретичні здобутки, саме на фазі їх впровадження в практичну площину свідчать про те "що добре для теорії, то не завжди годиться на практиці"¹, як зазначав німецький фі лософ Імануїл Кант. Таким чином, стосовно України кінця XX століття, ми змушені констатувати факт, що відставання юридичної теорії від практики з одного боку, а глибока економічна криза з другого, роблять процес розбудови правової держави ще більш болісним і повільним. Вирішення цього питання потребує порівняно-критичного аналізу світового досвіду теорії і практики розбудови правової держави. Сьогодні Україна належить до типу перехідних держав, спрямованих на соціальну демократію. Правова держава неможлива без гарантій прав і свобод людини, розподілу влади, справжнього парламентаризму, верховенства права, незалежності судової влади, тощо. Але ж поняття "правової держави" включає в себе також і наявність правової розвинутої бази, якісного законодавства, верховенства закону в Ієрархії нормативних актів, точне і неухильне виконання всіма суб'єктами права суспільних вимог законодавства. Тому, перш за все, необхідно зрозуміти, що незалежна Україна фактично успадкувала розвалену правову систему, головну складову частину якої складало законодавство, яке обслуговувало командно-адміністративну систему. Нинішнє законодавство, незважаючи на прийняття такого важливого акту, як Конституція (червень 1996 року) та інших 72_0_^ти нормативне-правових актів, все ще не становить синхронно узгодженої системи, є досить суперечливим, недостатньо науково-обгрунтованим. Воно потребує якісного удосконалення, а це в першу чергу, потребує визначення засад реформування системи законодавства та системи права в цілому.

У його вирішенні існують певні перешкоди, частина з яких, як це не парадоксально, пов'язана з об'єктивно виправданим прагненням піднести престиж права. Цей напрямок в українському правознавстві підтримують В.Селіванов, О.Бандурка, Ю.Шемищченко та інші. Але абсолютизація "верховенства права", як принципу правової держави, зумовлює наміри не завжди критично сприймати зміст демократичних за загальним смислом ідей верховенства права. Тому, прихильники позитивного права (Є.Назаренко, В.Медвєдчук та інші) вважають, що така позиція означає спробу нав'язати депозитивність (тобто нераціональність} права, роз'єднати зміст і форму, протиставити право закону. Вони вважають, що цим принижується або і зовсім ігнорується і без того не досить високий авторитет законів України. Принцип верховенства права - це принцип, головним чином, природнього права, тобто ідеального права, такого, яке являється мрією людства. Але в державі діє не ідеальне, а позитивне право, виражене у законах та інших джерелах права. Воно є результатом державної правотворчої діяльності. Позитивне право,, як зазначав ще Г.Гегель має силу тому "що воно є, а не тому що воно розумне". Формальна визначеність у законодавстві - обов'язкова властивість позитивного права, оскільки вона дозволяє внести чіткість у суспільний порядок. Принцип "верховенства закону", на думку українських позитивістів, має істотне значення для розбудови правової держави, встановленню належного правопорядку в країні. Відхід від цього принципу являється неперспективним з позицій законодавства та права. Сам цей аспект, тобто поняття "системи законодавства" та співвідношення її з системою права і являється темою даної курсової роботи.

Розділ І. Право і закон: поняття та співвідношення

Позитивне (юридичне) право виникло і існує І суспільстві тільки тому, що в умовах цивілізації, тільки воно стало тим соціальним регулятором, яке знайшло своє відображення у формуванні специфічного "інституйованого” утворення. Це означає, що право являє собою не лише суспільні ідеї, думки, які характерні і для моралі, релігії, звичаїв, як видів соціальних норм, але воно знайшло своє формальне або об'єктивне відображення : вигляді системи юридичних норм, які виражені в законі та інших юридичних нормах та підтримуються силою держави Являючи собою об'єктивне, "інституйоване утворення" право одержує відносно належне, самостійне існування не тільки від прерогативи окремих персон, але й навіть, в окремі моменти, від законодавця. Це і надає можливості підтримувати правопорядок у суспільстві і забезпечувати можливість законності - тобто такого режиму суспільною життя, коли всі особи, включаючи державні органи керуються лише одним критерієм в своїй правовій поведінці. - законами, які мають чинність у державі.

Але право, являючись "інституйованим утворенням" знаходячи своє зовнішнє (формальне) відображення законах, зовсім не означає тотожність права і закону, я це твердять нормативісти (представники школи "позитивного права") . Право - це ' глибокий зміст, закон - це йог форма, тому тим, хто формує закон, необхідно діалектично підходити до цього процесу, щоб гуманна і соціальна цінність природного права не зникла за формами позитивного права, які санкціонуються державною владою і

нею підтримуються.

Адже тенденція ототожнити право і закон, що знайшла своє відображення, наприклад, у радянській правовій системі, показала свою недієздатність, бо багато законів, які були прийняті радянськими законодавцями не враховували змістовного поняття права. Тому, на практиці, вони були мертві, не ефективні, вони не могли досягти цілей, які ставлять перед собою законодавці, адже вони виражали тільки те, що бажала бачити державна влада, а не те, що дійсно відбувалось в суспільному житті. Ототожнюючи право і закон, держава одержує зверхність над громадським суспільством, бо вона диктує свою волю, незважаючи на права особистості, які закладені в природному або змістовному понятті "право".

В 70-80 роки такі радянські юристи-теоретики, як Піотковський, Нерсесяни запропонували трактувати "право", як регулятор соціальної справедливості, як мірило свободи особистості. Таке широке поняття права якнайближче відповідало ідеям природного права, як ідеалу справедливості, саме таке поняття "права" забезпечує і гарантує справедливі інтереси та права громадянина в його протистоянні з державою в тому випадку, коли остання намагається нівелювати природні права особистості, а не захищати їх. Ось така формула: "право створюється суспільством, а закон - державою", найбільш очевидно розмежовує право і закон.

Але тут існує загроза іншого порядку, а саме, розмежування права і закону, як складових частин єдиного цілого. Адже існує єдність правового змісту і правової форми як об'єктивного, а також діалектичні протиріччя між ними. Адже правовий зміст, не возведений в закон, не має гарантій реалізації, він лише ідея, а не правова норма (закон), а значить не є право в точному розумінні цього слова. Тобто, не являється загальнообов'язковим правилом поведінки санкціонованим та гарантованим державою, хоча може бути для особи чи групи осіб справедливим. З іншої сторони, закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визнати як формальне право.

Розмежування права і закону має великий і гуманний зміст, бо лише так можна розглядати право, як критерій якості закону, тобто його справедливості по відношенню до людини та її прав. Іншими словами можна сказати, що в "широкому розумінні поняття "право" є нормативне закріплена і реалізована справедливість. Тому, звичайно таке поняття права включає в себе не лише норми (закони), а й систему регулюючих ними відносин, (тобто суб'єктивне та об'єктивне право). З цього випливає теоретично два шляхи еволюції права, як "Інституиованого утворення". Спочатку формується правова ідея, потім вона втілюється в норму права, яка в свою чергу формує відносини в певній сфері суспільства. Якраз саме таким шляхом сформувалась романо-германська правова сім'я (система), яка з допомогою кодифікаційних актів чітко і точно регулює правовідносини. Інший шлях: спочатку формуються суспільні відносини, які багаторазово повторюються, стають стабільним явищем і лише потім опосередковуються нормою. Цей шлях характерний для англо-американської правової системи.

Слід констатувати, що формування правової системи України відбувається обома шляхами, бо розвал радянської правової системи призвів до правового вакууму, який поступово заповнюється. Формування правової системи, в тому числі і системи законодавства являються найважливішими завданнями (факторами) в розбудові правової держави в Україні.

Розділ II . Система законодавства та її елементи

Головне призначення законодавства полягає в тому, що воно являє собою форму права, інакше кажучи, це - засіб існування норм права, його формування в цілісну систему. В цьому аспекті існує необхідність розглянути поняття "законодавство" як інтегративне поняття, в якому відображені риси і властивості складного, внутрішнього диференційованого цілісного утворення . Являючись зовнішньою формою права, система законодавства являє собою не просто сукупність нормативно-правових актів, а систему елементів, які пов'язані між собою правовим змістом та ієрархічною формою побудови . Це свідчить про багаторівневий характер системи законодавства, про наявність в ній взаємозв'язаних структур.

Горизонтальний рівень системи законодавства найбільш близький до структури системи права, бо саме тут законодавство має галузеву структуру, що несе в собі зміст правових норм (приписів) , що регулюють суспільні відносини. Горизонтальна структура системи законодавства відповідає, але не тотожна системі права . Первинним елементом системи законодавства, як і системи права являється нормативно-правовий припис, який виконує свою специфічну функцію в регулюванні суспільних відносин, передбачає взаємодію його з іншими приписами для досягнення цілей правового регулювання . Він являє собою "дух і букву закону" . Необхідно відмітити, що в правовій науці існує декілька підходів до визначення первинного елементу системи законодавства. Ряд вчених, для яких право і законодавство тотожні (нормативістський підхід) вважають первинним елементом нормативний акт, маючи на увазі лише його формальний вигляд, не вкладаючи в нього правовий зміст. Радянський вчений-правознавець, а тепер російський С.Алексєєв і ряд українських правознавців вважають, що якраз нормативно-правовий припис або правова норма несуть в собі історичний зміст правовідносин. Нормативно-правовий припис тотожний нормі права. На основі норм права або нормативно-правових приписів в системі законодавства історично формуються основні та комплексні галузі. Горизонтальна структура законодавства в основному співпадає з галузевою структурою права і тому несе в собі правовий зміст. А "клітинкою", яка їх об'єднує являється норма права (те ж саме що і нормативно-правовий припис). Він являється своєрідною мікроструктурою системи законодавства на ії горизонтальному рівні. За змістом нормативний припис являє собою елементарне цільне, логічно сформульоване веління держави . нормативного (тобто загальнообов'язкового) характеру, безпосередньо виражене в тексті нормативного юридичного акту, саме тому нормативно-правовий припис займає самостійне положення в системі, як первинний елемент.

Норми права (те ж саме, що і нормативно-правові приписи) мають свою структуру. Вони складаються з трьох членів: диспозиції, гіпотези, санкції. С.Алексєєв пропонує ввести двохчленну структуру приписів (норми): гіпотеза-санкція, або гіпотеза-диспозиція, мотивуючи це тим, що припис відрізняється від логічної норми тим, що це, в основному, припис наказу державного характеру. Нормативне-правові приписи поділяються на види, згідно їх форми вираження:

а) зобов'язуючі (тобто дозволяють здійснення існуючих у нормі (приписі) дій;

б) забороняючі (є прямою вказівкою на правило поведінки).

Існування зобов'язуючих приписів відображає динамічний або розвиваючий характер системи. А забороняючі норми вказують на статистичний (закріплюючий) характер правовідносин. Нормативні приписи мають форму статей чи пунктів нормативне-правовик актів. Інколи стаття може містити декілька приписів (норм) зобов'язуючого чи забороняючого характеру, тому стаття нормативного акту являє собою групу приписів. Дослідження показали, що при кодифікації актів, для уточнення змісту використовуються не самі акти, і навіть не їх статті, а саме нормативно-правові приписи. Цей момент, очевидно, доказує, що об'єднуючим, первинним елементом системи законодавства, як і системи права являється нормативно-правовий припис або правова норма, а не сам нормативний акт.

Слідуючим елементом, а точніше сукупністю елементів, яка теж первинна в горизонтальній структурі системи законодавства, являються правові інститути. Тут теж спостерігаються співвідношення у системі права, бо інститути права являються і елементами останньої також. Кожний інститут законодавства являє собою специфічну підсистему, яка складається із "комплекту" правових норм, які відносно самостійно мають здатність регулювати певну сферу суспільних відносин. Інститути являються першою і дуже важливою сходинкою у формуванні "макроструктури" системи законодавства, а саме галузевої структури. Тому інститути законодавства виступають як форми вираження відповідних структурних утворень у системі права, а також цілих підрозділів, які виникли в результаті взаємодії різних галузей в процесі регулювання суспільних відносин. Ці структурні підрозділи називаються "комплексними" інститутами і поєднують в собі норми (приписи) декількох галузей. В системі законодавства такі інститути виражені у формі кодифікаційних актів.

Інститути законодавства утворюють галузі тільки при наявності слідуючих ознак:

а) наявність сукупності актів єдиного змісту;

б) визначена ступінь єдності форми;

в) існують системні зв'язки актів між собою та актами інших підрозділів законодавства;

г)наявність основного, що визначає юридичну цілісність галузі.

Тільки за наявності всіх цих ознак виникають галузі законодавства, які поділяються, в свою чергу, на два види: а) галузі, які відповідають галузям права (кримінальна галузь - кримінальне право і т.д.); о)такі, що поєднують в собі предмети і методи кількох галузей права - лісове законодавство наприклад. Всі ці типи (види) галузей законодавства формуються шляхом систематизації нормативне-правового матеріалу в єдину узгоджену систему. Найбільш поширеним видом систематизації є кодифікація, коли нормативно-правові акти систематизуються за змістом та предметом регулювання. Є ще інкорпорація, коли завдання систематизації обмежуються лише технічним характером. (Наприклад по хронології). Кодифікація - більш складний шлях систематизації, бо він передбачає зв'язок з системою права, хоч повністю з нею не співпадає. Бо формування галузей законодавства в більшій мірі залежить від суб'єктивного фактора (тобто волі і мети законодавця), який може систематизувати нормативні акти так, що правові норми різних галузей групуються в єдиний комплекс, чого немає в системі права. Тому система законодавства не може повністю співпадати з системою права. Але зміст, вкладений в правові норми (приписи), відображаючи об'єктивні закономірності життя зберігаються в нормативно-правових актах. І тоді закони не мертві, а дійові, бо вони відображають реалії права. Система законодавства в такому випадку виступає не просто як зовнішня форма, а й як носій глибокого правового змісту, в цьому їх єдність і різноманітність, в цьому виражається співвідношення системи законодавства і системи права на горизонтальному рівні.

Іншим найбільшим структурним утворенням системи законодавства являється його вертикальна структура. Вона виражається в ієрархічній побудові юридичних нормативних актів, їх субординації, і кожний акт займає чітко визначену сходинку в ієрархічній структурі. Головною ознакою, яка визначає таке місце являється юридична сила нормативного акту Вона розриває співвідношення та ступінь формальної залежності між ними та визначається місцем правотворчого органу в державному апараті. В правознавстві згідно цього існує декілька тлумачень поняття "законодавство".

В одних випадках склад законодавства обмежується лише законами, тобто нормативними актами, які прийняті законодавчою владою (тобто парламентом), в інших - в його склад включають всі нормативні документи, сформовані державною владою, що значно нівелює поняття "законодавство" в правовому значенні. Таким чином, у вертикальній системі законодавства, юридична сила виступає основним критерієм при визначенні виду нормативно-правового акту, а відтак і його місця в структурі. Нормативно-правовий акт - це юридичний документ, який має загальноооов’язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державою, спрямований на регулювання суспільних відносин та охорону соціальних цінностей. Отже, тільки тоді юридичний (нормативний) акт буде правовим, якщо його зміст містить гарантію прав людини в її відносинах з державою. В ієрархічній структурі законодавства розрізняють за видами нормативних документів згідно їх юридичної сили та значимості регульованих правовідносин. Це закони та підзаконні акти.

Поняття "закон" являє собою складне ціле, яке поєднує в собі зміст і форму права. Отже закон - це юридичний документ, прийнятий законодавчою або установчою (народ) владою в особливому порядку, має найвищу юридичну силу щодо інших нормативних актів та втілює в собі загальнолюдські цінності. Таке визначення закону виражає право за змістом (тобто у його природному значенні) з однієї сторони. З іншої - за формою він являється правовим інститутом, який може виступати стабільним регулятором суспільних відносин. Закони за своїми значеннями являються правовими актами первинного характеру, бо вони мають найвищу юридичну силу, що означає: а)всі інші нормативні акти, видані органами державної влади повинні формуватись на основі законів і не суперечити їм; б)являючись актом вищого представницького органу Чи самого народу, вони не можуть контролюватись органами виконавчої влади (уряду); в)вони призначаються не чинними або змінюються чи доповнюються лише тим органом державної влади, яким були прийняті. Закон приймається в особливому порядку, тому ця процедура повинна регламентуватись в особливому нормативному документі. За місцем в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства всі закони поділяються на три групи: 1) Конституційні (основні); 2)поточні; З)надзвичайні.

1. Конституційні. Основним законом держави являється Конституція. Вона закладає підвалини формування правової системи. Вона являється нормативно-правовим актом вищої юридичної сили серед всіх інших законів, бо вона є актом установчої влади що належить народу. В Конституції закладається ідеологія державотворення, сутність якої полягає у побудові суверенної демократичної держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються суспільною цінністю держави. Конституція, являючись основним законом, є скоріше синонімом терміну "право", ніж закон, тому що в неї людство закладає своє уявлення про ідеал правової держави. Правова держава має забезпечити правову захищеність особи та її природних прав. Але інколи поведінка особи суперечить суспільним інтересам, порушує прийняті в суспільстві норми. І держава змушена проводити такі дії, які носять антисуспільний характер для того щоб привести поведінку такої особи у відповідність до загальноприйнятих норм. Це завдання вона вирішує шляхом законотворчої діяльності тобто прийняттям законів та їх реалізації. Тому саме тут, як у дзеркалі відображається природа держави, відразу стає зрозумілим чи може конкретна держава набути ознак правової. Конституція є основою вертикальної системи законодавства, вона є своєрідним фундаментом для побудови правової системи держави.

Для реалізації положень Конституції приймаються інші основні закони. Вони не повинні їй суперечити ні в тексті, ні в правовій ідеї, яка в неї закладена. В системі законодавства кожний закон, має бути не тільки органічно пов'язаний з іншими, а й відповідати, як об'єктивним потребам суспільного життя, так і реальним можливостям їх задоволення. Закон має враховувати не тільки пріоритети загальнолюдських цінностей, а й особливості національно-культурного і соціальне-класового характеру суспільних відносин, має включати досягнення юридичної науки на законодавчої техніки. Тільки такі закони, які при цьому мають пряму дію, не розмиті і приховані в чисельних підзаконних актах, створюють якісну систему законодавства.

Як зазначалось вище, правове тлумачення законодавства означає включення в його систему нормативно-правових актів, сформованих лише законодавчою владою. Але на перехідному етапі, коли в країні формується права система, акти, опосередковані іншими гілками влади, а саме виконавчою владою, відіграють значну роль в механізмі реалізації Конституції і законів. Ці акти приймаються у відповідності до закону і в порядку їх виконання. підзаконні акти являються формально-обов'язковим волевиявленням держави і поширюють свою чинність на певний час, певну територію і певне коло суб'єктів. Це нормативні акти президента, уряду (від його вищої інстанції - Кабінету Міністрів до міністерств і відомств) і інших органі в виконавчої влади. Виконавча влада являється важливою і необхідною гілкою влади в правовій державі, де діє принцип розподілу влад. Саме через неї проводиться різноманітна діяльність держави. А інструментом управління являється запровадження правил поведінки, тобто правових норм. Зовнішній вираз вони знаходять в нормативних актах, сформованих органами виконавчої влади. Всі ці акти повинні носити підзаконний характер, тобто вони створюються лише для реалізації, законів в житті. В правовій державі принцип "верховенства закону", його пріоритет незаперечний. за часів радянської влади командно-адміністративна система по суті анулювала роль законодавчого органу, як такого, і юридичні документи партії та уряду тобто виконавчого органу, вважались законами, що і свідчило про тоталітарний характер держави.

Сьогодні в Україні, при розбудові правової держави, необхідно включити меха¹-¹"' ям обмеження управління правом. Принцип верховенства закону в ієрархічній структурі безумовний. Це означає, що всі органи державної влади, як і громадяни, повинні підкорятись закону. Відступ від приписів закону має тягнути за собою визнання не чинними правових дій будь-якого органу державної влади і нести юридичну відповідальність.

Підзаконні акти розрізняються за компетенцією правотворчої роботи та за сферами дії акту на:

1.Загальні підзаконні акти. Це нормативні документи, які видаються органами загальної компетенції, загальнообов'язкові для всіх, тобто, як і закони діють на всій території країни. До них відносяться документи, сформовані Президентом країни, урядом країни та його міністерствами та відомствами.

2.Місцеві підзаконні акти - це нормативні акти, які видаються органами місцевого самоврядування, і мають дію лише на певній території ї і обов'язкові для певної кількості осіб. В Україні - це розпорядження обласних адміністрацій, міських та районних Рад, тощо.

Різноманітність нормативних актів виконавчої влади може привести до того, що закони потонуть і будуть розмиті їх чисельністю. Щоб цього не сталось, в правовій державі повинні діяти механізми здійснення на практиці принципу розподілу влад. Саме визначення статусу законодавчої, виконавчої та судової влад, обмеження компетенції виконавчої, точне і неухильне виконання кожною гілкою влади властивих їй функцій у відповідності з законом - являються мі рипом ступені розвитку демократії у країні. В правовій державі не можуть існувати не правові норми. І дуже важливо, щоб держава сама не порушувала норм права, які нею прийняті, в тому числі і при їх застосуванні. Держава не може виходити за межі права і закону.

Таким чином, у вертикальній структурі законодавства головну категорію становить "закон", він є також таким і щодо інших складових частин, які його конкретизують, мають підзаконний характер і являють категорію особливого.

Висновки

Отже, в правознавстві існує два розуміння співвідношення системи права і системи законодавства. З точки зору нормативістів (позитивне право) система права і система законодавства тотожні. Головним аргументом виступає в цьому підході, те, що норми права, так чи інакше, опосередковуються державою, являються ії велінням і знаходять свій зовнішній вираз в нормативних документах (актах), сукупність яких і становить законодавство. Зміст і форма в їх розумінні - тотожні. Природне право на даному етапі являє собою позитивне право - бо це воля держави, як високоорганізованого елементу суспільства, що намагається з його допомогою стабілізувати і відрегулювати суспільні відносини. Такий підхід породжує зверхність держави над суспільством, веде до зародження тоталітарної системи, що повністю перекреслює існування природного права, як ідеалу справедливості, гуманності.

Послідовники природного права твердять, що право, це інтегроване поняття, яке має внутрішній соціальний зміст та зовнішню атрибутивну форму. Система права складається історично, вона вміщує в собі всі здобутки правової науки і знаходить свій вираз у вигляді законодавства, як системи, яка формується раціонально, тобто суб'єктами законотворчості для досягнення певної мети. Тому система законодавства має самостійний характер і свою власну багатомірну будову, де -.-і а галузевому (горизонтальному) рівні найбільш близько співпадає з системою права. Отже вона близька до системи права за елементами і змістом на горизонтальному рівні та за змістом - на вертикальному. Близька, але не тотожна, і відрізняється, певною мірою, слідуючими ознаками; являючись складовою частиною системи права:

1.Певним елементом системи права являється нормативно-правовий припис (норма права) - а вертикальної структури системи законодавства - нормативно-правовий акт, де є і приписи і логічні норми;

2.Галузева структура законодавства значно ширша ніж галузева структура права, яка склалась історично. Роль суб'єктивного фактора у співвідношенні з об'єктивним фактором вагоміша в системі законодавства;

З.За об'ємом матеріалу законодавство ширше ніж система права, бо крім елементів останньої воно включає в себе цілі, завдання, програмні положення, декларації і таке інше.

І на заключення, декілька теоретичних аспектів щодо реформування правової системи в Україні та створення нового законодавства.

Сьогодні в Україні формується нова держвно-правова реальність, поступово відмирають суспільні відносини, які були притаманні адміністративне-командній системі, з'являються нові суспільні відносини, що раніше не існували. Тому нові реалії потребують не просто реформування радянської правової системи, яка не витримала випробувань часу і не відповідала гуманному змісту права, а повної її заміни, і створення, на базі Нової Конституції, всіх її складових частин, особливо якісно нової системи законодавства. На сьогодні в Україні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна науково обґрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Останнє являє собою скоріше законодавчий масив, ніж систему, складний конгломерат нормативних актів, більшість з яких носять підзаконний характер. Нерідко чинний закон доповнюється, виправляється і навіть змінюється за своєю суттю відомчими актами, які видаються різними органами виконавчої влади. Знову, як за часів командно-адміністративної системи, відомча нормотворчість намагається підмінити закон. І це абсолютно неприпустимо, бо підзаконні акти навіть за своєю природою неспроможні відповідати ступеню складності і важливості суспільних відносин, які треба регулювати, не кажучи вже про інші негативні аспекти.

Тому при створенні системи законодавства України методологічними орієнтирами мають бути конституційні принципи "верховенства права" щодо його обов'язковості у законотворчій роботі, "верховенства Конституції" щодо інших законодавчих актів, та "верховенства закону" в ієрархії всіх нормативних актів.

Список використаної літератури

Джерела

Конституція України. К., 1996р.

Монографії та навчальні посібники

1. АлексеевС. С. Теорія права. М. 1995р.

2. Алексеев С. С. Общая теория права. П т. М., 1982г.

3. Алексеев С.С. Структура советского права. М. 1975г.

4. Заяц А.П. Структура советского законодательства, К. 1987г.

5. Кельман М.С. Теорія права. Тернопіль. 1988р.

6. Копейчйков В. В. Теорія держави І права. К. 1995р.

7. Лившиц Р.З. Современная теория права М. 1992г.

8. Нерсесянц В.С. Право й закон. М. 1983г.

9. Хугиз М.Х., Сергейко П.Н. Енциклопедія права, М. 1995р.

Періодичні видання

1. Головатий С. Правнича термінологія і державотворчий процес. Українське право. К. 1995р. №1-2

2. Калошин Б. Логічна структура норми права Право України. 1995р. №7

3. Назаренко Є. Закон у системі нормативних актів України. Право України. 1995р. №12

4. Опришко В. Конституція України - основа розвитку законодавства. Право України. 1997р №8

5. Погорілко В. Проблеми розвитку законодавства України. Право України. 1993р. №7